Танечниця з Пібасту

Front matter

.

НАРИС ІЗ XIII. ВІКУ ДО ХР.

написав

В Пібасті

I.

В Пібасті.

Ще повним руслом протікав Ніль крізь казочно плодовитий нанос дельти. Очищена вже, синява филя наповняла всі сотні каналів, проток, рамен, природних та штучних, хотяй оба береги зеленіли вже благодатним даром богині Непт, а при березі у повному розцвіті широкою полосою розвернувся лотос. Сині та білі квітки підіймалися горі понад рухливою филею та з легка клонилися на пружистих билах, свої жовто-помаранчеві осередки на стрічу лучам заходячого сонця. Легесенький північний легіт розвівав душні пахощі цинамонової кори, які плили з білих та синеньких квіток і уносив їх ген у даль, де покоївся в ночі володар світа, треясне сонце — Ра:

„Се я, лилея, пречиста між цвітами, що яснію в городі бога Сонця-Ра“, — казала квітка, а останній погляд божеських очий цілував її маленьку головку, наче очі дівчини.

Дещо далі на ставах і мокляках маяли гордо височенні вієри папірусу, а серед них раз-у-раз почувалися покрики всілякої птиці. По тихих плесах плавали гуси та лебеді, а рожеві флямінґи розчищували і розправляли на груди піря. Притім вигинали свої довгі шиї наче гони лотосу, тріпали крилами та раз-у-раз підносили й опускали щебелясті ноги. З малого болотнистого горбка, який був останком колишньої греблі над каналом, приглядався рухливим птицям поважний, довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червононосі бузьки стояли на високому пільоні великої святині Бастет-Гатори, а їх клекіт пращав засипляючий день.

Дещо дальше на лівому березі Абарійського (пелюзійського) рамени ріки скрипіли деревляні журавлі та топчаки, які черпали намул і воду з каналів. Одіті в брудні фартухи мужики сіяли, садили, перепорпували намул гакуватими мотиками та деревляними сохами. Під двома вієрами з ріжнобарвних пер сиділи наставники та окликами додавали охоти робітникам. Деколи кликали до себе то сього то того з поміж них, а коли покликаний лягав на черево перед достойником, на його худий обнажений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога, як кара за лінь чи обезсилення. Поруч сидів писар та пильно записував міри висіяного зерна та оберемки папірусу, які вирубували робітники над ставом.

Усі ті люди спішилися, мужики з обави перед буком, дозорці та писарі з обовязку. Однак і ті і другі мимо нетерплячки та буків раз-у-раз поглядали на той бік ріки, де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто пестрих шатер. На пільонах святині Гатори маяли зелені прапори та здалека видніли трубачі. Они то мали при заході сонця дати знак усему живучому, що починається Теху, дорічнє свято плідности та полової спроможности богині Гатори. Вона як богиня Бастет помагає поліжницям, вона як Ізіс кормить Гора, який є Озірісом і Амоном у одній особі. З неї пливе все життя богів, людий та звірят. Ніль живить усе живуче, Гатора плодить його в обіймах Ра…

Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони плили долі рікою від Мемфісу, а в них роїлося від мужів та жінок. Мужі гребли веслами і до такту співали святий імн. Другі наливали в чарки темне, густе вино, пили самі і давали жінкам, які пили не менче мужів. Деякі лежали вже без памяти на рогожах, які вистелювали дно човна, або на колінах товаришів чи товаришок. Прочі держали в руках тарахкавки, якими спричинювали нечуваний лоскіт та гамір. Сей гамір принаджував населення сіл та місточок на береги ріки. Тоді то жінки на човнах починали насміватися з видців.

— Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паланиці та пиво для ваших чоловіків! Гей! вони чорні, брудні, вонючі чісником та гнилою рибою, а у вас порепана шкіра на руках, на калязірах плями з олію „кікі“ та ще від чогось… Ха, ха, ха! Сидюхи, сидюхи! Гей до нас ходіть, до нас! У святиню великої, святої богині! Вона дасть вам чудові пахощі краю Пунт, солодку любов та легкі злоги. З нами ходіть, з нами! Човна ждуть, хлопці ждуть на вас, сидюх навтямних!

Високо маяли пестрі калязіри жінок, а блискуче тіло рожевіло під ними від погасаючих лучів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та мужів…

Була се дорічня проща до Пібасту на Гатори. З кождої оселі від Сунну (Сієни) до Гатагірабу (Атрібісу) випливали човни з учасниками і лучилися з походом біля Мемфісу, звідки уже разом плили до Пібасту.

Саме, коли човни порівнялися зі самітним ібісом на березі, червона, соняшна куля діткнула овиду та звільна стала западати у західню пустиню, куди за Озірісом йдуть душі померших. А в сю мить заграли з пільонів труби…

Враз, наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників, писарів. Мотики, плужки попадали у намул, безрог, які втоптували посіяне зерно, погнали пастухи домів, звитки папірусу, тростинові пера та краски поховалися в сумки, а наставники з поспіхом натягали на рамена сині „гбоші“ та бігли до човна, яке везло їх до Пібасту. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами лампад, смолоскипів, огнів, загомоніло окликами пяних або одушевлених паломників, ломотом тарахкавок, реготом жінок, ревом товару та звуком труб.

Ожив і табор. З останнього дволітнього походу проти Хетів, із під далекого Кадешу над Оронтом, вернув саме володар горішнього та долішнього Египту Рамессу, другий сього імени фараон, а з ним вертав цвіт його війська та полки сардинських та пелясґійських наємників. В нагороду за труди та невзгодини довгого походу крізь сирійську пустиню позволив фараон усім Египтіянам узяти уділ у обході богині Пібасту, а й сам на чолі найвищих ґенералів та офіцирів вибрався до храму.

Похід фараона отвирав відділ пелясґійських наємників. Баскі кападокійські коні, запряжені в ярмо, тягли двоколесні спіжем ковані теліги з високими передами, а отверті від заду. По боках колесниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук та топір. Віжки держав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими рукавами. Біля нього стояв їздець у великому спіжевому шоломі з китицею. На колесницях їхали чільніщі борці-начальники, а за кожним поступали більші або менчі гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з крашеного кінського волосіння. На тілі носили всі широкий черес, кований спіжевою бляхою, на ногах спіжеві ноголінниці, а на лівому рамени величезний кругло-подовгастий щит з волячої шкіри, вкритий спіжевими сківками. З тогож металю був і великий ґудз по середині щита. При боці висів на рамені широкий меч-аор у важкій піхві, кованій міддю, спіжем або й золотом, а права рука держала дві списи зі зазубцями.

Дуже пишно та воєвничо виглядали Пелясґи. Їх лиця були о много біліщі від мідяних лиць Египтіян, а заріст додавав їм ще грізности. Серед чорноволосих Египтіян та Сардинців відзначалися Пелясґи сим, що їх волос був ясніщої каштанової, або й ясної краски, а очі гляділи з під насунених брів синьо або сіро. Ся краска волосся та очий найбільше відстрашувала мешканців Пібасту. Між усіми Пелясґами виріжнявся високий, стрункий муж з трома китицями на шоломі, з під якого спливала на плечі хвиля золотистого волосся. Сині, мов вода Нілю перед виливом, великі очі гляділи гордо на пестру товпу галасливих та вертких паломників, робітників, египетських вояків, продавців води, вина, бубликів, сикоморових фіґ, цибулі, чіснику та винограду. Він був видно начальником відділу, бо на шоломі та щиті ясніло чимало золота, в ухах блестіли богаті заушниці, а на рамени два звинені золоті вужі. Його туніка була з фенікійської пурпури, обшита золотою бортою, а упряж його арабських коний, аж капала від срібла, жемчугів та бирюзи. Сейчас за ним їхав присадкуватий, кремезний, сороклітний муж із карком бика, мязами Геракля, а лицем пелюзійського крамаря. Він хитро з під ока оглядав товпу Египтіян та раз-у-раз ділився своїми спостереженнями з молодим полковником.

За полком Пелясґів бігли нагі бігуни з довгими тростинами, які безпощадно розганяли товпу криком та влучно вимірюваними ударами.

— Місце для походу пана обох світів, Амона Ра в його власній особі, фараона Амен Рамессу, володаря Томурі і Тореші, Кушу, Пунту, Ретенну та Кадешу, побідника підлих Хета, пана девятьох народів, мужа вдови, батька сироти, якому повинується лев пустині, а який подає плодючість землі, краєві щастя та спокій, а душам обіцює всі блага Озіріса в Аменту!

Так кричали окличники, а товпа верещала з болю та переляку, або з одушевлення на честь фараона. За окличниками поступали жреці зі статуєю богині Гатори. Вона мала голову корови, бо корова була образом богині землі. За нею несли другі жреці три статуї богинь, Мут, Сехмет і Бастет, яких культ лучився подекуди з культом Гатори у почитанні божеської жіночої плодючости. В кінці безпосередно перед дружиною фараона несло кількох жреців статую Ізиди, яку що року на свято Гатори привожено з Мемфісу. Над усміхненим лицем богині виднів круг місяця, обнятий рогами корови, при її повній груди лежав дитинка-Гор, син її з Озірісом, местник смерти батька на червоному Сеті-Тіфові, перший володар Египту, який втілюється у всіх фараонів. Ізида як найбільше почитана в Египті і богиня Сехмет задля свойого страшного вигляду, будили в видцях найбільше захвату. Чимало бач було в товпі людий, які добре знали, кілько сили, завзяття та відваги, але й кровожадности має львиця, а саме голова львиці вкрашала статую Сехмети. З другої сторони неодин заживав під опікою могутньої богині солодких обіймів любови, якої опікункою була в Мемфісі, Саїсі і Тебах Ізида.

Хотяй поняття та почитання богинь всіляко перехрещувалися та лучилися зі собою, проте кожда мала своїх жреців і жрекинь, а Гатор та Ізіс мали ще й служебниці, співачки, музикантки та танечниці, які брали у святі діяльну участь.

У прозорих калязірах всіляких відтінків, із цвітами лотосу у волоссі, на шиї та бедрах, ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри уносилися над ними, наче над цвітником. Жрецям проводили архієреї у шкірах лєопардів, яких крівава паща спадала на груди, а лаби обіймали шию та бедра. Усе тіло жреців було очищене з волосся. Гладко голену голову покривала пасмиста, полотняна хустина, а її кінці обрамовували лице ніби голову сфінкса. Низчі жерці несли у довгих металевих ложках багаття, на яке раз-у-раз сипали ладан та кедрову живицю. Синяві, запашні дими, обдавали фараона та найвищих достойників, немовби туманом. З посеред нього визирали крашені полотняні панцирі, а поверх них богато розмальовані ковнірі. Стрій іскрився від безлічі дорогоціннощів наче рибяча луска. На голові Рамзеса вершилася подвійна корона долішнього та горішнього Египту. Ґенерали мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями на верху. Поруч королівської колесниці ступали слуги з вієрами, а за фараоном ішов найвищий суддя у нарядному калязірі та гбоші з ковніром. Висока перука покривала голову, а за ухом стреміло перо, символ судової власти. Разом із ним ішли начальники домів золота, книг, збруї та кількох панів таємниць-шамбелянів. Відділ піших Сардинців Шардана з широкими мечами та круглими щитами замикали похід. Їх сталеві мечі та рогатини на раменах давали їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над Асирійцями.

Серед гучних окликів товпи вїхав фараон на велике подвіря святині, виложене червоним ґранітом, а освітлене множеством смолоскипів. Оттут стояв на кількох ступенях жертівник, при якому ждав на прихід його святости архиєрей Гатори. Жреці уставилися у півмісяць по боках вівтаря, а служебниці, танечниці та музикантки заповнювали підсіння, оперті на діорітових стовпах, які й окружали усе подвіря. З криші приглядалися здвигови народу коти, яких безліч виводилося у святих городах Пібасту, а які були посвячені богині.

Фараон зліз із колесниці, і приступив до вівтаря, щоби принести Гаторі безкровну жертву з оливи, вина та пахощів. Архиєрей відступився праворуч володаря, ліворуч станув жрець із золотою ложкою, у якій горів ладан. Статуя богині потонула на хвилю у синявому димі кадила, а хор жреців заспівав похвальний імн. При сьому раз-у-раз обзивалися сістри, вдаряні до такту руками низчих слу- жебників святині. Торжественна мовчанка залягла у величезній товпі народу, коли фараон молився за весь край від катаракт аж по море. Навіть варвари-наємники мовчали під вражінням всенароднього настрою, а її душа мимохіть летіла у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих горбах ютилися круглі, самітні вартівні, гроби предків, або жертівники родимих богів. Другим нагадувалася мікенська скала, над якою два льви бережуть входу у палату божого годованця-короля… Також Азіятам, яких чимало мешкало в землі Ґошену, привиджувалися піски пустині, самітні дуари та повні несказаної роскоші таємні свята Іштари й Адона.

Нишком молився король, а там і поклонився богині. Рівночасно з високого пільону заграли в друге труби і все що жило, упало ниць перед маєстатом богині і фараона.

По сім володар у супроводі жреців, жрекинь і двора удався у властиву святиню, де мав відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Шардана остали на подвірі, а Пелясґи мали обняти сторожу довкола святині, щоби ніхто не осмілився перервати святого обряду. Бічним ходом повели жреці Пелясґів у городи Гатори.

Тінисті закутини, лотосом увінчані ставочки, бесідки, лавочки, та мягкий моріг так і надили приходня спочити у літеплу ніч під сяєвом місяця та звізди Бону, прообразів Ізиди. У звичайний час богаті жертводавці заживали у сих чарівних городах солодкого дару Гатори з жрекинями й танечницями храму. Сьогодня усе було пусте, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.

Тихою ходою ступали Пелясґи за русявим своїм полководцем та по вказівкам жреця розставлялися по двох у ріжних місцях валу, який окружав городи.

— Оттут принесуть вам небавом вечерю і арп-вино, — говорив жрець, — а принесуть вам се служебниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго! — додав по хвилі, — бо вони погрібні нам!

Тут вказав на ясно освітлений прямокутник святині і засміявся нервно. Видко торжественний обхід починав і в нього будити скриті в закутинах душі склонности до полового шалу.

— Ви погани! — сказав і його очі блиснули ворожо у темряві, — а тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.

— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника — то навіщо присилати між сатирів німфи? Звісно, що наші вояки не є жрецями Таніти, ані сторожами тебанського Пагімту. Покажи їм тільки дівчину, а побачиш! Пришли з поживою мужів, ослів, малпу, тільки не жінку.

Грубі, мяскі уста жреця прошептали проклін.

— Я сам знаю, що так є! — відповів жрець — проклін Таніті та всім поганським богам, але бачиш, такий приказ!

— Чий?

— Його святости! Тільки ви, будь ласка, не користайте так дуже зі сього, бо часами і се, що дає фараон, буває нездорове, а навіть погубне!

У сяєві місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жреця і порозумів, про що йде річ. Жреці не хотіли віддати своїх служебниць поганам, хотяй фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою роскішю божеських жрекинь. Тому посилали на приказ володаря жовнірам жрекині, але заразом грозили пімстою полковникові. А він задовго був у Египті, щоби легковажити собі слова жреця.

— Достойний, пророче, чи як тобі там, — відповів міжтим за нього товариш, — ніхто з наших вояків не задержить при собі твоїх кіточок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевеса та короля у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хетійські, сирійські, арабські дівчата, наче голубки в голубятнику свараться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть побільше вина!

— Не бійтеся! В усьому Египті за весь рік не випють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.

Жрець ізчез у темряві, а полковник та його товариш заказали строго своїм воякам не то задержувати при собі жрекинь, але й узагалі дотикатися до них.

— Бо то бачите, — ясував їм грубенький товариш полковника, — египетські жрекині то як коти. Товпа розідре на шматки кожного, хто їх парушить, а принайменче відріже йому те, чого йому не треба, на жертву Гаторі. Тьфу на її коровячу голову!

Вояки зареготалися, і ніодин не супротивився наказові. Полковник із товаришем відійшли до малої бесідки, у якій думали провести ніч, а в коротці при світлі смолоскипів дві стрункі, у зовсім прозорі калязіри одіті служебниці богині принесли у кошах вечерю: кілька родів печива, печеню, рибу, карчохи, молоді гони папірусу, фіґи, дахтилі та кавуни, до сього два смолисті збани з мендезійським вином. Вони поставили усе на столі, посеред бесідки і запалили оливну лямпу, яка на ланцушку звисала від стелі, а самі посідали біля мужів.

— Їжте і пийте, побідники! — сказали тихим, звучним голосом, — а ми послужимо вам.

Палкий погляд глубоких, великих очий стрітив сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Роскішня дрож проняла його геройське тіло, але в час пригадав собі прохання чи погрозу жреця.

— Не потреба нам послуги! — відповів. — Відійдіть!

У німому зачудуванні глянули на себе молоденькі жрекині і враз засміялися глумливо.

— Поживайте самі дари його святости! — сказала одна з них і хай вам присниться се, чого на яві не бажає… скоп.

І серед реготу побігли до святині.

Святі городи

II.

Святі городи.

— Ти чув Ксанте, обиду? — спитав червоний мов рак товариш полковника.

Ксант притакнув.

— Нераз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла дарданського розбишаки! — відповів, — та проте годі спорити з богами, королями і жінками. Вони могутніщі за нас. А ти корися, Лязіє, великим сього світа!

— Не Дія! — засміявся Лязіос. — Бог або король, який гнівається на підданого, завсіди могутніщий за нього і доїде йому кінця швидче чи пізніше, але жінка…

— Жінка, Лязіє, ще могутніща від богів та мужів. Не було ще сього, щоби жінки бігали за Зевесом, а бач неодна з них чваниться потомством від сього бога. Видко він бігав за ними. А що до королів, розказав би я тобі про се, що було сьому десять літ у Тірінсі в Пелясґії, та не хочу згадувати любої вітчини у чужій землі. Легко тоді очі мужа промивають сльози, як очі нелітньої дитини, що кричить за груддю матері.

— Говориш як старець, Ксанте, а тобі може буде тридцять літ від роду, або й то ні. Мені вже сорок стукнуло та богато було в мене діла з жінками. Але я завсіди вживав до них одного й виходив добре на сьому.

Тут Лязіос витягнув із за пояса коротку, шкіряну нагайку з плетеного ременю.

— Якщо котрій мої любощі не влад, то я тоді ось чим її угощу. Вони сейчас мякнуть від сього мов віск.

— Ба невільниці!…

— На всі твори підземелля! Яке мені діло до сих жінок, що сідають при огнищі у меґароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі… Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.

Випакували коші та ножами і пальцями розривали мясиво та печиво, густо попиваючи вином. Довго їли осьтак, вкінці крикнув Ксант на найблизчого вояка, щоби приніс йому води в шоломі і забрав зайву посуду. Оба з товаришем обмили руки та повтирали об скатерть, якою жрекині накрили були стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком остали перед Ксантом та Лязієм. Добру хвилю роскошувалися мендезійським нектаром та загризали напиток овочами. Вкінці Ксант вихилив душком чару й обтер уста.

— Щоправда, — сказав, то довга ніч надокучить немало.

— Поділімся! — предложив Лязіос, — киньмо жереб! На кого випаде, сей буде сторожити до півночі, а другий від півночі до рана.

Але Ксант не згодився.

— Не можна! Кождої хвилі може надійти яка жрекиня зі звятині, або паломниця з міста, а якщо жовнірі будуть знали, що я сплю, чіпляться її, счиниться крик, а тоді хиба сейчас сідати на кораблі та вертати домів.

— Невжеж твоє серце Ксанте, не бажає дня повороту? — спитав Лязіос. — Ти подумай тільки, як любо подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тюхкає у кущі фільомелє? Погадай собі, як розіспані ще та розпалені снами жінки й дівчата ідуть у ранці зі збанами на головах до керниці. При виді мужа, що як усім звісно, немає ще у свойому талямі законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються , підносяться з бажаннєм обійму ягідки на круглих грудях і кожда оглядається, чи не знадить за собою бажаного у набережню трощу… Гей! після сеї египетської наготи і шалу…

— Цить, Лязіє! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблестіли на спомин коханих картин далекої вітчини, — цить! Не знать, навіщо пригадуєш мені се! Моє серце як олень, що жадний води, виривається відсіля. Не вдоволяють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських та асирійських невільниць, ні заставлений фараоном пир. І в шатрі і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: „О попой! горе сьому, якому хиба ніколи не засяє уже день повороту!

— Як так, то чому не вертаєш, хочби сейчас? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіми маєтками, невільницями та золотом і сріблом умовленої платні.

— Чому?

Ксант зірвався та сполошив своїм наглим рухом двох котів, які розтягали під столом відпадки вечері.

— Чому? З саме тої причини, яку навів ти щойно у розмові. Горе сьому, хто з годованцями божими, королями заведе приязнь, але тричі горе сьому, хто повязався з їх жінками!

— Жінками, жінками королів? Ааа! Бачиш тепер, що мій нагай кращий чим усе друге…

— Осудиш сам, послухай! Моє імя Евмахос, а Ксантос, се тільки прізвище, яке дали мені жінки задля мойого русявого волосся. Я жив у Тірінсі, де володіє Археляос, муж Андрофілі. Тому десять літ вона мала трийцять літ і була уповному розцвіті краси, Археляос зате був уже старий, беззубий а його руки тряслися від немішаного вина та двох сирійських хлопців, яких купив собі був у фенікійського купця.

— Я знаю її, — вмішався Лязіос, — ще дівчиною бачив я її в Мікенах.

— Як так, то будеш певно знати, що вона не навикла покорятися кому небудь. Порадиться бувало зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, насварить на нього, а сама приказує. Богове! які то прикази виходили з її уст! Хиба тут у Египті слухає народ такого із уст вічно жіючого фараона. Прикаже бувало у саме жниво ломити каміння у горах. Її кретійські ратники повиганяють усіх із низчого замку, а опірних шмагають воловою жилою, аж шкіра пукає. Ми, то є місцеві шляхоцькі роди мусіли будувати собі доми у середущому замку і давали потрібну службу королеві та королевій. І ось раз закликали мене…

Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде, а в очах малювався жах.

— Неодного кликали так на замок, але богато з них не вернуло ніколи під родинну крівлю. Наче Гадес кликав їх на службу у підземеллі, счезали цвітучі молодці серед грубих стін вищого замку і не показувалися вже більше. Страх напав на нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінського замку стали поширюватися по околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе в підземеллях замку, та будиться тільки раз у місяць і тоді треба погодувати її людським мясом. Говорили і про се, що Андрофілє походить із Танталідів, які самі люблять людське мясо, та богато, богато инших страхіть… Тікати не було як, бо чотирох Кретійців ждало вже на мене. Блідий від переляку пішов я за ними, але ще в останній хвилі захопив із собою спіжевий ніж, який укрив під хляйною. Мене повели на західню сторону замку до тайних східців, які виковано в скалі від заду. Відчинили важенну фірту й удрулили мене туди, а самі зістали за стінами. Я опинився в темряві без огня та кресала. На бедрах мав я овечу шкіру, на плечах хляйну. На помацьки став я ступати наперед і нагло наткнувся на наге, тепле тіло жінки…

— Ходи! — сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишню кімнатку, де я й уснув у її обіймах. Коли збудився, найшов себе на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак ніхто не гуторив, не сміявся, хиба тільки кретійські наставники та оружні ратники, які пильнували стін. Через усю днину ніхто не закликав мене до ніякої праці. Тільки раз вийшов король зі спальні, повів своїми каправими очима по зборі, угледів мене, скривився наче сатир, який намість німфи найде під кущем стару бабу і пішов далі. Королева сіла на підсінні палати, а коли я по звичаю упав ниць, ласкаво спитала мене про імя і дала кілька приказів Кретійцям. Сі завели мене до одівальні, де стояло чимало високих запашних скринь з одягами і я вибрав собі египетський стен, у якого складках сховав свій ніж, та нову, синю, золотими бляшками нашивану хляйну. На голову взяв я пасмисту хустку, як ся, що її носять жреці Гатори, а там і пішов зложити подяку королевій за щедрий дар. Я похилився до її колін, та в сю мить здавалося мені, що впаду неживий при її ногах… Мої ніздря зачули ті самі пахощі, які опянювали мене у ночі серед тихої, темної кімнатки. Я очевидячки любив королеву… Моє збентеження не уйшло її уваги, її усміхнене лице споважніло вмить і вона тільки раз глянула на мене… Ах, дивлячись у її очі, побачив я Медузу і нагло зрозумів, де ділися мої товариші, по яких і слід застиг серед сих несамовитих стін… Але свідомість моєї молодечої сили дала мені смілість Титана. Королева, яка була мині підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув її, а вона по хвилі спустила свої долі і покрасніла.

— Відійди, Ксанте і будь вірний! — сказала.

Я поклонився ще раз і ми розсталися. Увесь день тільки було праці у мене, що пирувати та попивати лискуче вино, яке заєдно приносили мині служебниці. Аж вечером прийшла до мене німа кретійська дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у палату від заду, де був талямос. Королева ждала мене при світлі і аж тут побачив я, як чудова була Андрофілє. Усю ніч провели ми зі собою, а над раном сказала вона до мене:

— Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі гляділа. Серце моє пожадає тебе, тіло моє милує тебе і бажає остати з тобою на завсіди. Тамті, що були перед тобою, боялися мене, короля, Кретійців, власної тіни, тому я й убила їх. Ти один муж між усіми твоїми, тому убий сього проклятого лилика у меґароні, а будеш царем! Усі ратники по моїй стороні, але вони слуги царя Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського посадника. Бач, приїхалиб сейчас довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або вогонь не минулиб убійників.

— Так, але що буде зі мною? — бажав я спитати, та якийсь бог замкнув мині уста погордою та відрадою до Медузи.

— Добре! — сказав я — за твою любов, Андрофілє, готов я навіть на кіл чи огонь. Дай мені тільки збрую!

Тоді вона стала присягатися на Зевеса, що вона не боїться суду Міноса, бо хотяй ратники самі вбити Архелая, то можуть не знати, якою смертю помер старець і мині нічо не буде за мій учинок. Успокоївся я, але відраза остала. Я вибрав собі сильний меч, дві списи, шолом, щит і дзостер, богато прикрашений золотом та сріблом і усе те зложив при задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а під вечір наївшися до несхочу, став я ходити по двору, доки у одньому підсінні не найшов довгого мотуза та кількох жердок. Коли стала зближатися пора, привязав я здобуту збрую до мотуза та перекинув кінець через стіну.

Усі пішли вечеряти, бо сьої днини зладила Андрофілє великий пир. Ще з ранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на ріжни цвітучі товщем кусні мяса. Шафарі ставляли мішальники на вино та виносили череваті, смолисті амфори. Сам король випив першу чарку, а за ним пили другі, пили богато. Одначе шафар, який наливав вино, за кождим разом виливав напиток на землю, коли черга приходила на мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді сього вечера убити мужа. Тому я неспостережено висунувся з круга і перейшов на зад палати, де була збруя. При задній фірті лежав пяний ратник і я без труду виліз на стіну. За собою втягнув я збрую, а там по мотузі спустився долів. Звідсіля не тікав я на південь, бо тут певно зловилиб мене без труду посіпаки Андрофілі. Я попрямував на схід у Арахнейські гори. Тут стрінув я гурток тікачів із Арґосу, Мікен, Корінту, яким надоїв уже гнет намісників Міноса. Ми збудували судно і приплили у Себеннітос. — Було се тому десять літ. Археляй уже давно не жиє, але є якийсь другий король, що вбив старця і посів його жінку, ну і вона сама ще там. Ось чому не спішу я до любої вітчини.

Ксант замовк і став услухуватися у нічну темряву. З віддалі доходили звуки розгульної музики та співу у святині, а з города раз-у-раз долітали крики пяної та ошалілої від полового похопу товпи.

— Не вдержу таки! — сказав по хвилі Лязіос, — піду в табор та приведу і собі і тобі дівчину!…

— Ні, останеш тут! — відповів Ксант поривисто. — Як підеш, то неодин піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної загибіли.

— Ба, кому мойра-призначення судила гинути…

— Не Дія, тобі судила слухати мене! Іди й оглянь сторожі довкола городів, то відійде тобі охота гратися з чаром Афродіти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла, безсмертним шалом.

Наче вдарена собака похнюпився Лязіос, бо в час нагадав собі, що він не в Пелясґії, а в Египті, де за непослух карали хрестом. Мовчки узяв шолом на спису і пішов здовж валу, який обрамовував город.

Евмахос остав сам.

Розмова з Лязієм, спомини минувшини та солодке вино притьмили у дечому зір його очий, але скріпили й оживили уяву, яка вмить із міркувань та мрій уткала узірчатий серпанок для його духа.

— Справді, чому не спішить він, між чорні смереки, жовтаво зелені оливки, між рідню, приятелів, знакомих? Доки зноситимуть Пелясґи гнет чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських наїздників? Він сам зі своїми товаришами занявби величаву, мальовану палату в Тірінсі, прогнавби Андрофілю, а заки наспіють довгі кораблі з Крети, упадуть Арґос, Мікени, Корінт… До діл рветься душа мужа, до діл та любови… Але не до сеї, яку даровувала египетська Гатора, асирійська Іштар та фенїкійська Астарте, а до другої, сеї, яку оспівує фільомелє в арамейських лугах, яку освічує лагідним, сріблистим сяєвом Селєне при жертівнику німф над жерелом.

Задумався Евмахос, і видко, що його туга не була тільки його тугою, бо ось із над ріки, де стояли пелясґійські варти, полинула до зір чистим голосом співана пісня:

Зійди Селєне, ночі богине, На неба звід зійди, Шлях наві пишній у море сине Ти сріблом постели!

Стели шлях сріблом, наче луг Весна листками криє, Неси у хмари людський дух, Що в падолі марніє.

Покажи світу блеск звідний, Лагідний та могучий, Що з оков світа в царство мрій Дух здійме невидючий.

Нехай огонь, що груди рве, Огріє грудь дівчини, А серце, що краси жажде, Нехай до тебе злине!

Евмахос склонив голову на груди, та закрив очі руками.

Герзет

III.

Герзет.

Свитало. Десь з над синіх синайських гір виходив на небо Гор, молодий лискучий побідник Сета, викормлений груддю Ізиди, давець усіх благ світа, батько плодючої сили, надія усього, та найвищий розцвіт життя. Його прихід попереджував розсвіт. Рожеве сяєво золотило перш усього вершки обелісків та пільонів, вієри пальм та ріжнобарві прапори, а під ним лежали білим серпанком опарів прислонені святині, городи, доми й ріка.

Блискучі мечі соняшних лучів шматували білу мраку, пробивали її, бажаючи дістатися до землі… аж досягли її, а перші рефлєкси заграли на дрожачій верхні Нілю. З пільонів загули труби, а хор жреців заспівав стародавній імн у честь бога Ра.

Туман, який укривав собою землю, заворушився, наче товпа Хетійців під ударом пеляґійських колесниць і нагло розпався на пасмуги, клаптики, клубки, які счезали безслідно перед лицем бога. Наче корабель, що з багнистих проток дельти випливає на сині хвилі фенікійського моря, виринув ізза овиду золотий круг і наче яструб поплив по небозводі у свій щоденній шлях. Враз відчинилися на зустріч світлу білі та сині головки лотосу, незгідним хором озвалася болотяна птиця, а й ліниві крокодилі вилізли на беріг, щоби як мога найшвидче нагріти свою холодну кров у благодатніх лучах.