„Іду на вас“

Front matter

ЮЛІЯН ОПІЛЬСЬКИЙ

ВИДАВНИЦТВО „ДЛЯ ШКОЛИ І ДОМУ“

„ІДУ НА ВАС“

I. Закуп

I.

.

Над бистротечним Дністром западав вечір. Крівавий блеск розливався по небі. Білі баранчики виглядали у червоному сяєві, наче клуби диму пожежі. По филях жовтавої води видніли також червоні відблески а чорна стіна праліса, що укривав правий беріг ріки, окружав темною рамою краєвид. Беріг сей був високий і стрімкий. Скалиста стіна спадала від ліса аж у воду, та не давала проходу ні людині, ні звіреві. Лівий північний беріг опадав зате терасами до ріки; тут показувалися у безмежі лісів плішини, поляни, борозди а ту і там у вечірній воздух підіймалися дими.

Напроти стрімкої, правобережньої стіни, стояло село. Що правда, не дуже було його видко. Кожда хата стояла про себе, осторонь від других, окружена будинками, садом, невеличким полем — усе те неначе вправлене у спільну оправу ліса. Ціле село мало вид якоїсь первісної оселі у дикому краї.

Над самою водою, оддалік від других прогалин стояла хатина, ще низша і менша за другі. До половини впущена в землю, та покрита острокінчастим дахом визирала вона зпоміж корчів ліщини немов якась шіпчина або кошара для овець. Стіни не визші над чотири пяді, видніли лиш від переду та боків, з заду доходив драницями критий дах аж до самої землі. На криші росли бивно трави та бурян, бо між чимало таки було глини та піску. На вершку був отвір, крізь який добувався клубами дим. Крім сього нічо не свідчило про побут людий у сій хаті. Ані житниці, ані колесні, ні коша на стовпі не було, лиш на кілку біля дверий висів кінчастий, варязький шолом.

У хаті горів посередині великий огонь та освічував, блимаючим полумям, темне, закопчене нутро. Пообтикані мохом стіни, світили пусткою. На сволоці висів у богатій оправі довгий та широкий, ґранатами висаджуваний меч, з ручкою у виді пташачої голови. В куті стояло декілька горшків, мішок борошна, та кілька колод дерева.

На берлозі, з медвежої шкіри, з сідлом під головою лежав при огні немічний старець. На його жовтому лиці, на погаслих очах, та білому мов молоко волосі, поклала вже видко свою всемогучу руку смерть. Ось, ось і погасне сей маленький огоньок, що огріває ще старече серце. Відкриються вузкі, зівялі уста, а рука, що судорожно „копле гріб“ по покривалі, протягнеться без сил…

Напроти старого розклався біля огня, великий, чорний пес, та слідив блискучими очима за кождим рухом старця. Він неспокійно маяв хвостом, та скавулів раз у раз зтиха, оглядаючися на низенькі двері.

Аж ось зірвався, та побріхуючи весело, кинувся до дверий. Маленький скравок червоного неба, що просвічував крізь двері, затемнився, а по хвилі увійшов у хату високий, стрункий молодець, у скіряному кафтані та кинув перед огонь чвертку оленя.

— Здоров був батьку, що з вами? — поспитав, цілуючи холодну, жовту, та вихудлу руку старця. На устах батька показався, наче блідий проблиск зимового сонця, усміх.

— З Богами, сину, приходиш і бачу, що наділили ось тебе щастєм на ловах, то і добре, бо тут за час твоїх ловів приходили вони, сі батьки з Вираю, — знаєш? — сідали біля мене при огні і казали: „Ходи до нас, у цар- ство Сварога, щоби засісти з нами на зеленій леваді, та піснию і напитком поминати нашу земну славу“. А коли я просив, щоби позволили хоч заплатити довги, ціну нашої свободи, казали батьки:

„Ні, Мстислав молодий та дужший за тебе, він стане славою племени нашого, а ти старий, лише завада йому. Ходи, ходи!“ — І тоді ослабло моє серце.

Мстислав сумно глянув на батька, та його вигляд не давав йому ніякої надії. Знав, що його потішати годі, та що старенькому пора, лиш серце крівавилося, що так покинений всіми, без долі та роду, без слуг та майна вмірає отчич і дідич залісецької волості.

Він мовчки погладив голову вірного Крука, а сей знов заскавулів жалібно, видко розуміючи, що тут батько пращається зі сином на віки.

Мстислав став заходитися біля вечері, поклав кусень принесеного мяса на вигорнене вугілля та добувши з торби пригорщу пташачих яєць, брався варити їх у горшку для батька. Та сей спинив сина.

— Остав, сину, вечерю! Уже мені не треба поживи для тіла. Коли маєш, то звари квасниць із медом, щоби було чим звогчити просохле горло. У мене є для тебе заповіт, який, може бути, виратує наш рід з недолі. Здається, що Вона уже тут…

— Вона?… що за вона? — поспитав Мстислав, оглядаючись.

— Смерть — Морана! гляди, як Крук їжить шерсть та скавулить. Він чує її…

Мороз перейшов по шкірі хлопця.

— Батьку! що ви?… Боги добрі, боги живі, духи світла та тепла, бороніть нас від тьми, та Смерти, проженіть Мару та Змору на гори — ліси!

Старий усміхнувся.

— Не бійся, сину! не до тебе вона прийшла, а мені вона в пору, я вітаю її радо, а й тобі здійме вона з пле- чий тягар та поверне свободу, коли мене не стане…

— Тату, не кажіть так! я сердешну кров свою її віддавби…

— Е ні, гляди! Вона всміхається, видко правдою є твої слова. Вона зажде! Щож, маєш мід?

— Ах, правда! — зірвався хлопець. — Я маю мід, та ще який?

Побіг в кут, де лежали дрова та відвалив їх на бік. Зпід полотняної сорочки виступали випукло тугі, молоді мязи, а грубі колоди, мов тріски вилітали зпід дужих рук. Опісля відчинив спустні двері, що вели у невеличкий льох під хатою. Він вліз туди, а за хвилинку вернув з камяним дзбанком та отворив затичку. По кімнатці розплилися пахощі — аромат старого, ще прадідами сиченого меду. Мстислав налив його у деревляний кубок та подав батькові до уст.

Очі та черти старця оживилися під впливом напитку.

— Се від Калини? — спитав.

— Так! — відповів син, червоніючи. — Вона потайки від батька передала сей збанок для вас.

— Пізнаю! — прошептав старий, — се наше родинне добро, се мід, що ситив наш прадід Яр-Тур. З того часу доховалося ще два збанки. Один мав станути на столі при твойому весіллі, другий на мойому похороні. Та ось чоловік моторить, а Боги правлять життям мов човном по Руському морі. Одно заїде у Царгород, а друге пропаде на полудневих берегах. Оттак і тут. Перше прийдеться хоронити чим вінчати… Волхви Перуна у Київі благословили сей мід і видко ласка Богів є на ньому. Ось ми втратили майно, а таки при моїй смерти не бракло і призначеного меду.

Старий замовк, лише від часу до часу попивав мід із кубка, а син догризав напів звуглене мясо та заїдав його твердим ощипком. Останки одержав Крук, та чо- мусь то нерадо брався до їди раз у раз поглядаючи у кут. Міжтим старий Воєслав оживився, і допивши меду, сказав:

— Пішли, Ладо Калині усе добро; цвітку радості — весілля на весь вік, а Ти, сину, заплати її за сю послідну осолоду старечого житя сторицею.

— Вонаж моя невіста! — сказав син — і я не забуду її сього доброго діла ніколи.

— Твоя невіста? — здивувався батько. — А старий Рогдай?

— Рогдай не знає про се, а то певно не захотівби віддати дочки за закупа. Та я виплачу довг, а тоді візму її!

— Закупа, закупа… — повторив Воєслав і задумався понуро, та відтак оживився нагло і навіть усміх осяяв на хвилю його воскове лице.

— Слухай, сину! — сказав — і затям собі добре мої слова. Рогдай не схоче тебе, а може бути навіть не пустить тебе у світ добувати добра. Він певно осадить тебе на якій новині господарювати, щоб ти там звікував весь вік. Але ти знай, що у Лади більша сила чим у Перуна, а принада Купальної ночі сильніша чим удар грецьких катафрактів. Тому і ти не трать відваги, а як що Калина не така вітрена, як звичайно жінки, та поборете обоє усе, а тоді більше буде людий у тебе на весіллі, чим у мене на похоронах. А тепер слухай далі, що скажу, бо говорю ось до тебе у останнє…

Тут старий попив знову меду з кубка, а син підложив дров на огонь. На дворі було уже темно, лише десь далеко по хатам перебріхувалися собаки. Попід розлогі кріслаті дерева ходила Дрімота та шумом листя у нічному леготі вела розговори з Дністровою филею. Усе уклалося до покріпного сну і лише голос сови — пугутьки, що раз у раз обзивався з дуплавого дуба, нага- дував, що ось недалеко людина доживає своїх послідних годин.

— Нагадай собі, Мстиславе, коли то князь наш Святослав, найхоробрійший із хоробрих, три роки сьому збірався уперве іти у Болгарію. Тямиш се?

— О так! — відповів молодець, киваючи сумно головою. — Пішли тоді і ви, батьку й оба брати…

— Ми пішли у Херсон, відки човнами мали їхати просто на Царгород. Та ось між Херсонезцями найшовся хитрий, прехитрий Грек, на ймення Калокир і він то підмовив нашого князя іти у Болгарію, бо мовляв звідсіля лекше буде іти на Царгород сушею. Та мав Калокир засісти на царгородському престолі як тисяцький нашого князя. Ще з часів князя Ігоря тяжко було нашим гостям торгувати з Греками, бо Ігоря Греки побили і позмінювали старі на Богів та хрест заприсяжені договори. Ось чому і князь та його дорадники-вояки послухали Калокира і зібрався великий похід. Усі дружинники князя, що ходили були на Хозар та Болгар над Волгою, чимало Варягів та синів земських бояр з лучниками, копійниками та топірниками зїхалися над Дніпром, а коли з Припяті та Десни прийшли човни, всі стали ладитись у похід. Разом із війском приїхало також чимало купців, що думали під покровом князя обновити грецьку торговлю на Руси. Між ними був і я, бо літа не позволяли мені вже ставати до оружної розправи. Віз я у човнах мід, віск та дорогі смушки, що твої брати Радослав і Младан привезли з походу на Вятичів. Усе те закупив від мене сам Калокир, видко бажав собі зєднати найзаможнійшого боярина червоноруської землі. Я мав усе те перевести у Доростол, а він мав мені за мій крам заплатити двісті гривен.

— Двісті гривен! — аж крикнув молодець, — таж се маєток!

— Так! завдяки Велесові та ласці його росло тоді майно моє та дітей моїх з року на рік і тому узяв я від Рогдая трицять гривен у позику, щоби ще перед виправою купити для синів византійські лати та шоломи від херсонських купців. Я надіявся бач, що повернувши, без труду віддам довг та ще чимало гроша привезу домів. Похід удався нам на причуд гарно, хоча Болгари і знали, що Святослав іде на них війною. Він післав бач їм послів, щоби сказали від нього: „Іду на вас, щоб взяти городи і села ваші під мою княжу руку. Тому не пручайтеся, а виходіть, з поклоном та хлібом-сіллю. Наколиж захочете ставити опір, то знайте, що у мене є 30.000 війска і живого духу по вас не останеться від мене“. Ми побідили Болгар раз і другий, взяли Доростол і Переяславець, та якраз коли бажали іти далі на Царгород, покликало боярство нашого князя у Київ, бо мовляв Печеніги облягли його. Тоді князь, як се у нього буває, вхопив меч та ховстало, пішов до стайні і за хвилину гнав уже чвалом з готовими завсіди прибічними комонниками на північ. Рядослав і Младан були з ним. Не пращаючись, ми розлучились та вже на віки. У битві з Печенігами лягла головами мало не вся дружина князя, але ворогів розбив князь на прах. Я відібрав міжтим гроші від Калокира, а він дав мені провідника, що мав мене провести коротшою дорогою з Дунаю на Дністер, щоби я не потребував вертати на Київ. Сей провідник був теж Грек, а називався Партеній і казав, що колись бував на дворі кесаря у Царгороді протовестіярієм себто великим одівальником. Що се за уряд, не знаю, але знаю, що сей зрадник був рабом Калокира, бо бачив раз, як цілував його руку, а раз видів я на його лиці знаки начеби від удару. Свобідний чоловік не зніс би удару в лице, а відповівби мечем, хочаби і князеві. Тому я тоді не думав про се і аж пізнійше нагадав собі сі знаки рабства, коли Партеній по дорозі напав на мене зі слугами, відібрав усі гроші та обдер самого до сорочки. Лише з життям утік я та пішов о прошеному хлібі звичайним шляхом у Київ, де дізнався, що між жертвами бою були і оба мої сини. Важко плакав я тоді, так як радію тепер, коли подумаю, що вскорі побачу обох на зеленій леваді Дажбога…

Тут мова старого стала раз у раз рватися, а слова змішані з голосним, важким віддихом, добувалися з трудом з його уст. Видко томило його говорення. Смерть чимраз сильнійше здавлювала своєю ледяною рукою його старече серце і він спішився, щоби за кожду ціну докінчити свойого заповіту.

— В Київі просив я князя о поміч, та князь лютий, що мати не пускала його у Переяславець, приняв мене неласкаво і сказав: „Ти повинен був боротися. Як бись був згинув, то все булоб байдуже, а наколиб був побідив, то не втеряв би майна. Колиж ти за старий, щоби боронитися, то повинен був мати розум, і не дати себе одурити якимсь грецьким куклам, або винайти і дати мені докази зради Калокира. Тоді я покарав би його, а так не могу“. Зі сим і пішов, бо князь був у праві. Ось так з дідича став я закупом. Ідиж тепер ти у Київ та удайся до самого Святослава. Розкажи йому усе, що сталося, а він подбає за тебе. Якжеж побачиш де небудь Калокира, приложи йому ніж до горла, а віддасть усе, що узяв, бо я присяг-би на святий огонь Перуна, що Партеній се його права рука. Ось се мій заповіт сину: Відібрати вкрадене майно Грекові та викупити волость і свободу родини у Рогдая. Тоді він певно нагадає собі давну дружбу зі мною та віддасть за богача дочку, якої не оглядати такому голякові, як ти тепер. Нехай боги зішлють на тебе усі свої ласки та добро… — тут спинився старий Воєслав і вхопився рукою за груди. По хвилі продовжав шепотом: — хай Лада украсить його найкращими цвітами, а лискавка Перуна… хай стане твоїм мечем…

Старий замовк. Піднесена рука опала на покривало, він бажав ще щось казати, та відкинув голову у зад, а очі обернулися в стовп…

II. Сусіди

II.

.

Найблизші дні були для молодого Мстислава дуже сумні, та при тому памятні на все життя. Вони научили його, як великим добром на світі є доброта серця та справедливість, він пізнав, що любов більшу має вагу у співжитті людий чим гріш, сила і власть.

Обмивши тіло батько власними руками та нарядивши його у найкращу одіж, станув молодець перед вельми важним питанням, чим оплатити видатки на похорони, плачки-жалібниці і костир на жальнику, а головно на тризну, без якої ніякий похорон не міг відбутися. Треба було по прадідньому звичаю угостити гідно нарід, щоби було кому насипати могилу над мерцем та винайняти співця, який славив би подвиги помершого піснями. Мстислав перелічив усі припаси та останки давнього добробуту найбогатшого тиверського боярина і заломив руки.

— Чим же я тебе поховаю, батечку? — закликав у розпуці. — Ні гроша, ні худібки, ні друга. Хиба сам виставлю тобі костир, загашу його сльозами, власними руками покрию землю, а лісових звірів скличу, тризну правити над тобою.

Та не було часу на бідкання, — а Мстислав не був з тих, що тратять у скруті голову. Замкнув хату, одівся у що найкраще плаття і пішов до сусідів, з яких деякі вели з гречниками торговлю смушками та виправними скірами. У нього було чимало скір з зимових ловів і він рішився проміняти їх за потрібні річи та припаси. По матері остала була ще невеличка скриночка з чільцями, ковтками, запинками. Ні батько, ні він не віддали би були її нікому, а берегли її як дорогу памятку по помершій, тим паче, що старий Воєслав мав лише сю одну жінку. Аж на Мстиславовому весіллі думали вони роздати сі памятки світилкам. Невелика була вартість сих срібних та мідяних прикрас і бурштинових кораликів, бо що ціннійші взяла зі собою мати у могилу, але тепер мусів Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачки-жалібниці, що мали заводити на похороні і черепяні горшки на попіл з тіла та страву при могилі.

Важко зітхаючи, ішов Мстислав через ліс. Він зміряв перш усього до хати старого гончаря Івора, званого Сміхуном, що сидів край села, недалеко від хатини Воєслава. Вузка лісна стежина вела туди поміж старезними високими та коренастими деревами. Сокира дроворуба ще не доторкнулася сих лісових велитів, бо старий Сміхун не позваляв нікому рубати ліса довкола свойого посілля, а й сам не знати чому, привозив потрібні йому дрова здалека, кажучи:

— Я родився в лісі і жив у лісі, тому хочу й умірати у лісі, а не на якомусь лисому клаптикові, голому мов моя плішива маківка. Пощо мають люди бачити дві лисини. І одної доволі!

Викупаний у ранішній росі ліс блестів прегарною зеленю усіх відтінків та тисячними блесками жемчугових краплин води, а воздух аж хвилював від чудових пісеньок всілякої пташні. Звільна підіймалося сонце на сході та розганяло білі опари, що звичайно ставали вечерами над филями Дністра.

Аж ось минув молодець послідні дерева й опинився знову на поляні, такій як ся, що на ній стояла його власна хатина. Та тут не було молоднику ні корчів, ціла полянка мала вид чотирокутника, якого осередок займали грядки з огородовиною, а по чотирьох рогах стояли будинки. У північному розі, звернена передом до полудня стояла низька хата, біла мов сніг з розмальова- ними у пестрі взірці вікнами та углами. У другому повітка на господарські знаряди та припаси поживи, у третьому гончарська піч та стіс лупаних дров, а у четвертому довга та широка шопа з готовими горшками, мисками, збанятками та урнами для небіщиків, звичайними, простими і красшими, роскішнійшими, розмальованими у ріжні краски й узорі. Тут була також робітня, гончарський кружок, всілякі деревляні та кістяні палочки, ложочки, гребінчики та черепки з красками, кистки, шнурки та тим подібні прибори до мальовання горшків та витискання взірців на вогкій глині, гладження стін та виліплювання ух або покришок.

Усі ті чотири угли полянки лучила добре убита та потовченим черепям вимощена стежка і нізащо в світі старий Сміхун не ступив би ногою на грядку, щоби собі скоротити дорогу. Тому казали люди, що Сміхун їде до Київа на Царгород, а коли іде в хату, що по лівій стороні, то звертається вправо.

Коли молодець увійшов у частокіл, який окружав усе обійстя Івора, старий стояв при дверях своєї хатини та піднявши руки горі, молився до святого Хорса на небі, благаючи його про ласку для усеї землі, для людий звірів та ростин, о добрий кінець всіх початків та о мирну кінчину мирного життя. З пошанівком спинився молодець та зняв з голови плетену з лика круглу, сукном покриту шапку, а нагадавши собі дорогого покійника, глядів зі зворушенням на довгу сиву бороду, впале лице та глибоко осаджені очі під густими навислими бровами.

Коли старець покінчив молитву, взяв із приспи під хатою глиняну миску зі зерном та свиснув тричі. На сей знак цілою хмарою злетіли з криші хатини і з поблизьких дерев різнобарві голуби та кинулися на їду, яку сипала їм щедра рука Івора. Деякі сідали старому на плечі та рамена, та отиралися о нього, наче котята, другі смілійші садовилися на голову та сих зганяв або здіймав старець рукою і приговорював.

— Ото дурні з вас, небувалі! шкода, що у такого штудерного чоловіка служите… таж на сій голяці і волосок вирости не хоче не то пшениця; хиба, що ти її помалювати хочеш, та бач, братіку, і се на ніщо не здалося.

Та втім увидів Мстислава і старече лице розяснила иншого рода веселість. Він скорою ходою підійшов до нього, а коли молодець схилився до його руки, поцілував його в голову.

— Хе, хе, з Богом сину приходиш, зі святим Дажбогом-сонцем… хе! хе! відвідати старого, що? го, го! я знаю тут усіх, бо усі приходите до мене — мусите прийти. Хе! хе! чи їсти зварити, чи в дорогу їхати, чи мід ситити, чи мерця сховати, усе до старого — хе! хе! правда, що?

— Я бо батьку, до вас…

— Мовчи, чи я питаю тебе, за чим прийшов, я все знаю, коли хто і за чим до мене приходить, хе, хе! бо кождий мусить прийти, а вжеж!

— То вже батечку, як ласка, зладьте мині попільницю та скажіть, що вам за неї лишити, заки далі піду людий глядіти для свойого старенького…

Ту зазвучали у голосі молодця сльози. Старий глянув уважно у його гарне смагляве лице та заплакані очи,

— Бач, сину, тобі плакати годі! за мене мій син не умре, ані ти за Воєслава; се судьба нас старих, нам час, нас Богам потреба, а дітий наших людям. У попільниці каші не звариш, а у човні хліба не замісиш, хе, хе! Що лишити за горнята? Го, го, сину, за сі горнята, що для твойого батька наладив старий Івор, не заплатиш мині нічим, бо і сам князь Мал не мав би був кращих, як би його були похоронили дома сини, а не Варяги мудрої Ольги, хе, хе! Се горнятка неаби які, але бач, за них заплатив уже батько давнійше… — ту голос старця змяк та задрожав — своїм людяним серцем, добротою, прав- дою, своїм праведним життям, якого за усі скарби не купиш у нікого. Як бачиш, він утратив всі скарби, та сих дібр не втратив і ось ними хоч за попільницю та горнятка заплатив. Іди сину далі. Мої внуки завезуть тобі усе потрібне на жальник під вечір.

— Чим же я батьку віддячуся вам за так великий дар і відки мені тільки ласки у вас! — дякував молодець, цілуючи руку старого.

Та старий не уважав на його слова, лише тер чоло лівицею, промовляючи про себе.

— Воєслав… Воєслав… гей, гей! невдовзі товаришу побачимося… а тоді запємо в Вираї з усіми предками на славу і заспіваєм, хе, хе, як то з Ігором ходили у Царгород до святого Мами купувати паволоки та збрую, гей, гей! минулося…

Зворушення через хвилину опанувало старця, та він швидко отямився і погладив кучеряву голову молодця.

— Не дякуй, сину, — говорив, — мене винагородять Боги світлі, добрі зеленим раєм вже незадовго, хе, хе! ось щоби не стидався дарунку, то знай, що ми колись торгували і боролися нераз у купі з твоїм батьком у східніх степах та на Подунаві і він нераз став мені у пригоді. Хай Боги проведуть його у рай, а тебе у край добра та щастя. А наладь мені великий горнець меду — хе, хе! лише не такого густого як моє волосся!

І старий указав на свій лисий мов коліно череп, а молодець мимо смутку мусів усміхнутися крізь сльози. Він ще раз поклонився старцеві до колін і пішов далі на беріг ріки, куди вела стежка у село.

По дорозі стрітив двоє внучат старого, що несли у чистенькому горщикові дідусеві молоко та хліб на сніданок. Сміхун не любив бач на старості літ гамору та нечисті, що получені з великим господарством і тому відділив синів вже давно, давши кождому чимале майно. Вони стали маючими людьми, а старий плекав свою городовину та пчоли і ліпив горшки, збіраючи за се всіляке добро, яке сейчас по рівній пайці ділив між діти. Вони носили йому їду, рубали і возили дрова, копали глину, та ніхто навіть не пробував наклонювати старця перейти жити у їх хату.

Сі хати стояли дещо далі і Мстислав, переходячи, звістив мешканцям смерть свойого батька. Те саме вчинив він у инших хатах і всюди вітали його словами жалю та потіхи. Вкінці на другому краї села оминув дворище боярина Рогдая, що було колись посіллям Воєслава, та скрутив у діл до Дністра, де жив богатий кметь Ярослав. Люди звали його звичайно Бобром, бо він торгував шкірами та ходив сам нераз горі рікою у Дністрові багна, де було чимало бобрів. Молодий господар-ловець умів їх знаменито ловити, а смушки продавав купцям-гречникам. Крім сього зкуповував часто поміж сусідами скірки з білок та кун і грубі оленячі шкури, бо і за сей товар платили на Подунаві чимало гривен Греки.

Хата Ярослава стояла на півострівці, що вибігав далеко на південь. З трьох сторін обливала його ріка, а з четвертої укріпив Бобер своє обійстя валом, ровом та частоколом. Як маючий чоловік і купець боявся він нападів варязьких дружинників, які ходили з князем на полюддя та часто і на власну руку любили перетрясати комору богатого кметя. Днем брама стояла отвором, пси привязувано на мотузи і лише вартівник сидів під воротами, збитими з грубезних дубових колод.

Господар привітав Мстислава у світлиці, яка скидалася радше на склад цинової, мідяної а навіть срібної посуди чим на мешкання. В одному куті стояли крім сього скрині з паволоками та полотном, у другому ловецьке знадібя. Ярослав був се молодий, може трицятьлітній чоловік з худощавим лицем і чорним волоссям та вусами. Бороду голив гладко, а так само підголював чуприну. З вершка голови звисав жмут буйного волосся на праве ухо.

Він якраз зшивав білки та куни у „сороки“, себто вязки по сорок штук. Коли Мстислав розказав йому про смерть батька, відложив на бік роботу і встав, видко зворушений вісткою.

— Помер! хтоб-то подумав, що такий богач, та так скінчить, — бідний ти, хлопче, небогато відай спадщини лишилося для тебе.

— Та небогато, дядьку, ось тому і прийшов я до вас, щоби помогли мені у біді. Осьтут є ще останки уборів покійної матери, а у хаті на дві-три гривні кун та білок, з десять телячих скір та одна медвежа. Проміняйте мені се за хліб, мід та мясо на поминки, бо самі знаєте, що у мене у хаті нічого нема, а батька поховати треба. Я торгуватись не буду, беріть усе, що є, дайте усього, чого треба, хиба щоби мойого добра не стало. Але думаю…

Та тут перервав Бобер молодцеві.

— Цить, хлопче! — крикнув, видко обурений. — Який лихий біс піддав тобі, що я на твоїй біді баришів шукати-му? Я купець — правда, але я ні Грек, ні Варяг, лише Русин-Тиверець як і ти, або твій з Богами уснувший батько. Я не Рогдай…

— Простіть, дядьку! — оправдувався молодець. — Я не бажав вас обидити, лише просив вас про поміч, про вигоду. Вам мої скіри придадуться, бо гарні, цілі й густі, — може кращі чим сі — додав, вказуючи на порозкидані смушки. — Прецінь торг річ чесна та Богам не противна, а що я не вмію ще торгувати, тому лишаю цінування вам. Деж тут обида? У мене прецінь нема таки справді нічого.

Ярослав успокоївся, коли почув се.

— Як то? — поспитав зморщивши брови — не маєте ні худоби, ні пасіки, ні меду?

— Нічогісінько!

— А щоб Морана побила проклятого скупиндю! — гукнув Ярослав. — То Рогдай не лишив вам нічого?

— Нічого! але батько і я стаємо закупами аж від осені, як що не віддамо до сього часу трицяти гривен. За сю проволоку одного року та за відсотки від позики забрав Рогдай наше посілля з усім, що у ньому було. Він був у праві; навіть князь не міг би нам був помогти, хиба заплатити довг і відсотки. Тому ми осіли в опустілій хатині, а з усього майна взяли лише ось се.

Ту Мстислав показав на скриночку.

— А чомуж батько не переказав до мене? — горячився Ярослав. Я був би поручив за нього.

Мстислав усміхнувся.

— Вибачте, дядьку! хто ціле життя гараздував, той радше з голоду погибне, чим піде просити.

— Ну так, але ти міг…

— Я мойому батькові у вічі не глянув би, наколиб його сам, без помочи прогодувати не вмів. Тепер ось друге діло… похорони — людий треба…

Настала мовчанка. Ярослав ходив нахмурений по світлиці, вкінці станув перед Мстиславом.

— Мені дуже прикро й гірко, що твій батько забув про мене. Знаєш може, що сьому десять літ умер мій батько, а хата по похороні згоріла. Я бажав було покинути село та йти у світ, але старий Воєслав споміг мене грошем і радою і то не за відсотки, а за добре слово. От як князь посилає бояринові: віддаси — гаразд, а не віддаси — Боги з тобою! Грошевий довг я віддав, але довгу вдяки ні. Тому іди, хлопче у хату, я тобі припасу пішлю, скільки треба, а за скірки порахуємося по похороні.

Глибоко тронутий поважанням та любовю, яку всі відчували до його покійного батька, ішов Мстислав домів.

III. Похорони

III.

.

Перед хатиною застав чимале збіговище, кілька порожних теліг стояло на доріжці, що вела у село, а довкола хати поралися чоловіки, жінки та дівчата. Батько, наряжений з мечем в руці, в шоломі на голові, та зі щитом на грудях, лежав на санях, покритих ковром, прибраним цвітами та чатинням. Довкола розставлено столи, а на них мясиво, молоко, сир, коливо, хліб, колачі та буханці, збанки пива і меду. Мстислав аж остовпів.

З плачем простяг руки до людий.

— Батьки мої рідні, братя любі, що ви затіваєте, які Боги привели вас сюди глядіти на нашу нужду та горе? чим-же я вас прийму, панове громада? Батечку мій убогий? нема у тебе житниць, ні сусіків, ні пивниць — хиба усміх ласкавий Бога-Дажбога воздасть вам усім сторицею, а я…

І перший раз по смерти батька заплакав молодець гірко. Та ось кинулися до нього старші чоловіки розважати. Начальник громади, кметь Вовчур, взяв Мстислава за плече та обізвався.

— Коли батько умре, всі діти ідуть його ховати, щоби над його могилою пожелати собі довгого життя та просити небіщика переказати їх бажання Богові Сварогові. Покійник був батьком усім, кождий зазнав колись його добродійств на собі та дітях своїх. Тому і кождий іде нині пращати його. Бо се був добрий боярин, а другий такий не буде.

— Ох, не буде! — почулося між народом.

— Сей новий лише закупів плодить! — говорили одні.

— З кождого лиха користає! — жалувалися другі.

— Боги-б його побили!

Коли Мстислав виплакався, засіли усі довкола старця, а жінки-жалібниці почали голосіння. Не було свояків, ні дочок, жінок, ні рабинь, тому чужі жінки плакали за мерцем, вплітаючи в голосіння похвалу Воєслава, як добрячого батька, вірного чоловіка, лагідного та людяного до дітий і слуг. Відтак завели усі жалібну пісню хором, а мужі стали різати пси і когути та кидати на сани! Чимраз більше людий прибувало до маленької хати Мстислава та сідало до столів, щоби відтак взяти участь у похоронах. Вкінці надїхали два вози з їдою та напитком від Бобра і зі співом та голосінням рушив похід лісовою стежиною на жальник.

Вечір вже був, коли сани випхано на костер. Тоді привів Мстислав послідне своє добро, гарного молодого коня та убив його у ногах батька. Тут разом з другими звірятами мав згоріти і кінь, бо небіщик міг його потребувати у своїй мандрівці до Вираю. Хотів було молодець посвятити духові батька і послідного свойого товариша Крука, та не міг його найти. Пес мов в воду канув.

Відвернувши лице, підпалив син костер, на чотирох рогах, а за ним стали кидати і другі господарі розпалені головні між дрова. Швидко запалився огонь з сухої лучини наче горіючий стіг сіна. Жінки заголосили знову, а чоловіки метали у огонь стріли, перстені, нараменники, ковтки, запинки, ножі, списи, то що, як дарунки помершому. Вкінці пригорілий костер став осідати та попеліти по берегам. Учасники похорону збіралися довкруги розкладених огнів, де заставлено міжтим тризну — похоронний пир для громади. Пир сей розпочав Мстислав, підіймаючи в сторону костра кубок меду. Тоді всі затихли, а молодець зворушеним голосом сказав: