Погляд на історію української мови

I

Рідна мова є у культурних народів речником і елєментарним орґаном коллєктивного почування, що родиться в крови із спільної історичної традиції, що пливе із спільно пережитих радісних подій і терпінь, із боротьби в обороні рідної країни для спільного добра в імя спільних ідеалів, що скріплюється в любов до рідного народу та його героїв, до рідної землі, її краси та скарбів — і кермоване збірною волею, скристалізоване в національну свідмомість шукає шляху до кращої спільної майбутности.

Рідна мова є одним із найголовнійших орґанів життя нації.

Для Українського народу є рідна мова, як життєвий орґан і національний сполучник, ще далеко важнійша як для инших народів, бо через довгі століття не доставало нам і не достає й до нинішного дня державної сполуки.

Історія української мови невідлучна від цілої історії нашого народу. Наша мова, розвиваючися ураз із нашим народом від перших починів його культури, зазначує своїми лєксичними засобами ступінь за ступнем його розвій від примітивних фаз періоду ловецького та пастирського до хліборобського, козацько-лицарського та сучасного індустріально-робітницького. Вона відсьвітлює політичний розвій народу, його внутрішню державну орґанізацію, його законодавство, торговлю і політичні зносини із сусідами, його експанзію, еміґрацію та імміґрацію, чужі наїзди, чужу кормигу та сторонні впливи, його власну культурну організацію та защеплені у нашого народу здобутки духа инших націй — одним словом українська мова се дзеркало історично-культурного розвою нації.

Коли етнічні ґрупи, що жили на нашій території, почали відокремлюватися від сусідів а рівночасно консолідуватися між собою, лучитися в державну звязь та спільно боронити рідну країну перед спільними ворогами, то сей процес кристалізації має у націю проявився з усею прозорістю в мові, в історії її розвою.

Утративши свою державну незалежність, розірваний між ворожих сусідів, розділений політичними кордонами, зберігав український нарід зверхню форму й душу свого життя в рідній мові, творив у ній богату народну словесність та своє замітне письменство, переховуючи в ньому скарби свого духа, трівкі пасма своїх думок та квіти своїх почувань.

Українські племена займали, як далеко сягають історичні відомости, землі, які відповідають передусім північно-західній та центральній нинішній українській етнічній території, в якої нутрі відбувалися деякі переселення між українськими племінними ґрупами.

На північно-західних окраїнах були лише незначні пересунення. Більші зміни відбувалися на південно-східних крайніх просторах української етнічної території.

В періоді чорноморсько-дунайськім особливо в VII. та VIII. ст. займали українські племена широкі простори над Чорним і Азовським морем від Тмуторокані та Кубані до долішного Дунаю

В IX. в. зачинають українські племена під напором азійських степових орд відступати на північний захід. Від кінця XIV. в. зачинає іти під охороною литовсько-українських князів особливо Олельковичів поворотна хвиля української людности на схід і доходить вже в XV. в. ураз із границями київського князівства до Чорного моря й до Донця.

Вона скріплюється значно в XV., XVI. а в XVII. та XVIII. займає укр. людність назад не лише давні оселі чорноморсько-дунайської доби, але їх ще розширює на схід і південний схід за Кубань аж під Кавказські гори.

В новійших часах повстали українські кольонії, що займають велику країну в північно-східній Азії над Тихим Океаном аж до Владивостока, так званий Зелений Клин.

Укр. кольонії в Америці мають характер діаспоричний.

Північні українські племена, що сиділи на Подесенню і над Припетею, та в значній мірі й центральні племена над середнім Дніпром не покинули рідної землі навіть під напором азійських орд.

Вигнати український нарід із його первісних прадідівських осель над середнім Дніпром старалися деякі письменники при помочі псевдо-наукових теорій. Маю на думці теорію Поґодіна і згідну з нею теорію Соболевського. Опираючися на мову Несторової Літописи, не добачуючи в ній ніяких українських елєментів а беручи на увагу й думку, що у народу українського нема такого як у Великорусів богатирського епосу, що відноситься до княжого київского періоду доходить Поґодін до висновку, що автор літописі мусів бути Великорусом, що в Кнїві і в Київщині взагалі до XIV. в. мешкало великоруське племя, що український нарід прийшов з країн карпатських над Дніпро і заняв землі, спустошені Татарами, щойно в XIV. ст., коли Великоруси подалися перед сими наїздникамі на північ.

Проти сеї теорії виступив цілий гурт поважних учених, між якими перед уцім згадаємо Максимовича, Котляревського і инших. Вони розбили сю теорію так при помочі арґументів фільольоґічних як також при помочі доказів історичних, показуючи, що з одного боку мова старинних літописий має сильний староукраїнський підклад, на який налягла лише легка верства під пером великоруських переписувачів — а з другого боку не було ніякого такого запустіння української землі над Дніпром, особливо в Київщині в часі і після нападів татарських, яке далоб можливість чужої імміґрації та що спричинилоби зміну коренного населення сеї території.

Сю безосновну теорію Поґодіна відновив у 80-тих роках Соболєвський, стараючися її оперти на нових підвалинах, на дослідах фільольоґічних.

Недобачуючи в памятниках, які він уважає за київські появи т. зв. нового ѣ, що розвинулося по його думці виключно в памятниках т. зв. галицько-волинських на місці староболгарського е, коли глухі голосівки ъ та ь втратили своє звукове значіннє, — зачислює він давній київський говір до говорів великоруських. Великоруси жили по думці Соболєвського в Київщині аж до XV. в. а українське населеннє прийшло над Дніпро щойно пізнійше з Галичини й Волині.

Проти сеї відновленої Поґодінської теорії виступив цілий гурт учених, як Житецький, Дашкевич, Антонович, Яґіч, доказуючи, що сеї теорії не підпирають ані факти фільольоґічні, ані історичні вісти про розміри татарської руїни і напрям кольонізації України. Коли Соболєвський, особливо у своїх „Лекціях“ обставав при своїй гипотезі з деякими незначними модифікаціями, коли на деяких точках із значними застереженнями підпер її також Шахматов, виступив проти неї цілий ряд так українських, як і великоруських учених, як напр. Владимірський-Буданов, Зотов, Антонович, Потебня, Грушевський і инші.

Критичному розборови фільольоґічних матеріялів, на яких опирає свою теорію Соболєвський, і деяких згідних з сею теорією висновків Шахматова присвячена праця О. Колесси: „Dialectologische Merkmale“, поміщена в Яґічовому часоп. „Archiv für slavische Philologie“ (Bd. XVIII ряд. 473-523.)

Тут по части на основі праць давнійших, а в части деяких моїх нових розслідів розібрано діялєктольоґічні прикмети староукраїнських памятників від XI. до XIV. ст., провірено цілий ряд звукових і морфольоґічних прикмет, що сполучують памятники київські з галицьковолинськими, стверджено факт, що т. зв. нове ѣ не було прикметою виключно памятників галицько-волинських, але що се прикмета загальна староукраїнська і показано, що старинні памятники київські й галицько-волинські становлять одну південну, староукраїнську ґрупу супротилежну памятникам північним, старовеликоруським, що отже так само в памятниках київських від XI. до XIV віку як і в галицько-волинських прориваються поволи чимраз частійше ті прикмети, що нині характеризують мову українську, що отже фільольоґічні факти виразно заперечують теорію Поґодіна й Соболевського.

Ся моя праця спонукала А. Кримського до написання статі під наголовком: „Филологія и Погодинская гипотеза“, яка поборюючи деякими влучними арґументами теорію Поґодіна і Соболевського, виключує без достаточної основи, як показав між иншими В. Розов, цілий ряд рукописів із числа старо-українських памятників.

Подібні погляди розвиває проф. А. Кримський у своїх кількох пізнійших працях, в яких він узагалі відкидає діялєктольоґічнє значіння т. зв. нового ѣ, що появляється в староукраїнських памятниках під деякими умовами замісць церковно-словянського е.

В кождім разі праці професора Кримського дають чимало дальших історично-фільольоґічних фактів і доказів проти теорії Соболєвського.

До тої теорії або до питань сполучених з нею відносяться, як було згадано, праці проф. Яґіча а почасти й Пипіна. Оба вони ставляться до неї неґативно.

Послідній удар завдають сій теорії праці акад. Шахматова.

Уже в студії „Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарѣчій и русскихъ народностей“ зачинає він занимати становиско противне тій теорії. „Малоруська ґрупа“, пише він, „одноцільнійше як всі инші зберегла свою звязь із старинною ґрупою відповідних говорів. Південноруська ґрупа X., XI. в. зовсім представлена сучасною ґрупою малоруською.“ В пізнійшій своїй студії під наголовком „Краткій очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка“ висловлюється він про се питаниє ось як: „Ми повинні в найбільше рішучий спосіб відкинути думку про се, що Київщина була в старовину заселена не предками сучасних Малорусів, а предками сучасних представників других руських народностей. Шукати в X.—XI. в. над Дніпром Великорусів представляється річею зовсім безхосенною, бо великоруська народність є нового походження“.

„Виходить з цього, що Київщина й Переяславщина могли бути на початку нашої історії населені лише південно-руським, инакше малоруським племенем, котре сиділо взагалі по цілій Наддніпрянщині по обох берегах Дніпра“

Так отже теорія Поґодіна і Соболєвського є в науці остаточно зліквідована.

Старинна українська етнічна теріторія не змінювала отже свого колишнього корінного українського населення і відповідає, з виімком розмірно незначних пограничних пересунень, основним областям нинішної української етноґрафічної території, на якій гомонить українська мова. Деякі значнійші пересунення відбувалися в її нутрі, між українськими племінними ґрупами.

II

Окремими, не все рівнобіжними шляхами, що в головному напрямі чимраз більше до себе зближувалися, доки майже не зєдналися, ішов розвій устної мови українських народних мас від мови нашого письменства.

Історію можемо приблизно пізнати на основі розсліду й порівнання сучасних її діялєктів і говорів з їх слідамн в письменських памятниках.

Чудовою красою, мало затемнюваною в пожарах війн та в тюрмах чужої кормиги — ясніє українська жива мова особливо в коллєктивній творчости, в устній народній поезії. В [ній переховалися кришталі народної творчости протягом більше як десятьох століть, а значна їх частина сягає далеко в старовину поза ті часи, з яких маємо письменські памятники нашої мови, в той період життя нашого народу, коли наші предки співали пісні в честь богів у ріжнородніх формах, солярного, люнарного та взагалі космічно-астрального культу.

Колядки, щедрівки, пісні купальні і деякі русальні, частина пісень весільних, деякі балляди з слідами анімізму, значна пайка похоронних голосінь і цілі циклі казок мітичних та з обсягу звіринного епосу, особливож їх архаїчні віршовані рефрени пе- реховали нам не лише давні мотиви поетично-мітичного світогляду наших предків але також богатий засіб старинних скарбів української мови, з яких чималу частину лєксичного матеріялу та синтактичних конструкцій треба віднести до тих прадавніх часів, хоч фонольоґічні й морфольоґічні елєменти мови сих фолькльорних творів перейшли цілий ряд історичних перемін заки скристалізувалися у тій формі, в якій вони дійшли до наших поколінь. Також велику часть поетичних образів і цілих фраз сих стариних пісень і переказів можна віднести до того давнього періоду, так що на їх основі треба догадуватися значного ступня розвою вироблености і богацтва нашої мови вже в часах перед Володимиром Великим, в періоді чорноморськодунайськім, в VII., VIII та IX. в. — особливож у рухливих та енірґійних племен Уличів і Тиверців.

В пізнійших етапах розвою переховалися нам у зразках поезій давнього княжого особливо київського періоду, дальше у могутних козацьких думах про боротьбу з Турками, Татарами і Поляками, у політичних піснях, а передусім у безмірно богатих піснях побутових неперебрані скарби не лише мистецьких творчих помислів, але і старих перлин нашої мови.

Рівночасно продиралося джерело нашої народної мови до .

З початку ледви слезило воно несміливо краплями в поодиноких чужих записях, в топоґрафійній номенклятурі та ономастиці — опісля продиралася чимраз більшими струмочками в старинних, церковно-словянською мовою писаних памятниках перекладаної літератури.

У починах нашого культурного життя не була рідна мова орґаном висшої просвіти, школи і письменства. Письменською літературною мовою була на Україні, так як в цілій Европі в середніх віках, мова церкви. Мовою літературною, мовою висшої просвіти й науки на Заході Европи була мова латинська — у нас мова церковно-словянська. У романських народів запанувала вже рідна мова протягом XII. і XIII. ст. у значних просторах культурного життя. В Німеччині і в краях ґерманських здобула особливо реформація широкі простори для рідної мови в письменстві.

З огляду на те, що мова церковно-словянська, то є староболгарська, була більше зрозуміла для народних мас як мова латинська для народів західної Европи — вспіла церковно-словянська мова довше удержатися, як мова письменства, у східних та південних Словян.

Найдавнійші памятники нашого письменства були в головній своїй основі писані давною мовою церковно-словянською, то є староболгарською.

Із важнійших старинних памятників, які можуть в більшій або в меншій мірі служити за жерела до історії укр. мови й ґрафіки треба назвати отсі перґамінові рукописі:

XI. в.

з року 1056—1057. Рукоп. в Публичній Бібліотеці в Петербурзі. Видання Востокова р. 1843 р. і Савінкова (вид. фотоґрафічне) з р. 1883 і 1889.

з року 1073. Рукоп. в Московській Синодальній бібліотеці. Видання „Общества Любителей Древней Письменности“. С. Петрб. 1880 (фотолітоґр.).

з р. 1076. Рукоп. в Публ. Бібл. в Петрогр. Видання Шимановського р. 1887, 1894.

з XI. в. Рукоп. в Публич. Бібліотеці в Петербурзі. Видання Будиловича, С. Петерб. 1875.

з р. 1092. Рукоп. в Румянцевськім музею в Москві. Вид. фототипне в Москві р. 1912.

з XI. в. Відкривки рукоп. в публич. бібліотеці у Вільні. Фотолітоґрафічне видання С. Петерб. 1868.

. Кирилівська часть з XI. або XII. в. Рукопись в Реймс. Видання з р. 1845 і фотолітоґрафічне Л. Лєже, Реймс і Прага р. 1899.

. Рукоп. в Моск. Синод. бібліотеці. Вид. Срезневським: Свѣдѣнія й замѣтки о малоизвѣстныхъ и неизвѣстныхъ памятникахъ. Nr. LXXXIII.

з XII. в.

з р. 1144. Рукоп. в Синодальній бібліотеці в Москві. Видання архимандрита Амфілохія з р. 1882-1883.

. Рукоп. в Румянц. музею в Москві.

з р. 1164. Рукоп. в Московськім Румянцевськім музею.

( ) в XII. в. Рукоп. була перед війною в Ставропіґійському Інституті у Львові. Видання Е. Калужняцького, Відень 1896.

з XII. в. Дефектна рукопись в „Новоросійськім Обществі“ в Одесі.

. Рукоп. в Публ. бібліот. в Петрб

з XII. в. Рукоп. в Московській бібліотеці. Видання П. Лаврова і А. Шахматова з р. 1889.

З деякими застереженнями можуть служити за жерела до історіі укр. мови ще й отсі памятники:

з року 1115. Рукоп. в Московській Синодальній бібліотеці. Написане в Київі Наславом. Вид. П. К. Симони І. Спб. 1904. II. 1910.

з року 1119-1128. Рукоп. в Московській Синодальній бібліотеці. Написане Угринцем (мабуть Угорським Русином) в Новгороді.

з XII. в. Рукоп. в Московській типоґрафській бібліотеці ч. 7. Порівн. Шахматовъ: Курсъ истор. русс. аз. I. I. с. стор. 257.

XII—XIII в. Рукоп. в Типоґр. бібліотеці в Москві ч. 6.

з XII. XIII. в.

(Віденський Октоіх) з XII. або XIII. ст. Рукоп. у віденській державній бібліотеці.

з XII, або XIII. в. Рукоп. у Василіянському монастирі в Лаврові.

з XII.—XIII. в. Рукоп. в бібліотеці о. Василіян в Христинополі.

() з XII. або XIII. в. Рукоп. в бібліотеці монастиря о. Василіян у Львові.

з XII. або XIII. в Рукоп. в Публич. бібліотеці в Петербурзі.

з XIII. в.

з XIII. в. Рукоп. в Спасо-Преображенськім монастирю в Ярославлю. Видання Соболевського, С. Петербургъ 1899.

, з XIII. в. Рукоп. в Обществі „Любителей древней письменности“ в Петербурзі. Видання Помяловського, С. Петербургъ 1890.

з XIII. в. Рукоп. в Московськім Румянцевськім Музею.

. Рукоп. Спб. Публ. Б. і Мілецького монастиря в київській духовній академії.

. Рукоп. в народн. бібл. в Софії.

1266-1301 р. Рукоп. в Публ. бібліот. в Петербурзі. (Соболевскій, „Очерки“, стор. 20-26.

XIII—XIV. в. Рукоп. в Румянц. Музею в Москві. (Соболевскій, „Очерки“, стор. 26-29).

з XIV.—XV. в.

1307 р. Рукоп. в Національному Музею у Львові.

XIV. в. Рукоп. в Моск. Руманцівск. Музею. Соболевскій „Очерки“, стор. 40-46.

з XIV. в. Рукоп. в монастирі Путна на Буковині. Видання Калужняцького, Відень 1888

з XIV. в. Рукоп. Капітульної бібліотеки в Перемишли.

і и. рукоп. у проф. И. Л. Лося в Кракові.

з р. 1492. Рукоп. в Публ. бібліот. в Петерб. (З незначними впливами ; Соболевскій, „Очерки, стор. 50-58, 85.)

з кінця XIV. в. Перґамінова рукопись у бібліотеці Товариства „Просвіта“ в Ужгороді.

з XV. в. Перґамінова рукопись в бібліотеці о. Василіян в Мукачеві.

з XV. в. Рукоп. в бібл. О. Василіан у Христинополі,

XIV.—XV. в. Важнійші видання:

Каманіна, Киів 1899. Уляницького (Матеріялы М. 1887).

Соболевського і Пташицького, Петербургъ 1903.

Соболевського, Петербургъ 1901 і 1906.

А. Кримського в українській граматиці 1907/08.

Володимира Розова р. 1917.

XVI і початку XVII в.

з року 1556.—1561. Перґам. рукоп. в Полтавськім епархіяльнім музею.

з початку XVII. в. Перґамінова богато іллюстрована рукопись в університетській бібліотеці у Львові.

з р. 1610 в. Перґамінова іллюстрована рукопись в державній бібліотеці у Відні.

з року 1377. Фотолітоґрафічне видання р. 1872. Друк. р. 1897.

з початку XV. в. Фотолітоґрафічне видання р. 1871. Друк 1908.

Вже в XI. ст., то є вже в наших найдавнійших памятниках, таких, як оба Збірники Святослава або Тринайцять Слів Григорія Богослова, проявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевою діялєктичною закраскою, що надає сим памятникам инший характер від памятників писаних на Півночі як н. пр. Новгородські Мінеї, і се дає нам непохитну основу до ствердження факту, що в XI. ст. не було одної руської або східно-словянської мови навіть у письменстві, а були дві виразно зазначені східно-словянські мови: стара українська і стара великоруська.

Сліди білоруської мови проявляються в памятниках щойно в XIV. та XV. ст.

Тим сильнійше і яркійше зазначилися ті ріжниці (особливо важні фонольоґічні і морфольоґічні) протягом XII, XIII. та XIV. в.

Згадаю тут лише важнійші фонольоґічні й морфольоґічні прикмети староукраїнських памятників:

ꙑ зам. ъ після плавних л та р: яблꙑко (Житіє Савы XIII в.) дрꙑва (гал. грамота з р. 1424.).

Заміна и і ꙑ: прикрикає, риба (Збірник Святослава 1073 р.) бити зам. бꙑти (XIII слів Григ. Богосл.)

ги, ки, хи зам. гꙑ, кꙑ, хꙑ: хитрости (Збірн. Святосл. 1073). вѣки зам. вѣкꙑ (Збірн. Свят. 1076); погибѣль (Город. Апост. XII в.)

ѣ зам. е т. зв. нове ѣ = і, сѣмь, (Збір. Святосл. 1073). прилѣжъно (Збірн. Свят. 1076.); камѣнь (Добр. Єв. 1164); матѣрь (Гал. Єван. 1266-1301); умꙑшлѣнъемь нарожѣнъѣ (Перем. Грам. 1378 і 1391). камѣниѥ, весѣльѥ (Житіє Савы XIII. в.)

и зам. ѣ = і стины (Слова Григорія Богослова з XI. в.); утишеніꙗ зам. утѣшенꙗ, ниции зам, нѣции; нимаꙗ зам, нѣмаꙗ (Збірникъ Святосл. 1073);

Заміна в і у: прауда (Збірник Святослава 1073) опрауди (Городиський Апостол XII. в.) доулѣєтъ (Добрилове Євангеліє 1164 р.; у долговрѣмꙗ (Житіє Савы XIII. в.) оукоупѣ (Галицьке Євангеліє XIII. в.); повчѣньѥ (Георг. Зарубського XIII.—XV. в.)

о зам. е після ж, ч, ш, щ: чоловѣка (Збірник Святослава 1073 р.) жона (Збірн. Святосл. 1076.); имоущомоу (Город. Апост. XII. в.; послакшему (Галицьке Євангеліє 1144.)

о зам. е в заіменнику тобѣ, собѣ: тобѣ (Збірник Святослава 1073 р.) тобѣ, собѣ (Город. Апостол XII. в.)

ꙗ (я) зам. ѥ (е): кръштениꙗ (XIII. сл. Григ. Богосл. XI. в.); житиꙗ (Збірн. Свят. 1073).

ц, ж, ч, ш, щ, сполучені з ꙗ, ю, є (а не а, у, е): горницю, плачюща, ищють (Город. Апостол XII. в.); къ лицю, хлѣбницю (Житіє Сави XIII. в.)

г = h укругъ зам. укрухъ, (Збір. Свят. 1073 р.); ходъ зам. годъ (Слова Григ. Богослова XI. в.; пор. А. Кримський: Граматика, Т. І., ст. 120).

жч зам. жд: дъжчь зам. дъждь (Галицьке Єванг. 1144.) дъжчю (Город. Апост. XII в.), бездожчьѥмъ (Жит. Савы).

ти — и зам. ть — и: мꙑ — и, зам. мъ — и, вꙑ — и зам. въ — и: разумивꙑ и (Збір. Святос. 1076 р.); познахомꙑ и, послѥти и (Город. Апостол. XII. в.), скроушити и (Усп. Збір. XII. в.)

Закінчення третої особи sing. і plur. дієслів без ть: боуде, ѥ, мꙑ ѥ (Збір. Свят. 1073); соу (Слова Григор. Богослова з XI. в.)

Спосіб розказовий на ѣмъ, ѣте а не имъ, ите: ищѣте, свꙗжѣте (Добр. Єванг. 1164); простѣте (Галиц. Єванг. 1266).

Закінчення імперфектум на шеть, хоуть, зам. ше, хоу: лꙗжашеть, (Єванг. 1092); молꙗхоуть, Город. Апост. XII. в.)

Закінчення дієслів третої особ. множ, на мо: прѣдступаѥмо (Усп. Збірн.) XII. в. чинимо, єсмо; (Грамота галицька з XIV. в.)

Коли отже жива староукраїнська народна мова вспіла вже в XI. ст. продертися через церковно-словянську шкаралущу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від инших словянських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давнійше а найпізнійше в VII. або VIII. в.

В якім часі, в якій формі і в якій звязи наступило відокремленнє давної української мови від давньої великоруської?

Чи після загально-словянського або прасловянського періоду переживала наша мова окремо від инших мов спільний період східно-словянської прамови?

Чи ті три ґрупи словянських мов, які по думці богатьох учених відділилися від загально-словянської прамови, а саме ґрупа південна, західна і східна — відзначувалися такою внутрішньою єдністю, а з другого боку відрубністю від себе, що вони становили поняття не ґеоґрафічні але фільольоґічні?

Вже досліди про загально-словянську мову проф. Міколі, Кульбакіна і инших вказали на перехресні пасма споріднень між словянськими мовами, які підривають погляд про істнуваннє так загальної прамови південно-словянської, як і спільной прамови західно-словянської, вказуючи на недостаточність трівких сполучників сих ґруп.

Силою анальоґії і реального уґруповання словянських племен — кидає се відповідне світло і на ґрупу мов східно-словянських, особливо, що супроти невеликого числа давніх сполучників східно-словянської ґрупи, серед яких найсильнійший є (і то з деякими обмеженнями) т. зв. перший повноголос — треба поставити з одного боку , а з другого боку ті замітні прояви, що сполучують українську мову з иншими словянськими мовами так південної, як і західної ґрупи — на яку вказували вже досліди Лавровського, Житецького, академ. Корша проф. Стефана Смаля-Стоцького. С. Кульбакіна та А. Шахматова.

Де причина такого фактичного теперішного ступня, споріднення української мови з иншими мовами словянськими?

Питання про східно-словянську або загально-руську прамову треба перенести на реальну площину поглядів, що лежить поза старим шабльоном ґенеальоґічної теорії.

Українська мова має своє окреме положеннє серед словянських мов; она має тепер, або мала в давнину безпосередне сусідство із усіми словянськими мовами з вимком двох мов, яких територія найдальше віддалена від її теріторії, то є мови Лужицьких Сербів та мови Словінців.

Ся безпосередна ґеоґрафічно-етнічна стичність із територіями великоруською, білоруською, польською, чехословацькою а давнійше з сербською та болгарською (тепер лиш островами або енклявами) — спричинила цілий ряд спільних прикмет, що споріднюють українську мову з кождою із сих мов, з одною більше, з другою менше так, що сполучники, які вяжуть нашу мову з мовою великоруською та білоруською, не є ані давнійшіі ані важнійші як ті, що сполучують українську мову напр. з мовою сербською південної, або з мовою чехо-словацькою, західньої ґрупи. Їх можна пояснити по части спільною епохою прасловянською, по части безпосередньою еднозмозою на границях етнічних територій.

Ся трівка довговікова ендозмоза, якої вислідом явилися перехідні пасма між сусідніми діялєктичними територіями, набирає особливої ваги в світлі т. зв. теорії хвиль та постійних переходів Йоганнеса Шмідта, яка пересуває на иншу площину погляд на основи споріднення індо-европейських мов у загалі та становить важну корректуру теорії ґенеальоґічної.

У приміненню до української мови кидає теорія хвиль світло й на спорідненнє української мови з иншими словянськими мовами особливо, коли за вихідну точку возьмемо ґеоґрафічне положення української етнічної території.

Се положення української територій і відповідне йому спорідненнє так із мовами словянськими ґрупи східної як, і західної та південної, відбилося різко на цілій її граматичній формації, надаючи їй ориґінальну фізіономію і самостійне місце в сімї словянських мов.

Виразна самостійна фізіономія української мови має, як показують досліди проф. Стоцького, особливож Оляфа Броха та Зілинського — глибокі орґанічні основи в фізіольоґії її звуків в її артикуляцийній базі з характеристичною обниженою арти- куляцією цілого ряду голосівок особливо в твердих наголошених складах.

Ся фізіольоґічна окремішність сягає до глибокої старовини; деякі її фонольоґічні прояви, відмінні від великоруських, вспіли з живої народної мови, як було сказано, вже в XI, XII та XIII в., продертися до письменських памятників.

III

Жива здобувала собі з початку несміливо а опісля чимраз із більшим розмахом дорогу до . Особливо проявилася вона в тих памятниках, які не були копіями церковно-словянських первовзорів, але які були по части або зовсім ориґінальними. До таких належать передусім наші давні літописи та „Слово о полку Ігоря“, в яких народня мова розсаджує церковно-словянські рамці, пливе вже сильною течією і, хоч її фонольоґічна закраска в значній мірі затерлася під рукою чужих переписувачів, проблискує всіми богацтвами своєї лєксики і складні. Сильно і ясно продирається народня мова особливо до грамот XIV., XV., та XVI. ст.

В XVI. та XVII. ст. появляються у нас під впливом реформації переклади святого письма на живу українську мову (напр. Пересопницьке Євангеліє з р. 1556—1561.), а також здобуває собі ся мова визначне місце в церковних піснях, в кантах, віршах, в народньому вертепі та інтерлюдіях.

Не лиш що-до змісту та форми, але і що тикається мови становлять різдвяні й великодні вірші-орації безпосередній перехід до Енеїди Котляревського, а з другого боку народній вертеп та цілий ряд інтерлюдій, почавши від Гаватовича Довгалевського та инших, становлять безпосередних предтечів Наталки-Полтавки та Москаля-Чарівника, в яких так само як в „Енеїді“ зближилися до себе, майже зійшлися, обидва окремі шляхи, що ними йшов до того часу розвій мови письменської і народньої.

В галицькій Україні довше панувала церковно-словянська мертвеччина з часів ставропіґійського „Адельфотеса“ та граматики Смотрицького, що утрівалювала пановання церковнословянщини в нашому письменстві. Навіть тоді, коли громадка що гуртувалася коло Шашкевича і його „Русалки“, сповнювала вже в галицькій Україні сю ролю, яку відограв Іван Котляревський у Придніпрянщині — а навіть після того перелому, — панує в галицькій Україні ще довго мертва струя, що родить такі макаронічні продукти як „Домоболіє проклятыхъ“ або „Воззрѣніє страшилища“ а опісля переходить у свідоме стремліня зближувати поступінно українську літературну мову до великоруської.

На Підкарпатській, давнійше угорській Украіні ішов розвій народньої та письменської мови такими самими шляхами, як в инших українських землях.

Вже деякі найдавнійші церковно-словянські (староболгарські) памятники містять у собі такі поодинокі діялєктольоґічні прояви, які вказують на можливість, що вони написані на території південного Підкарпаття.

До таких належить: н. пр. Савина Книга. По думці проф. Вондрака, написаний сей памятник в околицях Старої Дації, „де отже могла граничити також словацька, або може ліпше малоруська язикова територія.“

По моїй думці, можна такі вислови Савиної Книги як; прахнѣнъ зам. изгнилъ, зълъ σαπρός; обидьливъ зам. неправьдьнъ особливож господа зам. гостиница, пояснити лише тоди, коли признаємо, що сей памятник написаний в західній части Підкарпатської України, де український етнічний елємент стикався із словацьким, і відки було близько й до Моравії та Паннонії, теренів діяльности словянських апостолів.

Більше на схід треба пересунути написання Кодексу Супрасльського, про який висловлюється проф. Вондрак, що він був написаний десь недалеко від руської території (loc. cit. стор. 34-35.) Се могла бути східня частина південного Підкарпаття.

Кирилівська частина Реймського Євангелія з XI—XII в., яку проф. Вондрак зачислює до мішаної редакції сербсько-болгарсько-руської написана була правдоподібно, як догадується проф. Ягіч на південному Підкарпаттю: „Irgendwo in ruthenischen Gegenden Ungarns geschrieben. (Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache, Berlin 1913. стор. 105).

За найважнійший памятник, написаний, по моїй думці, неперечно в західній части українського Закарпаття, треба вважати Слова Григорія Богослова з XI. в., що зберігаються в публичній бібліотеці в Петрограді.

На дуже старинному церковно-словянському підкладі тексту бачимо з одного боку діялєктольогічні прикмети старо-українські, а з другого, поруч незначних польських, виразні чесько-словацькі. Се могло статися лише на західніх окраїнах Закарпатської Руси-України, де сусідують із собою три етнічні території: чесько-словацька, українська і польська і де безпосередно сягали з Моравії відголоси діяльности словянських апостолів та їх учеників; се проявилося в стариннім підкладі староболгарського тексту сеї рукописі.

До памятників українського південного Підкарпаття можна по моїй думці, зачислити дальше: Євангельські Бесіди Григорія Великого з XII. в.; а також Молитву на дьявола XIII. в.

З XII. в. маємо дрібні перґамінові відривки, знайдені мною на обкладинках Мукачівських Міней.

З кінця XIV в. походить Ужгородський Півустав, а з XV в. Мукачівська Псалтира. В обох тих памятниках є діялєктольоґічна українська закраска на церковно-словянськім підкладі мало розвинена.

Пізнійші рукописні памятники з XVI., XVII та XVIII. в. написані неперечно на Підкарпатській Україні — як твори апокрифічні, Учительні Євангелія, відривки літописних записок, збірники реліґійних і світських пісень та віршів; перерібки старинних романів як: Александрія, Варлаам і Йоасаф, инші відзначуються свіжою красою богатої місцевої діялєктичної закраски. Пізнійше, особливо в XIX. в., заглушує живу народню мову церковно-словянсько-великоруський макаронізм, що завертає по части розвій письменської мови Підкарпатської України до фази, яка була на Придніпрянській Украіні до кінця XVIII в., у Сербів до часу перед Вуком Караджічом, у Великорусів перед Ломоносовом. Правда, — являються у Лучкая, Духновича і инших нерішучі проби впровадити живу течію народньої мови до письменства, але їм протиставлювано свідоме стремліниє зближити письменську мову до мови великоруської.

На свого Котляревського або Вука Караджіча чекає Підкарпатська Україна до нинішнього дня.

Довго панувала церковно-словянська мова із примішкою польською або великоруською в нашій шіколі, вищих колєґіях та в Київській Могилянській Академії. На сформованнє сеї літературної мови мали чималий вплив також історичні події, як політична і реліґійна унія з Польщею та Переяславський договір із Московщиною. Вони полишили нестерті сліди свого впливу також і на живій народній мові.

З одного боку підлягала українська мова , а з другого показувала вона свою на мовах сусідних народів.

В часі нападів степових кочовиків а опісля, нападів турецьких і татарських підлягала наша мова впливам сих наїздників.

Від половини XVI. ст. проявляється підо впливом політичної і реліґійної унії з Польщею сильний приплив польських елєментів до мови нашого письменства XVI., XVII та XVIII ст. В галицькій Україні вплив сей тріває з недовгою перервою і до нинішного дня під напором польської адміністрації й польської школи. Польщина вела за собою і вплив латинської мови на лєксику і синтаксу нашої мови.

В половині XVII. ст. від Переяславського договору, особливо після Полтавської битви та руїни Січи, проявляється чим раз сильнійше вплив великоруської мови в нашім письменстві, який скріпівся значно в половині XIX ст., а дійшов до свого вершка в наслідок соромного указу з року 1876, яким заборонено друкувати книжки писані українською мовою, навіть переклади святого письма або творів Гомера, Шекспіра та Ґете.

На галицькій Україні та на Буковині проявився через військо та адміністрацію також вплив німецький, який полишив сліди в літературній мові переважно на полі складні а по части й лексики.

На південній Підкарпатській Україні нестерті сліди полишила на нашій мові мова мадярських геґемонів. Західні части давної угорської, тепер Підкарпатськой України носять на собі сильні сліди впливу сусідної мови словацької так, що на цілих просторах пограничних трудно нераз відмітити, де кінчиться українська а де починається словацька діялектична територія.

На Бесарабії а по части й на Буковині видно в нашій мові деякі прояви румунського впливу.

Мова американських Українців піддалася значним впливам анґлійським.

Українська мова проявила однак поруч згаданих чужих впливів велику силу експанзійну та із свого боку впливала на мову своїх сусідів.

Від XIV. до XVI ст. підлягають Литовці культурі побіджених Українців і українська мова стає урядовою мовою великокняжої, опісля королівської канцелярії, приймаючи при тім деякі елєменти білоруські а опісля польські.

Вже від XVI. в. впливає вона на мову польських письменників уроджених або вихованих на Україні. Продирається укра- їнська мова до польських інтерлюдій XVII ст. В XIX в. мала вона рішучий вплив на мову Залєского, Чайковського, Ґощинського та инших письменників т. зв. українсько-польської школи і через них здобула для поодиноких українських висловів право горожанства в польській літературній мові.

В XIV—XVII в. входить жива українська мова сильною течією до молдавсько-волоських грамот, літописних записок та дипльоматичних письм, стає на якийсь час урядовою мовою Молдавії та полишає деякі сліди свого впливу й на мові церковно-словянських книг сих територій.

Через українських черців і инших священників, що проживали в монастирях на Афоні, дальше через учеників Київсько-Могилянської Академії, між якими було чи мало південних Словян, особливож через тих вихованців Київської Академії, що як Е. Козачинський розвинули були в XVIII. в. живу просвітню діяльність серед сербо-хорватського народу, в кінці через церковні книги, писані або друковані на Україні, проявився вплив української культури а по части й мови в південній Словянщині.

Від половини XVII. в. починається вплив українскої мови через таких письменників як Славинецький, Полоцький, Прокопович і инші на літературну мову великоруського народу. В першій половині XIX в. впроваджує Гоголь, Гребінка і инші письменники українського роду велику многоту українських елєментів до тої мови, яка стала літературною мовою Великорусів.

Наша мова розвинула отже, як бачимо, значну експанзійну силу, що сягає поза межі її етнічної території, проявила вплив на мови сусідних словянських народів, особливож на їх літературні мови.