Життя і світогляд Т. Г. Масарика

Front matter

І. О. Бочковський: Життя і світогляд Т. Г. Масарика Масарик про Україну

Т. Г. Масарик: Про так звану Диктатуру пролєтаріяту Революція і большевизм До чехословацького робітництва

1921 р. Відень — Київ

Передмова

Передмова.

На українській мові, о скільки мені відомо, крім нижче цитованої тут брошури: „Ідеали Гуманности“, досі принаймні книжно не були видані инші твори Масарика, або принаймні вибір з них. Ми вже не раз звертали увагу на неминучу необхідність видати по українськи хоч би найважніші з праць Масарика, головно однак ті, що відносяться до соціяльної і національної проблєми, отже щось на зразок „Читанки Т. Г. Масарика“, яка нещодавна вийшла по чеськи та в якій дуже систематично і програмово з'ясовано майже все найважніше з писань Масарика і що характеризує його наукову та громадську, а передовсім літературну діяльність під всіми важнішими оглядами.

Поки це станеться, слід було б присвоїти українській літературі принаймні те з творів Масарика, що має часове і загально европейське значіння, отже може бути дуже вжиточним і для українського загалу. Кермуючись цею думкою, ми вважали в першу чергу необхідним переложити нині вже дуже відомі і в цілій Европі, три його нариси з приводу російського большевизму та революції, які в українському перекладі були опубліковані на сторінках віденської „Волі“ . Це є передовсім його промова до Пржібрамських шахтярів, сказана їм 24-го вересня 1920 року, відтак дві статті про большевизм, з яких перша поміщена була на Свят-вечір (1920) у моравському щоденнику „Lidovè Noviny“, а друга у новорічному (1921) числі пражського щоденника „Cas“. Ці три нариси переложені були на англійську і французьку мову (а саме в журналах: „Easteru Europe“ та „Revue de Genève“, а відтак були також видані Югославянами і цими вийшли в російському перекладі у Празі; по чеськи появилися книжно вже раніше, під заголовком: Т. Г. Масарик: „Про большевизм.“

Говорити про їх значіння для українського загалу під цей час було б зайво, бо мало яка країна, або нарід, зацікавлені в розумінню і з'ясуванню проблем большевизму більше ніж Україна та Українці. 3 другого боку в чималій вже публіцистичній і науковій літературі про большевизм мало хиба знайдеться більш вичерпуючих по змісту критичних розвідок про большевизм, ніж оці три нариси президента Масарика, що в одній особі злучає в особі знавця і найліпшого дослідника наукового марксизму (дивись його велику монографію — „“), а поруч з цим і є одним з найглибших знавців російської проблєми в цілій її розтяглости, ріжноманітности, а насамперед що до психо-фільософічного змісту. (Порів. його новітню велику монографію „).

Ці критичні уваги през. Масарика про большевизм перекладчик передовсім адресує українській соціялістичній і революційній інтеліґенції, а головно українській молоді, якій доведеться краще закінчувати велику будівлю української самостійної держави, ніж як її роспочали — (зрештою в дуже тяжких і неприхильних відносинах) — будувати її попередники. Українська інтеліґенція соціялістично і революційно виховувалася головно під впливом Росії і на російській (ориґінальній чи перекладній) літературі. Не диво тому, що дуже часто її партійна ідеольоґія і світогляд були лише українськими (до речі не завжди добрими) перекладами московського ориґіналу, що відтак і де в чому дуже фатально відбилося на перших спробах українського державного будівництва і, що навіть страшним тягарем лежить на теперішній її ідеольоґічній безрадности. Самостійна Україна державно і національно вимагає також самостійного думання і самостійної соціялістичної і політичної ідеольоґії, або принаймні самостійного перероблювання, переживання і пристосування до українських інтересів чужих світоглядів. Під цим оглядом еманципація української думки головно соціялістичної і революційної — від односторонньої залежности од Москви є передумовою справжнього думкового осамостійнення української суспільности. В цьому напрямі дуже доброю знадібкою і засобом можуть бути публіковані тут книжно критичні уваги през. Масарика про большевизм і це головно з цеї причини вони були переложені на українську мову. 3 ними не муситься конче в усім згоджуватися, але в них є сила багатих і плідних думок, тому кожна людина, що цікавиться сучасною східньо-европейською траґедіею, що є заразом і траґедією України, мусить конче їх прочитати.

Про писання Масарика було дуже влучно сказано: „Його книги — це як великі розложисті дерева, багато обвішані овочами. 3атруси де хочеш, і відразу одним тяжким потоком посипиться з гори безліч думок, але не вчених та абстрактних, сірих теорій без відношення до життя, лише навпаки повних найенерґічнішого міцного відношення до життя, повних соку, що відразу можуть бути перетворені в кров та здорову життєву енерґію“

До цих нарисів през. Масарика про большевизм перекладчик долучає біографічну шкіцу про особу та життя президента, що торік друкувалася у „Волі“ з нагоди 70 роковини його уродин, а відтак спеціяльну, ново написану, статтю про відношення Масарика до української проблєми, що так само надрукована була у „Волі“ (1921, т. ІІІ).

Прага, 19/VII. 1921.

Життя і світогляд Т. Г. Масарика

Життя і світогляд Т. Г. Масарика.

Отці слова, що були провідним життьовим гаслом одного з найбільших велетнів чеського народу, є також керовничою думкою життя та діяльности найвизначнішого Чеха нового часу — давнішого професора, а нині першого президента Чехословацької Республіки — Т. Г. Масарика.

Тяжко хиба знайти точнішу а заразом відповіднішу характеристику наскрізь своєрідної індівідуальности ідейного проводиря новочасної Чехії від тої, що з'ясована є у вище наведеному афоризмі Івана Гуса.

Бо і справді — під прапором в постійному шуканню та прямуванню до неї, в непримирній боротьбі зі всім та всіма, що і хто стояв на перешкоді до її побіди, або що спокушався її загасити, чи принаймні на час хочби припинити щораз більше дужчання життєтворчих її проміннів — сформувалася та дозріла, виразно своєрідна, під кожним оглядом гармонічна, залізно одноцільна особа чеського вченого, політика, національного і суспільного діяча, а врешті, після повстання самостійної чехословацької держави (головно його заходами та заслугою) першого та довічного її президента — Т. Г. Масарика.

Однак ця не була для нього лише абстрактною ідею, або якоюсь теоретичною проблємою. Йому ніколи не розходилося тільки про виключно наукову правду, отже якусь правду in abstracto, або, як що можна так висловитися — . Для батька чеського немає слів, засад, кличів — без діла. Чин і праця взагалі — це, на його думку, найкращий критерій гасел і принципів. „Любов“ — каже він — „це праця, ділання, енерґія“. Однак не праця задля спорту або механічного заповнення часу, чи задля знищення нудьги. Навпаки, це має бути систематична і доцільна праця — здебільшого навіть дрібна щоденна робота, якої завданням є перемога найпоширеніших і найвизначніших „мікробів зла та біди так саме моральних як і фізичних“.

„Праця“ — пояснює Масарик — „не є ідеалом, не є останньою метою. Є засобом… Праця, це дрібна, неприємна робота. Праця є те, чого ніхто не хоче робити…“

Власне цеї молєкулярної щоденної праці, а не якихсь надзвичайних вчинків та героїчного мучеництва, вимагає і від нас, передовсім на думку Масарика — „людство, нарід, сімя, партія, товариші…“

„Працювати“ — підчеркує він далі — „це значить, відпирати зло й то послідовно. Скрізь та все і насамперед зло у зародку. Це не значить бути радикальним, але витревалим. Я сказавби: не боятись. Зі страху люде допускаються насильства, з ляку брешуть. Тиран і брехун лякаються, а кріпак є той, хто робить насильства.“

Була вже звернена увага на те, що одноцільність є майже найхарактеристичніша прикмета вдачі Масарика. Саме в цьому стійному прамуванню його до згоди між словом та ділом, теорією і життям — до всестороннього розвитку всіх елєментів людської індивідуальности — найяскравіще проявляється ця його риса.

Тому він у своїх працях спеціяльно підчеркує потребу такої одноцільности в життю людини, формулуючи її змисл таким чином: „Гармонійно розвинена людина потребує науки, мистецтва, літератури, фільософії, політики, етики і реліґії. Реліґія, це концентраційна сила духа: має зосередкувати все внутрішнє життя і поодинокі його складові елєменти.“

„О скільки можливо“ — каже він в иншому місці — „всі наші, сили і здібности треба плекати гармонічно. Отже не лише духа, але і тіла…“

Дуже влучно схарактеризував тому Масарика визначний чеський есеїст і критик проф. , яко великого та . Масарик бо дійсно є невтомимим пророком та каменярем . Вся його теоретична і практична діяльність завжди проводилася під знаком життя. Сам він одного разу зазначив, що в його писаннях немає ані одного рядка, не викликаного потребами реального життя.

Відповідно до цього, його фільософічний реалізм є власне синтетичним світоглядом людського життя во всій ріжноманітности цього останнього. Свій реалізм він зясовував сам такими словами: „Реалізм є спробою злюдовлення науки та фільозофії, однак без обниження наукової точности: реалізм хоче науку зробить доступною для всіх шарів норода. Реалізм є протест проти монополії освіти; реалізм хоче наукову і фільософічну освіту зісоціялізувати.“

Зрозуміло відтак, чому Масарик присвятив спеціяльну увагу і чому сам був одним з перших працьовників з інтеліґентських кол в повстаючому чеському соціялістично-робітничому рухові. Він був одним з закладувачів чеської соціяльдемократичної преси і з перших її співробітників. Задля цього руху працював просвітньо і політично. З початку помагав і фінансово, хоч його грошевий фонд завжди був дуже обмежений.

Соціяльну проблему, як і все в життю, розумів Масарик по своєму, себто синтетично та гармонійно. Тому він не міг ніколи погодиться з клясовою концепцією суспільного питання в марксизмі і взагалі з занадто альґебраїчно-схематичним характером цеї соціялістичної доктрини.

„Соціяльна справа“ — каже він в своїй відомій праці „Sociálni otázka“ — не є питанням одного клясу та касти, але справою всіх. Уступити перед наступом робітництва через признання загального виборчого права булоб лише частковим і негативним вирішенням цеї справи; це питання однак треба полагодити вповні і позитивно. А це значить що треба просвітлити та загріти голови і серця всіх; це значить, що треба конче перемогти егоїзм. Соціяльна проблєма є питання моралі і неморальности, є питання про насильство та активний гуманітаризм.“

Фільософія гуманности творить центральну точку світогляду Масарика. В неї вкладені найзаповітніші його думки та погляди про істоту людського, поступу та головні двигуни людського розвитку. „Модерна людина“ — починає Масарик свою цитовану вище брошуру „Ideály humánitni“ — має чарівне гасло „гуманности“, „людяности“, „людскости" й цим гаслом вона висловлює тут певно так, як середновічна людина всі свої бажання з'ясовувала словом „Христіянин“. Масарик показує далі, як ці гуманітарні прямування нового часу передовсім проявлюються у сфері сучасних національних та соціяльних стремлінь.

Як він дивиться на істоту соціяльної проблеми, ми бачили вже вище. Як він розуміє основу , видко з цих його слів: „В міру зросту тенденцій національного розвитку держави ународовлюються. Нація є державнотворча, або иншими словами: кожен нарід прямує до політичної самобутности, якої потребує і мала нація… Бажаємо політичної самостійности, щоб не бути під чужою курателлю. Так само, як поодинока людина хоче бути своїм власним паном, так і нарід. Підвалиною цих змагань має бути усвідомлення народу.“

Згідно з цею своєю національно-самостійницькою фільософією Масарик в часі війни на еміґрації став на чолі чеської революційно-визвольної акції, що увінчалася найповнішим успіхом, головно дякуючи його майже ґеніяльному передбаченню ходу та висліду всесвітньої війни й відповідно до цього пристосованої політичної та дипльоматичної чеської акції за кордоном.

Гуманітаризм Масарика, як і вся його фільософія, є очевидно наскрізь реальний та активний. В цій його теорії людяности немає ані краплі фразеольоґічної романтики чи надземного містицизму. „Гуманність — каже він, не є доктриною про непротивлення злу. Навпаки — зі злом треба скрізь і завше без проволоки боротися, однак з захованням особистої гідности… Треба лихо перемагати добром. Треба завжди і послідовно засуджувати кожне насильство. Але боронитись можемо, маємо і мусимо. В найгіршому випадку навіть залізом. Слід однак уникати зачіпного насильства — нових насильств.“

У світогляді Масарика — як на це була вже звернена увага вище — величезне значіння має . Він від дитячого віку був глибоковіруючою людиною. На його думку, більшість соціяльних недомагань нашого віку — (між иншим і масовий зріст самогубств) саме обумовлена є атеїзмом або реліґійним індиферентизмом. „Суспільність без реліґії — каже він — не може істнувати.“

В своїх писаннях Масарик докладно з'ясував своє відношення до реліґійної проблєми. В одній зі своїх менших розвідок („“) він каже: „Вірить — це значить вірить в щось або комусь: не має однак иншого авторитету крім науки та знаючих людей… Церква не вистарчає вже нам зі своєї наукою, керовництвом, моральністю.“

На иншому місці цеї самої праці пише він: Що до змісту — то реліґія є розвязуванням проблєми вічности. Однак вирішуванням її не лише в области теорії, але і на практиці, позаях проблєма вічности має бути людиною переживана. Реліґія — це життя , познавання сенсу життя, нашого відношення до світа, до дійсности.

…

…Реліґію треба переживати.

Вона жадає гуманітарної етики, глибшого погляду на родинне життя, шляхетнійшого розуміння подружжа і більшого поглиблення в сфері суспільних відношень…“

Цікавим є відтак погляд Масарика . Він висловив його у своїх американських викладах. „На мою думку, те, що ми називаємо богом або вічною силою і т. д. є поняттям зовсім субєктивним. Хтось закине: Як може модерна людина вірити в бога? Я не вірю сліпо: для мене теорія про бога є научною гіпотезою, і тому мій бог є инший, ніж бог теольоґічний.“

Словом, вищез'ясоване Масариком розуміння реліґійної справи є чимсь зовсім індивідуальним та субєктивним. Це власне гармонічно-синтетичний світогляд. Як прихильник еволюціонізму Масарик є тої думки, що реліґія, як і все у космосі, — підлягає еволюції, що отже вона перетворюється, змінюючи свої форми та зміст, але не може зовсім загинути.

Проти офіціяльної церковщини Масарик був ще від ґімназії. Попи і клєр уважали його своїм найнебезпечнішим ворогом та безбожним атеїстом і деморалізаром студентської молоді. В 1906 р. 308 католицьких ксьондзів виступили проти нього судовим процесом саме за деморалізацію молоді та поширювання серед неї протиреліґійного думання… Чи можна уявити собі під адресою Масарика щось більш пародоксального або перфідного, ніж ці заходи жерців реліґій- ного бюрократизму!.. У свому „“ він дав знамениту відправу на цю ксьондзівську безличну напасть.

Як вже була мова вище, що найбільше характеризує Масарика яко людину, в чім величезне значіння його життя та діяльности — це є дивуюча згода у нього поміж словом та ділом, теорією і життєвою практикою. Як ми казали вже: його фільософія людяности завше була активною. Він так щиро перенявся нею, що для нього все, що людське, було своє, а не чуже, що проти кожного насильства чи неправди він уважав своїм обовязком виступити з протестом та з енерґічною протиакцією. За останніх сорок літ не було майже в Чехах та Австрії ніякої важнішої справи, в якій би Масарик не виступив в обороні покривджених і правди.

Згадаємо лише його протиантисемітську кампанію в 1899 р. з приводу відомого процесу Гільснера, коли Масарик мусів безоглядно боротися та доказувати безпідставність ритуального забобону, за що вуличний патріотизм обкидував його болотом та обвинувачував в національній зраді і запроданности Жидам. Хтось з палких патріотів чеських назвав тоді Масариком задля більшого заманіфестування свого національного обурення…

У віденському парляменті Масарик рішучо виступив проти реакційних спроб клерикалів з Люеґром на чолі опанувати вище шкільництво в Австрії. Відтак у 1908 р. він забирав голос у відомій афері проф. Вармунда. В 1909 р. Масарик енерґічно заангажувався в славетнім з приводу т. зв. великосербської пропаґанди в Австро-Угорщині, а потім в анальоґічнім процесі віденського історика д-ра Фрід'юнґа.

В 1910 р. Масарик розпочав в парляменті, а відтак в делєґаціях, систематичну кампанію супроти провокаційної закордонної політики Австро-Угорщини, особливо щодо Сербії та юґославянської справи загалом, безоглядно демаскуючи злочинність і безприкладну іґноранцію австро-угорської офіціяльної дипльоматії, що сфальшованими документами хотіла виправдати підготовляємий напад покійної чорно-жовтої монархії на сербську державу. Масарик вже тоді передбачав, що ця безглуздо-аґресивна політика веде ґабсбурґську монархію до неминучого занепаду і в цьому сенсі, на передодню всесвітньої катастрофи, він поставив діяґноз майбутнього розпаду наддунайської великодержави.

З инших політичних виступів Масарика спеціяльної уваги заслуговує його участь в боротьбі за виборчу реформу в бувшій Австро-Угорщині, що найвищого напруження досягла наприкінці 1905 р. у звязку з першим всеросійським страйком. Масарик не лише словом і пером боронив необхідність негайного вирішення справи виборчої реформи в демократичному дусі, а в критичний момент — підчас бурхливих падолистових подій в Празі — він один з чеської неробітничої інтеліґенції — демонстрував на вулицях чеської столиці у робітничому масовому поході за негайне полагодження цеї палкої справи, з приводу чого мав, очевидно, неприємні конфлікти з пражською поліцією.

Ось низка фактів, характеризуючих першого чеського президента, як людину і громадського діяча. Саме в з'ясованих вище його виступах яскраво проявлюється його наскрізь вселюдська громадскість та його вірне служення правді. Тут найкраще можемо пізнати його яко людину діла, для якої слово — „клич“ є життєвим імперативом…

Масарик не знає і не допускає жадних компромісів. Від дитячого віку — як ми це вже бачили — є він вірний цій прикметі своєї вдачі. Богато особистої давнішої непопулярности і неприємностей у свому приватному, як і прилюдному життю завдячує Масарик власне цій своїй безоглядній щирости та обороні правди за кожну ціну і в кожному випадку. За це викинули його з берненської ґімназії, за це не раз проклинав його власний нарід, як зрадника і ворога, бо він безоглядно і силоміць пхав свій нарід на шлях всеевропейського поступу та культури, безупинно поборюючи фальшиві національні „святощі“ і безжалісно повалюючи мертвих національних фетишів.

Найтрагічнішою в його життю була славетня його, але страшно непопулярна боротьба — проти відомих сфальшованих (зеленогорського і кралодворського), що мали бути історичним доказом стародавньости чеської славянської культури (датуючої, мовляв, з тих дуже старих часів, коли Німці ще їли жолуди і були варварами), та які весь чеський патріотичний загал майже ідолопоклонничеськи адорував, добачаючи в них свого роду національну панацею і в кожному випадку національне „табу“.

Для Масарика однак не істнують ніякі незайманні святощі — „табу“. До всього він підходив завжди зі своєю методою аналізи та критики. Скрізь він дошукувався , форму уважаючи за щось другорядне. Всі культурні вартости він перешацував, з під ножа його критики кожна з них виходила не лише у новім вигляді, в повному пристосуванню до вимог новочасної науки, але й що є важніше — з новим змістом, відповідаючим культурно-національним та суспільно-політичним потребам і прямуванням нашої доби.

Жадна важніша справа не уникла його аналізу. Проблема патріотизму і національна, суспільна і жіноча справа, питання реліґії та етики, літератури, мистецтва та естетики, політики та економіки і т. д., словом, весь обсяг сучасної культури — був через нього зревідований.

Не підлягає сумніву, що новочасне чеське національно-культурне і політично-суспільне життя під впливом критично-творчої праці Масарика було ґрунтово змінене, як що до свого загального характеру так і розвиткових тенденцій, а саме в напрямі національної европеізації, суспільної демократизації та наукової обґрунтованости.

Так само критично підійшов він до справи автентичности вище згаданих патріотичних рукописів, маючи вже сумніви щодо їх ориґінальности зі своїх віденьських студій у проф. чеської мови Шембера. Він отвертим листом в 1886 р. закликав чеських вчених, а насамперед знаменитого чеського фільолога проф. Ґебауера, до наукового аналізу автентичности цих неначе стародавних памяток чеського письменства.

Ця боротьба проти сфальшованих рукописів велася ним, звичайно, під прапором правди і проти патріотичної брехні. Своє засадниче становище до що цього і на адресу тих, хто закидував йому дискредитацію власного народу перед цілим світом, Масарик обяснив словами Гуса, що „о скільки правда не може бути виявлена без ганьби, то краще прийняти цю ганьбу, ніж покинути правду“. „Честь народа — додав він до цього від себе — жадає, щоб ми пізнавали і боронили правду. Є більшою відвагою і заслугою признати свої помилки, ніж боронити ошуканство, хоч би в його вірив весь нарід.“

Обєктивний науковий аналіз виявив сфальшованість обох священих рукописів. Але чеська суспільність не хотіла цього признати і вона зі звірячою майже лютостю накинулася на Масарика, як на ініціятора протирукописної акції.

— в цьому заголовку вступної статті одного з впливових чеських часописів дуже вимовно висловлена є шалена ненависть супроти Масарика тодішних патріотичних чеських кругів. Масарик однак непохитно, як др. Штокман, до кінця витримав цю протирукописну кампанію.

Ще не раз відтак патріотична вулиця лютувала та обливала помиями наклепів великого орґанізатора і будівничого Нової Чехії. Називала собак його призвищем, або перекручували це на (від. ) в часі його проти антисемітської боротьби. Навіть в університеті аранжовані були проти нього дикунські демонстрації. Був вже час, коли Масарик зліквідував всі свої справи та навіть спакував річи до подорожі за кордон, гадаючи покинути невдячну свою батьківщину. Але почуття собачого, мовляв, обовязку до власного народу примусило його залишитися в Празі, не зважаючи на все, і далі іти власним шляхом майже проти всіх.

— цим відомим реченням можна б було затитуловати більш як 30-літню незвичайно богату і плідну працю Масарика перед війною задля поглиблення та поширення національного відродження чеського народу.

Перед десяттю роками, підчас святкування 60-роковин його уродин, він цю гігантську роботу назвав скромно лише до справжньої праці, висловивши переконання, що доживе до 80 років…

І справді — як це показала безприкладна майже ґеніяльна орґанізація їм чехословацької визвільної акції підчас війни — те, що він зробив перед 1914. р., було лише вступом — передмовою до завершення його національної місії — до виборення самостійности чехословацького народу.

Масарик став на чолі чеської національно-революційної акції. Це очевидно було в інтенціях національних прямувань чеського народу, але в очевидній суперечности з вимушеною офіціяльною політикою чеського представництва в Австро-Угорщині, що змушене було до чорно-жовтого льоялізму, до дезавудвання антантськофільської акції „злочинного і бідолашного Масарика“, кажучи словами австрійського міністра закордонних справ гр. Черніна.

В цьому була власне трагедія Чехів підчас війни, а рівночасно цей конфлікт страшно утруднював політичну працю і положення Масарика за кордоном.

Сам він у першому свому посланню до народу після повороту з еміграції ось як з'ясував мотиви і причини свого політичного поступу в часі війни.

„Мені особисто було ясно — казав він — що не можу і не смію на далі бути за Австро-Угорщину. Правда, з початку я не був досить здецидованим задля діла, я відчував велику відвічальність, числючися з евентуальним програнням; але наші жовніри, що противилися службі і переходили до Антанти, злочинне страчення наших людей, що тішилися з обіцянок руського ґенераліссіма і взагалі весь цей апарат віденської тиранії, спонукали мене до здецидовання. Я радився окремо з політичними приятелями, позаяк партії були задушені; заїхав до Відня, щоб переговорити зі серйозними австрійськими Німцями, чого вони саме сповідаються від війни на випадок побіди; два рази я побував в Голяндії, про- їхав через Німеччину і там, о скільки це було можливо, інформувався. В середині грудня 1914. р. я поїхав до ще нейтральної Італії, а звідти до Швайцарії. Я гадав, що мені ще вдасться повернути до Праги, щоб поділитися здобутими інформаціями, але це вже було неможливо. Так отже я лишився у Женеві, а в осени 1915. р. від'їхав на стало через Париж до Льондону, звідки міг їздити до Парижа… Минулого року в маю мені треба було поїхати до Росії, звідки в березні цього (1919. І. Б.) року через Сибір я заїхав до Японії, а з Японії до Сполучених Штатів, звідки, після семимісячного побуту, покликаний нашим урядом вернувся, після чотирох років, яко перший президент чехословацької республіки…

Чудна, непередбачена мандрівка навкруг світа, а в дійсности пропаґаційна подорож з метою позискання всього антантського світа для нашої національної справи і для нашої політичної програми, основною точкою якої було розторощення Австро-Угорщини, а таким чином — ізольовання Німеччини і змушення її до того, щоб вона врешті задоволилася власною своєю національною державою. Бо про це прецінь росходилося. Австро-Угорщина була сильною, але також і слабою сторінкою Німеччини.

Ми зорґанізували за кордоном всі наші еміґрантські кольонії та розпочали продуману устну і публіцистичну пропаґанду та дипльоматичну діяльність. Але політика, а спеціяльно революція, не є можлива без гроша — і під цим оглядом помогли нам наші земляки з Америки та з Росії. Хочу з натиском зазначити, — підчеркую це тому, що наші вороги говорять про російські, анґлійські та инші гроші. Так само далі констатую, що ми за весь цей час , ані одної з ; — так чесна політична боротьба, так чесна революція — осмілююсь це сказати — сливе чи десь була зроблена…“

Отже і революцію робив Масарик — як і все у свому життю — під прапором правди та чистими засобами.

На один момент треба при цім конче звернути увагу. Цю боротьбу за самостійність свого народу він принціпіяльно широко обґрунтував на своїй давнішій фільософії людяности і хоч це вузьким націоналістам може видатися навіть парадоксальним — на космополітичних засадах національної рівноправности і випливаючого з цього права т. зв. малих та поневолених народів на повну незалежність, що, на думку Масарика, — є передумовиною справжнього поступу та демократизації людства…

Чеський нарід доперва тепер починає розуміти і оцінювати безмір значіння справді велитенської праці Масарика для його добра і щастя. Він добачає врешті, як цей прононсований національний „єретик“ протягом майже сорок літ невтомної і безупинної систематичної праці, науково обґрунтованої на історичному досвіді минувшини та на розумному передбачанню можливої майбутньости, заложив непожитний фундамент під сьогоднішню державну будівлю чеської самостійности.

Було та є великим щастям чеського народу, що в критичному періоді всесвітньої катастрофи проводарем його стала людина з таким політичним ґенієм, широким світоглядом і науковим досвідом, як , про якого відомий бельґійський вчений проф. Сарольеа недавно влучно написав: „Масарик це герой у сенсі ідеалів Карляйля, він є передборець за правду, справедливість і відвагу. Він злучає в собі прикмети Юрія Вашінґтона з власностями Александра Гамільтона.“

Є не меншим щастєм, що ліквідація війни у Чехословаччині діється під певним та розумним його проводом. В чеському народі курсує лєґенда, що Масарик буде жити, доки нарід його потребуватиме. Сам він перед десятьома роками висловив думку, що доживе до вісімдесятих роковин.

Можемо отже висловити надію, що протягом восьмого десятка свого життя Масарик довершить і закріпить монументальну будівлю свободи і незалежности чехословацької держави та народу.

Масарик про Україну

Масарик про Україну.

Погляди і становище Масарика до української справи природно і зрозуміло мусять цікавити широкий український загал; і тому те і друге вимагало б докладного з'ясування во всьому розвиткові та в де-яких змінах. Цей нарис не претендує однак на вичерпання вищезгаданої справи; його завданням є лише загально представити думки Масарика про українську проблему. Все ж таки, хоч і коротко, постараємося з'ясувати їх з початку; отже не маючи на думці лише поглядів Масарика, але також що перед війною мав нагоду кілька разів висловитися з цього приводу прилюдно і у своїх писаннях.

Масарик на українську справу, як і на національну проблему в її конкретних проявах загалом, задивлювався зі становище свого себ то, беручи під увагу і числючись лише тим, чи є бажаним.

Це його об'єктивне становище все ж таки — і спеціяльно що до українського питання — закрашувалося його великим особистим зацікавленням і навіть захопленням російською проблемою та життям, що зрештою він сам підчеркує у своїй монументальній монографії „Росія і Европа“, кажучи: „Росія була для мене найцікавійшою країною: побут в Росії мене значно більше здивував, хоча я і славянин, ніж перебування в якійсь иншій країні.“ (І. т., стр. 10 чеського видання.) Масарик від шкільних часів був великим русофілом, як переважна більшість чеської інтеліґенції. Коли однак русофільство чеського загалу здебільшого було і лишилося некритичним, ентузіястичним, властиво кажучи — інстинктивним панслявізмом, — русофільство Масарика, що після Гавлічка-Боровського з посеред Чехів найкраще пізнав Росію (де він загалом бував чотири рази) — було очевидно зовсім иншого роду, себ то — Воно неначеб то хемічним методом розаналізувало русофільсько — панслявістичне захоплення Чехів до бувшої Росії (зо всім, як вона була — аж до жандармів і царя включно); але в ньому все ж таки залишилися де-які емоціональні моменти сильної любови до Росії та Росіян, в наслідок чого його річевий критицизм не визволився зовсім з під свідомого впливу та певної суб'єктивної закраски, особливо відносно того, що торкається майбутньости Росії, яко великодержави на Сході Европи.

З окрема під час війни на це мала величезний вплив обава перед панґерманською небезпекою, конкретно — перед можливою побідою центральних держав, котра на довший час поховала би думку політичної незалежности та державної самостійности чеського народу, а власне і безпосередньо-страшенний розгром цього останнього за його антантофільство у визвольній національній боротьбі.

Все це відбилося на, відомій праці Масарика „Нова Европа“ (Nova Evropa. Stanovisko slovanské. Praha 1920), де автор неприхильно ставиться до постуляту абсолютної державної самостійности України і де загалом його погляд на українську справу є де в чому менше прихильний, ніж перед війною.

Вертаючи однак до хронологічного з'ясування розвитку поглядів Масарика на українську проблему, треба було б найсамперед констатувати, що у своїх слявістичних і зокрема чехольоґічних працях, йому відразу довелося очевидно зустрінутися з нею, а це з тої причини, що перші каменярі чеського національного відродження (головно К. Гавлічек-Боровський, а відтак Паляцький, Ріґр та инші) — цікавилися і, як на той час, були дуже добре поінформовані про український рух в Росії та в Австро-Угорщині. І що є цікавіще, вони дуже прихильно ставилися до національно-відродних прямувань Українців і рішучо відсуджували всі антиукраїнські прояви, як польонізаторського так і русифікаторського характеру.

Покажчика того, яким чином вплинуло на Масарика це його теоретичне зазнайомлення з українською справою, не маємо однак безпосередньо в тих його працях, що спеціяльно присвячені чеському національному відродженню та його керманичам, як прим. в його знаменитій монографії: (Česká otázna. Snahy a tužby národního obrozeni. Praha 1895), відтак в його вичерпуючій монографії про . Snahy a tužby politického obrozeni. Praha 1896), що був одним з найкращих знавців серед Чехів української проблеми, а до того ще і безкомпромісовим прихильником справедливого її вирішення, згідно до засади самоозначення народів.

Конкретно Масарик зустрінувся з українською справою в галицькому її виданню на ґрунті віденськоо парляменту. Взагалі Масарику довелося блище і персонально зазнайомитися з українським національном рухом в Галичині з одного боку через його зносини з та галицько-українськими послами у віденському райхсраті, а відтак, яко професору пражського університету, де, після відомої сецесії української молоді на львівському університеті (1901 р.), чимало Українців студіювало з великим запалом, слухаючи йоги викладів. Власне з числа тих студентів вийшли потім пропаґатори чеського реалізму на рідньому ґрунті, що освіжували масариківськими думками і поглядами задушну хатню атмосферу.

До того саме часу відноситься також переклад на українську мову відомо, розвідки Масарика (Ideály Humanitni, Praha 1902) і що вийшла у Львові накладом „Видавничої Спілки“.

Про цей вплив Масарика на галицько-українську молодь згадує в ювілейному збірнику, виданому з нагоди 60 роковин його уродин (у 1910 р.) оден з львівських сеціоністів та його празьких слухачів — др. , кажучи: „Найгарнішими хвилинами побуту в Празі були виклади проф. Масарика… Ми не були призвичаїні до таких викладів. Кожне його слово глибоко запало до нашого серця.“ (Див. Masaryk a Slovanstvo, Praha 1921, стр. 48.)

Під цим оглядом відтак цікавою і симптоматичною є передмова до українського перекладу збірки творів , особливо присвята цеї праці . (Ця збірка також вийшла у львівській „Видавничій Спілці“.)

В працях , о скільки не помиляюся, спеціяльно та в перше згадується про Українців і з приводу їх взаємовідносин з Великоросами у викладах (з 1905 р.) про „Національну фільозофію новітнього часу“, що відтак вийшли друком і були перевидані знова у 1919 році за згодою автора, однак зі застереженням, що нині вони значно устаріли. В першому розділі цеї розвідки Масарик, аналізуючи істоту нації та ріжнородність елементів її обумовлюючих і говорючи спеціяльно про вплив економічного чинника на диференціяцію народів, між иншим каже:

Малоруси відріжняються від Великоросів не лише діялєктом, але господаркою, землею, кліматом і багацтвом. Малорус має инший характер ніж Велико- рос в наслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь.“ (Див. Národnostni filosofie doby novější. II. вид., стр. 12.) В цій же самій брошурі, трохи вище, він зазначає, що „для Малоруса великоросійська мова є зовсім штучною“ (стр. 9).

довелося Масарикові висловитися з приводу української справи у віденському парляменті (в 1908 році), а саме під час галицької дебати, коли галицькі Українці опинилися під перехрестним вогнем польсько-москвофільського аліянсу, що був власне льоґічним відгуком польсько-московського порозуміння в Празі на ґрунті Крамаржівського неославізму і коли галицькі москвофіли спробували леґалізувати російську мову у віденському парляменті, як свого роду східньо-галицьку „краєву мову“ (Landessprache), як що не „розговірну мову“ (Umgangssprache).