Гарміоне

I. — Чи Ойтозірос ще не вернув?

— Ні, деспойна!

— То йди, поглянь на вулицю, чи не вертає?

— Ох, я боюся, деспойна.

— Боїшся, так я сама піду…

Дівчина-невольниця кинулася до стіп своєї пані.

— О не йди туди, Гарміоне, не йди! Твоя краса сейчас зверне увагу посіпаків Крітія, а між ними, як знаєш, є чимало сих, що бували колись у сьому домі…

Бліда трівога тихо, нечутно, мягким крилом нічної птиці надлетіла знадвору і сіла на беріжку хрустальною водою наповненого збірника посеред перістілю. Вона гляділа з поміж вієрів пальм, бил ірісів та лилей, просто в очі Гарміони та її служниці. І вони обі завмерли, дивлячись у лице Ґорґони жаху-трівоги.

Довкола мовчало все. Гамірні, рухливі вулиці Атен наче змінилися у порослі асфоделями елізійські поля по той бік Лєти. Затихла гамірня аґора-ринок. У мишачі нори поховалися крикуни-демаґоґи, які довели до упадку гордий город Кекропса і Тезея. Тільки в ряди-годи почувалися мірові кроки побідних, спартанських дружин. Нечисленні прохожі горожани з жахом та ненавистю гляділи на них, бо за ними ступали гуртками ще завзятіщі вороги атенської демократії — поклонники спартанських порядків, окружені посіпаками. Керамейкос, Пнікс, Пірей та Фалєрон виплювали на вулиці всі свої подонки, корабельних та портових робітників, злодіїв, жебраків, грабіжників, лінтяїв, які вмить примінилися до нового ладу чи безладдя.

На чолі сеї товпи ступали молодці, сини перших родів в Атенах, яким надоїла народня воля. Вони бралися ось мечем, ножем, отруєю знищити усе, що могло її відбудувати. Не трийцять тиранів було в Атенах, а стільки, скільки молодих паничів виросло у мозайкових перістілях атенської аристократії. І не дружини спіжевих Спартіятів були грізні горожанам, а ся підла товпа мійського шумовиння, яка помагала й служила панам. Бо пани та шумовиння се союзники у боротьбі з трудовим народом.

Після тяжкої, майже трийцятьлітньої боротьби повалили вони державу, виссали силу народа, повбивали його про- відників, довели до роспуки купця, хлібороба, ремісника. Вони зломили силу, яка була сонцем усього грецького світа, а місто неї з Тартару закликали жах, який холодним потом обливає тіло, від якого дрожать коліна, а лице вкривається блідістю Сей жах ішов від лискучих збруєю спартанських дружин і від сірої маси зголоднілої товпи і налягав на уми. Він втискався у найдальші кімнатки атенських домів, уповзував у всі серця, відбирав тямку умам, розривав узли приязни, любови, милосердя. І ось зайшов аж тут.

— Я боюсь, деспойна, — говорила гарна, кучерява невольниця, криючи смугле личко у складках хітону пані. — Від битви під Арґінузами, де згинув твій брат, нема мені ні їди, ні сну. Наче демони обступили мою душу, та лякають її страхіттями підземелля. У довгих, безсонних ночах причуваються мені голоси померших, наче лиха ворожба. А тепер… о деспойна! Коли вертаючи з похоронів твойого батька, побачила я на ринку Терамена, Крітія та Спартіятів, освітлених смолоскипами, моє серце крикнуло з болю як Фільоктет у драмі… О горе! Сповнилося віщування серця! Ворожі боги зруйнували тихий спокій твойого світа о деспойна! Вони вбили й мене! Ратуй мене, Гарміоне, яж твоя власність, твоя невольниця, ратуй мене передімною самою. Бачиш, учера найшла я над берегом Іліссу… болиголов.

— Чогож ти ходила над Іліссос, дитинко? Сама кажеш, що боїшся, відкиж у тебе так знѐчевя набралося відваги?

— Чого? — повторила дівчина і підняла голову з колін своєї пані. — Гей, знаю я, яка то сила туди мене тягне! Там, над Іліссом, гроби… та гріб твойого брата Стратоніка. Се він кличе мене до себе: „Прийди до мене, у мою тісну кліточку, принеси мені квітку спомину, як колись носила квітки любови! Обійми холодний камінь, як колись обіймала мою життям кипучу грудь і заплач, як колись утішалася!“ Ось що мене тягне туди над Іліссос, ось що подало мені у руки конейон.

Темне, помарніле лице невільниці, наче ожило на хвилину від спомину, але по хвилі знову жах заволодів неподільно над усіми його рисами. Широко розплющилися великі, чорні очі, горі піднялися брови, кутики повних, коралевих уст опали в долину.

— Ратуй мене, деспойна! — повторила, голос дрожав замітно, а руки зложила, наче в молитві.

Повна, мала рука пані спочила на голові невольниці.

— Правда! Стратонік любив тебе! — зітхнула Гарміоне. — Я знала про се i скривала перед батьком. Тепер нема вже батька, але нема й кого любити. Бідна ти, дитинко, але що я… що я бідна тобі поможу? Ти втратила тільки любов, я все що мала… все, кромі життя.

У темно-синіх очах Гарміони заблестіли жемчуги сліз, дрогнули уста, а висока грудь піднялася зітханням. Невольниця мовчки узяла одну з її рук і притиснула до уст.

— Прости, деспойна! Я за своїм горем забула твоє…

— Власне горе, Демофілє, завсігди найтяжче, власна заслуга найбільша, найменчий злочин.

— О так! Але й власне бажання видається найважніщим зпоміж усіх других, чомуж його не сповнити?

Демофілє ясним поглядом обкинула стать своєї пані й заглянула її в заплакані очі.

— Бажання, дитинко? — спитала протяжно Гарміоне. — Якеж бажання є в тебе? Якщо можеш, сповни його, я даю тобі свободу, іди й роби, що знаєш!

— Ти не зрозуміла мене, деспойна! Моє бажання те саме, що й у тебе: се бажання вмерти, або, або тікати ген далеко, далеко від гамору, брязку, від брехливих, атенських чепурунів з головами діточої кукли а серцем шакалів, далеко від гробів, які тягнуть до себе живу людину сильніще від понади живого тіла, десь у безвісти, де пливе Океанос, або де живуть Кімерійці…

Спішні кроки почулися у продомі і обі дівчини позривалися. Демофілє подалася взад, Гарміоне поступила кілька кроків наперед. І ось відхилилася завіса, яка ділила перістіль від сіний і під стовпами кольонади указався високий, стрункий муж у полотняному хітоні. На лівій руці мав перевішений плащ, який скинув був задля спеки, а в правій чималий шкіряний мішок. За ним сопів та пихтів невеличкий собою, але грубий наче бочка, лисий Атенець з червоним лицем та маленькими, хитрими очима.

Сумні черти дівчини прояснилися, наче всміхнулася до неї рожевопальця Еос.

— Ах, дядечку! Хай поблагословить тобі Гермес у всіх замислах, хай постелить тобі доля шлях життя мягким полотенцем з Аморґос за се, що відвідуєш мене самітню. Ось сядь біля мене, а ти, Демофілє, подай вина, але сього з Хіосу, бо воно солодке як мід, а подає членам силу Геракля.

Ойтозірос уступив з пошаною у тінь кольонади, а невольниця подала у срібному кретері змішане з водою вино. Грубий дядько розгорнув заялозений гіматіон, попив вина, відсапнув глубоко і забалакав скороговіркою:

— На Зевса! Ніякий сікофант за небіщика Клєона не набігався так, як я сьогодня. Увесь день на ногах, від Крітія до Лізандра, від Лізандра до Періксена, від Періксена до Тезейону. Я молився, плакав і знову молився але в Пропілєях Спартіят мало черева мені не провертів. Не пустили на Акрополіду собачі скоти. О Атене Промахос! Злізь та подивися на спадщину Арістіда, Темістокля, Перікля! Заболочені постоли пельопонезьких бовванів топчуть барвисту мозайку Партенону, на гермах та статуях вішають чужинці свої вошиві кожухи та плащі, а нас, сіль усїєї гелєнської землі, лякають наче дітий Лямією. Але досить того, — перепинив сам себе, — скажи, що задумуєш зробити зі собою? Ти знаєш, що Періксен…

— Періксен певно знає, що батько помер, та що не остигло ще й гаразд попелище його костра, а там… Свойого часу заходив він у нашу домівку, та ні батько ні я не вітали його радо і він пішов собі. Якеж йому діло до мене?..

Череватий Ономархос порушився на кріслі.

— Звісно, що нема ніякого, — признав, — але в тебе може найтися діло до нього. Він прецінь права рука Крітія…

— Лишім його! Ти, дядечку, звичайний собі купець, який до нічого не устрявав, противно, ти навіть позичав гроші атенським паничикам на розпусту. Тобі нічого боятися лякедемонської партії. Покійний батько був вправді їх ворогом, але вже не живе. Чогож нам їх боятися?

— Но так! Щож буде одначе, як він забажає забрати майно твойого батька? Що зробиш, як він посягне по тебе?

Бистро глянула Гарміоне на свойого дядька, який дуже пильно приглядався чорним фіґурам Одіссея та Аяса на темно червоному фоні амфори. Радісне почування ізза приходу дядька счезло вмить, як счезає на водограї дуговий рефлєкс.

— Ономарху! — сказала по хвилі. — Часами криють боги від очий смертних тайну створіння, але все таки догляне часами її око мудрця. Та ніякий мудрець не збагне тайни людської злоби!..

Ономархос спаленів.

— Чи ти злобою вважаєш журу про майбутнє?

— Скажи „своє“ майбутнє, ціною чужого горя!

— Не розумію!

Гарміоне встала, а її тонкі брови зтягнулися грізно, а стать випрямилася гордо, як Артеміда, відкривши в кущах підглядача своєї краси.

— Значить ти не всилі зрозуміти, що недосвідня дівчина може догадатися нещирости досвіднього мужа? Ономарху! Не дали боги жінці розуму, який розчленовує та вяже річи й ідеї, але дали їй серце, яке відчуває навіть се, про що й не снилося розумові. Тому кажи отверто: Зачим прийшов ти до мене?

Лице Ономарха прибрало облесний вираз лизуна, який береться видурити щось від богатого приятеля.

— Гарміоне! дитинко! Не зтягай своїх брів та божеського чола, на якому звикли сідати Харіти, а не Зевесові громи. Хотяй у домі твойого батька бували софісти та ре- тори, хотяй твоє знання більше ніж у неодного з молодих богачів, які тільки про коні, пси та руханку теє…

— Щож! — перервала їдко і досадно дівчина. — Руханка се фільософія Спартан, твоїх другів! Не диво, що їх розум у мязах, а мізок…

— Тсс! такого не кажи, теперечки раб, який подасть донос на свойого пана, дістає свободу.

Та всю мить із під стовпів портику зазвучав чистий, молодечий голос.

— Не забувай, достойний Ономарху, що я не Атенець, а варвар, тому й не треба боятися мене. У мене нема розуміння для чесноти та кальокаґатії, тому не продам Гарміону нікому!

Ономархос кинувся взад, наче побачив у чарці, з якої пив, скорпіона.

— Не держиш своїх рабів у послусі! — скартав братаницю.

— Вони говорять тільки правду! — гордо відтялася дівчина. — Але ти не вважай на Ойтозіра! Він знає, що він раб і готов послухати на кождий кивок моєї руки. Ти діло говори, чого тобі треба від мене?

— Гм! — замнявся Атенець — …гм …ага! знаю!… Отже хотяй ти розумна як Палляс Партенос, то все таки, а радше саме тому знаєш, що найяркіще світило знання не заступить смолоскипу Гімена. Я знаю, що після смерти батька ти є одиноким власником майна. Вправді поле, винниці та оливники не дали в сьому році доходу, але з торговлі рибою та збіжем із Ольбією припав нам обоїм чималий бариш у атенських тетрадрахмах. Ось твій раб приніс тобі відчислені гроші. Ти заможна дівчина, Гарміоне, і першого мужа в державі не булоб для тебе за богато. Я обчислив менше більше твоє майно і погадав собі, які то маєтки можнаби зібрати, маючи ще за собою опіку великих, знатних мужів у державі. Ось чому навістив я сьогодня Періксена, сина Ксенократа…

— Невжеж ти…

Лице дівчини спаленіло, очі заіскрилися, але ні слово більше не вийшло зпоза зціплених зубів. Затиснені пястуки піднялися і здавалося, що вони ось, ось ухоплять безпомічнього череваня, та стануть його перетрясати мов подушку. Але ні! Насилу погамувала себе Гарміоне, а Ономархос, який не смів глянути дівчині в очі, не замітив її душевної боротьби. Він тільки догадувався, що вона збентежена згадкою про Періксена, який давніще женихався до неї. Тому ждав, аж дівчина успокоїться і сама запитає. І справді! По хвилині звучав її голос вже зовсім інакше, коли запитала:

— Щож Періксен, чи тямить ще нашу хату?

Побідний усміх промайнув на лиці Ономарха. Риба зловилася.

— Ще би! Звісно, що тямить. Він знає також, що ти одна, а я…

— А ти?

— Я твій найблизчий свояк, твій батько, — сказав з вагою черевань, і своїми короткими, згрубілими пальцями став гладити рамя та руку Гарміони. — З моїх рук возьме тебе твій майбутній…

Якийсь дивний огоньок заблимав у кутиках її очий.

— Ах, я завсігди знала, що ти, дядечку, мені прихильний. Хай заплатять тобі боги по заслузі. Але ти розкажи мені, як то ви зі собою говорили.

Вона говорила се з цікавістю в очах, весела й оживлена.

Ономархос засміявся й попив з кубка.

— Хе, хе, хе! Я так і знав, що тобі се буде по нутру. Щож, молодість! Божа сила почувається в нас, правда? Хе, хе, хе! Ну, не бійся, дитинко! Будеш мати Періксена, як тільки захочеш! Я сказав йому, — ти розумієш, до чого я се говорив, — що волівби, щоби гріш, який остався після смерти Евтрезія, не пішов у руки противної нам сторони, себто демократів, а звеличив блеск якогось стародавнього роду атенських Евпатридів. Я сказав йому, що за ласкою богів, серед теперішнього зубожіння купців, власник такого майна мігби за одним махом узяти в руки цілий довіз меду та збіжа з Понту, або вина з Хіосу чи Родосу. Можнаби по дорозі забирати товар із Тазосу, з якого ось тепер найбільше амфор вивозять на мрачні береги Кімерійців…

Лице дівчини горіло. Розхиленими устами вона наче ловила кожде слово з уст дядька, а руки раз-у-раз стискалися в пястуки.

— Вкінці запитав Періксен про суму гроша, яку полишив Евтрезіос, а почувши, аж підскочив з місця. Помовчав хвилину, а там і дав мині бажаний дозвіл…

— Який дозвіл? — живо запитала Гарміоне.

— Нічо… то єсть …я …я прохав його передше позволити мені привезти власними кораблями дещо поживи зголоднілим співгорожанам, а не позволити другим…

— Ага!

Ойтозірос порушився неспокійно біля свойого стовпа. Гарміоне мовчала, але лице її чомусьто поблідло знову. А Ономархос продовжав, бачучи, як корисне вражіння викликує його купецький розум.

— Коли ми пращалися і я дякував Періксенові за ласку, він засміявся і каже: „Своякові не дякують! Іди і скажи білораменній Гарміоні, що буду в неї завтра, коли наповниться людьми аґора!“ Ось і все! Тепер ти, доню, приготуйся відповідно на прієм мужа, який бажає увести тебе у ґінайконіт свойого дому жінкою! І нехай Афродіте додасть повабу твоїй красі, а безсмертний Ерос хай повяже вас рожевим вінцем! Тоді Гімен запалить смолоскип на тому самому місці, де недавно горіли ще огні Танатоса.

Ономархос вийшов, а коли за виходячим запала важка занавіса при воротах, Гарміоне закрила нагло лице заслоною та сперла голову на руки.

Було тихо мов у гробниці, тільки з недалеко Пніксу доходили хвилями протяжні оклики спартанських варт. Останні проміні Геліоса погасли за скалами Саляміни, а на сході стала звільна підійматися понад горби Лікабету велика темно-помаранчева Селєне. У пітьмі глубокого сумерку стало тонути нутро перістілю, розпливалися в ній мальовані стовпи підсіння, статуети, картини.

До колін Гарміони приповзла Демофілє.

— Чи подати лампаду, достойна? — спитала ніжно півголосом, перечуваючи роздратування своєї пані.

Наче зі сну збуджена, зірвалася дівчина.

— Ах, правда! вже ніч! Вели подавати вечерю, а поки-що остав нас самих! Ойтозіре, ти тут?

— Моє місце, деспойна, при твоїх ногах! — відповів із під стовпа глубокий, мужеський голос і Ойтозірос станув перед дівчиною у поставі повній пошани.

— Сядь оттут, біля мене і порадь мені в мойому горю. Ти чув нашу розмову і зрозумів її.

— Так, деспойна! Я був товаришем Стратоніка не тільки в забаві, але й у науці. Мині не трудно розуміти не тільки слова, але й наміри Ономарха, Періксена, Крітія…

— Так, ти тільки з імени варвар!

Ойтозірос засміявся, але якось дивно, неприродно.

— З імени й уродження! — відповів — і сього не слід мені забути, бо забувши про се, ставби я таким самим гидким баришівником, як ось сей!

Гарміоне мовчала. Справді! її дядько варвар по серцю, куди поганіщий Етіопа чи Лібійця, а Скит Ойтозірос вірний мов золото, благородний мов Арістід…

— Не говори мені про Ономарха! Хай йому Гекате всю ніч давить груди страхіттями Тартару! Ти радь мені, що зробити зі сею поганню, яку він накоїв. Я нароком не відповіла йому як слід, а ще й лукавила перед ним, щоби він не догадався, як противною є мені гадка про ґінайконіт Періксена. Я гадаю, найкраще буде завтра сказати Періксенові, що дядько не спитавши мене, орудує мною та майном батька, як своїм. Він Евпатрид, то і зрозуміє..

— Що, ти його не хочеш, деспойна! — перервав Скит. — Але по вашому закону Ономархос має право видати тебе заміж, і проти волі. А чи Періксенові ходить про тебе? І оден і другий бажають тільки зібрати як мога найбільші скарби і то по можности без крови, бо тільки справжні мужі вбивають ворога, ось як Крітіяс… А вони тільки лодії!

— Ономархос знає, що Евтрезій давав мені волю в усьому!

— Щож із сього? Одно маленьке насильство в родині, сеж дрібниця. Більш тисячі горожан вирізали вже посіпаки спартанської партії, в усіх чільніщих родинах жалоба або страх; хтож вступиться за дівчиною, яка не хоче заміж і то іще за такого Періксена? Одно його слово і посіпаки заберуть без тебе гроші, які він бажає взяти за тобою! Батька вбити годі, бо вже не живе, але майно забрати можна й тепер!

У сю мить перші лучі місяця заглянули через крівлю у перістіль і освітили бліде лице дівчини. На ньому стояв вираз упору і завзяття.

— Як так, — сказала голосом холодним мов сталь, — то мене жде або втеча, або… смерть. Демофілє найшла над Іліссом конейон і радо умре зі мною.

— Є ще й третій, скитський.

— Який саме? — зацікавилася дівчина.

— І в нас на широких, вольних степах, наче дикий анемон цвіте любов, а її цариця Артімпаза, се ваша Афродіте. Вона інакше називається, бо інакше є її царство, так як степовий анемон ріжниться від лилеї. Ось чому й її закони се закони степу, де всякому вільно зірвати цвітку, або відібрати зірвану другому… Усякий, хто бажає любови, йде між криті повозки обозу, які стоять кругом таборового майдану. Побачить жінку, яка йому до пари, то спокійно привішує на її повозку свій сагайдак і йде до неї. Якщо в неї є другий чоловік, то вони борються, а побідникові припадає в уділі жінка, якщо ні, то й вона сама боронить себе від нелюба, а ніхто не присилує її приняти його проти волі та спромоги. Всі присутні є свідками дії та її законности… Тому позволь, деспойна, мені примінити тут в Атенах закон Артімпази. Я щоправда тільки твій раб, а не вибранець твоєї любови, але чи ми не є всі нарівні рабами Афродіти? Позволь мені вийти проти Періксена, а побачимо, хто набуде собі право стати твоїм оборонцем!

З подивом слухала Гарміоне слів Скита і мимохіть вдарила її кров до голови. Як ріжним, нескінчено ріжним від усіх її знакомих був сей раб-варвар, а при сьому, як гарно плили його слова, наче з мовниці на „аґора“. На Палляду! І мати Темістокля була зі Скитів чи Тракійців, а батько помер рано… Але вмить вернула гадка до теперішности.

— Указуєш мені, Ойтозіре, далекий край зі суворим підсонням, суворими людьми та жорстокими богами. На жаль се далеко, далеко! І в нас було таке колись… коли Язон їздив у далеку Кольхіс добувати золоте руно. Але тепер не те! Періксен прибє тебе на хрест, або велить убити посіпакам, а мене продасть торговцям. Тут ніхто не стане свідком двобою. Напроти, кождий присягне перед тиранами, що я підбила тебе на злочин.

Ойтозірос засміявся згірдно.

— І се, деспойна, називаєш ти ладом, лагідністю, любовю? Се є те гелєнське світло, перед яким у варварську пітьму западається вольний степ Скитів? Ось поглянь довкола! Малюнки, статуї, горорізьби, мозайки, звитки папірусу з безсмертними творами великих поетів, фільософів, хроноґрафів, високі, небосяжні уми, невичерпана в богацтві уява, тонке почуття краси… але серця не видко зпід сього, благородність полягла на полі битви, потонула в безодні моря, розвіялася з вітром. Десять літ живу між вами, запроданий в неволю зрадником, а боги дали мені паном благородного Евтрезія. Не ломив я каміння в Пентеліконі, не тягав неводів, не порпався в землі, а був у домі ніби друга хоч не своя дитина. І будучи тут, приглядався я доволі Гелєнам: серед святинь Акрополіди, під покривалом блеску, знання та богацтва, чатують на прохожого брехливі, злодійські, рабські душі Атенців. У нас, у вольних степах куди частійше цвіте благородність, щирість, правда… під кожухом косматого варвара. Ха, ха!

— Правду кажеш, Ойтозіре! — відповіла Гарміоне, — святу, Зевесову правду. Ніякий Скит не запродав Дарієві, цареві Персів рідної землі, а таке вчинив Гістієй — Мілєзієць. І Спарта й Атени вязалися з вічними ворогами Геляди. А як згадаю сікелійські Лятомії, де замучили Сіракузанці тисячі атенських бранців, то скажена лють хапає мене за горло і думаю, що ніякий варвар не вчинивби сього, що вигадає Гелєнець. Правду кажеш, Ските, у нас розцвів ум, але вмерло серце. А не умом, тільки серцем вяжуться з життям люди.

Оптозірос похилився над Гарміоною. Тепло її тіла почув на свойому лиці, ніжні пахощі її одягу та волосся, наповнили його ніздря, та дійшовши до мізку, обдали його наче осіння мрака вершини Гіметту. І сам Скит не счувся, коли заговорив тихим, палким голосом, якого вчить людину тільки любов.

— Гарміоне! Якщо ти глядиш серця в людий, то тікай відсіля геть, далеко, куди не глядить око зависних геленських богів! Там не обманюють і не вбивають себе брати задля золота, там любов не продажнім товаром, а справді цвіткою, яку в кождому серці засіває Апія, богиня жит- тя й землі. Віддайся мені в опіку, я заведу тебе у Скитію, над Борістен, між мирних Калліпідів, які не знають війни, ні спорів. Вони, як Беотійці, орють і сіють, а їх внуки хто знає, чи не поставлять уже нового триніжка в Дельфах, або жертівника в Олімпії. У вольних степах моє рамя оборонить тебе від всякої напасти. Крикну, а тисячі зберуться на мій поклик боронити радше мойого добра, чим власного життя. І я не зраджу тебе, не продам ні за золото, ні за власть, яка нарівні з любовю опянює мужа! Тебе тільки почитатиму, як святу богиню Тавіті, що опікується домашнім огнищем, а якої не слід обиджати й цареві! Покинь тут усе, хату, Ономарха, Періксена! Заведи мене на торжище в Ольбії, а до тижня викуплять мене мої земляки за такі скарби, про які й не снилося тутешнім богачам… Тоді за гроші добудеш собі усе, чого забажає твоє серце. За гроші половина Атен побіжить за тобою не тільки у Ольбію, але й у край Андрофаґів та Естів…

Мимохіть заслухувалася Гарміоне у глубокий, чистий голос раба і через хвилину здавалося її, що тут при ній сидить хтось другий, не Стратонік, ні Евтрезій, а сей хтось, кого ще не пізнала в життю. Мимохіть огрів її жар його слів, тепло, яке так і било від усієї його появи, чар сили мужа, яким опутує вона слабу жіночість… Ходи! я пірву тебе, мов Зевес-бик Европу, мов Геракль Діянейру, мов сатир німфу в ліску. Я пірву тебе орлом у хмару і байдуже тоді, чи пушу тебе з неба на скалу, чи посаджу на Олімп… Я сила, могучий зрив Титаніда, який в супереч богам, сотворив людство!…

Мимохіть похилилася головка Гарміоне на плече Ойтозіра. А він, наче оливну галузку обіймає прочитан Діоніза, пригорнув дівчину з легка до себе…

Довга пасмуга світла зпоза навіси протяла наче меч темряву підсіння. Гарміоне скрикнула і подалася в зад. Важко переводячи дух, вхопив себе Ойтозірос за схвилювану грудь і похилив голову.

— Прости, достойна! — сказав, — се не я зближився до тебе, а ти сама гляділа в мене опори… і ти найшла її. Кленуся святим мечем царської Скитії! Я ні хвилі не забув, що я раб…

— Ти не раб, Ойтозіре, ти мій друг, і як кажеш, моя опора. Я піду за тобою в Ольбію з грошем, якого в мене доволі й без твойого викупу. З нинішнім днем усі мої раби свобідні й остають тут. В Ольбії є в мене знакомі…, але не забувай, що…

— Я варвар, Гарміоне, — я тямлю се і буду тямити, хочби прийшлося власним ножем роздерти собі грудь. Твоє чоло гляділо мойого плеча, але твоє серце не гляділо мойого, бо вони обоє виростають із ріжних грядок. З ким сплететься їх галуззя, знають одні боги. Я тямлю се, Гарміоне, тямлю се, бо я не Атенець… і не висмію тебе!

— Ах я не про се… спротивилися дівчина і спаленіла мов рожа.

Не було одначе часу на вияснення, бо ось надійшла Демофілє.

Спокійно, поважно засіли обоє до вечері. На приказ Гарміони прийшли й усі прочі раби й невольниці та засіли до стола. Після їди велів Ойтозірос запрягти мули до двох возів, а на вози вантажити все движиме майно Гарміони. До півночі все було готове із продому виїхала ціла валка, кермуючись на Кидатенейське передмістя, на дорогу, яка вела до Фалєрону, де стояли кораблі Евтрезія та Ономарха. При воротах викупився Ойтозірос мошонкою дарейків, покликуючися на дозвіл Періксена для ономархових кораблів. І справді, варта пропустила їх без перешкоди.

Дальша їзда була дуже небезпечна. Між довгими стінами, які лучили Атени з морем, побудували були перед двайцять семи роками мешканці Атен безліч ліпянок, у яких перебули облогу та чуму. Опісля запустіли хати, зимові дощі розмили їх. У наслідників безсмертного Перікля не стало ні засобів, ні доброї волі. Румовища не випрятано, непозасипувані доли і рови грозили ногам та колесам, а всіляка голота не шанувала навіть і життя, безоружнього та самітнього мандрівника. До того ще й бурили якраз поставлені Спартанцями робітники пірейські та фалерійські стіни, а валява більших та менчих каменюк валялася здовж дороги.

Нога за ногою їхали вози, але коли перші лучі сонця заграли на вістрі списи Атени Промахос, один із кораблів Евтрезія випливав із пристані, як виправлений Періксеном у Понт.

II

Золота колісниця Геліоса доїздила вже до краю своєї щоденньої дороги. Божеський візник збірав віжки, а безсмертні коні весело потрясали багряними гривами. За ними оставав безмежній простір Понту, на який збіралася десь із Кавказу прийти Ніч, — амврозійська, осіння ніч, повна теплого, пахощами Кольхіди ситого леготу, ясна від сріблистого личка Селєни, говірка від ніжнього хлюпоту хвиль, які гладять стіни трієри мягкими рученьками Нереїд.

Аж ось уже добігають святі коні до краю, де ростуть золоті яблока Гесперід, де усипляв колись Геракль, куди мандрує Діоніз… і промінистий Фойбос оглянувся.

Наче хто жменю золота або розплавленої міди кинув у сині хвилі, заблестіли їх вершки, потемніли углублення. Світла й тіни стали чергуватися зі собою, ріжноманітно, необчислимо, грайливо, наче у діточій забаві сміх та сльози. А посеред сього безкраю розбавлених хвиль лягла довга, щораз то вузча полоса, ніби багрово-золотистий слід божеської колісниці.

Аж гульк, десь із глубини, показалися з тіни та світла уткані личка нїмф Нереїд і велитенські статі чудовищ Позейдонового царства. І начали забаву рухливу, палку, завзяту, але беззвучну, наче глубина моря, наче привид, наче мрія поета. Вони товпилися біля золотисто-крівавого шляху, немов бажали його перескочити, або пірвати на шматки, а з яркого світла уткати собі одежу. Сюди й туди маяли Нереїди, Трітони, Океаніди, Гіппокампи та другі твори безодні. Лискуча верхня соняшної полоси хвилювала, зміняла відтінок і напрям, рвалася, аж присла… І в мить ісчезли казкові діти моря у глубині. Посіріла хвиля, потемніло небо, а святі зорі заблимали на ньому, ждучи на появу Селени.

— Чудовий сей ваш Понт! — заговорила Гарміоне до Ойтозіра, стоячи на чердаці трієри. — Я ніколи й не гадала, що у краях Кімерійців плінить моє серце природа. Коби ще так кілька островів на виду, думавбись, що ти в Архіпеляґу.

— Так, у нас гарно! Гарно, хотяй нема островів. Їх нема, але є зате простір, свобода! Нема городів, сіл, Гелєнів, але нема й злоби, ненависти, обману…

— Ах! прецінь тебе запродали в неволю зрадою.

— Так! Але без Гелєнів не булоб се можливе, а й то ходило тут не про власть над одним містом, а про богато більші річи…

— Говориш загадками…

— Ще не пора їх розвязувати, не прийшов ще час заплати зрадникам. Тому й імена їх хай держить Апія в тайні, яку знає тільки вона й я. — Ось побалакаймо радше про тебе! Завтра досвіта побачимо білий беріг Борістенітів. Боги дали нам щасливу подорож, дяка їм за се! Принесемо жертву у храмі Позейдона, але опісля? Куди покладе Гарміоне свою дорогу головку? Ти казала раз, що в тебе в Ольбії знакомі. Вправді кождий горожанин прийме радо гелєнських виселенців, а ще й маючих, але все таки добре є мати і тут друга по праву гостинности…

— Саме такого маємо тут. Се архонт Аґатонікос… але що тобі? Пробі!

Скит скочив, наче поцілений затроєною стрілою. Сильна рука дівчини вхопила його за плече, а то бувби скотився з чердаку на поміст.

— Аґатонік! — закричав хрипло, а обома руками здавив рамя дівчини, що аж крикнула. — Аґатонік, торговець рибою?

— Так! пусти мене Ойтозіре! Так не ялося… болить!

Важко перевів дух Скит і насилу успокоївся.

— Що тобі, Ойтозіре! — допитувалася Гарміоне, — від коли обдало тебе повітря Понту, ти змінився і я дармо силкуюся зрозуміти тебе. Ти так неначе віддалився від сього світа, у якому ми зжилися зі собою. А се недобре, Ойтозіре, недобре,… для обоїх…

— Заки зрозумію твої закиди, Гарміоне, позволь, що оправдаю себе. Справді! від коли віддихаю тутешнім повітрям, минувшина обіймає мене звідусіль, наче пітьма Тартару, понурі спомини верзяться душі, зі серця виринають придавлювані пристрасти, жадоба мести, скажений гнів, жаль за десятьма літами втраченої свободи…

Бистро глянула дівчина на Ойтозіра. Щось як гордість побідниці промайнуло по її лиці.

— Невжеж ти тільки втрати терпів у сьому часі?… — спитала. — Тиж пізнав багато, багато річий, про які не снилося твоїм землякам, ти жив з Атенцями, з якими всі народи бажають мати спільність… Чиж се нічо? З усієї появи Гарміони промовляло ще й друге питання:

— Ти пізнав і мене! Чи се не стоїть кількох літ недолі?

Дівчина не висказала сих слів, та проте Ойтозірос відчув їх.

— Так, Гарміоне! Атени, а радше дім Евтрезія дав мені неоцінені скарби краси, добра та поуки і моїх кілька літ втрати, се нічо супроти їх. Тому я готов заплатити за них усім життям… тобі!

Гарміоне спаленіла. Вона зрозуміла свойого бувшого раба, але чомусьто не могла відповісти йому згірдними словами відказу. Своїм тонким жіночим серцем відчувала вона його нескінчену вищість над усім світом, з якого вийшла сама. Ся вищість лякала її, вона не розуміла усієї величі, усього розмаху стремлінь людини, яка виросла у безмежі степових просторів, людини-велетня, варвара… Тому мовчала добру хвилю, аж заговорила, але слова випадали з її уст, наче з чужих.

— Селєне виходить із за овиду. Сріблиста полоса стелить нам шлях у Таврійський Херсонез. Бажалаб я туди звернути чердак нашої нави, щоби втічи від споминів, які дратують тебе…

Не такої відповіді сподівався Ойтозірос. Все таки не був се відказ і він усміхнувся.

— Для мене краще булоби вирвати тебе з круга, у якому находяться такі Аґатоніки, та проте знаю, що людина в ніщо не повірить, чого не збагне сама. Їдемо в Ольбію, там у тебе знакомі, вони й пригорнуть тебе. Невжеж ти гадаєш, що я Періксен?… Я беру тільки те, що мині належиться, але тоді горе сьому, хто мені стане в дорозі! А поки що…

Ойтозірос ухопив кітару, яку держала в руці Гарміоне та вдарив кілька струн молоточком зі слоневої кости. Звінко відізвалися вони, а під їх дострій поплила під темно синє небо мовою Гелєнів співана імпровізація.

В вечірнім тумані, в сріблистій опоні Віддаль спочиває в лучах І божа Селєне у срібній короні Шляхом іде ясним в безмежі білявій Купатись у тихих водах, Де море дрімає в ослоні синявій, Де дума замовкне та спатоньки десь Вкладесь.