Золотий лев

Front matter

27.

ЮЛІЯН ОПІЛЬСЬКИЙ

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

I. Що бачила вивірка?

I.

ЩО БАЧИЛА ВИВІРКА?

Над малим багнистим озерцем у пралісі простягали вікові осокори своє кріслате гилля, наче стидалися його перед очима чужинців. Густа, прегуста, мов ніч, чорна вільшина обступила його звідусіль, а високі, всуміш накопичені ломи не давали до нього приступу. До половини погружені в рудавині, гнили тут грубезні дубові пні, закинені купами листя та гилля, порослі бородами та подушками мохів, а ззовні прислонені осокою та ситником. Отут, на окраїнах, багнюка переходила в болото, глибоке, мастке, непрохідне українське болото, перед яким спиняється навіть лісовий звір та безрадний стає навіть завойовник світа. Трохи далі на сухому бугорку темніли щітинкою смереки, темні, високі, понурі, наче витяті з гірського краєвиду, а між смеречиною й осокорами зрідка розсілися тінисті, кріслаті, хоч і не такі високі буки. А на одному з них у просторому дуплі жила собі вивірка.

Добре жилося їй у лісі, де було стільки іншої зві- рини. Не раз і не два бачила вона ловців-молодців, що ганялися по лісі за чотироніжною здобичею, або підстерігали на озерці болотяну птицю, та ніколи й на гадку не прийшло їй тікати з цієї околиці перед ловами. Для людської наживи були куниці, лиси, кабани, тури, медведі, рисі у недалекій діброві, лосі в поблизьких багнах над Стиром та Горинню, або врешті олені чи серни. Знала вона, що у віддалі пів дня мандрівки по гнучкому гиллі беріз, лип та грабів є й боброва загата на річці, а все те приваблювало двоногого грабіжника. Безпечно буяла собі руденька штукарка в гиллі, без перешкоди виховувала своїх потішних, чорнооких, живих і моторних нащадків та спокійно накопичувала в своєму дуплі щорічно з пів каменя ліскових і букових горішків.

Але мало цього! Життя біля озерця було цікаве-прецікаве! Рік-у-рік двічі перелітали туди й звідти величезні полки перелетних птиць. Вони перші віщували вивірці майбутню осінь, вони перші заповідали й поворот квітистої весни. Нераз пізнім вечором на провесні, коли в лісі вешталися ватаги голодних вовків і було страшно та тужно на серці, нагло чулися на розтаялому озері покрики птиці. „Тепло йде!” — казала тоді вивірка й із того часу щоднини гляділа, чи пупянки на гиллі вже пучнявіють та чи з-під бурої луски не добувається вже сочна зелень вибросту. Отут над озерцем олені відбували своє весілля та двобої, а отам під смереками біліли кості двох борців, що сплелися рогами в двобої та так і впали жертвами вовків. Туди заходили й тури в своїх щорічних мандрівках, тут виводилися кабани — словом, букове дупло було наче вікном княжого дворища, крізь яке володар приглядається до жартів та штук придвірних скоморохів.

От і сьогодні саме під цим буком, на якому жила вивірка, розігралася доволі цікава дія. Ловець, молодий, жвавий отрок, поцілив стрілою малого кабанця, й, не оглядаючись по боках, побіг, щоб підняти свою добичу. Та ось побачила його стара самура й притьмом кинулася пімстити на душогубові смерть дитини. Звинувся на місці отрок і з усієї сили вдарив дика ратищем, але й сам упав по хвилині. Гострим зубом розпорола йому самура цілий перед і струмком бризнула кров із розірваної ноги. Біда: до води годі дістатися, до хати далеко, а спливе кров, то сили не стане!

Як міг, спинював кров отрок. Зняв із другої ноги вовняні волоки, вийняв із торби хліб, заліпив ним рану та став перевязувати волоками, та раптом потемніло йому в очах, задзвеніли у вухах усі київські дзвони і без сили повалився він на землю. Лежав без руху та віддиху, а комахи й комарі без перешкоди обсідали його лице та руки. Це було зовсім нецікаве й вивірка побігла до хати спочивати…

Довго лежав отрок під буком. Уже сонце хилилося до заходу, коли розплющив очі, наче із сну збудився. А збудив його гавкіт собаки. Наче музика дівчину, утішив цей звук раненого. Він підвівся й обережно та уважно став доторкатися рани. Вона вкрилася вже грубою поволокою засохлої крови, а свіжа вже не текла. Видко, безрух та перевязка спинили її уплив. Зате страшна спрага томила його, язик приставав до піднебіння, а в голові гуділо, немов від удару. Аж ось від сторони смерік надбігла здорова, годована собака, прибігла до нього, обнюхала від голови до ніг і забрехала раз і другий — коротко, уривцем, наче бажала сповістити всіх, що знайшла!

Із гущавника вийшла закутана в темну верету бабуся. Вона опиралася на ціпок і тьопала дрібними кроками, рухаючи вустами, наче пережовувала щось у беззубих яснах. За нею ступав плечистий кремезний парубок із ратищем у одній і збанком у другій руці. Одягнений був у полотнянку без рукавів та коміра, а підперезаний був широким чересом, за яким стирчав ніж. З лівого боку, на ремінній привязі, висів широкий блискучий топір. Обоє підійшли до раненого й мовчки поглядали один на одного, а пес із висолопленим язиком сидів поруч, поблискуючи білими зубами й червоним язиком.

— Хо, хо! — прошамкала бабуся. — Хо, хо! А ось зловилася й пташка в заставу. Еге ж, пташка непогана, непроста. Бачиш, Славо, ці брови та очі? Шляхетна пташка, боярська! В неї, правда, половецьке гніздо та косоокі дядьки, але все таки, боярський баран, хоч би й який, вартий холопського вола.

— То ви його знаєте, бабусю? — спитав парубок.

— Його? Хо, хо! Я всіх знаю! Всіх! І тих, що з Чаброва з таким гуком та криком ішли на ріку Калку в озівські степи, і цих, що їхали змагатися з Батієм та Куремсою. Го, го, скільки то голов потрясалося гордо над кінською гривою, скільки птичок виспівувало, немов на весні іволги! Ти, Стрибоже, чув їх та свистів ще дужче від них, ти, Хорсе, ще вище підіймав своє золоте личко, а чорна Мара, що кралася за ними краєм ліса, пожерла їх. Гей! Вона стежила за ними від першої хвилини, дрятувала їх лихою ворожбою, а як тільки виїхали з затишного лісу, враз і вскочила на коня поза їздцем. Сухою кістлявою рукою, небачена ними, перебрала від їздців віжки й повезла їх просто на смерть. Судиславе, Судиславе!

— Не балакайте, бабусю, про пусте, бачите, людина вмирає!

— Я діло говорю, дитинко, та в тебе ще молоко на вустах не обсохло, не розумієш мене. Може бути, коли це молоко, що маєш на вусах, осяде на волоссі сивиною, тоді зрозумієш як слід… А він не вмирає і не вмре! Темна Мара тепер при Ратиборі, почестей їй хочеться, боярської птиці забагла погана…

Слова бабусі значили, що біля боярина Ратибора, до якого належала вся волость, стоїть смерть. Стара Голубиха була справді несповна розуму, та не було ще ніколи, щоб слово її не здійснилося.

— Благородна боярська пташка! — бурмотіла стара і приклякла біля раненого. — Ось пожди, ми тобі крильце підвяжемо, вигоїмо й полетиш собі, — фрр! Сядеш на гильку, на калинову, далеко від усіх інших і добре тобі буде. Бо з усіх лих на світі найпоганішим лихом є людина. Еге ж!

Вмілою рукою зняла перевязку й побачила страшну рвану рану, обліплену хлібом та кровю.

— Я так і знала. Славо, давай збанок!

— Води! — простогнав ранений. — Води!

— Води справді тобі треба! Ось вона!

Приложила збан до уст раненого, а він припав до нього устами. Пив, пив, доки стара не відняли збанка.

— Ох! — перевів дух молодець. — Яка добра вода!

— Еге ж, добро! Усе, що з моїх рук, дитино, добре! Але вибачай і підожди — дома дістанеш більше! Вода не тільки до пиття годиться.

Вимила рану, витерла обережно хустиною, видобула з-під верети чималий шкуряний мішочок і добру хвилину порпалася в ньому, доки не найшла малого, глиняного горнятка, туго завязаного міхуром. У ньому була якась темна, зеленкувата масть, якою стара замастила всю рану. Засичав і скрутився молодець, наче настолочений вуж, а стара тільки захихикала.

— Сичи, сичи! Хвилинку покрутишся, та й й перестанеш. Пече тебе, синку? Пече? Ну, гаразд! Зате не припече тебе гарячка, не зїсть тобі круглого личка, не пооре чола. Хо, хо!

Швидко й вправно перевязала ногу полотном і молодець заспокоївся.

— Добре мені тепер! — прошепотів.

— Ти син боярина Ратибора? — спитала його бабуся.

— Так! Дайте мені води й дайте знати батькові!

— Як тобі на імя — Олег?

— Так, Олег, води дайте!

— Ба, ще корова не подоєна, керничка не викопана. Славо, бери його! Я понесу твоє ратище.

Мовчки схилився парубок, узяв Олега на руки, мов дитину, і всі троє під веселий брехіт собаки, пішли лісом. Недалеко звідси стояла із грубих дубових кругляків збудована хата.

II. Що розповідала стара Голубиха?

II.

ЩО РОЗПОВІДАЛА СТАРА ГОЛУБИХА?

Другої днини оповився ліс мрякою, а дрібний дощ падав похмуро, одноманітно, безнадійно. Змокло все, замовкли птахи, поховалися комахи й метелики, земля вкрилася болотом. Ярослав, або, як його називала бабка, Славо, ще досвіта пішов до боярського двору, а Олег лишився сам із бабусею. Він переспав добре всю ніч і відчував тільки деяку втому від утрати крови. Рана присохла зовсім, не ятрилася й не пухла. Стара обслуговувала його, налила йому кухоль меду, а сама сіла на порозі, зашивати Олегові розірвані повивачі.

— То ти, бабусю, знаєш батька?

— Хо, хо! Чому б не знати, знаю! Знала я його тоді, коли його не знав ще ніхто. Я казала тоді йому, але він не послухав… Гей, нераз Мара ще до смерти прислонить розум, а в останню хвилину вишкірить іще зуби та зарегочеться. Погано вмирати, якщо лишаєш по собі розбрат та насильство, а впорядником спадщини поставиш злодія…

— Про що ти? Не розумію нічого. До кого та до чого ти оце?…

— Так, так, синочку! Тільки я діло говорю, це не бабське базікання.

— Про кого ж це все?

— Про кого? Авже ж про боярина Ратибора.

— Мого батька?

— Так. Але ти не гороїжся. Не ти вибирав собі батька. Його вибрав Судислав, йому й подякуй!

— Яка ж догана моєму батькові? — допитувався Олег, а в очах світилися іскорки обурення й жалю. — Він був для мене завсіди ніжним батьком.

— Для тебе! А кому-ж мав він віддати серце, як не єдиній дитині? Хо-хо! Навіть хижий звір любить своїх малих, не то що. А ти в нього один, один, як палець! Чи не глум, не кара Божа? Скажи сам! Не одну „появ” Ратибор після твоєї матері, та ні з одною не дожив до потіхи. Дві померло при родах, одна вродила Бог знає що та згубила її, а сама пішла у безвісті, решту наче відьма наврочила — ти лишився одинцем. А може це молитва твоєї матері оберегла тебе цим від жебрацької торби! Чи думаєш, що Ратибор любив би тебе, якби мав інших дітей?

Хвилину мовчав Олег і слухав, як із очеретяної стріхи з хлюпотом стікала вода в баюру коло порога. Попив із кухля, потер чоло рукою, але не прогнав понурих гадок, що насіли його душу.

— Дива оповідаєш, бабусю, — сказав вкінці. — Якби не те все, що ти зробила для мене, то гадав би, що ти мені ворог.

— Ворог, сину? Ні, я була ворогом твого батька, бо знала, що він буде погубою роду Судислава, але ти не Ратибор, а дитина Горислави… Я для тебе не пожаліла б і крови. Бо в тобі та в Ярославі одна кров пливе!

— Що ти кажеш, бабусю? Ми — свояки?

— Ми ні! Але коли твій батько привіз тіло Судислава з бою, моя дочка Ольга мала теж сина, Ярослава, який є молодшим братом твоєї мами. Ратибор знав це, але не признав його права і Ольга вмерла за рік із жалю та стиду. Хо, хо! Хитра це штука Ратибор!

— Розкажи бабусю! В мене просто глузди мішаються від того, що почув. Я, сама кажеш, не Ратибор хитрощів у мене нема!

Стара відірвала очі від шитва й подивилася на молодця. А з нього румянець зацвів на лиці, засвітилися очі, а вуста тремтіли від хвилювання.

— Хо, хо! Коли коняка вперто рветься вперед, то вкінці підпалиться і перекупник із міста й ногаті не дасть за неї. Який тобі біс до минулого? Попий меду, заспокійся, а розповім тобі. А як ні, то бувай здоров у мене й без тебе діла доволі.

— Бабусенько, голубонько, — молив Олег, — розкажи. Я спокійно слухатиму.

— Ну хай, буде! Воно краще, щоб ти дізнався про все від мене, ніж колись пізніше з ворожих вуст. Отже слухай!

Стара відложила шитво й почала оповідати:

— Твій дід Судислав славний був боярин. Хо, хо! І достатки були в нього, і в князя мав, і пошану в людей. Нема тепер таких бояр. Бувало як сяде на коня та поїде селом, то ні одна душа не всиділа в хаті. Всі бігли вітати, або хоч поглянути на нього — така краса й сила, а разом із ними добрість била з його гарного обличчя. Було в нього три сини, як соколи, та одним-одна доня Горислава. Бояриня померла була, та як уже не годив був він своїй одиначці! Здається, й княжій дитині не було краще жити у золотоверхій палаті. Найдорожчі паволоки, найкращі перстені та „запястя” привозив їй батько з міста, або купував у приїжджих греків та німців. Сватали її всякі боярчуки, але вона воліла дівувати, а батько не силував її.

— Молоде, — каже, — хай погуляє досхочу!

Сам Судислав радо випивав у товаристві, співав, дивився в карі очі дівчини. Та все ж, доки жила його перша жінка, не було в нього ані одної любки. Аж прийшла на село пошесть. Половецькі пастухи принесли з Чорноморя до Києва, а з Києва вже наші притягли її сюди. Вмерли два бояринові сини, а третій ледви клигав. Поробилися на ньому якісь боляки, що репалися, ропіли і смерділи, як стерво. Ніхто до нього й підійти не хотів, а він не вмирав. Я ввесь час була при ньому, лише тому й видужав, та все ж не було з нього потіхи. Як устав з ліжка, став якийсь незручний, забудькуватий, як замотиличений баран. Нічого не тямить, дороги не знає, а йде наперед себе, наче в сні. Що не натомилася, усе дарма. Він усе тільки посміхається, гикає, а з рота йому слина тече. Не помогла ні Пигороща, ні замови, ні свічки до св. Миколи. Отож одного разу кажу я до Судислава:

— Знаєш, , що поможе твоєму синові? Отровиця!

Боярин, що за той рік подався, посивів, як за двадцять звичайних, раптом як не заголосить, як не вдарить головою об стіну. Думала, що впаде на місці.

— А знаєш ти, що поможе тобі у твоєму горі? — сказала я далі. — Хоть люба, солодка, слухняна! Живий про живе гадає!

Слова мої, видно, запали в душу Судислава, він наче прочуняв. Тоді ото пізнав він мою Ольгу й саме тоді прибіг із степів оцей Ратибор. Він був половчин, та вже хрищений, його так і називали всі. Зразу був тільки ніби гостем, а згодом став присікатися до Горислави, твоєї матері. Я відразу побачила, що враз із ним до хати боярина ввійшла погуба. Хо, хо, відразу знала я це й тому з усіх сил наполягала на боярина: „Прожени його, прожени у тридевяту землю, за ліси, за гори!” Але боярин на те: „Я, каже, твою доньку збираюся сватати. Воно для неї краще, як не буде в хаті другої господині. Дві баби в одній хаті — це біда”. Я замовкла, бо тоді ще не знала, що моїми вустами говорить божа сила. Але Горислава не хотіла половця і свати пішли ні з чим. А був тоді в нас піп, великий праведник, який раз-у-раз гримав на всіх, що живуть у гріхах, живуть по „скотарськи”, та що, мовляв, тільки Бог має владу благословляти подружжя, а не пиятика та „бісовські співи”. Він так опанував Судислава, що цей велів повінчати себе нишком, без співу та гульні, без ладкання та покладин. Тим то всі, яким було заздрісно, казали голосно, що Ольга тільки звичайна любка. Багато перечило цьому, інші потакували, а сміялися всі. Так минув цілий рік.

Стара перевела дух і сумно покивала головою.

— І ось саме тоді прибігли половецькі хани кликати князів на рать. Татари йшли тоді вперше. Пішов і Судислав, та тільки його тіло вернулося з погрому. Ратибор привіз його сюди. Всі отроки погинули в бою, чи розбіглися, навіть наш піп, що також їхав із боярином, пропав без сліду. Татари його не вбили, бо вони ніколи не вбивають духовників. Ратибор приїхав і показав грамоту князя на вирника й тивуна та й замешкав у дворищі боярина, як опікун його дітей. Прийшла до нього й моя Ольга та домагалася своєї вдовиної частини для себе та малого Ярослава. Але він висміяв її перед усією громадою: мовляв, ніхто не впився на весіллі, то ніхто й не може бути свідком, хіба що піп, а попа не було. Бідна Ольга так взяла собі до серця насміхи та глум, що швидко й померла. Та в мене були слуги, холопи, що живили мене й онуча працею рук. Тож хоч я й кривавими сльозами оплакала дочку, та все ж ні сама не вмерла з голоду, ні внука не збавила. Так минуло кілька літ, аж ось по всьому селу пішла вістка, що Ратибор жениться з донькою боярина. Цим разом весілля було на славу, та попа не було. Щойно два роки пізніш приїхав новий піп у село.

Стара закашлялась.

— Тимчасом Ратибор показав, що вміє. Хо, хо, — хитра штука була. Княжого скарбу пильнував, правда, але й свойого не забував. Усе належне віддавав до скарбниці, та з людей правив удвоє, втроє стільки. Жалувалися люди княжому воєводі, та Ратибор купив собі його ласку кунами і ще примучував тих, що жалувалися. Князь далеко, тивун близько, Бог високо, дідько низько. Не один волів із того часу поставити свічку чортові та зігнути спину перед поганим. Та всього того було йому мало. Раз якось, у неділю, коли новий піп ішов до церкви, бачить… під острішком церкви на мотузі висить останній син Судислава. Всі знали, що він несповна розуму, але щоб аж таке вигадав, цього не чекав ніхто. Прибігли люди, оглянули мерця й найшли на його тілі сліди побоїв та мотуззя. Хто його вязав і побивав, боги, чи пак Бог знає. Але тої самої днини занедужала Горислава. Пішла я туди, бо гадала зразу, що це щось не так! Може хтось підсунув їй кухлик отрути, чи чогось іншого, а може і так що поробив. Та воно не те було. Твоя мати кидалася в горячці, мов та риба без води. Позривала з себе одежу й чепець, а тоді побачила я, що її волосся вже сивіє, а на тілі такі самі знаки, як на повішеному…

Хриплий крик виривався з горла Олега.

— Голубихо, що ти верзеш? Як це можливо, щоб він… свою хоть так мучив? Вона — мати моя, а він батько! Невже ж ти бажаєш підцькувати мене на нього? Ох, ти, погана!

Його очі блискали ненавистю і, був би він дужий, хто знає, чи не пожаліла б Голубиха своїх слів. Та недовго сварився з нею Олег, бачучи, як спокійно приймає вона лайку та крик. Вона не боронилася проти закиду й не божилася на правду своїх слів, тільки покивала головою, а коли Олег замовк, сказала:

— Я так і знала, що ти не повіриш, але гадала, що ти знаєш краще свойого батька. Бачиш, кров нераз глушить правду, а молодому найлегше судити людей. Хто молодому годить, той добрий, хто ні, той злий. Так, дитино, я правду сказала, а чи ти в неї повіриш, чи ні, мені байдуже. Але зачала, то й скінчу, а ти до розуму собі бери все. Про мене можеш інших запитати, або й самого Ратибора. Але до нього треба підійти хитрощами. Хо, хо! Не такий він, щоб балакати, небажане.

— Розказуй далі, матусю! — обізвався глухо Олег. — Правда чи ні, а знати не зашкодить.

— Так, синку, так! І я таке гадала, коли чула, як Горислава в безтямі молила боярина, щоб не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Але коли я другої днини бажала біля небіжчика дати вислів правді, щоб справити діло на потрібний шлях, Ратибор так глянув на мене, так глянув, неначе з його очей простяглися до мене ножі, кліщі, або зашморги. Я так і задубіла, а язик мій занімів у роті. Та лишім це! Я певна, що він згубив і брата і сестру і певно згубив би був і тебе, якщо б мав інших дітей. Якби не це, всюди найшлося б місце на маленьку могилку дитини. Скажи но, будь ласка, відколи затямив ти тата?

— Відколи? — оживився Олег. — О, я тямлю його дуже добре десь від десяти років, коли він дав мені чудову, синю, золотом шиту нагортку, червону оксамину клепаню та жовті сапянці і велів іти до гостей. Я дуже налякався, але молодиця, яку я вважав за маму, повела мене туди. Вона після того прогнала мене з своєї одрини, а сама десь пропала, і я з того часу жив при батькові.

— Ага! Це та, що вродила відміну. Чому ж це батько не пригадав собі швидше, що в одринах його служби росте його син? Чи не найбільша це радість для батька, коли отроча робить перші кроки, лебедить перші слова? Гей! Ненависним було йому лоно, з якого вийшов ти, та ти був один… Через це забулася й ненависть… Бачила я все те, та не виявляла нічого нікому. Навіщо? У нього були куни й гривні щоб купити скільки треба свідків для суду, грамоту для людей, княжу ласку для себе, а його помста впала б на голову мойого Ярослава. Я мовчала, навіть покинула село й пішла з Ярославом у ліси. І добре зробила. Це вже й ти памятаєш, як то Батій ішов на Русь. День і ніч значили дими та заграва шлях орди і ні один город не лишився цілий. Прийшли вони й сюди, та тільки загоном. Ні попові, ні людам не зробили нічого злого, тільки пограбили достатки. Боярин не втратив нічого, він вийшов назустріч татарському ватажкові і побалакав із ним поганською якоюсь мовою, а потім став збирати полюддя друге вже у тому році, а цим разом уже на татар. Згодом приїхав баскак і забрав викуп на хана і з того часу почалася загибіль села. Збіднілі люди не мали чим платити й їм підпалювали татари хати над головою, а самих брали в ясир. Старих убивали або лишали на згарищах на голодну смерть. Тому волів кождий запродати себе й своїх комунебудь, щоб тільки спасти життя своє й своїх найближчих. Та не було вже тепер купців з Володимира, Луцька й Києва. Один тільки Ратибор мав складений гріш, тому він сам перейняв згодом виплату татарського подимного, а за це свобідне селянство обернулося в холопів, безвільних рабів. Ми тільки заховалися, але сидимо в лісі та живемо лісовим промислом. Це тільки й нашої волі. Наскочить ворог то й життя можемо збутися ні за що, ні про що. Ніхто не піде за нас на суд, не заплатить вири, не стане на двобій, не захистить, ні оборонить. Ми самі.

— Гей, не самі ви вже, матусю, раз спасли мене від загибелі та віддали батькові. І він і я не забудемо вам цього.

— Вірю і знаю, що ти, сину, рад би не йти стежками Ратибора, та мусиш. А від твойого батька волю я удар батога, ніж усміх, бо волю вовчу нахабність від гарної улесливости. Чи гадаєш, що Ярослав радо поділиться з боярином холопами, з якими колись грався, бігав, їздив верхи, піде в хату, окроплену кровю сестри?

Гіркий глум звучав у голосі старої і молодець сумно схилив голову.

III. Чого забаглося старому лисові?

III.

ЧОГО ЗАБАГЛОСЯ СТАРОМУ ЛИСОВІ?

Тимчасом у боярському дворищі гуділо, немов у вулику. На майдані ржали коні, брехали пси, перекликувалися люди. Гуртки комонників раз-у-раз розїздилися в різні сторони, інші верталися на спітнілих конях, спорошені, знесилені, зневірені. Жінки й діти збільшували загальне замішання гомоном, плачем та криком. Нема боярчука! Коня знайшли в лісі з сідлом під черевом, пораненого гиллям та з вибитим оком, але сам Олег, — розступись, земле, — пропав! Видко було, що кінь зірвався з привязі, а сполоханий пересуненим сідлом; помчався навмання лісом. Відкіля він утікав, куди заїхав на ньому отрок — Бог знає! На рундуку дворища сидів боярин Ратибор, гриз вуса, нагаєм ударяв себе по жовтих чоботах. З уст його падали хвилями уривані слова, звернені до післанців.

— Швидко нездаро! Їдь, до лиха! Ніг тобі треба? Ось я тобі поможу, погана гниляко! Ти ще тут?

Раз-у-раз прибігали стежі й доносили, що всі їх зусилля були даремні. Люттю блискали тоді чорні, скісні очі боярина, а вуста випльовували проклони половецькою мовою, яких не розумів ніхто.

Врешті розігнав усіх. Втомлені та знесилені висланці розбіглися по хатах та загумінках, щоб немилосердний пан не вислав їх іще раз на дощ та негоду в ліси, шукати слідів сполоханого коня. Жінки й діти поховалися теж, бо дощ падав щораз дужче й зближалася пора обіду. Боярин лишився сам. Він спер на руки лису голову й сумні думки облягли його голову.

Його єдиний син пропав без вісти, хто знає, чи не заїв його десь у нетрях дикий звір, або чи не схопили десь татари… І раптом страшна думка лискавкою майнула в його мозку: татарський загін міг забрати його одинака в неволю, а тоді пропадом пропаде усе його надбання, навіть хоч і пощастило б йому відшукати хлопця живим і здоровим. Ця небезпека висіла над кождим, хто не піддався під безпосередню татарську владу, не пішов до так званих „татарських людей”.

Усі сусідні села від сходу прогнали вже бояр і слухали тільки „баскаків”. У цьому була й штука, що він зумів удержатися при владі. Та чи надовго? Саме сьогодні ранком був тут післанець від баскака Ахмата…

— Слава Богу! — перервав його міркування молодий голос.

Підняв голову й його погляд зустрів очі, які він бачив уже нераз на свойому віку.

— Хто ти? — здригнувся всім тілом.

— Я приношу вістку про твойого сина, боярине — була відповідь.

— Ах! — зірвався Ратибор і простягнув руки до Ярослава. — Де він? Що з ним? Живий? Здоровий?

— Живий і здоровий, тільки ранений звірем і лежить у нас та вигоюється.

— Що йому сталося?… Гей, Лавор!

У дверях сіней показався присадкуватий половчин.

— Давай обід! — наказав боярин.

— Уже поданий!

— По милости прошу до хати! — звернувся Ратибор до Ярослава. — Ти, молодче, втомився, перемок, зголоднів. При їді розкажеш усе.

Ярослав скинув із плеча нагортку з грубої, темно крашеної вовни і сів з боярином обідати.

Під натягненою сорочкою пружилися могутні мязи грудей та рук, тугі й дужі, але ще ніжні й рухливі. Молодеча сила, зручність, снага так і били з усієї його постави. Благородний закрій уст, високе чоло, ясний погляд очей зробили на боярина таке велике вражіння, що він забув на хвилину про ціль прибуття молодця.

Ярослав, як тільки заспокоїв перше почуття голоду та спраги, сам став розповідати про події минулого дня. Боярин слухав, але не це займало його.

— Хто ти? — спитав, коли діждався кінця звіту.

— Я Ярослав Судиславич!

— Судиславич! Може син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.

— Може! — відповів холодно молодець. — Може так, може й ні!…

— Якто?

— Кому це до вподоби, то повірить, кому ні, то ні, а мені і це й те байдуже. Тільки, бачите, людина якось повинна називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.

Кров ударила в лице Ратиборові — цей молодець застидав його й побивав його власною зброєю.

— Твоя правда сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.

— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько і ніякий глум, чи наклеп не розділить наших імен, доки життя…

Відправа була гостра і боярин схаменувся.

— Якої ж нагороди хочеш для себе за мойого сина? — спитав поважно й приязно.

— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти боярине, радий будеш це почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…

— Ох, ні! Я всім майном не виплачуся за прислугу, тільки не бажаю, щоб у моє кубло упхалася зозуля.

— Не я прилетів зозулею з далекою краю, щоб попроганяти отчичів і дідичів цієї землі. Не я й не моя мати, а хтось інший!

Наче два мечі зустрілися над столом два ворожі погляди. Ні, не було безпеки Ратиборові на руській землі…

Враз закипіла в серці нелюда злоба на всіх і вся.

— Пропадіть ви всі, свої й чужі. Коли б тільки мені та Олегові стало вашої шкури хоча б на шапку, — сказав і задумався.

І ось десь із дна душі виповзав плян, ніби гадюка, що вилазить із терня на стежку — загибіль для необережного пішохода. Він виповз, покрутився сюди й туди та звинувся напоготові. Легкий усміх промайнув по лиці боярина.

— Я знаю, хлопче, що я зозуля, а не ти, що я вам усім осоружний, ненависний і ви радо позбулися б мене, але й мені між вами важко, прикро, невиносимо. Та ось ти знаєш, що наш король Данило прийняв королівський вінець від римського Папи і повязався із західніми князями, щоб рятувати наші землі від татарської кормиги. Його воєводи були вже тут і торік, і два роки тому замучили відступників із-над Горині та Случі, але все те надармо. Всі волості відпали знову до татар, прогнали королівських тисяцьких і тивунів, а татарський хан Куремса вислав своїх баскаків збирати полюддя на хана. Він посилав їх і сюди і я з трудом лише здержую людей від відступства. Минулого року королівські воєводи побили Куремсу, тим то й удалося мені вдержати волость при собі, але що буде цього року, не знати. І Куремса, і король ідуть сюди знову, буде війна! А як буде війна, то я мушу бути тут, щоб дати кметям належний провід і опіку. Якщо здійсниться те, що задумую, тоді піду собі на Литву до Мендовга. Він завсіди прийме хороброго і не вбогого боярина. За сьогоднішню прислугу призна́ю навіть при виїзді твоє право до спадщини по Судиславі, але ти мусиш мені помогти в моєму замислі.

Боярин скінчив і з-під ока глянув на молодця, що нерішуче, дивився перед себе, не знаючи що відповісти. Те, що знав від бабки Ратибора, зовсім не годилося з тим, що почув тепер. Знав він і те, що боярин, а не громада, приятелює з татарами. Бажає бути в проводі громади, а вибирається на Литву! У цьому мусіла бути якась заковика, або стара Голубиха не оцінила якслід діяльности боярина… Але ж бо й ця діяльність…

— Боярине! — сказав. — Ти не дивуйся, що люди тікають із-під вашого ладу! Важке наше життя на рідній землі, воно й дихнути не дає людині. Всі живуть із мужицької праці, усі заздрим оком глядять на мужицькі гаразди і при першій нагоді голяком пускають багатиря королівські чи княжі орударі. Бере князь полюддя, бере піп десятину, гаразд! Ніхто не заперечить, що цих податків треба князеві й церкві. Але ось збирачі, тивуни, вирники деруть після одної шкіри, другу, третю, десяту, доки на мужицькому хребті не зітліє остання кожушина. Ба, мало того! Нераз, коли треба порятунку, свобідний кметь візьме скількись там гривень у позичку, а тоді вже хіба бери старечу торбу та махай у світ. Відсотки зїдять увесь приховок господарства, а з чого жити смердові, як не з приховку? За ввесь рік праця мужика не варта більше одної гривні, а скільки їх треба на відсотки? У нас на селі довжник хіба чудом виплатиться, а звичайно попадає в закупи й тоді пропав уже напевне. Ні проволоки, ні милосердя, ні правосуддя. Гей! Усе село, боярине, це ваші закупи, вони орють, сіють, збирають, а ви товстієте від їхнього поту, без труду та клопоту. І ви хочете, щоб люди вас любили? Щоб ішли за вас боротися, а не тікали під татар? Наші люди люблять землю й князя, віру й церкву, але ненавидять княжу дружину та дружинний лад. Певно, що воно погано покидати своїх, але чи це не є необхідним, коли в пустій коморі чаїться голодна смерть, а жінка та діти — не надія майбутнього, не осолода старости, а тільки відсотки боярина? Гей, кати ви злющі, нелюдські, страшні та нерозумні! Бо розпука не на добро навчає людей!