Лялечка. Поєдинок

Front matter

№ 190

ЗАГАЛЬНА БІБЛЇОТЕКА

М. КОЦЮБИНСЬКИЙ

Лялечка

ЛЯЛЕЧКА

.

Етюд.

Драбинястий віз, запряжений одною конякою, раз-у-раз підскакував і немилосердно трусив, не попадаючи в колію. У земської вчительки Раїси Левицької, що їхала на возі, почало від труської дороги боліти під грудьми — і це було добре, бо одривало її від прикрих думок. Вона ще не прохолола після історії з попом, мов відламок розірваної вибухом бомби. Перед її очима як на злість вставало худе, єзуїтське, скривлене від злости обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, инакше вона не могла вчинити: його вічні доноси на неї, похід проти земської школи, підбурювання селян та втручання в її шкільну працю — стали нестерпучими, нерви її не витримали, і вона зробила попові бешкет при школярах та селянах. Піп побіг жалітися інспекторові та свому начальству, а „матушка“ тим часом ускочила з наймичкою в школу, побила горшки і, світячи зеленими, як у роздратованої кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулася з кулаками на „зухвалу вчительку“ — і напевне побила б, коли б та не втікла з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської управи, було слідство, допити — і все скінчилося тим, що її перенесено до другої школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ця гидка історія гнітила її, як сонна мара, і мутила і підіймала в серці злість. Це вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу — і хто знає, що чекає її на новому місці, де певно — ох, Боже! — є піп і попадя.

Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватися гірким думкам.

Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези маяли на вітрі, як русалки, зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазурі у здобич. Було, не вважаючи на травень, душно, як у-літку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, а на заході вставало щось грізне і росло й сварилось далеким гуркотом. Раїса усе поглядала туди, з трівогою думаючи, чи втечуть вони од грози, при одній згадці про яку вона холола і здрігалась. Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапу і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало не багато.

В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі ярозеленої молодої березини гаптувались чорні гілки соснини, а там, де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась вся в цвіту дика груша або кущ черемхи з медовим духом білих делікатних китиць.

За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися вниз, і віз усе котився вузькою, не в'їзженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.

Та ось і село. Серед низькодолу й мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами.

Візок котився вулицею, а Раїса цікаво роздивлялась на обидва боки. Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І житла, і люде, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи. Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозі: смагле, як кора на дереві, обличчя, цупкі, порепані й припалі землею руки, грубі, як пеньки, ноги. Он вибігла з чорної хати молодиця, приклала долоню до очей і дивилась на подорожню. Сонце грало на її бронзових голих ногах, як на стовбурі похиленої над тином верби. На вулиці, по-під хатами, валялася деревня; діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од тої темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, в-поміш з собаками і свинями, роїлася по-під тинню. Худі підсвинки на високих ногах, з заболоченими черевами, никали по вулиці. Скрізь тхнуло гноєм. В долині, в озерці хлюпали праниками підкасані, з червоними як у буслів ногами, молодиці. За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами, під якими тихо спочивали, обернувшись в землю, трудівники землі. А далі розлягалось поле — рівне, сіро-зелене, голе, на якому червона спідниця робітниці здавалась одинокою польовою квіткою.

За закрутом, на горбочку, з-за великих пишних кленів, виглянула біла церква. У Раїси раптом стиснуло серце — і вона міцно стулила вуста. Ну що ж — їй не першинка: коли доведеться, буде воюватись.

Через дорогу, проти церкви, стояла школа, нова, висока, під залізом, на горбочку, як сорока на тину. Візник завернув і в'їхав у великий, зарослий шпоришом, двір.

Показалося, що школа замкнена. Раїса обійшла навкруги її, зазирнула у вікно, звідки глянула на неї пустка, поторсала колодкою на дверях од чорних сіней — нікого й нічого. Якийсь чоловік сперся од вулиці на тин і з цікавістю стежив за Раїсою.

— Не знаєте, в кого ключ од школи… я нова вчителька, — звернулась до нього Раїса.

— Та мабуть у сторожихи, у Тетяни… Бігай-но швидко по Тетяну, вона поле в мачухи на городі!…

У-слід за цими словами почулася лопотнява босих ніг і щось біле мигнуло на вулиці.

Раїса сіла на лавці під школою і чекала сторожиху. Навкруги було тихо і безлюдно. Біла церква серед могутньої зелені робила приємне вражіння. На великому зеленому шкільному дворі паслась розпряжена вже візником коняка, а він сам приліг у холодку під возом.

Минуло так більш пів-години. Врешті ляпнула хвіртка і на стежці показалась Тетяна. Суха, пристаркувата дівка, вона міцно держала в замазаних свіжою землею пальцях ключ, з неймовірою поглядаючи на Раїсу.

— Здрастуйте.

— Здрастуй… одчини школу… я приїхала до вас за вчительку.

Тетяна прожогом, з рухами москаля в спідниці, кинулась одчиняти школу, впустила Раїсу, а сама побігла зносити з воза .

Гучно залунали по пустих хатах Раїсині кроки, і сперте, з сильним духом соснової дошки, повітря затамувало їй віддих. Вона швидко поодчиняла вікна. Тепле, зеленасте світло виповнило хати, і глянула у вікна широка блакить неба.

Тетяна, тим часом, позносила все манаття з воза, внесла води, подала вчительці вмитися і, налапавши в мішку самовар, витягла його звідти за вухо, аж він забряжчав.

— Самовар вам ставити?

— Настав.

Поки сторожиха поралась біля самовара, Раїса пішла оглядати школу.

Школа була простора, нова, недавно поставлена. В великі вікна невпинно перлось сонце і так пекло високі соснові стіни, що на них виступала живиця. Жовто-помальовані парти, зсунуті в кутку до-купи, були покриті пилом. В шибку билась здорова муха і жалібно дзичала. Од чорної шафи з книжками до шкільної дошки павук снував павутиння. Раїса обійшла всі покої — скрізь була пустка й тиша: школа нага- дувала порожній вулій, перекинутий під хатою на сонці. Кватиря вчительки складалась з двох невеличких хатинок. Особливо мала була спальня. В ній заледве могло поміститися ліжко, маленький столик і невеличка скриня. Коли Раїса прилягла на ліжко, їй здалося, що вона опинилася на дні глибокого колодязя, бо нетинковані соснові стіни, що тісно обступали її навкруги та високо здіймались до стелі, дуже скидалися на цямрину. Друга хатина була трошки більша і з вікон видно було білу церкву серед зелені високих дерев.

Поки вчителька підживлялася, сторожиха стояла коло дверей, уважно розглядаючи її та її пакунки зо всіх боків. Врешті вона насмілилась, сіла з краєчку на канапку і почалась розмова, в якій сторожиха намагалась як найбільше довідатись від Раїси та як найбільше розповісти їй.

Раїса дізналася, що школа стоїть порожньою ще з посту, коли вчителька злягла та й хутко й душу Богові оддала; он там, у тій маленькій хатинці, де Раїса буде спати — там мучилась одинока, як палець, вчителька і коли б не старі матушка, не було б кому й очей закрити.

— Хиба піп старий вже?

— Ні, піп не старий, він удовець, має одну дівчинку-підлітка, старі ж матушка — то мати попова… Багатирь, великим хазяйством орудує, а що в селі панів нема — нема де й заробити, то люде йдуть, за що дасть, до батюшки, а більш за гріхи йому одробляють… Тепер зажерся з дяком, ніяк не поділять приносів.

Тут Раїса довідне дізналася про останню сварку попа з дяком, про те, що й коли сказав піп дякові, що одповів йому дяк, що з того вийшло, і як та історія одбилася на кривій Семенисі, чоловік якої доводиться братом у других дяковому кумові… Оповідання Тетянине, як хвилі од вкинутого в воду каменя, все ширшими й ширшими кругами розходилось по селу, займало масу людей, захоплювало далекі кутки й плутало такі деталі ріжних сторін життя, що в голові Раїсиній все змішалося, і вона перестала слухати гомінку сторожиху.

Розташувавшись аби-як на-швидку в своїх двох покоїках, впорядкувавши свою дівочу постіль, Раїса рано лягла у ліжко. Та спати не могла. Свічка блимала на столику в головах, а вона, витягшись під свіжим рядном, водила очима по дощаних соснових стінах тісної хатини. При тьмяному світлі стіни ще тісніше обступали Раїсу, ще більше нагадували колодяжну цямрину. Раїса лежала на дні колодязя, а там вгорі, куди світло ледве доходило, починався світ і життя.

Життя!.. — вона думала про нього. От їй уже тридцять перший рік пішов, а чи багато дало їй те життя? Вона тільки й жила, що в останніх класах духовної школи, коли семинаристи, називаючи себе родичами її, приносили їй „заборонені“ книжки, вели з нею розмови про любов до народу, про політику й навіть про те, що нема Бога… Їй було страшно й любо; вона ховалась з своїм скарбом, зачитувалась до болю голови, тремтіла од нових думок і почувала в собі таку любов до нещасного „народу“, що спочатку хотіла вмерти для нього, а потому роздумала і поклала жити. Вона уважала себе за щось вище од своїх подруг та й од тих людей, що були навкруги; в грудях у неї радісно билась хвиля нової сили. Вона рвалась із шкільних стін на волю, на службу „народові“. І сталося. Батько, старий, убогий дяк, забрав її додому на село. Але там не було того улюбленого страдника-народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були сами мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила. Вдома, у бідноті, у великій сім'ї, де не було місця зайвому ротові, жилось невесело. Правда, батько з шкури ліз, щоб одягти Раїсу не гірш од попівен, аби дати їй спромогу їздити по весіллях та по храмах, де можна було знайти жениха-богослова. Та жених якось не знаходивсь, бо ні багачкою, ні красунею панна не була, біда вдома не меншала, і по двох роках, змарнувавши батькові надії, Раїса мусіла піти в учительки. Тринадцять літ учителькою! Тринадцять літ вона сохла, як яблуко у сушні! Спочатку хоч потішала себе думкою, що вона не зайва на світі, що вона служить високій справі, але ця теорія з кожним роком блідла, половіла і з часом зовсім загинула. Життя таке одноманітне, таке безбарвне, текло вузьким коритом і нічого не давало для особистого щастя; вироблялись однобічні, професіональні інтереси, по-за якими вона почувала себе мухою в-осени. Вона так і називала себе: „осіння муха“. Раїса не раз питала себе, чи любить вона свою школу? Так, вона любила школу, любила свою роботу, при якій втрачала голос, хрипіла, надсажувала груди й вела безперестанну війну з школярами, з їх батьками, з попом і з начальством. Вона любила це все, як любить мужик оранку, жнива або тверду лаву, на якій спочиває його натомлене, струджене тіло.

Однак для серця цього було мало.

Правда, воно не раз розцвіталось під змінливим промінням щастя, цвіло закинуте, невідоме, в тиші, і не маючи надії кинути насіння в родючий ґрунт, зів'яло, засохло, як зсохли її лиця, груди, руки, як зсохла вона вся, мов польова квітка з гербарія.

І ось, кинута долею в чуже село, ще більш одинока, як досі, перевертається вона з боку на бік на дні колодязя і не може заснути, і з жахом думає, що мусить же вийти колись з цього колодязя і стрітися з дійсністю, в якій центральне місце на цей раз займає така дрібничка, як відносини з попом.

Вже почало дніти, коли Раїса заснула.

Збудив її чужий голос під вікном.

— Я ще вчора бачив, як щось під'їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька, а вони й посилають — піди, кажуть, до Тетяни, дізнайся — хто, звідки й що воно…

Раїса мов опечена скочила з постелі й застукала в вікно. Яке йому діло! Це не церковна школа, а земська!… Вона його не знає і знати не хоче, він для неї ніщо, він тільки „законовчитель“, та й то не тепер, на вакації. Це просто нахабність, — думала Раїса і хвилювалась.

За кілька день була неділя. Раїса не пішла до церкви. Зумисне. Вона никала по порожніх хатах, перечитувала старі книжки, сиділа в садку під деревом, або приймала школярів, що приносили їй суниці, аби познайомитись з учителькою. Поїхати на вакації вона не мала куди, — батько давно помер, до родичів не хотілось.

Піп нічим не об'являвся, і Раїса трохи заспокоїлась.

Раїса найбільш любила сидіти під вікном у своїй „чистій“ хатинці, звідки було видко білу церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.

Одного вечера, коли Раїса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з'явилась висока постать. У Раїси стрепенулось серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обидві двері виходять у двір, і вона напевно стрінеться з попом. Раїса перебігла клас, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раїсу під стіною.

Обоє змішалися.

Він зняв бриля і рум'янець збентеження поповз йому аж на лисину.

Вона — зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.

Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому божого… Вона тут людина нова, нікого не знає, і коли трапиться яка потреба, він просить звернутися до нього, свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять іти поруч.

Він не помітив лихого вогнику в Раїсиних очах, якими вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:

— Я й моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте… Скоро приїде на вакації моя дочка Тася… вам буде веселіше…

Раїсу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була „з духовних“ — прищепило їй певну повагу до людей не з свіцького стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.

— Цур йому! — рішила Раїса і слухала далі. Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріш жіночу, ніж чоловічу постать до садової лавки.

Раїса теж сіла з краєчку.

Отець Василь за пів-години, які просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п'яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раїси, хто вона й звідки, і навіть злегка докорити покійній вчительниці, що не вміла защепити молодому поколінню духа покори…

Раїса неохоче й коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раїсу в гостину.

Раїса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов'язку… „Треба було покликати до хати… перший раз прийшов… Та цур йому!.. — у-друге подумала вона. — Образиться? Покорно прошу. Не треба мені з ним ніяких зносин“.

Та зносини не порвалися.

Стара „матушка“ прислала якось їй тарілку малини, а коли Раїса трохи занедужала, Тетяна сповістила про це „батюшку“, він дав їй кілька порошків хіни і потому розпитував у Тетяни про здоров'я вчительки.

Проте Раїса не показувалась ані в церкві, ані в попівській господі, хоч була певна, що цим ображує духовну родину. „Нехай!“ уперто говорила вона і одводила тоді очі од вікна, в яке дивилася на неї біла церква в обіймах зелених велетнів.

Минув травень, почалась червцева спека. Один день видався особливо гарячим. Ще з самого ранку Раїса почувала якусь трівогу в тілі. — „Неодмінно буде гроза!“ — з жахом думала вона. І справді, після завзятої, хоч тихої спеки якось швидко смерклося і запав морок. Небо і земля стемніли, на обрію з'явилась чорна смуга. Скоро на смузі тій щось блимнуло, немов спахнув сірник і погас. Трохи згодом показався світ у другому місці, а далі знов спалахнув на першому. Небо переморгувалось. Проблиски світла, спочатку такі бліді й тихі, чим далі розросталися, потужніли. Почало здаватися, що за чорною смугою хмари то здіймається, то падає, щоб піднятись на другому краю, хвиля вогняного моря.

Та ось у новому місці щось моргнуло. Світло блискавки притьмарилось, зате вибухи прискорили темп. Чорне небо без перестанку моргало блискавкою, осміхалось кривим усміхом.

Раїса все більше і більше хвилювалася. Бо хоч хмари могли пройти стороною і тоді все кінчилось би далекою блискавкою, та могло бути й инакше, а тут, як на те, вона пустила додому Тетяну і лишилась сама у порожній школі. Раїса засвітила перед образами лямпадку, забилась у куток, далеко від вікон, і здрігалась кожен раз, коли вікна раптом блакитніли од сильної блискавки і меблі, заскочені світлом, немов розбігались з якоїсь таємної наради.

Ніч бистро надходила.

Чорні хмари росли на крайнебі, насувалися над чорною землею. На дворі стало чорно, як у комині. Зате блискавка розгоралася, жевріла, ставала сліпуче-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрію на одну мить з'являлась в огняних рямах чорна сильветка з тополь, хат і вітряків і чезла, як сон. Околишня тиша була насичена трівогою, жахом навіть, тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося — велитенський звірь-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і поховалось усе живе. Звірь усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум'ям… Чулось вже далеке ричання… І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось в бік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати… Воно мчалось наосліп у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева й все, що лежало на його дорозі. А на здогін за ним так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум'ям…

Раптом — гарр…

Від того рику затремтіла земля, забрязчали шибки і йойкнуло серце.

Раїса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась в кутку, поміж двома стінами і тихо постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся стало у неї тверде, як дріт, і щось холодне раз-у-раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні, як лід, а в середині, у грудях, клубком котилась трівога. Але коли почалась канонада і над головою її покотились небесні гармати, Раїса скорчилася вся і забилась в куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лямпадка перед образом згасла, і Раїса не мала сили встати й засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небі літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум'я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небі такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались з місця і з грюкотом гасали у порожньому класі. Канонада тяглась довго і уперто.

Та ось все стихло, причаїлось, наче збіралось з силами. І раптом небо понялось вогнем, розкололось по середині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулася, стіни в школі розсипались і все зчезло і затихло…

— Панно Раїсо, ви ще живі й здорові? — почула вона коло себе якийсь чужий голос.

Спахнув сірник і в блідому світлі з'явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою, величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну і сперту атмосферу зачиненої хати вохкість і свіжість літнього дощу, і надвірнє повітря трохи очутило Раїсу. Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде аж жовте обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:

— Що з вами, Боже мій!..

Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раїсиного лиця і стурбовано поспитав:

— Що з вами?

Раїса мовчки дивилась на нього поширшеними зіньками, хоч, здавалося, пізнавала гостя.

О. Василь зложив пучки своєї пухкої, як у попаді, руки і, обвіваючи лице Раїсине холодом вохкого рукава, перехрестив її великим хрестом:

— Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа…

Раїса звелась на ноги, повела трівожно по хаті очима і тихо поспитала:

— Грози… нема вже?..

— Нема… Випав гарний ливний дощ, і небо тепер ясне. Ну й буря була!.. Коли вдарив останній грім, він думав, що запалило церкву, і побіг оглядати… але показалося, що все гаразд, хоч вдарило десь близько коло церкви, або коло школи. Тут він згадав, що Раїса лишилась сама, бо пустила Тетяну додому, і схотів довідатися, чи не сталось чого з Раїсою, чи не налякало її, тим більш, що двері од школи одчинені були… Аж тут он що… Ну, як же вона себе почуває?.. Лучче?.. Слава Богу!.. От тільки в хаті душно, нездорово, краще одчинити вікно… Що? вона боїться?.. але ж небо зовсім ясне і зоряне, а повітря чисте й тихе… Правда? Їй так лучче буде. Чи може він чим помогти їй? Може б послати по Тетяну, а то вона ще не зовсім очутилася… Звісно, коли вона не хоче, він не посилатиме, хоч на його думку так було б краще… Зате він зараз пришле їй настоянки на зіллі, пів-чарки якої прожене з лиця її блідоту і заспокоїть серце. А тепер він побажає їй на добраніч і сподівається, що завтра вона встане цілком здорова…

І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раїса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як — вона була йому вдячна.

— Посидьте ще, — несміливо попрохала вона о. Василя, не випускаючи його руки з своєї, — чого ви так хапаєтесь! У мене мусить бути готовий самовар, я ще до грози поставила його… Нап'ємося чаю…

І не даючи йому часу на одповідь, вона пірнула в темряву сусідньої хати…

Самовар радісно клекотів і випускав пару. Лямпа під білим абажуром золотила нові соснові стіни. Дух свіжого чаю мішався з озонованим повітрям, в одчинені вікна дивилось зорями небо. Раїса звонила склянками. Її суха фігурка в білій одежі метушилась по хаті, як на вітрі пір'їнка, чорні очі блищали, на зів'ялих щоках грав легкий рум'янець, а в голосі чулась така нотка, наче елєктричність, пронісшись над землею, лишила де-що в цьому утлому тілі.

О. Василь, заклавши ногу на ногу й пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався тій раптовій зміні в настрої вчительки, хоч ця зміна була йому приємна. Йому приємна була й та чистота, якою блищало золото самовара, молошний абажур лямпи, соснові стіни, сукня хазяйки й зоряне небо.

Раїса ще не зовсім одійшла після грози, — це було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, з блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим.

Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам'ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раїса нічого й не відала.

— Єдина потіха лишилась у мене в житті — це моя дівчинка Тася… вона завтра або позавтру приїде.

І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя в його ставало добрим, а сірі очі променіли. Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою.

Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих — і тут Раїса мала чимало несподіванок… Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семинарист, який сюсюкаючи провадив їй ідеї Фаєрбаха, носить тепер камілавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.

— Що ви кажете? — не вірила вона власним ухам.

— Їй-Богу… Хиба ви не читаєте „Епархіальныхъ Вѣдомостей“?

Ні, вона ніколи не читала „Епархіальныхъ Вѣдомостей“ — і він обіцяв принести їй їх.

Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, надгороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бренів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам'яти давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…

По відході о. Василя Раїса пірнула в ліжко, на дно колодязя. Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок.

Перед очима її стояла велика постать з спокійним обличчям, з променистими очима, з складеними над її чолом пучками пухкої руки.

За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими до-гори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували покійну Фаню — і Раїса зразу догадалась, що то Тася. Погано пошита перкальова сукенка не укривала оцупковатої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі литки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпалися на-верха, як свинячі вуха. Тася проскочила повз Раїсу, і не помітивши її, оббігла усі класи, стукаючи черевиками та заглядаючи у всі закутки, наче вона вернулася до свого дому і обдивлялась, чи все гаразд. Врешті вона наскочила на Раїсу і засоромилась. Але не на довго. За кілька хвилин вона вже засипала Раїсу безладними питаннями: Чи є в неї сестра? А вишні в саду вже достигли? Чи й в неї була та сама начальниця в школі? Які конфітури Раїса любить, бо вона любить всякі?… і т. д. і т. д.

Тася швидко сприятелювалася з Раїсою, не випускала її руки з своїх, тягла до себе в гостину. Раїса пішла.

В попівських горницях вони нікого не застали. Та о. Василь скоро надійшов і дуже зрадів Раїсі.

— Матусю… матусю… — гукав він у другу хату, утираючи впрілу лисину, — гостя маємо…

Десь здалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по помості. Трохи згодом у дверях показалася чорна баба з ціпком у руках, од якого й походив той чудний згук.

— Матусю… матусю, — передражнила вона сина, — гість… а який то гість? вчителька… могла б давно вже прийти…

Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши уваги на Раїсу, хату, сіла на стілець і замимрила: „матусю… матусю… вчителька… вчителька“…

Не вважаючи на неласкаве вітання, Раїса зразу почула симпатію до цеї старосвіцької фігури в чорній міщанській одежі. Голова в матушки була пов'язана по-старосвіцьки чорною хусткою, з якої виглядала замісць обличчя печена картопля.

— Мати на всіх нас бурчать отак, — прохав вибачення о. Василь.

— Бурчать… бурчать… — повторила стара попадя, встала, перейшла, постукуючи, хату, сіла на другий стілець і замурмотіла собі щось під ніс.

На неї очевидячки не звертали уваги.

Тим часом Раїсі видно було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою, запустила в неї руки, щось довго порпалась там і витягла врешті звідти слоїчок з конфітурами. Знявши обережно папір, вона запустила в середину палець, обмазаний в попіл і швидко сунула в рот. Вона з такою насолодою лизала конфітури, що чорні очки блищали в неї, як у звірка, а настовбурчені вуха червоніли, як свіжо нам'яті.

О. Василь хваливсь своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні, дав їм добру рекомендацію, познайомив її з запахом стані, з болотом коровника і скликав для неї все кудкудакаюче, ґеґаюче і крякаюче пірнате царство. Зо всіх звірків, які оточали Раїсу на великому дворі попівської господи, самим жвавим і цікавим була Тася, оцупковата фігурка якої шмигала поміж телятами, або вривалась серед несказаного ґвалту в гусяче стадо.

Пили чай на веранді, при тихому заході сонця. Велика й благодушна фігура о. Василя, безперестанне бурчання старої матушки, що нагадувало дзюрчання води з-під ринви, жвавість молодої кізочки у Тасі, ця проста розмова й обстанова навівали на душу спокій. В одчинені у хату двері дивились з портретів архиреї над старинними червоними меблями і збільшували невеличке товариство, в якому Раїса не почувала себе одинокою.

Лід рушив, знайомість зав'язалася.

Раїса рада була, коли Тася часом з самого ранку забігала до неї й тягла її в ліс, або в поле. Часом вони брали з собою о. Василя. Він мусів з ними шукати гриби, на-силу згинаючи свою ситу постать у білому підряснику. Коли він втомлювався, а довгі коси мокріли од поту, вони позволяли йому спочити. Потому часто прибігали дивитися, як він лежав на траві та пахкав папіроскою. Вони зносили йому визбірані губи.

Стару матушку Раїса швидко підбила: вона варила їй конфітури, помагала в пекарні, доглядала робітниць. Стара була дуже рада і виявляла це бурчанням, як і на всіх домашніх.

Всі четверо складали немов родину.

Особливо веселими були у них недільні обіди. Зараз після служби божої Тася тягла Раїсу до себе, і та мусіла йти до кухні, щоб зготувать для маленької ласухи яку леґумінку. Розпечена коло вогню, з засуканими рукавами, влітала вона до їдальні, греміла посудою, помагала наймичці накривати стіл і проганяла о. Василя, що валявся з газетою на канапі.

— Ідіть до себе, ви нам заважаєте! — весело кричала вона йому.

За обідом виходила з о. Василем, як звичайно, суперечка. Рахували, скільки о. Василь випив чарок.

— Ви вже п'ять випили! — з обуренням гукала Раїса. — Вам це шкодить, а ви п'єте та й п'єте.

— Яка з вас учителька, до п'яти порахувати не годні: я випив чотирі, а не п'ять.

— Ні, п'ять… Я вам забороняю більше пити — чуєте?

— Овва!..

— Овва! — дражнилась Раїса і швидко хапала з столу пляшку.

О. Василь боронив свої права і йшов війною на Раїсу, обертаючись раптом з слуги божого в слугу Марса. За столом здіймався страшенний заколот. Тася вищала, як зарізане порося, стара попадя бурчала, переходила з місця на місце та невдоволено стукала ціпком, аж посуда дзвеніла.

Кінчалось звичайно тріумфом слабішої сторони, та в ґрунті були задоволені всі, хоч апетит Тасин так загострювався од боротьби, що з солодкого сливе нікому нічого не лишалося.

Разом вони їздили на сіножать, в поле, на пасіку. О. Василь звикав до вчительки. Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках, або приручав одвезти полудень косарям, що Раїса робила охоче. За цими приємними, звичними для Раїси розривками непомітно збігав час, тим більш непомітно, що вона почувала себе в сім'ї о. Василя, як у рідній. В кінці літа Тасю одвезено до школи і всім стало сумно. Зате о. Василь мав причину частіше навідуватись до школи, щоб поговорити з Раїсою про свою улюбленицю. Опріч того він приносив з собою „Епархіальныя Вѣдомости“, які йому ліньки було читати самому, і вони читали у-двох. О. Василь насамперед розгортав одділ хроніки. Там стояли усе знайомі назвища, описувались всякі випадки й зміни в житті місцевого духовенства. Спочатку Раїса цікавилась тим з ввічливости, щоб не образити о. Василя, а потому втяглася й перенялася інтересами колишніх, ще за часів бурси, своїх знайомих. Лучалося, що коли привозили почту, а о. Василя не було вдома, Раїса перша перечитувала новинки й нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитися з ним тими новинками.