Славянський світ в його минулому й сучасному — 1

Том I

БІБЛІОТЕКА

Ч. 10

'

Том I

Bibliothek des „Ukrainske Slowo“. Nr. 10 Die slawische Welt in Vergangenheit und Gegenwart von D. Doroschenko, I

The Ucrainian Word Library. Nr. 10 The Slav World in the past and in the present by D. Doroschenko, I

ВИДАВНИЦТВО

В БЕРЛІНІ

БІБЛІОТЕКА

Ч. 10

'

Том I

ВИДАВНИЦТВО

В БЕРЛІНІ

4.5 Всі права застережені. 4.5

Copyright by „Ukrainske Slowo” Buch- und Zeitungsverlag, G. m. b. H., Berlin. 1922.

Друковано в Börsenbuchdruckerei Denter & Nicolas, Берлін

Від Видавництва.

Ще в середині минулого, 1921. року, шановний автор цієї праці, перебуваючи в Берліні, пошукував собі видавців до готової вже тоді до друку книжки, і між иншим звертався і до нас з пропозицією допомогти йому в цьому ділі.

Ми в той час ще не істнували яко книжне видавництво і тому самі взятися за це діло не могли, але старалися всіма силами допомогти нашими звязками виходу цієї книжки в світ.

На жаль, нам не вдалося тоді нічого зробити, а особа, до якої ми зверталися з проханням о допомогу авторові в цій справі обмежилася тільки тим, що порадила йому звернутися до … російської фірми, яка, розуміється, від видання такої книжки відмовилася.

Після цього, як п. Д. Дорошенко приступив до редаґування нашої часописі „Українське Слово“, була й рішена справа видання нами цієї книжки.

29. січня 1922 одержали ми від автора рукопись праці і цілий лютий вона переписувалася на машинці і разом перевірялася автором і коректорами.

5. березня переписана на машинці рукопись була здана до друкарні і перші коректи появилися вже 13. березня, а 5. травня склад був скінчений.

Друкарня, на жаль, не мала можливості виконати цілої праці своєчасно, бо не мала потрібних польських, чеських і иншних славянських черенок і тому ми мусіли замовляти їх самі, на що втратили майже 2 місяці. Тай так деяких сербських черенок: („ч“ і „дж“) нам фабрика не могла достачити й ми мусіли замінити їх українськими.

Книжка видержала кілька коректур; прийшлося перебороти масу всіляких технічних труднощів і нарешті тепер тільки ми випускаємо її в світ такою, якою вона малаб вийти ще 2 місяці тому назад.

За ці два місяці дорожнеча в Німеччині так зросла, що кошти витрати на книжку побільшилися майже в четверо від перших асиґнованих на видання сум. Тому ми й примушені підняти й продажну ціну книжки.

Вкінці щиро дякуємо Вп. Панам Білоруському Послові д-ру Цвікевичу, Проф. Арн. Муці (в Будишині) й Радникові Югославянського Посольства у Берліні д-ру М. Ґавріловичу за ласкавий перегляд білоруської, сербо-лужицької й сербо-хорватської частин книжки.

Зміст:

Стор.

Спільне видання „Українського Слова“ й „Української Народньої Бібліотеки“:

2em

Справочна книжка для українських книговидавців, книгарень і читачів.

Бажаючи упорядкувати книжне діло на еміґрації і допомогти більш орґанізованому розповсюдженню книжок і налагодити більший звязок поміж читачем, видавцем і книгарем, Видавництво „Українське Слово“ рішило видати

„Справочну книжку для українських книговидавців, книгарень і читачів“,

в якій будуть подані адреси усіх українських видавництв і книгарень, які тільки істнують за кордонами України і по змозі й на самій Україні. Для полекшення цього завдання, в інтересах самих видавців і книгарень, Видавництво прохає усіх, до кого належить це, надіслати інформації про себе, зазначивши назвисько фірми, адрес, характер діяльности, рік заснування діла, дотеперішні видання і т. д.

.

Передмова

Передмова.

В українському письменстві, взагалі небагатому на книжки про життя чужих народів, про національний рух серед них та про їх культурний розвиток, особливо мало книжок та статтів про життя народів славянського світа: окрім кількох популярних брошур та статтів по журналах (здебільшого вже давно перестарілих) немає майже нічого. Ті відомости, які український читальник міг мати про славянство, він змушений був черпати — принаймні так було на Україні наддніпрянській — з джерел російських. А що російська література з обсягу славянознавства й сама не дуже багата і, за вийнятком спеціяльних праць з поля славянської філолоґії й лінґвістики, не може похвалитись скільки-небудь живими й свіжими виданнями про славянське життя для ширшої громади читальників, то й не диво, що славянський світ, славянські літератури і взагалі духове життя славянських народів були дуже мало відомі серед українського громадянства. Додати до цього треба ще й те, що славянські справи в Росії й на Україні зробились за останні десятиліття не дуже популярними серед поступовіщого громадянства через те, що цими справами займались і ніби взяли в монопольну опіку т. зв. „славянофільські круги“, котрі відзначались своїм реакційним напрямком та самий свій інтерес до славянства сполучати з дуже вузьким і нетерпимим московським націоналізмом. Підтримуючи далеких славянських родичів і ваблячи їх принадою могучої славянської держави, якою уявлялась царська Росія, ці казенні славянофіли готові були цькувати і душити національний рух серед славянських народів, що вже до Росії належали, як от Українці, Білоруси, Поляки, та й серед самих Славян, якими інтересувались і яким помагали ріжні „Славянські добродійні комітети“ з Росії, ця поміч та опіка ширили здебільшого баламутство й деморалізацію, як, це ми бачимо на прикладі т. зв. москвофільського руху в українській Галичині. Коли взяти все це на увагу, то буде зрозумілим, чому від того „славянофільства“ сахалася у нас усяка чиста свіжа душа.

Тимчасом серед українського громадянства інтерес до славянства, симпатії до споріднених з нами і близьких своєю долею славянських народів мали колись дуже гарну традицію. Ще в першій чверти XIX. віку прокинувся на Україні інтерес до славянського світа і зразу ж прийняв характер далеко симпатичніщий та ідеальніщий, ніж славянофільство Московське, завжди мріяло тільки про те, як то „славянскіе ручьи сольются въ русскомъ морѣ". Перші українські письменники т. зв. харківської школи щиро цікавились та спочували славянському відродженню, перекладали з польської та чеської мови, студіювали славянську історію; перші професори на катедрах славянознавства Росії були саме Українці: О. Бодянський, В. Григорович, Ізм. Срезневський; ідеї славянської взаємности на основах рівности й братерства знайшли собі найкращий вираз в першій українській національно-політичній проґрамі Кирило-Мето- дієвського братства 40-х років; вониж дали натхнення цілому ряду прегарних творів Костомарова й Шевченка. Колиж іще згадати той рух на користь балканських народів, що повстали проти Турків в половині 70-х років, рух, що захопив українське громадянство і привів до орґанізації українського добровольчого відділу в рядах герцеґовинських повстанців, та ще коли пригадати наукову й громадську діяльність на користь славянського взаємопізнання і культурного зближення, що виконав великий учений Михайло Драгоманів, то матимемо право сказати, що серед Українців справді виробилась була якийсь час гарна славянофільська традиція, що пригасла тільки за останні десятиліття, під впливом політичних обставин та розчарованнів. Спеціяльні утиски над українським словом у Росії не дали змоги виявитись славянським інтересам в українській літературі.

Тепер, коли життя українського народу зсунулося вже з мертвої точки і коли йому в огні війни й соціяльної революції доводиться виковувати собі свою долю, завойовувати собі будучність, взаємини до славянських народів, що майже всі вибороли вже собі державно-національну незалежність, набирають для нас иншого характеру й значіння, далеко більш реального й практичного, ніж це було досі. Пізнати ці ставянські народи, познайомитись з їх життям і побутом, стає неминучою передумовою наших з ними відносин та взаємин. А як ще додати, що тепер, коли наслідком тяжких історичних обставин політичної й соціяльної боротьби на Україні багато нашої інтеліґенції змушено шукати собі тимчасового захисту та притулку по инших славянських землях, ознайомлення з життям Слави осо- бливо важне для неї і має не тільки теоретичний лишень інтерес.

Ідея моєї книжки далека віх якихсь „славянофільських" тенденцій і поглядів на істнування якоїсь особливої, ніби всім Славянам властивої спільности інтересів — в противенстві до ґруп инших народів; я думаю, що в питаннях про спільність державних та національних інтересів народів між собою, серед різних факторів, що на цю спільність впливають, однакове расове походження та племінна приналежність самі по собі грають незначну ролю. У житті славянських народів під теперішній час, коли ми мали або маємо й досі перед собою приклади найзапекліщого — бо братнього ворогування Українців з Поляками (в Галичині), Сербів з Болгарами, Чехів з Поляками і т. д., — бачимо не одну яскраву ілюстрацію до висловленої мною думки. Але й поза тим життя славянських народів, їх історія, а особливо історія національного відродження й боротьби за своє культурно-національне й політичне визволення, розвиток Їх умового життя й письменства, повинні бути особливо цікаві для українського читальника, як образ життя й долі народів, що жили й розвивались в умовах дуже до нас подібних або були в дійсности тісно звязані з нами історичною долею, впливали на нас, або й самі нашого впливу на собі зазнавали.

Писати цю книгу довелось мені серед умовин мандрівного життя, що не дуже сприяли успіху в роботі й добуванню потрібних джерел та матеріялів. Отже я не можу претендувати на скільки-небудь вичерпуючу повноту відомостей та вказівок; моїм завданням було дати по змозі головні відомости й, факти допомогти читачеві орієнтуватись самому серед великої літератури славянознавства, з котрої я при кінці кожного відділа зазначаю найважніще і доступне. З найбільшою повнотою старався я показувати тільки літературу на українській мові по кожному окремому питанню, незалежно від її внутрішньої ваги й інтересу. Як перша спроба такого видання в нашій літературі, моя книга певно не обійшлась без помилок та хиб, і я буду дуже вдячний фаховим знавцям та рецензентам, коли вони мені їх викажуть, маючи на увазі виправити ці помилки відповідно до їх вказівок, як що тільки цій книзі судилося коли-небудь діждатися нового видання.

Вважаю за свій приємний обовязок висловити свою щиру подяку п. професорові Ст. Рудницькому, д-py Н. В. Суровцовій, О. А. Бочковському, д-ру З. Кузелі та Е. С. Вировому за їх ласкаву поміч мені в достачанні потрібних для моєї роботи книжок та матеріялів.

Reichenau, N.-Oesterr.

24. січня, 1921. року.

Славянське племя

Славянське племя.

Славяне належать до арійської або ідоевропейської сім'ї людськости, разом з Кельтами, Ґерманцями, Романами, Греками, Литовцями, Індусами та иншими племенами. Разом з иншими Арійцями вони виселилися з Середньої Азії до Европи і заняли гут простори між р. Одером, Балтійським морем, середнім Дніпром і Карпатами. Вже в первісній добі свого розселення Славяне не складали з себе одностайного типу, а відріжнялись між собою будовою тіла й мовою: язикові ріжниці серед них повстали вже тоді, коли вони тільки що виділялись самі зпосеред инших Арійців. Згодом на внутрішню диференціяцію Славян почали впливати инші фактор: ґеоґрафічно-кліматичні умовини, сусідство з другими народами і т. д. Пізніще ці фактори досягали такої степені впливу, що тепер, як каже чеський учений Нідерлє „єдиного народу славянського вже нема; його заступив ряд самостійних славянськиз народів. Тепер славянська єдність являється тільки теоретичним поняттям, котрим оперують думки і почуття одиниць, але в житті Славян тільки зрідка бувають хвилини, коли виявляється в дійсности те, що вони були колись єдиним народом“.

Не можна навіть з приблизністю зазначити нам появи Славян в Европі. Навіть самий простір первісного їх розселення до цього часу вважаємо спірним. В історії Славяне виступають у греко-латинських письменників допіро в I. віці по Р. Хр. під назвою Венедів або Вендів, а в VI. в. появляється вже назва Славян.

Вже в тих часах, коли Славяне сиділи на своїй первісній території, котра на заході досягала річки Лаби (Ельби), на півночі обмежовувалась балтійським побережжам і йшла по Вислі й Бугу на схід до середнього Дніпра, до Десни, а на півдні обмежовувалась Карпатами й сягала до нижнього Дунаю, — вже тоді серед Славян почали вимальовуватись три ґрупи, котрі знаменували собою три головні галузі славянства: західну, котра поширювалась на захід і з котрої витворились галузі Славян полабських, поморських, польських і чехо-словацьких; друга — поширювалась на південь від Карпат до Дунаю і на Балкані, з неї витворилися Словінці, Сербо-Хорвати й Болгари; нарешті третя ґрупа, східно-славянська, поширювалась з середньої Наддніпрянщини на північ, вгору Дніпром, до басейну озера Ільменя, на схід, в басейн Оки, на південний схід в басейн Дону і до Чорного моря; з цієї ґрупи витворилися пізніще народи український, великоруський і білоруський.

З більш-менш приблизною точністю можна уявити собі образ розселення Славян по Европі тільки в IX столітті, тоді коли деякі славянські народи аже встигли збудувати свої національні держави.

Між нижньою Лабою (переходячи в околиці нинішнього Люнебурґа навіть на лівий її берег), балтійським побережжам, нижньою Вислою, а на півдні маючи своєю приблизно межею річки Спреву (Шпре) і Нотець, жили поморські Славяне, поділяючись на племена: на заході, на території сучасних Меклєнбурґа й Голштинії жили ; на схід від них, аж до устя Одера жили ; ще далі на схід, в теперішній Померанії жили , нашадками котрих являється тепер маленький кашубський народ.

Ці поморські Славяне перші мусіли витримати натиск ґерманського світу і не встояли в боротьбі з ним. Поділені на дрібні племенні союзи, що вічно ворогували мж собою, вони не спромоглись об'єднатись і протиставити зовнішному напору значну внутрішню силу. Уперто додержуючись своєї поганської віри й традиції (поганський культ у поморських Славян досяг найбільшого розвитку й вироблености зпоміж усіх инших народів), вони ставили завзятий опір німецько-християнському натискові, але підлягли його силі. Вже в XII. ст. Лютичі та Бодричі втратили свою державну самостійність і війшли в склад німецьких держав. За ними пішли Поморяне. Процес понімечення й асиміляції відбувся дуже скоро і в XV. ст. майже закінчився зовсім. B XVIII. ст. в південно-західному кутку за Лабою, в Люпебурзі наче чудом зберегалася подекуди славянська мова, але в XIX. ст. вона зникла. Від Поморян уцілів, як сказано, невеликий кашубський народець.

Між середніми Лабою й Одером, до чеських гір, жили Славяне , або , поділяючись на кільки дрібніщих племен: Сербів або Сорбів, Мільчан, Лужичан. Згодом вони підлягли ґерманізації, і залишився од них тільки маленький народець Сербо-Лужичан.

Басейн верхньої Лаби і лівих допливів Дунаю займали та , що вже склали значну державу, котра тримала під своєю владою й (Словѣне) та Славян панонських (в теперішній Угорщині). Але ця держава вже в кінці Х. в. зазнала страшного удару від Угрів або Мадярів, котрі опанували усією низиною між середнім Дунаєм, Тисою й Карпатами. Мадярська небезпека вплинула на зближення Чехо-Моравів з німецькою державою і на вхід їх в систему німецького національно-політичного життя. Словакияж на ціле тисячеліття опинились під владою мадярської держави.

В басейні Одера, Варти, середньої і верхньої Висли жили , поділені на ряд племен: Поляне, Слезане, Мазовшане та ин. Процес формування держави у них уже почався, але вони ще не дійшли до національно-державного об'єднання. Коли Німці, опанувавши Славян полабських та поморських, прийшли в безпосередню стичність з Поляками, почався процес державно-культурного впливу їхнього на Поляків, котрий привів до ґерманізації західно-польських окраїн. Не маючи сили подолати натиск ґерманізації з заходу, Поляки звернули свою експансію на схід і південний схід, на землі Білорусів та Українців.

Майже цілий басейн Дністра, Дніпра. верхньої Двини, озера Ільмень і верхньої Оки був занятий в IX. ст. східно-славянською або галуззю, котра розпадалась на кілька племен, котрі вже тоді складали три ґрупи, з яких сформувались пізніще три народи: , та або російський. Державність зародилась у схід- них Славян з початку на півночі, у Новгороді, але зараз же центр перенісся на Україну в Київ, і біля нього почалось державне об'єднання всіх східно-славянських племен. Державно-національна диференціяція позначилася виразно вже в XII. столітті. Фінсько-чудський світ на півночі й на сході виявився дуже податливим для славянської колонізації й асиміляції, і домішкою свого елєменту вплинув на сформування в XII — XIII. віках великоруського народу. Далеко менш зручним і навіть небезпечним було сусідство південного й південно-східного степу з його кочовими ордами. Постійний натиск цих орд зупинив розвиток української колонізації на півдні й на південному сході і привів до руїни київський осередок української держави.

В басейні правих допливів середнього Дунаю: Драви й Раби, глибоко сягаючи в східно-альпійську область аж до нинішнього Зальцбурґа, а на південному заході до річки Пяви й Адріятицького побережжа, жили , або Венеди, теперішні Словінці, крайня західня частина південно-славянської ґрупи. Але вже в IX. віці, по заложенню Карлом Великим східно-альпійських марок, почався тут німецький натиск, котрий привів до звуження словінської території й значної асиміляції. Зі сходу стиснули тут Словінців Мадяри.

Найбільшого поширення досягли Славяне південної ґрупи в IX. ст. на Балканському півострові. Майже цілий півострів був залитий ними. Історія зберегла нам племінні назви Славян, котрі жили навіть на Пелепонесі: Мілінґи, Езерити, Майноти і Цакони: в Фесалії — Велесичі або Вегегостичі, а в Епірі — Войничі. Одначе Греки та Албанці перебороли в собі славянський елємент, він асимілюється і зникає в Пелопонесі, Фесалії, Епірі і відсовується від моря на північ в Македонії. Тут уже в IX. ст. формуються два головних славянських народа: й , північно-західня галузь котрих — тоді будують свою окрему національну державу.

Славяне західні — Поляки, Чехи, Лужичане, Словаки, а південних Словінці, підлягли впливу світа романо-ґерманського, приймали від його культуру, римо-католицьке христіянство і форми державного життя. З усіх їх найбільш сильну державу збудували Поляки. Але втягнення в свій склад других славянських народів, иншої віри, иншого культурного типу, привів польську державу до упадку в кінці XVII. віку. Відроджена в наші дні волею чужих держав Польща повторює свої старі історичні помилки і тим самим готує собі повторення прежніх небезпек, а може й загибелі, як держави. Чехи досягли були колись певного розцвіту своєї державности й культури в системі держав німецьких, але, впавши жертвою культурної й політичної реакції на поч. XVII. ст., втратили свою державність і були загрожені навіть в самім національнім істнуванні; могуча хвиля національного відродження врятувала чеський народ, вернула йому культурність і державність, а велика світова війна принесла відродження чеської держави, в межах далеко ширших від етноґрафічних; та в цьому криється для молодої держави і певна небезпека. Маленькі народи: Лужичане й Сповінці спромоглись тільки зупинити процес остаточної асиміляції з німецькою стихією й досягти певного ступня національного відродження. Словінці наслідком світової війни війшли в склад спорідненого з ними королівства Юго-Славії. Словаки винесли найтяжчий, тисячолітній гніт мадярщини, зберегли свою національність і, здається, готові її боронити і проти асиміляційних заходів братніх Чехів у спільній чехо-словацькій республіці.

Балканські Славяне успішно боролися проти перестарілої Візантійської імперії, але не встояли проти натиску Турків і в кінці XIV. віку втратили свою державну незалежність. В більшій мірі Болгари, в меншій Серби — вони зазнали протягом століттів страшний тягарь турецько-мусульманського утиску, і тільки в XVIII ст., за допомогою Австрії й Росії починається у Сербів процес емансипації від турецької влади, котрий на початку ХІХ. в. приводить до утворення сербського князівства. З повільним упадком Туреччини ростуть надії і кріпне національне відродження сербського племени, котре в своїй північно-західній галузі змушене витримувати також боротьбу з елєментами італійським, німецьким та мадярським. З визволенням Болгар і утворенням в 1878. році болгарського князівства починається сербо-болгарський антаґонізм на ґрунті поділу турецької спадщини. Наслідком цієї боротьби і її відгуків у великій світовій війні, Серби вийшли переможцями: вони об'єднались з цілим сербо-хорватським племям та ще здобули ряд болгарських територій. Болгарія вийшла ослабленою й мусіла поступитись своїми землями на користь Сербів, Румунів та Греків.

Питання про окремішність поодиноких славянських народів в звязку з ріжницями мови, культури й побуту належить до дуже спірних в науці славянознавства. Звичайно за підставу окреміщности певного народу беруть його мову. Отже з цього погляду серед учених славянознавців істнують певні ріжниці. Один з батьків славянознавства — Йосип Добровський рахував 1822. року 9 славянських мов, а тому й 9 славянських народів: російський, ілірський або сербський, хорватський, словінський, хоруганський, чеський, словацький, лужицький і польський. П. Шафарик в 1842. році нараховував усього 6 мов (російську, болгарську, ілірську, лешську, чеську й лужицьку) з 13 наріччами. Ізм. Срезневський в 40-х роках знаходив 9 славянських мов: російську, українську, болгарську, сербо-хорватську, хорутанську, польську, лужицьку, чеську і словацьку. Один з найбільших славянських язикознавців Фр. Міклошич рахував 9 мов: словінську, болгарську, сербо-хорватську, українську, російську, чеську, польську, горно-лужицьку і нижнє-лужицьку. Найбільш спірними явились питання про відносини мов російської й української, чеської й словацької, і питання меншої ваги про відносини сербської, хорватської й словінської мови між собою, питання про мову білоруську, лужицьку й кашубську.

На жаль, питання ці, особливо в справі відносини мови української та російської, навіть деякими вченими славістами почали трактуватись з погляду не стільки наукової безсторонности і об'єктивізму, стільки з погляду інтересів політичних, бо в залежности від визнання або невизнання української мови за самостійну мову, а не за нарічча, ставилось питання і про самостійність самого українського народу, з усіми випливаючими звідси наслідками, отже „правом“ на самостійну літературу, вживання української мови в церквах, в суді, в школі, в урядових інституціях. Особливої гостроти це питання набрало в Росії, де політика російського уряду ставила своїм завданням нищити всякі ознаки української національної окремішности, яко небезпечного для держави сепаратизму. Отже появився цілий ряд учених славістів, котрі не тільки старались довести, що українська мова є не більше як наріччам однієї спільної русскої мови, алеж і боролись усіма силами проти того, щоб українська мова знаходила свій ужиток в письменстві.

До таких учених належали в Росії проф. П. Кулаковський, проф. А. Буділович, проф. А. Соболевський, а особливо проф. Т. Флоринський. Останній в своїй книзі „Славяннское племя"; визнаючи за осібну мову навіть кашубську, не визнає ні української, ні білоруської мови і нараховує 9 таких славянських мов (і народів): російську, болгарську, сербо-хорватську, словінську, чеську, словацьку, лужицьку, польську і кашубську. Автор другого загального нарису про ставянщину проф. Л. Нідерлє в своїй праці „Slovanský svět“ нароховує 7 язикових одиниць: російську, польську, лужицько-сербську, чеську, словінську, сербо-хорватську і болгарську.

Коли послухаєм голосу двох найбільших авторитетів сучасної науки славянознавства, проф. В. Яґіча і проф. А. Шахматова, то вони вирішають питання про самостійність української мови цілком на її користь, а проф. Шахматов, так само як і другий великий учений, академик Хведор Корш вирішили його не тільки теоретично, але й практично, пишучи українською мовою наукові статті для українських наукових виданнів; на ґрунт їхніх поглядів стала така поважна інституція, як Російська Академія Наук.

Але поза цими суперечками учених між собою, життя давно вже вирішило питання про самостійність і рівноправність кожного славянського народа волею самих цих народів: кожний, хочаб і найменший славянський народ старається зробити свою рідну мову орґаном просвіти, письменства і науки, шанує її, береже, вбачає в їй свій найдорожчий національний скарб. Супроти цього факту тратять свою вагу всякі мудровання вчених-політиків. Щож до української мови, то тепер після відбудови Української держави, після заснування українських університетів і Української Академії Наук тратять усякий ґрунт балачки та суперечки про те, чи українська мова є самостійною мовою, чи тільки діялєктом. І як би хто тепер завів про це балачку, то на його подивилисяб так, як і на того, хто почав би сперечатись про істнування відьом, вовкулаків та т. п.

Отже й ми в своїй книзі будемо говорити про кожний славянський народ, про цілком самостійний, з своєю власною історією та письменством, а коли де істнують спірні питання, то будемо просто це зазначати.

Проф. Нідерлє обрахував загальне число Славян в 1900. році в таких цифрах:

1. | „Русских“ | коло | 94.000.000

2. | Поляків | „ | 17.500.000

3. | Лужичан | „ | 150.000

4. | Чехів та Словаків | „ | 9.800.000

5. | Словінців | „ | 1.500.000

6. | Сербо-Хорватів. | „ | 8.550.000

7. | Болгар | „ | 5.000.000

разом коло 136.500.000

Проф. Флоринський дав для р. 1906. такий підрахунок:

1. | „Русских“ | 102.810.000

в тому числі:

Великорусів | 65.054.000

Малорусів | 30.925.000

Білорусів | 6.851.000

2. | Болгар | 5.440.000

3. | Сербо-Хорватів | 9.135.000

4. | Словінців | 1.475.000

5. | Чехів | 7.237.000

6. | Словаків | 2.671.000

7. | Сербо-Лужичан | 157.000

8. | Поляків | 19.200.000

9. | Кашубів | 366.000

разом 148.521.000

Приймаючи щорічний приріст на 1.4%, проф. Нідерлє кладе число Славян для 1910. року в 156-157 міліонів.

Д-ій А. Богач Книзі ,,Slovanstvo" кладе число Славян 1912. рік на 155 міліонів.

Література.

, Slovanský svět. Zeměpisný a statistický obraz současného slovanstva. V Praze, 1910. Slovanstvo. Obraz jeho minulosti a přitomnosti. Napsali: Dr. J. Bidlo, dr. A. Bohač, dr. V. Černý, dr. V. Dvorský, dr. B. Franta, dr. J. Guth, J. Heiret, A. Jirak, dr. K. Kadlec, dr. Machal, dr. Z. Nejedlý, dr. B. Prusik, F. Rambousek, dr. Scheiher, Fr. Taborský. V Praze, 1912. . Славянское племя. Статистично-этнографическій обзоръ современнаго славянства. Кіевъ, 1907. . Sloyanské starožitnosti. Praha, t. I. 1902; T. II, 1904. и , Исторія славянскихъ литературъ. 2 т. СПБ., 1879 1881. . Панславизмъ въ его прошломъ и настоящемъ. СПБ., 1912. Н. Гербель. Поэзія славянъ. СПБ., 1873. . O literaturze pobratymskich narodów słowiańskich. Kraków, 1873.

Білоруси

Білоруси.

Білоруський народ компактною масою заселяє басейн верхнього Дніпра, верхньої течії Німана, Вілії, західної Двини, країну багату на річки й озера, на великі болота, з мало родючим взагалі ґрунтом. Одиноке природне багатство краю — ліс. Найбільш компетентний дослідник Білорущини, академик Е. Карський, беручи ознакою народности мову, вважає, що Білоруси заселяють такі области колишньої російської імперії: цілу ґубернію могилевську; повіти суражський, мглинський, новозибковський, стародубський, частини городнянського й новгород-Сіверського повітів чернігівської ґубернії; частини брянського й трубчевського повітів орловської ґубернії; маленькі частини жиздринського й масальсього повітів калужської ґуб.; цілі повіти бєльський, красненський, порєчський, рославльський і смоленський, та частини дорогобужського й єльненського повітів смоленської ґуб.; частини зубцовського, осташковського й ржевського повітів тверської ґуб.; частину люцинського й цілі повіти дрисенський, себежський, невельський, полоцький, городецький, велижський, вітебський і лепельський повіти вітебської ґубернії; частини опочецького, великолуцького й торопецького повітів псковської ґуб.; частину ілукстського пов, курландської ґуб.; частину новоалександровського пов. ковенської ґуб.; дісненський, вілейський і частини трокського, лідського, віленського, свєнцянського й ошмянського повітів віленської ґуб.; частини авґустовського й сейненського повітів сувалкської ґуб.; борисовський, мінський, ігуменський, бобруйський, новгородський, слуцький і частину пінського, мозирського та річицького повітів мінської губ.; частини пружанського, слонімського, більського, білостокського й цілі повіти гродненський, сокольський, та волковиський гродненської ґубернії.

Одначе серед цієї території є цілий ряд спірних областей, головно північні повіти чернігівської ґуб., котрі з таким самим, як що не більшим правом можна зарахувати до української етноґрафічної території. I проф. Карський пізніше, видаючи 1917. р. карту розселення білоруського народу, дуже зменшує число Білорусів для Чернігівщини. Проф. Карський уважає на підставі примет мови населення повітів білоруське, инші вчені визнають мову тутешнього населення за один з діялєктів мови української, а через те й саму людність вважають за чисто українську. Не менші суперечности і в питанні про населення Південної Мінщини.

Поза своєю етноґрафічною територією Білоруси живуть невеличкими колоніями на Україні: на Херсонщині, Курщині й Харківщині); чимало їх виселилось за останні десятиліття до Сибіру, Середньої Азії й до Америки. М. Ковалевський каже, ніби в Усурійському краю 5/6 населення складають Білоруси (Карскій, ст. 19).

Етноґрафічна мека заселення білоруського народу іде таким способом): найбільш північний пункт на заході уявляє з себе станція Корсовка петербурсько-варшавської залізниці в люциніському повіті на Вітебщині; звідси межа йде на південний схід до річки Синюхи; тут вона круто повертає на захід, доходить майже до м. Люцина, потім дугою повертає на південь і вертається на сході до пункта, де сходяться границі себежського і дрисенського повітів. Звідси вертається на захід вдовж границі дрисенського повіта аж до Двинська, потім понад Двиною йде повз місто Двинськ до Ілукета. Тут межа повертає на південь, іде повз Новоалександровськ, лишаючи на схід від себе озеро Дрисвяти, доходить до вершини p. Дісни, іде до Годуцішек, звідти поверта на захід через Свєнцяни, Подбереззє, доходить до р. Вілії, переходить на її лівий берег коло і Кернова і йде покрученою лінією на південний схід, лишаючи на схід від себе Євє, Троки; іде межею віленського та лідського повітів і доходить на сході майже до м. Гроби; звідси круто повертає на захід через Вороново, Бастуни, Дубичі аж до м. Друзгенік над Німаном, по дорозі клином врізуючись в литовську територію в районі м. Ейшішки.

Коло Друзгенік межа переходить в сувалуську ґубернію і йде через м. Концьово до м. Авґустова, звідки поверта просто на південь і йде рівною лінією аж до м. Сураж на р. Нареву, поверта вдовж Нарева на схід, далі вгору повз річку Наревку до Біловєжа; звідси понад шосейним шляхом доходить майже до самого міста: Пружани, але обходить його трохи на північ і досягає р. Ясельди коло м. Картуз-Берези. Далі трохи на південь, але паралєльно до московсько-варшавського шосе іде до р. Шари і коло м. Липська входить в мінську ґуб. Звідси майже простою лінією до м. Лунинця і трохи на південний схід від нього досягає р. Припяти. Понад Припятю іде аж до м. Мозиря і не доходячи його поверта на південь і досягає коло м. Скородного границі Волині. Далі йде вдовж границі Київщини й Мінщини аж до Дніпра проти пункта, де сходяться границі чернігівського й остерського повітів. Звідси підіймається вгору правим берегом Дніпра і коло Любеча переходить на лівий берег і йде по городнянському повіту на Чернігівщині через м. Ріпки і доходить до р. Снові трохи вище від Седнева. Іде вгору річкою Сновю, захоплюючи північну смужку в сосницькому повіті, коло м. Холми входить в новозибковський повіт і йде простою лінією на схід до Десни, досягаючи її трохи вище від Новгород-Сіверського. Звідси вгору Десною входить в орловську ґуб. i, одхилившись трохи на захід од Десни в трубчевському повіті, знову сходиться з Десною вище Трубчевська і йде вгору Десною аж до мені калужської ґуб.; тут захоплюс невелику велику смугу масальського й жиздринського повітів і входить в смоленську ґуб. трохи на північ від м. Крапивної. Тут вона йде просто на північ, перерізує р. Угру близько пункта, де сходяться границі юхновського, вяземського й дорогобужського повітів смоленської ґубернії. Від цього пункта вона йде по граничній лінії дорогобужського й бєльського повітів з одного боку і вяземського та чевського другого, і так входить коло м. Маринка в тверську ґубернію і, не доходячи до м. Зубцова, поверта на північний захід, доходить до вершин Волги й Західної Двини, коло с. Торопи вступає в межі псковської ґуб. і йде на захід майже паралєльно лінії залізниці Ржев-Ракица, на південь від неї аж до ст. Ново-Сокольники. Звідси лінією границі псковської її вітебської ґубернії аж до м. Балашево, а там простою лінією на захід аж до ст. Корсовка, проходячи трохи на південь від місця Опочки.

Головне багатство білоруського краю, як уже згадувалось вище — ліс. І справді, лісова площа становить значну частину білоруської території; для головних білоруських ґуберній вона становить такий %:

Віленська 24 Гродненська 25 Мінська 38 Могилевська 35 Вітебська 33

Проф. Карський, кладучи в основу свого підрахунка дані всеросійського перепису 1897. р. і відомости ,,Віленського Калєндаря“, 1903. р., засновані на офіціяльніх матеріялах, дає таку таблицю числа Білорусів в 1903. році:

Віленська ґуб. 1.076.435 Вітебська ґуб. 976.638 Гродненська ґуб. 861.640 Калужська ґуб. 11.029 Ковенська ґуб. 60.000 Курландська ґуб. 20.981 Мінська ґуб. 1.755.069 Могилевська ґуб. 1.650.069 Орловська ґуб. 38.484 Псковська ґуб. 947.826 Сувалкська ґуб. 22.390 Тверська ґуб. 125.000 Чернігівська ґуб. 700.000 усього 8.317.961

Взагалі проф. Карський нарахував у 1903. р. число Білорусів на 8½, міліонів.

Проф. Нідерлє на р. 1901. нарахував, згідно даних офіціяльної російської статистики, число Білорусів у 6.200.000, очевидячки не зараховуючи, як це робить Карський, до білоруської території спірні области на півдні і на сході. Та й сам проф. Карський, перераховуючи число Білорусів в 1917. році, зміняє число Білорусів в особливо спірних, головно в чернігівській, ґуберніях, і його загальний підрахунок виглядає так:

Число Білорусів (в тисячах кругло) ґубернії: | в 1917. р.

Віленська | 1.280.000

Вітебська | 1.100.000

Гродненська | 1.000.000

Калужська | 1000

Ковенська | 60.000

Курландська | 23.000

Мінська | 2.450

Могилевська | 2.150

Орловська | 24.000

Псковська | 40.000

Смоленська | 842.000

Сувалкська | 26.000

Тверська | 45.000

Чернігівська | 250.000

усього 9.300.000

Що до віри, то проф. Карський для 1897. р. рахує православних Білорусів 1,662,000, а католиків 1.059.300. Для 1917. р. відносини православних до католиків, з огляду на перехід значної частини б. уніятів на католицтво, змінилися на користь католиків і виглядають як 3: 1.

Білоруські патріоти нараховують число своїх земляків аж на 12 міліонів, але правильніще буде, коли ми, додержуючись даних проф. Карського, вважатимемо, що тепер число Білорусів досягає 10 міліонів.