Ідоли падуть

Front matter

'

'

Історична повість із часів Володимира Великого

Том перший

'

'

Історична повість із часів Володимира Великого

у двох томах

ТОМ ПЕРШИЙ

„“ Ч. 25.

З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО“, ЛЬВІВ.

стор.

Улас Самчук: „Віднайдений рай“, — новелі. Софія Яблонська: „З країни опію та рижу“. (Кількадесять ілюстрацій). Барбе Д'Оревілі: „Чортиці“, переклав М. Рудницький. Бальзак: „Чародійна шкіра“, переклав В. Софронів. і 6. Ольга Кобилянська: „Апостол черні“, повість, (2 томи).

і 8. Василь Масютин: „Два з одного“, повість (2 томи)

Ірина Вільде: „Бє восьма“, повість (вичерпане). Кнут Гамсун: „Під осінніми зорями“, повість переклав І. Ставничий. В. Будзиновський: „Як чоловік зійшов на пана“. Володимир Бірчак: „Золота скрипка“. Сальваторе Фаріна: „Любов оповита брехнею“ перекл. М. Островерха (повість і новелі). Юрій Косач: „Клубок Аріядни“, новелі. — (Літерат. нагорода Т-ва письменників і журналістів за р. 1937). Іван Зубенко: „Квітка на багні“, повість. Богдан Лепкий: „Три портрети“, (Франко — Стефаник — Оркан).

Федір Дудко: „Дівчата очайдушних днів“. „Чорна Індія Молодої Музи“ (В. Бірчак, П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, Г. Хоткевич, С. Чарнецький, О. Шпитко, М. Яцків). Новелі, з передмовою М. Рудницького. Ілько Борщак: „Наполєон і Україна“. З невідомих документів із тогочасними ілюстраціями. Передмова проф. Едварда Дріо. — (Літерат. нагорода Т-ва письменників і журналістів за р. 1937). Юрій Косач: „Чад“, повість. Михайло Посацький: „Греція — усміх життя“. З 20 ілюстраціями. Богдан Лепкий: „До Зарваниці“. Ґергард Ґеземан: „Утеча“, повість. Олена Цегельська : „Гануська йде до міста“, повість.

I. На зорі

I

НА ЗОРІ

— Кривавий твій прихід сьогодні, Бальдуре! Зпоза Дніпра встаєш, неначе пожежа від печенізької стіни. Твоє проміння наче відблиск похоронної костриці Брунгільди, звіщає мені ніч, безпросвітну ніч — смерть! Нехай Гель проглине прокляті духи зрадників і боягузів…

Швидким рухом відкинула мягке покривило і встала з ложа. Яскраве сяєво облило чудове тіло двацятькількалітньої жінки, як з рожевого мармору. Золотисте волосся спадало буйною хвилею на її плечі. Проміння Бальдура оперезувало мягку лінію бедер та пруживі стегна. Пташки аж заходилися від щебету, якби хотіли звеличати геройську красу Рогніди.

Її глибокі, темно-сині очі суворо гляділи у віддаль, і тільки кармінові уста були дещо спалені гарячкою. Задумалася. „Довго не було його тут… довго! Чотири роки минуло від коли востаннє розпрощався з нею. І як розпрощався. На молот Тора! Чому рука наймогутнішого з азів не впала тоді на голову Володимира? Він засміявся, виходячи, погладив головку маленького Ізяслава, а до неї сказав тільки: „Я йду і швидше затужиш за мною, ніж я вернуся. Ти забула, що в мене жінок і мужеської сили доволі…“ Молот Тора не впав на його голову. Він сам наче той молот, наче полумя бога Льокі, пробігав переможно широкими землями свого царства. Усі подивляли його, навіть вона… Ах, чому Норми дали йому в руку меч, від якого згинув Рогволод та його сини? Єдиний герой, який переїхав крізь полумя, що окружало непробитою стіною її серце, був її кровним ворогом…

Вона нагадала собі, що за хвилину прийде сюди Володимир. Прийде покарати її. Здригнулася.

На майдані служба несла дрова у пекарню, годувала дріб, виганяла товар. Старий дворецький її батька — Снорре, молився до сходу сонця, а Володимирові ратники глумливо приглядалися йому з віддалі. Бистроока Рогніда догадалася чому: на шиї одного з них доглянула мосяжний хрестик.

— Ах, це ті, що вірують у візантійського Бога!

Почула у сусідній кімнаті мужеський голос.

— Мирославо, поклін тобі з ранком!

— Добро й тобі з приходом! — відповів мельодійний жіночий голос.

— Чи твоя княгиня вже встає?

— Ні, ще спить!

— Ти її збуди! Князя щойно не видко.

— Якто? То князя тут нема?

У голосі дівчини звучало крайнє збентеження.

— Ми тут наладили снідання і ждемо на поклик. Я забавляю Ізяслава, щоб не перешкодив князеві, а ти кажеш…

— Я кажу правду! Я спав зі Свеном Свафарсоном у передній княжого терему, коли десь по півночі Володимир вернувся від княгині незвичайно схвильований. Я приніс йому вина, але він кинув чарку на землю, а сам аж до ранку ходив по кімнаті. Перед хвилиною станув на порозі і гукнув: — „Кличте дружину, їдемо у Вишгород, але раніше зайдемо ще до княгині“. Ось чому я прийшов.

Мирослава аж у долоні сплеснула.

— Перуне, Стрибоже! Яку ж то знову бурю ви затіяли?

— Не тобі, Мирославо, судити Бога та волю князя!

Голоси притихли. Рогніда відкинула волосся на плечі. Її брови стягнулися, очі засвітилися похмуро вогнем.

— Він іде сюди! — пробурмотіла. — О, він найде мене!

І швидко стала надягати на себе білу сорочку та парчеву опинку. Лице змила водою, гребенем зі слонової кости стала розчісувати золотисте волосся. Коли почала його сплітати у дві коси, завагалася:

— Він любив моє волосся. Воно одне розбуджувало в нього ніжніше слово, пестощі, усміх. Не заплести?… Ха! Ха!

В її руці блиснули широкі, гострі ножиці. Довго дивилася Рогніда на відтяті коси, мов месник на відрубану голову ворога. На землю упав увесь утрачений скарб її дівочої гордости. Бо хоч Володимир знівечив її силою, та не опанував її серця. Ці пахкі коси, символ її жіночої чести це стяг перемоги над насилою. І вона носила його аж до цієї хвилини — хвилини смерти. А тепер, нехай цей волос покаже князеві, що і в останній хвилині вона визиває його! Він же любив цей волос…

Жваво накинула на плече синій, золотом позументом та самоцвітами обшитий плащ, всунула ноги у сині черевички грецької роботи, а на розсипані безладно кучерики наложила золоте чільце з карбункулами. Підняла ніж зі землі та скрила його на грудях. Станула посередині кімнати, горда, як Фріґ, що приймає у Вальгалі вибранців-Валькірій.

Із тріскотом відчинилися двері, а в них станув високий, кремезний чоловік. Не своєю поставою притягав увагу, а поглядом великих синіх очей та гарними суворими рисами. Вони нагадували лице Святополка в будові вилиці та носа. Чоло мав високе, а повні уста проявляли якусь мягкість, незнану зовсім великому батькові Володимира. Густий вус закривав частинно губи і спа- дав по обох боках надаючи поваги усій появі володаря. Виглядав щонайменше на трицять пять років, на сім-вісім років більше. Мав на собі звичайний шкіряний одяг княжого ратника, легкі варязькі лати та кінчастий шолом. Тільки при поясі висів довгий, тугий меч, у якого ручці червонів рубін завбільшки ліскового горіха, та кривий східнім філіґраном прикрашений ніж. Обшитий багром плащ великого князя покривав зброю простого гридня-дружинника. Видко князь вибирався в якийсь дальший похід та ховався з цим. Увійшов, скинув з плечей плащ і склав на грудях могутні рамена, на яких виступили грубезні вузли мязнів. Рогніда склонила голову, та не віддала приземного поклону, поклону належного володареві. Випрямилася у ввесь ріст і сміло глянула в очі Володимира. Його брови стягнулися грізно, коли заговорив до неї:

— Не віддаєш належного поклону, Рогнідо! — сказав низьким голосом, гамуючи гнів.

— Не віддаю, бо не знаю, кого вітаю, чи мужа, чи князя, чи суддю, чи… ката.

— Ах, то ти з цього боку починаєш? Накликуєш на себе мій гнів? За ніч він уже досить вигорів, наче покинене пастухами багаття. Навіщо ти докладаєш до нього дров?

Рогніда гордо підняла голову.

— У полумї Муспелю згине ввесь світ, боги, люди, велитні. Тільки дурень тікає від долі, тільки боягуз лякається її. Я дочка і внука вікінґів, сама викликаю її. Твій удар, це удар жорстокої долі, я жду її, бо знаю, що помста теж записана у майбутньому таємничими руками. Хто побиває безрідних, той нехай сподівається помсти від безіменних.

На Володимирі не слідно було вражіння промови. Він тільки любувався пишною появою чудової жінки.

— Проклятий нехай буде той, хто задумав насильно добути любов жінки! — крикнув нагло.

Піднесена рука Рогніди опала і зачудовання відбилося на її лиці.

— Насилою ніколи… тільки силою — відповіла мимохіть.

Князь доторкнувся віщим словом найбільш пекучої рани її серця.

— У тобі, Рогнідо, не було любови, нема її, а тепер бачу, що й ніколи не буде. Ти холодна, як скандинавські фйорди. Нема в тобі ні іскорки святого вогню, який гріє людські серця, нема!… а є тільки впертість, мов та ґранітова скала високого фієльду, мов топори твоїх предків!

Рогніда відчула, що так промовляє не князь і не суддя.

— Ні, Володимире, ні одне, ні друге! Коли ти в половецькому острозі казав убити мого батька Рогволода, я повзала біля твоїх ніг, як собака, в якої забирають щенюка. Ти підняв мене, засміявся, поцілував при всіх і сказав: „Не журися, Рогнідо, не прохай, уже пізно…“ Ах, і справді було запізно, але той сміх! Меч, який розтяв колись тіло Фафніра, не був такий гострий. Це ти був упертий, Володимире, ти бажав помститися за образу. Ти кажеш, що я холодна мов крига…

— Отак, ти холодна. Кілько разів я приходив до тебе і просиджував біля тебе до ранку, ти ніколи не проявила мені хоч дрібки чуття. Всі жінки приймали мене вкінці радо, як земля промені сонця-Дажбога. Ти одна не змінилася при мені, ти одна....

Князь розняв руки, лице його почервоніло великі темно-сині очі зайшли ніби мрякою. Рогніда усміхнулася, але її усміх був справді холодний, наче крига.

— I це, Володимире, назвав ти холодом? Таке може сказати тільки чоловік, що не питається про душу своєї жінки. Будь у мене на лиці боляк, хто знає, чи я не носила б дров та води в одрину для інших красунь — твоїх рабинь. Але в дочки Рогволода є душа і багато сили… Вона піддається насилі, а не ломиться. Погадай, що було б, якби я так уміла скрити при собі в руках ніж? Тремтиш? Ні, ти не з тих, що бояться. Ти не віриш у моїх богів. Ти певне запитаєш мене, чому я цього не вчинила, про що так гарно говорю. Чому? Бо я не холодна, Володимире, я не крига, а людина! Кілько разів я хотіла піддатися любовному поривові, стільки разів перед очима у кри- вавій мряці ввижалася мені зрубана голова Рогволода.

— Рогнідо!

— Мовчи! Я стою перед воротами Ніфльгайму і не хочу слухати твоїх залицянь. Між нами кров! Кров на твоїх руках і всюди!

Володимир зблід.

— Я не прийшов тебе карати. Я нагадав собі ту хвилину, коли збудився негайно зі сну і побачив тебе з ножем над моїм ложем. I тоді здавалося мені, що коли дарую тобі життя, то заплачу за цей лиховісний вчинок молодика у полоцькому острозі. Але бачу, що помилився. Рогнідо! Між нами кров, це правда. Є така, яку пролив я, але є й така, яку ти бажала пролити. Але є ще й дитина. Забудь про богів твоєї родини. Вони як ті привиди, яким простий тупоумний мужик дав подобу ідолів. Богів, Рогнідо, нема! Вір мені! Є сонце, грім, вода, земля, дерева, тварини, люди… Людина почитає тільки те, чим сама живе… У нас дитинка, Рогнідо! Невже ж вона не вирівняє між нами згоди?

Очі Рогніди заблисли тріюмфом:

— Нема шляху через батьківську кров. Дитинка, кажеш? Не будь вона моєю, вже давно порозтягали б її собаки по острозі, але у неї не твої риси, Володимире, а Рогволода…

Князь відскочив мов ужалений гадюкою. Глуха лють опанувала його, та сама, яка колись находила на Святослава. Витягнув руку, щоб ухопити Рогніду за волосся та кинути її до своїх ніг, але опамятався.

— Де твої коси, Рогнідо? Який злочинець утяв тобі їх — спитав хрипло.

— Де? ось вони! Те одне, що ти справді любив у мене і тому я їх сама відтяла…

Лютим звірем скочив до неї.

— Не бий мами, бо я тебе битиму! — закричав нагло тонкий, дитячий голосок.

Опала рука Володимира. З кута на середину кімнати вибіг русявий хлопчик з темним лицем та розпаленими від гніву оченятами. В руці держав деревляний меч, який зробив йому дядько Снорре.

— Ізяславе, ти відкіля тут узявся? — гримнув Володимир збентежений.

— Не забудь, Володимире, що твій син може стати моїм местником. Тому раджу тобі, убий нас обоє! Тобі рідних убивати не першина!

В її голосі звучала злоба. Вона зірвала з голови золоте чільце, а золотисті кучерики розсипалися довкола її чудового личка. Занімівши глядів на неї Володимир, наче відкрив у неї нову привабу. Не дочув навіть останньої образи. Простягнув руки до хлопчика, якби бажав його обняти, вкінці вхопив себе руками за голову і відвернувся.

— Прощай! Невдовзі почуєш про мене! — сказав тихим, зломаним голосом і вийшов.

Рогніда кинулася до хлопчика, як львиця, коли рятує своє молоде з рук мисливця і розплакалася.

II. Минуле й майбутнє

II

МИНУЛЕ Й МАЙБУТНЄ

По другій стороні дворища Рогніди простягався густий запущений сад. Рогніда не дбала про нього, бо думала тільки про кров та колишню кривду, а не про овочі. Сад спадав стрімко до Дніпра. На каменюці узбіччя сиділа струнка чорнявка у довгій мережаній мірті та червоній опинці з багатим бурштиновим намистом на шиї. Біля неї спирався на спис високий, дебелий двацятькількалітній молодець у кольчузі, з широким варязьким мечем при боці та круглим щитом на плечах. З лівого його рамени звисав довгий темносірий плащ з багряною лямівкою, яка була відзнакою княжих гриднів.

— Не судилося нам, Мирославо, довго бути разом! — говорив до дівчини. — Бог не ласкав на нас та на нашу любов. Князь знову якісь задуми носить. Просто від княгині поїхав на Берестове, бо там ждуть його Добриня, батько, тисяцький Путята та боярин Всеволод Мощанин.

— А ти як знаєш? — запитала з досадою дівчина.

— Я чув, як Свен давав накази гридням і розсилав комонників, кого у Вишгород, кого в острог та на Либедь. Видно, щось велике коїться. Князь не любить радитися інших. Ісусе Христе!…

— Тсс! мовчи, дурний! Накликав ти своїми святцями лихо на нашу голову. Доки я цвіти та голуби приносила Ладі, доки кликала Купала в літні вечорі, доки давала гривні волхвам Перуна, досі все було добре. Олешичі і Козняки жили наче одна рідня, а тепер ніто Див гепнув собою об землю та між обома родами вирвав у землі яму. Гей! Добре казала стара Скоруха, що наврочили нас мідяні хрести та прокляті чорноризці. Вони раз-у-раз вешталися по вашій хаті та бачили може наші любощі…

Мирослава заплакала. Молодий Олешич пригризав уста.

— Не кажи цього, Мирославо! Святі ні духовні не наврочили нас. Але коли твоя Скоруха не знає доброго заклину, то нехай мовчить, бо бігме всю шкіру на її спині попорю на ремінці! Яке діло ченцям до наших любощів? Для них ще й краще, як дівчина з поганського роду вийде за христіянина…

— Те ж саме казала і я, але батько гримнув на мене: „Ти не воловодься з тим безумним хрестиком, бо він тобі не пара! Дочка Козняка варта героя-борця, а не кислого похнюпи, що блеє ромейські гимни!…“ Що ж я мала йому відповісти? Скажи, бо на Перуна, і я гадатиму, що ти тільки кислий похнюпа.

Молодця наче б хто посипав приском.

— Пусте все, що базікають інші. Але ти, Мирославо, знаєш який я, а мені йде тільки про твою гадку, твоє серце… Гріх вірити тобі в якісь сплітки.

— У цьому то й біда, що я ніяких спліток не знаю — повторила дівчина. — Якби я їх знала, то певне вибила б їх з голови батькові. А так батько ворогує на Олешичів, отже мусить мати до цього причину. Найди її, ті сплітки, то все виясниться. Будь хоч раз мужем, якими були батьки, не розкисай у своїй новій безкровній вірі!

— Мирославо, я йду в бій… Чиж у тебе нема словечка для мене?

Дівчина зблідла, захиталась. Роман підтримав її, зціловував сльози з її чорних вій.

— Іди, Романе, але вертайся швидко! — лебеділа крізь сльози. — Ти ж знаєш, що моїм богом — ти, а моя віра — любов! Навіщо ж тобі ще інших богів? Ах пусти, мене кличуть.

Вирвалася від нього і побігла у терем. Роман залишився у сумнівах. Звідкіля взялося ворогування Козняка до Олешичів? Від коли його син Доброгост згинув у війні з печенігами, від тоді старий Козняк приймав його як сина і радів, що його надбане піде в добрі руки; від чого ж така зміна?

Перехрестився, плюнув коневі через голову, прошептав заклин від злої зустрічі і чвалом погнав на Берестово, де був княжий терем.

По дорозі минав торговицю. Площа роїлася від купців, покупців, княжих тіунів, варязьких гриднів та старців, які серед найбагатіших людей надіялися найбільшої милостині. Купці у довгих барвистих туніках з ковтками та ланцюгами, гладили довгі, чорні бороди і вистоювали гуртками біля вїзду у княже дворище. Варязькі ратники були у повній зброї, з вовчими шкурами на плечі, зі списами, топорами та луками. Видко вибиралися в похід. Вони трималися разом і дивилися звисока на торгову глоту. Була це найдобірніша варязька дружина Володимира, яких тисяча мужа.

Від сторони ріки здіймалося капище Перуна. Сам ідол стояв високо між чотирма різьбленими стовпами під наметом-крівлею, а його золота голова з очима зі самоцвітів грізно споглядала вниз над чотирокутнім підсінням. У підсінні, наче бояри князеві, стояли боги — Велес, Стрибог, Дажбог та інші опікуни полян.

Перед капищем сидів на камені у білій одежі старий волхв зі сивою бородою, у вінці з терня на голові, бо терня це праобраз блискавки. Біля нього стояло двох молодших. Один мав на голові вінок із соснових гілок, другий з пірнатих степових трав. У руках тримали волхви довгі ціпки з позолоченими головками та малі срібні чарки на жертівний мед або вино. Малі отроки у білих одежах стояли побіч і пильнували коробок з ладаном, ялівцем, віночків торічного запашного зілля, голубів у клітках та двох ягнят.

Серед капища перед наметом на стовпах держали два парубки, чорного мов галка коня, якого князь мав жертвувати Перунові перед походом. З боку стояла юрба гарно прибраних дів- чат з розпущеним волоссям у вінках на головах, з намистами, ковтками та нараменниками. Вони мали співати після жертви святий гимн Перунові та похвалу князеві. Волхви, дівчата і варяги гляділи раз-у-раз у ворота княжого дворища, де звертала на себе увагу дружина грецьких послів. У золотистих шоломах з круглими щитами на плечі, в довгих червоних плащах з дорогоцінними запинками, пишалося двацять рослих траків, яким проводив середнього росту муж у голубій нагортці, поверх золотистої, дамаскової кольчуги. На ньому була безцінна карацена, шолом з острим верхом, а при боці широкий кривий меч з дорогоцінною ручкою. Біля нього стояв низький, пригрубий грек з лисою головою у перепоясаній багряній туніці. І лямівка туніки і плащ зі златоглаву аж горіли від самоцвітів, нашиваних на золоті беріжки. Був це патрицій Скіллос, посол кесаря, який уже від двох днів вижидав відповіді Володимира на якесь прохання візантійських цісарів Василія і Констянтина. Ніхто не знав цього прохання, бо Скіллос розмовляв, як посол, у чотири очі, зате всі бачили дарунки, які при тій нагоді дістав князь. Судячи по них прохання мусіло бути неабияке і всілякі здогади ходили про це між грецькими купцями і руськими гречниками.

Роман Олешич минув варягів та посла, бо його товариші мали збиратися біля самого дворища. Тисяча молодих сильних мужів і отроків заповнювала доволі просторе подвіря. Були це майже самі поляни, деревляни, тиверці, бужани, уличі, а тільки кількадесять варягів і то таких, які були вже на Руси щонайменше десять років.

Тимчасом у просторій кімнаті дворища сиділо біля стола чотирьох мужів, трьох старих, а один у середніх літах. Пятий був князь. Він звернувся до чотирьох дорадників і сказав поривисто:

— Так! Це мусить бути! Це конечне! Куди не гляну, всюди бачу тільки один вихід зі скрути і я найду силу ступити на цей шлях!

Вдарив кулаком об стіл і сів на лаві, застеленій дорогоцінною паволокою, гаптованою золотом у всілякі потвори та дивовижні викрутаси. Один з дорадників, шістьдесятьлітній муж, усміхнувся.

— Якщо те „щось“ мусить бути, то навіщо ти, Володимире, кликав нас сюди? А якщо ми маємо з тобою „думати“, то треба б може сказати нам раніше у чому річ!

— Ах! То ви не знаєте! Правда!…

Володимир замовк. Його очі блукали по стінах, обвішених зброєю, мальованими щитами, вкінці спинилися на божнику. Був це маленький вівтар у кутку салі, над яким ідоли богів. На ньому жарилося вугілля, а з нього підіймалася тоненька струя запашного курива. Побіч стояли глечики з коливом, медом, маком, лежало сухе запашне зілля, висіли гривни-намиста зі золотих та срібних дукачів. Князь махнув рукою, наче бажав відігнати від себе непотрібні сумніви і почав:

— Вибачте, достойні бояри, вибачай і ти, Добрине! Сивому волосові належиться пошана, хочби й від князя. Послухайте мого питання та дайте мені відповідь, щиру, правдиву, таку, яку даєте свому серцю. Ви знаєте, що грецькі кесарі прислали мені посла. Цей посол розказував, що над Босфором стоїть уже під Царгородом Варда Фока, братанич царя Никифора, який збунтувався після смерти Цимісція…

— Справедливий суд Господен! — закликав боярин Олешич, середнього росту, кремезний муж у білій, вишиваній сорочці зі золотим хрестом на шиї. — Небіжчик Никифор Фока привів батька твого на криве діло, в якому наложив Святослав головою. А ось тепер меч свояка Никифора сам повис над Візантією, як рука Божої помсти.

Четвертий, наймолодший дорадник, боярин із Мощаниці, засміявся і відповів:

— Ти, Олешиче, завсіди мішаєш Бога у людські справи, а забуваєш про те, що йому ніяке діло до Святослава, або до його сина, бо ні той ні другий не христіяни!

— Мій Бог, Мощанине, є батьком усіх людей і ніякий вчинок дітей не є байдужий батькові. Без його відома волос не спаде з голови старця, не виросте на голові дитинки, безмежна його доброта, мудрість і справедливість.

З відкритими устами слухав Олешича найстарший у зборі муж, , — сивий як голуб. Володимир теж слідив уважно за ходом його га- док. Один тільки Добриня крутився нетерпляче і вкінці перебив Олешичеві:

— Киньте балакання! — сказав. — Сам Олешич каже, що його Бог піклується головно тим, чим не журяться наші боги. На нашій землі місця доволі для них і для нього. Один другому не стане на перешкоді і тому годі нам про це… Посол жде!

— Авжеж! — збудився й Володимир. — Посол жде! Обидва кесарі, придавлені Вардою, звернулися до мене. Я знаю вже, що відповісти, але бажав би почути і вашу думку. Дати поміч, чи ні?

— Я гадаю, — відповів Олешич, — що поміч треба післати. З Візантїї йде до нас всіляка паволока, зброя, посуд, золото, срібло, вино, коріння, дороге сукно, а вона купує нашу шкіру, мед, віск, неладь, тавар, рибу, хоч від пятнацяти років нема щирости між нами і ромеями. Ми не любимо їх, але потребуємо одні одних і тому повинні взаємно себе спомагати.

— Егеж, так як Цимісцій Святослава на порогах! — крикнув різко Мощанин.

— Ти гарячишся, Всеволоде — завважив спокійно Володимир — якби земське боярство було підтримало батька він напевне не згинув би у степах. Ти Путято, знаєш про це найкраще, бо ти проводив тоді земськими…

Путята понурив голову, зморщив брови і глянув на князя своїми розумними очима:

— Чи ти, Володимире, приписуєш мені вину смерти Святослава?

Князь усміхнувся.

— Боги мені свідками, що не гадаю цього. Причина смерти мого батька була в його буйній, завзятущій вдачі. Він шукав слави, а про землю не журився ніхто. Тимто й земля не могла журитися ним. Перун не Дажбог, хоч і лискавкою поразить ворога, та хліба не дасть!

— Я казав тоді князеві, — говорив Путята далі — не шукай чужої землі, княже, а то й свою втратиш. Я не спинював його тільки у боротьбі з хозарами, печенігами, неслухняними боярами. Одначе зібравши батьківські землі, він не дав їм ладу, який забезпечив би внутрішній мир Дажбоговим внукам, тільки попхався у Болгарію та там і згинув. Інше діло оборонити власну землю, інше завойовувати чужу. Олешич каже, що греки і ми повинні триматися разом і каже правду. Довкола нас дич, погани, маса озвірілих ворогів, а союзника нема. Таксамо і в кесаря греків.

— Хіба відкупитися поможе, бо й сам до цього навик! — усміхнувся злобно Мощанин.

— Не поможе, кажеш? Певно, що з військом сюди не прийде, у нього війська мало. Зате є зброя куди краще нашої, є грецький вогонь, кораблі, гроші. Зате нема у греків хліба і рук, а одного і другого в нас може аж занадто. Оперта на нас Візантія простоїть до віку і підтримає нас. Ось і франки повязалися з Римом.

— Ба, у них віра та сама, що в ромеїв, а в нас… — вмішався знову Мощанин.

— У цьому то й біда, що Святослав… — почав було Олешич.

— Залишіть віру! — перебив князь, якого дратували випади боярина з Мощаниці, — а ти, Путята, кажи далі.

— …Тому я й кажу, — що Олешич добре радить, щоб помогти грекам. З другого боку боюся, що устрявати у діла хитрих кесарів, це загибіль, смерть, а то й гірша смерти неслава! Їхні задуми неначе запущений ліс, де навіть знаючи напрям, легко заблудити. Поміч треба дати, але треба забезпечити себе щодо заплати! Як союзник імператорів, ти можеш зажадати навіть княжого вінка з Візантії, як цього допрошуються інші князі. Навіть кесар франків Оттон взяв корону та жінку з Візантії… А раз признає кесар ромеїв Рюриковича самодержцем, то вже навіки залишиться влада за твоїм родом, Володимире!

— Хай боги кріплять тебе, Путято, ще довгі роки силою та здоровлям за ці слова! — сказав Володимир. — З моїх дум про майбутнє добро народу виростало те, про що ти кажеш: візантійський вінок на чолі князя, а вся влада у його роді. Не затремтить серце русича, коли князя покладуть на сани, бо хоч і зміниться людина, то сяєво вінка та влади залишаться!

Радість била від усієї появи князя, якби над його чолом вже яснів самоцвітами саджений дія- дем. Та Олешич не поділяв тієї радости; його лице потемніло, а голос затремтів:

— Ваша правда, достойні, та ви знаєте, що княжі вінки з Візантії приносить із неба янгол і складає їх на престолі Святої Софії. Чи захоче Всевишній післати його поганам, не знати!…

— Не журися, Олешиче! — усміхнувся князь і звернувся до Добрині. — Чого ж ти, дядьку, задумався? я надіявся було від тебе почути найбільше.

Старий погладив бороду рукою, поправив зморшки візантійського плаща й заговорив мов від несхочу:

— Буває, що мовчить і Добриня. Гарно було б у світі, якби усі ті мовчали, що говорять без думок. Покищо мовчу, та може заговорю… у свій час.

Нарада скінчилася, бояри відійшли з поклоном, князь залишився сам із Добринею. Довгу хвилину Володимир простояв біля вікна, потім плеснув у долоні і велів отрокові подати вина.

— Радость Руси єсть пити! — усміхнувся.

— Без того не може бити! — докінчив Добриня улюблену приповідку володаря.

Князь споважнів і почав:

— Слухай! У мене в руках всі землі русичів і як зачуваю, нема нікого в народі, хто не радів би з цього. Одні племінні князьки та князі, яких я поскидав на півночі, чи заході, ремствують. Є в мене дружина і то по заповіту Святослава зі своїх людей. Старші сидять на землях, мо- лоді по городах, готові на кожний поклик. Є й до триста сотень на один кивок княжого меча! Крім цього для постійної забезпеки краю я завів ополчення. Усякий на моїх землях знає, що йому робити, куди йому звернутися у небезпеці. Одначе є в мене ще шість тисячів варягів, які сидять тут у Києві. Я мусів згодом назбірати їх аж стільки, бо не бажав доводити Русь до того, щоб проливала братню кров деревлянської чи радимицької рати. Така кров взиває помсти до неба, а князя віддає в руки тих, що її пролили. По мойому у князя не повинно бути ріжниць у правлінні волостями, тимто я побивав домашніх ворогів чужим мечем. Та тепер ця найбільш потрібна оборона стала тягарем…

Володимир потер чоло рукою.

— Я міг би почати якунебудь війну. Нема чого сидіти дома. Нема в нас жінок, як була мати чи бабка Ольга. Почати війну! — та при невдачі пропаде все, що я надбав за пятнацять років, як пропала була відумерщина Святослава. Нема в мене княгині, немає вінка, нема держави. Варягів вишлю у Царгород! — закінчив князь по надумі.

— І зробиш добре! — притакнув Добриня. Кесарі оплатять їх і оплачуватимуть далі, бо в них завсіди якась війна, то дома, то на чужині, а війська нема. Зледащіли ромеї…

— Крім цього пішлю ще кілька своїх, — говорив далі князь, — щоб побачили та почули все, що треба нам знати про босфорський город. От- так не зроблю промаху батька, а позбудуся галапасів. Одне тільки може мою гру знівечити, це… віроломство ромеїв. Вони залюбки не дотримують умов…

— Ба, від чого ж у них евксинські волости? — засміявся Добриня. Це наче патли в неслухняної жінки. Чи знаєш ти, Володимире, чому ромеї не дотримують умов з нами? Бо вони погани… Ось що! Саме тому кажу: все що придумав ти, Володимире, добре, гарне, доцільне, проте — вибач за таке слово — це тільки латанина.

— Що ж? — пригриз губи князь. — Якщо кесарі не захочуть дати вінка нехрещеному, так я понаставляю скрізь церков, наберу єреїв та волхвів із болгар чи греків, забороню глумитися над христіянами. Чим я гірший від якогось кавказького чи болгарського князя? У хозарів було три віри в державі, у самій Візантії їх безліч. Боги, Добрине, це тільки ідоли, які я сам приказую відливати зі золота, срібла, криці, чи тесати з дерева або каменю. Грецький бог, чи наші амулєти та хрести, це ж одне. Віра, Добрине, у всіх одна, тільки ідоли ріжні....

— Сам ти кажеш, що віра скрізь одна і в цьому вся правда! Усякий вірить у вищу силу, яка орудує його думками чи ділами, усякий кланяється чомусь, що цінить вище життя людини. Один обожає владу, другий боїться чарів, третій віддав себе тілом і духом солодкій Ладі. Багато людей боготворить гріш і готові за бариш продати душу. Ось справжня віра всіх людей, до якої ніхто не признається. Одне і те саме вино ллють люди у ріжні чарки: раз у глиняний глечик, раз у срібний дзбанок, чи в золоту чашу. Я стрічав мужів зі Заходу, бував і на Сході, скрізь бачив таких самих людей. Тільки мови були ріжні, ріжні строї і ріжні боги — ідоли! Чим більше надбання має нарід, чим більше знання, тим кращі його ідоли і всякий, в кого їх немає, кидає свої, а бере чужі! Тимто й багаті і вчені греки накинули своїх ідолів цілому світові. Тільки вони люди, тільки їх ідоли — боги, а в кого їх немає, цей поганин, поганець!

— Щось подібне я чув уже від ченця Евзевія з грецької Церкви св. Іллі, чи як там його… Та ти, Добрине, поясни мені ту латанину, про яку ти згадував.

— Усе, що кажу, відноситься саме до того — відповів дорадник. — Ляхове, ще раніше чехове приняли Христову віру. Мають її вже західні тиверці, приняли її в себе дома варяги, бо вона дає їм доступ до спільноти з франками, Візантією, Італією. З ними рахуються володарі світу, а з нами говорять тільки тоді, коли нас потребують. Тому раджу тобі Володимире, заверни слідами своєї бабки, мудрої Ольги й замість торгуватися з брехливими кесарями та їх ще брехливішими послами, прийми явно Христову віру, а тоді жадай хочби й царівни за жінку! Кесар прохає твоєї помочі, а не імператора франків, що родився із грецької царівни. Видко вони обидва не мають сили, яку маєш ти! Використай це в користь свою і своєї землі! Твоє вино у глиняному глечику, а ти візьми в руки чашу, і тоді всі язики поклоняться тобі як кесареві.

Мовчки сидів Володимир при столі, склонивши голову.

— Добрине, — сказав — багато передумав я цієї ночі, багато почув я від вас… Горе тому, хто покликаний до проводу, не вміє сам найти дороги! Клич посла!…