Поза межами болю. Картина з безодні

Front matter

Й

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ.

Dem Dichter von „Jenseits von Leid und Schmerz“ Ossyp Turjanskyj

Dem Dichter von „Jenseits von Leid

und Schmerz“ Ossyp Turjanskyj.

Des Krieges grauenhafter Sündenknäuel, Der hydragleich die ganze Welt umspannt, Schuld und Verbrechen, Wahnsinn, Not und Greuel, Hast schuldios Du am eignen Leib erkannt.

Der Gottesgeißel grimme Peitschenhiebe Verbluten ließen Dir fast Geist und Herz, In dichtem Kugel und im Schneegestiebe, Jenseits der Grenzen schon von Leid und Schmerz.

Inmitten zwischen Wahnsinn und Verbrechen, Des Krieges wildem Pandämonium, Dein Herz von Liebe wußte doch zu sprechen, Des Friedens heilig’ Evangelium.

Und nah dem Hunger, dem Erfrierungstode, Dem schon verfallen war Dein armer Leib, Griff Deine Seele nach des Himmels Brode, Bracht’ Rettung Dir Erinn’rung an Dein Weib.

Wie Dante aus der Hölle auferstanden, Darin Dich traf des Krieges grimmster Fluch, Du kündest allen Völkern, allen Landen Der Menschenliebe höchsten Weihespruch.

Авторові „Поза межами болю“ Осипові Турянському

Авторові „Поза межами болю“

Осипові Турянському.

(Переклад із німецького оріґіналу.)

Усі жахливі злочини воєнні, Що розвалили світ весь до основ, Усі пекельні пропасти огненні Невинно Ти вже за життя пройшов.

Бич божий серед ударів жорстоких У Тобі вбив життя останню тінь У прірві голоду в снігах глибоких, Вже поза межами усіх терпінь.

Та серед божевільної руїни, Із виру всіх діявольських страхіть Твій дух високо злинув на вершини І з тьми слав думу в соняшну блакить.

Вже смерть несла Тобі кінець тілесний, Якаж міць віддала Тобі життя? Це привид ясний був, небесний — Тебе спасла дружина і дитя.

І з чорної могили знов воскрес Ти, Мов Данте із безодні пекла й тьми, Щоб слово огняне, святе понести Любови і братерства між людьми.

Переднє слово

Я й мої товариші пали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люде і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — в країну божевілля і смерті.

Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.

Бачу їх обличча живих трупів.

Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й на мозок соняшний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.

І я лечу з ними у прірву.

Я чудом остав між живими.

Та все здається мені, що я наче споза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

І чую голос із того світу.

І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева й лине далеко, далеко до моїх товаришів.

І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.

Бо їм ніхто навіть могили не висипав.

Тяжкі спільні терпіння зєднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.

І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

Друже мій!

І ти вже не живеш.

Твої кости біліють далеко серед синіх степів України.

Осінній вітер бє їх. Холодний дощ умиває їх. Роса вранці сльозами паде на них.

Ні, я не можу, я не смію мовчати.

І коли я мав силу бодай у міліонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обовязок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерти.

І скинув із душі тяжкий камінь, який мене давив.

Хай моє скромне оповідання покладеться жалібним вінком квітів на їхню нікому не знану, Богом і людьми забуту могилу!

Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крови й нікчемности.

Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій із безмежнього болю й божевілля людей, розгориться полумям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на соняшний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любови.

І коли наша боротьба за волю така важка і крівава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпіння Шлях веде до просвітління: Хто боровся, скутий тьмою, Тому сонце мрія мрій.

, у вересні 1920.

Осип .