Позашкільна освіта

Front matter

„УКРАЇНСЬКА ШКОЛА“

ПІД РЕДАКЦІЄЮ

С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепігі і С. Черкасенка.

Методи й засоби позашкільної освіти

I.

Позашкільна освіта за останні 10—15 літ скрізь по всіх культурних країнах набрала великої ваги: на неї було звернено увагу і уряду й громадянства, її почали вимагати свідомі маси робітничого люду, вона прийняла роскішні ріжноманітні форми скрізь, де обставині громадського життя тому сприяли; вона виявила себе, яко один з найбільш енергійних і продуктивних факторів народної освіти, народного розвитку в культурному і громадянському розумінні. Визнаючи усе віковічне значіння школи, шкільної освіти для найкращого розвитку дітей, неможна не бачити, що найкраща школа без позашкільної освіти і її запомоги не дасть великих корисних наслідків. Відомий письменник Гермоніус справедливо каже, що можна вкрити край цілою сіткою шкіл, витратити на сі школи мілійони грошей, але, не організуючи коло них ніяких форм позашкільної освіти, ми будемо бачити дуже невеликі наслідки від всіх сих витрат і се було-б схоже на те, як би хто держав дорогого кухаря, який що-дня лише варить для свого пана трохи картофлі. Бо учні, які навчаться грамоти, але не матимуть книгозбірень і книжок, — скоро забудуть читати. Учні, які в школі пройшли чудесно усю аритметику, але не мають змоги в житті її здійснювати, за де-який час забувають, як і цифри писати. Ми бачимо на нашому вкраїнському народові певність сих слів: він мав школу, хоч і нерідну, але він не мав ніякої позашкільної освіту, і ми бачимо, в якій страшенній темноті він на наших очах загибає, цілком несвідомий, не знаючи книжки, не розуміючи свого найближчого оточення. Школа, крім того, та нижча школа, якою до сього часу користувалися мілійони, давала занадто мало знання, щоб піднести свідомість людей; до того вона обривалася занадто рано, коли дитина ще не може свідомо осягнути вартість знання. Та й таку школу далеко не весь люд має змогу пройти, і ось залишається велика більшість дорослого люду без жадної освіти, і ся більшість вже не може задовольнитися курсом дитячої школи; при всій своїй несвідомости сей люд потрібує вже чогось иншого, що не давало б йому, одну лише грамоту, а й освічувало йому його громадянське життя, громадянські його обов'язки. Заклопотаний вже боротьбою за-ради шматка хліба, сей темний люд, хоч би як бажав освіти, не може їй віддати увесь свій час (як то робить дитина в школі); він може лише у ірвати де-які години від обов'язкової праці, і сі умови, в яких доводиться задовольняти бажання освіти дорослих людей, вимагають цілком иншої організації для сієї освіти, яка має чимало одмін від звичайної шкільної і своїми засобами заслуговує окремого назвіська — позашкільної освіти; назвісько се дуже гарно відповідає змістові, але виясняє цілковиту окремішність сієї освіти. Позашкільна освіта прийняла свою організованість з недавнього часу лише по де-яких місцевостях, а більш вона, ще не зорганізувалася і не може якось то закрісталізуватись, вона занадто залежить від ріжних умов життьових. Але істнувала вона завше і набірала більш значіння в ті часи, коли школа ставала занадто схоластичною й не задовольняла живих вимог дитини. Всякий знає, що не сама школа виховує нас, не вона сама дає нам знання. Ріжноманітні вражіння від життя, вплив тих або инших умов життя дуже часто відбивається на дитині ще міцніш, ніж формальне шкільне навчання. Хто не знає, як впливають на нас часті одвідини театру, хто з нас не переживав захоплення от тих або инших вистав, від тих або, инщих книжок! Яка-небудь мандрівка в чужі краї теж инший раз переміняла цілком напрямок наших думок. У народних мас теж були з давнього часу певні засоби позашкільної освіти, які в усякі часи підтримували його інтелектуальні інтереси: обік зі школою існувала церква — колись єдине джерело краси і ідеального настрою; люди йшли в церкву, дивилися на ікони, слухали співи і віддавалися більш-менш високим думкам. В церквах наших лунало могутне слово талановитих промовців, проповіді їх, їх навчання, „слова“ слухались з великою увагою і вони склали перші цілком популярні зразки нашої мови літературної. Церква давала єдине естетичне виховання, яке від далеких часів приймала сельська людність. Серед одноманітного клопоту буденного життя мала велике значіння проща: людей захоплювала можливість іти, поклонитися святим місцям, і люди йшли на прощу йшли гуртками, пішки, инший раз дуже далеко, узнавали нові цікаві місцевості, слухали ще більш цікаві оповідання й побрехеньки і верталися додому наче свіжими, з чималими придбаннями на душі. Там, в тих місцях, де вони були, прочане купували собі картини, правда лубочн, але вони задовольняли їх естетичну потребу, приносили книжок — життя святих, святе пісьмо і т. и. — Се й була перша позашкільна наука.

Так само з давніх часів істнувала у людей потреба драматичних вражінь і народ наш сам задовольняв її своєю власною творчіст'ю. Приходили з Київської Братської Академії бурсаки — грали ріжні інтермедії, самі хлопці грали всім відомі примітивні п'єси (Царя Максіміліана), водили козу і т. п. Але що-далі такі випадкові вражіння, дуже часто непевні з боку правдивого знання, не могли задовольняти народні маси, цікавість росла, шукала світу, знання, люди змагалися вийти з темноти, запомогти своїй безпорадности.

Один з сучасних фильософів-педаґогів, Борн (в Америці), визнає се шукання освіти, се змагання до науки, до певного знання, інстинктом самоохорони і показує, як сей інстинкт виявляється серед народних мас після тих або других історичних катастроф; так, він зазначає часи після Наполеонських війн у Европі, коли люди силкувалися як найскоріш вийти з руїни, знайти нові засоби для більш продуктивної праці, яка б вивела народ з занепаду і відкрила-б нові шляхи для упорядкування культурного й економичного життя. Таке інтенсивне шукання освіти з боку громадянства усіх верств виявилося дуже яскраво в часи першої народної революції в 1905—7 році: люди захотіли стати яко мога більш свідомими і не іти сліпо за тими або другими ватажками. Се був справжній інстинкт самоохорони, бо люд почував, що ватажки хоч і щиро до нього підходять, але, не знаючи його життя і потреб, помилково заводять несвідомий люд не на той шлях, який найкраще довів-би до добробуту.

Так само після війни з Японією страх перед темнотою війська, страх перед новим страшним ворогом привернув усіх до освіти. Тепер сей інстинкт людности говорить ще голосніш, бо руїна, перед якою ми всі стоїмо і за яку в деякій мірі ми всі відповідальні, ся руїна тепер надзвичайно страшна, загрожує життю всього Українського народу, і се, народ голосно вимагає єдиної певної запомоги — свідомости, знання, науки. Сього вимагають не діти й не молодь, а вся людність — і молоді і старі, і чоловіки й жінки. Їх право на освіту цілком законне, бо нові форми політичного життя прикликають сих темних людей до свідомої громадянської діяльности.

Сі люди не підуть до дитячої школи, для них треба утворити щось більш відповідне їх вимогам, їх умовам життя. Утворити се і бере на себе систематично переведена планомірна позашкільна освіта. За кордоном у більш культурних краях вже вироблені певні форми, методи і принціпи, в які вона виливається і якими вона керується. У нас, на Україні нема досвіду, бо вона майже не провадилася, а хоч по деяких місцевостях вона й заводилась, то цілком формально і на чужій мові. Пересаджувати готові форми з чужого поля теж небажано. Першим принціпом позашкільної світи є вимога ставити її в ріжноманітних місцевих умовах, умовах найкращого задовольнення усіх потреб тих людей, які звертаються до нас за запомогою. Справа позашкільної освіти перш за все є громадянська справа, яка виникає по ріжних місцевостях, серед ріжних гуртків з їх власного бажання; вона не може мати одноманітний проґрам, а лише загальну схему тих наук, того необхідного знання, якого потрібує кожна свідома людина, щоб бути корисним членом громадянства й держави. Форми ж і зміст навчання необхідно мінятимуться по ріжних гуртках відповідно віку учнів, їх праці, їх життю (селяне, міщане і т. и.).

Позашкільна освіта ставить собі метою — дати всьому людові в країні гармонійний культурний розвиток, який дасть кожной людині певну свідомість своїх громадянських і людських обов‘язків. Вона дає ширшу освіту аніж школа і ся освіта відповідає вимогам життя того або другого колєктиву учнів, вона дає змогу зрозуміти се життя і знайти собі найкращі засоби, щоб опанувати його.

По всій Росії крім 24 мілійонів, які скінчили початкову школу і майже нічого не винесли з неї для своєї свідомости, цілком безграмотних налічують 56 мілійонів. Так що біля 80 мільйонів людности без позашкільної освіти лишилися-б цілком темними несвідомими людьми. Се — авдиторія досить численна і на її просвіту варто витратити й не один міліон грошей. Тим більше, коли в такій темряві більш усього загибають верстви робітничого люду, ті, що утворюють усю продукцію країни, ті демократичні маси, які теперь мусять приймати активну свідому участь в керуванню краєм. Ми знаємо добре, як сучасна фабрична праця з її техникою чинить небажаний вплив на темного робітника, роблючи з нього автомата, який працює майже без усякого свідомого завзяття. Ми знаємо, яке грубе оточення має сей робітник і в часи вільні від праці, коли він, щоб спочити, шукав найгрубіших розваг, як горілка, карти, бійка. Жадний промінь освіти не доходить до сих людей, щоб вивести їх з грубого інстинктового їстнування на шлях культурного життя. Сумно думати, що від сих темних занедбаних людей залежить вся державна продукція, весь добробут, і повстає перед нами прямий обов'язок — вивести сю масу з темноти, дисциплінувати її розум для свідомого розуміння всього свого фізичного й громадського оточення і для свідомої економічної громадянської роботи.

Крім наукового знання позашкільна освіта має давати народним масам і розваги, які впливають не лише на розум, а й на почуття, викликають естетичні емоції й тим морально впливають на душу. Людина не живе одним розумом, не живе одним тілом, вона має ще почуття, які теж вимагають такого або иншого задовольнення. Коли тіло втомлене, увага змучена цілим днем нудної праці, тоді людина потрібує спочинку, але не просто сна, а такого відпочинку, який підняв-би настрій, викликав нові приємні вражіння. Життя будується на законі рівноваги, після праці — необхідний спокій, при якому одпочивало-б тіло, а інтелєктуальні сили знаходили б приємне задоволення. Є багато людей, які кажуть: нащо робітникові театр, лекції, концерти, — він потрібує лише спати, щоб набрати сил на завтрішній день. Але фабриканти, хазяйни кажуть щось инше. Вони простежили, що робота гарна залежить не лише від волі робітника, а й від його настрою. Коли порівняти користь від роботи двох робітників в однаковісеньких умовах праці й життя, але з котрих один чимсь сердечно пригнічений, а другий, навпаки, бадьорий і веселий, — то, відомо, робота другого буде куди корисніша. Для кожної праці потрібні не самі м'язи, не самі знання, а отся сама бадьорість, при якій кожна праця провадиться жвавіше. Коли праця переважує сили робітника, він губить сей настрій; інстинктом він шукає чогось дражливого, грубих вражінь, які б повернули йому хоч на хвилину веселий стан душі і, коли немає коло нього ніяких шляхетних розваг, він тягне руку до чарки і в горільці знаходить забуття, а далі й веселу втіху. Втома приголомшила його почуття і він злісно п'є отруту, стає алькоголіком і на дні чарки ховає все своє найкраще людське поводження, стає звірем. І справді, де робітникові або наймитові найти веселу розвагу, як не в шинку, як не в горільчаному дурмані. Наш обов'язок підтримати сих втомлених людей і дати їм щось таке, що краще захоплювало-б їх, ніж шкодлива горілка. Організація народних розваг не є примха інструкторів, а справжня потреба народного життя, яку мусить задовольняти і громадянство й уряд, бо се могутний засіб до того, щоб одвернути робітників від піяцтва, а разом з тим і підняти їх бадьорість і продуктивність у праці. Видатні кріміналисті кажуть, що піяцтво, разом з темнотою народу і відсутністю всяких культурних розваг, найбільше викликає злочинів. Щосвята, щонеділі після тяжкої тижневої праці, темна робітнича маса віддається впливові грубих спокус, роспусті, яка доводить до цілковитого морального занепаду. Навпаки, свято, проведене в культурній атмосфері естетичних втіх, піднесло-б і моральне виховання і настрій.

Самі фабриканти показують, що там, де улаштовано недільні розваги, робітники приходять у понеділок наче освіжені, бадьорі й працюють жвавіше, там менше так званих „прогулов“, менше грубих сварок, менше поганих вчинків. Треба захоплювати народні маси пріємніст‘ю розваг, але не потурати її нахилу до чогось занадто блискучого, гостро-підбурюючого. Справоздання найкраще улаштованих розваг народних свідчать, що робітники охоче йдуть в усяку читальню, на лєкцію, на виставу, коли ті справи добре упорядковані.

В Петрограді більш як 10 літ їстнувало в заводській околици так зване „Невське товариство народних розваг“. Коли почало воно організовувати свої гулянки для робітників, то збіралися тисячні юрби, шинки й „ресторани“ запустували. За 10 літ на всяких розвагах Товариства перебувало 767.944 дорослого люду і 84.402 дітей. І ніколи на сих роззагах не траплялось ніякого грубого неприємного випадку; серед культурно-естетичних обставин люди поводилися цілком чемно, чутливо до краси й до етичного змісту читань, вистав і т. и. Теж саме висловлює й справоздання Херсонського губернатора: „улаштування таких розваг, як чайні і народні читання з лихтарем, значно зменшує всяки вулишні , сварки і инші прояви розбещености, і піднімає економичний і моральний стан населення. Лохвицький Комітет Народної Тверезости (на Полтавщині) теж висловився за те, що, замісць шинку та ресторана, народові потрібні читальні, бібліотеки, народні читання з лихтарем, чайні, хорові співи, музичні й театральні розваги. Комітет звертає увагу на можливість використати всякі ярмарки для улаштування ріжних дотепних розваг, поширення кінематорафа з відповідними розмовами.

Коли освіта з'єднується з розвагами, вона тоді говорить до ріжноманітних нахилів людської душі, до неї озиваються ріжні душевні змагання. Може бути, що без сього вони б і не виявилися, замерли-б у глибочіні темної, неосвіченої свідомости мілійонів робітників, що до сього часу знали лише тяжку працю та втому. Скільки таланів загибало в таких умовах життя, не збагативши культури ніякими яскравими виявами. Злиденне життя, брак усяких інтелєктуальних інтересів — пригноблювали всі найкращі нахили молодої душі, а ми ремствували, що наше сучасне життя таке вбоге на талани, на видатний розум. Ми забували, що нічого не зробили для того, щоб і розум і талан розвивалися й мали відповідну поживу, а не горільчане грубе забуття.

От через се 'все й треба дбати не тільки про освіту дорослої людности, і зокрема молоді, а також про їх культурно-естетичні розваги.

Все се показує нам, що позашкільна освіта справді по- трібна всім, і тим, хто проходить шкільну науку, яко живий коректив шкільної схолястики, і тому темному дорослому людові, щоб збудити його творчі сили й підняти його свідомість. Вона потрібна в усякій державі для підвищення її продуктивних сил і виховання свідомих робітників, свідомих кадрів виборців в усякі державні ї громадські установи; потрібна позашкільна освіта і для культурного поступу країни, як найкращий засіб до виховання гармонійно розвитої особи — індивідуальности, а не того одноманітного гурту несвїдомих людей, який нездатен ні захистити свою волю, ні направити її на загальне добро. Держава, яка не хоче йти на очевидну руїну, як політичну так і економічну, мусить рішучо подбати про освіту дорослого люду.

Історія її розвитку по земствах Росії і України

II.

Історія розвитку позашкільної освіти по земствах.

Доки Україна входила в склад Російської Держави, вона не мала позашкільної освіти, бо в усій Росії розвиток її можна назвати справжнім мартирологом: на кожному кроці ставилися такі перешкоди, такі утиски, які — цілком руйнували справу. Хіба тільки за останні 10—15 років вона почала як-не-як організуватися, бо саме державне життя висувало питання народної освіти і навіть реакційні кола мусили йти назустріч сьому освітному рухові. За останні 10 літ можна було бачити, як коло сього питання працювали представники цілком протилежних громадських і політичних напрямків і кожний хотів захопити справу в свої руки; одні — з таємною надією затримати справжню освіту й навернути народну масу до своїх темних політичних намірів; другі щиро завзято брались за роботу з чистим бажанням дати людові необхідну свідомість і науку. Ся остання течія більш усього мала перешкод, але-ж вона й дала позашкільній освіти де-яку організацію. Виявлялась ся течія більш усього по земствах і в приватних товариствах. Земство взагалі утворило народну освіту, як на Україні так і в Росії, але не всі земські управи стояли на певному грунті в сій справі, в багатьох земствах про освіту уперто не дбали, боячись, щоб часом селяне, набравшись науки, не одмовилися на панів працювати. Але всежтаки можна правдиво сказати, що більшість земств ставила собі провідним гаслом — освіту для народа. Часто перешкоди уряду доводили земців до роспачу і вони на деякий час зрікалися всякої просвітної діяльности. Але при всякій можливості, користуючись усякими сприяючими змінами урядового настрою, вони знов роспочинали свою тяжку працю — організації народної освіти.

Цікаво, що в законах про Земське Управління (Земское Положеніе 1963 р.) не дано майже ніяких вказівок що до обов‘язків Земств відносно народної освіти. В первісному проектові сих законів навіть не згадується, про народну освіту або якусь участь земства в сій справі. Тільки коли сі законопроекти перейшли на затвердження до Державної Ради, то там надумалися, що таке замовчання обов'язків земства що до народної освіти — незручне, і там було постановлено „прикликати земства до добровольної участи в подачі засобів на закладання шкіл і других освітних інституцій і в догляді за ними на грунті урядових вказівок.“ Ся постанова дуже характерна, бо вона позбавлювала земство всякого самостійного переведення народної освіти, накладала на земство лише один обов‘язок — здобувати засоби для освіти і слідкувати за тим, щоб виконувалися всі урядові обіжники (циркуляри), і цілком природне, що на початку свого істнування земство відклало сю справу і, напр. вже в 1868 р. жадне земство не асігнує нічого на народну освіту.

І дали теж асігновки призначалися дуже мізерні й давали їх лише де-які земства, — так — 3 повіти на Катеринославщині, 4 на Таврії, Самарське й Вороніжське. В 1873 р. на всю освітну справу видавалося земствами лише 2,487.000 крб. Поволі зростали сі асігновки і лише в 1913 р., майже на 50-літні роковини земства, його загальна асігновка на народну освіту доходила до 99,878.000 карб. Відносно инших витрат відсоток на народну освіту теж піднявся. Так, спочатку він складав лише 5%, а в 1913 р. вже доходи до 25%. Що до витрат уряду, то вони збільшилися всього з 2% до 4,7%. Разом з побільшенням витрат взагалі на освіту, піднімалися витрати на позашкільну освіту, так, в Саратовському земстві на неї йде 82% усіх асігновок на народну освіту, в Тверському 50%, на Курщині 24%. Взагалі, за останні 10 літ земські витрати на народну освіту складають ¼ всіх земських коштів, а по де-яких земствах то вони доходять до 40%. Не так було спочатку земських установ, тоді панувала така думка, що народна освіта, яка потрібна лише для народних мас, мусить провадитись на кошти самого селянства. Відомий тогочасний земській діяч княз Васільчіков обстоював ту думку, що земство має лише підтримувати селянськи громади й давати їм допомогу, а вся ініціятива відкриття початкових шкіл мусить належати самим громадам. В кінці 70-х років селяне виплачували 45% усіх коштів на народні школи.

Але разом з сією течією лунали промови другого не менше відомого „земця“ — Кошельова, який на земських зібраннях казав де-що зовсім инше: ми будуємо мости, казав він, і збіраємо на них гроші, не запитуючи окремих селян, чи то окремі селянськи громади, чи вони бажають, чи їм потрібен той або инший міст. Ми переконані, що мости взагалі потрібні і ми їх будуємо й утримуємо“. Сей погляд переміг і в 80-х роках повітові земства заходилися організовувати земські початкові школи. Але справа велась якось випадково, без жадного пляну, без ясного й певного переконання в тому, яка саме освіта нейпотрібніша.

Один час висували систему мандрівних шкіл, які уряд визнав небезпечними й заборонів указом 1877 р.; другий раз земства визнали бажаним тип найпростіших шкіл грамоти; в 80-і роки вони беруться субсідіювати церковно-парафіяльні школи. Ще піднімалися суперечки за те, чи потрібна народові загальна освіта, чи йому треба лише мати професійні знання і земства заводять ремісничі школи з дуже обмеженим загально-науковим курсом. Був час, коли земства захоплювалися одним завданням — підготуванням учителів; вони одкривали вчительські семинарії, вчительські інститути. І тут уряд ставить страшенні перешкоди земським заходам. В Черниговському земстві одкриття учительської семинар!ї тяглося кілька років, викликало справжній політичний конфлікт межи земством і урядом, що не хотів затвердити програм семинарії, не хотів давати земству волю самому призначати професорів до семинарії.

Приходили земці й до такої думки: не поширюючи кількість шкіл, організовувати біля де-яких з них так звані бурси, де діти мали-б змогу переночувати, приходячи з других сел та хуторів, мала-б гарячу страву. Всі сі ріжноманітні засоби ширити освіту на протязі півстоліття давалися земствам весь час шляхом постійної боротьби з урядом, який ставив на кожному кроці тяжкі перешкоди, не затверджуючи статутів і програмів, не допускаючи до вчителювання жадної людини, яка б мала хоч вищу для вчителя початкової школи освіту, або не відповідала тяжким вимогам благонадійности. Уряд задовольнявся лише тоді, коли втомлені боротьбою земці складали руки і обмежували свою діяльність лише допомогою парафіяльним школам. Потроху догляд уряду за народною освітою все ширився, вся культурна справа була в руках урядової інспекції, а земству доручалася вся господарська справа, воно лише постачало гроші, не маючи права на жадну ініціятиву, на самостійне керування.

Тільки за останні 10—12 років зміна політичних умов життя яскраво виявила всю темноту й несвідомість народних мас і неможливість такого стану при нових державних обставинах. Уряд сам побачив неможливість такого становища державного життя і поширив самостійність земств в справах народної освіти, і тоді справа одразу стала на ширший шлях і посунулась наперед. Легко зрозуміти, ще при таких умовах, в яких розвивалася з такими труднощами школа народна, — земствам трудно було й думати про позашкільну освіту. Для бібліотек, для вечірних або недільних шкіл неможливо було достати дозвіл, неможна було ширити книжку серед грамотної молоді, і земства бачили, як збільшувався відсоток анальфабетів, які, хоч і пройшли школу, але без книжок, без повторних класів дуже швидко забували грамоту. Даремно витрачалися земські кошти, школи при відсутности позашкільної освіти не мали змоги давати грамотних людей.

А про ширення позашкільної освіти серед люду не можна було раніш і думати не тільки через перешкоди уряду, а й через непевний настрій самих гласних: межи земцями були й такі, що бажали зменшити оскільки можливо ту освіту, яка й без того давалася народу нікчемними крушечками; бували й такі земці, як Домантович, який не соромився на земському зібранні висловлювати таку думку, що „ширша освіта шкодлива, бо вона „відіб'є“ сільський люд від хліборобства“.

Першими формами позашкільної освіти виявилися народні бібліотеки, читальні і шкільні книгозбірні. В 70-х роках почали засновуватися шкільні книгозбірні, але користуватися ними могли і учні, що закінчили своє навчання в школі, — книжка стала входити в народне життя; але й тут книжки не могли вільно ширитися, бо всяку книгозбірню доводилося складати лише по катальогу, ухваленому так званим „Ученим Комитетом“, який дуже небагато книжок дозволяв ширити по народних читальнях та кнігозбірнях, та й самі книжки були мало цікаві по змісту, а не напряму були консервативно-патріотичні. Навіть клясичні твори російських письменників — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, — і ті заборонялось ширити серед народу.

Разом зі шкільними книгозбірнями відкривалися й народні. Перша в Катеринбурзі — в 1882 р. земство асігнувало 300 карб. на 7 книгозбірень. В 1886 р. Глухівське земство (на Чернигівщині) призначає на 3 книгозбірні по 25 карб. Жвавіше розвинулася бібліотечна справа в 90-х роках, і тоді уряд випустив окремі правила, які дуже перешкоджали її розвиткові. Так, сими правилами заборонялося відчиняти народні книгозбірні в помешканнях народних шкіл, дуже обмежувався катальог книгозбірень, часописі майже зовсім заборонялися. Головним чином сі книгозбірні заводили земства, але далеко не всі приймали жваву участь в сій освітній справі. Можна бачити, що наприкінці XIX і на початку ХХ ст. бібліотеки ширилися; так, з 1898 р. по 1904 р. кількість книгозбірень підвищилася з 3000 на 4500 (1500 за 6 років), а вже з 1904 по 1911 р. піднялась з 4500 до 10.000. Два з‘їзди — загально-земський освітний і спеціяльно бібліотечний в 1911 р. багато сприяли кращій організації бібліотек і їх вільному й ступовому розвиткові. Чимало земств стало вже виробляти певну сітку книгозбірень на теріторіях ріжних повітів. На чолі книгозбірень ставилися окремі завідуючі з платнею B 300 i B 750 карб. Краще всього справа книгозбірень була улаштована по земствах — Олонецькому, Уфімському, Харьківському, Московському, Катеринбургському, Саратівському і др. Справа велась головним чином на кошти губерніяльних земств, але й повітові вели справу на цілком безплатному принціпі, дбаючи про можливо громадську організацію справи.

У нас на Вкраїні більше дбали про розвиток народних бібліотек на Харьківщині і на Чернигівщині, але сі книгозбірні мали невелике освітне значіння, бо українські книжки заборонялися, а в російських люд мало розумився й селяне нигозбірні дуже мало одвідували.

Слідом за книгозбірнями земство почало заводити другу форму позашкільної освіти — народні читання. Первісною формою їх були недільні або вечірні читання по школах, але на сі читання зіходились не тільки самі школяри, а цікавилися й батьки їхні, і, взагалі, дорослі люди на селі. Адміністрація одразу поставилася до сих читань дуже вороже, на кожне окреме читання вона вимагала окремого дозволу від інспектора шкіл і маршалка (предводителя дворянства) яко презідента повітової шкільної ради; читання мусили провадитись лише по книжкам, ухваленим урядовим катальогом, особа, якій доручалося читання по такій книжці, мусила мати абсолютну благонадійність. В справі панувало повне безладдя, хто хотів забороняв читання, хто хотів — дозволяв, ніякої законности не було. По де-яких містах народні читання навпаки заводилися з ласки уряду. Так, в Петрограді їх роспочав градоначальник Трепов, щоб прихилити до себе робітничі кола і хоч трохи відхилити їх від піяцтва й бешкету.

Провадились ті читання дуже обережно що до вибору книжок і доручалися, лише певним з урядового погляду особам. По других містах дуже тяжко було дістати дозвіл, чи то земство упорядковало читання, чи мійська управа, чи приватне товариство. Тільки в 1914 р. було видано правила про організацію народних читань. Правда, вони підлягали дуже суворій регляментації, але всежтаки було щось певне, на що можна було спиратися, організуючи читания чи по містах, чи по селах. Де-які земства давали асігновки на сю форму позашкільної освіти й провадили її яко мога краще. Тверське земство в 1917 р. асігновувало на їх по 850 крб. на рік. Полтавське з 1894 р. по 100 крб. Харьківське з 1896 р. по 1100 крб. На сі невеликі кошти неможна-ж було утворити чогось нового і систематичного. Справа велась цілком випадково і мізерно, так що за 1893 р. усі повітові земства витратили на сю справу лише 8194 крб. та губерніяльні 675 крб. В 1903 р. вже сі кошти піднялись до 623000 крб. В 1907 р. старі правила визнано було зайвими й народні читання було підведено під закон 6 березня яко звичайні прилюдні зібрання, але заборони й перешкоди не припинялися й після того. Тільки недавніми часами перед Революцією сі читання заводилися вільніше, бо дуже велика потреба в них виявлялася і серед робітничого і серед сільського люду, бажалося мати звістки з війни, мати якісь пояснення до всіх військових подій. Се вивело народні читання на новий шлях, більш відповідний їх просвітним завданням. До сього часу народні читання провадилися в дуже тісному звязку зі школою, яко додаткові дошкільного навчання. Пізніше земства побачили в них гарний засіб до ширення освіти серед дорослого люду. Відповідно сьому, читання набірали більш систематичного, послідовного характеру, по змісту були вони більш сільсько-господарські та кооперативні, а також і по медичним питанням. Найбільш уважно ставилися до організації народних читань земства — Харьківське, Вятське, Вороніжське. Саратівське.

Придивляючись до ведення народних читань видко стало, яка темрява панує серед людности і як ся темрява заважає свідомо ставитися до читань; виявилась необхідна потреба крім чатань упорядковувати додаткові кляси для дорослих, як для грамотних, так і для неграмотних. Де-які земства доручали організацію таких додаткових лєкцій мандрівним учителям (земства — Харьківське, Курське, Саратівське, Вятське і др). Мандрівні вчителі приїздили в те або инше село, роспочинали кляси, провадили їх 1—2 місяці, закладали в тому селі відповідну книгозбірню й переїздили в друге сусіднє село або хутір. Провадилися сі додаткові кляси або в неділю або по вечерах.

Що до справжніх недільних шкіл, — третя форма позашкільної освіти, — то вони виникли в життю наших міст на Вкраїні саме перед знищенням кріпацтва, в часи громадського захоплення ідеєю підняття народних мас, освіти для тих злощасних рабів, яких завтрішній ранок мав бачити вільними й незалежними. Перші недільні школи було відкрито в Київі в 1895 р. і на чолі сієї першої освітної організації став проф. Павлов. Дякуючи тому, що тогочасний Попечитель Шкільної Округи — відомий діяч Пирогов дуже прихильно до сього ставився, можна було біля справи з не- дільними школами об‘єднати всю київську молодь університетську й гімназіяльну. В ріжних місцевостях Київа було засновано три недільні школи, — 2 чоловічих і 1 жіночу. Вчилося в них більш як 200 дорослих учнів і підлітків. Уся організація недільних шкіл у м. Київі проходила при участи українців — в школі на Подолі навчання провадилося на українській мові, учням давалися українські книжки. Сам Драгоманов приймав участь у сій справі. Слідом за київськими недільними школами одкривалися такі-ж школи і по инших містах — на Полтавщині, в Чернигові, в Новгород-Сіверську, в Харькові, в Білій Церкві і др. Серед селянства виявлялося міцне бажання освіти, люди збігалися з усіх усюдів мов за хлібом в кожну недільню школу. Так, кореспондент українського місячника „Основа“ (виходив в Петрограді в 1860—61 р.) пише: „Не знаю, що буде далі, а тепер наша справа йде мов квітка за водою: радіють, ті що вчаться, радіє й той, хто навчає. Всі почуваємо, прокинулися ми!“

Пани на Полтавщині давали свої кімнати для недільних кляс. Але недовго проїстнувала ся перша просвітна діяльність у нас на Вкраїні, що майже вся провадилася на українській мові: уряд поставився дуже підозріло до молодої справи, забачив в ній звичайне страховище сепаратизму й позакривав недільні школи і в Київі і по других містах. На оборону справи виступив Драгоманов і в палких статтях силкувався переконати уряд, що політика й педагогіка дві цілком окремі сфери діяльности і кожний чесний політик в той час, коли він стоїть перед учнями, не провадить жадної партійної пропаганди, а дбає лише про найкраще переведену освіту. Не послухали нашого молодого вченого, реакційна преса навпаки голосила про страшну небезпеку недільних шкіл, та ще коли вони в руках українців — хлопоманів. Школи було закрито, замерла вся справа аж на 35 років, бо перші заходи земств в 70-х роках що до організації знову недільних шкіл для дорослих були цілком випадкові й не мали ніякої певної організації. В 80-х роках засновано було приватну зразково ведену недільну школу пані Алчевською в Харькові. Дякуючи високому становищу пані Алчевської в харьківському громадянстві, уряд не рішався ставити їй звичайні перешкоди, і ся школа, — яка була навіть виставлена на всесвітній Парижській виставці 1905 р., — істнувала навіть до останніх часів. На зразок сієї школи почали й по других містах організуватися недільні школи. Тоді уряд віддав їх усі під догляд духовенства. Вироблених певних правил організації й утримання сих шкіл звичайно не було і панувала повна сваволя, — батюшки де хотіли — дозволяли одкривать недільню школу, де хотіли — забороняли, де-які так пильно слідку- вали за справою, що своїми „донесеннями“ доводили школу до закриття; другі ставились цілком байдужо й школа могла жити і провадити свою освітну діяльність. Одкрилися знов недільні школи в Київі, але вони вже не мали ніякого звязку з українством і провадилися виключно на російській мові. Взагалі, справа з недільними школами ніяк не налагоджувалася, додержувала якогось випадковою характеру і земство не мало ніякої змоги постановити її на певний грунт. В 1893 р. ми бачимо, що воно на таку важливу потребу асігнує всього 5000 крб. на рік, знов береться за органзацію вечірніх додаткових кляс і призначає до них окремих учителів з платнею в 200—250 крб. за зіму. До сієї форми позашкільної освіти з особливою увагою ставилися земства Чернигівське, Вороніжське, Курське, Московське, Саратівське і др. В 1903 р. на вечірні кляси 11 земств витратили 30.000 крб. Разом з недільними школами таких додаткових шкіл можна налічити (до війни) 1229 на всю Росію; в них вчилося 7140 душ і коштували вони усі разом 260.000 крб., з них земства давали 38.000 крб. Найкраще організовані були сі школи й кляси в Костромському земстві, де план їх провадження вироблявся повітовими земствами разом з губерніяльним. На перший час призначався 1 учитель на повіт; сей учитель працював в одному пункті біля 2 місяців. Таких пунктів в 1905 р. по всій губернії було 37, на кожний асігнувалося 620 крб. (580 крб. вчителеві, 60 крб. на бібліотеку і на знаряддя наочні 80 крб.). Ще ширше була поставлена ся справа на Харьківщині: на кожну вечірню школу асігнувалося по 1200 крб. на вчителя і 300 крб. на знаряддя. З сих трат губерніяльне земство брало на себе ⅔. В докладах Харьківського земства назначалася ціла сіть додаткових вечірних шкіл. Як учні для них назначалися: 1) доросла неграмотна людність; 2) діти шкільного віку, яка пройшли початкову школу, але бажають додаткової науки, 3) уся грамотна людність. Для першої частини призначалися недільні школи грамоти, для других — школи вечірні підвищеного програму, для третіх — загально-освітні курси з досвідченими лєкторами й ріжноманітним програмом. Курси ті мали провадитись разів 5 на тиждень по 2—3 години увечері. Такі типи вечірних кляс найкраще відповідали потребам дорослої й молодої людности. Крім таких шкіл, по де-яких місцях організовувалися школи гімназіяльного типу, — теж вечірні і теж для дорослої людности. Вони мали метою підготовання до вступу в вищу школу. Так, їстнувала школа середня вечірня при Московському Народному Університеті. Вона була звязком межи початковою школою й Народним Університетом. Крім того, вона ставила собі метою не тільки підготовлювати до Університету, а й давати учили широкий розвиток і закінчені знання по програмою середньої школи. Прав вона не давала ніяких. Курс її був 3-х річний, приймались учні обох полів не молодші 16 років. На тиждень вчилися 4 вечери з 8 год. до 10. Уся наука роскладалася по півріччям або семестрам — 6 сем. За кожний семестр платня призначалася по 5 крб. На трьох семестрах в 1908 р. лічилося 170 учнів. Ось як висловлюється про сю школу один з талановитих професорів: „Се була, зовсім особлива і дуже тяжка для професорів авдиторія: на клясових лавах сидили учні ріжного віку, починаючи з молоді 16 літ, чоловіки й жінки ріжних громадських верств, ріжних професій, націй, з неоднаковим підготовленням. Їх усіх єднає одно спільне бажання, одна спільна мета — їх бажання вчитись не соромлючись свого пізнього віку; сі дорослі люди ставляться з страшенною увагою до освіти, палко бажаючи знати яко мога більше, але маючи дуже невеликий запас знання, цілком випадковий, не об‘єднаний ніякою науковою системою. Де-хто мав дуже гарні, звязані з практичним життям знання по природознавству, але разом з сим не знав нічого з якоїсь другої галузі наукової, — напр., з математики або їсторії. Авдиторія ся з великим захопленням приймає все, що викладають їй професори, хоче й сама працювати над своєю освітою як найкраще. Тяжко працювати з такою авдиторією, але приємне. Тяжко, бо наука середньої школи мусить передаватися дорослим учням особливими засобами й методами. Треба, щоб виклади були всі зрозумілі й цікаві, щоб вони були наукові. Се — новий шлях, кожний крок вимагає від вчителя уваги, обережности. Але робота ся приємна, бо до неї слухачі ставляться з увагою і любов‘ю. А там, де є увага й любов, там забезпечені добрі наслідки роботи.“