Наші визначні жінки

Front matter

ЛІТЕРАТУРНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ-СИЛЮЕТИ

З нагоди ювілейного Українського Жіночого Конґресу 1884 — 1934

◆◆◆◆◆◆ ◆◆◆◆ ◆◆ ◆

Хто написав нам оцю книжечку

Хто написав нам оцю книжечку.

Книжечку оцю, таку потрібну для нашого народу й зокрема для нашого жіноцтва, написала велика українська патріотка, вчена й неструджена робітниця на народній ниві Софія Федорівна Ліндфорс-Русова.

З роду вона по батькові шведка, а матері французка. Прийшла на світ 1856 на В. Україні в садибі Алешня в Чернігівщині, в найтяжчих часах московського гнету. Ніжним серцем відчула горе й кривду народу, серед якого жила, і так полюбила його, що стала найкращою донькою України.

У своїм життєписі згадує Русова, що в заранні дитячих літ вбилася їй у память няня-українка, яка співала їй українських пісень та своїми оповіданнями знайомила із тяжким життям простого народу. Це ж бо були часи неволі, кріпацтва. Коли ж Софія Федорівна була пятилітньою дівчинкою, сталася на Україні велика подія — знесено кріпацтво, що давило сотні літ колись вільний, високо-культурний нарід. І цей спогад записався в дитячій душі чимось хоч мало зрозумілим, але великим. Батька обрано мировим посередником, і він усією душею старався захищати права народу на землю. Сестра С. Ф. Марія й сама хотіла працювати в напрямі визволення народу, серед якого жила. Мабуть ці перші дитячі спогади поклали в душі маленької Софійки той твердий фундамент, на якому ніколи не , ані не похилилася велика будівля цілого життя Софії Федорівни: — будівля праці й пожертви для кращої долі прибраного за свій народу.

Коли С. Ф. було 10 літ, батько її (мати померла ще давніше) переїхав на життя в Київ. Там у гімназії попала Русова знову в українське оточення. Тут познайомилася й заприязнилася з родиною визначних українців Старицьких та іншими українськими патріотами. Коли ж після смерти коханого батька Софія Ф. закладає враз із старшою сестрою школу, а далі й сама дитячий садок, то знайомство її з найкращими, найсвідомішими українськими кругами чимраз більше поширюється. Музичний талант зближає молоду вчительку до велита нашої музики Миколи Лисенка. А там збирається вся київська українська молодь.

У тих часах, без огляду на царські утиски, чимраз ясніших, виразніших форм прибирає праця для народу. Огненне слово Шевченка будить не тільки тугу за минулим, але звертає увагу й на сучасне. Молодь іде в нарід, збирає розсипані серед нього скарби, записує пісні, казки, перекази. „Наче якась ціла національна течія — пише в своїх спогадах С. Ф. — пробігла по Україні разом із товстими зшитками, записаними українськими народніми піснями та казками; зявилися перші бруньки нової національної свідомости”.

Тоді то на цьому полі народньої роботи пізнає Софія Ф. й молодого патріота Олександра Русова, якого стає вірною товаришкою, дружиною. Сватом молодій парі був славний Михайло Драгоманів, весільний дарунок склав своєю композицією „Золоті Ключі” М. Лисенко.

Та рожеві надії на власне щасливе життя захмарили молодій парі чимраз тяжчі умовини життя українського народу. Стало неможливо видавати що-небудь українською мовою. Не зібрані ще в цілість Шевченкові твори — прийшлося видавати на чужині, у Празі. Цю важну справу поручено Русовим. Заки довершено друку, прийшла жалібна вістка, що тайним указом (знаний сумної памяти указ 1876 року) на Україні наложено колодку на уста багатомільйонового народу: заборонено друковане українське слово.

Після видрукування „Кобзаря” припало Русовим ще й небезпечне завдання: перепачкувати ціле видання на В. Україну. При допомозі галичан це їм щасливо вдалося. Побут серед чехів, що тоді боролися з австрійською владою за право до життя, багато в дечому навчив Русових — додав молодій парі завзяття до боротьби з ворогом власного народу.

З поворотом із забороненими, дорогими серцю книжками, з осідком після цього в рідних сторонах на Чернігівщині, зачинається повне труду, посвяти й терпінь життя Софії Русової. Тому, що чорносотенний уряд забороняє всяку, навіть культурну, роботу, вся праця переходить у підпілля. Щоб зближитися й стати більш корисними для народу, Русові купують кусник землі й поселюються в маленькому хуторі серед селян. Софія Русова вчиться фельдшерства. Лікує селянство околичних сіл, а в той же час домівка їх стає осередком не тільки культурного українського, але й революційного руху. Царський гнет розбурхує й мо-

Софія Русова.

сковську молодь. Росте революційна хвиля серед москалів, захоплює й нашу молодь. Коли задля заробітку чоловік Русової поїхав у ніженський повіт, сама молода жінка, заробляючи тяжко лекціями музики, вечорами цілою душею віддається політичним справам. „Майже щодня збиралися в мене народовольці, пише Русова в своїх спогадах, — обмірковували пляни повстань, збирали гроші на політичних вязнів”.

Наступило те, що мусіло прийти. Зроблено трус, а хоч нічого не знайшли (а тоді якраз у неї була добре захована розібрана друкарська машина), С. Русову арештують. Вона мусить залишити дрібні діточки (синкові Михайлові було тоді три рочки, дівчинці Любі півтора). „Жах, що засвітився в очах мого сина, пише Русова, був тою першою іскрою, що зробила його на все життя революціонером”.

Після трьохмісячної тюрми Софію Русову звільнено за порукою й кавцією, і вона їде до Одеси, де перебував тоді її чоловік із діточками.

Втішилася таким гостем українська одеська громада, але тут знову трус і знову хоч не дошукалися захованої в колисці дитини забороненої літератури — знову арешт. В тюрмі молода мати тужить, цілими ночами плаче за дітьми. Надходять і сумніви, чи вона, мати, дружина, має право жертвувати спокоєм і щастям родини для Батьківщини? — Але любов до дітей і бажання для них кращої долі — кажуть Русовій, що вона стала на одиноко правий шлях, бо ж воля не приходить сама, її треба силою вибороти. Софія Русова не звертає з того тернистого шляху, на який вступила. Життя її дальше — це або тюрма, або перебування під наглядом поліції, що гонить її з місця на місце, як тільки спостереже, що ясна постать великої патріотки, як світло в темряві, притягає до себе найкращих дітей переслідуваної нації.

Прийшлося сидіти в тюрмі й тоді, коли під серцем своїм носила сина свойого Юрка. Сиділа не один раз одночасово з чоловіком та старшим сином Михайлом. В тюрмах же писала часто й книжки для любих своїх діток, хоч вязнили її нераз з простими злодійками та повіями. Ніщо не зломало її віри в слушність справи, ніщо не захитало любови до неволеного народу.

Коли одного разу поїхала після тюремної каторги відпочити до чоловічої сестри в панський двір, де „селян і на обрії не було видно, як сама каже, то це панське життя стало напоперек горла. Одинокою розвагою було йти з дітьми в степ, де котиться кудись сріблясте перекотиполе, де в ярочку біліє хатка, а там хутір заховавсь коло криниці”.

У коротких вільних від тюремного життя хвилинах, завсіди стає до праці, пише, уладжує хоч і недозволені курси, закладає дитячі садки, шкілки, захоронки, навчає, перетримує нелєґальну літературу, дає захист українським революціонерам і робітникам, що їх переслідував царський уряд. В той спосіб, переїжджаючи мимоволі з місця на місце, з тюрми до тюрми, С. Русова мала нагоду познайомитися й працювати з найкращим, найсвідомішим українським громадянством. Усі світочі нашого гарного письменства, науки, театру, музики, політики (що визначилися за кількадесять останніх років) С. Русовій добре знані; з усіма С. Русова працювала, сходилася, дружила.

В часі визвольної боротьби в короткому ясному періоді нашої самостійности С. Русовій призначено високе й відповідальне становище комісара дошкільної й позашкільної освіти. Вона з запалом взялася до праці, стараючись на вільній землі примінити усе своє широке знання й досвід для добра свойого народу.

Але не довго триває це щастя. З українською владою, що мусіла покинути столицю незалежної України — Київ, переїздить Софія Русова до Камянця Подільського, де починає викладати в українському університеті. Крім того організує допомогу раненим і полоненим військам українським, організує Українську Національну Жіночу Раду.

Після остаточного розпаду нашої держави Софія Русова деякий ще час залишається під більшовиками в Камянці, але не переносить того режиму; взимі переходить Дністер і після ще деяких митарств опиняється на еміґрації в Чехословацькій Републиці у Празі. На шістьдесять шостому році життя, в той час, як інші жінки звичайно кидають усяку громадську працю й відходять у забуття на відпочинок, зачинає Софія Русова нове життя, повне труду, й нову корисну працю. Вона стає професором педаґоґіки в Педаґоґічному Високому Інституті ім. Драгоманова в Празі, і там не тільки живим словом, але й письмом поширює нові наукові думки на полі виховання, як і все досі, навіяні глибоким аж до жертв патріотизмом.

І на еміґрації С. Русова бере живу участь у громадському, а зокрема жіночому житті. Вона на славу заступає нашу національну думку й українську жінку перед широким світом на чужині. Попри цю всю важну й незвичайно цінну роботу, яку веде наша шановна діячка й учена від дванадцять літ на чужині, у важких умовинах і тяжкій боротьбі для кусника хліба (на 78 році життя!) — Софія Русова збагачує науку своїми дуже цінними творами.

Незвичайної ваги її спогади про чільних передових людей, з якими С. Русова жила, сходилася, працювала. Ось жмуток таких прецінних біографій — спогадів про чільне наше жіноцтво зібрали ми в одну скромну збірочку й подаємо нашому громадянству, зокрема нашому жіноцтву. Вчіться на примірах минулого, як жити й працювати для майбутнього, а прикладом у цьому хай буде нам авторка оцих цінних нарисів — Софія Русова!

Вона дописує до ріжних наукових і популярних журналів, між іншими й до „Жіночої Долі”, якої є дуже цінною співробітницею.

Вступ

НАШІ ВИЗНАЧНІ ЖІНКИ

Вступ.

Український Жіночий Конґрес в память першої жіночої організації в Галичині мимоволі викликає в усіх нас питання про ролю й значення жінки в загальному культурному процесі на Україні за останні 70–90 літ — себто майже за ціле століття. Ставлячись цілком обєктивно, можна сказати, що роля ця була дуже визначна, й жінка внесла в загальний культурний наш поступ багато чогось своєрідного, належного до особливостей жіночої психольоґії.

Ми не належимо до тих учених, які цілком урівнюють чоловічу психіку й жіночу; між чоловіком і жінкою є ріжниця, завдяки і фізично-фізіольоґічній природі жінки, і довговіковим історичним умовинам її життя, і завдяки самій її ролі матері. Але культурне життя що-далі вимагало поширення цього призначення, накладало на жінку все нові обовязки, більш ріжноманітну працю: виховниці, господині, громадянки. Ці три завдання викликували жінку поза мури її родинної хати, а часто навіть і поза межі батьківщини.

Що-далі удосконалюючись в цих трьох завданнях, жінка виростала на наших очах — і з простої породильниці своїх дітей вона стає правдивою їх матірю, з невільниці чоловіка, потрібної лише для задоволення його полових інстинктів — жінка стає дружиною, товаришкою чоловіка; визволяється з вікового рабства, стає економічно незалежною, самостійною робітницею; з несвідомої покірної рабині усякого політичного укладу її батьківщини — українка стає громадянкою, що свідомо ставиться до справедливого й несправедливого ладу народнього життя; вона стає енерґійним борцем за кращу долю свого народу.

Такий природний життєвий стан українська жінка від інстинктивного несвідомого вузького родинного життя до широкої діяльности добре освіченої виховниці й громадянки, якій український нарід завдячує немало в своїх змаганнях як до освіти, так і до волі, до свого національного й соціяльного визволення.

Багато вчених етноґрафів і чужих мандрівників, що приглядалися до народнього життя на Україні, зазначили особливо гарне родинне життя й пошану до жінки, до матері українського народу.

Недурно в народніх українських думах і взагалі в народній поезії часто висловлюється цю пошану: так (в думах) молитва матері рятує сина від усякої недолі на морі й на землі; не має долі той син, що зневажив свою матір хоч би образливим словом. Нема в европейській поезії такого ніжного й глибоко-поважного вислову до матері, що його дає нам наш правдивий народній поет Т. Шевченко:

У нашім раю на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Або в поемі „Марія”, „Неофіти”, „Мати покритка”. В цих творах великий поет ідеалізує українську жінку вже не тільки як породильницю дитини, але як свідому її виховницю, що співчуває великим ідеям своєї дитини.

Оце розуміння високих гуманістичних ідей і є перший вираз духового розвитку жінки. А що наш великий поет назвав „своєю донею” одну з таких українок, що зрозуміла несправедливим стан нашого поневоленого народу і для протесту проти цього знайшла живе гарне слово в нашій народній мові — то й ми можемо цю українку, Марію Марковичеву, відому під псевдонімом „Марко Вовчок”, визнати, як першого „кроткого пророка”, що відкрив двері для протесту проти всякого поневолення, а впершу чергу поневолення жінки-матері. І в цьому жіночому пробудженні грає ролю не так сама Марко Вовчок, як те значення, що його надав їй Шевченко. Він у неї захотів втілити ту ідею, що знаходиться в вище зазначених його поемах і в присвяченому їй вірші „Сон”:

І сниться їй той син Іван І уродливий і багатий — Уже не , а на волі І на своїм веселім полі У двох собі пшеницю жнуть…

Мов новий світлий обрій розяснився перед українським жіноцтвом; певна мета зазначилася для життя — визволення рідного народу, і захопились нею жінки. Одні палко віддались політичній боротьбі й сміло стали поруч з тогочасними південними революціонерами. Їх імена свято бережемо в памяті — це Маруся Ковалевська й Людмила Волькенштайн; вони віддали своє життя цій ідеї — одна закін- чипа його на каторзі, друга в далекім Сибіру. І не одна українка так само сміло пішла їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу, як н. пр. Ольга Бесараб, що згинула вже майже на наших очах, в наші часи.

Та не один лише шлях веде нарід до визволення і не одною політичною боротьбою осягається воно. Є ще шлях освіти — нарід конає в неволі, поки він темний. І за освіту вхопились наші жінки. Розпочався новий рух до науки, домагання вступу до високих шкіл для жінок, а насамперед допущення до такої гуманістичної науки, як медицина. А коли московський державний уряд не задовольнив цих вимог, жінки тікали до Ціриху в Швайцарії і там вчились та приглядались до вільного життя швейцарського люду.

Вертались наші дівчата з Швайцарії з поширеним світоглядом і організовано вимагали дома в Києві таких високих шкіл або тимчасових курсів, які б дали жінкам можливість не лише вчитися, але й зайняти вчительські посади, щоб потрохи завоювати собі економічну незалежність.

І з якою радістю вітали ми наших перших учительок в гімназіях — Єгунову (в Одессі) та цілу низку достойних гімназіяльних учительок у Києві!

Але за освітою не губили наші дівчата (в 70–80 роках) і головної мети — вияснення національно-політичних завдань на користь усе тої самої мети: визволення народу. В Києві організується гурток дівчат, під головуванням визначної курсистки Доброграєвої, який працює над своєю політичною самоосвітою. Дівчата мають свою бібліотеку, зносяться з Драгомановим, ширять його закордонні твори, декого із своїх членів посилають на село на народню працю.

І ось в 90 роках появляється між нами перша справді вчена жінка Олександра Єфименкова, що пише власні праці з історії; вона вносить в ці досліди нову течію: історія є , а не лише факти урядової чинности. Вона перша осягає посаду професора спочатку на Бестужевських курсах в Петербурзі, а потім при Харківському університеті.

Тимчасом при першій організації українського театру виявляються надзвичайні драматичні артистки на українській сцені, а між ними, як зірка, світить Марія Заньковецька, що так глибоко зрозуміла душу української селянки і так по-мистецьки виявила усі її почуття.

Багато дали жінки-письменниці для української лі- тератури. Найкращі з них не тільки слідували за тими течіями, що їх творили видатніші наші письменники, але вкладали в скарбницю нашої прози та поезії дещо й своє, цілком ориґінальне: так Дніпрова Чайка внесла перша красу зовсім природного, не штучного символізму. Леся Українка з патріотично-етноґрафічної лірики сміло переступила в широкій світ загально-людських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія. Ольга Кобилянська дала нові соціяльні епопеї з життя ріжних верств українського суспільства і так тонко, як ще ніхто, освітила глибокі таємниці жіночої душі. Серед нових молодих наших письменниць ми бачимо теж нові змагання освітити якнайкраще ріжні драматичні моменти народнього життя, — Галина Журба; нової „закарпатської” поезії і краси вносить в свої молоді твори І. Невицька, і щось дуже ориґінальне, цікаве бачимо ми в коротких нарисах відомого египтольоґа, знавця східньої літератури — Наталі Королевої.

Так за 70 літ вибороли собі наші українські жінки почесне місце на полі науки, мистецтва, літератури; виявили себе самовідданими політичними діячками, а в останні часи (з початку XX ст.) знайшлися поміж ними визначні організаторки в соціяльному життю українського народу, як Олена Кисілевська, Мілєна Рудницька, Людмила Черняхівська.

Як тільки вибухнула світова війна, Людмила Черняхівська вся віддається гуманістичній праці: вона організує притулки для дітей — цих перших жертв війни; вона помагає братам-галичанам, що їх царський уряд вирвав з батьківщини, їде в Сибір, куди їх були вислали й старається якось поліпшити сумні умовини їхнього життя. Вона закладає в Києві гурток жінок при українськім шпиталі, де вони сердечно піклуються раненими українськими салдатами. Гарна письменниця ця жінка чулої, високої душі нераз кидає перо, своє писання й іде назустріч чужому горю, чужій недолі, щоб своїми силами помогти братам і сестрам.

М. Рудницька несе в широкій світ наші змагання до волі й незалежности.

Учасниці першого гуртка українських жінок Кобринської — Олена Кисілевська, Уляна Кравченко й інші можуть тішитися: жінки не проспали ці 50 літ, вони не забули ані своїх родинних обовязків, ані громадянських; в боротьбі за волю-долю свого народу виступали сміло й самовіддано і новим ґенераціям, своїм молодим сестрам, передають чисте, назаплямоване ніякими компромісами своє гасло: „Україна вільна, незалежна й щаслива” і свій заповіт:

„Борітесь сестри… Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую мінуту За неї Господа моліть…

Прага, 27/2 1934 р.

С. Русова.

Наталія Кобринська

НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА.

(1851 — 1920).

I.

Чотирнадцять літ минуло, як умерла відома галицька письменниця й громадянка-діячка — Наталія Кобринська, й усе жіноцтво в Галичині присвячує її памяті свої щирі вдячні спомини.

І пройде ще кілька десятиліть, а її так само будуть згадувати з пошаною й подякою, бо вона не є звичайною талановитою письменницею, яких багато виступає в українській літературі, вона була піоніркою жіночого визволення в Галичині, а хто прокладає нові шляхи для культурного розвитку суспільства, той назавжди вписує своє імя в історію того народу, якому він відкрив нові обрії в його поступових змаганнях.

Наталія Кобринська своєю громадською працею дійсно відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу: вона закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежности, моральної пригноблености, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежности, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу. Як і кожній піонірці, Наталії Кобринській довелось пережити чимало тяжких розчарувань, подолати великі перешкоди, переслідування від тих людей, на яких вона могла б числити, як на помічників. Але вона все це перемогла, й наслідки тої перемоги у всіх на очах: українське жіноцтво в Галичині можна визнати одним з найбільш поступових по своїх скарбах, так і по його громадській організованості. Праця Наталії Кобринської дала певні корисні для українського народу результати.

II.

Наталія Кобринська, з роду Озаркевичів, народилась 1851 р. в с. Белелуї, де її батько був священником і послом до віденського парляменту. Родина була і заможна і культурна, але по звичаю тих часів Наталю не посилають ні до якої школи (та їх майже не було для дівчат), а виховують дома. Вона рано захоплюється читанням, читає Турґєнєва, Гоголя, Міцкевича, читає не поверхово, а з глибоким вдуманням і розумінням. Вона дуже молодою дівчиною вже кермує розвитком цілої групи молоді — своїх братів-гімназистів, їх товаришів — що перебували вакаціями в гостинному домі її батька. Цей дім священника в Белелуї був центром, де збиралася молодь, приваблена духовою й фізичною красою молодої господині, її грою на піяні, співами, гарними обставинами усього хатнього життя Озаркевичів.

20-ти літ Наталя виходить заміж за теольоґа Кобринського. Гарний, стрункий хлопець, з ніжною душею й таким самим ніжним голосом — тенором. Сам широко освічений, він продовжував інтелєктуальне виховання своєї молодої дружини. Обоє були щасливі, але не довго — за 6 літ гармонійне життя перервалось: Теофіль Кобринський умер, і молода вдова, не забезпечена жадними матеріяльними засобами, їде до батька й там живе майже все життя.

Для її розваги в її невтішному горі старий Озаркевич їде з нею до Відня, вводить її в Т-во „Січ”, посилає її з сестрою в-других Софією Морачевською в Швайцарію, де Кобринська знайомиться з Драгомановим, який робить на неї надзвичайне вражіння.

З цих мандрівок Кобринська вертається вже з певним пляном, ясною метою життя: піднести жіноцтво до розуміння своєї людської вартости, вказати йому шлях, щоб стати корисним членом суспільства. Вона розуміє, що одинокими зусиллями їй тяжко буде осягнути мету, й змагається орга- нізувати, обєднати жінок; закладає перше жіноче товариство в Станиславові, 1884 р., з метою дати змогу небагатим жінка користуватися найкращими книжками, працювати над своєю самоосвітою.

На жаль, обставини в місцевому суспільному житті вкоротили віку цьому товариству й навіть примусили саму його організаторку від нього усунутися, як вона сама каже в своїй статті „Руське жіноцтво в Галичині в наших часах”. (Див. збірник „Перший Вінок” під ред. Н. Кобринської і О. Пчілки, р. 1887, ст. 102). Товариство це не могло проломити першого льоду й хоч у двох роках свого існування здобуло собі більш членів, ніж товариство львівське („Общество Руских Дам“, 1876 р.), та все таки в самім зрозумінню його програми зявились такі ріжниці, що й ціла праця товариства була покищо значно спинена, а консервативні елєменти від самого початку намагалися перетворити все товариство на філянтропійне.

Р. 1887 Кобринська вже обєднує жінок не лише з Галичини, а й з Великої України. З підмогою І. Франка та Олени Пчілки вона видає у Львові збірник жіночих літературних праць — „Перший Вінок”. — Тут бачимо твори вже відомих у той час галицьких письменниць У. Кравченко, О. Бажанської, М. Рошкевич — і твори наддніпрянок: Г. Барвінок, Дніпрової Чайки, Лесі Українки, О. Пчілки. Сама Кобринська подає тут свою першу повість — „Пані Шумінська” і образок із життя „Пан Судія”.

Але вона — душа всього збірника; вона в ньому в 4 статтях пише про стан тогочасного жіноцтва в Галичині, про рух жіночий, про умовини життя жінки з середніх верств. Вона ж захищає свій збірник від занадто суворої критики, що появилася в часописі „Зоря” за 1887 р. Вона справедливо каже: „Історичну вартість жіночого альманаха (Перший Вінок) складають по моїй думці, не поодинокі його праці, але той факт, виявлений цілим його складом, що жіноцтво наше на цілім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народнього, що інтеліґентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські — факт радісний з погляду суспільного і історичного. Підняти себе, свої народні й громадські права і обовязки — це ж не заслуга, а обовязок усякої розумної людини, обовязок, який веде за собою дальші важкі обовязки.” (Див. „Відповідь на критику Жіноч. Альманаха”. Чернівці, 1888, ст. 4).

Ось як добре розуміла свої завдання редакторка „Першого Вінка”, і як вона сміло зустрічала і критику, і насмішки, і просто лайки, якими тогочасне суспільство Галичини обкидало її шляхетні змагання.

Кобринська продовжувала свою працю. В 1893 р. вийшов 2-й збірник в м. Стрию під заголовком „Наша Доля” і 3-й під тим самим заголовком в 1896 р. у Львові. У цих двох останніх збірниках ми вже не бачимо творів наддніпрянок (окрім Ганни Барвінок), але зміст набирає більшої ріжноманітности. Окрім красного письменства жінки оглядають літературу західно-европейську, дають статті публіцистичні й етноґрафічні. Кобринська і тут виясняє жіноче питання і наприкінці 3-го випуска „Нашої Долі“ дає дуже цікавий „Фейлєтон”, де вона присвячує кілька цікавих для нас слів смерті М.РДрагоманова, як „велику болючу страту”: „Під оживляючим промінем його всесвітних ідей, стаючих в обороні слабших проти сильних, набрало відваги і галицьке жіноцтво і піднесло свою справу. Драгоманів не слідив за жіночим питанням, та все ж таки вчинив тому питанню не малу прислугу”.

Серед усіх цих літературно-видавничих заходів Кобринська не забуває за свою головну мету — можливість для жінки освіти, яка одна може забезпечити їй її визволення. В 1890 р. з її ініціятиви галицькі українки вносять до Державної Ради петицію про дозвіл жінкам вступати до університетів. В 1891 р. вона скликає жіноче віче, на якому складають петицію за основання першої жіночої гімназії. Під її ж таки впливом в галицькому соймі появився внесок за допущення дівчат до клясичних гімназій. Одночасно Кобринська виступає, як перша піонірка організації дитячих селянських охоронок і від імени редакції „Нашої Долі“ друкує „відозву до руського жіноцтва” в справі охоронок. Там закликає жінок закладати товариства з метою організації по охоронок, чим дійсно жіноцтво виконало б велику культурну місію. Тут ми вже бачимо в Наталі Кобринській не лише феміністку, а народничку, що ясно розуміється в потребах селянського життя й закликає жінок йти до селян, допомогти їм. Але й ці раціональні змагання Кобринської викликали в пресі і в тогочасному галицькому суспільстві постійні протести й докори.

В 1904 р. Кобринська переїздить із Болехова до Львова з тою думкою, щоб там видавати жіночий часопис для шир- шої пропаґанди ідеї визволення жінки. Але вона не знайшла підтримки в тогочасному львівському суспільстві. Самі жінки не розуміли потреби в такому органі, вони вже самі починали йти тим шляхом, що їм показала велика піонірка, вчилися, здобували собі що-далі ширші можливості, більші права.

І сталася дивна річ: замість того, щоб, зрозумівши змагання Кобринської, гуртуватися коло неї, навкруги її світлого гасла — визволення, незалежности — жіноцтво галицьке ухилилося від своєї учительки. Кобринська це почула своєю чулою душею і, коли її заходи біля жіночого часопису розбилися об індиферентність самих жінок, вона сама усунулася від широкої громадянської, публічної діяльности. Вона повернулася додому, на провінцію й перестала відзиватися печатним словом; вона ізолюється, покидає і громадянську і літературну діяльність. „Одну радість мала вона до кінця життя, каже нам п. Окуневський у своїх „Споминах про Неї”: вечорами сходилися в неї, в її хаті в Болехові міщанські дівчата. Ця чиста непорочна молодь, мов вінок, окружала її; а з уст невинних лилися тихі пісні, розказувались оповідання.”

В 1920 р. Кобринської не стало, вона вмерла на самоті, як і прожила останні свої роки. Не стало людини з душею всеохоплюючою, що співчувала людському горю, з душею, що не знала злоби.

Окуневський так її характеризує: „Це була душа з божою іскрою. І хто відчув і пізнав, що це не буденна людина, але один з тих небуденних типів людства, в котрім дух уже володіє матерією, той мав чудову нагоду пізнати й відчути увесь аромат високої многогранної гарної душі. І тоді вона сипала перлами свого знання, свого почуття, не жадаючи за це жадної заплати. Коли ж хто з окружения не умів, або нарочно не хотів цього видіти і своїми грубими підозріннями доторкав її тонких душевних фібрів, то вона їжилася, ставала шорсткою і, на жаль, кидала усю роботу, до котрої забралась була у своїм високім пориві”. (Див. брошуру: „Першому українському борцеві за права жінки”. Спомини Окуневського, ст. 5, 9., Львів 1921).

На диво, смерть Кобринської пройшла майже непоміченою в суспільстві, лише кілька офіційних некрольоґів в пресі, та одна більш менш сердечна згадка в „Нашій Меті” від жіноцтва Станиславова. А де ж усі ті жінки, яких небіжка вела з темряви до світла, з невільництва до визволення?..

Щоб вияснити собі цю невдячність треба трохи зупинитися на питанні як розуміти жіночу справу, той рух, що, як-не-як, а за якихсь півстоліття привів жінок майже усього культурного світу до рівности жінок з чоловіками в правах економічних, освітніх і політичних. Це справді велика перемога, але чи це зробила праця жіночих установ і товариств, чи проста вимога життя серед змінених загальних, а особливо родинних умовин життя? Звичайно, слава тим жінкам, що перші зрозуміли ці вимоги життя й той шлях, яким найкраще пристосувати жінку до нових умовин життя; її неволя, темнота вже ставали шкідливими не лише для самої жінки, а й для того народу, до якого вона належала; в усіх народах йшов жвавий рух до свободи, до освіти знання, і жінка мусіла, як дружина свого чоловіка, як мати своїх дітей, — прийняти певну участь у цьому рухові, й благословенні ті, хто вказав перші шляхи до цього конечного духового між чоловіками й жінками.

Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний вияв політичної і культурної людської соціяльної еволюції, яким був акт визволення кріпків, муринів.

Проф. Грушевський дає таке пояснення слабого руху серед жіноцтва, відповідно тогочасному станові галицького суспільства. Він каже: при слабій фабричній організації нема підвалини для організації жіночої робітничої верстви; українська інтеліґенція до недавна складалася з самого священства, а тут примусова рання женячка забезпечувала переважній масі дівчат замужество і це ослабляло стимул до емансипації; матеріяльне ж убожество не давало розвинутися культурним потребам. Коли до цього додати консерватизм і духову заскорузлість старших поколінь (що в тім йшли за польською суспільністю, яке було їх культурною проводиркою), то не можна дивуватися, що заходи п. Кобринської знайшли в суспільстві не тільки байдужість, а й глум і ворожнечу. Навіть і в тих радикальних кругах, з котрими хотіла йти разом п. К., її феміністичні ідеї стрічали не у всіх співчуття, де-кому вони здавались маловартними і навіть смішними забаганками поруч тих загальніших справ, що стояли на дневнім порядку”. (див. „Літ. Наук. Віст.” IX. 1900. — М. Грушевський: Наталія Кобринська).

Оглянемо на-коротко, які то саме справи цікавили тогочасне поступове галицьке суспільство. Це був той час, коли інтеліґенція в Галичині почала визволятися з-підо впливу польської культури, польських змагань до аристократизму.

Свідомо зміцнялось єднання з Україною Наддніпрянською й росло бажання виявити себе, як щось особливе, українсько-галицьке. Молодь гаряче хапалась за можливість використати всі можливості свого австрійського конституційного ладу. Один часопис виникав по однім, повставали товариства — ріжноманітних потреб і змагань; скликалось зїзди, віча; працювали „Просвіти”. Але в усьому цьому поступовому русі на перешкоді ставала темнота народніх мас, брак освіти, не тільки в нижчих, але й у середніх верствах суспільства. Жіноча освіта по селах майже не існувала. Тільки в 1872 р. заведено шкільний примус для дівчат і під страхом кари почали вони ходити до школи, але шкільна наука визначається на селі такою непотрібною, що, відбувши її, дівчата й не заглядають до книжки та швидко забувають читати й писати.

Щодо загального руху, що запанував в 70-х і 80-х роках, його майже увесь, щодо національного напрямку, провадили священники та їх сини. Щоб параліжувати його, міністр Голуховський видає розпорядження, щоб зменшити їх прийом до духовних семінарій. Але ці сини священників, яким перешкоджали вчитися після цього розпорядження, кинулись до університетів і вчилися у Львові, Пешті, Кракові, за кордоном Австрії. І тут, далеко ширша й далеко вільніша, університетська наука скріпляє поступовий розвій молоді, подає їй нові, досі не освідомлені гадки, наміри, змагання. З вищих шкіл виносила молодь нові думки про націоналізацію, демократизацію суспільства. Це одбивається на пресі, на літературі — ростуть переклади з чужих мов, реалістичний напрямок тогочасної французької белєтристики Золя, Л. Франса, Мопасана, німецьких письменників, пояснює в цілій низці статей Франко в новозаснованому місячникові — „Літературно-Науковім Вістнику”.

Серед цих широких нових питань — літературних, соціяльних та політичних—жіноча справа здавалась чимало кому з поступовців занадто малою, яка мусіла сама собою розвязуватися разом з усіма головними питаннями, але на розвиток якої вони жадної допомоги не давали.

З болем у душі пише Кобринська: „В тім часі зорганізувалася третя вже партія в краю, звана радикальною, і стала видавати часопис „Народ”. Деякі жінки дуже числили на ту партію, котра своєю ціллю стояти за права робітних людей, на підставі, що питання жіноче є також лиш питанням праці, зарібку і платні, а затім є питанням робіт- ничим. Але „Народ” і його молоді адоранти якраз не підхопили тої провідньої думки питання жіночого”. (Див. „Наша Доля”, кн. І. ст. 3. 1893 р.)

Та й без цієї допомоги невеличкий гурток жінок навколо Кобринської енергійно проводив у життя свої вимоги щодо поширення їх освіти — добуваються до університетів і вищих шкіл, організують жіночі гімназії, (це мало й національне значення, — щоб українки не були примушені ходити до польських „конвіктів”); добиваються поширення можливости зарібку для жінок — права на рівну працю з чоловіками.