Твори

Книга I

ДНІПРОВА ЧАЙКА

И

Кн. І.

Видавниче Т-во „ Н“.

в Друкарня Акц. Т-ва „Петро Барський. Хрещатик № 40. 9.

'

і.

Т.

Стор.

Видавниче Т-во „ н“

Красне Пісьменство.

В. Винниченко. Твори I—XV (друкуются). „ Панна Мара. П'єса на 4 д. ціна 2 карб. „ Чорна Пантера. П'єса на 4 д. ц. 2 карб. 50 к. „ Базар. П'єса на 4 д. ц. 2 карб. 50 к. Д. Маркович. Твори. Т. I, ц. 4 карб. 50 к. „ Твори. Т. II (друкується). С. Черкасенко. Казка Млина. Драма. Вид. II, ціна 1 карб. 50 коп. „ Хуртовина. Драма. Вид. II. ц. 2 карб. Дніпрова Чайка. Твори. Т. I, ц. Петро Стах. Поезії. Т. I (друкується).

Універсальна бібліотека.

Р. Тагор. „Садовник“. Поезії, Перекл. Ю. Сірого, ц. 2 карб. В. Еленбоген. Ваґнер і пролєтаріат, ц. 40 коп. А. Луначарський. Пролєтаріат і мистецтво, ц. 1 карб. 50 к. О. Мірбо. Злодій. П'єса на 1 д. Перекл. М. Вороного, ціна 1 гр. 60 шаг.

Книжки до позашкільного читання.

№ 1. Т. Сетон. Подорож дикої качки, Перекл. Ю. Сірого, ціна 30 коп. № 2. Т. Сетон. Вулі чабанський пес. Перекл. Ю. Сірого, ціна 30 коп. № 3. С. Черкасенко. У шахтарів, ц. 5 гривень.

Книжки можна набувати по всіх книгарнях на Україні.

Видавниче Т-во

має контору і головний склад видань у Київі, Бесарабська площа, № 2.

Хто хоче замовляти більшу кількість книг і підручників для продажу, для шкіл та бібліотек, має звер­татись із замовленням по такій адресі:

Київ, Бесарабська площа № 2 (Пл. Богд. Хмельниць­кого), Видавниче Т-во „Дзвін“.

Приймаються замовлення на складання бібліотек для урядових інституцій, земств, товариств, початкових і се­редніх шкіл. Бібліотеки складаються під доглядом педаґоґів і знавців сього діла.

Замовлення виконуються по можливости скоро і совістно. Книгарням і земствам звичайний опуст (зниж­ка). Пересилка на рахунок покупця.

Книгарня Т-ва „ДЗВІН“ у Харькові Петровський пров. 18.

має на складі видання „Дзвону“ і „Української Школи“ і є головним складом для Слобідської України. Книгарня „Дзвін“ у Харькові має в продажу всі книжки, які виходять на Україні і за кордоном.

Всі підручники для шкіл нижчих і середніх можна одержувати з Харьківської книгарні „Дзвін". Замов­лення виконуються негайно.

Адреса: Харьків, Петровський пров., 18., Книгарня „ Н“.

Ціна 7 гривень.

Буревістник

.

Втомилося море, об беріг не б'є, не співає, на мокрому сивому камені птиця якась незнайома дрімає; не збудить її ні вітер веселий, ні сонце, ні хвиля: все тихо, все глухо, і сивії хмари плаксиво вдивляються в синєє море. Спить втомлена птиця, сховала голівку під шарпаним темним крилом, і сняться їй давні минулі дні: і щастя, летюче як пух, і горе, тяжке, як каміння, і гріх величезний, безкрайній, як море.... Давно те було. Розсипались мури високі, звалились тонкі минарети, турецький погас молодик, що пишався над Кримом; народ змандрував, порідли селитьби густії, самі кладовища зосталися скрізь та руїни і сумно віщують про давні часи.

Сон-чарівник на веселчастих крилах пролинув, і зразу змінилась картина. І знов зашуміла Алма і Салгір, і веселая Кача, і знов зарясніли садки, з тонких минаретів сміливо й дзвінко гукають і знов муедзини, шумлять — гомонять городи, б'є джерелом в їх життя військове і крамарське, під захистом грізної сили рядком притулились і ластівка щастя, і горе — гіркая зозуля. Давнєє горе неволя.! Грають — хвилюють торги, а крізь гомін і регіт і лайку чується стогін невольників бідних, чується брязкіт кайданів. Он там на торзі під гиллястим чинаром купка дівчаток заплаканих тулються наче ягнята, забачивши вовка, а ось-де і вовк: татарин пузатий, багатий їх оглядає поглядом хижим і скверним. Он там трохи далі — дозорщик, пекельна душа, закуповує гурт молодих парубків, вибірає, неначе худобу. Ще дужче розлігся брязкіт кайданів: через місто сумно йдуть невольники на роботу бідні, не прості раби — козаки-юнаки, лихі вороги найяснійшого хана! За те ж не звичайно закуті: в тройчасті кайдани, утроє дозорщиків з ними, в дозорщика довші утроє бичі… Неначе на глум та на посміх, орлів України приставили камінь лупати та строїти мури темниці — на себе-ж. Не год і не два вже міняли кати їм роботу, все тяжчу, все важчу давали — та держаться живі орли — козаки, жива ще надія в козачій душі, і крізь брязкіт кайданів чується регіт і жарти, і пісня про славу Вкраїни. Живі усі і чотирі, сивий отаман не вмер, живе й осавула той заздрий. Горе тому осавулі! На рідній країні ніколи йому не доводилось стати найпершим, найстаршим: От-от вже, здається, всі змовились його обрати, — аж гульк! вже найшовся хтось другий, а він остається як був, осавула та й годі! І прикро й заздро йому. І тут у неволі за батька всі мають старого Трохима, а його, Гордія, всі мають за свого лиш брата-юнака. Точить змія невсипуща Гордієве серце. Не раз і не два він підбурював хлопців не слухати батька Трохима, що каже чекати години слушної. Старий не пускає бо хлопців тікати з неволі степом, через гори зовсім навмання; все Бога лиш молить, щоб ближче довів їх до вільного моря. Молитви й наказу старого сприяв сам Господь: в Козлові тюрма завалилась, і мури нові мурувати зогнали завзятих невільників силу, бо знались вони по муравському ділі.

Ой, нема, нема ні вітру ні хвилі — Із нашої України....

Співають-ридають невільники бідні, співали-ридали, аж голос втеряли, а серце мов вирватись хоче з грудей. Минаються дні і тижні — уже не співають, мовчать козаки, лиш камінь сердито в роботі вергають на море-ж широке, зітхаючи, дивляться скоса. Даремне отаман старий розважає, рає не кидать надії на Бога, весни дожидати терпляче, мовчать козаки, лиш каміння вергають. Стріпнулося серце Гордія: аж ось коли він попанує, аж ось коли його послухають всі козаки.

— Брати — товариство! Не доки-ж терпіти нам кляту неволю, не доки-ж нам пасти дурненьку надію, що визволять нас земляки! Забули за нас наші кревні і доля од нас одступилась, ніхто не поможе, аж поки самі, набравшись відваги, собі не поможем. Ну-ж, стрепеніться, орли-козаки! Невже вашу силу до краплі виссала ханськая праця? Невже вашу душу юнацьку каміння тяжке задавило?!

Здрігнули невільники враз, насторочили вуха як коні, впивають пожадливо тую розмову, як дощик впиває в посуху земля. Даремне вмовляє старий зачекати ще трохи, хоч вибрати слушну годину, — куди пак! Не слухають діти безсилого батька: як коні, що ніздри роздули, копитами крешуть, козирять вушима, — оттак козаки проти батька старого. І скинули його, отаманом всі одностайне Гордія обрали. І сміливо він погляда навкруги, і тішиться честю тією, неначе не лом і лопату в руках він тримає, а пишні гетьманські клейноди; немов не кайдани він носить, а красні гетьманськії шати. Весна розцвілася. Зачули зозулю невільники, — разом зібрались темненької ночі, кайдани розбили, посікли своїх вартових на шматки, розкидали геть на поталу собакам, самі ж посідали гарненько в галєру і весело кинулись в море.

Ласкаво — влесливо вітало їх море, шовковими хвилями м'яко горнулось, плескало співуче об боки га- лєри, всьміхаючись ясно манило в блакитну свою далечінь. Бистро летить, розпустивши вітрила, галєра, зухвало співає юнацтво, пишно отаман новий похожає, один лиш старий щось сумує: трясе головою, зітхає та пильно вдивляється в обрій.

— Чого ще ти, діду, сумуєш? Чи ханської шкода неволі? Чи прикро, що тебе зсадили? — жартливо спитався Гордій.

— Ні, сину, не шкода неволі, проклятої тричі, не жаль, що поваги позбувся, а жаль мені дуже на вас молодих, що радієте рано: у нас попереду буйне та зрадливе море, позаду — ворожа погоня, а третя біда, — що по морю дороги ніхто з вас не знає.

— Годі, старий, не твоя то печаль, сиди собі тихо, та диш: на своїй ми дорозі, погоня за нами вспіє, а море як лялечка тихе.

— Гаразд, як все буде гаразд…

Гаразд усе буде: отаманським словом ручуся!

— Дай, Боже!— зітхнув сивоусий.

А море палкіще галєру вітає, що далі усе голосніще співає, убралося хвилями рясно, вквітчалось в перлистую піну. Летить легкокрилою чайкою в морі галєра, аж ось як шуліка її наганяє ще більшая друга і має червоним на щоглі значком. Тоді схаменулись невільники бідні — і смерть, і неволя заглянули в душу, і думка страшна утроїла сили.

— Вітрила кріпи і пускайся на Божую волю! — гукнув той новітній отаман. Легко звилися на щоглі рухливі вітрила, галєра, як птиця полинула в море, сховалась за хвилі високі; ворожа погоня далеко зосталась, не стала вганяти за нею, назад повернула. Здихались першого лиха невільники бідні, так друге настигло: дорогу втеряли. Клопочеться сивий і рає дорогу по зорях держати.

Де-хто згодився і став роздивлятись, так лихо, Гордій аж спалахнув: „сам“, каже, „знаю дорогу“ і став при стерні (за першого і тут він себе уважає). А море насупило білії брови і пащеку темну роскрило, реве та клекоче, мов пекло. Зринає між хвилями утла галєра, скрипить вона, стогне, а вітер співа козакам панахиду. Стоїть таки-ж твердо отаман новітній, керує по морю, а сивий у голос за всіх уже молиться Богу. Цілую ніч з бурунами боролась галера, а ранок рожевий на небі заграв — побачили беріг потомлені бідні плавці. А море бушує, а море клокоче лізе, неначе скажене, на гостре каміння. Вже й молються вдячні пливці, вславляючи Бога, що ось перевів їх крізь море і беріг їм показав. Озвався отаман старий до Гордія, щоб дав він йому керувати між скель та підвідних каміннів.

Зухвало одмовив йому молодий отаман і все-ж коло стерна лишився.

Веселеє сонце устало над морем, всміхнулося все йому любо: і небо, і хмари, і скелі, і море, — одні козаки не всміхнулись: по хвилях зелених гойдались тріски од галєри, а їх і не видко: усіх поковтало неситеє море. Один лиш отаман зостався: вчепився за скелю руками і висить над морем. Прийшов він до пам'яти, виліз на камінь, поглянув на море і гріх свій великий, безкрайний, як море, тоді тільки зважив і став він себе проклинать. Благав він у Бога, як милости, — смерти і кинувся з скелі у море: скарав Бог нового Іюду, не дав йому скінчити муки, і море його не пожерло: пташинії крила на спині з'явились, легеньке — маленьке зробилося тіло, до темного пірря й вода не пристане, і птицею скинувсь отаман Гордій. Закляв його Бог так конати весь вік і смерти не знати, аж поки хто другий, втопаючи в морі, його не згадає, за його в своїй предсмертній молитві гнівного Бога не вмолить. І ось він з тієї пори літає над морем, як птиця нещастя, і люде прозвали його „буревістник“, не люблють, жахаються гостя такого. Літає безщасний над морем, де буря заграє смертельної пісні, літає та втопникам в вічі усім заглядає і жалібно квилить даремне!

Здрігнувся крізь сон буревістник, розширив потерзані крила і помчався світ за очі знову шукати кінця своїм мукам....

Суперечка

.

Устало на небо веселеє сонце, зирнуло, всміхнулось привітно на любих дітей молодих, що в обіймах кохання і досі дрімають.

Які-ж то у сонечка діти, які то коханці щасливі?

Кохана — земля-чарівниця.

Зубчастії гори віночком блакітним вінчають її, зелені луги і сади кучеряві поясом пишним підперезали її; зпід його одежа червона важкими згортками пада униз, а поділ весь унизан камінням рябеньким.

Коханий — то буйнеє море.

Зелено-блакитний жупан на йому полами шовковими тихо хвилює і блеще од проміня сонця, неначе камінням унизаний весь дорогим, а піна мереже смужками перлистими його вподовж і поділ обкладає рясним брузументом.

Всміхнулося сонце у друге: земля пробудилася перша і вся счервоніла, ніби засоромилась, стала вона надівати темні стрічки холодків та прозорі серпанки туману. А море ще спить, не проснулось і плеще крізь сон, і горне кохану, цілує тихенько.

Всміхнулося сонце у третє, сказало: „Кохайтесь щасливі!“ Зітхнула земля, усміхнулась усмішкою щастя, засяла красою.

Між горами в темній безодні таївся, мов гадина, вітер лукавий: він на ніч туди спочивати ховався після денної роботи: усе по-над світом літав він, усе розглядав та підслухував, брехні носив-переносив. Ось постеріг він, що сонце святе усміхалось комусь-то привітно і заздрістно стало йому і тут перешкодить схотілось. Виліз тихесенько він, крадеться тихо ярами, хиляється по-під кущами, усе стереже-наглядає, кого святе сонце вітає. І ось вже доглядівсь. Заграло ненавистю серце; підняв він похнюплене чоло з трави, прошумів між гілками, скубонув з пересердя дуби за чуприну й понісся на крилах могутніх.

Літав, метушивсь він чимало та землю влещав, намовляв, щоб зрадила синєє море.

Що-ж? так не слухала земля: як вірна дружина все так-же ласкаво спокійно на море вона поглядає, уся червоніє рум'янцем веселим. Узлився ще гірще вітер лукавий: і виє, і свище, і сичить, мов гадюка.

Покинув він землю, до моря припав, під боки штовхає і шепче на вухо брехливії вісти, що буцім кохана ізрадила милого, буцім вночі не йому простягає обійми, а небові темному, зорями вшитому рясно.

Не слухалось море, тихо крізь сон буркотало: „Та брешеш! та брешеш!“ Брехун не втихав і плів ще мудріще-хитріще. Добився свого: повірило ворогу море, проснулось, зирнуло сердито, кинулось раптом і стало кохану питати: „Чи правда тому, чи неправда?“ Нічого не каже кохана: все так же ласково обійми йому простягає, блещить — червоніє під сонцем. Вразила усмішка ся милого: кинувся він і почав дорікати коханій, що мабуть не любить його, коли вже на лемент, на сльози його не вважає.

Земля все мовчить.

— Кажи-ж чи, то правда? Чи правда? — вже грізно питає розгніваний милий. Земля все мовчить, і усмішка пропала, сутінок пробіг по виду, поблідли й роскішнії шати.

— А! так се правда! Так ось як кохаєш ти вірного друга свого! Боїшся і глянуть тепер йому в вічі!…

Земля загорнулася в темний серпанок щільніще, — мовчить, а море лютує, а море реве, скаженіє, плює перлистою піною, злими слізьми обливається, дико шпурляє на беріг пісок золотий, камінці-самоцвіти — дарунки, що мила колись дарувала. Вітер радіє: як хижий орел над сполоханим сірих гусей табуном він літа і бавиться їх переляком.

І довго ревло-скаженіло роздрочене ; закутана в темний сутінок, довго і мовчки дивилася скривджена мила на лютого друга. Розгніване сонце сховало обличчя у синюю хмару, всім сумно було і ніяко, лиш вітер один утішався: ревів, реготався і скиглив, аж поки себе вдовольнив, — втомився, поліз спочивати в безодню.

Ще біснувалося море, та нікому більше дрочить його, — тихше і тихше ставали незграбні докори, втомилось воно лютувать, лиш збентежено якось в безладді питає: „Чи правда, чи правда?“

А мила мовчить.

Вже й сонце, прощаючись на ніч, глянуло з хмари червоно-сердитим лицем: — не вгамується море ревниве, не прощає йому і земля, не вітає його вітерцем легкокрилим.

Заснуло сердитеє сонце, розбіглися жваві хмарки, поставлені сонцем на варті, і срібно-ясний молодик засяяв на спокійній блакиті. Цікаво перехиливсь з вишини, загляда на сердитих коханців і ось усміхнувся й посипав додолу срібним ласкавим промінням на землю й на море. Скинула мила своє покривало і знов засіяла красою, всміхнулася милому так, як і перше сміялась. Стрепенулося море, побачивши дивну красу, зажевріло місяшним сяйвом, заколихалися груди його од кохання і кинулось море до ніг чарівниці-землі, припадає, цілує і просить прощення, а місяць лукаво моргає на них з-за гори, кивнув на останці, сховався за гору. Земля соромлива ще далі обійми свої простягла, дихнула на милого духом пахнючим і теплим, а милий зітхнув, затремтів і обидва в палкім поцілунку завмерли…

Скеля

.

Давно колись, дужо давно на кримській високій горі стояли царські палати, зелені сади кучеряві збігали з червоної кручі над річку що в диких крутих берегах вилася і билась неначе роздрочений змій. В степу коливалась пшениця, по лугах паслись нечисленні отари, веселий народ населяв не німі кладовиська, а села веселі. А буйнеє море вітало той берег щасливий зеленими хвилями, — сонце всміхалось привітно веселому краю. І всім їм: і горам, і степові, й людям — була господинею кримська цариця. Краса несказана була та цариця: струнка та висока, як той кипарис, як ранок рожевий хороша, а очі, ті чорнії очі — як блискавка грізна з під чорної хмари, блищали з під брів оксамитних. Хороша й багата, і грізна була та цариця; та тільки не царством своїм, не красою пишає цариця — пишає, втішається мати синами, що кинув на втіху вдові молодій царь, їхній батько. Забула вдова своє горе, як глянула в вічі коханих малят, під щебет веселий на серці надія проснулась: чекає цариця, що зіронька щастя і слави знов засіяє над нею.

Раз колись ранком погожим вийшла цариця з синками в сад погуляти. Сонечко сипало золотом щиро, пахущі квітки головками кивали привітно, птаство в гіллі щебетало з усіх своїх сил; в холодках водомети перлистую пісню свою буркотали. Та щось не втішає, ні сонце, ні квіти царициних любих хлоп'ят: поблідли їх ніжнії личка, померкли блискучії очі. „Сини-ж мої, ріднії діти мої“! Чим ще веселить вас — кажіте? Чи вам привести жеребців дорогих? Чи пишную зброю подати? Чи хлопців однолітків ваших зібрати, щоб грались та вас розважали“?

— Мамо-царице! Не треба нам коней — вони нам набридли! Не хочемо зброї — очам докучило роскіш блискучу її оглядати! Не треба скликати однолітків-хлопців, — вони потомились.

— Що! потомились!? Хіба вони сміють?! скрикнула грізна цариця — ну, добре: я цих повелю перевішать, а других, ще кращих набрать.

— Ні, матінко, ні дорогая, не треба і сього робити, не можна цим нас звеселити. Звели краще, мамо, зробить нам човна поїдем гуляти — купатись у синєє море.

Звеліла цариця построїть галеру, — убрали її оксамитом, усю килимами заслали, парус шовковий на щоглиці має, і щогла, і прова, і корма — все золотом сяє.

Сунеться тихо галера по річці, не вітер жене її: слуги в пишному вбранню ведуть за червоні кодоли на таглі галеру. Не вітер, не буйний на полі схиляє важкі колоски, — то погляд цариці блискучий і грізний схиляє підданих пред нею. Довго здивовані гори лунали піснями; рябіли убранням круті береги, поки галера до моря дійшла. А на морі стояв вже червоний намет, щоб пекучеє кримськеє сонце тіла царят не спалило, щоб вітер морський не куйовдив царського волосся, щоб глянуть ніхто із підданих не смів на красу несказану.

Царевичі-хлопці на морі: вже горне зеленокриштальная хвиля гнучкий і тоненький їх стан, полоще шовкове волосся, і краплі збігають як перли по ніжному тілу. А все не ясніють їх очі. Цариця задумана мовчки сидить: вигадує, чим би то ще звеселить своїх любих. — Ось повела вона оком і зараз музики заграли і хвилю морську заглушили, — не слухають діти музики. Ось глянула вдруге цариця, і браві дівчата пішли танцювать; ще нижче спустились головки царят. По слову цариці замовкли музики, співці невидимі співають: прегарная пісня по хвилі пливе, колихається з нею укупі; та дурно лунає та пісня, вуха хлоп'ячі минає. А-ж ось стрепенулись царята: по морю білів-манячив парусок, бистро до них наближався човник убогий, а в човні стояла і дзвінко співала дівчина; голос чудовий лунав-розлягавсь по воді, весела усмішка тремтіла на повних рожевих вустах, а очі блищали і сипали искри. Діравий убогий був човник, а їй і байдужо: співає, весела, а иноді кине слівце, або ласку слугам своїм; слуги-ж ті — риби і птиці морськії; риби пливли чередою, зграями птахи летіли слідком, трави морськії звивались вінками круг човна, а човен був повен звіряток. Ніхто тії дівчини досі не бачив, ніхто зрозуміти не міг її пісні — усі дивувалися мовчки, вона-ж не вважала, не кланялась гордій цариці, а сміливо просто пливла. „Хто се? хто се?“ усі запитали пошептом поміж собою. Ніхто не промовив, ніхто не спинив. Дівчина когось до себе пальцем манить почала. Ніхто не вгадав, — тільки бідний невільник, що слухав давно, тремтючи, той голос чудовий, забув, що і руки і ноги заковані в пута важкі, що дозорщик стоїть за плечима з бичем.

— То воля, то доля! нестямно він скрикнув і кинувсь у море. Невільницькі пута хотіли і тут його вдержать, на дно заховати — дівчина-ж тільки махнула рукою і весь її поїзд веселий кинувсь за втопником. Риби і птиці пірнули і винесли хлопця, взяла його дівчина в човен, взяла, пригорнула, на мертвих устах поцілунок поклала, і зараз ожив він, і пута роспалися самі собою. Махнув білий парус, і зникли вони на блакитнім просторі.

Зникла чудовая мрія, а люди стояли, мовчали, а очі царят загорілись питанням новим.

— Хто се, хто се чудова? — питали.

— Хто се неввічлива? хто непокірна? — грізно спитала цариця. — Мовчали усі і не знали.

І знов повернула галера по річці угору: везла вона гнівну царицю й збентежених дивом царят.

Минулися дні і тижні, спливали роки, — виростають царята, — вже їх не вдержить в палатах і мати: як вітер степовий літають на конях по цілому царству та волі якоїсь шукають, та долі якоїсь питають; з'їздили Крим вони ввесь, всі сади, всі мечеті, всі гори, долини сходили, питали у бідних:

— „Нема, кажуть, волі“; питали в багатих: — „Нема, кажуть, долі“. Зажурились царята і все поглядають на море, а мати помітила — зараз звеліла спалити всі човни і галери, усіх рибалок залякать, щоб не сміли пускатись на море, щоб слуху і вісти нігде не було про заморську дівчину.

Раз колись буря прибила до берегу човен старий; вбачили його юнацькі орлинії очі з високої башти і ночі тієї ж пропали укупі з човном.

Розлютилась, розгнівалась горда цариця, що гребують діти і нею, і родом значним, і роскішним життям. Вийшла на скелю високу і так закляла їх, щоб де-б не були, а вернуться знов, чи живі там, чи мертві, не матимуть щастя в чужій стороні.

Плинуть часи за часами, як хвилі на морі, запекла цариця не хоче зняти закляття з дітей — жде їх, жде, щоб прийшли покорились, або щоб скарати.

— Сонце ти наше, цариця! Зглянься над нами і вухо своє прихили милостиво до голосу вірних рабів… Блиснули царицині очі. Вістець у порогу: каже, що парус якийсь то на морі: ні він не тікає, ні він не підходе, а все проти берегу ходе, неначе дозволу питає пристати. Так щоб з ним почати?

— Носилки мені! І носилки з'явилися; золотом куті, цяцьковані перлами, — шестеро слуг понесло на берег царицю, а ззаду потягся поїзд довжений із слуг та рабів.

Цариця на скелі. Кинула оком і зараз спізнала, чого малий човник блукає. Звеліла йому добрий знак подавати. Як бистрая чайка до берегу лине той човник і вже коло берегу — вже в йому бачить цариця дітей, що схилились чолом перед нею.

— А чого то були неслух'яні? Якого гостинця з-заморя мені привезли?

— Волю, мамо, волю та силу — відвагу широку на морі знайшли і вільні юнацькії голови наші тобі на поклон принесли!

— Ха-ха-ха! — злобно зареготалась цариця. Волю та дрантя, та голови ще на придачу дурні! Знать воля царська і одежа роскішна вам не до мислі! Не варті ви їх! Так гетьте з очей моїх!

— Мамо, о мамо! — благали сини…

— Гетьте з очей! Не з'являйтесь, поки царського гостинця мені не здобудете з моря!

Закіпіла високая хвиля під веслами, парус як птаха на щоглицю звився, і скоро сиза імгла сховала з очей малий човник.

Знов пливуть дні, пливуть ночі — царицин же гнів не спливає за днями, як лист за водою: така-ж прехороша, така-ж вона грізна сидить на престолі і мовчки чекає свавільних синів.

Два роки минули, і слуги летючую звістку оп'ять принесли, що парус на морі біліє, мов чайка і держе до берегу простор.

Цариця і слуги поїздом пишним прямують на берег. Нап'ято червоні намети, напитки, наїдки, утіхи чекають коханих гостей. На самому розі цариця і бачить вже матернім оком їх прехороші обличчя, їх вуса шовкові і очі блескучі.

— Мамо, мамо! — радісно кличуть вони.

— Діти мої! Які ж ви хороші, які молодії! Та де-ж ваші пишнії шати, деж ваші вірнії слуги? Вдягайтесь, збірайтесь, несіть подарунки заморські матері бідній, що ждала вас ночі і дні. Ідіть, покажіться народу, що жде дожидає царів молодих. Жде вас і царство, і щастя, і слава.

— Мамо, не треба нам царства: ми і без його багаті, не скрасять нас пишнії шати, бо щастям блискучим, — як золотом вдягнені ми і другого щастя ми не шукаєм, яке тепер маєм. Ми просим лиш щиро: прости нам свавольство і матернім серцем ти нас зрозумій, пригорни…

— Та яке ж бо то щастя? — з дивом питає цариця.

— Мамо, те — кохання! Кохання дівчини тієї....

— Згадала, згадала. Так се-ж оте щастя — заморськеє диво? Кохання коханки рабів. Так на його зміняли і царство, і матір, і рідну країну, негідні сини? Геть же, прощення не дам вам!

— Мамо! — з сльозами молили: — прости, зрозумій!

— Добре, простю вже — блиснула очима цариця: простю! Привезіть лиш мені в подарунок вашу коханку, пройдисвітку ту, що синів одбиває у неньки, нехай, подивлюсь я на неї, нехай я помстюся над нею!

Не слухали маму царята: хвилі ярливі далеко їх мчали.

Всміхнулась цариця у слід: Тепер вже напевно мої — ач помчали як хутко! Вернулась цариця додому. Чекає — чекає не год, і не два, і не три, не чотирі; пожовкла, померхла, посявіла вся од старости і злости.

Аж ось поспішається — скаче гонець од моря. Ца- риця на берег, цариця значок викидає, — не ближчає парус порваний; лютує цариця на слугів, що довго готують плота, — уже зготували, гребуться, до човна прямують, і човен до берегу тихо ведуть.

Вже пристав — і потомлених двоє пливців кучерявих блідих нерухомо лежать у йому.

Нахилилась цариця.

— Давайте ж мені скоріше, хутчіше ту злодійку люту! О, де ж вона, де?

Мовчать царенята, не рвуться на берег, не просять у матері ласки, лиш жалібно дивляться в грізнії очі цариці.

— О! Де ж вона? де?

— Немає! — тихо зітхнув старший син. Кохання, як квітка, сегодня цвіте, а на завтра зів'яла — отак-же і щастя зів'яло для нас.

— Діти ви бідні, діти мої! Чого ж ви потомлені! Чого блідії? Хто мордував вас — дайте помстюся!..

— Ні мамо, ніхто тут не винний; втомилися ми, блукаючи в світі поволі без долі, зблідли та схудли, бо їжу і воду усю оддали ми на дорозі стрічним, що їхали так, як і ми — питалися долі та волі.

— Мабуть хтось рідний? тай дуже? Хто то був, дітки?

— Хто був? — гяури, невольники, мамо; з тяжкої неволі втікали.

— Годі, годі, прокляті! тричі прокляті! не діти мої ви, нема в вас ні царської крови, ні чести! Нема ж вам од мене ні ласки, ні слова, нема для вас матері, згиньте прокляті!

Високо встала цариця, звела, проклинаючи, руки, ще раз прокляла їх за волю, за добреє серце і тільки сказала — уся скам'яніла, уся обернулась в високую скелю, пишная одіж — в червоную глину, сивії коси — в бур'ян колючки.

Забачили діти, кинулись в ноги з мольбою, хотіли слізьми ростопити запеклеє серце, а скеля сурова сипнула каміння… сини розлилися гіркими сльозами.

— Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем; дощі її миють, вітер буйний обвіває, зриває рослину з червоного тіла. А коло ніг її синєє море то плеще, то стогне: то діти все матір і досі благають, щоб зняти закляття. Старший почне говорити, — запіниться бурнеє море, бушує, реве, припадає до скелі, хапається міцно і грізно, вимагає у неї слова прощення; а менший коли заговорить — лащиться море і плеще, блищить, мов шовкове, криштально-блакитне. Та скеля не слуха — суворо мовчить і лиш иноді кида каміння. І чекають обоє: сини, коли матір змягчить своє серце, прихилиться щиро до їх, а мати — коли її діти під ноги їй викинуть втоплену долю та волю.

Хвиля

.

Цілісенький день залицялося сонце до хвилі морської, та не подається красуня лукава: Тільки що сонце багате золотом щиро осипле її, — зараз і зникне, пірне в глибину, винесе перлів, вквічається ними і гордо несеться, сміється, од сонця дари не приймає: „Я кращі, сама, каже, маю!“ Даремне ввесь день закликало закохане сонечко до бережку хвилю — з піском гаряченьким погратись, об камінь старий поплескатись, — не слухалась хвиля прудка і далі тікала у море. Втомилося сонце, розсердилось, з сорому все зчервоніло, кинуло погляд сердитий в останнє на хвилю і сховалось за пишну рожеву завісу. А хвиля всміхалась весела, рум'яна в танку подружок молодих; всі вкупі до берегу йшли спочивати: віночки перлисті зняли, повбірались в одежу буденную на ніч і тихо балакали йдучи.

Аж ось, щось зробилося хвилі — красуні: уся затремтіла, назад подалася, головку схилила на плечі сестриць-подружок. „Сестрице, чого ти? чого?“ запитали вони клопотливо. І знов підвелася високо вродливая хвиля, закинула гордо голівку і глянула сміливо в вічі тому, хто так їй спокій стурбував. А він ввесь блідий од кохання, палко вдивлявся з високого неба у темнеє море. Не здержала погляду хвиля його: уся затремтіла тим світом кохання й схилила голівку свою соромливо.

— Чого ж, ти? чого? — запитали збентежені сестри; зітхнула лиш важко високими грудьми, всміхнулась вона — догадалися менчії сестри, ласкаво й радісно стали вбірати молоду до вінця.

Вдяглася в шовкові зеленії шати, перлистим вінком уквічалась, а милий усю її сріблом осипав і шлях золотий простелив їй по темному морю.

Іде вона, йде, все бистріше — хутчіше, все важче — палкіще зітхають високі її груди, і радісні сльози спадають на вид, і очі блещать од кохання. А милий покинув зірок — світилок, покинув боярина — хмару, спішить — поспішає назустріч коханці, схилився над самеє море і манить її. Оступилися хвилі-дружки, і одна лиш вона піднялася, а місяць облив її сяйвом, у серце їй навіть заглянув, блискучими всю поцілунками вкрив і тихо повів за собою. І хвиля співала, і хвиля зітхала од щастя, не бачила краю веселому раю. Дружки ж темноризі оддалю цікаво і несміливо .

Не вечір, не два нетерпляче коханці чекали, поки те заздрісне сонце засне, і веселі — щасливі мерщій поспішали на любу розмову: з-за гір ясний місяць, а хвиля з морського глибокого дна…

Не день і не тиждень закохана хвиля гуляє, співає, од щасти осліпла, не бачить, що милий уже не такий, як колись. Пізніше й пізніше виходить на небо високий та заспаний, наче з похмілля і дивиться чудно так — криво. А хвиля нічого не знає, співає, його дожидає до самої глупої ночі, вдягається пишно в грезет золотий та в білу перлистую піну. — Даремно. — Не хоче дивитися милий на пишну красу! І меркнуть грезетові шати, і піна перлиста збігає з чола, а хвиля все ходе, зітхає та погляду його шукає. І став одвертатись місяць од милої, — стане собі над горою і що він там робить, не знає покинута хвиля, хоч дивиться пильно, — гукає — даремне! І стала питати ревнивая хвиля, — чого він од неї тікає, кого за горою шукає, чого він аж схуд і поблід і не дивиться в вічі, — так місяць всміхнеться та скосу погляне та й піде, скривившись, за гору, а ні, так загорнеться в темнії хмари. Раз колись хвиля спіткала його (море заснуло було, і хвиля собі задрімала під каменем), — місяць тоді крадькома з-за чорної хмари виставив срібнії роги, — когось виглядав. Порвалася в гору з питанням ревнивим розгнівана хвиля, а він і не глянув — пішов собі просто до скелі. Погналася хвиля за ним, а місяць над скелею став, моргнув на коханку лукаво, сказав їй; „Бувай!“ і сховався за скелю високу.

Розгнівалась хвиля ревнива: одбігла назад, розігналась і кинулась просто на скелю, розлучницю злую.