Мої спомини

Front matter

А

„ Я”

МОЇ СПОМИНИ

Від Видавництва

ВІД ВИДАВНИЦТВА.

Книжка, яку оце випускаємо в світ, вводить читача в атмосферу громадського й приватного життя на східній Україні в часі від визволення селян із кріпацтва (1861) аж до українського визвольного зриву (1917–1920) та останньої доби пореволюційних часів (включно з еміґрацією до р. 1930-го).

Перед читачем розкривається довгий тернистий шлях, яким ішло життя родини Русових, а в цім житті маємо відзеркалення життя й діяльности української інтеліґенції за останні 3/4 віку. Як у калєйдоскопі проходить перед нами безліч подій і осіб, обрисованих, правда, похапцем, але дуже яскраво, — подій, що складалися на український визвольний процес, — осіб, які брали активну участь у тому процесі чи тільки творили близьке до українства громадське середовище.

В історії життя й праці родини Русових може найкраще відбивається історія української інтеліґенції за останні 3/4 віку, що характеризується повільним пробудженям в ній почуття культурного звязку з народом, серед якого вона жила, й бажанням праці для нього.

Економічна й культурна убогість національно несвідомої української народньої маси — з одного боку та залежність українського визвольного процесу від загально-московського визвольного руху — з другого накладають свою печать на світогляд української інтеліґенції й визначають характер її громадської діяльности. В споминах С. Русової ми виразно бачимо вузьку культурницьку працю одних (О. Русов), балянсування між українством і загально-московським визвольним рухом та роздвоєння політичної думки й громадської праці в других (С. Русова) й, нарешті, відосібнення від московських впливів молодшого покоління та створення цілком сво- єрідного національного руху з домаганням політичної самостійности українського народу (М. Русов).

Ця остання течія захоплює вкінці також старшу ґенерацію, але Самостійна Україна з великим запізненням стала постулятом практичної її політики — і цим у значній мірі треба поясняти той сумний факт, що маси свідомого українського громадянства поневіряються тепер на чужині.

Поза громадським значінням, спогади С. Ф. Русової мають неабияку літературну вартість, бо писані дуже живо й захоплюють читача своєю безпосередністю й щирістю. З рядків спогадів пробивається велика любов Авторки до людей, до свого народу й до рідного краю, для культурного розвою якого вона поклала такі великі заслуги.

Частина споминів Софії Русової, що обіймають час до смерти її чоловіка — О. Русова в 1915 р. (до стор. 197. нашого видання), були первісно видруковані в 1928 р. у Києві, в II і III. книжках збірників „За сто літ“ що виходили за редакцією М. Грушевського у виданнях Всеукраїнської Академії Наук. В дещо переробленім авторкою вигляді ця (не ціла) частина споминів була передрукована на сторінках львівської „Нової Хати“ в 1935 і 1936 pp. Решта споминів (від ст. 198 нашої книжки й до кінця) появляється друком уперше. В манускрипті цеї другої частини споминів довелося поробити, за дозволом авторки, деякі скорочення.

Спомини писала авторка, як видно, похапцем, наворотами, в умовах еміґраційного бурлацького життя, яке не дає можливости ані зосередитись на праці, ані перевірити свою память довідками з літературних і інш. джерел. Тому хід оповідання не скрізь рівний, не скрізь додержана хронольоґія й пропорція в описі подій та характеристиці осіб, часто бракує зазначення часу, до якого відноситься та чи інша подія. Тому в багатьох випадках довелося зробити редакційні поправки, а важніші з них зазначити в редакційних примітках. Зазначені недостачі споминів С. Русової не зменшують їх вартості і Видавництво певне, що українське громадянство прийме їх прихильно.

СОФІЯ РУСОВА

в молодих літах.

Вступ авторки

ВСТУП.

Повторюю видання моїх спогадів, що вийшли в Києві неповні й незакінчені. Уважна критика знайшла в них чимало фактичних помилок, які постараюся в цьому виданні виправити з вдячністю для тих, що на них звернули увагу, як от п. Максимовичу (гл. його рецензія в Записках Іст. Філологічного відділу кн. XXV, 1929 р.). Гадаю, що й ненадрукована частина моїх спогадів, що обхоплює час від 1915–1930 р., матиме цікавий матеріял для освітлення (хоча б і субєктивного) такої значної епохи української історії, як наш визвольний зрив.

Проф. Софія Русова.

I. Походження авторки. Характеристика членів ближчої й дальшої рідні. Маєток Ліндфорсів в Алешні на Чернигівщині. Сусіди-поміщики

I.

Коли я переглядаю своє довге життя, коли пригадую ріжних видатних діячів, з якими я зустрічалася, можу поділити їх на такі групи щодо напрямку діяльности: діячів російського лібералізму, діячів українсько-російського політичного протестантизму ріжних форм вияву і діячів цілком українсько-сепаратистичного напрямку. Звісно, всі ці напрямки не були цілком відокремлені, діяльність усіх цих угруповань провадили в той сам час ті самі особи, але ці напрямки дуже яскраво відбилася в моєму житті, відбивалися вони й на діяльності найкращих українців і мають ще й тепер чимале значення в сучасному житті українського громадянства.

Народилася я в сімї російській. Батько мій, Федір Ліндфорс, був шведського походження і до свого одруження з моєю матірю був протестантської віри. Мати була походження французького — Ганна Жерве. Родина Жерве еміґрувала з Франції ще за часу скасування Нантського едикту в XVI. стол., як гуґеноти. Зпоміж найближчих родичів матери дід її, генерал Жерве, поляг героєм на полі бою біля Липська (за Наполєона I); батько моєї матери був у нього значковим.

Брат моєї матери, гвардійський старшина Петро Жерве не міг пережити зради своєї нареченої, якоїсь княжни, покинув Петербург і пішов у манастир десь у Костромській чи Калузькій губернії. Але там у манастирі почав на крилосі співати оперні арії замість церковних напівів і ченці скоро переконалися, що він психічно хворий і привезли його до нас на Чернигівщину, де він і прожив до 72 літ, так і не видужавши. Жив він в окремому флігелі і з усіма нами поводився дуже лагідно. Зранку до вечора писав свої »думки«, мав чудову збірку французьких, німецьких та російських книжок. Я вишукувала в його бібліотеці завжди чимало цікавих російських та французьких книжок і журналів. Так за читанням і писанням пройшло життя цієї талановитої, але хворої людини. Його флігель мав особливий вигляд: партеровий квадратовий будинок за брамою нашої садиби з одного боку виходив у новий сад, що батько насадив під лісом, а з другого боку — на цвинтар. Усередині було чотири просторі кімнати — одна для доглядача, три для дядька. В середній, найбільшій стояла довга руда старосвітська канапа, на стіні висів величезний плян-малюнок міста Москви: ціла серія малюнків ріжних міст Европи для дуже великої панорами містилася в другій кімнаті. У третій кімнаті була спальня хворого — за параваном його ліжко. Скрізь по всіх кімнатах стояли шахви з книжками, і дядько завжди добре знав, у якій шахві яка книга знаходиться. Там був повний комплєт Енциклопедичного Словника XVIII ст., сила журналів російських, французьких, німецьких, репродукцій образів дрезденської галерії та інш.

Сестра моєї матері Наталя Жерве, видатна пяністка, учениця Ліста, також була психічно ненормальна: ще як вона була молода, в неї зявилася манія переслідування. Вона зненавиділа Москву — „Mosquou est bête“ завжди казала вона; не любила й петербурзький beau monde. Її відвезли до Франції. До повного божевілля вона не доходила, але була така ненормальна, що мусіла бути завжди під опікою ґувернантки. Стара француженка, що провадила всі її грошові справи, нікуди від неї не відходила і прожила при ній кілька десятків літ. Тітка моя була дуже гарна на вроду, мала чудове золоте волосся і тонкі риси обличчя, але в її блакитних очах було щось тривожне, неспокійне.

Жерве були посвоячені з ріжними багатими російськими родинами, от як Пісемськими та Філатьєвими. Один мій дядько Павло Пісемський із костромських селян розбагатів на лісі, був страшенний аматор мистецтва; його дім у Москві — це був якийсь музей рідких речей. Він багато мандрував по Італії, Франції і привозив звідти чудові речі. Я памятаю, що коли мене ма- лою приводили до нього, то страшно було ворухнутися в його домі, так усе там було заставлене коштовними меблями й порцеляною. Пізніше деякі його речі, як спадщина, перейшли до нашого дому в Чернигівщині — малюнки старих італійських майстрів, чудові вази, справжні китайські та французькі, стіл італійської роботи інкрустований з порцеляновими медальонами, на яких були малюнки дуже тонкої праці, і річ, яка мене малою бавила особливо — срібний кофейник-паротяг, що по срібних рейках пересувався по столі. Цей дядько мій, Пісемський мав кілька сестер, старих дівчат, бо все життя шукали вони „un homme qui réunit tout“. Майже всі вони були фанатично побожні і піддержували тісні взаємини з вищим духовенством у Москві, а одна з них, Софія Філатьєва й жила в Новодівичому манастирі (моя хресна мати, добра пяністка, від неї дістала я в спадщині цілу гору нот клясичних композиторів).

Щодо родини мого батька, то вона була багато демократичніша. В Петербурзі жила його сестра Марія, вдова Шалашнікова з дочками; вони жили з ріжної праці, хто з ручної роботи, хто з лекцій франц. мови та музики. Брати батька були військові. Один із них, Микола Ліндфорс був письменником, писав записки, щоденники, переклади, дещо навіть було надруковане. Один батьків брат Іван був дуже доброї вдачі, мав велику родину. Неначе в тумані згадую я (мені було років зо три) обід у цього дядька: багато дітей, хлопчиків. Коли обід кінчався, кожний підходив дякувати, а дядько давав кожному шкірку з чорного хліба, посилану дрібним цукром і казав: »що б ви не їли за обідом, закушуйте чорним хлібом, шануйте чорний хліб, дітки«. І так чогось ця приказка й залишилась у мене в памяті…

Батько мій був високий, стрункий, мав чорне волося й сині очі, дуже гарне обличчя. Вдачею він був незвичайно добрий, лагідний, тільки запальчивий, дуже захоплювався ріжними справами й розвагами. Один час захопився картами, але коли дав слово матері, відразу покинув цю розвагу. Був високошляхетної вдачі, — його слово, обіцянка завжди були непорушні. Був гарячий російський патріот. Усю молодість пробув на війнах — з поляками, турками, в Сибірі »усмиряв кіргі- зів« і тільки, коли вже придбав собі на цих війнах ревматизм, почав мріяти, щоб оселитись десь на півдні. Оженився він із моєю матірю в Сибірі, коли був адютантом у Жерве, генерал-губернатора в Омську. Батьки мої дуже любилися. По народженні двох дітей, старшого сина Олександра і дочки Марії, вони виїхали з Сибіру і купили на Чернигівщині садибу та 1000 десятин землі у пані Ходинцової біля села Алешні Городнянського повіту. Це був вельми глухий закуток: ліси, піски, болота.

Молоде подружжя Ліндфорс бадьоро взялося за піонірство, працюючи серед цілком темного населення кріпаків »малоросів« і серед мало продуктивної природи. Насамперед нові пани переселили кріпаків далі від панської садиби, наділили їх добрими шматками землі під загороди (поля вони не потрібували, бо споконвіку були ганчарами й садили лише капусту на низинах та картоплю на піску). Маленьку хату пані Ходинцової, якій раніш належала Алешня, мій батько перебудував на дім із 8-ма кімнатами та з мезаніном на дві кімнати, оточив його садом; широкий зелений двір із стайнями та кухнями упирався просто в темний сосновий бір. Скоро в залі залунав фортепіян мистецькою грою моєї матери, учениці Фільда. Батько з захопленням віддався господарству, осушував болота, обертав їх на сінокоси, корчував ліс, сіяв жито, овес, гречку і здобував на наших пісках такі врожаї, що з них дивувались сусідні панки: Миклашевські, Глібови, Туманські.

Дивні то були типи, оті люде, законсервовані в цих нетрях. Василь Савич Глібов — наш найближчий сусід із хутора Глібова (у цьому хуторі було неменш як 40 дворів), герой 12-го року, завжди з довгою люлькою, з мовою напів російською, напів українською, з вічними оповіданнями про війну 12-го року, з сивим волоссям і великим червоним носом. Він жив із немолодою дочкою, що на здивовання всім уже в віці понад 40 літ вийшла за молодого красуня, помішника справника Калюжного, що полакомився на гроші старшої панни, але натрапив на таку скнару, що скоро став посміховищем усіх людей.

Дуже добродушна старенька Сахновська Олександра Петровна жила 3 верстви від нас у довгому веселому селі Олександрівці. Вона мала чудовий дім із простими, ясними кімнатами в кінці села, на шляху, що йшов на Городню з Добрянки, що нам дітям дуже подобались. Вона завжди ходила в чистенькому білому очіпку, в чистеньких шляфроках-капотах і до всіх усміхалася усім своїм зморщеним обличчям і частувала гостей чудесним чаєм із густою сметанкою в маленьких чашечках. Вона, як вдова, не господарювала сама, а свої чудові сінокоси віддавала на корисних, але не дуже тяжких умовах селянам. Це село було вже не ганчарське, а хліборобське.

Трошки далі в другий бік, у віддалі 7 верстов, у Грибовій Рудні жили дві сестри, старі панни Миклашевські. Молодша Аделяйда років 30-ти мала нахил до політики, завжди від початку до кінця перечитувала ґазету і розмовляла з моїм батьком про найдрібніші закордонні справи, надокучаючи йому цим страшенно. Вона любила дуже квіти, була романтично настроєна. В їхніх чистеньких, світлих кімнатах було повно квітів, а в дворі жив завжди якийсь дивний звір — чи то журавель, чи серна, чи попугай і т. д. Старшій панні Клеопатрі було вже 50 років, вона сама господарювала, лаялась із селянами, курила довгу люльку і взагалі в моїй дитячій уяві мала більш чоловічий, ніж жіночий вигляд. Але обидві вони були добрі, мали завжди невеличку аптику і лікували селян.

По дорозі на Добрянку в селі Паперня був маєток Туманських. Але самі землевласники тут не жили. Вони мали тут невеличкий занедбаний будинок, де жив »при- кащик«, що господарював у цій невеликій, але дуже вигідній оселі. Паперня славилася своїми чудовими лісами, що межували з величезним казенним лісом на десятки верстов, а в моїй дитячій уяві був повний . Але краса в ньому була назвичайна. Було ченні дерева, т. зв. »мачтові« стоять непорушно мов велетні, навкруги тиша, тільки птацтво безтурботне розливається піснями в цьому зеленому царстві. Десь довбає дятель дзюбом у товстий стовбур старої сосни, а вдолині, під деревами пишається папороть широколистим гіллям. Людей нема. Треба довго їхати, щоби натрапити на лісну сторожку, невеличкий будиночок, обведений високим парканом, з криницею, де ми завжди, їдучи в Добрянку, напували коней. Далі маленький струмочок і місток через нього і знову ліс, трохи молодший з веселими кущами калини, з тоненькими черемшинами, що так гарно цвіли ранньою весною і гіркими приємними пахощами вітали подорожнього. Чудова краса лісу приваблювала вдень, чарувала літніми ранками, але страшний був цей безконечний ліс уночі, зимою, коли вовки ганяли чередами й трохи що не вскакували в низькі сільські санчата. Тоді без рушниці не вибирайся в цей темний, суворий ліс…

Туманські були багаті землевласники і жили в Івашкові — великий маєток у чернигівському повіті на чорній, задеснянській землі. В Паперню раз або двічі на рік приїздив старший »панич«, літ 20–25, забирав від прикащика гроші, запивав із ним та забавлявся з селянками. Чутки про його оргії доходили й до Алешні і обурювали мого батька й сестру. Іноді цей тип зявлявся до нас із молодшим братом літ 14 і цей хлопець ввесь час розважався тим, що лякав мене. Наприклад привозив якусь маску і вискакував до мене зза лип нашого саду. Боже, як я його боялась! Туманські не надавали вартости своєму господарству в Паперні й, коли я вже була в ґімназії, продали Паперню рабінові Камінеру. Це був старий, вчений жид, що оселився в цьому маленькому будинку на спочинок, мало хазяйнував, до селян відносився дуже чемно, мав велику родину, синів і дочок. Пізніш уся ця молодь приїзджала з ріжних шкіл на вакації і в здичілому саду, що спускався до річки, залу- мали пісні, а між ними деколи й українська. Маленька хатка вже не вміщала численної родини старого рабіна.

Коли він помер, старший син перебудував її на просторий будинок з досить великою залею, мрійним бальконом у задумливий сад, де кувала зозуля, а по ночах не давав спати закоханий соловій. В залі появилося піяніно, а в другій кімнаті стояв білярд. І молодь Паперні й молодь Алешні поєдналась та трохи не щодня на бігунках приїздили до нас старші сини Камінери, студенти.

Були в нас і більш віддалені сусіди, з якими ми стрічалися, хоч і не так часто. У віддалі 15 верстов від Алешні по дорозі на Городню лежало невелике сільце Будище, що в ньому була буда — шкляна гута. Там жили дрібні землевласники Червінські, господар, що завжди ходив у якомусь широкому короткому піджаку, господиня — мила хоровита жінка з гарними темними очима, двоє синів, Петро і Микола та дочка Маня. Ще зчаста гостювала в них сестра, Агафія Олександрівна Миклашевська, вже немолода панна, що дивувала мої дитячі очі високою зачіскою. Завжди чепурно одягнена, вона намагалась вдавати з себе молодшу. Маня була трохи старша від мене, чорнявка з смуглявим лицем та чорним волоссям, дуже соромлива. В нас якось не навязалися дружні відносини і я не любила в них гостювати. Але дорога на Будище нас завжди бавила. Вона тяглася зпочатку т. зв. »дядюшкиною дорогою«, що по ній гуляв майже щодня мій хорий дядько, а далі полями, левадами і лісками. Ми часто вискакували з екіпажу і бігли за ним услід, радіючи простором, якого мало було в нашій лісній місцевості. Червінські були дуже добрі люде, що з усіх сил намагалися, з убогих засобів, що давав їх невеличкий маєток, дати як найкращу освіту дітям. Сини покінчили Московську Розумовську Академію, а Маня ґімназію в Чернигові. Їй не пощастило в житті. По смерті батьків вона вийшла заміж за селянина з Будища, що став згодом пяницею. Маня соромилася свого чоловіка, але пробувала виправдати своє одруження тим, що він добре розумівся на господарстві. Її брати були дуже розумні, молодший Петро балакучий, а старший Микола більш мовчазний і спокійний. Памятаю, як оба вони приїхали провідати нас по смерті мого батька. Сестра частувала їх чаєм, а Петро розводився на революційні теми, голосно лаяв царя, у тій самій кімнаті, де ще неначе царював дух мого батька, гарячого приклонника царизму. У мене тоді ще не було ніякого політичного світогляду, але оця смілива зневага батьківських переконань мене сильно обурила. Як я в той мент оцінила мовчанку старшого брата! А потім ми з Петром Червінським гармонійно працювали в Чернигові, а ще пізніше почали різко розходитись, коли я йшла назустріч революційним течіям, а він навпаки все більш ставав льояльним. А Микола Червінський став пізніше видатним геологом, що працював при Київському Університеті.

Згадуючи своїх давніх сусідів, що з ними в нас були добрі відносини, не можу поминути Євреїнових, що жили в селі Ваганичах. Перший, ледве окреслений спомин про Євреїнових, був у мене такий: приїхало якесь панство на коротку візиту, пані роскішно одягнена, в гарному літньому капелюсі. Обличчя змучене, хоровите. Коло неї здоровенний, але не високий пан у піввійськовому вбранні розмовляє голосно й регочеться. Батько мій слухає й я по його очах бачу, що він з ним не згоден. Сестра моя соромливо намагається забавити розмовою пишну паню. Минули роки, пан той помер, померла й нещасна пані на сухоти. Лишився син. Став земським лікарем. Мав величезне, добре упорядковане господарство, не дім, а палату з безліччю обставлених кімнат. Чудовий рояль у величезній салі, велика бібліотека. Його кабінет із великим столом, з килимом, що глушив усі кроки, з каміном і шахвами, повними книжок, завжди чарував мене оцим недосяжним комфортом. Чудовий сад славився квітами — троянди були на диво гарні — та рідко добірними овочами. Євреїнов це була розумна, широко освічена людина й незвичайно здібний фаховець. По своїм переконанням був він поміркований ліберал; ліва земська партія мала в ньому хоч і не дуже активного, але щирого прихильника. В його пишному домі нераз переховувались місцеві революціонери. Нас приймав він завжди дуже гостинно. Нераз ночували ми в нього, щоб лекше встигнути на ранішній поїзд у Хоробичах, нераз і він гостював у нас і як лікар і як »приятель дому«. Його жінка була дуже мила й гарненька, захоплена красою й ми- стецтвом, жила більше в Києві, де вчився її син юнак. А Микола Миколаєвич Євреїнов зимував на самоті в прикрашеній для неї палаті в Хоробичах. Революція жорстоко покінчила з ним. Банда темних людей, що не могла розуміти цієї благородної людини, вдерлася одного дня в його затишний кабінет і тут його вбила.

Наші найближчі, поблизу Алешні, сусіди звісно не могли задоволити мою широко освічену матір. Вона шукала розваги далі, в більш аристократичних родинах, що жили далеко, верстов 40–60 від нас — Свічини в с. Тупичеві, Лизогуби в Седневі. Моя мати була дуже побожна і їй бракувало церкви в Алешні. Парохіяльна церква була в віддалі 7 верстов за лісами, в с. Ловині. Через болота, що лежали навкруги, часом до Ловина не можна було й дістатися. Отже батько зважився збудувати невеличку церкву в самій Алешні. За допомогою тіток із Москви батько справді поставив дуже гарну маленьку церкву в стилі Растреллі, тоді модному. Це була велика вигода для селян і всі села навкруги завжди згадували за це добрим словом мого батька.

До кріпаків мій батько ставився дуже добре і нічим їх не гнобив. Мати поводилася з більшою гордістю і більше вимагала. Я ще памятаю, як у неї багато дівчат вишивало на пяльцях цілими днями і від служби вона вимагала найточнішого виконання обовязків. Взагалі батьки мої були шляхотні, високо освічені люди з добрим серцем, але вони були пани з поглядами свого часу. Я памятаю, як я дівчинкою чогось дуже уважно за обідом розглядала нашого льокая, дуже кумедного Філімона, що подавав за столом; батько суворо спитав мене по французьки, на кого я дивлюсь, і додав з докором: „on ne pas un “. В нашій бо родині панувала французька мова.

Коли я вже дорослою бувала в Алешні, від усіх селян чула вислови найприхильнішої пошани до моїх батьків. Населення нашої місцевосте — це сумішка українців із білорусами, це так звані »лапацони«. В нас носять ще білоруські білі свити й дуже часто можна почути дзекання — дзядзько, Дзмітро; вимовляють подвійні голосівки »куонь, вуол«. Наші селяне були сумирної вдачі, але хитрі, вже покалічені кріпацтвом, підозріло ставилися до всього нового, жили з ганчарства і для своїх горнів завжди крали в панському лісі дрова і хмиз. Жінки гарно ткали з вовни спідниці і вишивали лиштви коліровою вовною. В Олександрівці ходили в яскраво червоних, домотканих і вдома пофарбованих спідницях, вишиваних зеленою, жовтою і блакитною вовною. Старенькі баби носили на голові довгі білі намітки. Чоловіки ходили в свитках теж із домашньої тканини. В хатах усе внутрішнє влаштування було цілком українське, але самі хати були з дерева, чорні, без садків, з загородженим обійстям. Свої ганчарські вироби селяне возили продавати на Полтавщину та Київщину. У віддалі 12 верстов від Алешні — містечко-слобода Добрянка, виключно заселена москалями старого загарту. Половина цього містечка належить уже до Могилівської губернії і заселена самими жидами. Ця Добрянка й була нашою поштовою стацією і найближчим торговельним пунктом. Московки з Добрянки мали славу добрих садівниць; вони плекали дуже гарні малини та полуниці майже на сипкому піску й споконвіку орендували панські сади. Чоловіки були мулярами і на літо розходилися далеко на ріжні будівлі.

II. Дитячі літа (народилася 1856 р.). Батько по визволенні селян з кріпацтва (1861) стає мировим посередником. Перший виїзд за кордон з батьком і старшою сестрою (1863). Звязок сестри й брата Олександра з тодішнім російським визвольним рухом. Переїзд родини до Києва. Вступлення до ґімназії (1867). Знайомство з молодим подружжям Старицьких вперше вносить у родинне життя Ліндфорсів український елєме

II.

Я народилася 1856 р. в цій самій Алешні вже пятою дитиною в моїх батьків і народилася такою кволою, що всі були певні, що я недовго поживу і мама часто казала: »не хочу її любити, все одно помре«. Була в мене і водянка і ще якісь хвороби. Наша родина під цей час складалася зі старшої сестри Мані, 12-літньої, старшого брата Олександра, 16-літнього, сестри Наталі, 10-літньої, та брата Володі, шестилітка.

Наталя й Володя померли ще в перші роки мого життя. Мати за ними так затужила, що захворіла на туберкульозу. Я не памятаю своєї мами, але памятаю, як мене збудили вночі й понесли в вітальню, де стояло тоді її ліжко, відгороджене параваном. Вона вмирала й мене принесли, щоби вона мене поблагословила. Батько трохи що не збожеволів із горя. Поховав свою Ганну на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготував місце. Капличку обтягнули чорним сукном і в ній повісили великий гарний образ Матері Божої — Неутолимої Печалі. Чорним сукном обтягнули також ввесь кабінет батька, де він замкнувся й нікого до себе не пускав. Тільки я мала право щовечора його відвідувати. Як тепер бачу цілком чорну кімнату, велике вольтерівське крісло, в ньому сидить татко і я з ним. Перед нами горять дрова в камині, а коло дверей стоїть прикажчик Антін і розказує, що за день зроблено в господарстві. Татко мовчки слухає його, іноді невважливо вставляє свої запити чи вказівки. Йому все байдуже. Нема тієї, для якої влаштоване це домашнє вогнище, тієї, що її портрет висів над чорним столом у чорній рамі. Вогонь із каміну відблискує на шклі й надає портретові щось живого… А за дверима сестра в жалібному вбранні готує чай у великій салі зі свічадами. Вже все готове, а вона не сміє покликати батька, не знає чи він схоче вийти, чи післати йому чай у самітню жалобну кімнату. Вона ще молоденька, але по смерті матери, господиня. На дитячі плечі впало все хатнє господарство, насіла тяжка турбота за малу сестру.

З цього раннього дитинства залишилися в мене лише уривчасті спогади: старенька няня з Грибової Рудні — вона натягає панчішки на мої ноги, а я пустую, розпитую її про новинки дворового життя, іноді вона приносить мені з »людської« кухні чудову перепічку, що мені здається смашнішою від усіх кухарських тартинок із нашого стола. Памятаю подорож до Москви в величезній кареті, де в мене був цілий куток для моїх ляльок. Виїхали з дому своїми власними кіньми, на першій стації вже ждали свіжі коні, що їх вислано вперед і щойно з третьої брали поштових коней. Карета була повна всяких припасів. На стації виносили ріжні валізки з пиріжками, замовляли юшку з курки, все запивали чаєм і знов усі влазили в карету, як у Ноїв ковчег і їхали далі. Памятаю, як приїхали ми до тітки Філатьєвої, моєї хресної мами в її чудовий маєток Чайнково в Ярославську губ. Там їздили ми з тітками до ліса по гриби. Сідали на довгу »лінейку«, запряжену чотирма кіньми, й їхали дуже поволі. Тітки дивилися на траву через льорнетку і, побачивши гриба, казали зупинятись, якась »дівка« стрибала з лінейки й брала гриб.

Потім одразу ці мої туманні спогади прояснюються. Щось велике настає в нашому житті — 1861 рік, 19. лютого. Батка зразу вибрали мировим посередником і він почав з захопленням провадити »уставні грамоти« на користь селян. Саме тоді мусів виїхати за кордон, щоби відвідати хвору мою тітку Наталю. Сестра моя не хотіла їхати. Вона привітала великий акт визволення кріпаків своїм чулим серцем і всією душею хотіла приєднатися до праці для визволення народу. Але вкінці виїхали ми всі в трійку. Це перший мій виїзд до Европи на семому році життя. Найдовше були тоді в Швайцарії. Памятаю, як виїзджали ми на ледівець Ґрендельоальд на осликах, удвох із сестрою. Памятаю дивне почуття холоду серед теплого літнього дня, Женеву, Інтерлакен, озеро Тунське — але моя сестра не роскошувалася красою найкращих швейцарських гір, ані пишнотою готелів; в Женеві й Берліні шукала російських еміґрантів, що разом із Герценом покинули Росію, от як Блюмель і другі. В наші гарні готельні кімнати заходили якісь погано одягнені, розкудовчені люди, батько хмурився, коли вони зявлялись, і виходив з кімнати, а сестра з захопленням розмовляла з ними та діставала від них заборонену літературу. Я памятаю, як часто, коли ці несамовиті для мене люди виходили, вона палко хапала мене в обійми і казала: »Ноно, Ноно, ти ж нічого не розумієш, це найкращі люди Росії!« В Женеві взяли для мене гувернантку, швайцарку, що говорила по французьки і знала також англійську мову. Вже в вагоні m-lle Andrée почала мене вчити рахувати стовпи по анґлійськи „one, two, three“… Хоч вони бігли без кінця перед нами, я ніяк не могла запамятати більше чотирьох…

Коли ми повернулись до Алешні, життя наше зовсім змінилося: карлик Сидорка, що раніш сидів у передпокою і запалював таткові люльку, вже покинув свою службу і пишно, з незалежним виглядом походжав по селі. Нова няня Дуняша, що була також за швачку, оповідала мені, що мій татко »облагодєтєльствовал свою дворню«: всім подарував добрі шматки землі й дерева на хати, і візникові Петрові, і кухареві Миколі, і навіть кривому пастухові Семенові. Я завжди знала, що мій татко дуже добрий і це мене не здивувало. Але один раз я справді була здивована. Коли я увійшла якось перед вечором у нашу салю, вона була ясно освітлена, чайний стіл прибраний по святочному, а за столом сиділи прості селяне. Між ними сидів мій татко і серіозно, заклопотано розмовляв із ними. За самоваром сиділа моя сестра в дуже піднесеному настрою і частувала селян. Деякі з них мали на шиї медалі на ланцюжках. Я так здивувалася, що зараз побігла до Дуняші й вона мені все розяснила: селяне, то старшини з ріжних сіл, татка вибрано мировим посередником і він з ними радиться, як найкраще переводити уставні грамоти. Мало що я зрозуміла з цих пояснень, але престіж татка в моїх очах піднісся. Татко — мировий посередник: це мабуть щось дуже почесне! Але на жаль це викликало багато розїздів далеко й близько і це вже мені не подобалося. Щодо сестри, то мене вже ніщо в її поведінці не дивувало: я знала, що на мезаніні вона влаштувала школу і до неї ходили з села хлопці й дівчата вчитись; знала, що вона цілими ночами читає біля мене в ліжку якісь книжки й ховає їх від усіх.

Справді почалося нове життя, але спостерігати його мені страшенно перешкоджала моя француженка. Вона ввесь час тримала мене коло себе, я мусіла читати по французька в дуже товстій книзі „Journal pour tous“. Інколи там було й щось цікаве, але це читання мене дуже нудило. Крім того мені страшенно не подобалось, що m-lle Andrèe не спочувала ані моїй сестрі, ані таткові: завжди лаяла наших селян і виголошувала: „quel sale pays, quelle ignorance!“. Вона висміювала нашу реліґію, примушувала мене переписувати цілі стовпці французьких слів, щоб я запамятала їх правопис. Я переконалася також, що вона страшенний страхополох: одного разу зимою ми пішли з нею на прохід і в лісі побачили вовка. Вона схопила мене, закричала „le loup, le loup!“ і ми бігом погнали в сад. Але я була переконана, що це був не вовк, а собака.

Вона забороняла мені й близько підходити до сільських дітей. Одного разу побігла я потайки з дочкою одного з наших дворових гуляти. Переходячи нашу невеличку річку по колоді, що її перекинули з одного берета на другий, я якраз посередині впала в річку, саме в ряску. Вхопилася за кущі і за допомогою дівчини вилізла щасливо на беріг. Та в якому вигляді, — зовсім мокра, вся обліплена ряскою. Як його вернутися додому через увесь двір, щоб не попастися на очі ґувернантки? Але дівчина повела мене через кухню, там мене переодягли і ґувернантка так і не довідалась про мою невдалу прогульку.

Виховувала мене не вона, а моя сестра і татко, але я їх не боялась, а любила всім серцем. І вони мене щиро любили, але були справедливі. Пригадую, що зимою щодня ми їздили з сестрою на прогульку саньми. Одного разу було дуже зимно і сестра звеліла мені скинути »криноліну«, що її в ті часи носили і малі і старі »дами«; я вперлася, що нізащо не скину. На цю нашу сварку надійшов татко. »Чого ви не їдете? Коні чекають«, суворо спитав він. Коли вияснилася причина затримки, він одразу велів мені зняти криноліну та ще вкинув мене на ліжко, нашльопав добре і звелів зараз їхати. — »Люди й коні не мають чекати на дитяче вере- дування!«. Щодо моєї сестри, то вона була занадто добра, щоб хоч колинебудь зі мною суворо обходитись. Молода, зовсім самітня, привязана до хати і господарством і моїм вихованням, вона не мала коло себе нікого; з батьком у неї не було щирої інтимности, я ставала для неї й подругою в житті і навіть довіреним другом її дівочих мрій.

Так на початку визвольного руху несподівано заїхав у наші нетри якийсь професор Шперлінг з листом від мого брата, що жив у Петербурзі. Мій брат, учень Пажеського корпусу, гвардійський старшина, страшенно нудьгував на військовій службі і піддержував зносини з визвольним рухом серед цивільної петербурзької молоді. Проф. Шперлінг прожив у нас лиш кілька день, але ввесь час розмовляв із моєю сестрою; і коли він поїхав, то завіз із собою і частину її серця. Немолодий, не дуже гарний, з великими синіми окулярами, він опанував це серце не красою своєю, а тим живим словом, розумними думками, запалом громадського ентузіязму. Мені самій довіряла бідна моя сестра таємницю свого серця.