Національна справа

Front matter

невтомного каменяра міжнародньої справедливости, палкого оборонця поневолених народів і заслуженого дослїдника національного питання Михайло Драгоманов.

Автор. …Нове людство може бути тільки тодї багате й повне життя, коли окремішність кождого народу задержить ся в загальній гармонїї та коли всї країни будуть грати на струнах вселюдської лїри. w:Жан Жорес: Батьківщина й робітництво.

…Поневолений народ — засуджений на смерть. Народи — се скарбниці культури, бо вони є посередниками поміж одиницями й людством. Бажати винищити або поневолити якийсь нарід — се те саме, що зовсім позбавити людство одної культурної форми. .

Передмова

.

Всесвітня війна поставила національну справу, так сказати, рубом у всій її гостротї та складности. Нїколи ще взаїмні відносини поміж нацією та державою не були такі пекучі й актуальні, як саме під час бурхливих воєнних подїй останнїх чотирьох років. Мало коли так підчеркувало ся право народів на національне самоозначеннє та полїтичну самостійність, як тепер. Національна засада з середини XIX в. знову виринула на полїтичнім обрію Европи, на сей раз з куди більшою силою та життєвим розмахом. На жаль, серед широкого загалу є так само мало позитивного знання сеї дуже складної та тяжкої проблеми, як і тодї, коли вона вперше появила ся в авреолї романтичної краси та мрійности.

Хоча наука де в чім чимало вияснила зі справжньої істоти національної проблеми, але далеко ще не поставила систематичного її дослїджування на обєктивно науковий ґрунт. яко спеціяльна наука про сю справу — чекає ще свого Челлєна. Ся війна причинить ся до її повстання, се річ певна, але зараз годї чекати на її появу задля розвязання невідложних національних питань, від яких стогне від довшого часу сучасна Европа.

Отже заки витворить ся систематична й докладна теорія національної проблєми, публїцистика мусить спопуляризувати дотеперішнїй науковий дорібок на сїм полї. Під сей час се одно з найважнїйших її завдань супроти широкого загалу, який в справах національної полїтики здебільшого блукає по манівцях і нетрях псевдотеоретичних фантазій або гарних бажань. Ся розвідка має саме таку інформаційно-орієнтаційну мету. Вона тому не претендує анї на повноту, анї на вичерпаннє сеї дуже пекучої справи нашого часу. Як що їй хоч трохи вдасть ся розвіяти романтичну імлу та шовінїстичну темряву, що хмарою затемнюють національні справи, то її цїль буде осягнута.

І. Б.

1917, 22–XI.

Національно-визвольні рухи нового часу й „визвольники“

I. Національно-визвольні рухи нового часу й „визвольники“.

Національна справа — поруч соціяльної — належить до найтяжших проблєм нової доби. Особливож з огляду на культурно-національне відродженнє та державно-полїтичні прямування т. зв. „неісторичних“ народів, себто поневолених і недержавних, котрим або взагалї не вдало ся дотепер національно самовизначити ся чи здобути державну самостійність під полїтичним оглядом (напр. Лотиші, Естонцї, Фіни і т. д.), або які з тих чи инших причин втратили свою самостійність, а потім занепали під полїтичним і національно-культурним оглядом, отже котрі лише з застереженнєм можна називати „неісторичними“, бо вірнїйше було-б називати їх „півісторичними“ народами (напр. Чехи, Ірляндцї й анґлїйські Кельти взагалї, Українцї, теперішнї бельґійські Флямандцї, балканські Славяне, Вірмени, Грузини тощо.

А мало до якої справи (знову поза соціяльною) загал та громадянство відносять ся з такою байдужністю і упередженнєм або нехітю, як саме до національної… Серед пануючих державних народів усї національно-культурні, а далї й полїтично-самостійні прямування їх поневолених недержавних братів приймають ся звичайно та здебільшого з очевидною ворожнечею. Народи-патриції не дивлять ся на відродженнє народів-плебеїв як на природний процес, котрий орґанїчно випливає з дотеперішнього розвитку людської суспільности; на їх думку се є: або романтично-етноґрафічна примха інтелїґенції поневолених народів, оскільки їх відродженнє обмежуєть ся лишень красним письменством для домашнього ужитку, ідилїчним віршуваннєм в рідній мові, влаштовуваннєм національних народнїх свят, ношеннєм національної одежі тощо, як ми се бачимо напр. у початкових фазах провансальського руху „філїбрів“ у південній Франції, або на їх думку — се є якась полїтична інтриґа, штучний винахід сусїдньої ворожої держави оскільки національне відродженнє народів-паріїв, перейшовши підготовчу фазу культурно-національної романтики, входить потім у стадію господарського й полїтичного реалїзму.

Для нїмецьких панґерманїстів відродженнє австрійських Славян було панславянською царською інтриґою й вони в нїй скрізь добачували лише московські „рублї“. Для багатьох московських і польських націоналїстів український національний рух се або австрійська (ґр. Стадіон) або нїмецька інтрига життєва сила якої неначе спочиває в коронах або пруських марках. Так само для Французів відродженнє флямандського народу се прусько-нїмецька інтриґа, хоча їм добре відомо, що Флямандці до Нїмцїв відносять ся чи ще не з більшою несимпатією нїж до Французів.

В дїйсности-ж новочасні національні рухи так само, як і соціяльний, є природним проявом основного перетворювання істнуючої суспільности, яка простує до скинення всїх кріпацьких пут минувшини, до цїлковитої лїквідації колишнього т. зв. февдального режіму. А саме в міжнаціональних відносинах найбільше досї залишило ся сього кріпацького февдалїзму; отже тому й національна ворожнеча все більше та більше зростає в міру зросту напруження та розмаху рухів відродження у поневолених народів. Ся ворожнеча де в чім нагадує відомий суспільний антаґонїзм поміж капіталїстичною буржуазією та пригнобленим пролєтаріятом. Загалом ся боротьба поневолених народів з пануючими має свою чималу суспільну підвалину. Тому й її дотеперішнїй та майбутнїй перебіг багато де в чім нагадує та нагадуватиме визвольний рух працюючого люду. І як в сїй суспільній клясовій боротьбі побіда безперечно буде по сторонї поневоленого пролєтаря, так і у великім поєдинку пануючих і гноблених народів — скорше чи пізнїйше побіда припаде сим останнїм.

Станеть ся так не тому, що домагання і прямування народів-пролєтарів справедливі та морально позитивні в своїй основі, тимчасом коли поборювання їх з боку народів-панів є безглуздною спробою зупинити природний розвиток суспільного процесу й у своїй основі є захланними й хижацькими, себто морально очевидно негативними, але через те, що сї останнї суперечать напрямови суспільного розвитку нової доби, що вони є проти часу, анахронїстичні, що вони божевільно силкують ся зупинити ріст життя, загальмувати розцвіт нового та вічного його росту.

Як упав і доживає свої днї суспільно-господарський февдалїзм і наближаєть ся час, коли подїл людей на білу панську та чорну робітничу касту буде лише сумним спогадом злощасної минувшини, так недалекий вже час, коли руштуваннє державно-національного феодалїзму, підточеного вже та розїздженого зубом часу, зломить ся у своїм фундаментї, пута та кайдани, що сковують поневолені народи, спадуть, скинуте буде національне ярмо й утиск. Вчорашнї народи-кріпаки стануть ся вільними будівничими своєї сучасности та майбутности, свого нового власного життя.

Ся всесвітня війна чимало причинить ся до того, щоб процес визволення поневолених народів відбув ся скоршим темпом. Річ в тім, що після її вибуху правительства та дипльоматії і заграничні уряди обох воюючих таборів узяли під свою високу руку малі й поневолені народи. В Лондонї, Петроградї, Парижі, Віднї, Берлїні й Вашинґтонї чимало разів керманичі держав і визначні полїтичні дїячі urbi et orbi проголосили заяву, що сю війну їх держави ведуть головно задля визволення поневолених народів. З сих ви- звольних промов можна-б було зладити чималу книжку, колиб зібрати всї до купи. На жаль, до більшости сих заяв можна віднести відому українську приповідку: „обіцяв пан кожух, тепле його слово.“ Не вперше се державна дипломатія виступає в оборонї прав поневолених народів. Вже в минулім столїттю вона чимало послугувала ся національною засадою задля своїх імперіялїстичних і експансивних мет. Полагодженнє балканської проблєми переведено саме під сим її „визвольним впливом“, в чім чимала роля припала російському царизмови.

Великим державам йшло при сьому головно про витвореннє в Европі такого status quo, котрий найлїпше відповідав би їх державному еґоїзмови й забезпечував би перед повстаннєм якогось нового небажаного конкурента в европейському державному концертї. Вони дивили ся на національну справу яко на розкладовий чинник, що ослаблює великі держави ріжнонаціонального складу (Туреччина, Австро-Угорщина). Справжнї життєві інтереси „визволюваних“ народів були при сьому на другому, коли не на дальшому плянї. Вони мусїли достосувати ся до великодержавних забаганок, а не навпаки.

Історія Балкану під сим оглядом дуже поучаюча. Европейська дипломатія протягом минулого столїття перебудовувала його міждержавні відносини кілька разів — на кождій міжнароднїй конференції, при чім раз фаворизував ся один, другий раз другий нарід (вистарчить напр. згадати відносини великих держав до Македонії). Балканські народи врештї проти волї своїх протекторів мусїли власними силами звести порахунки з Туреччиною. На жаль, у своїх „визвольниць“ вони вже настільки заразили ся великодержавною манїєю (мрії про велику Болгарію, велику Сербію, Грецію та Велику Румунїю), що, сливе визволивши ся, перегризли ся поміж собою на радість тихже протекторів, які дуже бояли ся, щоб Балкан врештї не визволив ся від їх „визвольних“ заходів.

Европейська велико-державна дипломатія вітала, словом, національні рухи та прямування поневолених народів яко чинник. Натомісць ворожо ставила ся до них, коли вони приводили до зєднання та зцїлення більшого державного комплєксу, як напр. до повстання новочасної нїмецької держави, — нового неприємного конку- рента для Франції й Анґлії, — яким колишня нїмецька державно-княжа, „розмазана каша“ (як недавно про се дотепно висловив ся нїмецький мінїстер заграничних справ) була приємнїйша нїж сильна новочасна Нїмеччина.

Нещирість всїх дипломатичних старань великих держав про долю малих і поневолених народів зрештою добре видко з того, що звичайно та здебільшого „визволенне“ переводило ся на рахунок свого політичного противника чи ворога, тимчасом коли у себе вдома лишалося все постарому. Поневолені народи гнобили ся; їх прямування до національного відродження безоглядно переслїдували ся та вигублювали ся. Пригадаймо собі напр. російський царизм в ролї балканського „визвольника.“ Сю самодержавну, абсолютистичну Росію, де від Молдована аж до Фіна все на всїх мовах мовчало, бо благороденствувало! Або навіть щирість симпатії Анґлїї до поневолених народів, Анґлїї, яка рівночасно дуже безоглядно душила найменший прояв національної самосвідомости серед Ірляндцїв, голодом виморюючи сей безталанний і пригноблений кельтський нарід, а не так давно ще вела заборчу війну з малим бурським народом!

Правда, все се малюнки минувших не днїв, але десятилїть. Може дипломатична Европа XX ст. чеснїйша й поряднїйша від своєї попередницї XIX ст. Може загранична полїтика між тим стала ся демократичнїйшою та моральнїйшою?! Замісць відповідати на се — подивім ся лишень на справжнїй образ дипльоматичних національно-визвольних заходів саме вже під час сеї всесвітньої війни, коли чейже розходить ся про основну перебудову вчорашньої Европи, про свого роду переоцїнку всїх її дотеперішнїх вартостей і коли можна б було дожидати найбільшого напруження та вислову всїєї чесноти та порядности дипломатично-офіціяльної її істоти.

Щож ми побачимо? Здебільшого добре вже знайому закулїсову інтриґантську гру з середини минулого столїття. Тільки в більшім виданню та з більшим інтелектуальним і фразеолоґічним жонґлєрством і єзуїтизмом. Знову „визволюють ся“ кріпаки-сусіди, а свої заковують ся в ще гірші кайдани національного поневолення.

Антанта піклуєть ся про австро угорські „окраїни“ й „інородцїв“, хоче вигнати варварську Туреччину з Европи, визволити нїмецьких не-Нїмцїв. Вона цїкавить ся чеською, ельзас-льотаринзькою, вірменською, подекуди польською справою. Московський царизм ішов „визволяти“ австро-угорські недержавні народи, тим часом як „Лїґа російських інородцїв“ зладжувала для Вільсона свій страшенний акт оскарження проти царського знасилування та поневолювання численних російських „окраїн“ та „інородцїв“.

Анґлїя, захоплена визволюваннєм австрійських, турецьких і ґерманських недержавних народів, забула про своїх під боком, аж сї змушені були пригадати їй своє істнуваннє торічнїм (1916) повстаннєм, аж повішеннє ірляндського національного провідника Роджера Кезмента ще один раз пересвідчило весь культурний світ в тім, що славетна анґлїйська свобода й полїтичний демократизм мають свій дуже чорний відворотний бік. Франція та Бельґія, справедливо домагаючи ся направи заподїяних їм кривд, рівночасно переводять безоглядну боротьбу проти під очевидно безглуздим закидом якогось його „ґерманофільства“. Про покійну Росію годї говорити, не тому, що про мертвих можна або добре говорити або зовсїм не треба говорити, але тому, що на щастє царизм вже на все щез з поверхнї землї. Одначе фактом лишить ся, що його передсмертна фарса — виступ у ролї „визвольника“ поневолених народів під час сеї війни — означає всесвітнїй рекорд в історії дипломатично-національного „визвольного“ гумбуку.

Було-б очевидно несправедливим і одностороннїм закидувати дипломатичний махіявелїзм та гіпокризію лишень почвірному порозумінню. Під сим оглядом ворожий йому центрально-державний табор мало в чім відріжняєть ся від антанти. Головно хиба тим, що не має серед поневолених народів морально-полїтичного кредиту першої. Революційні та демократичні традиції головних співучасників почвірного порозуміння (французька „деклярація прав людини та громадянина“ або анґлїйська „велика хартія вольностей“) зрозуміло більш приваблює плебейські пригноблені народи нїж спогади метернїхівського, бахівського абсолютизму, чи передвоєнного пруського гакатизму. Тому саме й виступ центральних держав — особливо-ж Нїмеччини — в ролї „визвольників“ поневолених народів зустрів ся загалом зі значно меншим довіррєм і симпатіями нїж більш менш аналоґічні заходи антанти. Одначе де в чім ся роля сих останнїх була улекшена через те, що свою „визвольну“ акцію вони звернули супроти найбільш та страшенно поневолених народів, які стогнали в грізнім ярмі царської „тюрми народів“, та що в часї війни вони деякі фактично визволили звід панування царизму.

Центральні держави головну увагу присвячували , щодо котрої позитивну свою визвольну полїтику довели до проголошення (5 падолиста 1916 р.) Конґресівки польською самостійною державою з перспективою деякого її поширення після скінчення війни на схід, себто по лїнїї державно-історичних традицій та прямувань польських самостійників, але без пруської й австрійської навіть етноґрафічної частини Польщі. Галичинї приобіцяно лишень широку державну автономію в межах габсбурзької монархії.

Менш фактично проявляло ся зацїкавленнє для питання, хоч воно протягом війни набуло першорядного міжнароднього значіння, а вже зовсїм очевидно використовували ся полїтично-дипльоматичні справи: , , не без звязку зі сумно-славетною засадою „роздїляй і пануй!“.

Инші національні справи східного кольосу (як , ) викликали здебільшого теоретичне й культурне зацїкавленнє. Під сим останнїм оглядом в Нїмеччинї загалом вельми багато зроблено для популяризації національних справ і рухів не лише російських, але антантського табору взагалї. Протягом війни в Нїмеччинї повстала чимала публїцистична й полїтична інформаційна лїтература з приводу них, в якій хоч багато є занадто одно- стороннього й тенденційного, але поруч з тим не мало матеріялу, під кождим оглядом серіозного й доброго. Згадаю ще, що для популяризації російських національних справ багато причинили ся відомі берлїнські т. зв. „“.

З західних національних проблєм центральні держави (властиво Нїмеччина, бо Австро-Угорщина під сим оглядом нїяк спеціяльно не виступала) розмірно найбільше присвячували уваги . Роджер Кезмент знайшов, як відомо, в часї війни захист у Нїмеччинї, де розвинув вельми енерґічну публїцистичну дїяльність для визволення своєї батьківщини з анґлїйського ярма. В звязку з сим саме в часї війни появила ся у Нїмеччинї чимала публїцистична лїтература, що всесторонно розглядала дуже цїкаве й актуальне ірляндське питаннє.

Щодо — нїмецьке відношеннє могло по зайняттю Бельґії цїлком реально проявити ся, а саме в напрямі переведення основних національно-полїтичних і культурних домагань сього своєрідного народу, якому у власно-державній хатї жило ся, як в чужій, котрий на власній шкірі досвідчив бездонну ріжницю поміж французькою революційною вільно-любною фразеольоґією та дїйсною національно-централїстичною державною полїтикою. Нїмцї перевели адмінїстративний подїл Бельґії на флямандську й валоно-французьку частину; здїйснено одно з найзаповітнїйших культурних домагань флямандського народу, себто ународовленнє ґентського унїверситету. Одначе Флямандцї, котрих їх компатріоти Французи оскаржують у „ґерманофільстві“, ставлять ся до сеї фляманофільської полїтики окупаційного нїмецького уряду дуже пасивно й без симпатій. Серед них було донедавна чимало явних ґерманофобів.

Найслабшим пунктом центральних держав щодо їх національно-„визвольних“ заходів є те, що під сим оглядом вони у себе в хатї полишили старі передвоєнні порядки, які ще завдяки воєнному режімови в часї війни подекуди дуже погіршили ся, ставлячи їх власних „інородцїв“ і „окраїни“ у вельми тяжке положеннє, що знаменито знову використовувала дипльоматія почвірного порозуміння, особливо-ж у своїх нападах на Австро-Угорщину.

Якого лиха наробив австро-угорський абсолютизм в часї війни, як безоглядно поводив ся супроти своїх народів-плебейцїв, про се увесь культурний світ довідав ся з трибуни віденського парляменту під час торічнього (1916) весняного його засї- дання, коли заступники Чехів, південних Славян, Поляків і Українцїв виступили зі страшенним оскарженнем проти режіму гр. Штірка та його грізної спадщини, проти крівавої експрес-юстиції, яка майже по столипінськи щедро вішала „інородчеське“ населеннє наддунайської держави. З таким „домашнїм обиходом“ дуже ризиковно одягати ся у плащ національного „визвольника“.

В Нїмеччинї також власних „інородцїв“ трактовано яко населеннє другої кляси або низшого сорту. Гакатизм формально завішено на час війни задля „горожанського миру“. Але дух його та бюрократична практика здебільшого лишили ся постарому. Протести-промови польських послів у берлїнськім парляментї подекуди відхилили занавісу, що закривала справжнє полїтичне положеннє у Познанщинї. А ситуація в Ельзас-Льотаринґії була куди більше загострена й пекуча.

Словом, „визвольні“ заходи европейських державних спілок в дїйсности були лише більш чи менш замаскованим державним еґоїзмом, властиво отже звичайним імперіялїзмом і експансією. Задля поневолених народів „визволеннє“ таким робом і серед таких обставин могло-б легко стати ся справжнїм данайським дарунком, як се найлїпше досвідчив нераз на собі у минулім столїттю Балкан і як на сїм ґрунтї прийшло вже до чималого непорозуміння поміж „самостійною“ Польщею та її „визвольницею“ Нїмеччиною.

Поневолені народи мають, розуміється, право використовувати задля свого визволення загальну міжнародню ситуацію та полїтичну конюнктуру; се значить: вступати в полїтичні союзи, котрі можуть йому улекшити визвольну боротьбу. Одначе нїколи не слїд покладати ся цїлком на сю зовнїшню поміч, котра звичайно дуже дорого коштує, а до того ще тільки визволює. Поневолені народи хай памятають гарне гасло італїйського визволення: Italia fará da se (Італїя сама зробить ся), себто визволить ся власними силами. Бо в дїйсности народ визволюєть ся завжди власними силами й фундамент свого визволення та самостійности треба завжди будувати на ґрунтї власної своєї національної енерґії, а насамперед, розумієть ся, через серед як найширшого свого загалу, що є найлїпшою запорукою успіху й побіди в боротьбі за національне визволенне.

„Істнуваннє народу — каже чеський Фільософ Фр. Крейчі, автор незвичайно цїкавої і актуальної розвідки п. з. „Право на істнуваннє малого народу“ — залежить від умовини, яка не може бути переможена нїяким моральним насильством і жадним насильством взагалї з боку иншого народу й котру кождий народ має у своїй силї. Можемо сміло сказати, що доки ся умовина триває, народ непереможний, лише винищити, перестріляти, змасакрувати можна-б було народ; але коли ми вже дійшли так далеко, що такого дїлання не можна подумати в культурнім світї, принаймнї поміж цивілїзованими народами, тоді ся умовина є для найменшого народу запорукою істнування, хиба що він сам її відцураєть ся, що означало-б самогубство. Сею умовиною є національна свідомість, національне самоусвідомленнє. Се є те, що тримає приналежників народу разом, що творить з одиниць національну суспільність серед всїх обставин, які можна подумати, а сеї „свідомости“ з душі одиниць нїяким насильством не можна вирвати, отже доки є національно свідомі одиницї, доти істнує народ і його не можна знищити…

„Тому усвідомлений народ, всї верстви якого проникнуті національною самосвідомістю, кождий член котрого сю приналежність відчуває яко основну частину своєї особистої істоти, витримає кожде протидїланнє, утиск, насильство, переживе всї катастрофи. В накинутій боротьбі за істнуваннє побідить, оборонить право на буттє, а перед сим в нївець розсипують ся всї висновки фільософів, соціольоґів, державних дїячів і істориків, котрі хотять нас переконати про те, що боротьба малого народу проти великого безнадїйна, бо буцїм-то сильнїйший побідить, що до великих народів належить будучність, що вони є представниками людства й носителями культурного розвитку. Добре, хай сильнїйший побідить, але національна самосвідомість є силою, котрої не можна знищити, отже й права на істнуваннє малого народу не можна знищити, боротьба за нього може вести ся з довіррєм в кінцеву побіду й серед найнеприхильнїйших обставин“.

Сї уваги з приводу основної умовини права на істнуваннє малого народу можна віднести до кождого . І для них се перша й провідна умова їх непереможности. Тому, як ми вже зазначили вище: .

Головні чинники й основні фази національно-відродних рухів

II. Головні чинники й основні фази національно-відродних рухів.

Національне пробудженнє і далї культурне відродженнє й самоозначеннє т. зв. „неісторичних“ народів є одною з найцїкавійших появ новочасного життя. Се не припадковий епізод у новітнїй історії Европи, але дуже типова поява, спричинена й викликана цїлою низкою культурних, полїтичних і суспільних чинників. Відомо загально, що сї національно-відродні рухи датують ся головно від початку XIX ст. Тодї саме европейська суспільність вступила в одну з найкритичнійших стадій свого розвитку, коли старі февдальні її основи, т. зв. „ancien régime“ (старий лад) занепадав під могутнїми ударами великої французької революції, а на його руїнах почала народжувати ся нова людська громада під соняшним, чарівним гаслом: „вільности, братерства та свободи“, коли проголошено одну з найбільших засад нового часу — визволеннє людини (у так зв. „Деклярації прав людини та громадянина“).

Дуже цїкаве й гідне уваги те, що французька революція, яка спеціяльно у національній справі (саме щодо поневолених народів Франції та їх мов) зайняла крайно державно-централїстичне становище (французькі якобінцї-централїсти були саме батьками й ідеольоґами всїх пізнїйших протинаціональних державних централїзацій скрізь по всїй Европі, отже всїляких їх „обрусїнїй“, ґерманїзацій, мадяризацій і т. ин., мала своєю загальною ідеолоґією чималий вплив на розвиток визволених народів. Згадана вже тут „Деклярація прав людини та громадянина“ була саме полїтичним євангелієм перших апостолів національного відродження історією забутих і приборканих народів-кріпаків.

Се зрештою зовсїм зрозуміле: індивідуальне відродженнє людини було одною з передумовин суспільного визволення загалу. З руїн февдальної суспільности насамперед визволив ся так званий „третїй стан“ (tier état), але побіч та поруч нього виринула на суспільно-полїтичнім обрію зоря нової кляси: працюючого, обездоленого народу, якому припало завданнє бути головним двигуном і будівничим майбутньої нової суспільности. Головну-ж масу та національне ядро „неісторичних“, а здебільшого й поневолених народів взагалї творить саме сей працюючий нарід. Бо колишнє його власне панство винародовило ся на користь державно-пануючої нації, а саме — зверхнїх аристократичних його шарів (напр. спольщеннє, а потім змосковщеннє українських верхів). Новочасна „інородчеська“ інтелїґенція так само якийсь час поповнює ряди національних перекинчиків особливо там, де власне національне відродженнє поступає поволї наперед або де державний пануючий нарід представляє заразом культуру всесвітнього значіння (напр. словацькі, хорватські або українські т. зв. „“ перевертнї на Угорщинї, або фламандські „франскілїони“ (Franskiljon) у Бельґії.

Задля „неісторичних“ народів новочасна суспільна еманципація спричинила заразом національне пробудженнє та відродженнє, а далї й визвольне прямуваннє до самоозначення й самоуправи. Величезну ролю у сїм, як і в суспільнім русї нової доби взагалї, відограв , який справдї став кумом національних відродин приспаних історією народів-кріпаків.

Одначе в ґенезї відродження народів-кріпаків капіталїзм щодо часу був пізнїйшим чинником. Отже про його говоритимемо потім. А тепер мусимо ще звернути увагу на один факт у процесї новочасного національного ренесансу, що хронольоґічно попередив французьку революцію. Маємо на думцї піонїрське значіннє в її ріжноманїтних проявах у заранку історії нових віків, яка своїм протестом проти мертвої латинщини у священих книгах і заведеннєм в них живих народнїх мов була чималим і одним з перших імпульсів до пробудження національної самосвідо- мости серед народнїх мас „неісторичних“ народів. Але й серед історичних народів релїґійно-реформаторські прямування инодї мали виразно-національний характер, як напр. , котрий причинив ся до великого поглиблення народньої самосвідомости Чехів, а потім був найбільшим їх заборолом проти небезпеки ґерманїзації. Виданнє Євангелія чи Біблїї (а инодї просто якогось молитовника) на рідній мові для багатьох „неісторичних“ народів (напр. Фінів, Естонцїв, Лотишів, Литовцїв і т. ин. було початком власного письменства. Коли отже згодом (у XIX ст.) почало ся новочасне культурно-лїтературне відродженнє сих народів задля вироблення власної їх лїтературної мови, сї лїтературні початки з часів реформації були підвалинами та вугольними камінями.

А не треба хиба спеціяльно підкреслювати, яке величезне значіннє мало у відродженню „неісторичних“ народів на народнїй основі. Се властиво вихідна точка кождого національного ренесансу; підвалина, на якій будуєть ся потім дальше культурно-національне самоозначеннє даного народу; словом, подїя першорядного культурного й суспільного значіння для виз- вольних народів-кріпаків. А се не тому, щоб рідна мова була якоюсь святістю або національним фетишем, а лише тому, що природний культурно-національний розвиток і поступ кождого народу нормально може відбувати ся тільки на основі власної рідної мови. „Лїтература — каже — мусить нести в маси народу просвіту, а то найлекшим способом. Для того лїтературна мова мусить бути як найблизша до простонародньої“ (, 118). „Подібно до обороту крови в орґанїзмі — зауважає — мова являєть ся двигачем в орґанїзмі тих елементів духової поживи, що їх треба доставити кождій особі даного народу“ (, стор. 57).

Величезне значіннє мови для духово-культурного й особливо лїтературно-мистецького розвитку підкреслює , кажучи: „лише мова, в якій від найнїжнїшої молодости приймають ся всї вражіння від окруження, дає нам ту силу, ту тонкість відтїнків, ту ріжноманїтність вислову, які необхідні, коли треба розвинути не якісь абстрактні поняття, але коли треба відзеркалити всю повність конкретного життя. Полїтику й науку можна робити також і в мові, вивченій у школї, але мистецькі річи звичайно творять ся лише в рідній мові“ (). Сю ріжницю між своєю рідною та чужою розговірною мовою знаменито підкреслили істрійські Хорвати, яким приходить ся у життю побіч власної мови вживати задля зарібку також італїйської мови. Отже рідну хорватську вони називають „мовою серця“ (), а італїйську — „мовою хлїба“ (), себто зарібковою (, стор. 57).

Таким робом в ХІХ ст. (шкільний примус, народнї унїверситети, курси для неграмотних, дешеві народнї біблїотеки й читальнї тощо), оскільки вона очевидно мусїла послугувати ся рідною мовою, піднесеною передтим на щабель власної лїтературної, — стала ся також одним з найголовнїйших чинників відродження кріпацьких народів (Пор. , стор. 37).

Дуже цїкаво зясовує сей звязок між рідною мовою та культурним розвитком народу в ориґінальній розвідцї: „Національність і держава“ („“, 1910, VI). „…Загальнолюдська культура — резюмує він свої уваги з приводу відносин між національним і вселюдським та ролї рідної мови в поширенню й утворенню культури — не навершуєть ся механїчно на початки власної: вона мусить амальґамувати ся з сею останньою, мусить бути перероблена. … Власна національна культура, як технїчно, так і психольоґічно є найлїпшим знаряддєм задля прилучення народности до дібр вселюдської культури. Затриманнє у розвитку національної культури є для кождого народу лихом, бо засуджує його на культурну відсталість; у суспільности, в якій ріжні народи живуть перемішано, такий нарід мусить лишити ся на долї соціяльної піраміди. Навіть і в такім випадку, коли національний розвиток припинюєть ся під натиском чужої дуже високої культури, вислїдом сього є культурний застій. Бретань є найвідсталїйшою провінцією Франції, бо заховавши свою кельтійську мову, Бретонцї не витворили в нїй лїтератури, не зуміли здобути для своєї мови прилюдних прав…

„Зі всього вище наведеного мусить бути ясно, що … (курсив мій, І. Б.). “ (стор. 143—145.

Се останнє особливо відносить ся до справи , сього дуже важного прояву людської культури, котра щодо форми завжди бувала, е та буде національною й немислима в якомусь позаполїтичному видї. Всесвітнїй та загальнолюдський характер і значіннє можуть мати окремі національні лїтератури лише своїм інтелєктуальним та мистецьким змістом. Тому всї спроби якоїсь лїтератури наперед засуджені на поталу й неуспіх. Доказом сього може бути доля та розвиток середньо-вічного латинського письменства. Цїкаву характеристику сього зробив чеський письменник , доказуючи рівночасно утопійність прямувань до якоїсь лїтератури: „Якоїсь абстрактної лїтератури, — зауважає він, — яка висїла-б десь у повітрю, як домовина Магомета, витвореної людьми, котрі-б не належали до жадної національної суспільности, — нїколи не було, нема та не буде; тому всїлякі прямування до якогось лїтературного становища, вищого за національне, не мають найменшого сенсу. І саме поняттє гуманности в лїтературі належить до національної сфери. Доказ сього маємо вже давно за нами. Середнї віки силкували ся витворити в центральній та західній Европі за посередництвом латинської мови лїтературу, спільну для кількох народів, вищу за рідні, місцеві, національні письменства. Се мала бути якась всесвітня лїтература й щодо мови й щоду змісту; вона мала бути чимало корисною не лише для її учасників й плекателей, але й задля загальної культури. Які-ж вислїди мали сї прямування? Вони не досягли навіть того, що, здавало ся, наперед вже було готове. Протягом шестисот років свого тривання вони анї на мент не здїйснили зєдинення та зцїлення під сим оглядом народів, в країнах котрих були плекані. Скрізь та все лишала ся й лишили ся латинські лїтератури: в Італїї, Еспанїї, Франції, Анґлїї, Нїмеччинї, в Угорщинї, а також й у нас в Чехах, але нїде не було нїколи одноманїтного світового письменства, хочби у сьому шматку европейського світу. А прецїнь, коли є загалом можлива якась всесвітня та ненаціональна лїтература, так се саме було тодї“.

Иншим, значно могутнїйшим і загальнїйшим, а щодо часу новійшим чинником в пробудженню народів-кріпаків був з кінця XVIII та головно з початку XIX ст., в атмосфері пристрасности якого до старовини та питомих основ людського суспільного життя (Руссо), а заразом й до природного побуту примітивних і „неісторичних“ народів () — повстала новочасна наука , яка „не тільки викликала переворот у життю цїлого ряду менших і більших народів, спонукуючи їх національне відродженнє, але й мала рішаючий вплив на лїтературу в цїлій Европі…“

З легкої руки збірки Гердера народнїх пісень ріжних народів („Stimmen der Völker“ — „Голоси народів“) в Европі появило ся величезне зацїкавленнє старими витворами народньої словесности всїх, а головно „неісторичних“ народів. Почали записувати ся та збірати ся кельтійські „дуани“, литовські „дайни“, фінські „руни“, українські „думи“ східно-славянські „билїни“ тощо. Се захопленнє лїтературною старовиною було таке епідемічне, що часто, де не було таких дїйсних памяток, дослїдники їх самі творили. Пригадаємо лише сфальшовані старокельтійські т. зв. „Осіянові пісні“ або славетні чеські: Кралодворський та Зеленогорський рукописи, які зладив головно чеський письменник Ганка; далї деякі сфальшовані вкладки у відомім естонськім національнім епосї „Калевіпоеґ“, потім болгарський фальсифікат „Веда Сло- вена“, зладжений Ш. Верковичем наприкінцї 60 років XIX ст., врештї кельто-бретонський фальсифікат: „Barzas Breiz“ (поезія бретонських бардів), який опрацював та в 1839 р. видав Делявільмарк.

В історії новочасного національного ренесансу сей романтичний етноґрафізм та археольоґізм — сї ориґінальні й підроблені твори народньої письменности відограли дуже велику ролю, розбуджуючи національну самосвідомість серед народів, котрих стара історія уважала вже на все мерцями. Зацїкавленнє сею народньою лїтературною творчістю захоплювало для національної справи того чи иншого „живого мерця“, насамперед вчених дослїдників, а далї й молоді сили з нової інтелїґенції народу, який пробуджував ся. А з її рядів потім виходили дальші невтомні робітники, апостоли національного відродження, заслугою яких се останнє переходило згодом з першої фази національної романтики в другу, реальнїйшу: культурно-національного самоозначення. А в його творчім сяйві почала прокидувати ся згодом національна думка народнього загалу: їх потенціяльна національна сила поволї перетворювала ся у кінетичну енерґію, що уможливлювала постепенну національну його індивідуалїзацію та кристалїзацію. Сї автентичні памятки старого власного письменства були крім сього доброю знадібкою у визвольній боротьбі поневолених народів ще під иншим оглядом: вони часто заперечували згірдний закид „неісторичности“ або дуже образливий закид культурної „меншевартности“, якими народи-пани частували народів-кріпаків, поборюючи таким чином право сих останнїх на національнє визволеннє та нехтуючи їх культурно-національну самобутність. Про се ширше згадуємо низше.

Тут мусимо зазначити, що саме бажаннє відкинути сї закиди спонукало палких патріотів воскресаючих народів до фальшування старих памяток рідного письменства на зразок справдї знайдених лїтературних памяток инших „неісторичних“ народів. Задля сеї самої вже причини деякі народи, відроджуючи ся, старали ся виводити своє походженнє від стародавнїх культурних предків. Та напр. захоплював ся пангєленським ідеалом і уважав ся за віднов- ника античної Геляди, або новочасний національний рух уважав Румунів за безпосереднїх нащадків клясичного Риму, а їх відродні прямування за спробу оживлення староримської культурної спадщини.

Колиб отже романтизм був вічним, а прямування народів, які пробуджували ся під національним оглядом, не виходили поза лїтературно-культурні домагання й не збочували протягом часу на полїтично-соціяльний і економічний шлях, можливо, що іділля поміж панськими й кріпацькими народами була-б довшою та тривкійшою. Але силою природного розвитку річей стало ся инакше. Безполїтичне культурництво яко програма національного відродження на будуче було засуджене на неповодженнє, бо в душній атмосфері державного централїзму й сутокультурні справи (як напр. вільний розвиток і прилюдне вживаннє рідної мови, нормальний розвиток власного шкільництва, не кажучи вже про права недержавних мов в урядуванню) набували легко полїтичного характеру. Не лише російський царизм (пригадаймо напр. сумнославетний протиукраїнський указ з 1876 р. або насильне накиненнє Литовцям московської „гражданки“ замісць латинської азбуки і т. ин.), але й революційна Франція, а потім Наполеон душили напр. в Бельґії кождий прояв культурно-національного життя флямандського народу.

В Австро-Угорщинї при номінальній рівноправности народів (§ 19 основних державних законів) фактично культурний розвиток кріпацьких народів, а саме під полїтичним оглядом, дуже гальмуєть ся, як се добре видко з історії національного розвитку галицьких Українцїв, далматинських південних Славян або угорських Словаків. В Угорщинї взагалї під сим оглядом положеннє кріпацьких народів дуже сумне. Таким робом, колиб навіть не було обєктивних чинників, котрі скорше, чи пізнїйше приводять поневолені народи до полїтичної боротьби за своє визволеннє, вже згаданий вище конфлїкт їх культурного природного розвитку з полїтичними перешкодами з боку державно пануючого народу неминуче завів би їх згодом на сї „манівцї“ полїтичної боротьби. Згадані-ж обєктивні чинники звязані були безпосередно з цїлим економічно суспільним розвитком нового часу, зреволюціонїзованого й спричиненого головно сучасним капіталїстичним ладом.