Тарас Бульба

Front matter

М. В.

'

~

I

I

повернись, лишень, сину! Ото, який ти кумедний! Що це на вас за попівські підрясники? І отак-о всі в академії ходять?

Такими словами стрів старий Бульба двох синів своїх, які вчилися в київській бурсі і вже приїхали додому до батька.

Сини його щойно злізли з коней. Це були два дужі хлопці, що дивилися ще спід лоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені такою зустріччю батька і стояли нерухомо, втупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися на вас гарненько, — казав він, повертаючи їх: — які ж довгі на вас свитки! оце свитки! таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрийсь із вас! я подивлюся, чи не гепнеться він на землю, заплутавшись у поли.

— Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.

— Диви ти, який пишний! а чом би й не сміятися?

— Та так. Хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю.

— Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька? — сказав Тарас Бульба, відступивши з дива кілька ступнів назад.

— Та хоч і батька. За образу не подивлюся і не уважу нікому.

— Як же ти хочеш зо мною битися? Хіба навкулачки?

— Та вже як прийдеться.

— Ну, давай навкулачки! — казав Бульба, засукавши рукав: — подивлюся я, що за мастак ти в кулаці!

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи й оглядаючи, то знов наступаючи.

— Дивіться, люди добрі: здурів старий! зовсім з глузду з'їхав! — казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. — Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він вигадав не знать що: навкулачки битися!

— Та він славно б'ється! — казав Бульба, спинившись. — Їй-богу, добре! — говорив він, віддихуючись: — так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде козак!

— Ну, здоров, синку! почоломкаємось! — І батько з сином стали цілуватися. — Добре, синку! Отак лупцюй кожного, як мене гамселив. Нікому не спускай! А все таки кумедне на тобі убрання. Що це за мотуз висить? А ти, бейбасе, чого стоїш і руки спустив? — казав він, звертаючись до молодшого. — Чого ж ти, песький сину, не лупцюєш мене?

— Ще що вигадай! — казала мати, обнімаючи тим часом молодшого. — І зайде ж у голову отаке, щоб дитина рідна батька била. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося (це дитя мало двадцять з чимсь років і рівно сажень зросту), йому б тепер відпочити та попоїсти чогонебудь, а він силує його битися!

— Еге, та ти мазунчик, як я бачу! — казав Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не тямить. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь; ось ваші пестощі. А бачите оцю шаблю, — ось ваша мати! То все сміття, чим набивають голови ваші: і академія, і всі оті книжки, букварі й філозофія, все це казна-що — плював я на все це! — Тут Бульба приточив таке слово, яке навіть не годиться до друку. — А от, краще я вас на тім же тижні виряджу на Запоріжжя. От де наука, так наука! Там ваша школа; там тільки наберетесь розуму.

— І всього один тиждень бути їм дома? — говорила жалісно, з слізьми на очах, худорлява старенька мати. — І погуляти їм, бідним, не доведеться; не доведеться й дому рідного побачити, і мені не доведеться надивитися на них!

— Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб коло бабів панькатися. Ти б сховала їх обох собі під спідницю та й сиділа б на них, як на курячих яйцях. Іди, йди, та став нам мерщій на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медяників, маковиків та інших пундиків; тягни нам цілого барана, козу давай, меди сорокалітні! Та горілки більше, не з вигадками горілки, з родзинками й усякими витребеньками, а чистої, пінної горілки, щоб грала й шипіла, як скажена.

Бульба повів синів своїх у світлицю, звідки швиденько вибігло двоє гарних дівчат-наймичок у червоному намисті, що прибирали кімнати. Вони, мабуть, злякалися приїзду паничів, які не любили попускати нікому, абож просто хотіли додержати свого жіночого звичаю: скрикнути й кинутися прожогом, побачивши чоловіка, і потім довго затулятися з великого сорому рукавом. Світлиця була опоряджена на смак того часу, про який живі натяки зосталися тільки в піснях та в народних думах, уже не співаних більше на Україні бородатими старцями-сліпцями під тихий бренькіт бандури перед скупченим колом народу; на смак того бойового, тяжкого часу, коли почали розігруватись сутички й бої на Україні за унію. Все було чисте, вимазане колірною глиною. На стінах шаблі, нагайки, сітки на птахів, неводи й рушниці, хитро оправлений ріг для пороху, золота уздечка на коня і пута з срібними бляхами. Вікна в світлиці були маленькі, з круглими, тьмяними шибками, які трапляються тепер тільки по старовинних церквах, крізь які інакше не можна було дивитись, як підсунувши трохи вгору насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, сулії й пляшки з зеленого й синього скла, різьблені срібні кубки, золочені чарки всякої роботи: венеційської, турецької, черкеської, занесені в світлицю Бульби всякими шляхами через треті й четверті руки, що було дуже звичайним у ті удалі часи. Берестові лави кругом усієї кімнати; величезний стіл під образами на покутті; широка піч із запічками, приступками й виступцями, викладена колірним різнобарвним кахлем, — все це було дуже знайоме нашим двом молодцям, що приходили кожного року додому на вакаційний час, приходили тому, що не було ще в них коней, і тому, що не в звичаї було дозволяти школярам їздити верхи. У них були тільки довгі чуби, за які міг наскубти їх всякий козак, що носив зброю. Вже як кінчали вони науку, послав їм Бульба з табуна свого пару молодих жеребців.

Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і як прийшли двоє з них та осаул Дмитро Товкач, старий його товариш, він їм зараз же представив синів, кажучи: — Ось дивіться, які молодці! на Січ їх незабаром пошлю. — Гості привітали і Бульбу і обох юнаків, і сказали їм, що добре діло роблять, і що немає кращої науки молодій людині, як Запорізька Січ.

— Ну ж, пани брати, сідай усяк, де кому краще, до столу. Ну, синки! найперше вип'ємо горілки! — так говорив Бульба. — Боже, благослови! Будьте здорові, синки: І ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, боже, щоб ви на війні завжди були удачливі! Щоб бусурменів били, і турків били б, і татарву били б; коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів били б. Ну, підставляй свою чарку; що, добра горілка? А як по-латинському горілка? То ж бо то, синку, дурні були латинці: вони й не знали, чи є на світі горілка. Як, пак, того звали, що латинські вірші писав? Я грамоти тямлю не дуже, то й не знаю: Горацій, чи що?

— Ач, який батько, — подумав собі старший син, Остап: — усе, старий собака, знає, а ще й прикидається.

— Я гадаю, архімандрит і на понюх не давав вам горілки, — провадив Тарас. — А признайтеся, синки, добре шмагали вас березовим та свіжим вишняком по спині і по всьому, що є у козака? А, може, як ви поробилися вже надто розумні, то, може, й канчуками парили? Либонь, не тільки по суботах, а перепадало і в середу, і в четверги?

— Нема чого, батьку, згадувати, що було, — відповів спокійно Остап, — що було, те загуло!

— Нехай тепер спробує! — сказав Андрій: — нехай тепер хтонебудь тільки зачепить. Ось нехай тільки навернеться тепер якась татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля.

— Добре, синку! їй-богу, добре! Та як на те пішло, то й я з вами їду! їй-богу, їду. Якого дідька мені тут ждати? щоб перевестися на гречкосія, домовода, доглядати овець та свиней, та з жінкою бабитися? Та пропади вона: я козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я так поїду з вами на Запоріжжя, погуляти. Їй-богу, поїду! — І старий Бульба потроху-потроху гарячивсь, гарячивсь, нарешті розсердився зовсім, устав зза столу і, постатнівши, тупнув ногою. — Завтра ж їдемо! Нащо відкладати? Якого дідька ми можемо тут висидіти? Нащо нам ця хата? до чого нам усе це? нащо ці горшки? — Сказавши це, він заходився бити й жбурляти горшки та пляшки. Бідна старенька, звикла вже до таких учинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але, почувши про таку страшну для неї ухвалу, вона не могла вдержатися від сліз; глянула на дітей своїх, з якими ждала її така скора розлука, — і ніхто б не міг описати всієї безмовної сили її туги, що, здавалося, тремтіла в очах її та в судорожно зціплених зубах. Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжкий XV вік у півкочовім кутку Европи, коли вся південна первобутня Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й захисток, став тут відважним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем грізних сусідів і повсякчасної небезпеки, селився він і звикав дивитися їм просто в вічі, одучившись знати, чи є якийсь страх у світі; коли бойовим полум'ям понявся здавна мирний слов'янський дух і завелося козацтво — широкий розгульний нахил руської натури, і коли всі узріччя, перевози, прибережні пологі й зручні місця засіялися козаками, яким і ліку ніхто не відав, і сміливі товариші їх мали право відказати султанові, охочому знати про число їх: „Хто їх знає! у нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак“ (де маленький горбок, там уже й козак). Це було справді незвичайне явище руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дрібних городків, наповнених псарями й ловчими, замість ворогуючих і гендлюючих містами дрібних князів, виникли грізні селища, курені й околиці, зв'язані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім з історії, як безнастанна боротьба їх і турботне життя врятували Европу від цих невпинних наскоків, що загрожували її зруйнувати. Королі польські, опинившись, замість удільних князів, владарями цих просторих земель, хоч би й далекими і не дужими, зрозу- міли вагу козаків та вигоди від такого бойового, сторожового життя. Вони заохочували їх і влесливо потурали цьому нахилові. Під їх далекою владою гетьмани, обрані споміж самих же козаків, перетворили околиці й курені на полки та правильні округи. Це не було стройове зібране військо, його ніхто не міг би побачити; але в разі війни й загального руху, за вісім днів, не більше, кожен прибував на коні, при всій своїй зброї, мавши плати один тільки червінець від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого неспроможні були б набрати ніякі рекрутські набори. Кінчався похід, вояка йшов на луги й ниви, на Дніпрові перевози, рибалив, торгував, варив пиво і був вільний козак. Тогочасні іноземці справедливо дивувалися тоді з незвичайних здібностей його. Не було ремесла, якого б не знав козак: накурити горілки, злагодити воза, намолоти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, і, на додачу до того, гуляти напропале, — пити й бенкетувати, як тільки може один руський, — все це було йому до снаги. Козаків, опріч реєстрових, що мали за обов'язок з'являтися під час війни, можна було всякий час, при великій потребі, набрати цілі юрби охочекомонних: нехай тільки осаули пройдуть по ринках і майданах усіх сіл та містечок і погукають на весь голос, ставши на воза: — Гей ви, пивники, броварники, годі вам пиво варити та валятися по запічках та годувати своїм ситим тілом мух! Рушайте слави рицарської й честі добувати! Ви, плугатарі, гречкосії, чабани, баболюби! годі вам за плугом ходити, та каляти в землі свої жовті чоботи, та до жінок лабузнитися і губити силу рицарську! час добувати козацької слави! — І слова ці були як іскри, що падали на сухе дерево. Плугатар ламав свого плуга, броварі й пивовари кидали свої кадовби й розбивали бочки, ремісник і крамар слав до біса і ремесло й крамницю, бив горшки в хаті, — і все, що тільки було, сідало на коня. Одне слово, руська вдача дістала тут могутній, широкий розмах, дужий вияв.

Тарас був один з корінних, старих полковників: весь був він створений для бойової колотнечі і визначався грубою прямовитістю своєї вдачі. Тоді вплив Польщі починав уже відбиватися на руському дворянстві. Багато хто переймав уже польські звичаї, заводив розкоші, пишних слуг, соколів, ловчих, обіди, двори. Тарасові було це не до душі. Він любив просте життя козаків і пересварився з тими своїми товаришами, що прихилялися до варшавського боку, взиваючи їх підніжками польських панів. Вічно невгамовний, він вважав себе законним оборонцем православія. Самоправно входив у села, де тільки нарікали на утиски орендарів та на додачу нового мита з диму. Сам із своїми козаками чинив над ними розправу і поклав собі за правило, що в трьох випадках завжди слід узятися за шаблю, а саме: коли комісари не уважили в чомусь старшинам і стояли перед ними в шапках; коли знущалися з православія і не шанували звичаю предків, і нарешті, коли вороги були бусурмени і турки, проти яких він вважав дозволеним у кожному випадку підняти зброю во славу християнства.

Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він прибуде з двома синами своїми на Січ і скаже: — „Ось гляньте, яких я молодців привів до вас!“, як представить їх усім старим, загартованим в боях, товаришам, як поди- виться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одну з головних вартостей рицаря. Спочатку він хотів був вирядити їх самих; та коли побачив їх свіжість, рослість, могучу тілесну красу, запалився вояцький дух його і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам хоч потребою до цього була єдина тільки уперта його воля. Він уже клопотався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався і до стаєнь, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ним їхати. Осаулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути зараз же з усім полком, коли тільки він подасть із Січі якусь вість. Хоч він був і напідпитку і в голові ще бродив хміль, проте не забув нічого. Навіть наказав понапувати коней та завдати їм у ясла дорідної й кращої пшениці і прийшов зморений від своїх турбот.

— Ну, діти, тепер треба спати, а завтра будемо робити те, що бог дасть. Та не стели нам постелі! Нам постіль не потрібна. Ми будемо спати надворі.

Ніч ще тільки оповила небо, але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, накрився баранячим кожухом, бо повітря вночі було холодненьке, та й Бульба любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір. Все, що лежало по різних його кутках, захропло й заспівало; найпершим заснув сторож, бо більше від усіх напився заради приїзду паничів. Сама бідна мати не спала. Вона припала до приголов'я любих синів своїх, що лежали поруч. Вона розчісувала гребенем їх молоді, безладно покошлані кучері і змочувала їх слізьми. Вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся обернулася в один погляд, і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власними грудьми; вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. — Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас? — приказувала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її лице. Справді, вона була гідна жалю, як і кожна жінка того удалого віку. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодощів, і вже суворий спокусник її покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два, три дні, і потім кілька літ про нього не бувало чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили вкупі, що за життя її було? Вона терпіла наруги, навіть побої; вона бачила ласки, уділені тільки з милості; вона була якась чудна істота в цьому зборищі безженних рицарів, на яких розгульне Запоріжжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися дочасними зморшками. Вся любов, всі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї в саме материнське почуття. Вона з жаром, з пристрастю, з слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми. Її синів, її милих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачити їх ніколи. Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їх, які розклює хижий подорожній птах, а за кожну краплину крові їх вона віддала б себе всю. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, і думала, а, може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від'їзд. Може, він намірився того так скоро їхати, що багато випив.

Місяць з високостей неба давно вже осявав увесь двір, повний сонних, густу купку верб і високий бур'ян, в якому потонув частокіл, обведений круг двору. Вона все сиділа в головах милих синів своїх, ні на хвилину не зводила з них очей своїх і не думала про сон. Уже коні, чуючи світанок, всі полягли на траву й перестали їсти; верхнє листя верб почало лепетати, і помалу лепетливий струмок спустився по ньому до самого низу. Вона просиділа до світу, зовсім не була втомлена і в душі бажала, щоб протяглась якомога довше. З степу понеслось дзвінке іржання лошати. Червоні смуги ясно блиснули на небі. Бульба раптом прокинувся і скочив. Він дуже добре пам'ятав усе, що наказував учора. — Ну, хлопці, годі спати! Пора! Пора! Напійте коней! А де стара (так він звичайно називав жінку свою)? Швидше, стара, готуй нам їсти: путь стелиться велика!

Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подибала у хату. Тим часом, як вона з слізьми готувала все, що треба до сніданку, Бульба роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкращі убори. Бурсаки враз одмінилися: на них з'явились замість старих закаляних чобіт сап'янові червоні з срібними підковами; шаровари завширшки в Чорне море, з тисячею складок та з зборами, перетяглися золотим очкуром. До очкура причеплені були довгі ремінці з китицями й іншими бляшками для люльки. Жупан червоний, сукна яркого, як огонь, підперезався узорчатим поясом; карбовані турецькі пістолі були засунуті за пояс; шабля брязкала по ногах. Їх обличчя, ще мало загорілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось дужче відтіняли білість їх і здоровий могутній цвіт молодості; вони були гарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом. Бідна мати, як побачила їх, і слова не могла мовити, і сльози спинилися в очах її.

— Ну, сини, все готове! нема чого баритися! — промовив нарешті Бульба. — Тепер звичаєм християнським перед дорогою треба всім сісти.

Всі посідали, навіть і хлопці, що почтиво стояли коло дверей.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Молися богові, щоб вони воювали завзято, боронили б повсякчас честь рицарську, щоб стояли завжди за віру христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі! Підійдіть, діти, до матері. Молитва материна і на воді і на землі рятує, — Мати, слаба як мати, обняла їх, вий- няла два невеликі образки, наділа їм, ридаючи, на шию. — Нехай хоронить вас… божа мати… не забувайте, синки, матір вашу… пришліть хоч вісточку про себе… — Далі вона не могла говорити.

— Ну, ходім, діти! — сказав Бульба.

Коло ганку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, у якого в рисах обличчя було більше якоїсь ніжності; вона вхопилася за його стремено, вона припала до сідла його і з одчаєм в очах не випускала його з рук своїх. Двоє дужих козаків взяли її обережно і понесли в хату. Та коли виїхали вони за ворога, з усією легкістю дикої кози, невідповідної до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й обняла одного з них з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели. Молоді козаки їхали смутні і стримували сльози, боячись батька, що й сам був трохи збентежений, хоч і намагався того не показувати. День був сірий; зелень блищала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх домика та верхи дерев, по віттю яких вони лазили як білки; ще стелився перед ними той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли вижидали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими бистрими ногами. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив'язаним угорі колесом з воза самотою стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здалека горою і все собою закрила. — Прощайте й дитинство, і забави, і все, все!

II

II

Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, що хотів би, щоб усе життя його була молодість. Він думав про те, кого стріне на Січі з старого свого товариства. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похилилась.

У синів його були інші думки. Та треба сказати більше про синів його. Їх віддали о дванадцятім році до київської академії, бо вся значна старшина того часу вважала за доконечне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це затим, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і вже там вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ж таки року втік. Його завернули, висікли тяжко і посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, випоровши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп'яте, коли б батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не присягнувся наперед, що він не побачить Запоріжжя довіку, коли не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім про неї не дбати. Від того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою і незабаром став в один рівень з найкращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям. Оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі нічим не стосувалися до часу, ніколи не прикладалися до життя і не повторювалися в ньому. Ні до чого не могли прикласти вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше, ніж хто, були невігласи, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, все це повинно було спонукати їх до діяльності, зовсім чужої їх шкільній науці. Іноді погане харчування, іноді часті кари голодом, іноді численні потреби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові, все це, з'єднавшись, породжувало в них ту промітність, яка потім розвивалася на Запоріжжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва і примушувала всіх бути обачними. Перекупки, сидячи на базарі, завжди затуляли руками своїми пироги, бублики, насіння гарбузове, як орлиці дітей своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул, що з обов'язку свого мусив наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що загнав би туди всю крамницю гави-перекупки. Ця бурса становила цілком опрічний світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль, не вважаючи на свій протекторат над академією, не вводив їх до вищого суспільства і наказував тримати їх суворіше. Втім, наказ цей був зовсім зайвий, бо ректор і ченці-професори не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори з їх наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було зовсім як ніщо і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, уїдалися такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запоріжжя, коли вміли потрапити на шлях та коли їх не перехоплю- вали на дорозі. Остап Бульба, хоч дуже ретельно почав вчитися логіки і навіть богословія, не міг все ж здихатися безжальної різки. Природна річ, що все це мусило якось то загартувати характер і надати йому твердості, якою завжди визначались козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — почистити чужий садок чи город, та зате раз-у-раз одним з перших ставав під прапор промітного бурсака і ніколи ні в якій пригоді не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він непіддатливий на інший потяг, опріч війни та веселої гульні; принаймні, ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий в такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його за серце взяли сльози бідної матері, і тільки це його бентежило й примушувало в задумі схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав чуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охотніше і без напруги, з якою звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був вигадливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом з допомогою вигадливого розуму свого вмів викручуватися від кари, тоді як брат його, Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи просити про помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з нею душа його приступна була й іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за 18 років. Жінка частіше почала з'являтися в гарячих мріях його. Слухаючи філософські диспути, він бачив її кожну мить свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безупину мигтіли її яскраві, пругкі перса; ніжна, прекрасна, вся оголена рука; сама одежа, облипаючи круг її дівочих і разом могутніх членів, пашіла в мріях його якимись несказаними любощами. Він пильно ховав від своїх товаришів ці пориви пристрасної юнацької душі, бо в тодішній вік сором і безчестя було козакові думати про жінку й кохання, не скуштувавши бою. Взагалі, за останні роки він рідше бував верховодою якоїнебудь ватаги, а частіше блукав один десь в самотньому заулку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких домиків, що принадно визи- рали на вулицю. Часом він забирався і на вулицю аристократів, у теперішньому старому Києві, де жила українська й польська шляхта, і доми були побудовані з деякою вигадливістю. Одного разу, коли він загавився, мало не наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візниця з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його досить ретельно бичем. Молодий бурсак скипів: з божевільною сміливістю ухопився він могучою рукою своєю за заднє колесо і спинив ридван. Та кучер, боячись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя встигши одсмикнути руку, гепнувся на землю прямо лицем у болото. Надзвичайно дзвінкий гармонійний сміх розлігся над ним. Він звів очі і побачив коло вікна красуню, якої ще зроду не бачив: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум'янцем. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі.

Він оторопів. Він дивився на неї, зовсім стерявшись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше ним замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хотів був довідатись від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши мо- лодого бандуриста. Та двірня зняла смішки, побачивши його замазану пику, і не сподобила його відповіді. Нарешті, він довідався, що це була дочка прибулого на час до Києва ковенського воєводи. Ближчої ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дома; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався прямо в опочивальню красуні, яка тоді саме сиділа перед свічкою і виймала з ушей своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши зненацька перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли примітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від страху й рукою ворухнути, коли пізнала в ньому того самого, що бецнувся перед її очима на вулиці, сміх знову напав її. До того ж в рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялася й довго потішалася з нього. Красуня була легковажна, як полячка, але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як постійність. Бурсак не міг повернути рукою і був зв'язаний, як у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла до нього, наділа Йому на голову свою блискучу діадему, почепила на губи йому сережки і накинула на нього мережану прозору шемізетку з фестонами, гаптованими золотом. Вона чепурила його і творила з ним тисячу всяких дурощів з розв'язністю дитини, що нею відзначаються легковажні полячки і що нагнала на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв собою комедійну фігуру, роззявивши рота і дивлячись нерухомо в її сліпучі очі. Стук, що почувся в цей час коло дверей, злякав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, татарку-бранку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідти вирядити через огорожу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу; сторож, прокинувшись, добряче учистив його по ногах, а двірня, збігшися, довго гамселила його вже на вулиці, доки бистрі ноги не врятували його. Після цього проходити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він стрів її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому; він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі у гриву коня свого.

А тим часом степ давно вже прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки козачі чорні шапки самі мигтіли між її колоссям.

— Е-е-е! Що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, прочунявши від своєї задуми: — наче ченці якісь! Ну, разом, разом! Думки всі к нечистому! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не угнався за нами!