За українську справу

Front matter

Ґен. АНТІН КРАВС

И

ЛЬВІВ ВИДАВНИЧА КООПЕРАТИВА »ЧЕРВОНА КАЛИНА«. 1937.

Перші дні за Збручем

М.

Після переходу Збруча розмістився III. Корпус Української Галицької Армії на полудневий схід від Камянця Подільського.

Околиця, яку ми перейшли, була сумна й непривітна. Оба береги Збруча на великих просторах пориті воєнними закопами. Нігде сліду ліса, а що збіжжа починало саме доспівати, краєвид робив сумовите вражіння. Усі ріки й потоки пливуть з півночі на південь. Їх річища дуже глибоко поврізувалися в терен, творять стрімкі та розлогі береги й стають важкими перешкодами підчас війни. У звязку з тим цілий терен виглядає хвилясто. Усі села лежать у долинах рік, тому їх не видно й це робить вражіння, немов би край взагалі не був заселений, дарма що західня частина Поділля заселена досить густо. Аж на схід від Камянця Подільського околиця в деякій мірі оживлюється, появляються більші лісові комплєкси, а береги рік порослі деревами.

Населення не було до нас особливо прихильно настроєне. Приглядалося нам з цікавістю, що межувала з недовірям. Це недовіря було спершу таке велике, що корпусна команда тільки з трудом піднайшла собі відповідну кватиру.

Я призабув уже назву села, де закватирувався я зі своїм штабом. Я й мій вужчий штаб знайшли приміщення в місцевого священника. Священник, не надто інтеліґентна людина, проявив деяке зацікавлення, але не знав, чого властиво ми сюди перейшли, в якім відношенні ми стоїмо до У. Н. Р., одним словом імовірно зовсім не орієнтувався щодо наших замірів.

Ми стояли яких 4—5 днів у цьому селі й я мав нагоду стикатися частіше з його мешканцями та говорити з ними. Підчас цих розмов завважив я, що тамошні люди були багато певніші себе як у Галичині. Я розмовляв також з деякими, що були як полонені в Німеччині та Австрії. Ці критикували дуже остро тодішні відносини на Україні. Один з них, що виглядав трохи ліпше й був у російській армії артилєрійським підстаршиною, нарікав на непевні часи й на злих людей:

— Не можна нічого лишити на полі, ані борони, ані плуга, ні воза ні нічого іншого, все вкрадуть!

Оповідав мені, що на Угорщині (був там в австрійськім полоні) в селі, де він працював у селянина, загубив на полі свою блюзу. Цю блюзу хтось знайшов і передав до громадського уряду. Вже на другий день цю знахідку прилюдно вибубнили.

— Це називається порядок і чесність! — говорив — і доки в нас так не буде, шкода всякої роботи.

З прохарчуванням було спершу скрутно. Села були докладно „обїджені“, окрім того град наробив попереднього року великі шкоди, а новий збір стояв ще на полі. Ми були здані майже виключно на засоби, що їх взяли зі собою з Галичини. Ціни на харчеві продукти були високі. Ми звикли були в Галичині жити досить дешево й счудувалися дуже, що в Камянці Подільськім і в околиці як хліб так і інші споживчі товари були майже пять до шість разів дорожчі. Українські гроші — гривни, брало населення дуже нерадо, а інших грошей, зокрема російських, ми не мали.

Поодинокі бриґади корпусу прохарчовувалися у власнім заряді й мали власні харчеві обози; однак 8-ій бриґаді трапилося, що вона 2 дні не мала що їсти. Я прослідив справу й сконстатував, що ця бриґада не мала жадного звязку зі своїм харчевим обозом, бо висунула його — тому що ми були в відвороті — задалеко на схід.

Підчас цього нашого постою поїхав я до Камянця Подільського, щоби зорієнтуватися в наших відносинах з Армією У. Н. Р. й у загальнім положенні. Мушу відразу зазначити, що ніхто з нас, себто ані вищі ані нижчі команданти не були зорієнтовані ані щодо ворожих (большевицьких) ліній, ні щодо сил ворога, ані щодо сил і складу Армії У. Н. Р.

Камянець Подільський це незвичайно мальовниче місто. Лежить воно по обох берегах Овруча в місці, де ця ріка вється в закрутах як гадюка, й грало свого часу в історії України, Польщі й Туреччини постійно велику ролю. Його руїни, церкви й монастирі мають кожне свою історію.

Отже я поїхав до будинку, в якім містився ґенеральний штаб Армії Головного Отамана Петлюри. Був це будинок колишнього ґуберніяльного уряду, велика, двоповерхова палата.

При вході стояв якийсь бравий вояк у шоломі, який поздоровив мене. Це звернуло мою увагу й я запитав його, чи він Галичанин чи Наддніпрянець. Він відповів мені, що він Галичанин й знає мене ще з років 1914/15, бо служив у 58 полку австрійської армії в моїм курені. Я спитав його, як це сталося, що він служить в Армії Отамана Петлюри й довідався, що охоронний відділ складається із самих Галичан, які попали свого часу в російський полон, а тепер служать в Армії У. Н. Р.

Я увійшов до будинку. На другому поверсі стрінув я десятника, теж у шоломі, в якому я негайно пізнав колишнього підстаршину австрійського 58. полку піхоти. На мій запит, що він тут робить, він відповів, що служить тепер при жандармерії в Армії У. Н. Р. й що вся жандармерія складається майже із самих Галичан.

Десятник показав мені, де міститься ґенеральний штаб і я ввійшов до кімнати. Коли я сказав своє назвисько, зголошено мене негайно у шефа штабу, яким був мабуть Тютюник. Пригадую собі що це був молодий, високий мужчина; на його столі лежали цілі стирти паперів. За хвилину зібралося кількох старшин і я запитав їх про загальне положення. На це принесено мапу й якийсь підполковник ґенерального штабу почав пояснювати мені ситуацію. На цій мапі не було нічого зазначено, а пояснення, що їх я дістав, могли мені видаватися імовірними або ні. Підполковник покликувався на відомости, які він одержав, що там і там стоять „свої“, а там і там повстанці, одним словом я виніс вражіння, що така робота є властиво військовим дилєтантизмом. Підполковник їздив пальцем по карті, брав між пальці по сто кільометрів, говорив багато, але я з його виводів ніяк не міг бути мудрий.

Врешті я запитав його про дальші пляни. Притім я згадав, що ми перейшли Збруч з цілою добре зорґанізованою й здисциплінованою армією, яка має величезну боєву вартість. Я хотів вивідати, чи вони мають вже який плян, головно хотів довідатися, чи вони плянують похід на Київ чи на Одесу. Підполковник запитав мене, що на мою думку було б найліпше зробити. Я заявився за наступом в напрямі Одеси й вияснив, що ми конечно мусимо здобути Одесу, а саме тому, що ми тільки через Одесу можемо осягнути звязок зі світом. У напрямі на Київ могли би оперувати слабші сили, напр. один галицький корпус з частинами Наддніпрянців, при чому я клав би за тимчасову ціль не Київ, а Козятин як один з важних залізничих вузлів. Дальше заступав я думку, що Галицької Армії не слід ділити, а ужити її суцільно, а саме нас в напрямку Одеси, а Армію У. Н. Р. на Київ.

З дальших розмов побачив я, що вони високо цінили нашу Армію і вважали, що її треба розділити й поприділювати до поодиноких частин Армії У. Н. Р. як пробоєві відділи. З того було видно, що власним військам вони не приписували надзвичайної пробоєвости. У розмові виявилося, що з політичних оглядів вони більше схильні до походу й заняття Києва як головної ціли.

Наприкінці представлено мені чоловіка, який прийшов з околиці Катеринослава й був головним представником тамошніх повстанців. Він оповідав, що там існують кольосальні орґанізації й що всі вони лише чекають на те, щоби ми туди прийшли.

— Ви лише натисніть, а ми вдаримо ззаду! — говорив він. Отже навіть у цього простого чоловіка інстинктовно була слушна думка, що треба йти в напрямку моря, в напрямку Одеси. Мимоволі поставив я йому питання, чи вони зуміли би піддатися також дисципліні, чи вони зорґанізовані по військовому і чи мають досить крісів, гармат та амуніції. Тоді я ще нічого не знав про повстанців і їх орґанізацію. Висланець відповів мені:

— Крісів та амуніції маємо доволі і гармати знайдуться, але по військовому ми ще не зорґанізовані. Дайте нам своїх старшин, які б нас військово зорґанізували, а ми радо підчинимося їм і будемо їх слухати.

Я мав вражіння, що ця високопатріотична людина говорила зі щирого переконання.

Я залишив будинок ґенерального штабу, не довідавшись нічого докладніше про ворога, але виніс переконання, що є тенденція повести наступ не на Одесу, а на Київ.

Постій у Новій Ушиці

І.

Ми відпочивали ще два дні, а потім вирушили в дальший похід. Корпус задержався в околицях Ушиці, а команда у самій Новій Ушиці.

Нова Ушиця, столиця повіту, це гарне і симпатичне містечко, з кількома гарними будівлями, великим парком і численними городами та садами. Жиди замешкували окрему частину міста. Вся торговля, за виїмкою 2—3 крамниць, що їх вели христіяни, була у жидівських руках. Було теж у Новій Ушиці богато поляків.

Нашим першим і найважнішим завданням було постаратися про запаси поживи для нашого війська, тому що запаси, що їх ми привезли зі собою з Галичини, почали вичерпуватися. Тимто я післав мого інтенданта до голови „Господарської Комісії“ в Ушиці, щоби порозумітися з ним щодо запровіянтовання мого корпусу. Жнива саме зачалися. Довкола Ушиці було богато фільварків. Жнива були добрі і видатні, треба було лиш звиватися, щоби призбирати собі запаси. Мій інтендант перевів те, що ми дістали дуже добрий район. Наскільки пригадую собі, нам призначили 7—8 фільварків, з яких ми мали взяти для себе третину. Кожна бриґада дістала 1—2 фільварки і почалося жниво, збирання і молочення збіжжа.

Одного дня зявився в моїй канцелярії незнаний мені Наддніпрянець, виказався паперами від якогось міністерства, заявив, що він приділений до мого корпусу і що просить мене, щоби я повідомив його про все, що я роблю, навіть про мої пляни операцій і т. п. Я звітрив, що це контроля з боку Наддніпрянців і сказав йому, щоби поїхав наперед до нашої Начальної Команди, показав там свої папери і дістав потвердження, що він приділений до мого корпусу. Щойно тоді можу я його залишити при собі, а позатим ніякі наддніпрян- ські міністерства мене нічого не обходять. Я признаю як мою вищу владу тільки Начальну Команду У. Г. А. Так він відїхав з нічим. Але по двох днях вернувся назад. На мій запит, чи був у Начальній Команді і чи привіз собі звідти посвідчення, відповів мені, що не міг знайти Начальної Команди. Мені видалась ціла ця справа підозрілою і я зателєфонував до нашого Начального Вожда ґен. Тарнавського, зясував йому цілу справу та просив вказівок, що я маю робити з тим чоловіком. Ґен. Тарнавський відповів мені:

— Викинь його!

Так я й зробив.

За два-три дні зголосилося до мене кількох інших Наддніпрянців. Вони мали призначення помагати нам при зборі провіянтів і йти нам на руку. Я порозділював їх по бриґадах, а одного затримав при корпусі. Ці люди були дуже корисні для нас і облегчували нам нашу роботу.

Я мав незвичайно доброго корпусного інтенданта і оборотних бриґадних інтендантів, так що за час усього мого побуту на Великій Україні не мав я завдяки здібностям та ініціятиві тих людей ніяких труднощів з прохарчуванням корпусу.

Постій в Ушиці використав я на те, щоб переглянути підчинені мені бриґади щодо стану, виряду, узброєння, тощо. При цім перегляді скаржилися мені деякі інтенданти на те, що випік хліба справляє їм деякі труднощі. А саме, ми не мали своїх полевих печей і інтенданти мусіли братися на спосіб. Вони видавали цивільним мешканцям означену скількість муки, а ці мали доставити з неї означену скількість спеченого хліба. Через цю процедуру тратили ми досить багато муки; окрім того такий спосіб випіку хліба був можливий тільки підчас постоїв, а при рухомій війні чи підчас воєнних операцій така система була нідочого. Треба було конечно постарати для корпусу полеві пекарні. Хтось сказав мені, що бачив на якійсь стації коло Могилева заваґоновані полеві печі. Я постановив роздобути для нас ці печі, поїхав до Могилева до тамошнього команданта міста і висловив йому своє бажання. Він радо пішов мені на руку, потвердив, що справді на найближчій стації під Могилевом є заваґонованих таких десять полевих печей і що я можу собі їх узяти.

Рівночасно хотів він навязати зі мною інтерес. Він поінформував мене, що я можу купити в Могилеві, якщо мені буде потрібно, також білля, полотно і інші речі, але тільки за миколаївські гроші; він може мені в тім посередничити. Я запитав про ціни і сказав йому потім, що сам не роблю ніяких замовлень ані закупів та дав йому до зрозуміння, що у нас команданти такими річами не займаються. У нас на те інтендантура і я пришлю йому мого інтенданта, який з ним порозуміється.

У Могилеві одержав я від мого шефа ґенерального штабу телєґраму, що з Начальної Команди прийшов наказ наступати на Жмеринку. Я негайно виїхав з Могилева.

Наступ на Жмеринку

У.

Большевики заняли становища яких 8—10 кільометрів на захід від Жмеринки. Напроти них стояла, у невідомій мені силі, Армія У. Н. Р. Однак наступ наддніпрянських військ не давав ніяких вислідів, тому прийшов наказ III-ому Галицькому Корпусові наступати і здобути Жмеринку. III. Корпус складався тоді з 2., 8., 11. і 14 бриґади. Перші 3 бригади були першорядним військом, а їх команданти досвідними, хороб- рими вояками. 14.-та бриґада саме переформовувалася і тому не мала ще боєвої вартости.

До наступу на Жмеринку вислано лише дві бриґади, а саме 8. і 11-ту. 11-а бриґада дістала напрям здовж залізничого шляху, а 8-а іти вперед на Станиславчик і наступати потім на Жмеринку з полудня. 2-га бриґада мала бути в поготівлі за 11-ою як резерва. Наступ ішов скоро вперед. Без якихнебудь страт і без якогось поважнішого спротиву большевиків взяли ми Жмеринку. Мене дивувало, що Армія Отамана Петлюри так довго не могла здобути Жмеринки. Думаю, що вона ніколи поважно до цього не бралася.

Після заняття Жмеринки рішився провід Армії вести головний наступ на Київ. Призначили на це Галицький I-ий і III-ий Корпус і Запоріжський Корпус наддніпрянської Армії. II-ий Галицький Корпус мав крити ліве крило цього наступу. 11-ту бриґаду III-го Корпусу залишено спершу як резерву армії у Жмеринці, а пізніше приділено до військ У. Н. Р., які мали наступати в напрямі на Одесу.

Зараз після заняття Жмеринки уладили там війська Армії У. Н. Р. військову параду. Говорено, що до Жмеринки прибули якісь вищі старшини Антанти. З галицьких військ ніхто не взяв участи у цій параді. Я приглядався цій параді інкоґніто. Вимашерувала одна сотня, досить добре виеквіпована, але неоднаково виряджена, що трохи вражало. Друга сотня виглядала дуже обдерто, а більшість вояків була боса. На мій запит, чому вимашерували ці босі, дістав я відповідь, що це так нарочно, щоби антантська місія бачила, що і босі вояки можуть воювати; сподіванося також дістати від них у той спосіб черевиків, одежі, виряду.

Що торкається самої Жмеринки, то це досить ве- лике, розлоге місто і залізничий вузол незвичайної стратеґічної ваги. Залізниця розгалужується звідти у чотирьох напрямках, а саме: на північ в напрямку Києва, на захід в напрямку Підволочиськ, на полудневий захід на Могилів і на полудневий схід до Одеси. У Жмеринці є дуже гарні модерні касарні; нормальна військова залога в часі миру була там в силі одної дивізії. Жмеринка була призначена як вихідна точка для російської армії, що мала вдарити зі сходу на Галичину. З тієї причини залізничі будівлі та уладження були одні з найбільших і наймодерніших, які я колинебудь бачив. Є там окремий пасажирський, вантажний і військовий залізничий двірець. До кожного з цих двірців можна дістатися з пасажирського двірця підземними тунелями. Колись мусіли ті будівлі, збудовані за французькі гроші, бути величаві. У тім часі були занедбані і брудні. Не дивниця зрештою, бо за цю Жмеринку велися безустанні бої. На стації були також великі залізничі варстати, і відповідно до того був там великий персонал.

Я відніс вражіння, що залізничий персонал колишньої Росії творив окрему для себе суспільну цілість. Вони були дуже добре зорґанізовані, а свої запотребування покривали на власну руку через „Залізнодорожні кооперативи“. Вони творили величезну силу і кожний уряд мусів з ними числитися. У Жмеринці були залізнодорожники, головно ті нижчі, настроєні трохи по большевицьки. Позатим держали з тими, що саме були при владі. Хто цим людям виплачував платні, я не знаю, щоби вони діставали якісь правильні побори, я також ніколи не бачив, але всетаки служба функціонувала, хоч трохи й пиняво. Думаю, що кожний, хто хотів їхати, мусів наперед підкупити залізничників, як давна приповідка каже: хто мастить — той їде! Так і тут. Щоби перевезти якийсь транспорт, треба було порядно „помастити“. Найрадше брали вони споживчі продукти, а головно горілку.

Після короткого спочинку почали ми дальші операції.

Жмеринка – Винниця – Козятин

Головний наступ, як я сказав, спрямовано на Київ. Тому що 11-а бриґада залишилася у Жмеринці як запас армії і пізніше була приділена до Тютюника, а 14-а бриґада була щойно в стадії формування, лишилися III-му Корпусові лише 2. і 8. бриґади. До наступу на Винницю кинено I. Галицький Корпус, а Корпус Запорожців спрямовано на північ від Винниці. III. Корпус ішов за I-им здовж залізничої лінії. Він не брав участи в наступі на Винницю і залишився в Браїлові.

Браїлів, це брудне, жидівське місточко. Був там тоді також римо-католицький костел і жіночий монастир. У стіп гори стояв замок, що належав мабуть до якогось грека, цілком зруйнований большевиками.

Після здобуття Винниці продовжували мої три бриґади похід у напрямі Винниці і змінили там I-ий Корпус, який до того часу там стояв. Після мого приходу I-ий Корпус залишив Винницю і почав операції у північно-східнім напрямі, щоби здобути Бердичів. Запоріжський Корпус, який находився на схід від Винниці, підчинено мені.

Винниця, це дуже гарне, модерне місто. Воно лежить у більшій частині на горбі, а численно розкинені сади творять там гарну декорацію. Тоді було воно, здається, торговельним центром і життя там кипіло. Мало дуже гарні публичні будинки, школи, церкви і готелі; було там також кілька фабрик. Місто перетинала лінія елєктричного трамваю. Мешкало тоді у Винниці чимало поляків і вона була якби їх столицею на Поділлі. В часі, як ми туди прийшли, находилося там богато поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл і польську мову чулося часто на вулицях міста. Позатим інтеліґенція розмовляла переважно по російськи і аж з приходом наших військ українська мова стала лунати на вулицях. Службу безпеки в місті переняла наша жандармерія. Панував лад і порядок.

Населення було нам дуже раде і відносилося до нас як до освободителів від большевицького терору. Большевики страшно шаліли у Винниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб.

Мій штаб примістився у будинку польського професора і властителя дому, в якому передтим мала свій осідок чрезвичайка. Над усіми входами були вимальовані червоні звізди, з серпом та молотом. Написи, як: „Смерть Петлюрі“, „Смерть Денікінцям“, „Смерть буржуям“ і т. ін. прикрашували кожний вхід і кожну стіну. Всюди чути було подих смерти. Також оглянув я місце страчення чрезвичайки. Це колишній готель, в якого подвірю було мешкання в сутеринах, правдоподібно для службового перзоналу. Було там 4 кімнати. Вікна були закратовані. Стіни обрискані кровю та червоною фарбою. Тут саме замикали людей, яких мали стратити. Саме місце страчення — це була мала пивниця з маленьким віконцем, яке тільки дуже скупо пропускало світло, так що панував там завжди півсумерк. До цієї пивниці втручували матрози, чи китайці, свої нещасні жертви, і здебільшого вночі, стріляли їх. Потім цих постріляних зовсім просто викидували поза огорожу в город і там припорпували злегка землею. Вже за мого побуту у Винниці відкопано в городі дому, де я мешкав, 4 трупи і похоронено на кладовищі. В домі, де стояв мій штаб, залишили большевики при своїй наглій утечі силу зрабованих річей, меблів, образів, килимів, порцеляни тощо. Ці річи ми віддали пограбованим, які пізнали свою власність.

Розпочалися дальші операції. За найближчу ціль намічено добути лінію Бердичів, Козятин і Сквира.

Як залогу залишено в Винниці 14. бриґаду. З корпусом остали 2. та 8. бриґади. Ці бриґади спрямовано здовж залізничого шляху на північ, — у напрямі на Калинівку — а там дальше на Козятин. Запоріжський Корпус кинено спершу на Прилуки, а потім на Сквиру.

Після кількох менших боїв під Голєндрами і Калинівкою дві бриґади III-го Корпусу, заняли Козятин. У свою чергу I. Галицький Корпус заняв Бердичів, а Запоріжський Корпус Сквиру. Так осягнено лінію, яку наказала заняти команда Української Галицької Армії.

В Козятині захопили ми дуже великий парк льокомотив і возів. Але найважнішою і найвартіснішою добичею був склад з приблизно 30 ваґонами соли. В тодішню пору ані Галицька Армія, ані Армія У. Н. Р., ані населення не мали соли. За тяжкі гроші треба було спроваджувати цей преважний артикул з Румунії. Тепер мали ми за одним замахом власну сіль. Цею сіллю наділено в першу чергу Галицьку Армію. Також у дорозі виміни за сіль дістали війська III. Корпусу черевики та білля.

Козятин — це велика ярмаркова площа, також під тодішню пору заселена переважно жидами. Він був замітний тим, що тодішній жидівський міністер У Н. Р. — був козятинський жид. Козятин це також великий залізничий вузол. Залізничі лінії розходяться звідти також на чотири сторони світа, — а саме: на північ в напрямку Києва, на захід в напрямку Бердичева, на південь в сторону Винниці і на схід, на Липовець. Козятин — це був не так стратеґічний, як радше торговельний вузол. Там у світову війну лежали у залізничих маґазинах величезні харчеві запаси для прохарчування російської армії. Ці склади були, розуміється, тепер порожні за виїмком одного складу, що саме містив в собі вище згадану сіль. Які великі запаси соли мусіли там бути, видно хочби з того, що за час світової війни російська армія, а пізніше Армія У. Н. Р., большевики, залізничники і інші брали звідтам сіль — а всетаки ми ще захопили її там коло 30 ваґонів.

При нашім поході вперед на північ від Винниці дав нам уряд У. Н. Р. право виставляти по нашій думці військові обсади і застави для забезпечення запілля. На тій основі установив я в Козятині нову стаційну команду. Командантом міста іменував я отамана Дудинського, який справував свій уряд дуже справедливо але строго і в дуже короткім часі довів місто до ладу. Розписано також вибори до міської ради і бурмистром вибрано ґімназійного директора. Після виборів представив мені нововибраний посадник нововибрану раду, серед представників якої була також одна жінка. Ця делєґація принесла мені також як гостинець блакитний та жовтий шовк. Цей шовк подарував я обом бриґадам, другій та осьмій, які здобули Козятин, а вони поробили собі з нього бриґадні прапори.

Два дні після того, як ми взяли Козятин, заїхав на стацію в переїзді до Бердичева — сам Головний Отаман Петлюра. На його повитання звелів я виставити на двірці почетну сотню — і то ту сотню 2. бриґади, яка перша вдерлася до Козятина. Командантом цієї сотні був поручник, якого імя я нажаль забув. Він був тим, що заняв двірець в Козятині. Головний Отаман подя- кував у запальній промові мені і моїм військам за здобуття Козятина, цього важного вузла і подарував почетній сотні, що його витала, 5 тисяч гривень. При цій нагоді предложив я йому свою просьбу, щоб його інтендантура видала моїм воякам білля. Головний Отаман казав це занотувати свому адютантові та обіцяв мені виконати цю просьбу. Нажаль білля я не дістав ніколи.

На Київ!

В!

Після упадку Бердичева злучено перший, третій і Запоріжський корпуси в одну ґрупу, яку віддано під мою команду. Ця ґрупа дістала завдання здобути Київ. Шефом штабу ґрупи іменовано дотеперішнього шефа штабу III. Корпусу отамана ґенерального штабу Людвика Любковіца.

Разом з обняттям цієї команди впали на мене і на мого шефа штабу більші вимоги і ще більша відповідальність. Наша армія не була особливо ослаблена попередніми боями, її втрати до цього часу були дуже малі, не більше як яких сто люда. Але треба було думати про будучність і рахуватися з тим, що відпорність ворога могла нараз збільшитися — а що тоді?

Вправді кожний корпус мав свою збірницю новобранців, в яких муштрувалося кілька тисяч місцевих змобілізованих рекрутів, але вони не мали зброї. Аж коли на фронті звільнилося трохи крісів, можна було озброїти ними резерву. Також запаси муніції були малі, вистарчали в загальному тільки на короткі офензивні операції. До довше триваючої оборони з її збільшеним запотребуванням на муніцію була армія нездібна. Що торкається зброї і муніції, то армія жила занадто на рахунок воєнної добичі. З цих усіх причин насіла на нас тяжка жура, коли ми почали розважати покладене на нас завдання. Яка користь могла нам бути з заняття Києва, коли ми не могли його довго вдержати. Політично з цього також не булоб користи, навпаки скорше шкода! Також треба було рахуватися з тим, що скорше чи пізніше зявиться новий противник. А всетаки взялися ми з великим завзяттям за діло.

Мій шеф штабу і я, кермуючись досвідом зі світової війни, представляли собі наступ — використовуючи пануючу паніку і розлад серед ворога — як наглий, скорий як блискавка удар, щоби заволодіти Києвом, доки ще наспіє туди Денікін, який за нашими відомостями находився тоді між Полтавою і Ромоданом і який дійсно в той час був занятий важкими боями за Ромодан. При тім думали ми в першу чергу про те, щоби наша армія могла скористати у Києві з важних джерел помочі і сподівалися затримати місто у своїх руках бодай так довго, доки не будуть вивезені найвартісніші запаси. Що це значить воювати і мусіти при тім рахувати кожний набій, випробувала вже Українська Галицька Армія на власнім тілі. Київ манив під цим оглядом. Він був місцем постою 12. большевицької армії та мав як на наші відносини величезні запаси зброї, муніції, одежі і обуви, чимало технічного матеріялу і допоміжні джерела розвиненого промислу. Наш наступ мав бути як вже не завойовним походом то бодай походом за здобичею. Під цим оглядом я погоджувався з моїм шефом штабу.

Отже першою умовиною успіху був поспіх. Ця думка самочинно захопила усіх командантів і військо. Бо і найпримітивніша людина знає — а навіть примітивна знає це найліпше — що часом можна побідити тільки власними ногами. Тимбільше при противнику, схильнім до паніки, якого відворотові загрожують пов- стання. А обставини не були некорисні для нашого задуму.

Поодиноко порозбивані частини 12-ої большевицької армії втікали зі своїми рештками до Києва та напевно не були в спромозі в короткім часі стягнути підкріплення і впорядкуватися до нового бою.

Головна сила червоної армії зводила бій на життя і смерть з військами Денікіна між Волгою і Дніпром, з Колчаком на Сибірі, з поляками на заході, а з литовцями і ґенералом Юденічом на півночі. Направду, положення червоної Москви було тоді найтяжче від початку її крівавого панування! Чи ж антанта була тоді сліпа, що нас не бачила, чи може не хотіла нас бачити? Коли б вона була тоді бодай у дечому нам допомогла і стала посередником між нами та Денікіном, то була б тоді вибила для панування червоної Москви остання година.

Зібрані в тім часі під Києвом большевицькі сили ми обчислювали на яких 10 тисяч людей. Тому що корпуси не мали своїх літаків, вислала Начальна Команда Гал. Армії дня 22. VIII. свої літаки до Козятина та приділила їх до моєї ґрупи. Але ці літаки були до далеких летів непридатні і тому не могли ми нічого в тім часі довідатися про події на Лівобережжі.

З огляду на те, що зустріч з денікінською армією в найближчому часі була зовсім можлива, спитала наша Начальна Команда уряду У. Н. Р., як треба поступати в такому випадку. Головний Отаман дав вказівку, щоби за всяку ціну оминати ворожих виступів і цей наказ передано підчиненим корпусам.

Першою думкою команди ґрупи було, не чекаючи на прихід першого Корпусу, одним ударом заняти Київ тими силами, які під ту хвилину стояли до розпорядимости, отже обома бриґадами III. Корпусу і трьома дивізіями Корпусу Запоріжців, що давали разом около 20 тисяч людей.

Вже 20. VIII. заняли 2. і 8. бриґади Попельню, 21. VIII. розбили в крівавім бою під Романівкою ворога, що ще раз хотів ставити опір, а 22. VIII. заняли Хвастів. Так отже в неповному тижні зроблено нових сто кільометрів.

Запоріжський Корпус, що посувався на рівній височині з III. Корпусом, прогнав ворога зі Сквири, а 22. VIII. після лютого рукопашного бою на передмістях Білої Церкви заняв це місто.

Перший Корпус зайшов у тім часі мало що поза Бердичів, отже лишився майже на 100 кільометрів позаду.

Йдучи за пляном ударного наступу, кинули ми 2. і 8. бриґаду вже 23. VIII. на Васильків і вони заняли це місто. Запоріжський Корпус станув день пізніше 6. і 7. дивізією над річкою Стугною, 8. дивізія залишилася в Білій Церкві як запас ґрупи. Так отже ґрупа стояла вже 24. VIII вечором готова до останнього удару, 40 км. на полудне і на полудневий схід від Києва.

Тимчасом команда ґрупи прибула до Хвастова і наказала летунську розвідку в напрямі Києва. Розвідка виказала великі затвори потягів, довжиною яких 20 км. на лінії Київ — Васильків, а також великий рух і переповнення на київських залізничих стаціях. Збирання ані пересування військ не сконстатовано. Імовірно залізничий штрайк на національнім підкладі. Евакуація Києва, що була в повнім ході, застрягла на місці. Скріплення не могли надійти, момент для рішального удару прийшов.

Диспозиції, які усталювали наступ на 25. VIII., були саме намічені, як коло 4-ої години пополудні прийшло від Запоріжського Корпусу зголошення, що перед за- ставами 8.дивізії під Білою Церквою появився денікінський панцирник зі штабом бриґади на ньому 8. дивізія запитувала, що має робити, бо полк. Бєлогорцев, командант 2. терської бриґади добровольчої армії з нею, як з частиною Армії У. Н. Р. взагалі не хоче переговорювати.

На це донесення вислано негайно телєґрафічний наказ здержатися по думці наказу Головного Отамана від усяких ворожих кроків і повідомити полк. Бєлогорцева, що уповноважені українські галицькі старшини прибудуть спеціяльним потягом до Білої Церкви, щоби вести переговори.

Про цей випадок, який скоївся скорше, як ми сподівалися, зголосив я негайно Начальній Команді у Винниці. З Начальної Команди прийшов наказ вислати негайно 2 старшин до місця постою 2. терської бриґади щоби вели переговори про демаркаційну лінію. Після того, як шеф штабу У. Г. А. полк. Шаманек порозумівся зі штабом Армії У. Н. Р. в Камянці Подільськім, вислала команда ґрупи 24. VIII. коло 9 год. вечором окремим поїздом сотника ґен. штабу Купчанка і пор. Головінського, обох з III. Корпусу з уповноваженнями як парляментарів до Білої Церкви. Сот. Купчанко дістав інструкції довести до тимчасового порозуміння з командою денікінської бриґади або з найвищою командою денікінської армії. Це порозуміння мало полягати на визначенню демаркаційної лінії, яка не перешкоджувала б нашому походові на Київ і залишала нам вільний так залізничий як і возовий шлях Хвастів-Київ. Сот. Купчанко виконав своє завдання дуже добре. Визначено демаркаційну лінію, так як ми бажали, причім Білу Церкву залишено денікінцям, а демаркаційну лінію потягнено через стацію Устимівку і мі- сцевости Барахати-Обухів (усі три місцевости мали належати до денікінців).

Ці переговори ведено з полк. Бєлогорцевом, що мав доручення команди III-го денікінського корпусу, яка стояла у Бобрінській.

Протоколи переговорів ратифікували з одного боку команда 2. денікінського корпусу, з другого Начальна Команда Галицької Армії і умова мала ввійти в силу дня 27. серпня. До цього часу мали відділи 2. терської бриґади здержатися від усякого походу вперед.

Висліди цих переговорів закомуніковано 25. VIII. телєґрафічно Начальній Команді і рівночасно висловлено здогад, що орієнтуючись після положення 2. корпусу добровольчої армії, Денікін імовірно осягнув на лівому березі Дніпра околиці Пирятина. Наступ на Київ мусить тому відбутися якнайскорше, якщо хочемо випередити Денікіна. Врешті запитано, чи взагалі, при такій зміненій ситуації, наступ має ще відбутися.

Ґенерал Тарнавський дав як відповідь наказ продовжувати наступ.

26. VIII. прибув до Хвастова Головний Отаман Петлюра, сів на панцирний потяг і поїхав аж на найбільше висунені позиції. Коло полудня вернувся назад і пообідав у моїм штабі, причім, розуміється, не занедбав я докладно повідомити його про зустріч з терською бриґадою. Притім поінформував я його також совісно, як думає добрармія про нього і про Армію У. Н. Р. і що тільки завдяки Українській Галицькій Армії, в якій добрармія бачить реґулярну армію, як теж завдяки обачности галицьких парляментарів удалось осягнути таку корисну для наших операцій демаркаційну лінію. Головний Отаман сказав на те: