Три портрети

Front matter

БОГДАН ЛЕПКИЙ

ТРИ ПОРТРЕТИ

ФРАНКО — СТЕФАНИК — ОРКАН

Замість передмови

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ.

Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…

Що ж! Годі літові вічно тривати.

Але й осінь має свої ясні хвилини. Тоді останні цвіти всміхаються до сонця, вітер шумить, нагадує весну, а понад стернями сухими снується павутиння.

Кажеш павучки його прядуть? Куди! Це невидна пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…

Так якась невідома сила снує нитки споминів з літ давноминулих.

Снує й осотує тебе, мов повивачем дитину. Заки зима вколише до сну.

Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…

А колись так весело було, так сонячно і ясно! Колись, весною.

Пряди, памяте, свою тонку пряжу літові на… Ні, ні! Тихо, не кінчи цих слів!

І так гримають на тебе, що жалости до смутку доливаєш і що курличеш журавлем відлетним.

Запремо смуток на сім спустів у серці і не пустимо його до слова. Хочемо веселими бути, жвавими, моторними, як колись. І, як були ті, що про них вгадуватимемо, хоч їх уже нема.

Запремо смуток на сім спустів у серці…

А може ми забагато про себе нагадали, а замало про них?

Або я знаю? І чи знаєте ви, де межа поміж ними й нами? Як непомітно „вчора” переходить у „нині”, „є” у „нема”, — „хочу” в „байдуже мені”, так зливається твоє „я” з виявом їхніх духових облич.

„Людська душа темінь темная, а своя найтемніша”.

Не будемо поринати в глибінь, згадаємо тільки те, що бачило око і що вухо чуло… Згадаємо, може й нас згадає хтось колись.

Іван Франко

ІВАН ФРАНКО

Стор.

Іван Франко Зелені Свята в Поручині й „Захар Беркут“

ЗЕЛЕНІ СВЯТА В ПОРУЧИНІ Й „ЗАХАР БЕРКУТ“

Всі свята гарні, — коли ходиш до школи, але Зелені — найкращі. Цілий світ пахне тобі й цілий світ співає. Та ще, коли погода. Тоді вже тієї краси, ні оповісти, ані змалювати.

І тому мабуть такі короткі ті свята. Всього два дні. Мало хто й їде до дому.

Але мені було тільки дві милі і по мене присилали коні.

Сідав я у візок і скочувався з Олімпу. Вуличка попри Фару, уїзджальня, млин, рогачка, а тоді догори, догори, поки не озиркнешся й не побачиш, мов намальовані Бережани, — з величезним ставом, з замком, Сторожиськами і з гостро затесаною ратушевою вежою.

А перед тобою шість горбків до Жукова, Жуків, дубовий лісок, Глинка, сварливий, як недобра баба млин, і — Поручин.

Хати вже замаєні, подвіря позамітані, тільки болото на вулиці, як цілий рік. Хитаються над ним зажурені верби й бережуть його, щоб не висохло. Верба й болото то приятелі вірні.

Безіменний потік, що селом протікає, якось інакше шумить. Завтра „Вільха” і він на іншу нуту настроївся. Місяць зійшов, хоче купатися в потоці, так верби не пускають. Двома рядами стоять, плече об плече.

Біжиш у город і стежкою, обабіч висадженою винничками, женеш на горбок, до сад. Але там тепер темно. Тіні скачуть, щось шелестить, і хоч ти вже у другій клясі ґімназійній, не йдеш, а біжиш назад до хати. Буцім щось гонить за тобою.

Недовгі ночі на Зелені свята, а так тяжко діждатися ранка, щоб побачити, як там тепер у саді і в городі.

Будишся, зирк на годинник (з підковою, замість ваги) — сема. А ти хотів зірватися в пятій, щоб таким способом продовжити свята. Пєш гаряче снідання, мало собі губи не попариш і бігцем у город. А там — краса! Рожі під вікнами пахнуть, пахне цілий городець, немов одна величезна, ріжнобарвна китиця. Стежки постругані й посипані піском.

Виннички при доріжці в садок уже відцвили. Вже й ягідки позавязувалися рясно, бо свята цього року пізно. Біліється березова альтана з но- вими лавочками, а в саді така трава висока, як на оболонях, і росиста яка!

Буде погода. А як ти їхав з Великодних свят, то трава щойно прозябала, бо весна була пізня й зимнувата, а тепер бач, як гарно кругом. Стоїш, мов причарований і не знаєш на що дивитися, пянієш.

Нараз: дзень-дзень! Дзвіночок, ніби мушка бренить. Що за біда! І знов, дзень-дзень.

Сарнятко із дзвіночком на шиї. Таке пещене! Само до тебе біжить, невеличке, як песя. Довірливе, не боїться нікого. Мабуть так мама його розпестила. Мама то вміє! Але, чому вони не сказали мені нічого про тую серну? Мабуть хотіли несподіванку зробити. І зробили. Кладешся на траву, сарнятко біля тебе, дивишся на небо крізь зелене віття вишень і видихуєш із себе інфінітиви й конюнктиви, тропарі й кондаки — всі мудрощі, яких набрався у школі. Так тобі тепер легко, такий ти здоровий і щасливий, що не замінявся би з ніким у світі. По Службі Божій і по обіді, як батько поїхав на друге село до Біща на вечірню, а мама задрімала трохи, береш „Зорю” і знов у садок. Сернятко біжить за тобою: „пі-пі-пі”. Вишукуєш собі що найзатишніше місце, порядкуєш часопис за числами і зачинаєш читати.

Що? Повість Франка „Захар Беркут”.

Читаєш, як то нині сумно в нашій Тухольщині і як колись було. Колись — у 1241 році. Знаєш уже про напади татар і тому тобі не так то важко перенестися гадкою у ті давні часи, коли боярин Тугар Вовк дістав від нашого князя Данила Зелемінь і дві розлогі полонини, збудував собі гарний двір і спросив своїх сусідів на бенкет і на лови. З ним поїхала його гарна та смілива донька Мирослава.

А тухольськими ловцями проводив Максим, син Захара Беркута, відомого та поважаного всіми старого тамошнього ґазди.

Вже третий день тривають лови. Набили всякого звіра, тільки медведя ще не вбили. Аж ось і він…

Мимохіть озираєшся, але медведя нема. Тільки сернятко притулилося до тебе. Заспокоєний читаєш далі. Читаєш, як боярин Тугар Вовк розчерепив своєю сокирою голову тухольського медведя і як гордо казав до Максима, що вовк, невелика звірюка, а всеж може мірятися силою з тухольським медведем.

„Бо тухольські медведі дурні, — відповів бояринові Максим, — одинцем ходять, а якби вони трималися гуртом — то не дало би їм ради навіть ціле стадо вовків“.

Кладеш журнал на траву і роздумуєш над тими словами, ніби їх не Максим року Божого 1241 сказав, а хтось тепер тобі говорить. Хочеш їх розуміти, зясувати, оформити в гадку, в ідею, але якось не йде. Мимохіть очі твої блукають по вузьких нивах на горбі, що знімається по другім боці річки й по великих графських лісах, бігають по стріхах курних хат аж до високих двірських коминів, блукають по ріці, що перепливає величезний панський став, а весною і восени заливає поля і городи хлопські, — бачиш те все, але чуєш, що сказати того, що чуєш, ані написати не вмів би.

Горб над селом, що на нім стоїть церква, немалий, а за ним, за церквою другий — ще вищий, скали торчать, дубовий ліс шумить, як шумів за часів нападів татарських і тобі здається, що в тім лісі і Тугар Вовк і Максим Беркут і Мирослава і ті медведі, на яких вони полюють.

Батько був деякий час у стрийських горах священником, розказував про Зелемінь і Тухлю, про шлях, що ним проходили татари і тому повість Франка про боротьбу тухольців з боярином княжим і з навалою татарською ще ближча тобі і ще більш зрозуміла. Ти не читаєш її, а просто переживаєш кожний момент, що його закріпив поет на папері. Очі горять, в голові шумить буцім ти в гарячці. Не чуєш, як тебе кличуть, як шукають за тобою по обійстю та по городі. Очуняв аж тоді, як побачив маму. Гнівну і втішену нараз. Встаєш засоромлений і винуватий, ховаєш „Зорю” поза себе.

— Не ховай, не ховай, бо я вже здалеку бачила, що ти читаєш. Але що то за спосіб! Ми його привезли на свята, щоб собі відпочив, а він читає!

— То така гарна повість, мамо. Я читав „Робінзона Крузо” і „Робінзона Швайцарського”, і „Духа пущі, і „Розбишаків на ріці Міссісіпі”, але це ще краще, інше, цікавіше.

— Бо своє, сину, бо своє. Але дай мені тую нещасливу „Зорю”, бо я боюся, що ти й завтра цілий день прокуняєш над нею. Давай!

— Добре, мамо, але, як буду їхати назад до Бережан, то позволиш мені забрати з собою. Я мушу дочитати, що сталося з Максимом і з Мирославою.

Мама пильно подивилася на мене.

— Най буде. Тільки не читай на годинах.

Я обіцяв, але не дотримав слова. Кортіло. І зараз таки на найближчій годині математики переломив „Зорю” начетверо, рукою писав якісь числа на зшитку, а очима зиркав під лавку. І знов заграв у моїй уяві Опір, зашумів зеленим шумом Зелемінь, і залунали верески татарської орди. Я не запримітив, що в клясі стало тихо, як мак сій, що мої товариші дух у собі заперли і саме у хвилині, коли Бурундай підніс над головою безборонного Максима свою грізну сокиру, мене хтось так кріпко вхопив за руку, що я аж скрикнув з болю.

Надімною стояв професор природи, що вчив нас також математики і напів злісно, напів злобно приговорював:

— Гарно ти математики вчишся, смаровозе якийсь ходиш! Покажи, що ти там читаєш! Ґазета! Дивіть, який мені політик.

Я подав йому „Зорю”.

Дивився довго і тільки кивав головою. Так і видно було, що не знав, що казати. А тоді:

— І на що ти так помняв тую нещасливу „Зорю”? Гарно ти вмієш обходитися з книжками! Тато подякує тобі, як відвезеш її додому. Але покищо я покажу це панам професорам на конференції.

Але не показав, тільки закликав мене по годині до свого кабінету:

— На маєш, сховай і більше до школи не приноси. Прочитай собі в хаті, бо це гарна повість. Можеш іти!

Свій чоловік…

Така то була моя перша лєктура Франкового твору.

Іван Франко „З вершин і низин“ у Бережанах

„З ВЕРШИН І НИЗИН” У БЕРЕЖАНАХ

Восени 1887 р. привіз хтось зі Львова до бережанської тайної бібліотеки учеників Франкове „З вершин і низин”. Була це досить груба, але форматом невеличка книжка, до якої додано велику поему „Панські жарти”.

Нових книжок тоді в нас появлялося мало, а цінних та цікавих ще менше, тимто й не диво, що „З вершин і низин” зробило величезне вражіння. Розуміється серед кружка вибраних та довірених старших учеників, бо будькому не давалося таких книжок читати. Хоч бережанська ґімназія під розумним проводом незабутнього директора Матеуша Куровського не належала до найпростіших, а всеж „Стереженого Бог стереже!” За Франка можна було вилетіти зі школи. Це ж такий поет, що сидів у криміналі! Може й наш катехит Соневицький не поміг би тут нічого, тим більше, що Франко був ославлений безбожник.

Хто мені позичив „З вершин і низин”, того вже собі нині не пригадую, але хтось зі семаків, що переховував у себе тайну бібліотеку.

Тайна вона була тому, бо не була явна. Великих і страшних тайн вона не скривала. Може навіть Дрепера в ній не було. Але відома річ, що заборонений овоч найкраще смакує. Так нам смакували книжки з тайної бібліотеки, тимбільше, що в явній ґімназійній бібліотеці, малощо цікавого було. Дістати четвертакові книжку з тайної бібліотеки, то була неякабудь честь і ласка — доказ виріжнення й довірливости. Я на таку ласку безперечно собі заслужив. Книжки з хати не виніс і не пустив між люди. Читав серед своїх найближчих. При читанні „З вершин і низин” застав мене мій пок. батько, тоді парох у Поручині.

У нас, в хаті був такий звичай, що вечорами хтось уголос читав книжку, а інші слухали. Мати шила, тітка, як приїхала до нас до Поручина на декілька днів, вишивала, а батько ходив, курив папіроску і слухав. Нераз таке читання, особливо зимою тривало до пізньої ночі, до півночі. По читанні йшла критика. У першу чергу розглядали т. з. зміст, себто фабулу повісти, а тоді характери. Чому котрийсь із героїв так гарно, або негарно поступив собі, чому автор не казав йому вибрати якоїсь іншої дороги та шукати іншої розвязки подій? Чому це, а чому те? Батька цікавив більше мотив твору і композиція. Він звертав увагу на поодинокі моменти, на психольоґічні питання та на літературну орнаментику. Батькових завваг я слухав дуже пильно й мало коли зважився „тицьнути свої чотири феники”. Але як сказав щось не від речі, то батько того не легковажив, хоч і не дуже рад був моїм залицянням до літератури, бо хотів мене бачити малярем.

І тепер, коли мене застав при лектурі „З вершин і низин”, зацікавився, що то я таке читаю. Перелистував книжку і спитався як вона мені подобається. Я відповів, що дуже.

— А чому?

— Бо якась інша, ніж ті, що я читав.

— Якто інша?

— А так, що теми нові і новий вірш. Він не співає, а говорить. Часом слова падуть, як молот на ковало.

Батько усміхнувся.

— Можливо. Фра́нко, син коваля. А „Панські жарти” ти вже прочитав?

— Ще ні. Не було коли. Франкові вірші важко читати. Над кожним треба подумати зокрема.

— Авжеж, що треба, — притакнув батько і став читати „Панські жарти”.

Забув про орудку в місті і читав, читав, поки тітка не покликала нас до вечері.

— Від часів Шевченкового „Кобзаря” таких творів ми не мали — сказав, віддаючи мені книжку.

„Панські жарти” зацікавили батька ще й тому, що подія, яка лягла в основу тієї поеми, збулася в Ялинковатім, у глухій закутині стрийських гір, у тім самім Ялинковатім, де батько якийсь час був адміністратором. Тамошні люди памятали ще, як то дідич вигнав був пароха з волами панське поле орати, а Микола Устіянович, з яким батько в горач пізнався, розказував батькові про того виняткового на свої часи священника. Батько переповідав нам те, що чув від Устіяновича, та на жаль я вже батькових слів переповісти не вмію. Памятаю тільки, що подія скінчилася щасливо і правда побідила.

— Гарна поема. Небагато маємо таких гарних творів. Прочитай, сину, уважно. Вона варта найбільшої уваги.

Я не тільки прочитав, але й одну частину, перший Великдень на волі, вивчився напамять та деклямував нераз, хоч ще радніше деклямував „Каменярів”. Це була моя перша зустріч, хоч не із Франком, так з його віршованими творами. А що в творах живе їх автор, то мені здавалося, що я знаю самого Франка, автора „Осінніх Дум” і „Скорбних пісень”, але й „Vivere memento“!

Як я читав „Захара Беркута”, то про його автора я не думав, мене цікавили події, які він там представив, а які я просто переживав. Мій мозок ще до того не доріс був, щоб схопити провідну ідею повісти.

У вищих класах ми вже пильно стежили за всім, що написав Франко. Читали журнали, де він містив свої праці („Товариш”, „Правда”, „Батьківщина”), захоплювалися поемою „Смерть Каїна”, хоч може і не дуже то її провідну думку розуміли, і сильно турбувалися вісткою про третій з черги арешт Франка вкупі з Павликом, Вислоухом та ще деким. Коли хтось поїхав до Львова і мав щастя бачити Франка, то ми йому спокою не давали — який він собою, як балакає, як поводиться з людьми, чи привітний і говіркий, чи ні? Усе ми хотіли знати.

Недиво: Бережани шість миль від залізниці, подорож до Львова і зустріч з передовими нашими людьми, то було щось незвичайне, виняткове, а бережанська молодь, як на те, здавен-давна цікавилася мистецтвом і літературою, вона-ж ходила слідами Маркіяна Шашкевича. Кожний з нас, сідаючи в школі, в лавку, питався: „А може в тій лавці сидів колись Шашкевич?

Лавки були старі-старенезні, покраяні та покарбовані, пооздоблювані всілякими буквами та знаками — дуже можливо, що на них сидів ще Маркіян.

Але разом із тим почувалося, що від Маркіянового „Бандуриста” до Франкових „Каменярів” пройдений далекий шлях. „Бандурист” був для нас, бережанців, якийсь то близький і радісний, але в „Каменярах” почувалося куди більше сили, що рвала та гнала нас уперед.

Іван Франко Відень і „Зівяле листя“

ВІДЕНЬ І „ЗІВЯЛЕ ЛИСТЯ“

Улітку року 1891 я здав матуру в Бережанах і з кінцем вересня вибрався до Відня, щоб згідно з бажанням батька записатися до академії мистецтв. Бережани і — Відень, — небо й земля!

Не знаю, як я дав би собі раду в наддунайській столиці, колиб не щасливий припадок. В залізниці стрінувся я з проф. Студинським. Він скінчив у Відні теольоґічний факультет і їхав тепер на студії слявістичні. Був, значить, старим віденцем. Поміг мені знайти хату, запровадив до академії, до того чорного будинку, що перед ним стоїть не менше почорнілий Шілєр, а коли мені там не довелося дійти до ладу зі старим професором Ґріппенкерлем, порадив вписатися на фільософію. Проф. Студинський впровадив мене також до „Січі” і до гр.-кат. духовної семинарії на „універзітетспляц нумеро айнс”.

Там я пізнав незабутнього Михайла Петрушевича з Новиці, мого пізнішого приятеля, Василя Дубицького, Баричка, Коцюбу і теперішнього славного нашого музикольоґа Філярета Ко- лессу. Цей, нині такий поважний і поважаний учений, не во гнів йому кажучи, іноді в неділю по обіді, коли ректор семинарії в шлюсроку і циліндрі виходив зі старих мурів свого заведення, horribile dictum — „шкартував”. Їхали ми удвійку до Пратеру, щоб подивитися на зелену мураву й захлиснутися, я — ілюзією Жукова, а він — своїх коханих Ходович. Поблукавши по зелених левадах Пратеру, заходили ми до каварні Чарди і там, при шклянці малого пива та при тарілці невеликого ґуляшу, насолоджувалися знаменитою циганською музикою, чардашами та угорськими рапсодіями Ліста.

То знов іншої неділі (якщо можна було „шкартнути”), ішли на світову музично-театральну виставу, — також у Пратері, в тамошній величезній „Ротунді”. Бо і якже було не йти! Таж там бачилося, мов на долоні, музичний розвиток усіх країв і народів від найдавніших часів аж до тепер. Були там чудові портрети великих музик, співаків і акторів, їхні інструменти та рукописи, у ґабльотах висіли костюми та реквізити всіх більших театрів, а крім того улаштованих було декілька сцен із найславніших світових опер.

Хочби там довелося стрінути и самого ректора та вилетіти з „буди”, ми мусіли йти!

Алє бачу, що струм молодечих споминів пориває мене і відносить геть від теми… Завертай, Федю!

До семинарії я забігав кожної днини пополудні, мов до касина. Там стрічав своїх і чимраз ближчих собі людей, там все хтось дістав якусь цікаву вістку з краю, там щось нового почулося з життя нашої віденської кольонії. А дотого прочитали ми нове „Діло” й невіджалувану Лукичеву „Зорю”.

Отож у тій „Зорі” стали появлятися невеличкі, чудові віршики:

Не минай з погордою І не смійсь, дитя! Може в тім осміянім Суть твого життя.

Або:

Я не жялуюсь на тебе, доле: Добре ти мене вела, мов мати, Таж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати.

То знов:

Розвійтеся з вітром, листочки зівялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.

Тоді ще поезія не була царівною прогнаною з рідного краю, тоді ще люди мали вухо й серце для щирих і гарних віршів. А ці вірші були найщиріші і найкращі в світі, такі гарні, що, казав би ти, нічого гарнішого й бути не може.

Читали ми їх з найвищим захопленням і нетерпеливо дожидали нового числа „Зорі” і нових віршів того самого, невідомого нам автора.

Бреніла в тих піснях нотка народньої поезії поруч таких, раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком осотаних тонів наболілої душі інтеліґента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали.

— І хтоб це міг бути автором таких віршів? — ломили ми собі голову, переходили по черзі всіх старших та молодших галицьких та наддніпрянських наших поетів, але ніяк не могли попасти на когось, щоб скидався на батька таких гарних дітей.

Аж відізвався Михайло Петрушевич: „Франко!” — і усміхнувся своєю дивною усмішкою, що не знати було, чи він це каже поважно, чи жартує собі.

— Де, де, де! — заперечили йому. — Франків вірш тяжкуватий, а це такі легкі, етеричні строфи, це попросту музика, не поезія.

— Музика й поезія одно, — кинув Петрушевич і знову замовк. — Усі роди мистецтва — одно, — додав і відкашельнув, бо щось йому в грудях хибувало.

— А з чогож ти виводиш, Михайле, що це Франко пише, а не хтось інший?

— Бо ніхто в нас таких віршів не міг би написати.

— А може якраз якийсь новий, талановитий поет появився?

— Новий? Молодий? Ні, це вияв чуття людини, що пережила багато і добре собі справу здає зі своїх переживань. Цеж ціла тиха драма, що збулася в душі непересічної одиниці. Не бачите того? Коли би це був молодий, невідомий дотепер поет, то він незабаром навіть Гайного заткнув би за пояс. Був би це не звичайний поет, а ґеній.

Згодом виявилося, що Петрушевич був догадливіший від нас усіх накупу. Ті вірші писав Франко. Вони й появилися 1896 р. окремою книжечкою з передмовою, де поет каже, що їх герой — „небіжчик”. Розуміється, що ціла та передмова то була літературна видумка, щось ніби ті хмари газові, що ними вповивають себе літаки, щоб їх ворог не бачив. Так хотів заховати себе Франко перед оком читача. Мабуть були такі, що повірили йому, але я до них не належав. листю” побачив я нові риси Франкового літературного обличчя, нові осяги його творчого ума. Пригадався великий Ґете, творець „Іфіґенії”, а рівночасно автор чудових ліричних еґотичних архитворів.

Іван Франко Лист без відповіді

ЛИСТ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Мого нахилу до літератури нічого не могло спинити. Не диво, ходив я до школи, до якої ходив Маркіян Шашкевич і виростав у літературній атмосфері, бо й батько мій працював на літературній ниві. Але в ґімназії я не вважав себе поетом. Поет то був Сильвестер Яричевський. Він мав грубу книжку з білого паперу й до неї вписував свої вже викінчені твори. До тої книжки намалював я йому акварелями вінєту: кобзар над рікою під дубом, на тлі руїн галицького замку.

Так, бо на мене дивилися, як на майбутьнього маляря. Учив мене рисунку пок. Юліян Панькевич, а по нім якийсь Навроцький, що приїхав з Америки і був учителем французької та анґлійської мови в „конвікті” пані Бєхонської. Тимто наш професор природи, знаменитий Петро Дуткевич, прозвав мене Богданом Богомазовичем. Як треба було для ґімназії, або для нашого громадянства якого портрету, чи грамоти, зверталися до мене. І я ніколи не відмовив. А всеж, хоч як багато я рисував, то читаючи книжки, я нераз на марґінесах писав олівцем вірші. Може вони й не були гірші від тих, що тепер пишу, але я не прикладав до них ніякої ваги й вони попропадали. Щойно у пятій клясі написав я для проф. Штайнера польське домашнє завдання віршем, не знаючи, що й Яричевський також його віршем написав. Дістали ми відзначаючі ноти і проф. Штайнер відчитав ті наші „твори” прилюдно в клясі, додаючи, що ще тоді, як він учив польської мови в Дрогобичі, то Іван Франко писав йому дуже гарні вправи, які він зберігає на памятку до нині.

Увесь час, як проф. Штайнер читав мій вірш і як балакав про Франка, я рад був сховатися під землю. Так мені соромно було, немов ученикові пятої кляси, що його приловили з панночкою на любій розмові. Зі своїм малярством я не скривався, але з поезією — так. Хто мені хотів докучити, то казав на мене: „поет”, „віршопис”, або деклямував першу строфу з того „відзначаючого” („цілюющого”, як ми з насміхом казали), завдання. Я любив поезію, але хотів її любити тайки, щоб ніхто про це не знав, а вони виводили тую мою любов на ринок, на „позорище вселюдне”.

І вивели. Довелося таки бути поетом й залишитися ним до нині.

Та коли вже на це пішло, я, не тямлю в VI, чи в VII. клясі, вибрав два-три свої вірші, переписав їх чітко та гарно і роздобувши десь адресу Франка післав їх, прохаючи відповіді, чи мені дальше такі вірші писати, чи ні.

Кинув лист до скриньки і втікав від неї, немов від місця злочину. Каявся, жалував, що зробив таку дурницю, але пропало. Тепер залишається одно: чекати на відповідь. Чекав тиждень і два, місяць і другий, відповіді не було.

— Чому я марки не долучив? — питав я себе. — І не лише марку, але й заадресовану коперту треба було додати, — казав собі. — А так — пропало!

І в душі моїй залишився, як не жаль до адресата, то таки якесь гірке почуття. „І що йому шкодило відповісти?”

Не прочував тоді, що й мені прийдеться колись такі самі гріхи на свою совість брати.

Я також лишив неодин такий лист без відповіді. Не тому, щоб не хотів відповісти, лиш що сил і часу не було. Каюся тепер того гріха і прошу вибачення.

Іван Франко Франко в Жукові

ФРАНКО В ЖУКОВІ

Було це в Жукові, бережанського повіту, в другій половині липня, в самі гарячі жнива, року, мабуть чи не 1892.

Я вертався з поля до хати на обід вполудне, між 12. та 1. годиною. Днина була погідна і гаряча. Ніде ані хмаринки. Пекло. Я перебіг попри церкву, став на сходах і під грушкою побачив товариство. Трьох мужчин лежало головами до середини — щось балакали. Двох мені не важко було пізнати. Це були: мій батько і др. Андрій Чайковський, але хто третій? Якийсь гість, мабуть з Чайковським приїхав. Треба звитатися. Збіг я по сходках, перейшов стежку та зупинився перед липою. Чи правда це, чи мені лиш так здається? Цей третій то був Іван Франко. Я знав його з портретів.

Я підійшов і ми познайомились.

Перше вражіння звичайно найсильніше. Я ще й нині Франка уявляю собі таким, яким його тоді під грушкою у Жукові побачив. Був він у повнім розцвіті сил і видно, що почував себе добре на селі, здалеку від гамору Львова і від редакційної літературної та наукової праці. Мав на собі якусь люстринову попелясту, легку блюзу, вишивану сорочку й нові, але чомусь роздерті черевики.

Я тоді багато рисував і не диво, що малярський вираз моменту найсильніше врізався в мою память.

Найвищого росту був мій батько, трошечки нижчий Андрій Чайковський, а найнижчий Франко. (Такого росту уявляю собі Шевченка, себто середнього). Всі три широкоплечі, сильно збудовані мужчини, усі три синьоокі. Батькові очі всміхалися, Чайковського дивилися бистро, щоб помітити щось цікаве (він же знаменитий оповідач), а Франкові гляділи, ніби крізь якусь червонаву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони позичені в нього, то знов, ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, у душу. І всі три визначалися маркантними фізіономіями й цікаво збудованими головами. Батькова була незвичайно кругла та реґулярна, мов виточена, Чайковського велика, чоло вискакувало вперед, а Франкове ще більше, підлазило кудись угору, вверх.

— Сідайте, а краще сказати, кладіться, Богдане, коло нас, — відізвався Чайковський, але мені, молодому студентові фільософії, ніяково було встрявати поміж старших і я присів на лавці під розложистою, старезною грушкою, що виглядала на прародичку всіх трьох батькових садів. Внизу, за берестовим ліском шуміла Золота Липа, ніби на хвилях своїх несла торохтіння тих численних млинів, що їх колеса мусіла обертати, за Липою бігла білою стрічкою мурована дорога з Бережан до Золочева, поміж горбами видно було шматок бережанського великого ставу, долом луги а кругом поля, села й ліси, здебільшого дубові.

— Гарно тут — сказав Франко. — Але двора не бачу. Де двір?

Йому відповіли, що двора в Жукові немає, що тут жив Ян Бєлєцкі, якого траґедію виспівав Словацький у своїй поемі, бо ще й досі живуть у Жукові Білецькі, але вже не шляхтичі, а селяни й на подвірю у них є якісь муровані пивниці, ніби останки того двора, що його збурив і слід по ньому заорав великоможним пан на Бережанах.

Франко глянув на стареньку церкву. — „Była to cerkiew z modrzewia jej ściany“ — проговорив виїмок з поеми Словацького і нараз спитав:

— А як-же з рибою у Золотій Липі? Хто її ловить?

Відразу видна була його цікавість до риболовлі, яку дуже любив.

Про що балакали далі не тямлю, бо я побіг подивитися, як примістили й як угостили коней Чайковського і який готовлять обід на привитання таких гостей. Обід, можна сказати, був по попівськи добрий. Обідали ми в покою від ґанку, де не було вікон, тільки шкляні двері. Ґанок був оброслий зеленим, буйним виноградом і зеленаві рефлекси падали на всі обличчя. В невеличкім покою було, як на таку жару, досить холодно. Як подали рибу, то Франко дорікав моїй мамі, нащо вона передтим курятами гостей угощала, і риби, мовляв, було би досить. Взагалі їв він ніби від несхочу і ніби йому байдуже, що їсть і що пє. Чарки за комір не виливав, але і зайвої не випив. Взагалі ціле товариство не належало до прихильників Бакха. Видно було, що вище від їжі та напитків клали розмову та ще маючи такого гостя між собою, як Франко.

Франко балакав тихо, відривисто, про якусь особливо гарну будову речень не дбав. Була це звичайна розмова. Нараз задумався, ніби відбігав кудись, ніби його тут нема. Тоді голова його хилилася ще нижче, як звичайно, а чоло робилося ще вище, дуже високе. На голові волосся червонуватого відблиску, злегка схвильоване, досить коротко пристрижене, вгору зачесане й мабуть не дуже то плекане. В момент такої екскурсії робив Франко вражіння невдоволеного, навіть гнівного і я мимохіть завдавав собі питання, чому це він невдоволений нами, ми ж старалися вгостити його, як могли найкраще. А може якраз тому, що він не любить, щоб його вирізнювати, гостити, величати? То знову гадав я собі, чи не вважає він нашої хати багатою і не думає собі: „От і збагатився піп кривдою своїх парохіян”.

А в нас про це багатство й мови не було, хоч попівство виглядало, як невеличкий двір. Шість покоїв зі салею, де місцева читальня давала концерти, перед вікнами шуміли високі сосни, перед соснами ґазон, кругом хати сади й городи, далі берестовий лісок, левада, якою перепливала Золо- та Липа, дотого просторе подвіря, муровані стайні, — міг Франко погадати собі, що до багачів заїхав.

Що він дійсно гадав, не знаю, але дуже добре пригадую собі одну тему розмови за обідом, а саме про Корнила Устіяновича і про його „Мойсея”, писаного та мальованого.

Батько хвалив Устіяновича. Перша батькова посада була в стрийських горах, в Ялинковатім. Тоді він познайомився з Миколою Устіяновичем і з його сином Корнилом. Миколу, відомого діяча й автора двох, у свою пору доволі відомих повістей, батько мій дуже шанував і мило згадував. Як бережанці робили його поминки, то батько виголосив проповідь, а мені казав вирисувати портрет Миколи Устіяновича, який стояв на поминальній могилі в церкві. Корнила знав батько молодим, дуже гарним, живим, великонадійним хлопцем, з широким розмахом козацько-романтичної фантазії. Годі дивуватися, що любив його, радо читав його історичні драми і бачив у них може дещо більше, ніж дійсно було. Оба вони (батько і Корнило У.) належали до народовців 70-тих років, до останніх могіканів нашого романтизму.

Інша річ — Франко, який тоді захоплювався Золею і реалізмом та визначався радикальними поглядами в політиці. Для нього Корнило Устіянович був людиною з другого табору, фразер, декляматор, козак з лицарською ґрандецою.

Франко став гостро критикувати поезії та образи Корнила. Батько боронив. Казав, що це справжній, вроджений поет, людина з божою іскрою, ширококрилий дух. Вивязалася літературна полєміка, тимбільше цікава, що оба полємісти визначалися незвичайною памяттю і дуже широкою освітою (мій батько знав Шекспіра, Ґетого, Шіллєра напамять, правив, а навіть євангелію читав з памяти, латину й греку так умів, що я пильно оминав розмови на ті теми. Як прочитав кілька томів Ґомого, то в розмові з єзуїтами на їхнє превелике диво цитував з голови цілими сторінками). Яка була память у Франка, то всі ми знаємо. До тієї полєміки др. Чайковський мало мішався, а я слухав побожно і — дивувався, як можна так багато вміти. Встрявати і пхати свої чотирі ґрейцарі туди, де сипалося золото, я попросту не смів.

Прийшла черга на Устіяновичевого „Мойсея”, на образ і на вірш. Батько процитував: „Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа” і т. д.