Три мушкетери

Front matter

АЛЕКСАНДР ДЮМА ТРИ МУШКЕТЕРИ

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО И

О. ДЮМА (БАТЬКО)

Частина перша

ЧАСТИНА ПЕРША

Стор.

Частина перша I. Три подарунки пана Д'Артаньяна-батька

I

ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д'АРТАНЬЯНА-БАТЬКА

Першого понеділку квітня 1625 року містечко Менґ, здавалося, було поняте революцією. Дехто з мешканців, бачивши, як жінки біжать до Головної вулиці, а діти галасують коло будинків, квапилися убратися в кираси. Невпевнені в собі, вони підбадьорували себе которий мушкетом, которий протазаном, і поспішали до коршми „Вільний мірошник“, де хвилювався натовп. Галаслива й цікава юрба збільшувалася щохвилини.

За тих часів такі заворушення були звичайні, і небагато днів минало без того, щоб те чи інше місто не завело до свого літопису таку подію. Подеколи то ворогували поміж себе великі пани, то король воював з кардиналом, то еспанці воювали з королем. Поруч цих війн, тайних чи явних, були ще злодії, жебраки, гуґеноти, шибайголови й слуги, що воювалися проти всіх. Городяни завжди ладні були піднести зброю на злодіїв, бандитів та слуг; часто — на панів і гуґенотів; іноді — на короля, і ніколи — на кардинала та еспанців. Така звичка призвела до того, що зазначеного понеділку у квітні 1625 року городяни, зачувши колотнечу й не бачивши ні жовто-червоного значка, ні ліберії герцоґа Рішельє, кинулися до коршми „Вільний мірошник“.

Прибувши туди, вони побачили і причину заворушення. То був якийсь юнак, довгастим і смаглявим обличчям, з випнутими вилицями — ознакою хитрости; з занадто розвиненими жуйними м'язами — непомильною прикметою ґасконця, навіть коли він без берета (а наш герой був у береті, прикрашенім чимось на взірець пера); з великими й розумними очима, з горбуватим, але гарної форми, носом; завеликий на зріст як на хлопця й замалий як на дорослого. Недосвідчене око взяло б його за якогось фермерчука, що подорожує, якби не довга шпада на шкіряному черезплічнику, що била свого власника по литках, коли він ходив, і по кошлатій шерсті коня, коли він їхав верхи.

У нашого ж бо хлопця був кінь та такий незвичайний, що його зараз же й помітили. Це був буланий беарнський коник років 12 чи 14, без волосся в хвості, але не без засік на ногах; їдучи, він спускав голову нижче колін.

Поява цього коня в Менґі, куди він чверть години тому вступив через Божансійську браму, справила вражіння, що зле відбилося і на верхівці.

Це вражіння для молодого Д'Артаньяна, — так звали юнака, — було тим неприємніше, що він не міг не знати, як кумедно, бувши навіть чудовий їздець, виглядав він на такій шкапі. Недурно отож він глибоко зідхав, приймаючи її, як подарунок од пана Д'Артаньяна-батька. Він знав, що ця тварина коштувала, принаймні, двадцять ліврів. Правда, напутіння, що супровадило цей подарунок, було неоцінитне.

— Сине мій! — казав ґасконський дворянин, — цей кінь народився в господі вашого отця 13 років тому і не покидав її; це зобов'язує вас любити його. Не продавайте його ніколи; хай покійно й почесно помре старістю, а якщо ви рушите з ним в похід, то доглядайте його, як доглядали б ви старого слугу.

— При дворі, — вів далі Д'Артаньян-батько, — якщо ви матимете честь бути представленим (а на це дає вам право ваше дворянство), з усією гідністю підтримуйте своє дворянське ім'я, що його діди ваші з славою носили більше, як 500 років. Не поступайтеся нічим і нікому, опріч пана кардинала та короля. Мужністю, розумієте, самою мужністю може тепер дворянин проторувати собі дорогу. Ви ще молодий і повинні бути відважний з двох причин: ви ґасконець і мій син! Не бійтеся небезпек, шукайте пригод. Я навчив вас орудувати шпадою: у вас залізні ноги й сталева рука. Бийтеся при всякій нагоді, а надто тому, що дуелі заборонено й через те для них потрібна подвійна мужність. Я можу, мій сине, дати вам тільки п'ятнадцять екю, коня та поради, що ви їх тільки но чули. Ваша мати долучить до них рецепт бальзаму, що вона одержала від одної циганки. Бальзам той вигоює хоч яку поразку, аби вона не зачіпала серця. Вживайте це собі на добро й будьте щасливі та довговічні. Я додам одне тільки слово: зверніть увагу на один приклад, не мій, бо я ніколи не з'являвся до двору й служив за охотника тільки підчас війни за віру. Я маю на оці пана Де-Тревія, що колись був мій сусіда і мав честь, бувши дитиною, гратися з нашим королем Людовиком XIII, хай боронить його бог. Іншим разом їхні ігри обертали на бійку, і тут король був не завжди дужчий. Стусани, яких він покуштував од пана Де-Тревія, навіяли королю приязнь і повагу до нього. Згодом пан Де-Тревій, за часів першої своєї подорожі до Парижу, бився на дуелях п'ять разів; по смерті покійного короля до повноліття молодого — сім разів, це не рахуючи війн та облог; а від повноліття дотепер — мабуть, і сто разів! Проте, не зважаючи на накази, постанови та арешти, він тепер капітан мушкетерів, тобто командир леґіона небоїв, що ним дуже пишається король і якого побоюється сам кардинал. А останній, як усім відомо, мало кого боїться. До того, Де-Тревій дістає 10.000 екю щорічно, а це значить — він великий пан. Почав же він так само, як і ви. Рушайте до нього з цим листом, беріть з нього приклад і робіть, як він.

Того ж таки дня юнак вирушив у дорогу з трьома батьківськими подарунками: пятнадцятьма екю, конем й листом до пана Де-Тревія. Сюди треба додати ще направи та сльози матері.

Од Тарба до Менґа він їхав, стиснувши кулаки, і разів десять на день хапався за держало шпади; а втім кулак його не розтрощив жодних щелеп, і шпаду не витягалося з піхов. Правда, нещасний кінь часто-густо викликав усмішки у перехожих; але що над конем дзенькала поважного розміру шпада, а над шпадою блищала пара очей, скорше лютих, ніж гордих, то перехожі стримували свою веселість.

Приїхавши до Менґу, Д'Артаньян коло воріт „Вільного мірошника“ зліз з коня без будь-якої допомоги з боку коршмаря, слуги або конюшого. Злазячи, він спостеріг коло відчиненого вікна на нижньому поверсі дворянина, високого на зріст і поважного на вигляд, з дещо похмурим обличчям. Цей дворянин розмовляв з двома особами, що, здавалось, уважно слухали його. Д'Артаньян своїм звичаєм подумав, що вони говорять про нього й став прислухатися. На цей раз він помилився тільки наполовину: розмовляли не про нього самого, а про його коня. Дворянин, очевидно, перелічував своїм слухачам якості коня, а слухачі, як вже сказано, ставилися до оповідача дуже уважно й щохвилини реготали.

Д'Артаньян хотів спочатку придивитися до обличчя грубіяна, що глузував з нього. Він втупив у нього свій задирливий погляд і побачив людину років 40 чи 45, з чорними проникливими очима, бліду, з досить великим носом і гарними, чудово підстриженими вусами. На ньому був камзол і фіялкові штани з того ж таки кольору шнурками, без жодної іншої окраси, як звичайні прорізи, що скрізь них витикалася сорочка. Камзол і штани, дарма що нові, здавалися пом'ятими, як буває з дорожньою одежою, що довго лежала у валізці. Д'Артаньян помітив усі ці подробиці з швидкістю пильного дозорця; може, якесь несвідоме почуття підказувало йому, що цей незнайомий матиме великий вплив на його майбутнє

А втім тої хвилини, як Д'Артаньян втупив очі в дворянина у фіялковому камзолі, цей дворянин висловлював глибоку й мудру думку про беарнського коня, — і обидва слухачі вибухнули таким сміхом, що й на його виді майнула бліда усмішка.

На цей раз сумніву не було: Д'Артаньяна таки, дійсно, взято на глум. Певний у тому, він насунув берета на очі і, силкуючись удавати двірські маніри, підгледжені ним у Ґасконі в знатних мандрівців, виступив наперед і сперся одною рукою на держало шпади, а другою на стегно. На жаль, в міру того, як він посувався наперед, гнів сліпив його все більше, і замість урочистої промови, приготуваної ним для виклику на дуель, з язика його злетів брутальний оклик у супроводі загрозливого жеста.

— Гей, ви, пане! — гримнув Д'Артаньян, — ви, що ховаєтеся за віконницю! Скажіть, чого це ви регочетесь? І посміємось разом.

Дворянин поволі перевів очі з коня на верхівця, немов йому потрібний був деякий час, щоб зрозуміти, чи не до нього звертаються з цими чудними словами. Далі, коли вже сумніву не стало, він насупив брови і по досить довгій мовчанці, голосом, де чути було не віддаване глузування та зухвалість, одповів Д'Артаньянові:

— Я не з вами говорю, пане.

— Зате я говорю з вами! — скрикнув юнак.

Незнайомий вийшов з коршми і, підійшовши на два кроки до Д'Артаньяна, став перед його конем.

Спокійна поведінка і глузливий вид незнайомця подвоїли веселість його співбесідників, які залишилися коло вікна.

Д'Артаньян, побачивши, що той підходить до нього, витяг шпаду з піхов на цілий фут.

— Цей кінь безумовно злотистої масти, або, вірніше, мав її замолоду, — казав незнайомий, провадячи далі розпо- чатий огляд і звертаючися до своїх слухачів коло вікна, нібито не помічаючи шалу Д'Артаньяна, — цей колір дуже відомий в ботаниці, але до теперішнього часу дуже незвичайний у коней.

— З коня сміється той, хто не зважиться посміятися з хазяїна, — нетямився Д'Артаньян.

— Я, пане, сміюся не часто, — як ви сами можете бачити з мого виду, — відповів незнайомий, — але хочу зберегти право сміятися, коли мені охота.

— А я, — з запалом згукнув Д'Артаньян, — не хочу, щоб сміялися, коли мені неохота!

— Справді, пане? — вів далі незнайомий і, повернувшися на підборах, лагодився ввійти до коршми через ворота, під якими Д'Артаньян, коли в'їздив, бачив засідланого коня.

Та Д'Артаньян не мав звичаю відпускати непокараною людину, що зухвало посміялася з його. Він до кінця витяг шпаду з піхов і кинувся за ним.

— Поверніться, поверніться, пане глузівнику, а то я вас заколю ззаду, — кричав Д'Артаньян.

— Мене заколете? Мене? — мовив той, знову повернувшися на підборах і здивовано та зневажливо глянувши на юнака.

— Слухайте! Ви ж бо божевільний.

Потім стиха, немов промовляючи до самого себе, додав:

— Яка шкода! Така нахідка для його величности! Король скрізь вишукує небоїв для своїх мушкетерів!

Не встиг він скінчити, як Д'Артаньян завдав йому такого дужого вдара, що якби той прожогом не відскочив, то, може, це були б його останні жарти.

Незнайомий побачив тоді, що це не переливки, видобув шпаду, вклонився своєму супротивникові й став у оборонну позицію.

Але тої ж хвилини обидва його слухачі разом з коршмарем заповзялися гамселити Д'Артаньяна ломаками, лопатами й щипцями.

Це швидко та рішуче змінило становище, і супротивник Д'Артатьянів тоді, як той повертався, щоб одбити град ударів, так саме упевнено сунув шпаду назад у піхви.

З дієвої особи, якою він мало не став, незнайомий знову зробився глядачем бійки і виконував цю ролю із звичайною своєю байдужістю.

— Ворог їх не взяв, тих, ґасконців! Посадіть його на жовтогарячого коня і нехай забирається собі геть!

— Не раніше, як уб'ю тебе, боягузе, — кричав Д'Артаньян, обороняючись, як міг, і не відступаючи ні на крок перед трьома супротивниками, що завзято гатили його.

— Знову ґасконада! — пробурчав дворянин. — Слово чести, ці ґасконці непоправні. Ну, танцюйте далі! Коли він втомиться, він сам скаже.

Але незнайомий не знав ще, з якою упертою людиною він має справу: Д'Артаньян був не такий, щоб просити. Бій точився ще кілька хвилин. Нарешті, знесилений Д'Артаньян упустив шпаду, переполовинену вдаром дручка; тої ж хвилини другий удар, розсікши йому шкіру на лобі, звалив його з ніг, всього скривавленого й майже непритомного.

На це видовисько звідусюди позбігалися люди. Коршмар боячися бешкету, за допомогою слуг, відніс пораненого до кухні, де йому дано першу поміч.

Дворянин повернув на своє місце коло вікна і якось, незадоволено дивився на юрбу, що своєю присутністю, здавалось, дратувала його.

— Ну, як ся має цей божевільний? — спитав він коршмаря, що прийшов довідатись про його здоров'я.

— Перш, ніж знепритомнити, він змігся викликати вас на дуель.

— У цьому хлопцеві сидить сам чорт! — скрикнув незнайомий.

— О, ні, ваша ясновельможність! Це не чорт, — зневажливо промовив коршмар. — Коли він зомлів, ми його обшукали; у пакунку в нього нічого нема, крім сорочки, а в гаманці тільки 12 екю. Проте, це не завадило йому сказати, зомліваючи: „Якби така історія трапилася в Парижі, ви покаялись би зараз же, а тепер каятиметесь пізніше“.

— То, мабуть, це перебраний принц крови? — зимно сказав незнайомий.

— Я кажу вам це, пане, щоб ви були обережніші.

— А він не назвав нікого?

— А як же! Він ляскав себе по кешені й приказував: „Побачимо, як поставиться пан Де-Тревій до образи, вчиненої його протеже“.

— Пан Де-Тревій? — протяг незнайомий, одразу ставши уважливіший. — Він ляскав себе по кешені, вимовляючи ім'я пана Де-Тревія? Слухайте, люб'язний, коли юнак зомлів, ви, сподіваюся, не поминули зазиркнути йому в кешеню? Що там було?

— Лист на адресу пана Де-Тревія, капітана мушкетерів.

Коршмар не дуже проникливий, не помітив, як одбились його слова на виду незнайомого.

— Чорт побирай! — буркнув той крізь зуби. — Чи не Тревій підіслав до мене цього ґасконця? Він ще зовсім юнак. Але вдар шпади, то — вдар шпади, хто б його не наніс, молодий чи старий, а дитина викликає менше підозріння; іноді досить маленької перешкоди, щоб попсувати великий плян.

Незнайомий на декілька хвилин заглибився в метикування.

— Послухайте, хазяїне, — сказав він — чи не позбавите ви мене цього навіженого? Я, по совісті, не можу його вбити, а в той же час, — додав він із загрозливим виразом, — він мені перешкоджає. Де він?

— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де його перев'язують.

— Ідіть! Приготуйте мені рахунок і попередіть мого льокая.

— Як? Ясновельможний пан кидає вже нас?

— Це ви й самі добре знаєте. Я ж загадав вам сідлати мого коня. Хіба це не виконано?

— Виконано! Як ваша вельможність могла бачити, кінь стоїть коло воріт уже готовий.

— Добре! Тоді зробіть, як я вам сказав.

„Еге! — подумав коршмар, — чи не злякався він цього хлопчиська?!“

Владний погляд незнайомого перебив йому думки. Він низько вклонився й відійшов.

— Треба зробити так, щоб цей дивак не бачив міледі, — сказав незнайомий сам до себе: — вона незабаром має проїхати. Було б краще сісти на коня та податись їй назустріч. Коли б тільки можна було дізнатись, про що мовиться мова в листі, заадресованому до Тревія? — І незнайомий пішов на кухню.

Тимчасом коршмар, який не мав сумніву, що присутність хлопця саме й примушує незнайомого кидати коршму, повернувся до своєї жінки.

Д'Артаньян уже опритомнів. Коршмар, давши юнакові на розум, що поліція може завдати йому неприємностей за сварку з такою знатною особою (на думку хазяїна, незнайомий міг бути тільки знатна особа) умовив його, не зважаючи на слабовінь, підвестися й рушати далі. Д'Артаньян, ще напівприголомшений, без камзола, з обмотаною головою, устав із ліжка й, підштовхуваний коршмарем, почав спускатися.

Перше, що він уздрів, увійшовши в кухню, був заводця сварки, що спокійно розмовляв собі, стоячи коло підніжки важкої карети, запряженої двома ситими норманськими кіньми.

Його бесідниця, що голову її обрамляло віконце карети, була жінка років двадцяти — двадцяти двох.

Ми говорили вже, з якою швидкістю вивчав Д'Артаньян обличчя людські. З першого ж погляду він побачив, що жінка молода й вродлива. Краса її вразила його тим більше, що вона була чужа південним країнам, де досі жив Д'Артаньян. То була бліда, білява особа, з довгим волоссям, що кучерявилося по її плечах, з великими блакитними втомними очима, з рожевими губками й сніговобілими ручками. Вона провадила з незнайомим дуже жваву розмову.

— Значить, його еміненція наказує мені… — казала дама.

— Повернутися до Англії й безпосередньо повідомити його, скоро герцоґ покине Лондон.

— Які інші інструкції? — спитала чарівна мандрівниця.

— Вони в цьому пакунку, який ви розгорнете лише на тім боці Ляманша.

— Так. А ви що робитимете?

— Повертаюсь до Парижу.

— І залишите непокараного цього зухвалого хлопчиська? — спитала дама.

Незнайомий хотів був одповісти, але не встиг він одкрити рота, як Д'Артаньян, що чув усю розмову, з'явився на порозі.

— Цей зухвалий хлопець сам карає інших! — скрикнув Д'Артаньян. — І я певний, що на цей раз той, кого він повинен покарати, не втече, як перше.

— Не втече? — перепитав незнайомий, насупивши брови.

— Ні! Сподіваюся, в присутності дами ви не насмілитеся втекти.

— Майте ж на увазі! — скрикнула міледі, бачивши, що дворянин береться за держало шпади, — найменша затримка може занапастити все.

— Правда! — відказав той — Їдьте ви своєю дорогою, а я своєю.

Уклонившися дамі, він вскочив на коня, а фурман хвисьнув коні. Бесідники помчали в різні боки.

Гей! А ваш борг? — репетував коршмар, що його пошана до мандрівця обернулася на глибоку зневагу, коли він побачив, що той уїздить, не заплативши грошей.

— Заплати, лайдаче! — крикнув мандрівець свойєму льокаєві.

Той кинув коршмареві дві чи три срібних монети й поскакав слідом за своїм паном.

— Боягуз! Паскуда! Облудник! — гукав Д'Артаньян, і собі кидаючись за слугою.

— Боягуз! Боягуз! Боягуз!

— І справді, він великий боягуз, — погодився коршмар, підходячи до Д'Артаньяна. Він гадав через підлещування замирити з бідним хлопцем.

— Він великий боягуз, але вона прекрасна, — шепотів Д'Артаньян.

— Хто вона? — звідався коршмар.

— Міледі, — помимрив Д'Артаньян і знову зомлів.

— Щодо мене, — сказав коршмар, — я втратив двох пожильців, залишається оцей.

Проте, він робив такі розрахунки, не спитавши свого пожильця. Назавтра о п'ятій рано Д'Артаньян прокинувся, пішов до кухні, попросив вина, оливи, розмайрину і з рецептом матері в руках зробив бальзам, яким помастив свої численні рани й сам поклав нові перев'язки, відхиляючи лікарську допомогу. Того ж таки вечора він був вже на ногах, а ще за день майже зовсім одужав. Та коли зайшов час платити за розмайрин, оливу й вино, — це була єдина витрата коршмаря на нього, бо Д'Артаньян перебував на суворій діеті, — він знайшов у кешені обшмульганий бархатний гаманець, а в ньому 11 екю; лист же на адресу пана Де-Тревія зник.

З великим терпінням молодий чоловік почав шукати цього листа, двадцять разів вивернувши всі свої кешені та кешеньки, переворушивши свою торбу, відчинивши та зачинивши свій гаманець. Коли ж він упевнився, що листа не знайти, його втретє поняв напад божевілля, який ледве не викликав нової витрати на вино та ароматичну оливу, бо, бачивши, що шалений хлопець загрожує потрощити все в коршмі, якщо листа не буде знайдено, коршмар взявся за рогатину, жінка вхопила мітлу, а слуги дрючки — ті самі, якими вони орудували позавчора вже.

— Оддайте мені рекомендаційного листа! — кричав Д'Артаньян. — Рекомендаційного листа!.. Або я вас усіх, як тетеревів, наштиркну на рожен!

На жаль, одне тільки завадило йому здійснити свою загрозу: як ми вже сказали, шпаду його перебито в першому бої і про це він зовсім забув. Отже, коли Д'Артаньян хотів витягти свою зброю із піхов, то в руках його опинився тільки уламок шпади у 8 чи 10 пальців завдовжки, який коршмар учора старанно засунув у піхви.

Обміркувавши справу, коршмар погодився, що вимога мандрівця справедлива.

— А справді, — сказав він, спустивши рогатину, — де ж лист?

— Так, так! Де лист? — кричав Д'Артаньян. — Перш за все, я вас попереджаю, лист цей до пана Де-Тревія, і він мусить бути знайдений, а коли його не знайдуть, то пан Де-Тревій розшукає його сам.

Ця загроза остаточно залякала коршмаря. Після короля й пана кардинала, ім'я пана Де-Тревія вимовляли, мабуть, найчастіше і військові, і навіть городяни.

Відкинувши геть рогатину і наказавши зробити так само жінці з мітлою, а слугам з дрючками, коршмар показав приклад і заходився сам шукати загубленого листа.

— А в цьому листі було щось важливе? — спитав коршмар по довгому та марному шуканню.

— Отак пак! — скрикнув ґасконець, який сподівався, що цей лист проторує йому шлях до двору. — У ньому всі мої скарби! Та що скарби! Гроші — дурниця, а той лист — уся моя доля. Я волів би загубити краще тисячу пистолей, ніж його.

Промінь світла враз осяяв мозок коршмаря.

— Адже цей лист не загублений! — скрикнув він.

— Як?.. — здивувався Д'Артаньян.

— у вас узяли.

— Узяли? Хто?

— Той шляхтич, учора. Він ходив на кухню, де лежав ваш камзол, і залишався там сам. Закладаюся, що листа цього украв він!

— Ви думаєте? — мовив Д'Артаньян, ще не дуже переконаний, бо він краще за інших знав, що лист мав виключно особистий характер і в ньому не було нічого привабливого. І справді, ніхто із слуг, ніхто із подорожніх не могли б використати його.

— Ви кажете, — перепитав Д'Артаньян, — що маєте підозру на цього нахабного шляхтича?

— Кажу ж бо вам, що я певний цього, — відповів коршмар: — коли я сказав йому, що вами опікується пан Де-Тревій й що у вас єсть лист до цієї славетної особи, він дуже схвилювався.

— Так ось хто злодій! Я скаржитимуся панові Де-Тревію, а пан Де-Тревій — самому королю.

Він велично витяг з кешені два екю, дав їх коршмареві, що провів його до воріт, з капелюхом у руках, і скочив на жовтого коня, який без дальших пригод приставив його до воріт Сент-Антуана в Парижі. Тут власник продав його за три екю.

Отже, Д'Артаньян ступив до Парижу тільки з пакунком під пахвою і йшов, доки не підшукав собі кімнати, відпо- відної до своїх мізерних коштів. То була кімната на горищі, в будинку по вулиці Гробокопів біля Люксембурґу.

Улаштувавшися, він упорядкував своє вбрання; далі пішов до залізного ряду замовити клинця до шпади; потім — до Лювра довідатись у першого стрічного мушкетера, де будинок пана Де-Тревія. Будинок цей містився на вулиці Старого голубника, тобто сусідив з квартирою Д'Артаньяна, — а це, здавалося, віщувало успіх його подорожі.

Вдоволений своєю поведінкою в Менґі, не докоряючи собі за минуле, з вірою у сучасне, повний надій на майбутнє, він ліг і заснув багатирським сном.

Частина перша II. Передпокій пана Де-Тревія

РОЗДІЛ II

ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ-ТРЕВІЯ

Пан Де-Тревій розпочав свою кар'єру, як і Д'Артаньян — не маючи ні шеляга в кешені, а зате із запасом відваги, розуму та спритности. Через ці прикмети, найбідніший ґасконський панок в мріях дістає спадщини більше, як найбагатший перигурденський чи берійський успадковує в дійсності. Його зухвала відвага, його ще зухваліше щастя за тих часів, коли вдари шпади падали, як град, піднесли його на найвищий щабель стрімких сходів, що їх звуть двірський успіх. Він був друг короля, що вельми шанував пам'ять свого батька Генриха IV. А батько пана Де-Тревія служив останньому з непохитною вірністю.

З свого боку Людовик XIII відчував до Де-Тревія глибоку приязнь; приязнь, щоправда, королівську — еґоїстичну, а проте приязнь. За тих часів королі охоче оточували себе особами на взірець Де-Тревія. Він належав до не зовсім звичайного типу двірських: мав розум слухняний, як у собаки, сліпу відвагу, швидкий погляд, моторну руку. Очі таким людям дано лише наглядати, чи не незадоволений чим король, а руки — уражати невгодних. Людовик XIII настановив його на капітана мушкетерів, і ті були віддані йому до фанатизму.

Кардинал і собі не попускав свого. Побачивши, якою грізною вартою оточив себе король, він — цей другий, або вірніше — перший, король Франції, захотів мати свою ґвардію. І в нього були свої мушкетери, як у Людовика XIII свої. Кожен знав, як ці дві влади-суперниці по всіх провінціях Франції й навіть закордоном вербували на службу до себе осіб, уславлених умінням орудувати шпадою. Часто ввечорі Рішельє й Людовік XIII, граючи в шахи, сперечалися, обмірковуючи гарні прикмети своїх небоян. Кожен похвалявся виправкою та мужністю своєї варти. Висловлюючися про вухо людське проти дуелей та бійок, вони потай настренчували їх одних проти одних і відчували щирий жаль або надмірну радість з приводу їхніх переваг чи поразок.

Де-Тревій розгадав пристрасть свого пана і через це користувався тривалою й незмінною ласкою короля, а той не залишив по собі пам'яті людини, дуже вірної своїй приязні.

Салдати Де-Тревія — то був леґіон баламутів, що слухалися тільки його одного.

Неохайні, п'яні, обшарпані, мушкетери короля, чи краще пана Де-Тревія, тинялися по шинках, гульбищах, картярських кублах, галасували на ціле горло, покручували вуси, брязчали шпадами, при всякій нагоді охоче штовхали ґвардійців пана кардинала й, з тисячею жартів, витягали серед вулиці шпаду. Подеколи їх убивали, але вони були певні, що за ними поплачуть і за них помстяться. Зчаста вони сами вбивали і тоді були певні, що не засидяться в тюрмі: пан Де-Тревій невдовзі визволяв їх. Люди, що по них плакала шибениця, вони тремтіли перед ним, як школярі перед учителем, слухаючись кожного його слова, готові вмерти, аби уникнути щонайменшого його докору.

Використовуючи своє значіння, свою вроду й вплив, капітан мушкетерів викликав захоплення, острах і любов до себе й невідступно був при дворі.

Двір жив у розкошах. Опріч ранкового прийому у короля й кардинала, в Парижі налічували тоді близько двохсот малих прийомів. З-поміж цих двохсот малих прийомів прийом у Де-Тревія був один із найвідвідуваніших.

Дворище його будинку по вулиці Старого голубника скидалося на табір від шостої ранку — влітку і восьмої — взимку. П'ятдесят чи шістдесят мушкетерів, що раз-у-раз мінялися, аби ввесь час удавати з себе значну силу, безперестанку походжали там, озброєні по-військовому, готові на все. У передпокої на довгих круглих лавах відпочивали вибранці, тобто, кого запрошено. Зранку й до ночі тут стояло дзижчання, а пан Де-Тревій в своєму кабінеті, сумежному з передпокоєм, приймав відвідачів, вислухував скарги, давав накази і, як король з люврського балькону, міг з свого вікна зробити огляд своїм салдатам.

У той день, коли з'явився Д'Артаньян, було велике зібрання, а надто як на провінціяла, що тільки но прибув із своєї глушини.

Посеред цієї метушні і безладдя посувався наперед наш юнак. Серце йому калатало, він притискував довгу шпаду до своїх тонких ніг, ввесь час тримав руку коло крисів капелюха і, обминувши ту чи іншу групу, зідхав вільніше. Та він помічав, як , щоб подивитися на нього, і вперше за свого життя почував себе смішним.

Коли він підійшов до сходів, справа ще погіршала. На перших щаблях стояли чотири мушкетери, що розважалися своєрідною грою, тоді як десять чи дванадцять їхніх товаришів застоювали черги на площадці, чекаючи й собі взяти участь у партії. Один із них, стоячи на вищому щаблі із шпадою в руці, заважав, або, принаймі, силкувався завадити піднятися трьом іншим. Той, що цієї хвилини стояв на верхньому щаблі, чудово відбивався від своїх супротивників. Натовп глядачів оточував їх. Умова була така, що той, хто діставав удара, кидав гру, поступаючись своєю чергою на авдієнцію на користь переможця. Протягом п'яти хвилин, захисник горішнього щаблю, не бувши зайнятий сам, зачепив троїх: одного — в китицю руки, другого — в підборіддя, а третього — у вухо. За умовою він вигравав три черги.

Хоч як хотів наш молодий мандрівець не виявляти здивування, а така розвага вразила його. Навіть у себе на батьківщині, де голови так легко розпалюються, він звик бачити дуелі більш умотивовані, і забавка цих чотирьох грачів здавалася йому більш ґасконською, ніж то буває в самій Ґасконі. Він подумав, що його перенесено до славетної країни велетнів.

Та це було ще не все — залишалися площадка й передпокій. На площадці вже не билися, а розповідали про жінок; у передпокої ж переказували двірські плітки. На площадці Д'Артаньян почервонів, в передпокої здригнувся, бо якщо на площадці ображено його мораль, то в передпокої — скандальозовано його повагу до кардинала. Там, на превелике своє здивування, Д'Артаньян почув голосну критику політики, що примушувала тремтіти цілу Европу, і приватного життя кардиналового, дарма, що за саму спробу заглибитися в нього покарано стільки знатних осіб. Цей великий чоловік, вельми поважаний від батька Д'Артаньянова, був посміховищем для мушкетерів пана Де-Тревія, що глузували з його кривих ніг і горбуватої спини.

Проте, коли серед цих жартів над кардиналом зненацька вимовлялось ім'я короля, немов якась затичка зараз же затуляла їм глумливі роти. Усі боязко озиралися й страхалися нескромности навіть перегорожі кабінету пана Де-Тревія. Та годі було єдиного натяку, і розмова повертала на його еміненцію. Регіт вибухав знову, і жодний вчинок кардиналів не лишався не розкритикований.

— Ось люди, що їх, запевне, посадовлять у Бастилію й повісять, — з острахом подумав Д'Артаньян: — і мене разом із ними. Що я чув і слухав їх, то я вже — їхній спільник. Що сказав би мій батько, який прищеплював мені таку пошану до кардинала, якби побачив мене в товаристві таких поган? — і все ж таки слухав їх із великим зацікавленням.

Він був зовсім чужий в цій юрбі прибічників пана Де-Тревія, що бачили його тут уперше й підійшли звідатись, чого йому треба.

На це запитання Д'Артаньян дуже скромно назвав своє ім'я, підкресливши, що він земляк капітана, і просив камердинера виправити йому хвилинну авдієнцію в пана Де-Тревія. Камердинер протекторальним тоном обіцяв у свій час доповісти про нього.

Трохи стямившися після першого подиву, Д'Артаньян мав тепер змогу придивитися й до облич.

Осередком найжвавішого кутка був мушкетер, високий на зріст, з пихатим обличчям, у дивоглядному убранні, що брало на себе всі очі. На ньому був не формений плащ, а камзол небесно-блакитного кольору, трохи приношений, злинялий, а поверх камзолу розкішний черезплічник, гаптований золотом, що вилискував, як жмурки на воді проти сонця. Довгий плащ з густочервоного оксамиту красиво спадав з пліч, викриваючи блискучий черезплічник, на якому висіла величезна шпада.

Цей мушкетер допіру змінився з караулу, скаржився на нежить і з часу до часу удавав, що кашляє. Через те він і накинув плащ, — пояснював він. І в той час, як він, пишаючись, говорив, призирливо покручуючи вуси, всі милувалися його гаптованим черезплічником, а Д'Артаньян і поготів.

— Що поробиш? — казав мушкетер. — Така мода. Звичайно, це дурниця, я добре це знаю, — а мода! А втім, треба ж витрачати кудись гроші, що дісталися в спадщину.

— Гей, Портосе! — скрикнув один з присутніх, — не силкуйся упевнювати нас, ніби цей черезплічник дістався тобі з родительської великодушности; це подарунок дами під серпанком, що з нею я зустрів тебе минулої неділі коло воріт Сент-Оноре.

— Ні, слово чести дворянина! Я купив його сам і на власні гроші, — відказав той, кого тільки но названо Портос. — Я заплатив за нього двадцять пістолей.

Захоплення подвоїлося, але сумнів залишився.

— Чи не правда, Арамісе? — спитав Портос, повертаючися до іншого мушкетера.

Цей мушкетер був повним контрастом тому, хто його запитував і назвав Араміс. Це був молодий чоловік двадцяти двох — двадцяти трьох років, наївний й тихий на виду, з чорними ніжними очима, з рожевими, вкритими пухом, як персик восени, щоками. Він, здавалося, боявся опускати руки, щоб не набрякли жили. Від часу-до-часу він щипав себе за мочки вух, щоб вони зберігали червоність й прозорість. Звичайно він говорив мало й поволі, часто вклонявся, сміявся без шуму, показуючи чудові зуби. За них, як і за всю свою особу, він дуже дбав. На запитання свого друга він відповів, притакнувши головою.

Це усунуло всі сумніви щодо черезплічника; ним милувалися і тепер, але за походження його вже не говорили. Розмова звернула на інше.

— Яка ваша думка про те, що розповідає конюший пана Де-Шале? — мовив другий мушкетер, звертаючись ні до кого окремо, а до всіх разом.

— А що саме він розповідає? — самодовільним тоном спитав Портос.

— Він розказує, що зустрів у Брюселі Рошефора, цю тінь кардинала, перевдягненого капуцином. Клятий Рошефор цим перевдягненням обманив Де-Лега, наче якого дурня. Хоч той таки й дійсно дурень.

— Отой мені Рошефор! Якби я був конюший у бідного Шале, — скрикнув Портос, — йому довелося б перебути зо мною неприємну хвилину!

— А вам самому довелося би перебути з червоним герцоґом цілу чверть години! — відказав Араміс.