Вибрані оповідання

Front matter

[891.79]

ГРИГОРІЙ КОСИНКА

ВИБРАНІ ОПОВІДАННЯ

В житах

В ЖИТАХ.

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий, і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: „дізік, дізік“…

— Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке — „дізік“? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність, раз, а друге, в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте:

— Коли, думаю, сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита.

Так і постановив; левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а передо мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

— В жита!

…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, — але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

— От, дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони-ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там теж до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.

— Треба рушать! Поснідать-би не вадило, а?

Але пригадую, що коли в селі побачить салдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: „стой, ні-с-мєста!“

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Рішив не снідать, хіба можна до служби божої хоч рисочку до рота брати?!

Коп'ях сіна підсмикав; підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою „японочку“ — засунув її за пасок штанів, картуз на очі, а стежкою чорногуза — в жита.

Не пішов, а поплив… Бо мені не привикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя „японочка“: хвилюється ранками, дзвонить хвилями в-обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно, і раптом:

— Чого це курить стовповий шлях?

Лягаю. Японка косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати сами; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, „кавалерія, кавалерія“ проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає — „убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться“.

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо — „дзінь, дзінь!…“

Думаю:

— Копит горить під сонцем, — багатий їде…

За півгоней від мене, спиняючи ристю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

— Ого-го, брат! Житомирська губерня повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!…

А другий на возі:

— Комісарами хотять бути?

— Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч, — з винтовкою до вікна йде: „дайош!…“

Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого — „не вилазь і не стріляй“, дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь, та лізу в густий льон.

— Хай буде й так…

Дзінь, Дзюба, дзінь… Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:

— Мабуть добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: „комісарами хотять бути?“ А хочби й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…

Передо мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:

— Дзінь…

Я на бочке сижу, Под бочкою качка, Мой муж — большовик, А я — гайдамачка!

І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…

— Дзінь…

Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатись до стрижня, а все-таки мені цікаво: „хто вони такі?“

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.

Я киваю йому головою своє „не знаю“, сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу-ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого логва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посмі- хаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихором і танцює.

— Плювати мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява!

— Ой, злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, — тільки подумав: „невже Уляна?“

Я од здивування підсунув на лоба картуз, — „що-ж буде далі?“

Стояла-ж передо мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.

— Здрастуй! — і стала.

— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг; вона довго дивилась на мене, видно думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилась непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

— Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола „Зоряна“?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, — казав: „вони похожі на неї, правда, Улясю?“…

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її: „Тебе, Уляно, тепер і не впізнать“ І тихо впало на дорогу її слово:

— Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім, сядемо.

Я сп'янів… Не знаю, що питав у неї, і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радости льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— Ти й досі такий славний, Корнію… хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона сміялася:

— Хіба ти не знаєш Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

…— У мене так наче пісню хто списав — „тільки й мала мати три сини й три дочки“

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

Правда, тепер наливаються жита? А в нас: скоро в бір підемо, — життя панське, а голод со- бачий — прийдеться грабить. День іде і смерти ждеш: товаришів у вас багато?

…— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту „жидівку“, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

— Улясю… Тепер мені нічого не страшно!

— Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою, нагадувала: „піду до матери, це-ж поїхав до волости заложником, а то-ж нікуди не пускає“…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може в-останнє запитую кленове листя:

— І досі любиш?

Льон заморгав:

— Ой, безстиднику, хоч-би не питав! Любиш? — перекривила й додала: — проковтни морелю, а потім попрощаємось, — тихо поцілувала, рвонула льону горстку й очі були сині, сині — мов льон, а хустка гасла.

— Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась:

— Наливаються жита… Більш не треба, про- щай! — Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матери.

— Дзінь…

— Дзвони, степе! Я довго лежу й слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: „хочеш на коліна, до сонця?“

— Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?

— П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть, Гострого, — я співать хочу, чуєш, степе?!

…

І горить передо мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я, коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

Постріл

ПОСТРІЛ.

I.

Вороними кіньми спинилося коло Гординої могили літо.

Тоді, спотикаючися стернею, побігли мої дитячі літа і разом із Гордин-горою заспівали у степу якусь дику мелодію… Знаю: я слухав цю дику пісню в економії, коло машини, де тягав із Матвієм Киянчуком солому.

— Малко, не підгадь! Барабан забивається…

У нас із Матвієм барабан ніколи не забивався соломою; наші коні ходили справно, вибивали на току ямки, иноді спотикались, і день, затрушений половою з пилом, стомлено падав аж у Дзюбиних тородах… Я стояв у розломлених лініях сонця і слухав: дівчата заводили степової, довго її чарували голосами і пускали слідом за сонцем у криничні джерела Гординої могили.

Тоді пахли степом мої дитячі літа і вже не спотикались коло коней, а бігли обніжками, як сонячне сіре зайченя.

Матвій витрушував із своєї торби кришки хліба у жменю (я держав його батога) і, широко розкриваючи рота, видимав пісок, вибирав чорними, блискучими од соломи пучками остюки — захлинався і, ковтаючи, казав:

— Оце якби до гірків де доскочить… ой лацували-б, правда, Корнію?

Я спльовував… Хіба можна після такої скаженої роботи за день мучити ще отими гірками? Краще нап'ємося води та рушимо додому…

— Додому? І видумає! Він не бачив дома сухого окрайка з цибулею — не втіче, а от коли піти не стовповим шляхом, а на Чорносливку — можна буде у Дзюбиних городах потолочити трохи гудину. Як я про це думаю?…

— Не знаю… У Дзюби в наймах служить моя старша сестра, коли хтось докаже, — плачу буде у моєї матери…

Матвій, коли я згадую про матір, мовчить; може, через те, що він і його посилає на роботу дядько Онопрій?

— А вони оце після позавчорашнього дощу, як ті карасики, тільки лови! Хіба у Дзюби є кому повибирати? — перебиває мою нерішучість Матвій.

Я твердо кажу:

— Підемо на Чорносливку, але знай, я по гірки не піду, краще мати куплять, бо наші замулило на беріжку…

Матвій сміється:

Хіба ми дураки, Корнію, лізти, як хтось буде вештатися на городі? Ніколи! Та що там довго говорить, — на місці видніше буде…

Видніше… Я роздер тоді колошу і згубив торбу аж на перелазі; за нами, вилискуючи попелястою шерстю, біг Дзюбин Скобельов, давив лапчастими ногами кущі картоплі, — а десь у сонячниках шуміло Дзюбине:

— Гуж-жю-ю, Скобель… бери, бер! — Матвій дав йому під лісом паколинь, і собака, скакаючи на трьох ногах, поплигав назад… Але які-то смачні були гірки!

По дорозі, коли я оглянув свої штани і рішив, що більше рвонулося по шиттю, як по цілому, Матвій сказав:

— У такого можна вкрасти — крадь, йому з пельки пре, а твої замулило, бо в його земля як дим — от що!

О, у Дзюби справді була земля не наших мель: рівна з краю в край та сита.

— А в тебе хіба земля? — сміючись питав Матвій і сам-же одказував:

— Вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому, хоч одрубуй — отака твоя, Корнію, земля: з торбою змалку…

У мене так запеклося серце, що здавалось, ніби капає на землю з його кров… Знаю:

— 2 Комуністична дивізія одступала миленими кіньми до Дніпра: села горіли у гарматних боях і засипали іскрами Чорносливку, — а коли ядро падало у криничні джерела Гординої могили — важко квакало, дзвеніла вода і обмивала гаряче залізо…

Ситими хлібами проходила польська кавалерія, світила у переляканих селах золоті ракети — надходила остання ніч, коли затихли у степу концерти цвіркунів і зорі згасали під пострілами, ніч, коли Матвій Киянчук осідлав Онопрієвого коня і останній вистрелив у розбиту дзвіницю своєї церкви, — 2 Комуністична дивізія одступала на ліве побережжя.

Отаман Гострий цієї ночи не спав; він, наче п'яний, під'їхав світом до польського польового штабу і, хвастаючи, сказав капітанові польської служби:

— Ну, сю ніч, пане-капитане, і робота була: мої хлопці аж попріли… А все-ж-таки до світа напоїв у Дніпрі коні?!

Капітан задоволено засміявся… — О, треба не тільки напоїти у Дніпрі коні, треба напоїти їх у Москві!.. Пан це знає?

— Напоємо! — впевнено відказав отаман, вирівнявся по старій звичці, що лишилася ще із школи прапорщиків, і подумав аж на вулиці, сідаючи на коня: „от коли б добру сотню підобрати хлопців, — рубали-б, аж гай гув“.

Я згадав: сю ніч ми повинні зібратися у Дзюбиному саду…

— Христос з учениками, — як каже наш Распутін, — на тайну вечерю…

Чорносливка уже от-от запнеться чернечою хусткою, — і зарошені дезертири попливуть хлібами до сел; у мене займалась і тліла тиха радість — можна було підвестися од довгої лежні і хижо, мов борсук з нори, дивитись на світ… я радо зривав листок молодого явора, клав його на руку і дзвінко ляскав:

— Підемо, Корнію, не так до Дзюби, як до його жінки!

В цю хвилину Гордина могила приймає нашу вечірню телеграму: свист, схожий здалеку на підсвистування змерзлого снігиря, а близько — різкий, знайомий, зміст якого наше дезертирське: „де ти?“

Мені смішно — дурень цей старшина Жашко — заходить сонце, а він і досі по-дівчачому підсвистує, я гадаю, що всі інтелігенти, які люблять говорити з насолодою про смерть — трусливі, і нарочне, на злість Жашкові, закладаю пальці до рота і дико, радісно свищу…

— Я вас не розумію, — обережно, оглядаючись навкруги, заявляє мені Жашко: — повне село „кумів“, а ви дурака валяєте, може хочеться?.. Ах, я давно вже помічав його… Знаєте, хто комісаром? Давайте, друже, краще приляжемо ще, добре? — якось несподівано скінчив він розмову.

— Ні, я вже лягать не буду, куми проти ночи мені не страшні! Хто комісаром? — поспитав я між иншим, підперізуючи кулеметну стрічку.

Жашко захвилювався:

— Ви його, здається, знаєте? Це той байстрюк, що служив троє літ…

— Кого — знаю?

— Не кричіть так… Киянчук.

— Чув… А де Гострий?

І знову було те-ж саме — Жашкові очі запобігливо просили розмовляти тихо, — але йому треба було заховати свій настрій, і тому роблено вискочив якийсь бадьорий смішок:

— Пішов з хлопцями кумів лякать… Я казав, не треба краще дратувать, так ще матюка загнув. Як я думаю, правда-ж не треба було займати? — скінчив, підлизуючись до мене, Жашко і замовк.

Я промовчав; треба було, з наказу Гострого, іти до Дзюбиних левад раду радити: я перевірив пострілом свою рушницю і майже наказав переляканому Жашкові: „ходім!“

— Чи розстріляв-би Матвій мене? — боязко підкралась така думка, — але у відповідь я поправив тільки ремінь рушниці і військовим кроком пішов берегами до Дзюби.

А над головою, розсотуючи вечірню мережку хмар, пролетіли дикі гуси, і ніч тихо пройшла слідом за нами в степ; на озері було чути купальний крик пастухів, в осоці сонно грала риба, і починалась вечірня служба жаб:

— Кум, кум, кум…

II.

— Кум, кум! Не накумкається за день проклята душа: не пора їй спать уже?! — Це зустрів нас так коло Дзюбиної поймочки Гострий, трохи під чаркою, але держався на ногах міцно, і на губах сковзалась люта, звіряча радість…

— Чудний ви, Опанасе Андрієвичу, — з якоюсь особливою ласкою (я помітив — більшою, ніж до мене!) сказав Жашко, — хай собі кумкає, хіба вона що мішає?

— Звичайно мішає! — одрубав зо-зла отаман, потім несподівано пом'якшав і заявив нам: — не будемо чути, що кумкатиме нам … А кумкне сьогодні, не дурно-ж у мене лоб мокрий!..

— Чи розстріляв-би Матвій мене? — вдруге почала надоїдати ця ідіотська думка: — що, мені може хочеться кумкати з жабами — це можна, Гострий…

Він повернув до мене свої маленькі, схожі на недоспілий терен очі, і засміявся:

— Ну, Дізік, і слідили довго, — але тепер пацюкові — пастка, в пастку попав і то зуби показує… Не безпокойся — провіримо!

Махнувши од задоволення наодлі рукою, Гострий зачепив кінчик Жашкового носа, — але старшина роблено чхнув і почав підхіхікувати:

— Йому сьогодні приносила сестра їсти, каже, повне село комуни… І всі на вас, Опанасе Андрієвичу, в'їдають, прямо нагадує йому, Жашкові, свиню під дубом… Дядьки, хіба він знає, що все це для їх-же добра робиться?..

— Знаю. А мене агітувати не нужно, ви — агіт-база 1-го гайдамацького куреня… От.

Гострий пильно дивиться на мене і питає:

— Здається, наш товариш-комісар — твій добрий приятель, га?

— Ні, ми тільки з одного села, — схвильовано відповідаю отаманові.

— Гляди, браток! У мене… Знов кумкає!

— Що?..

— Не щокай, бо зуби свистітимуть!.. — Ми пішли мовчки. Назустріч розступився дубовий, перемішаний із грабиною та кленами лісок, і коло джерела, де стояли густі червоні верби — п'ять дезертирських цигарок уже пускали дим: жаби, видно, почали править достойно, бо так голосно й дзвінко скрекотали, що Гострий не втерпів:

— Ось побачите: піду зараз до поймочки, підлізу, і як кумкну з японки — тільки блисне у воду!

З розісланої шинелі підвівся на локті Распутін — він так був захопився виспівувати свою ін- тимну лірику, що навіть не помітив, коли ми підійшли, — бо перервав: „Дівчатка мої — сироїжечки“ — і гукнув на слова отамана:

— О, уже здурів — пішов жаб глушить! Борьба з жабами, вернись назад! Що ти хліб у комдеза одбиваєш? — догнав він насмішкою Гострого, — але той весело одказав: „барахло, спать!“ і зник за кущами калини.

…А в калині зоря розцвітає та й горить з вечора до світа: вийди, сину, до зорі да послухай землю, що спросоння про кров людську вона каже?..

— Тих лапацончиків — розказував Федька, небож Гострого, — ми зразу змили: Распутін одного як вицілив з броневої, так півчерепа наче злизав хто, а Матвієць — ранена сволоч, а стріляв до останньої кулі, аж поки я приклада не дав: бойовий комуніст.

— А ти думав — комуніст пальцем зроблений? — поспитав Федьку Распутін і повернув масні, хитрі очі до Жашка:

— Армія не Миколаєвська, — але тепла, аж парує?.. Я коли служив у конних развєдчиках…

— Именно парує, — пробубонів щось під ніс Жашко і слухав далі наш штабний звіт за минулий день:

— Матвійця отаман розпорядився до Дзюбиного льоху одвести, каже треба сю ніч побалакать трохи про партійні діла…

— Хе, балачка, кров чортова! — засміявся Распутін, і його здорове тіло закачалось на шинелі так радісно, що лопнув на шиї гудзик сорочки.

— Діла… — захлинався Распутін, — а хтось розказував, захоплюючись, про Кошового:

— У Кошового, кажуть, кавалерія — отуди якби пристать — сьогодні тут, а завтра тільки місце тепле!

— А я люблю на конях їздити, — заявив один похмурий дезертир з сусіднього села — як пришпорив…

Але його перебив Распутін:

— Може ти ще що любиш?

Ну ти, Распутін, і зараза! — образився похмурий: — так, як та смола, до всякого чіпляєшся…

— А ти може-б закрив свою ляду, а то смердить?… Ти шутки не понімаєш? Чи чого ти хочеш?! — визвірився Распутін і нервово засунув розстібнутий комір сорочки: пахло бійкою.

— З тобою говорить — краще мовчать, — мирно заявив похмурий і почав слухати клекіт води…

Федька встряв до розмови:

— Я вас помирю: ви обидва — цвай, одірви й покинь!

Дезертири засміялись; Распутін ще раз попробував оправдати себе перед товаришами, — але гострота в його голосі уже пройшла:

— Да не люблю, коли ото ні з сього ні з того — розкриє халяву — „нате й мій глек на капусту!..“

Федька перепиняв:

— Доволі, доволі… Де це так забарився Опанас?

— В багнетну атаку пішов на жаб… — не втерпів, щоб змовчати, Распутін.

III.

Коло Дзюбиної поймочки хтось вистрілив; рушниця, догадувалися, була недавно одкопана, бо глухо віддала і рвонула — куля лопнула тричі у повітрі й тонко засвистіла…

Федька нервово підвівся і взяв карабін на руку. Ми всі захвилювались, почали підвязувати патронташі і прислухались.

Один тільки Распутін понюхав повітря, сказав насмішкувато — „порох“ і став на коліно у бойову позу.

Під вербами вилискувалась кожана куртка Гострого, і поруч, обминаючи сухе ломіччя, щоб не хрускало, ступав у постолах незнайомий дядько — це був сам Дзюба.

— Ви шуткуєте, — казав він Гострому, — а в мене од полудня, як довідався, що в льоху стережуть Матвійця — все тіло труситься… Ви-ж у мене, Опанасе Андрієвичу, як рідний брат, тільки ведіть його подалі од моєї оселі, я-ж тоді без мучества старець буду…

— Знаю. А ти коли думав про моє мучество? — поспитав отаман, — всі ви — гади, тобі мучества з жінкою жаль, а я голову свою оддаю… долетіли останні слова.

Вони підійшли до нас і Дзюба мовчав, а коли Гострий наказав збиратись, скинув перед нами шапку і почав благати:

— Братці, ради бога, не вбивайте його на моїй землі, у мене-ж дитина… Я ж вам всігда, чи попоїсти, тільки пожалійте…

Распутін почав сміятись:

― Твоєї землі сам чорт за три дні не оббіжить!

Гострий повернувся до Дзюби і діловито, авторитетно заявив:

— Харашо, тільки не слинь сорочки… Ходім, хлопці.

…Коли вивели із льоху Матвія — перед його очима ясно світилась вечірня зоря, а потім і її заступило гілля та крило Дзюбиного вітряка; по шпоришу пробіг з гарчанням старий Скобельов, і на стежці став Гострий:

— Може, Матвій, трохи побалакаємо? — сплюнувши крізь зуби, поспитав він, але на запитання одказав Распутін:

— Тут балачка вже видима…

І знову, перебігаючи стежку, де вели Киянчука, Дзюба став просити не розстрілювати його в своїй оселі (Матвій якось гірко-гірко посміхнувся…), — тоді Гострий наказав повернути під гору, до вітряків, і в Спасителя-Христа вилаяв Дзюбу.

Ми йшли один за одним Дзюбиними городами, — а вперед, з рушницями напоготові — Федька, похмурий парубок і сам Гострий. Я пам'ятаю, як з нашого ряду, обминаючи сонячники, перебіг наперед Жашко і витяг з патронної торбинки чорно-блискучий бравнінг; він став попереду Распутіна і держав його майже над ухом Киянчука.

Матвій не оглядався; він за всю свою коротку дорогу не сказав ні єдиного слова, він не просився… і коли ми перелізли через Дзюбину лісу — зупинились у рові, Жашко, тримаючи, як ми казали, на-бойку револьвера, звернувся до Гострого:

— Як гадаєте, пане-отамане, може варто документи зачитати? — Распутін скривився: „пане-отамане“ він чув серед нас перший раз; „о, цей Жашко — зух“… почав рішати Распутін, — але в цю хвилину ударом важкого кулака Киянчук звалився на землю…

— Ти знаєш, тебе питає? Знаєш, чи ні!? Я без документів…

Глухо:

— Знаю…

— Братці, я вас умоляю, одведіть його дальші од мого городу, — почувся на рові Дзюбин голос; Распутін повернув приклад рушниці і на всю силу ударив Дзюбу:

— Гадина…

Гострий:

Не займай стерва… Балакаєш?!

Матвій втирає на виду кров і мовчить; його очі упали на мої босі ноги і рука безсило пригладила великий, білявий чуб… Він довго дивиться на мене і, не помічаючи озвірілих бійкою Федьки та похмурого парубка, каже:

— Стріляйте… Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, сами себе покусаєте, сами себе-ж будете розстрілювати, чуєте?.. Ви…

— А ти, Корнію, — звертається до мене Киянчук, — знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому… Бандуй за Дзюбу!..

Я скам'янів і поставив рушницю до ноги.

— Ого, куди стрельнув! — вигукнув Жашко і поспішно, перериваючи голос булькотанням слини в роті, закричав: — бийте!

— Ні, я його хочу ще поспитать!… Хай трохи одійде… Стань на коліна, лапоть! — скаженіючи наскакував Гострий.

На рові з'явилась Уляна, Дзюбина жінка:

— У нас повний двір комуни…

Жашко підскочив до збитого з ніг Киянчука, приклав до спини дуло револьвера, і глухий постріл вилетів з рову, коли ми вже бігли хто куди Дзюбиними городами… Я спинився передихнути коло Дзюбиного вітряка: „куди бігти, і що далі робити“ — городами заливались собаки, десь часто, по-військовому, ішла перестрілка.

„Мучества Дзюбі жаль“, — згадав я і, підобравши розтрушене возами сіно з соломою, коло його вітряка, підпалив синім, смердючим сірником і побіг, не знаю чого, до Дзюбиної поймочки: це було місце, де я зустрічав Уляну…

Більшовицька кавалерійська сотня обстрілювала Чорносливку. Кулі свистіли у довгих гонах степу, пробивали в городах волохате листя сонячників… Я почув, коли трохи затихло, знайомий мені дезертирський свист.

Так, тут уже я не боявся нічого, це була степова дезертирська стежка…

Я нахилився напитись руками води і почув переляканий голос Жашка:

— Я за кіньми вийшов, товаришу… Я з вами…

— А бандити де? — чогось весело поспитав я. Ах, як він зрадів, пізнавши мій голос!

— Корнійчику, я більше не можу, вони, коли половлять нас… ні, ні, ні, — він істерично кинув рушницю до ровчака… — Слухайте, нас оце два, давайте здамося комуні, все звернемо на Гострого…

Слова його нагадували розмову божевільного, він трусився з переляку так сильно, що цокотіли зуби, наче клював кістку дятел…

Я сказав:

— Візьміть рушницю, з'явимося озброєні… Чесно.

І знов ця божевільна радість плазувати по землі!

— Корнію, ми-ж у міліції можемо служить, або взагалі посаду дадуть, правда-ж?

Він нахилився достати з рівчака рушницю, я зняв з плеча свою і ще раз перевірив пострілом, чи добре б'є… і Жашко, захлинаючись у грязі, простяг одну руку під кущ глоду, скорчився, і — виправився без крику…

Перестрілка затихла. Дзюбин вітряк горів, наче велика страсна свічка в степу, а коли упало додолу перегоріле крило — з Чорносливки почав вити Скобельов…

Я переклав Жашкові патрони до своєї торби (револьвера він по дорозі десь згубив) і мов тінь побрів хлібами, під сонне кумкання жаб, у степ:

— Що жде нас далі? А-ах!..

Сорочка

СОРОЧКА.

У Горвата-Божечка була хороша зелена сорочка, зарублена в поділках, з широкими чохлами і сірими, аристократичними гудзиками — „for gentlemen“. Ви здивуєтесь, чого згадую аристократичні гудзики, — але прошу вислухати історію цієї кумедної сорочки.

Вона родилась, на мою думку, в Парижу, коліна була багатого — її купив сам штабс-капітан Горват-Божечко в глибоку осінь, коли ще не впилася Україна повстанням, і степами гуляли карні сотні гетьмана Скоропадського…

Сорочку охрестили шансонетки в „Шато“, у Київі… У проститутки була маленька ніжка, драгун Мілютін налив до її черевичка вина, випив за одним духом і, посоловілий, у синьому диму, поспитав:

— Ти, Горват, любиш Росію?..

— Голая, голая!..

Танцювали дві голі шансонетки, горіли золотом осени офіцерські погони, і на смичку плигали слова Мілютіна:

— Русь, Горват, умерла… Єслі можеш — вєшай, стрєляй… Я умру сегодня, умру за Русь, — ей, голая — моя!

…Сізий дим, сізий дим, Ти моя станіца…

Золотом осени догоряли коло „Шато“ клени, горіли офіцерські погони, а на синій спині візника малювались догори літери, падали з листом, і все шумувало:

…Сізий дим… Ти моя станіца…

— Ти, Горват, любіш Росію?.. Дурак! Ка-какой он єщо мальчік… Хе, любіш!..

Горват-Божечко скригнув зубами, міцно пригорнув маленьку співачку і з якоюсь дикою жагою одказав сам собі:

— Всьо люблю! Расстєгнісь!.. Слушай, скарєє!..

Цокотіли зуби, підкови, спина візника вигиналась, і тільки в тумани осени летів п'яний крик: „Нє оглядивайся!“, і тихе —

— Уліца, дєтка мілий, уліца…

Розцвітались іскри під копитами коней — кресали:

— Горват!

Він вистрілив з револьвера у повітря:

Знаю! Драгун Мілютін застрєлітся… За Русь… Не вєріш?!

— Мнє холодно так… Застєгні…

Вулицями скажено летіли коні, офіцер цілував груди співачки і виспівував:

Сізий дим, дим, дим...

Одригнувся і заявив:

— Ти завтра к другому попадьош, — я єду стрєлять бандітов, — і знову цілував груди і по-ідіотському співав у такт колесам:

Сізий дим, дим, дим...

На селах гуляла п'яна осінь.

Кривавий лист калини на грудях, чоботи — рілля, а сама плювала у степ і мрякою-дощами давила села:

— Ех, випила!

— Ну, везі-же скарєє, — „але не хочу“… Что стал, сволоч-ч?

— Ковбаня, господін поручик… Не можна: смикають-смикають… Стали, — значить — машинка не работа…

Дядько розвів руками; Горват-Божечко зліз нервово з воза, підійшов з витягнутою шиєю до дядька, і той тільки побачив, як офіцер поправив комір сорочки, плюнув йому в вічі слово „смикають“ і — звалив чоботом у грязь:

— Хами… вашу мать! Какой поручік?! Відіш!

Штабс-капітан показав на притерті зірки погону, кинув бридливо оком на конячки і ждав рухливости дядька; розбита дядькова брова зморщилась злістю, синяк, обмитий дощем, блищав, і він виправдувався тремтячими губами:

— Як ви сами зволите знать: гетьман, а ви — офіцер… Я не знаю… Я з Розкопаної — от і все!

Дядько, видно, рішив, що Розкопане, його єдиний аргумент, спасе од кари, але спасла сорочка: Горват-Божечко зціпив уже кулака і хотів ще раз приміряти його до дядькового обличчя — побачив кров на пальці, з огидою скривився, і перевів свої очі на поділки сорочки: „Ні, не в крові, — значить…“

— Виводь із болота ету гадость!..

Конячки з милом на стегнах потупали греблею; дядько спльовував у жменю слину і розтирав її під оком, — а штабс-капітан пригадував останній вечір у городі і — мріяв…

Золотий кленовий лист, прибитий вітрами до зеленого жита, нагадав йому околиці одного панського парку, а заплакана береза — осику і вірш Некрасова: „Как нє поднять плакучєй івє своїх понікнувшіх вєтвєй“, правда, волохата ивина затерлась, і стала яскраво знову осика коло „Шато“: „Шелестіт, шелестіт, а дєвочкі ідут, ідут…“ А банда?

Він хрипло поспитав:

— Слушай, дядька: у вас спокойно?

Дядько аж хитнувся на возі, він ще раз хотів почути „у вас спокойно?“, і повстанці Чорного Ворона (кажуть-же люди — спасать ідуть…) стали перед ним у забрьоханих шинелях, і дядько — офіцерові:

— Не, благополушно…

— Салдати єсть?

І знову радість:

— А хто його зна? Не знаю, — ранком їхав до волости — не було; а тепер не знаю…

Він просто нервував офіцера: як він, мужик, сміє тягти своє ідіотське „не знаю“?

„Собачий язик…“ промайнула стаття однієї газети.

— Українци здєсь щіриє єсть?

Дядько трошки подумав, — кажуть, Чорний Ворон за Вкраїну б'ється, — хай…