Олівер Твіст (1929)

Front matter

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС

Переклала з англійської мови В. ЧЕРНЯХІВСЬКА

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ 1929

Чарльз Діккенс

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС.

Рік 1837-й був важкий рік для Англії. Політичні партії віґів і торі вороже стояли одна проти одної, примара громадянської війни кидала свою чорну тінь на країну, неврожай позбавив хліба бідніші верстви, повстання у Кенті мало не дало гасла до загального бунту, натовпи жадібно ловили слова промовців, що спокушали золотим маревом волі, а хвилювання у Канаді, набираючи загрозливої форми, мимоволі зводило на пам'ять той небезпечний момент, коли північно-американські провінції проголосили свою незалежність від Англії.

І ось серед цих турбот пролунав раптом веселий і радісний сміх, що покотився по селах і містах, своїм дзвоном гучним сповняючи оселі: то був рік, коли Діккенс пустив у світ свої «Записи Піквікського клубу». Твір цей виходив окремими зошитами-додатками до часопису. Першого зошиту друковалося 400 примірників, а 15-го — вже 40.000. Цей тираж показує, як швидко зростала слава і популярність письменника. До Америки, Австралії помандрував його «Олівер Твіст» і инші книжки. З захопленням читали його «Дейвіда Коперфільда», що теж виходив окремими зшитками. Читачі у провінції не могли дочекатися дня й години, коли поштова карета привезе їм чергове число, — назустріч їй вони виходили за три версти за місто, а додому йдучи, ще по дорозі, розгорнувши книжку, сквапно читали, вбирали в себе рядки.

Слава Діккенса спалахнула таким полум'ям, що в ньому меркла романтична авреоля, що оточувала Вальтера Скотта; вона довгий час затьмарувала славу такого письменника, як Текері (Thackeray). Діккенс був повною мірою дитина своєї епохи. Родинне життя старої Англії, затишний куток біля каміну, де весело потріскують і палахкотять дрова, ідилія існування, обмеженого тісними обріями щоденности, — ось неодмінне тло, на якому проступають виразні постаті його романів. Минула доба героїв, настало сторіччя буржуазної ситости, — «тільки млявий вітер грався вітрилами його корабля, ніколи не гнав його геть від англійських берегів до небезпечної краси невідомого, у бездорожну безмежність», — так схарактеризував його Стефан Цвайг. Читач буржуазної доби не вимагав уже екстазів, а лише тихого щастя хатнього добробуту. Потребам цього читача й відповідали твори Діккенсові; вони, як на наш смак, давно вже втратили-б свою привабливість і цікавість, якби не авторів незрівняний гумор, — але ні! і гумор той уже перестарівся і мало навіть смішить вибагливого читача сучасности, — сліпучим сонцем, що сяє крізь сірі тумани, які залягли над берегами Темзи, світить нам безмежна Діккенсова любов до бідного люду, до нещасних дітей, до всіх скривджених і знедолених, яким не стало місця на учті життьовій.

Старі запорошені речі під пером його набирали якогось блиску і глянцу і раптом починали промінитися на сонці. Багато злиднів і лиха зазнав Діккенс за дитинства свого, позбавленого яскравих барв пестливої любови, тим-то й взичив він стільки уваги бідацькій дітворі. Тредльз, Нікльбі, Кіт, дівчинка Нел, — всі ці маленькі герої його романів і досі зворушують читача. Автор здебільшого не малює нам їхнього дальшого життя, коли вони дійшли дорослого віку; він їх залишає, скоро вони переступили поріг дитинства, а маленька Нел вмирає, не вийшовши із щасливої пори. Багато веселого сміху викликав Діккенс своїми гумористичними оповіданнями, але й сльози проступали на очах читачів, коли він хотів їх зворушити. Твори його впливали на саме життя, переінакшували його, поліпшували. Вони впливали на громадську думку; суспільство стало вимагати від уряду реформи школи, коли Діккенс змалював жорстокі звичаї, які в ній панують; воно вимагало знищення тюрми Маршельсі, куди садовлено людей за борги, бо яскравими фарбами змалював він і ту в'язницю. Отож уряд і мусів поступитися — задовольнити справедливі вимоги. Кажуть, що люди, прочитавши «Різдвяну пісню», жертвували на бідних, а коли у світ вийшов «Олівер Твіст», то дітям, які жебрали на вулиці, стали давати більше грошей.

Твори Діккенса відограли велику гуманітарну ролю; світ на деякий час немов-би ясніший став, — так принаймні здавалося сучасникам, що чинили і діяли під свіжим вражінням перечитаних романів.

Який-же був життьовий шлях того письменника, що спромігся чарами потужного таланту отак впливати на людськість?

Чарльз Діккенс народився 7-го лютого 1812 року в Портсі, передмісті надморського міста Портсмут. Через два роки по його народинах сем'я переїхала до Лондона, а тоді до Чатама. У Чатамі проминуло шість найщасливіших років його дитинства. Кволий тілом, хлопець з ранніх років виявляв багату фантазію, надзвичайну пам'ять і дивовижну спостережливість. Ставши письменником, Діккенс ніколи не робив ніяких нотаток у книжечці, а писав свої романи одразу. За висловом одного із своїх біографів, він, «сідаючи за свій робочий стіл, викликав із темної камери свого мозку потрібні йому особи й краєвиди, що, черги своєї чекаючи, спочивали там років п'ять, десять, а то й двадцять».

Коли Чарльзові минуло 9 років, батько його з родиною переселився до Лондона. Тут почалася сумна для нього доба. Родина побільшилася кількістю дітей, побільшився й нестаток. Незабаром за борги свої батько потрапив до в'язниці. У тій в'язниці відвідував його малий Чарльз, її-ж він потому й змалював у «Коперфільді», «Піквікському клубі» та «Маленька Доріт». Ті описи й спричинилися згодом до знищення тої тюрми. Не мавши аніяких засобів до існування, мати разом із дітьми мусіла переселитися до чоловіка у в'язницю. Що-до Чарльза, то він, ледве йому вийшло 11 років, сам уже став заробляти на хліб. То була праця на фабриці, там йому доводилося наклеювати налички на бляшаночки з ваксою. За це йому давали 6—7 шилінгів на тиждень, і з тих грошей треба було ще платити комірного. Діккенс потім з сумом глибоким згадував оту важку добу свого дитинства, сам дивуючися, як він не став злодієм або жебраком. Ті спогади труїли йому душу.

Справи батькові трохи згодом поправилися: йому несподівано дісталася спадщина, — і малого Чарльза віддано до школи. Ту школу за два роки закінчивши, вступив він до контори, де був за писаря-кларка, і цей досвід не пропав марно для письменника. Старий Блекмор — власник контори — потім у деяких персонажах Діккенсових романів пізнавав своїх колишніх клієнтів і факти, що дійсно колись трапилися. Трохи ближче до літератури став Діккенс, коли йому запропоновано посаду репортера невеличкої газети. Тут йому довелося насамперед вивчити стенографію. Згодом перейшов він до великої газети Morning Chronicle. Праця та вимагала багато енергії. Ні залізниць, ані телеграфів тоді не було, а тим часом новини якось то треба було здобувати. Отож газета платила за екстренні коні, якими Діккенс їздив по всіх околицях; писав він частенько у кареті при світлі воскової свічки або лихтаря, — папір лежав у нього на колінях, а чвірка коней мчала з нечуваною, як на ті часи, швидкістю, — 15 миль на годину (англійська миля — 1½ версти). Діккенс згадує, як під дощем він стенографував одну промову, а двоє товаришів його наметом тримали хусточку над його нотатною книжечкою, він згадує, як, повертаючися з політичних мітингів, він не раз вилітав у канаву з свого берлину, як не раз застрявав повіз у болоті, або як ламалося колесо. А проте робота та чарувала його своїм шаленим темпом і давала справжню велику радість.

Треба зазначити, що оті часи подорожи по провінції вельми збагачували життьовий досвід письменника, бо на тих різних шляхах доводилося йому стикатися з різними людьми усіх суспільних верств, — звідси й матеріял для Діккенсової галерії типів, бо спостережливе око його запримічало кожну риску, кожну індивідуальну властивість. 1833 року Діккенс надрукував в одному з журналів перше своє оповідання «Обід у тополевій алеї», далі по часописах видрукувано ще низку різних оповіданнів, що їх 1836 року зібрано докупи й видано окремо. Склали вони аж два томи. Всі ці твори автор друкував за псевдонімом «БО3». У квітні того самого року почав окремими зшитками виходити перший великий роман Діккенса «Посмертні записи Піквікського клубу». Цікаво те, що оцей твір, який дав авторові безсмертну славу, виник цілком випадково.

Якесь лондонське видавництво надумало видати серію гумористичних малюнків з життя спортивного й мисливського. Діккенсові замовлено текста. Він погодився з умовою, щоб малюнки давалися до вже готового тексту, що охопить не лише спортивне й мисливське, але й життя всіх инших шарів суспільства. Величезний успіх цього роману довів Діккенсові, що пора кинути репортерство і взятися до справжньої письменницької діяльности. В Англії тільки й розмови було що про Піквікський клуб: з'явилися матерії «Піквік», палички «Піквік», капелюхи «Піквік» (з вузькими крисами, — такі, як їх виображено в ілюстраціях до «Записів Піквікського клубу»), — навіть кебі на булицях Лондона присвоїли собі назву «Піквік». Роман цей дав Діккенсові щось із 25.000 карб. на наші гроші, а видавцям близько 200.000 крб. Другий видавець запропонував тоді Діккенсові дати (теж для часопису) нового романа, це й був «Олівер Твіст», що в окремих числах місячника почав 1837 року друкуватися.

Третій роман, що його закінчено одночасно з «Олівером Твістом», мав заголовок «Життя й пригоди Ніколаса Нікльбі».

«Олівер Твіст» мав велике громадське значіння, бо тут Діккенс вказав на ті жахливі й жорстокі умовини, серед яких живуть діти у притулках і арештанти по тюрмах. У «Ніколасі Нікльбі» увагу суспільства звернено на жахливі порядки у так званих «економічних школах» Йоркшіру. Тип учителя Сквірса окреслено так влучно, що багато учителів вважали це за свій портрет. Та й не диво: Діккенс малював з натури — він-же сам їздив по школах і сам оті порядки постерігав. За десять день спродано 50.000 примірників того роману. Слава Діккенсова тоді перейшла й за океан — до Північної Америки. Після опублікування «Ніколаса Нікльбі» уряд мусів вжити енергійних заходів що-до шкільної реформи: не минув рік, як зникли «економічні школи» Йоркшіру. Далі Діккенсові запропоновано видавати щоденного ілюстрованого журнала, постачаючи до нього оповідання. Діккенс назвав цей часопис «Дзиґарі м-ра Гемфрі» і в І числі пояснив цю назву: гурток із кількох осіб що-тижня збирається у самітного старого м-ра Гемфрі, голови клубу. Що-разу кожен член гуртка читає своє оповідання, і ті оповідання складають до великих стінних дзиґарів.

Перше число тижневика розійшлося у кількості 70.000 примірників, але потім попит став падати. Діккенс уже призвичаїв публіку до великого роману, що тримав читача у гарячкому напруженню, а цього напруження створити не могли дрібні оповідання. Отож він, узявши до уваги смак публіки, дав замісто оповідань знов великого романа, що й друкувався протягом цілого року. Це була «Крамниця старовинних речей». Центральна постать роману, дівчинка Нел, один із найкращих образів, що створила фантазія Діккенса. Сам він, описавши смерть її, плакав і, закінчивши останній розділ, жалкував, що розлучається з дієвими особами роману, яких він так покохав.

Дальший після того твір «Варнебі Редж» дає картину не сучасної Діккесової Англії, це — спроба історичного роману.

1842 року Діккенс вирушив у далеку подорож до Америки. То був справжній тріумфальний похід: нікого ще не вітали з таким ентузіязмом, як славетного автора «Піквікського клубу». Балі, бенкети й урочисті зустрічі — все це складалося в якусь казкову феєрію. Відомі державні люди запобігали в нього ласки, тисячні натовпи заповняли вулиці, що ними йшов великий письменник. Проте ці блискучі привітини не спантеличили Діккенса, не засліпили йому очей, що постерігали біду й злидні, приховані показною розкішшю, не заглушили вони йому слуха, що чуйно ловив плач і зойки знедоленого люду. Те, що діялося за лаштунками життя, сповняло душу його жахом. Він одвідує американські в'язниці, і доля десятилітнього хлопчика, що безвинно сидить у тюрмі (бо його тримають там, як свідка), є для нього жива ілюстрація гніту й несправедливости, що панує в країні. Потрапивши до тих штатів, де ще панує рабство, де негр працює, мов та худоба, Діккенс не знаходить меж і краю обуренню своєму.

Він вважає за ганебні оті врочисті зустрічі, що готуються для нього, і відмовляється від них. Повернувшися до Англії, він в «Американських нотатках» змалював усю непоказну сторону американського життя: і в'язниці, і рабство негрів, і культ долару, — по той бік океану, у Новому Світі, ця книжка викликала справжнє обурення на автора, що так віддячив американцям за їхню «щиру гостинність».

1843 року Діккенс видає нового великого романа «Життя й пригоди Мартина Чезльвіта», а на різдво того самого року випускає фантастичне оповідання «Різдвяну пісню». Сотні листів одержав на це автор, і в листах тих люди йому дякували й заприсягалися стати на кращий життьовий шлях.

Діккенс з родиною їде до Італії. Написавши там друге різдвяне оповідання «Дзвони», він поспішає до Англії, щоб прочитати його своїм друзям і приятелям, а тоді знов швидко повертається до Італії, щоб разом з родиною відсвяткувати різдво. Третім оповіданням був «Цвіркун на печі». Відтоді Діккенс к кожному різдву став писати нове оповідання, створивши новий літературний жанр «святкового оповідання». По всіх країнах Европи потім прищепився цей звичай — давати в кожному часописі святкове оповідання.

У Лозанні (Швайцарія) Діккенс пише свій славетний роман «Домбі й син», що в ньому, на думку Бєлінського, сконцентровано всю тогочасну Англію з її звичаями й навиками.

У 1850 році вийшов «Дейвід Коперфільд», де Діккенс до певної міри змалював себе самого. Тут — каже критика — майстерність автора досягла кульмінаційного пункту.

З 1850 року Діккенс провадить мандрівне життя, переїздячи то до Франції, то до Італії, то до Швайцарії.

Протягом дальших років вийшли романи «Холодний дім», «Тяжкі часи», «Маленька Доріт»; останній знов мав величезний успіх. У «Повісті двох міст» дається картину Лондона й Парижу у бурхливо-революційний 1793 рік. Далі написано романи «Великі надії» і «Наш спільний приятель» — остання велика повість Діккенсова.

Треба ще згадати, що з 1853 року Діккенс починає виступати публічно, читаючи твори свої, — а читав він їх майстерньо. Коли він погодився вперше виступити, натовпи немов сп'яніли: залі були повні, на колони вилазили слухачі, щоб побачити улюбленця всієї Англії. В Америці люди серед зими ночами стояли перед касою, спали тут-же на матрасах, що їх з дому поприносили, кельнери з ресторанів сюди приставляли їм їжу. Всі залі були надто малі, щоб умістити в собі ті натовпи, що навалою йшли послухати великого майстра. Врешті письменникові замісто залі дано церкву в Брукліні, і там — з амбони — читав він зачарованим слухачам пригоди Олівера Твіста та історію маленької Нел. В-останнє Діккенс виступав 12 березня.

1870 року читав він одне з своїх різдвяних оповідань і процес Піквіка, читав так хороше, як ще ніколи. Прочитавши, дякував публіку. По кількох хвилинах мертвої мовчанки розляглися гучні оплески й вигуки. В-останнє він уклонявся з естради перед захопленими слухачами.

9-го червня 1870 року його не стало.

Чужі люди на вулицях Лондона, зустрічаючись, один одному переказували жахливу новину. Через тиждень по смерті його доктор Джоует вшанував його в своїй промові словами: «Чарльза Діккенса нема вже. Нема його, доброго, лагідного, сильного, захисника всіх пригноблених, друга всіх страдників… Нема його… І нам здається, що погасло ясне світло, здорове й радісне, і що у світі раптом потемнішало»…

Діккенс наказав, щоб не ставили йому пам'ятника, але могилу його раз-у-раз укривають новими квітами. Поховано його Вестмінстерському абатстві, в кутку поетів, між могилами Шекспіра і Фільдінґа, там, де вічним сном спочивають Драйден, і Чоусер, і великий артист Гаррік.

Діккенс — тип письменника нової формації, він — син XIX століття. Зневажливий Байрон з високости пташиного льоту з погордою поглядав на натовп людський, і зойки людських страждань не долинали до зачарованої тверди його самотної відруб- ности, — він од людей утікав на гори. Діккенс, навпаки, почував себе у своїй стихії тільки серед натовпу людського. З Лозанни він пише своєму біографові Форстерові, що відсутність шумливої юрби на вулицях нічних не сприяє його творчій роботі: «Не можу й висловити, до якої міри мені потрібні натовп і вулиця… Я можу два-три тижні писати десь у самітному закутку. Потім один день у Лондоні відживляє мої сили. Але день-у-день писати без цього магічного лихтаря — це справжня мука»…

Минулася пора відважних корсарів, чад фабричних димарів сповиває місто, і в цьому чаду письменник творить.

Гуркіт машин, брудна чорна канава, смердюча річка, вулиці, схожі одна на одну, будинки схожі один на одного, — отаке сучасне місто малює нам Діккенс у романі «Тяжкі часи». Хто-ж у ньому панує? Людина, що всі інстинкти, добро й зло, любов і зненависть перевела на сухі цифри — мірило виробничої сили. Та людина поважає закон, бо закон той санкціонував експлоатацію й рабство, а суд став лише знаряддям насильства, що ним багатій змушує до покори поневоленого бідака. Така соціяльна філософія Бондербі, ідеолога й представника своєї класи.

А такий тип, як Домбі, міг народитися тільки в державі, що всі країни світу перетворила на свої ринки, в державі, що руйнувала царства, живила війни, в державі, де купець-комерсант став повновладним господарем і монархом.

Найоригінальніша філософія у Пексніфа (роман «Мартин Чезльвіт»). Це типовий представник облудної англійської морали. Проголосивши, що експлоатація — великий етичний чинник, що економічна нерівність — могутній виховавчий засіб, він проливає сантиментальні сльози над красою страждання. Навіть процес травлення їжі став для нього обрядом релігійного культу, бо його втішає свідомість, що, «годуючися своєю скромною стравою, ми рухаємо найпрекрасніший у світі механізм. Йому здається, що наїдаючись він виконує «громадську повинність».

Гіршого лицеміра й світ не бачив.

Найчарівніша у Діккенса галерія дитячих типів. Еліс Марвуд («Домбі й син») зросла серед жахливих обставин голодного, бідацького життя. Змалку вона нічого не вчилася й збочила на невірну стежку. Суд її карає засланням. Тут Діккенс висловлює думку, що відповідальність за злочини падає на суспільство, яке не поліпшує злидарських життьових умовин. Закон, каже він, мусить попереджувати, а не карати злочин.

До галерії дитячих типів належіть і Олівер Твіст. Услід за героєм автор веде нас у найбрудніші квартали Лондона, у вертепи, де живуть злодії і вся покидь суспільства. «Вулиця та помийна яма були мені за колиску, вони мені стануть і за могилу», каже нещасна дівчина Нансі, що зросла серед злиднів і злочину, але зберегла в собі яскраву іскру людяности. Немов на власні очі, ми бачимо вбивство тої самої Нансі, бачимо, як скривавлений жмут її волосся, кинутий до комину, спалахує й розсипається попелом; ми присутні при тому, як юрба заганяє вбивцю аж на самий дах височенного дому, звідки він кидається вниз, — картина для справжнього кіно-фільму. І так, крізь усі пригоди, автор веде нас до щасливого кінця.

У сатиричних рисах змальовує Діккенс у цьому романі англійський суд, обмеженість і брутальність поліцейського судді Фанга, що без ніяких підстав, без ніяких доводів провини засуджує на три місяці примусової праці неповнолітнього хлопчика Олівера і касує свій вирок, скоро на сцену з'являється новий свідок.

У романі «Тяжкі часи» Діккенс глузує з того шкільного виховання, що знищує фантазію у дітей. Там учитель дає кумедні поради: не малювати метеликів і птахів на чашках і тарілках, бо хто-ж бачив, щоб вони колись сідали на начиння; не ступати на килими, коли на них вишиті квіти, бо хто-ж бачив, щоб розумні люди ступали по грядках; не купувати шпалерів, де намальовані звірі, бо-ж ті звірі ніколи не ходять по стінах, і т. ин.

Ці жахливі формули, скувавши життя дитяче, створювали з нього пустку.

Проте Діккенс вірить у перемогу кращих інстинктів людської вдачі. У кожній людині — хоч яка вона зла й недобра — є іскра шляхетства, що може спалахнути яскравим полум'ям. Старий скнара Скрудж із «Різдвяної пісні» — найкращий тому довід.

Діккенс не був революціонер, він не закликав до повстання і бунту. Герої його з покорою терплять оті муки, що припали їм. Малювавши їхні негоди й злидні, він звертав увагу суспільства на негативні сторони нашого життя, сподівався, що миролюбні реформи поліпшать загальний стан. Надто він вірив у добрість людини, вірив, що в найчерствішому серці дрімають приспані пориви, — треба тільки розбуркати їх. Картина людських страждань, гадав він, мусить у кожному збудити співчуття і кожного напутити на шлях активного змагання за поліпшення людської долі. Реформаторам дав він до рук величезний матеріял що-до з'ясування причин соціяльного неладу, і часами його твори, дійсно, запалювали бойовий запал у душах, хоча автор собі цієї мети й не ставив.

Чи мав Діккенс попередників на літературному шляху? Загальні економічні обставини країни породили цілу низку письменників, що взяли собі за гасло захист поневоленого люду. На початку XIX віку ніде до такої міри, як в Англії, не почувалася різниця між забезпеченою людиною і злидарем. Вся земля була в руках лордів. Селяни своєї землі не мали, були батраками, а «хлібні закони», не дозволяючи привозити хліб з-за кордону, давали землевласникам змогу встановлювати ціну, яку самі хотіли. До того виборчий закон не давав злидарям змоги посилати своїх представників до парламенту. Лише 1832 року уряд, під натиском народніх мас, трохи реформував виборчу систему.

У роках 1813—1816 вийшов твір Роберта Оуена «Новий погляд на суспільство», де критикується сучасний суспільний лад, при якому людина перетворилася на робочу машину.

У тридцятих роках вийшли Елліотові «Пісні про хлібні закони». Вони малювали жахливі картини: загин родини, продаж її майна, мати, що вбиває свою голодну дитину, дочка, що падає на дно життьове. Елліот посилав свої прокльони багатіям, «за яких заступається закон» і які не чують стогону голодного люду.

1844 року Томас Гуд опублікував свою славнозвісну «Пісню про сорочку», якої співає бідна швачка над роботою. Та, що вдягне сорочку, не знає, яким коштом вона їй дісталася, не знає, що слізьми й кров'ю вона змочена.

Отож, це були окремі, самотні покликачі, що голос їхній потужно лунав, привертаючи увагу суспільства до тих нещасних паріїв, що їх воно відцуралося.

Але вірш, пісня не могли так широко охопити всього життя,тільки в великому романі — сучасній епопеї — могло воно відбитися всіма своїми сторонами, тільки великий роман міг вплинути на ширші кола людности, сколихнути їх, зворушити, захопити, вказати їм далеке світло маякове.

Автором такого роману судилося стати .

О. Бургардт.

Розділ I. — Де і серед яких обставин народився Олівер Твіст

I.

ДЕ І СЕРЕД ЯКИХ ОБСТАВИН НАРОДИВСЯ ОЛІВЕР ТВІСТ.

Серед різних громадських будівель одного міста (назвати його з багатьох причин тут неварто, а вигадувати для нього якоїсь иншої назви я не бажаю) — є один старовинний будинок з тих, що часто подибуються по всіх великих і малих містах, а саме: «Притулок для бідних»; у цьому «Притулку» одного дня й числа (яких мені теж нема нащо тут наводити — бо-ж це не має, принаймні поки-що, жадного значіння для читача) народився той смертний, що його ймення стоїть у титлі цієї книги.

Ще довго потому, як парахвіяльний лікар впровадив його на цей світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи взагалі дістане будь-яке ім'я, залишалося під великим сумнівом; а в такому разі ці спогади цілком природньо ніколи-б не побачили світу божого, а якби навіть і побачили його, то обмежилися-б однією-двома сторінками, і тому мали-б неоціненну вартість бути найстислішим та найвіригіднішим біографічним нарисом літератур усіх часів і всіх країн, що будь-коли існували на світі.

Я, далебі, не збираюся доводити, що сам факт народження в притулку для бідних — є наймилішою з усіх можливостей, що можуть перестріти людину на її життьовому шляху; я тільки маю на увазі, що в даному випадкові для Олівера Твіста це було найкраще з усього того, що взагалі могло з ним статися.

Лікареві довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов'язку дихати самостійно, обов'язку, що правда, досить марудного, але що став проте, в наслідок звички, конче потрібний для нашого вигідного існування; якийсь час Олівер пролежав на невеличкому твердому матраці, конвульсивно ловлячи ротом повітря, у досить непевній рівновазі між цим і тим світом: шалька рішуче перетягала до останнього. Якби протягом цього короткого періоду Олівера оточували запопадливі бабусі, стурбовані тітки, досвідчені мамки та великодушні лікарі, тут-би йому безперечно був капут. Але біля нього не було нікого опріч старої убогої богаділки (та й та була напідпитку, бо не в заміру хильнула пива) і парахвіяльного лікаря, що виконував такі обов'язки за гуртовою угодою з парахвією; отже Олівер і природа боролися сам на сам; поборсавшись ще кілька хвиль, народженець нарешті зідхнув, чхнув і ознаймив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечі парахвії, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловічої стати, що більше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.

Тільки-но подав Олівер цей перший доказ справної діяльности своїх легенів, як латана ковдра недбало перекинута через ліжко заворушилась; бліде обличчя молодої жінки ледве-ледве підвелося з подушки, і знеможений голос насилу вимовив: «Дайте мені глянути на дитину й умерти».

Лікар сидів, обернувшись лицем до каміна і то тер, то наставляв до вогню свої руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши у головах її ліжка, промовив значно тепліше, ніж того, здавалося, можна було від нього сподіватися:

— Таке, вам ще рано говорити за смерть.

— Звісно рано, — додала й доглядачка, похапцем засовуючи собі в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допіру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. — Хай вона, сердега, проживе стільки, як я, й приведе тринадцятеро дітлахів і всі вони їй помруть — тільки-но двійко лишиться та й ті сидітимуть, як і мої, з матір'ю в богадільні, тоді вона иншої заспіває… Самі подумайте, що значить бути матір'ю і пестити отаку любу свою власну крихітку!

Але очевидячки ця відрадна перспектива матерніх радощів не справила належного вражіння; хвора похитала головою і простягла руку до дитини.

Лікар поклав немовлятко у її обійми; вона палко притиснула свої побілілі губи до чола свого сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горілиць на подушку — і вмерла. Лікар з доглядачкою кинулись розтирати їй груди, руки й скроні, але кров її вже навіки спинилася. Їй говорили про надію й відраду, але це все було тепер для неї надто недосяжне.

— Кінець, місис Тінгоммі! — промовив нарешті лікар.

— Ох-ох-ох! Кінець бідолашній, — сказала богаділка, приймаючи з подушки корок від пляшки, що був вискочив ненароком, коли вона нахилилася до немовлятка. — Така вже її доля безталанна!

— Тільки-ж не посилайте по мене, бабо, як дитина почне галасувати, — сказав лікар, замислено натягаючи рукавиці. — З нею ще буде, очевидячки, чимало мороки. Як почне репетувати, дайте їй кашки. — Лікар одягнув капелюха, але по дорозі до дверей затримався над ліжком покійниці: — А була вродлива — звідки вона?

— Її принесено сюди вчора ввечері з наказу старшого, — відповіла стара. — Лежала на вулиці — там її й підібрали; мабуть пройшла таки чимало піхотою, бо капці геть чисто розлізлися; — ну, а звідки вона чимчикувала й куди її бог ніс — хто його зна.

Лікар схилився над померлою і взяв її за ліву руку.

— Ага, стара пісня, — промовив він, похитавши головою, — нема обручки, як я бачу. Ну, на добраніч вам.

Шановний медик подався обідати, а доглядачка, хильнувши ще раз з зеленої пляшки, примостилась на низькому ослоні край каміна й почала пеленати дитину.

Який незрівняний приклад сили одягу являв собою юний Олівер Твіст! Ще за хвилю, загорнений тільки-но в шматок байки, — він міг здаватися однаковісінько сином дуки, як і сином жебрака, і сторонній бодай найдосвідченіший на рангах глядач заледве здолав-би встановити його соціяльний стан. Але скоро на нього напнули стару перкалеву, пожовклу від довгої служби, сорочину, він одержав свою відзнаку й етикетку, і одразу опинився на належному для себе місці, місці безрідного парахвіяльного вихованця, сироти з притулку для бідних, затурканого, напівголодного попихача, що крізь стусани й побої мав пробивати собі шлях через світ божий всім чужий, усім осоружний. Олівер дзвінко кричав. Якби йому знаття, що він сирота, залишений на добру ласку парахвіяльних титарів та сторожів, він може був-би кричав ще голосніше.

Розділ II. — Як зростав, виховувався та живився Олівер Твіст

II.

ЯК ЗРОСТАВ, ВИХОВУВАВСЯ ТА ЖИВИВСЯ ОЛІВЕР ТВІСТ.

Протягом восьми-десяти дальших місяців Олівер був жертвою систематичного зрадництва та облуди. Його виходили смочком. Притулкове начальство докладно повідомило парахвіяльну адміністрацію про безпорадний стан захарчованого сироти-немовлятка. Парахвіяльна адміністрація запитала притулкову адміністрацію, чи не знайдеться у притулку якоїсь особи жіночої стати, що могла-б достачати Оліверові Твісту належне живлення й догляд. Притулкова адміністрація почтиво подала до відома начальства, що такої особи в богадільні немає. Тоді парахвіяльна адміністрація великодушно і, як завжди, по-христіянському постановила направити Олівера до «фарми», тоб-то до сільської філії притулку для бідних молодшого віку, що містилася недалеко міста; кільканадцять таких самих юних порушників законів про жебраків, як і Олівер, не обтяжені надмірним харчем та одягом викохувалися тут, тоб-то цілісінькими днями барложилися на брудній підлозі під матернім доглядом однієї старшої жінки, що приймала від парахвії на своє лоно цих молодих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.

Сім з половиною пенсів на тиждень для дитини чи не забагато? На сім з половиною пенсів можна у край пошкодити дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра й досвідчена; вона добре знала, що є корисне для діточок, але-ж також розуміла, що є корисне для неї самої. Тому більшу частину тижневої платні вона обертала на власну користь, а молоде парахвіяльне покоління призвичаювала до економії ще суворішої за ту, що була встановлена від парахвії. Отже, знаходячи в найглибших глибинах ще більшу глибину, вона виявила себе великим філософом-експериментатором.

Усі чули про иншого експериментатора, що розвинув глибоку теорію про коняку, здатну жити без харчу, і всі знають, що годуючи цю коняку одною соломиною на день, він довів свій винахід так блискуче, що безперечно був-би зробив її найціннішою та найжвавішою твариною в світі, якби вона йому не здохла тільки всього за одну добу перед тим, як мала одержати на обід свою першу порцію повітря. На жаль, для експериментальної філософії старої пані, під ніжним доглядом якої зростав Олівер Твіст, її система давала, звичайно, точнісінько такі самі наслідки, бо саме на той час, коли дитина нарешті призвичаювалася живитися наймізернішою пайкою найпісніших харчів, вона чомусь у вісьмох з половиною на десять випадків, ні з цього, ні з того занедужувала з охлялости, чи то застуди, або падала ненароком у вогонь, або учадювала на смерть, чи ще якось там калічіла; у всіх цих випадках сердечні маленькі створіння переходили звичайно в инший світ, де з'єднувалися зі своїми батьками, що їх у цьому світі вони ніколи не знали.

Иншим разом з приводу якоїсь пригоди з парахвіяльним вихованцем, коли, наприклад, немовлятко душилося під перевернутою на нього колискою, або коли його ошпарювали під час прання окропом (хоча останнє траплялося досить рідко, бо щось, що-б хоч до певної міри скидалося на прання, бачили на фармі вряди-годи), так ось часом з приводу якоїсь із цих подій громадянство виявляло більше зацікавлення, ніж звичайно; тоді суд присяжних починав сікатися зі своїми марудними запитами, або парахвіяни з обуренням підписували вислів догани. Але всі ці неприємності негайно усовувалися завдяки лікарській експертизі, або засвідченню парахвіяльного сторожа; лікар, звичайно, розтинав тіло й не знаходив нічого всередині… (як і належало гадати), а сторож завжди присягав за те, чого бажала парахвія, що звичайно свідчило про його велику саможертовність. До того-ж Парахвіяльна Рада час-від-часу навідувалася до фарми, завжди надсилаючи попереду за день до цього сторожа з відповідним повідомленням.

Під час візитів Ради, діти завжди виглядали охайними й чистенькими, а чого-ж іще бажати?

Не можна було сподіватися, щоб така система виховання могла принести надто родючі жнива. На дев'ятий рік свого народження Олівер Твіст був блідим хлопчиком, трохи замалим на зріст і безперечно захарчованим. Але природа чи спадковість заложили здоровий дух Оліверові в груди, завдяки суворій дієті йому було місця доволі, щоб там тужавіти й розростатись, і може завдяки йому Олівер взагалі дожив до свого дев'ятого дня народження. Та в тім, хоч що кажи, а сьогодні були його дев'яті роковини, які він святкував у льосі для вугілля у виборному товаристві двох инших молодих джентльменів, замкнених, як і він, після відволожної порції березової каші за те, що вони нахабно насмілилися заговорити про свій голод. Скоро закінчивши цю екзекуцію, місис Менн, привітна господиня й вихователька «фарми», сіла спочити край вікна, але враз заніміла від несподіванки: за брамою вона вгледіла постать містера Бембля, парахвіяльного сторожа. Він був у поганому гуморі й сіпав за фіртку, що було сили.

— Господи вишній, невже це ви, сер? — скрикнула з добре вдаваною радістю місис Менн, висовуючи голову з вікна. (Сусанно, забери Олівера й тих двох вибрудків нагору та обмий їх!).