Інститутка

I

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся… Було мене й бють — бодай не згадувать! — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і мов лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досіб і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині у людях. Хоч не було діла важкого, так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що — сумирна собі, — може тому, що вже благенька була, ледві ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам: відразу й не розбереш; — так куди вже бійка: не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлють, вигадочки були чималі і в неї… та треба-ж колись і перестати. За мене то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви відпросимось, а в неділю й не думай. — „Розволочитесь“, було каже пані, гніваючись, — „не пущу!… Не той ще вік вам, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати“.

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха, або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не бють десять раз на день, як от про інших чуємо.

А як коли, то було звеселіємо, не знать чого. Веселенько нам, аж серце трепече! Колиб воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало… Не всмілимось! Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй відморгує; то привяжуть тую до стільчика косою, інша зіскочить та почне вистрібувати дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукави май-май-май… Чого було не виробляємо!

У старої панії не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Київі обучалась у якомусь там… от колиб вимовити… ін-сти-ту-ті. Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи що дня вичитує — і поплаче над ними, і посміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та до дому забирати… Мати Божа! увесь будинок зворохнувся: білити, мити, прибрати!… Панночки сподіваємось! Панночка буде!

Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо — летимо!… Весело зочити степ, поля красні!… Степ зелений наче втікає в тебе перед очима, далеко кудись, далеко… Любо на волі дихнути…

Квіток було назбираєм та позаквітчуємось як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

II

Діждали панночки, приїхала… І щож то за хороша з лиця була!… І в кого вона така вродилася! Здається і не змалювати такої кралі!… Стара, як обійняла її, то й рук не випускає; цілує та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе росказує; а панночка тільки обертається туди-сюди, та на все цікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: — Може тобі того з'їсти? Мо­- же того спити? — Наїдків, напитків понаставлювала; сама сіла коло неї — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми зза дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.

— Яковось то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого?

— Ай, бабусечко! Що там росказувати! Нуда така!

— Вчили багацько?… Чогож вивчили тебе, кришко?

— От захотіли що знати!… Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла з тим учінням!… І не нагадуйте мені його ніколи!…

— Голубочко моя!… Звісно вже — чужі люди: обіждали тебе дуже… Чомуж ти зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна? Зараз дізнаються…

— Бідолашечко моя!… Скажи-ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й пяте… товчи та товчи, тай товчи!… На що мені те знати, як по небу зорі ходять, або як люди живуть поза морями, та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати!…

— Та на щось-же вчаться люди, моє золото! От і наші панночки — на що вже бідота, тай ті верещать по французьки.

— Е, бабуню! — защебетала панночка — до французької мови і до музики добре й я бралась; до танців теж. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока. Учись, тай забудь! І тим, що вчать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!

— Так якже отсє? Погано вчать?

— Кажу-ж вам, що й нудно, і погано, й мар- но. Вони тільки й думають, якби їм гроші виплатили, а ми думаємо, якби хутче нас на волю випустили… Чогож ви задумались, бабусю?

— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Щож, як ти далі і все позабуваєш?

— Чи подоба-ж се, бабуню? Бог із вами! Як же то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хочби й мову французьку?… А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, тай зовсім таки не знаю. Цур їй!

— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, або що? Люди й осудять зараз: вчилася тай не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зі всього викручусь, іще я їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!

І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається.

Стара її цілувати: — Серденько моє! Втіхо моя!

А панночка до неї ласиться та просить:

— Купіть мені, бабусенько, по новій моді убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!

Ми дівчата ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено, а найбільш, бачця, людей туманити!

III

-— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину.

Тай веде її до нас.

Ми від дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.

Панночка чи глянула на нас, чи ні, — простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує: — Се Ганна, а се Варка, а се Домаха.

— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши, — чи зуміє-ж хто в вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть, і руки заложила, і дивиться на нас:

— Чому? — каже стара, — зуміють серце. А ні, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питає мене панночка, та, не слухаючи мене, до пані: — Ся буде мені!

— Так і добреж; яку схочеш, серце; нехай і ся… Гляди-ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.

— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась на бік, і очі чогось заплющує і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки у вуса пихкають…

— Треба-ж, голубко, — каже стара — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.

Та говорять собі наче про коней, або що.

— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково то буде тобі, що вона така непривітна!

— А щож, — кажу, — дівчата! Журбою поля не перейдеш, тай від долі не втечеш. Яково буде — побачимо!…

Тай собі задумалась.

IV

У вечері кличуть: — Іди до панночки — розбирати.

Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.

— Де се бігала? Швидче мене розбирай!… Швидче, — я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене: — Та хутче-ж бо, хутче!

Кинулась на ліжко: — Роззувай! А вмієш ти волосся звивати? — питає.

— Ні, не вмію.

— Боже мій! горе моє! Якаж вона дурна!… Іди собі!

Дівчата вже мене дожидають: — А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?

Що їм казати?

— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати…

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька: — Дома я! — каже, — дома! Усе мені вільно!

Цілує стару панію та раз-у-раз питає: — Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?

— Та нехай-же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

— Та колиж то вже я діждусь, бабуню? В мене тільки було й думки, що приїду до дому — весело буде, людно, музики, танці… Бабусенько мила, люба!

— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає та кроїть і приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє: то до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша; то заплете коси, то розплітає, то стрічками перевє, то квітчається…

— Ах, бабусечко! — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?

— Як заручишся, дитино моя, — відказує стара. — Дам тебе за князя, чи за ґрафа, — за багатиря всесвітнього!

А панночка й голову задерла, виступає так, наче вже вона княгиня великородна. Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було і к весіллю зовсім приберуться і будинки поставлять камяні, і коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зітхне: — Що, бабуню, тільки говоримо!… І досі ще нікого в нас не було!

— Та зажди-ж бо трохи: наїде такого, що й не потовплються!…

VI

Тай справді порхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочинку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, пє; все те гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так як ті джмелі гудуть. Обійшла, либонь, вона їх усіх, — кого словами, а кого бровами: одного за здоровля любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посімянина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День-у-день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?… Солодко з'їсти, пяно спити, хороше походити, — а більше що?

VII

Потрохи та помалу усе панночка на свій лад перевернула, — життя й господарство.

— Покиньте-ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, або що.

— Та нудно без роботи, дитино! — відказує стара.

— Возьміть книжку почитайте.

— Що я читатиму? — Я вже не бачу читати!

— То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!

— Та добре-ж, добре… угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чипчик зі стрічками рябенькими, тай посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості — вона на поготові, привитає їх.

Стара вже світом нудить, а панночка втішається: — Як славно, бабусечко, як славно! Як у нас велично та пишно!

VIII

Нас дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить, та раз-по-раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона сердитіша: вже й лає; часом щіпне або штовхне стиха, тай сама почервоніє як жар — засоромиться. Покиж тільки не звичилася: а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я від неї не натерплюся!… Заплітаю коси — не так, знов розплітую та заплітаю — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щіпає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого-чого не доказує над моєю головонькою бідною!

Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще з вечора, у будинку прибрали як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись… Лишечкож моє! Луччеб жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!… І така, і онака, і геть пріч пішла, і знов сюди поступай; а пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!… Я в двері, а вона за мною в сад. „Я тебе на шматки розірву, задушу тебе, гадино!“ Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!… Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило; так і рухнула коло яблуні, та вже від холодної води прокинулась. Дивлюсь, — дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно!

— Що ти накоїла, ледащо? Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе з світа зжену!

А панночку вмоляє: — Не плач, не плач, янгеляточко моє; сліз твоїх вона не гідна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі… Буде бо вже, буде! На що сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.

— А тобі ледащице, — знов свариться на мене, — а тобі буде!…

Тай не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула, та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести.

Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи: — Устино, серденько, оплакана годинонька твоя!… Мати Божа! за що се над нами таке безголовячко?

IX

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: — Таке молоде, а таке немилосерне, Господи!

У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітрець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. О півдня соняшний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька, із своїми думками — як у світі жити!… Рада була Боже мій, як рада, коли зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!… От чую, щось затупоче… регіт і гомін… у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; витають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно, нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:

Зійди, зійди, сонечко, На попове полечко, На бабине зіллячко, На наше подвірячко!…

Скоро сонечко зза хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько віддається то у тому, то у другому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює…

У вечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним і тяжкою працею; всі мовчать, — хіба який зітхне важко, або заспіває сумної, сумної стиха…

Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.

— Устино! голубко!

— А що там у вас діється, сестрице? — спитаю її.

— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра мабуть уже моя черга. Ой, матінко! Колиб там не огледілись іще за мною! Ох, Усте, бідна наша голівонька!

— Про мене нічого?

— Деб то нічого!… Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася-ж я! Бувай здорова, Устинко!

X

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.

— Іди, іди, хутенько йди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панії! Та хутенько-ж бо, Усте! Післали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалкувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди-ж бо, йди!

— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!

— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходімо бо, ходімо!

Ледві я доплелась до будинка. На порозі стріла панночка.

— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити, ледащо ти? Пострівай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, Боже!, аж задихалась; штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько-ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик і пані не задлялась прилізти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дізнавали від неї, поки не вселилась панночка. Почалися тоді в нас карности щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: — Бабуню, мене не шанують! Чи хто заплаче: — Бабуню! діла не роблять, та ще й плачуть! Та на всіх такеньки вадить тай вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вік ізгадала!

XI

Тільки й дишемо було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них, ляскотить по пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!… А вже як ті паничі коло неї!… Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов з боку поглядом забирає. Вонаж між ними мов тая перепеличка звивається.

— Которий то з них попадеться? — говоримо було, дівчата. — Дізнає неборак, по чім ківш лиха!

Спершу стара пані тішилась велико тими гістьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати, не рада вже їм, да не відбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панничиного привіту собі: один одного зневажає, тай сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками, за очі, взивати. Аж так над осінь доля панночина прийшла — і шарахнули вони усі від неї в розсип, себе самих соромлячися.

XII

Спізнався з панночкою полковий лікар, тай почав що дня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!… А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїзжі переносили, що який то вже там лікар полковий хороший! І брови йому чорні, і уста румяні, і станом високий, така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, — на жадну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… Панночка, чуючи таке, було частенько говорить старій: — Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, нехай побачу, який!

А стара було на те: — Моя дитино! Нацокотали тії верхоумки, скосирні, а ти віри поняла… Велике диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?!

— Та нехай я тільки його побачу, бабуню, чи справді він такий, як славлять?

— Цур йому! Ще ввяжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жаден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай би виказились!

Отже як стара відмагалась! А внучечка — як на пню стала: лікаря, тай лікаря.

Першого-ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусіла стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: „Привеземо, привеземо“, кажуть.

— А колиж ви нас відвідаєте? — питає панночка, сюди-туди обертаючись, та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?

— Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гості, як на ногах не підлітуючи.

І поїхали, раденькі, що дурненькі.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— На що нам та голь нещадима здалася?

Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.

Коли наїхали полкові, а лікаря нема. — Дякує — кажуть, — за ласку, та нема в його часу ані години, недужих у його багато, лічить.

— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з Богом!

Панночка тільки почервоніла і уста закусила.

Тай було-ж нам, як гостей випровадили! За все ми відтерпіли!…

Тогож таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить.

Стара злякалась, плаче, но лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, тай живе ближче за всіх — по його!

Тимчасом панночка вбралась, як найкраще, тай лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона-ж то вже — і головку хилить і говорить, помісь співає. Побув яку годинку, тай прощається: — Завтра навідаюсь.

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: — Що? Як лікар? Показався як? — то вона стрепенулась: — Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… І що він собі думає!

Лічив, лічив той бідолаха, тай закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли відразу, що воно є, тай зслизли.

Стара пані тільки що головою в мур не бється, та нічого не врадить: — Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!… І не гомоніть! Не домовляйте! Змилуйтеся!

Стара й годі, тільки охає.

XIV

Спустіло панське подвіря; не топочуть коні, не торохкотять коляси. І панночка тихша: не лає, не бє, не обскаржує, — все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить у двуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і румяніє, як червона маківка.

Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: — Здорова була, дівчино! А що панночка?

Цілий день прогостює було. Усе коло панночки сидить, не відступа й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять у двійзі, та вже така досада її гризе, що вони в купці, а розлучити не сміла: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко: — Яж сподівалась тебе за князя віддати, за багача, за вельможного!

— Ох, Боже-ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та колиб же він був багатий та вельможний, яб і гадки не мала: давноб уже була за ним! Та колиж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!

— Та хібаж таки кращих за його нема? — не сміючи відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.

— Для мене нема у світі кращого, нема й не буде!

Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішати: — ось поберетесь, — унучечка свою долю проклинає.

— Се Господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.

Молодий став помічати, турбується:

— Що таке? Чого смутна?

— Та я не смутная!

— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку цілує.

— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!

— От що тебе журить, серденько!… На що нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об мені й не думаєш! — домовля йому. — А любо-ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: от живуть — бідують!

Та й заплаче.

— Серденько моє! Щож мені, бідному в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху… Щож я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть оттак обоє собі журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по людськи. Отто навернеться, було хто з панночок-сусідок, допитуються: — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?… Сватає?… Ревнивий? Які дари тобі дарує?… Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?

— Вважайте самі, — відказує панночка, всміхаючись.

Тай почне перед панночками наругу на його зводити. — Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться-ж, щоб я не гнівалась!

Він зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мій! Чого се понакуповували? Я його не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє.

Або так: хоче він води напитись, — вона: — Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та колиж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли, то й розгнівається, відвертається від його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.

Панночки приїзжі дивуються: „Отто! Чи хто сподівавсь від його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?“

Наша панночка тільки всміхається.

Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої пані має, та хвалиться: — Се він мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А він на тих сусідочок важким духом дише: — Бодай їх слід запав!

Стара тимчасом розпитує про його, як він собі мається, тай напитала, що в його хутір є.

— Дитино моя! В його хутір є!

— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?

— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, від якоїсь тітки у спадку йому дістався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.

— Ах, Боже-ж мій, милостивий! Чому-ж се він мені не похвалився? Мабуть невеличкий хуторець, нічим гаразд хвалитись. А всеж хутір! Усеж держава!

Стріла його веселенька, привитала любо, а він радіє. Не знає, що то витають не його, — хуторець витають!

XVI

Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила? Що се я починила? Та яке моє життя буде вбоге! На що мене мати на світ породила! Горенько моє! Доле моя сирітська!

Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє: — Чого плакати, моя дитино? Годіж бо, годі!

— Чому Господь не дав йому панства — багатства? — викрикне панночка, та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.

— Дитино моя! Серце моє! Не плач!… Не будеш ти багатша від усіх, тай убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:

— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Відродили ви мене, рідна матінко!

— Годі вже, годі, а то й я зарумаю! Отсеж бо! — промовля стара, тай сама і плаче, і сміється.

— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

— Чогоб то й бажати, та не впадає. Я такеньки міркую: зістанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй… А щож? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться і впокою душі не матимеш. „Панське око товар тучить“, — не дурно сказано.

— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!… Ах, бабусю! Ви мене, каже, на світ відродили.

— То будь-же в мене веселенька, — не плач!

— Не буду плакати, бабуню, не буду!

Тільки що жених на поріг, панночка до його: — Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!…

Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись: — Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались… Памятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як було з тобою похожаємо, говоримо?

А вона йому: — Садок зелененький, садок квітчастий… Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!

Молодий аж іздрігнувся, і дивиться на неї, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

— Щож? — питає панночка, — чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба же хочеш зі мною хазяйнувати?

І бере йото за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся: — Тиж моя, каже, хазяєчка кохана!

XVII

Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує тай опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, купує, крає, складує… Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: „Кому, каже, весілля, а курці смерть!“

На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як в улиї. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: „Ох, та якеж отсе хороше!… Ох, і се славне!… Он се яке!… А се мабуть дуже коштовне!“ Інша, як побачить що, хусточку, чи сукню яку, аж очі заплющить, так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледві вже ми їх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусою, то я й не урвала і годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії; правив візник плечистий, усатий, у високій шапці, — з наших таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візник той сидить, як викований з заліза; не обернеться, не гляне.

Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.

— З Богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько.

Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іней запушив верби; біліли віти і сияли проти сонця. Дівчата висипали на вулицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села; дорога й дорога, безлюдная доріженька попереді мною…