З Новим роком 1924

Front matter

Проф. Др. Михайло Лозинський

3 НОВИМ РОКОМ

1924

I. Соборна Незалежна Українська Держава і теперішній стан українських земель

I.

Соборна Незалежна Українська Держава і теперішній стан українських земель.

Соборна Незалежна Українська Держава! Ідеал тих, що в розвитку української політичної думки доходили до зрозуміння конечности ідеалу власної державности, аж сей ідеал став ідеалом цілого народу. Боєве гасло тих, що в світовій війні рішили власною кровю „визволити Матір-Україну з московських кайдан“. Ціль і задача дня в будуванню власного державного життя на руїнах Росії й Австро-Угорщини. Вкінці, — після проголошення зєдинення Українською Національною Радою Західно-Української Народньої Републики в Станиславові 3. січня 1919. р., — Великий День 22. січня 1919. р. в Київі. „ “ — голосить універсал Директорії Української Народньої Републики.

Та замість завершення й укріплення будови „Єдиної Незалежної Української Народньої Републики“, яку проголосив Універсал Директорії, — нове лихоліття, в якім українські землі насильством над волею українського народу поділено на чотири части.

Яке теперішнє положення сих частий і які повинні бути її змагання до Соборної Незалежної Української Держави?

— що вона уявляє собою в теперішню хвилю?

Коли взяти на увагу, як на Україні радянська форма державної влади, і тільки мати на увазі, — треба би сказати: .

Коли взяти на увагу, що власне в минулім році взаїмний звязок територій радянської влади вилився в форму , себто в форму федерації, а при тім мати на увазі, що до того часу , якою й виступає в рижськім договорі, — треба би сказати: утрата й тої формальної незалежности, якою була закрита залежність від Московщини до того часу.

Коли-ж узяти під увагу теперішній правний і фактичний стан, як також тенденції розвитку, — треба сказати ось-що:

Під Радянська Україна, як складова держава радянської федерації, уявляє собою .

В оцінці сього правного стану можна покласти натиск або на , яка займає пануюче становище в радянській федерації, — або на факт , в якім та часть українських земель, що творить тепер Українську Соціялістичну Радянську Републику, з положення части „єдиної, неподільної Росії“, борючись за державну незалежність, добилась становища в радянській федерації.

Зі становища доцільности змагання до державної незалежности, маючи на увазі як можливости розвитку на територіях, які творять тепер радянську федерацію, так і вагу міжнародньої політики в відношенню до тих територій і їх розвитку, — треба класти натиск на те, що .

Сей факт мусимо закріпити і в нашій власній свідомости і в свідомости міжнароднього світа і зробити його вихідною точкою дальших змагань до здобуття Соборної Незалежної Української Держави.

Одначе не сміємо не бачити, що та держава, яку уявляє собою Українська Соціялістична Радянська Република, не є тим висловом української державности, який відповідав би нашим змаганням.

Форма федеративної держави, зложеної з несуверенних складових держав, не є тою формою, в якій окремі нації могли би знайти — при взаїмнім звязку між собою — державну незалежність.

Поминувши , яка, як країна мала, з особливим історичним розвитком, а при тім зложена тільки з окремих націй, частин, які не відчувають відповідальности за історичний розвиток цілости нації і не впливають на нього, — всі істнуючі федерації творять .

Національну цілість творить , де перехід від окремих незалежних держав до федерації означав історичний розвиток державного зєдинення німецької нації.

Національну цілість творять Злучені Держави Північної Америки, де всі племінні окремішности стоплюються в американську одноцільність на анґльо-саксонській основі.

Національні цілости або бодай одноцільну анґльо-саксонську основу державної будови творять: Канада, Австралія, Південна Африка, з яких кожда в своїй внутрішній будові уявляє федерацію.

І всі сі федерації — включно з Швайцарією — виявляють постійну тенденцію від децентралізації до централізації, до стоплювання окремих складових держав в щораз більше одноцільну цілість.

Маючи на увазі сей історичний розвиток форми федерації, треба ствердити, що вона не надається як правна форма взаїмного звязку між окремими національними державами.

Коли федерація переходить розвиток від децентралізації до централізації, — рівночасно розвивається инша форма звязку держав, а саме звязок держав бритійської імперії, яка переходить розвиток від кольоніяльної залежности частин від центра до державної незалежности і рівнорядности. Сей звязок означає для складових частий не тільки повну внутрішню незалежність, але також рівнорядність на міжнароднім полі. Одначе тут знов бачимо особливий історичний розвиток, на основі особливих територіяльних відносин. Тому важко його пересадити в инші відносини. Та хто шукає форми звязку держав при збереженню державної незалежности окремих частий, то такою формою являється не федерація, а радше звязок держав бритійської імперії.

Творці радянської федерації голосять, що Союз соціялістичних радянських републик є завязком і прообразом будучого Союза соціялістичних радянських републик Европи. Одначе правна форма радянської федерації відповідає взірцям історично утвореної форми федерації, зокрема перевага Московщини в радянській федерації нагадує перевагу Прусії в німецькій федерації. Тому годі допустити, щоб будучий союз европейських держав — навіть після перемоги соціялістично-радянського ладу — міг утворитися на тих основах, на яких опирається теперішня радянська федерація.

Навпаки, сама радянська федерація, — коли в дальшім розвитку не візьме в ній перевага змагання до централізації, себто до відбудови „єдиної неподільної Росії“, — відбуватиме розвиток в напрямі усамостійнювання окремих держав.

Українська Соціялістична Радянська Република, як складова держава радянської федерації, не є державою незалежною, суверенною, — тільки залежною від радянської федерації, а властиво від Московщини, яка займає пануюче становище в радянській федерації.

Ступінь залежности означує конституція радянської федерації, яка одначе все ще знаходиться в процесі творення. Основно відріжняє її від конституцій инших федерацій право кождої складової держави виступити з федерації. В теперішніх обставинах се право є ілюзією. Одначе в дальшім розвитку воно може мати свою вагу.

Та не тільки правна залежність Української Соціялістичної Радянської Републики від радянської федерації робить істнуючу українську державу залежною від Московщини. Сю правну залежність побільшує фактична залежність державної влади в радянській федерації від комуністичної партії і пануюче становище московського елементу в комуністичній партії радянської федерації. Наслідком сього залежність пануючої на Україні комуністичної партії большевиків України від московського центра є рівнозначна з залежністю державної влади України від Московщини.

Правна і фактична залежність від Московщини, — се бік положення теперішньої української держави.

А бік? Се процес росту національної і державної свідомости української народньої маси, який перетворює її в державну націю і заставляє московський центр радянської влади до уступок украінській державности.

Сьому процесови сприяє те, що революція знищила ті соціяльні верстви, які на Україні були основою панування Московщини. Зникла змосковщена велика земельна власність, зруйновані міста з буржуазією й робітництвом, бюрократією й інтеліґенцією свобідних професій, — елєментами. які, хоч виявляли противні соціяльно-політичні тенденції, одначе всі разом творили кріпость московської культури на Україні. Коштом великої земельної власности скріпилося українське селянство, а міста серед моря національно свідомого й економічно сильного селянства можуть відродитися тільки як українські міста.

Літа національної і соціяльної революції на Україні не минули безслідно.

В міру росту національної й державної свідомости українського народу й державна влада переходитиме в українські руки. Причиниться до сього й сама радянська конституція, яка опирається на прінціпі влади народньої маси і тільки доти може давати владу одній партії, доки не зросте свідомість і активність народньої маси.

Взагалі в розвитку відносин в Українській Соціялістичній Радянській Републиці треба відріжнити змагання радянської влади і висше зазначені тенденції розвитку. Радянська влада, йдучи на уступки сим тенденціям в своїх інтересах, причиняється до розвитку, який переростає її. Се можна прослідити в господарській політиці на цілім просторі радянської федерації і зокрема в національній політиці на Україні.

Власне тепер переживаємо момент, коли радянська влада робить нову уступку ростови національної і державної свідомости українського народу. Ce — на Україні.

Українізація державної влади в українській державі! Що се значить? Перше всього, що доси державна влада в українській державі не мала українського характеру, тільки — московський. Чи треба ще яркійшого свідоцтва залежности теперішньої української держави від Московщини? Се — що-до минувшости. А що-до будучности? Чи українізація означає повний безповоротний розрив з минувшістю? Певне сього в теперішню хвилю сказати не можна.

Ясно, що українізація означає, що радянська влада і її московський центр числиться з ростом національної і державної свідомости української народньої маси і йде їй на зустріч, щоби примирити її з собою і тим скріпити себе. Ясно також, що українізація означає змагання здобути симпатії українського народу поза межами Радянської України, — змагання, яке, треба ствердити, осягає свою ціль.

Слабою стороною українізації являється покищо її характер. Ті урядовці, які доси в виконуванню державної влади послугувалися московською мовою, повинні вивчити українську мову й її вживати в виконуванню державної влади. Ся механічна українізація криє в собі небезпеку, що ті самі урядовці перейдуть знов на московську мову, колиб такий наказ видано згори.

Щоб українізація була не механічна, а , для сього треба, щоб до виконування державної влади став . Наскільки теперішня українізація має сей , — розміри сього важко ствердити, — настільки являється вона української державности.

Одначе й механічної українізації не треба недоцінювати. Й механічна українізація, — коли вона не буде тільки хвилевим політичним маневром, — матиме . Населення, яке перейде українську школу, привикне до української мови в державних установах, словом зживеться з українським характером державного життя, не дасть собі сього здобутого добра відібрати.

Українізації державного життя грозитиме небезпека від зміни курсу московського центра радянської федерації доти, доки український характер державного життя не стане настільки орґанічний, що така зміна буде неможлива.

Друга небезпека, яка грозить теперішній українській державі, — се перемога московських проти-большевицьких елєментів у Московщині, які безперечно у змаганнях реставрувати „єдину неподільну Росію“ пішли би походом проти української держави як проти „плоду большевизму“.

І так правна й фактична залежність від Московщини з одного боку, процес росту української національної і державної свідомости і як наслідок сього українізація державного життя з другого боку — ось що характеризує теперішній стан Української Соціялістичної Радянської Републики. Не означає вона здійснення змагань українського народу до державности, одначе являється на шляху до здійснення сих змагань.

В міру того, як у ній укріплятиметься орґанічний український характер державного життя, меншатиме фактична залежність від Московіцини в области її правної самостійности. За сим піде змагання до розширювання правної самостійности.

Так уявляється дальший розвиток теперішньої української держави, коли він не буде насильно припинений.

Другий комплекс українських земель, якому призначена активна роля в будуванню Соборної Незалежної Української Держави, се : Галичина, Волинь, Холмщина, Підляше і Полісся, завойовані Польщею.

Як землі, що творять Українську Соціялістичну Радянську Републику. мають історичну місію здобути державну незалежність від Московщини, так західно-українські землі мають історичну місію здобути державну незалежність від Польщі. Аж після сповнення сих двох історичних місій може повстати Соборна Незалежна Українська Держава.

Сповнити свою місію західно-українські землі зможуть тільки тоді, коли не вважаючи на польську окупацію. Яка в рижськім договорі одержала правне признання Совітської Росії й Радянської України, а в рішенню Конференції Амбасадорів з 15. марта 1923. р. правне признання головних держав антанти, стоятимуть на становищі власної державности і вестимуть боротьбу за визволення зпід Польщі як держава, яка не признає ворожої окупації.

Сій справі будуть присвячені дальші розділи.

Остаються ще дві части українських земель: під румунською окупацією і , яка на основі міжнародніх договорів і чеськословацької конституції повинна творити автономну провінцію в Чеськословацькій Републиці.

Вони занадто малі, щоб відіграти активну ролю в змаганнях до Соборної Незалежної Української Держави. Їх задача зберігати себе до часу, доки сі змагання будуть здійснені.

Між їх теперішнім положенням є основна ріжниця.

знаходяться під ворожою окупацією, під якою їм доводиться вести важку, нерівну боротьбу за те, щоби зберегти себе від національної смерти.

Натомість — після вікового мадярського гнету — переживає початки національного відродження. Запорука її будучности в тім, що в інтересі Чехословаччини лежить велика й могуча українська держава, з якою вона мала би спільну границю й оставала би в приязних зносинах.

II. Соборність і західно-українські землі

II.

Соборність і західно-українські землі.

Будова — з історичного погляду української держави почалася на тій части України, яка призначена історією стати українським державним центром, зєдинити всі українські землі в Соборну Незалежну Українську Державу.

Українська Народня Република під проводом Української Центральної Ради, Українська Держава під проводом Гетьмана Скоропадського, відновлення Української Народньої Републики під проводом Директорії, вкінці Українська Соціялістична Радянська Република, — ось періоди тої будови.

Як представляється в кождім з тих періодів здійснення соборности?

Українська Центральна Рада в берестейськім мировім договорі згодилася, щоб ті українські землі, які до того часу належали до Австро-Угорщини, остали при ній на далі. Чому? Бо вона була за слаба супроти центральних держав, щоб могти здійснити ідею соборности. Що вона дбала про долю українських земель Австро-Угорщини, видно з того, що вдалося їй заключити з Австро-Угорщиною додатковий тайний договір, яким та обовязалася утворити з української Галичини автономну провінцію.

Сей договір уневажнила Австро-Угорщина за Гетьмана Скоропадського, який, будучи залежний від центральних держав, мусів на се згодитися.

Коли з розпадом Австро-Угорщини українські землі, що належали до неї, утворили Західно-Українську Народню Републику, яка звернулася до Гетьмана Скоропадського за поміччю проти Польщі, Гетьман заявив, що явної помочи дати не може, бо не хоче наразитися на війну з Польщею.

Найблизшою здійснення була ідея соборности в періоді Директорії. Бо західно-українські землі творили тоді власну державу, Західно-Українську Народню Републику, яка утворилася під гаслом здійснення ідеї соборности. Обі українські держави — Українська Народня Република і Західно-Українська Народня Република — правними актами, а саме: ухвалою Української Національної Ради в Станиславові з 3. січня 1919. р. і універсалом Директорії з 22. січня 1919. р. проголосили зєдинення, яке мали перевести Всеукраїнські Установчі Збори.

Одначе війна з Московщиною й Польщею не дала укріпитися тій формі української державности, якої висловом була Українська Народня Република, й довести до здійснення соборности. i Варшавською деклярацією з 2. грудня 1919. р і варшавським договором з 22. цвітня 1919. р. Головний Отаман Петлюра, як голова Директорії, від імени Української Народньої Републики зрікся в користь Польщі не тільки Галичини, яка творила основу Західно-Української Народньої Републики, але також Волині, Холмщини, Підляша й Полісся.

Ті самі землі відступила опісля Польщі Українська Соціялістична Радянська Република в рижськім договорі.

В кінці Конференція Амбасадорів рішенням з 15. марта 1923. р. признала Польщі ті самі українські землі від імени головних держав антанти, які в Версайськім договорі застерегли собі право означити східні границі Польщі, а в Сен-Жерменськім право вирішити долю Галичини.

Се рішення головних держав антанти Являється тільки признанням дійсного стану, утвореного воєнними походами Польщі на українські землі і ствердженого рижським договором.

Так поза межами українського державного центра остав великий комплекс українських земель, підданий під владу історичного західного ворога української державности.

Чому? Бо український державний центр був за слабий, щоби захистити західно-українські землі перед тим ворогом і здійснити ідею соборности. Українська держава останнього періоду — Українська Соціялістична Радянська Република показалася за слаба для здійснення ідеї соборности навіть в союзі з Совітською Росією.

Відрізані від українського державного центра, який був примушений згодитися на се, піддані під владу ворожої держави, — що мають робити західно-українські землі, щоби здійснити ідеал соборної української державности?

Се питання стало перший раз перед ними після варшавської деклярації з 2. грудня 1919. р.

Тоді на се питання дала відповідь тільки , яка, маючи власну державну владу, — владу Президента Української Національної Ради як Уповноваженого Диктатора, — була здібна до самооборони.

Після варшавської деклярації перед західно-украінськими землями стали отсі шляхи:

Або признати рішення Голови Директорії як представника влади соборної української держави і примиритися з польською неволею. Сей послух владі соборної української держави означав би , отже був би актом протисоборницьким.

Або відмовити Голові Директорії правної компетенції й утворити нову державну владу Української Народньої Републики. Вже сам факт, що се не сталося, свідчить, що до сього не було основи в тодішніх настроях політичних кругів.

Або признати Українську Соціялістичну Радянську Републику як правну наступницю Української Народньої Републики і під її прапором боротися далі за соборність. Поминувши питання, наскільки Українська Соціялістична Радянська Република мала тоді український характер, — се справи не рішило би, бо після рижського договору те саме питання: що робити далі, було би знов стало перед західно-українськими землями.

Або вкінці маючи на увазі слабість українського державного центра, власними силами вести дальшу боротьбу за визволення зпід Польщі, щоби в слушний час здійснити ідею соборности.

Сей власне шлях вибрала Галичина. Вплинуло на се два моменти: .

Західно-Українська Народня Република, якої територіяльну основу творила Галичина, й після проголошення зєдинення задержала характер окремої держави. отже Галичина, хоч була завойована Польщею, мала свою власну державну владу, яка мала з одного боку і право й обовязок, з другого боку змогу рішати про дальшу політику сеї країни.

До сього внутрішнього моменту долучилося становище Мирової Конференції в справі українських земель. Мирова Конференція не визнала Украінської Народньої Републики і навіть заставила центральні держави уневажнити берестейський договір, а розглядала українські землі як части бувшої Росії й Австро-Угорщини.

Свої рішення про українські землі бувшої Росії відклала вона на пізніше, за виїмком Бесарабії, яку при кінці 1919. р. признала Румунії.

Українські землі Австро-Угорщини поділила Мирова Конференція на три части, так, як вони були поділені під Австро-Угорщиною, і приняла що-до них такі рішення:

признала Чесько-словацькій Републиці.

, яку вже в перших днях після розпаду Австро-Угорщини заняла Румунія, оставила під румунською окупацією, застерігаючи в Сен-Жерменськім договорі право рішати про сю країну головним державам антанти, які в Севрськім договорі з сукцесійними державами Австро-Угорщини признали її Румунії.

Найбільше займалася Мирова Конференція . Доки польський наїзд на Галичину розбивався о мур геройської армії Західно-Української Републики, Мирова Конференція старалася довести до польсько-українського перемиря в користь Польщі. Коли-ж Польща, одержавши від Франції, за дозволом Мирової Конференції, армію Галлєра, заняла Галичину, Мирова Конференція рішенням з 25. червня 1919. р. віддала її під окупацію Польщі, обовязуючися на переходовий час зорґанізувати її як автономну провінцію в звязку з Польщею під міжнародньою охороною, а вкінці дати її населенню змогу виконати право самовизначення. Після сього Мирова Конференція в Сен-Жерменськім договорі застерегла право рішення про Галичину головним державам антанти.

На сих внутрішніх і міжнародніх моментах сперлася дальша боротьба Галичини за визволення зпід окупації Польщі.

Край став на тім, що він далі творить державу, яка знаходиться тільки під окупацією Польщі, і на всі спроби Польщі виконувати в Галичині державну суверенність відповідав пасивним опором, який в особливо важні хвилі переходив в активну оборону.

Державна влада, зреорґанізована як Уряд Президента Української Національної Ради Західно-Української Народньої Републики, спираючися на признання краю, який уважав її єдиною своєю законною владою, виступила перед головними державами антанти з домаганням, щоб вони сповнили супроти Галичини своє зобовязання з 25. червня 1919. р., усунули з країни польську окупацію і привернули їй державну незалежність.

Коротко кажучи, боротьба за визволення Галичини зпід окупації Польщі спиралася на те, що Галичина творить державу, що ся держава на основі рішення Мирової Конференції попала під окупацію Польщі та що головні держави мають правне зобовязання усунути польську окупацію і привернути країні державну незалежність.

Ся оборона державної незалежности Галичини була в даних обставинах . Передумовою здійснення соборної української державности являється визволення окремих частий України зпід чужого панування. Коли-б Галичина була незалежною державою, зєдинення з иншими українськими землями, наскільки ті були б так само вільні від чужого панування, лежало би в руках українського народу.

Зі становища всіх західно-українських земель, завойованих Польщею, слабою стороною акції Уряду Президента Української Національної Ради було те, що вона відносилася тільки до Галичини. Причина сього лежала в тім, що Уряд не мав уповноваження заступати також инші західно-українські землі, та що вони не мали в свою користь таких міжнародніх рішень, які мала Галичина. Одначе, коли-б уряд був мав уповноваження, міг би був у своїй акції на міжнароднім полі спертися на постанови Версайського договору, що головним держа- вам антанти прислугує право визначити східні границі Польщі і рішати про землі бувшої Росії, й домагатися, щоби з українських земель, положених між Польщею й Союзом соціялістичних радянських републик, утворити незалежну державу.

Акція Уряду Президента Української Національної Ради на міжнароднім полі осягнула ряд успіхів, які полягали на тім, що супроти заяв польського правительства, що Галичина творить часть Польщі, головні держави антанти стверджували, що справа Галичини ще не вирішена та що вирішення належить головним державам антанти. Зокрема треба зазначити успіхи на конференції в Спа, перед Союзом Націй, і на міжнародній конференції в Ґенуї.

Одначе вирішення головних держав антанти в справі Галичини й инших західно-українських земель, завойованих Польщею, випало в користь Польщі. Конференція Ради Амбасадорів рішенням з 15. марта 1923. р. признала східною границею Польщі границю рижського договору, піддаючи західно-українські землі під суверенність польської держави.

В відношенню до Галичини се рішення являється очевидним зломанням зобовязання Мирової Конференції з 25. червня 1919. р., в відношенню до всіх західно-українських земель нарушенням права самовизначення українського народу.

І знов стали західно-українські землі перед питанням: Що робити далі, як повести дальшу боротьбу за визволення зпід Польщі і здійснення соборної української держави?

Відповідь на се питання може бути тільки одна:

Стояти на становищі, що сі землі творять , і боротися проти Польщі як .

Маючи на увазі, що ворожі державности західно-українських земель рішення польського державного права і міжнароднього права поставили сі землі в однакові умови, — а, себто утворити державну владу всіх західно-українських земель.

Маючи на увазі, що на території, яка призначена історією стати українським державним центром, процес творення української державности ще далеко не завершений, що з огляду на се як також на міжнародні відносини момент визволення західно-українських земель може припасти на час і обставини непригожі для зєдинення, — боротися за визволення під прапором державности західно-українських земель.

Соборна українська державність — се ціль. Шляхи до сеї ціли треба вибирати відповідно до кождочасних обставин.

Коли-б існувала українська держава, настільки могуча, що могла би визволити західно-українські землі, тоді їх гаслом повинно би бути зєдинення. Але й тоді для ведення боротьби за визволення в ціли зєдинення вони мусіли би мати свою власну державну владу.

Такої української держави, яка була-б передумовою гасла зєдинення, ще нема. Тому боротьба за визволення зпід Польщі мусить вестися під прапором державности західно-українських земель.

В теперішніх обставинах є се єдиний правильний шлях до здійснення соборности.

III. Шляхами політичної думки західно-українських земель після 15. марта 1923. р.

III.

Шляхами політичної думки західно–українських земель після 15. марта 1923. р.

На ту відповідь, яку західно-українські землі повинні були дати на питання, що стало перед ними після 15. марта 1923. р., вони не здобулися. Зложилися на се отсі причини:

Як уже зазначено, західно-українські землі перед 15. марта 1923. р. не творили ані ідеольоґічно ані орґані- заційно політичної цілости. На становищі боротьби за державну незалежність під проводом власної державної влади стояла тільки Галичина. Инші землі, ввійшовши в поважнім числі до польського сойму, проголосили програму співпраці з польською державою за ціну автономії українських земель до часу, коли можна буде здійснити ідеал української соборної державности.

Ще перед 15. марта 1923. р. до сеї програми схилялася й часть провідників найбільшої з українських партій Галичини, народньої трудової партії, не вірячи в можливість визволення Галичини зпід польської окупації через рішення головних держав антанти.

В міру того, як справа вирішення про Галичину головними державами антанти затягалася, піднімалася опозиція проти „окремої галицької політики також зі становища соборництва, як протирадянського так і радянського, під гаслом: числити тільки на власні сили.

Взагалі-ж в цілій акції за визволення Галичини зпід польської окупації кладено головний натиск на міжнародній бік справи, а саме, що стояти на становищі державної незалежности Галичини треба тому, бо справа ще не вирішена міжнародніми чинниками, отже не вільно признати польської державности перед міжнароднім вирішенням. За те замало присвячувано уваги питанню дальшої боротьби західно-українських земель за визволення зпід Польщі на випадок некорисного міжнароднього вирішення галицької справи.

Вкінці треба мати на увазі невдоволення Урядом Президента Української Національної Ради. Ідеольоґічні, партійні, особисті моменти спричиняють, що кожде правительство з природи річи викликає невдоволення, опозицію й боротьбу проти себе, аж доки не зробить місця другому правительству, яке знов проходить той сам процес. B нормальних відносинах державного життя сей процес, коли не набирає патольоґічних форм, не тільки не є шкідливий, але навпаки є корисний, бо спричиняє постійну віднову державного життя. Инакше в обставинах, де державна територія остає під ворожою окупацією, а державна влада знаходиться поза межами державної території. Тут єдиним звязком між державною територією й державною владою являється моральний авторитет даного правительства. Кожде невдоволення, підкопуючи сей моральний авторитет, підкопує саму ідею державної влади. А що державна влада являється тут символом державности, то підкопування ідеї державної влади являється підкопуванням самої ідеї державности. При тім неможливість нормального звязку між державною владою й державною територією зменшує можливість усувати непорозуміння. Так само нема можливости частої зміни особистого складу правительства, проти якого звертається невдоволення, бо се значило би висидати все нових діячів з краю на еміґрацію.

Всі сі причини мали той наслідок, що після рішення 15. марта 1923. р. проявилося в краю невдоволення Урядом Президента Української Національної Ради. Серед сього невдоволення , і звертаючися проти нього, звернулася також проти ідеї державности західно-українських земель.

Так побіч ідеї боротьби проти польської окупації під прапором державности західно-українських земель виринули отсі ідеї:

ідея примирення з Польщею за ціну національно-територіяльної автономії західно-українських земель до часу здійснення соборної української державности;

ідея боротьби проти польської окупації під соборницьким протирадянським прапором боротьби проти всіх окупантів;

ідея боротьби проти польської окупації під соборницьким радянським прапором зєдинення з Українською Соціялістичною Радянською Републикою.

Сі ідеї розглянемо в дальших розділах.

IV. Національно-територіяльна автономія західно-українських земель під Польщею

IV.

Національно-територіяльна автономія західно-українських земель під Польщею.

Ще перед вирішенням державної приналежности Галичини, на першій сесії нововибраного польського сойму, українські посли Волині, Холмщини, Підляша й Полісся в своїй деклярації заявили, що до часу здійснення ідеалу соборної української держави вони уявляють собі співжиття українського народу з польським у межах польської держави в формі автономії висше названих українських земель.

Після рішення Конференції Ради Амбасадорів ту саму політичну програму для українських земель під Польщею проголосив 21. мая 1923. р. Народній Зїзд української народньої трудової партії, який мав за задачу від імени найбільшої з українських партій Галичини дати відповідь на рішення Конференції Амбасадорів і означити дальший шлях політичної акції супроти Польщі.

Зазначивши в ІІІ. резолюції ідеал соборної української державности, Народній Зізд в IV. резолюції заявив:

„В теперішніх політичних умовах Народній Зїзд стоїть за обєднання всіх українських земель, що знайшлись під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся й Підляша в одноцільну одиницю о повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомісць Народній Зїзд рішуче протестує проти т. зв. воєвідської автономії.“

Перше, що вдаряє в очи в сій резолюції, се її неясність. Тому, що на зїзді була опозиція проти програми автономії, резолюція замісць ясного поняття ставить поняття „одноцільної одиниці о повноті політичних прав української нації на своїй землі“. Сі слова резолюції містять у собі подвійну неясність. По-перше „повнота політичних прав нації на своїй землі“ можлива тільки в незалежній національній державі, — отже резолюція може робити вражіння, нібито Народній Зїзд у такій замаскованій формі поставив домагання державної незалежности західно-українських земель. По-друге, знаючи, що під тою неясною фразою криється домагання автономії під Польщею, можна вносити, що на думку Народнього Зїзду автономія під Польщею дасть українській нації „повноту політичних прав на своїй землі“, отже те, що являється найвисшим ідеалом кождої нації.

Одначе сю неясність усуває та автентична інтерпретація, яку дав висше наведеній резолюції політичний референт на Народнім Зізді Д-р Володимир Охримович в своїм рефераті і після Народнього Зїзду, як нововибраний голова партії, в своїх статтях. Ся автентична інтерпретація говорить ясно, що в резолюції Народнього Комітету міститься домагання національно-територіяльної автономії західно-українських земель під Польщею.

Пригляньмося сій автентичній інтерпретації:

Характеризуючи боротьбу Галичини за державну незалежність від розпаду Австро-Угорщини до рішення Конференції Амбасадорів, політичний референт Народнього Зїзду бачить у ній отсі основні риси: „безмежний оптимізм“, „рахунок на чужу поміч і беззастережну віру в сю поміч“, „тактику пасивної резиґнації“.

Ся характеристика так відповідає дійсности, як образ в кривім зеркалі дійсному образови.

Дискусія на тему оптимізму — безмежна. Без віри в успіх не можна братися навіть до найзвичайнійшого діла, а тим більше до такого діла, як визвольна боротьба і будування власної держави. Візьмім ніч з 31. жовтня на 1. падолиста 1918. р. Якої віри було треба, щоби Львів, пробудившися 1. падолиста, побачив на шпилі ратуша український державний прапор! Після неуспіху легко говорити про „безмежний оптимізм“.

„Рахунок на чужу поміч!“ В сучасних відносинах нема держави, яка не рахувала би на чужу поміч. Що сталося би з Францією, якби не рахунок на чужу поміч“! Франції рахунок удався, нам — ні. Одначе думаю, що ми поклали в нашій визвольній боротьбі не менше зусиль і жертв, ніж Франція в своїй обороні. Не бачити тих зусиль і жертв, а бачити тільки „рахунок на чужу поміч і беззастережну віру в сю поміч“. — значить, бачити дійсність у кривім зеркалі.

А вже не знати, якого кривого зеркала треба, щоб побачити „тактику пасивної резиґнації“ там, де в дійсности була геройська боротьба пасивного опору й активної самооборони.

Бо що говорить дійсність?

Коли наша державна влада опинилася на вигнанню і продовжала боротьбу проти Польці тим одиноким оружжям, яке їй остало, оружжям права, — тоді українське населення Галичини, щоб підперти ту боротьбу, давало раз-у-раз докази, що воно з ворожою окупацією не примириться. Пасивний опір ворожій окупаційній владі на всіх полях державного життя, який особливо зазначився при списі населення і при виборах до польського сойму, переходячи в літі 1922. р. до активної самооборони ірляндського типу, — се проречисті документи сеї боротьби.

А провідник народньої трудової партії, неначе-б не бачив і не розумів усего того, говорить про „тактику пасивної резиґнації“!

Може бути, що ті провідники народньої трудової партії, які проголосили автономічну концепцію, не вміючи пристосуватися до нових обставин, не бачили для себе иншого поля активности, як польський сойм, виголошування промов, вношення інтерпеляцій, інтервенції в міністерствах, словом, усе те, до чого привикли під Австрією. І коли того поля не мали, то відчували своє положення як тактику пасивної резиґнації.

Але край як цілість не резиґнував, тільки боровся!

Видержати весь той ворожий натиск, який край мусів видержати прим. при списі населення або при соймових виборах, — се геройська боротьба, а не „пасивна резиґнація“!

, , , .

Коли так в думках проводу народньої трудової партії відбився весь процес боротьби за державну незалежність, — то не диво, що той провід не був здібний продовжати дотеперішньої боротьби, тільки мусів глядіти иншого шляху.

Не маючи зрозуміння для дотеперішньої боротьби і здібности продовжати її, — він пішов за .

„Мусимо домагатися певної територіяльної одноцільної автономії для всіх тих українських земель під Польщею. Я знаю, , може взагалі не осягнемо, але се гасло буде гаслом до повного зєднання з цілістю українських земель у власній державі, а одночасно всеж таки близшою можливійшою до осягнення ціллю.“

Сі слова, сказані політичним референтом Народнього Зізду 21. мая 1923. р., могли бути так само сказані прим. 20 літ перед тим на зїзді якої-небудь української партії чи в Австрії, чи в Росії.

Бо вже тоді в українській політичній думці був ясно скристалізований ідеал Соборної Незалежної Української Держави. І вже тоді, коли виставлялося домагання утворення українського коронного краю (через поділ Галичини) в Австрії, чи автономії України в Росії, то тільки як до соборної державности.

З того, що референт Народнього Зїзду говорить, то „ми сього (себто автономії західно-українських земель під Польщею) “, — видно, що він числиться з приналежности західно-українських земель до Польщі, таким довгим, що здійснення соборної державности відсувається в сферу далекого ідеалу. Се також свідчить про поворот до політичної думки.

Після Народнього Зїзду виступив д-р Володимир Охримович, уже як голова партії, з окремою статтею в обороні автономічної програми.

На самім початку він стверджує:

„Народній Зїзд і Народній Комітет, як начальні орґани Української Народньої Трудової Партії, ухвалили піднести постулят і гасло одноцільної, повної національно-територіяльної автономії для всіх українських земель, які знаходяться під Польщею.“

Після сеї інтерпретації голови партії не може бути ніякого сумніву, що Народній Зїзд під „повнотою політичних прав української нації на своїй землі“ розумів .

Що голова народньої трудової партії думає політичними катеґоріями, свідчить те, що він обороняє свою концепцію між ин. отсим арґументом:

„А зрештою національно-територіяльна автономія (тай то неповна) була колись гаслом і постулятом през. Ю. Романчука і през. д-р Є. Петрушевича.“