Як Ірландія здобула собі волю

I

Ірландія та Україна.Зелений Острів. Стародавні часи та христіянство.Напади Норманів та Англійців.Утрата самостійностеПочаток боротьби.

Рік Божий 1921-й буде відзначений в історії національних рухів одною дуже великою й визначною подією. Під самий кінець сього року закінчилась майже повною перемогою кількасотлітня тяжка й крівава боротьба ірландського народу за своє визволення й за свою державну самостійність. Хоч боротьба скінчилась взаємними у ступками, так що Ірландії також довелось поступитись значною частиною своїх домагань, а що найголовніше — тимчасово помиритись на дальшу зверхність Англії, проте Ірландія вже й нині може вважатись фактично вільною країною, вільною державою.

У нинішніх гарячкових і нервово-напружених часах, коли кожен день приносить силу ріжних новин з усіх кінців світу, коли кожен народ має досить клопоту з своїми власними справами, навіть великі історичні події проходять якось непомітно. Навіть наше українське суспільство звернуло на цю велику подію досить мало уваги. Можна легко зрозуміти, чому се так сталося. Наш народ сам тепер бореться за своє визволення, сам проливав свою кров за свою свободу. В запалі боротьби нема часу оглядатися на те, що ідуться де-інде. Та нема и того душевного опокою, якого потрібно, щоб глибоко заглянути в чужі справи, щоб пильно придивитися до чужого життя, чужих страждань і чужих перемог. Наше, своє, рідне кличе тисячами голосів: тут не до чужих!

Ця книжечка має на меті оповісти трохи докладніше про ту боротьбу ірландського народу, яка нині дійшла до такого доброго завершення. Ми не знаємо, як довго доля судила ще нам боротися за наше визволення Може бути, що наша дорога до волі буде коротша й щасливіша від ірландської, але може й так статися, що нам доведеться пройти той самий хрестний шлях, який пройшов ірландський народ.

У тім чи шипім випадку буде цікаво й корисно на прикладі Ірландії побачити, як инші народи борються за свою волю, ю. Українців вже й так називають «Ірландцями Сходу». Треба отже пильніше придивитись, якими були правдиві ірландці, як вони боролись за свою волю й як вони її вибороли.

Насамперед — кільки слів про саму Ірландію, що то за край і яка то сторона.

Самі Ірландці називають свій край «зеленим Островом», як от ми кажемо «Зелена Буковина». Ірландці дійсно мають повне право називати свій острів «зеленим», бо хоч нема там зелених лісів, як на нашій Буковині, то є зате багато зелених нив, лугів і пасовиськ. Зі сходу між Ірландією та Англією лежить бурхливе Ірландське море, з заходу острів омивається хвилями Атлантичного Океану, того самого, що ним треба проїздити, щоб дістатися з Європи до Америки.

Ціла Ірландія не є дуже велика: вона має тільки 83–84 тисячі квадратових кілометрів простору й на тім просторі зараз живе коло 5 міліонів людности. Але скільки всякого лиха зазнав цей невеликий край і скільки набідувалась його людність — про це можна написати цілі книги.

Ще за дуже давніх часів, коли на українських степах гарцювали тільки дикі вершники, в Ірландії знаходимо вже початки державности. Христіянство прийшло туди на 5 століть раніше, ніж на Україну. Ріжниця тут була та, що на Україну принесли христіянство византійські православні ченці, а до Ірландії його принесли католицькі римські ченці. Особливо вславився своєю працею чернець Патриціюс, якого Ірландці донині дужо поважають і шанують. Вони називають його святим Патриком і вважають його покровителем свого острова.

Ставши християнською, Ірландія сама со- бою управлялася, сусідів не зачіпала, будувала й зміцнювала свою культуру. Рідна мова (ґельська) була в пошані, бо чужої ніхто не знав. Та вже наприкінці 8 століття на «Зелений Острів» напали войовничі скандинавські розбійники (Нормани), які досить довго панували там. Ірландські королі ввесь час з ними воювали, кілька разів їх проганяли, аж поки р. 1014 ірландський король Бріян остаточно їх не розбив під Клонтарфом.

Півтора століття Ірландія знов мала спокій, але вже з середини 12 століття в ірландські справи почала вмішуватися сусідня Англія. «Зелений Острів» був дуже ласим і принадним шматком для виростаючої Великобританії, й король Генри II., скориставшись внутрішніми непорядками в Ірландії, висадився р. 1171 на острові й дня 11 листопаду оголосив себе паном Ірландії (Лорд оф Айрленд).

Фактично то було кінцем ірландської самостійности, бо хоч боротьба проти Англії ввесь час протягом дальших 750 років не вгасала, але вибитися з-під англійської кермиги Ірландцям не вдавалося.

Український народ добре здає, що то значить підпасти під чуже ярмо. Східна Україна зазнала цеї біди після її прилучення до Москви, а Галичина тепер її зазнає під окупацією польською. Та природа й вдача окупантів усюди однакова. Що діяли й діють Мо- скалі на Східній Україні, а Поляки й Румуни на Україні Західній, те робила Англія в Ірландії від першого дня її панування над Зеленим Островом.

Перший англійський «пан Ірландії», себ-то Генри II., почав з того, що скасував стародавній ірландський державний устрій, завів панщину й пороздавав землі англійським баронам. Ці заходи викликали серед ірландського народу ту страшну ненависть до Англійців, яка палала протягом усіх останніх віків і яка кінець-кінцем спалила англійське панування в Ірландії.

Великі повстання 1174 і 1318 p.p. не повели до визволення Ірландії, а навпаки гірше зашморгнули петлю на шиї ірландського народу. Права народні все більше обмежувались, усі спогади про колишню самостійність усе більше нищились, і нарешті р. 1542 англійський король Генри VIII. присвоїв собі титул «короля Ірландії», хоч самі Ірландці йому того титулу не давали й мати його своїм королем не хотіли.

Той самий король хотів одібрати Ірландцям ще її останнє національне добро, що їм лишилось: їх католицьку віру. Англія була вже тоді лютеранською, й Генри VIII. хотів завести лютеранство також і в Ірландії. Та можна відібрати людині тіло, тільки не душу. Народові можна відібрати землі, прадідівські закони, самостійність, але не віру. Спроба Генри VIII. стрінула з боку Ірландців рішучу й одностайну одсіч, і з того часу ненависть до Англійців стала серед Ірландців ще гострішою, ще більш палкою й непримиримою. Доти між ними обома народами стояла тільки ріжниця. Відтепер між ними стала ще й ріжниця а. Ненависть Ірландця до Англійця ще загострилася ненавистю католика до протестанта.

Коли б на місці Ірландців був який-небудь инший, не такий твердий і завзятий народ, то можливо, що крутий і систематичний навик Англії зломив би його опір. Та характер ірландського народу має в собі щось від невмолимости й впертости того моря, що зі всіх боків обмиває своїм хвилями Зелений Острів, і від тих скель, що приймають на себе удари хвиль. Англійці дуже вперті, але Ірландці показали себе ще більш упертими й неподатливими. Завязалась боротьба на цілі віки, яка що-йно на наших очах закінчилася.

II

Допомога Еспанців. — Нові конфіскації ірландських земель. — Жорстокі заходи Кромвеля. — Початок ірландської еміграції.

Орієнтація на чужу силу, ще недавно така популярна і в українських політичних кругах, відограла колись і в Ірландії досить велику ролю. Той факт, що виступали проти -Англійців, обезпечував Ірландії слів- чуття й допомогу инших католицьких держав, насамперед Еспанії, яка в тих часах уважала себе головною підпорою католицької віри в Європі.

Та не помогли чужі сили Україні, не помогли вони й Ірландії. Коли за цариці Єлисавети р. 1560 було постановлено з більшою енергією приступити до заведення протестанства в Ірландії, то це викликало нове повстання Ірландців. Ті з них, що втекли з краю й оселились у Франції та Еспанії, підтримували повстанців усіма силами. Тридцять років тревало повстання з перемінним успіхом. Перемагали то Англійці, то Ірландці. Кінець-кінцем Еспанія післала до Ірландії своє військо. Та англійський військовий провідник Маунтджой розбив 24 грудня 1601 р. Еспанців, і останні, рятуючи власне життя, опустили Ірландію.

Знов «Зелений Острів» опинився в повній владі Англії. Знов почались конфіскації ірландських земель, би це тоді вважалось найкращим способом приборкати чужий непокірний народ. Зрештою, й нині, по 300 роках, цей спосіб усе ще вважається найкращим, і московські большевики насилають на Україну кацапів-колоністів, а Польща в Східній Галичині та на Волині й Холмщині робить з українськими землями те саме, заселюючи їх колоністами-Мазурами.

Отже насамперед сконфісковано 500 тисяч моргів ірландської землі на користь англійських колоністів. Згодом, за короля Якова І. переведено дальші конфіскації. Забрану зе- млю наділено між англійськими та шотландськими зайдами, які заложили в провінції Улстер місто Лондондері та инші поселення.

Зрозуміла річ, що Ірландці на ці насильства не дивилися спокійно. Їх ненависть до англійських завойовників зросла ще більше, й, скористувавшись заворушеннями в самій Англії, вони р. 1641 зробили нове повстання, одне з найбільших, які знає історія Ірландії. На чолі повстання стали нащадки колишніх ірландських князів — Роджер Мур, Фелім О'Нел і Корнелій Макґір.

Довідавшись про вибух цього повстання, англійський парламент одповів на нього тим, що видав закон про конфіскацію нових 2 і пів міліонів моргів ірландських земель. Та Англія занадто була тоді заклопотана своїми внутрішніми справами, щоб спромогтися перевести цей закон в життя. Хоч проти Ірландії й післано було військо, та його не вистарчило, щоб перемогти повстанців. Довелося заключити мир з непокірним островом, аби запобігти цілковитому його відокремленню від Англії.

Аж по 8 роках, коли в самій Англії становище трохи заспокоїлось, парламент призначив славнозвісного w:Олівер Кромвель начальником Ірландії. Цей великий муж, — може найбільший, якого коли-небудь мала Англія — завдав Ірландії таких страшних мук, яких вона ні до, ні після нього ні від кого не зазнала. Не треба отже дивуватись, коли від Англійця й від Ірландця почуємо цілком протилежні оцінки Кромвеля. Англійці шанують його за те добро, яке він зробив Англії, очистивши її від монархічної гнилизни й завівши в ній тверді основи народнього правління. Ірландці ж проклинають його за те, що залляв їх батьківщину сторіками крови и остаточно знищив їх самостійність. І ті, і другі мають рацію.

Кромвель висадився в Ірландії з військом у 12 тисяч вояків, здобув 15 серпня р. 1649 ірландську столицю Дублін і далі укріплені міста Дроґеду й Віксфорд. Усіх повстанців, що дісталися тут в його руки, він звелів забити. З такою самою жорстокістю він приборкував повстання її далі. За 9 місяців він покорив більшу частину острова й тоді повернув до Англії, залишивши докінчення боротьби з повстанцями свойому зятеві Айртові. По смертн останнього справу докінчив р. 1652 Ледлоу.

Наслідки повстання та його приборкання були такі. Більш як пів міліона Ірландців загинуло від меча, хороб та голоду. Багатьох покарано смертю, в тім числі й народнього привідника О'Неля. Коло 100 000 душ заслано з рідного краю й майже стільки ж виселилося на чужину, рятуючись од переслідувань. Хто з Ірландців залишився в краю, тим одібрано їх землі за то, що вони або брали участь в повстанні або… не поборювали його. Останнє обвинувачення звучить особливо дивно, але хіба большевики на Україні й Поляки в Галичині не роблять того самого? Вони також карають Українців не тільки за виступи проти окупантів, але й за пасивність супроти повстанців. Нема нічого нового під сонцем!

Тих Ірландців, що залишилися в краю, Англійці загнали в Коннаот, найменшу з чотирох ірландських провінцій. Тут вигнанцям дали трохи землі, але не більше двох третин і навіть одної, що вони мали перед тим. А конфісковані землі в в Улстері, Лейнстері та Монстері пороздавано англійським зайдам-колоністам. Аж по 20 роках, коли в Англії знов запанувала стара влада, декому з Ірландців, але далеко не всім, повернено частину зрабованих у них земель.

Нещасливий вислід повстання 1641 р. не зломив проте ірландського духу. Потрібна була тільки нагода, щоб ірландські визвольні змагання знов виявилися. Така нагода трапилася р. 1689, коли англійський король Яків II, змушений утекти з Англії, висадився в Ірландії з французькими військами. Ірландці стрінули їх з отвертими обіймами. За короткий час цілу Ірландію було очищено від англійських зайд; тільки два міста, Лондондері та Еніскілен залишилися в англійських руках. Конфісковані землі знов повернено Ірландцям. У Дубліні зібрався ірландський національний парламент.

Та недовго тішилися Ірландці своєю волею. На минуло й року, як англійський король Вільям III. привів до Ірландії велике військо й переміг Якова II. Мало не цілий рік боролися ще Ірландці в поодиноких містах, але з жовтня 1691 р. Англійці здобули й останню ірландську твердиню Лімерік. Ці- ла Ірландія, до истаинього куточка, знов опинилась під англійською владою, й, натуральна річ, першим ділом Англійців було знов конфіскувати 1 міл. моргів ірландсько землі й поділити їх між протестантами. Проти Ірландців вжито ще й инших карних заходів: католицьких єпископів вислано з краю, низчому католицькому духовенству заборонено було навчати католицької релігії, на католицьких церквах не мало бути хрестів і дзвонів, католиків обеззброєно й виключено з публичних урядів, мішані шлюби між католиками й протестантами також було заборонено. Нарешті, католиків було позбавлено й виборчого права до парламенту, неначе вони були не люде й не громадяне.

Вже після жорстокого приборкання повстання 1641 р. Кромвелем закордон виселилося багато Ірландців. Події кінця 17 століття так саме примусили опустити рідний край 18 000 Ірландців. Так почалася та ірландська , яка відограла таку величезну ролю в дальшій боротьбі ірландського народу за своє визволення. Переселенці не переставали на чужині бути Ірландцями й не забували свого рідного краю. Навпаки, розлука з рідним краєм ще загострювала їх ненависть до гнобителів-Англійців, ще зміцнювала їх завзяття в боротьбі за визволення Ірландії.

III

Вісімнадцяте століття. — „Білі Хлопці“, „Дубові Серця“ й „Праві Хлопці“. — „Союз Об'єднаних Ірландців“. — Повстання 1798 року.

Вісімнадцяте століття застало Ірландію та ірландський народ у дуже тяжкім і сумнім стані. Жорстокі закони, видані проти Ірландців після приборкання попередніх повстань, важким тягарем лежали на цілім народі. Конфіскація майна всіх ірландських земель зробила величезну більшість людности жебраками. Несправедлива й нерозумна економічна політика гальмувала розвиток ірландської промисловисти. Навіть хліборобство й скотарство занепали під впливом цеї політики, бо Англія робила все, що було в її силах, щоб не дати здобутому краєві стати на ноги й піднестися вгору.

Здавалося б, що при таких обставинах і національний ірландський рух мусів занепасти. Та не так воно було в дійсности. Приборканий, закутий у кайдани, засуджений на злидні, виродження й смерть, ірландський народ усе-таки не скорився, не забув своєї давнішої волі, а завзято боровся далі. Тільки замісць одвертих повстань Ірландці взялися до иншого способу боротьби. Вони почали об'єднуватись у й поодинці винищувати представників ворожої їм англійської влади й немилосердних дідичів, здебільшого також Англійців.

Особливо багато таких союзів з'явилося в другій половині 18 століття, коли народ трохи прийшов до себе по жорстоких переслідуваннях часів Вільяма III, королевої Ганни та Юрія І. Найбільш відомі з цих союзів « » (White boys), « » (Hearts of steel) і « » (Hearts of oak). «Білі Хлопці» мстилися на жорстоких дідичах, попах, урядовцях та їх помічниках. Намітивши свою жертву, «хлопці» вибірали темну ніч, накидали на себе білі балахони, вимащували собі обличчя сажаю й нападали на намічену особу. Добре набивши чи замордувавши, кого було треба, «Хлопці» знов зникали так саме тихо, непомітно й без сліду, як з явилися.

«Сталеві» й «Дубові серця» боролись особливо проти тяжкої дорожної повинности, так званих шарварків. Англійські власти допікали бідним ірландським мужикам отими шарварками до живих печінок. Це було гірше панщини. Бувало, тільки візьмуться в якім-небудь селі люде орати, сіяти чи жати, як вже з'являються Англійці й зганяють на шарварок прокладати нові дороги чи поправляти старі. Хто з англійських урядовців занадто допікав тими шарварками, той вже рано чи пізно гинув од руки «сталевих» чи «дубових» сердець.

Хоч Ірландці як відомо, всі католики, проте тогочасні закони примушували їх платити десяту часть урожаю, т. зв. «десятину», протестанському духовенству. Можна собі уявити, з якою охотою бідні ірландські мужики, вже й так виснажені до краю, платили цей податок чужим і зненавидженим попам. А серед тих попів ще було багато таких, що настирливо допоминалися того податку: хоч плач, хоч сам згинь з голоду — а подай. Для боротьби з такими попами утворився тайнии союз «правих» чи «справедливих хлопців» (Right hoys). Ці «хлопці» робили з немилосердними попами те саме, що робили їх товариші з инших союзів з урядовцями.

Діяльність цих потайних союзів не залишилась без наслідків. Під впливом того переляку, що охопив англійську адміністрацію, а також з огляду на допомогу, яку діставали потайні союзи з закордону від ірландських емігрантів, Англія була змушена трохи полекшити гострі закони, видані раніше проти Ірландців. Війна Америки за свою незалежність (1775) також добре відбилась на долі Ірландії. Як відомо, в тій війні Франція стала по боці Америки й обіцяла її підтримувати. Багато війська Франція до Америки післати не могла, але зате вона могла напасти на Англію й на її найслабше місце — Ірландію. Щоб запобігти цьому нападові, Англія мусіла касувати ще де-які закони, видані проти Ірландців, аби тим забезпечили собі ірландську прихильність.

Таким чином, в Ірландії було заведено Habeas Corpus Act, себ-то охорону прав горожанина, католикам дозволено відкривати школи, набувати ґрунти й без перешкод виконувати свої релігійні обряди. Цими уступками Англія хотіла підкупити Ірландців! Та коли поперед- німи крівавими й нелюдськими переслідуваннями Ірландців не доведено до того, щоб вони забули, хто вони, то цими дитячими полегкостями їх тим менше можна було до того спонукнути. Навпаки, кожна уступка тільки загострювала боротьбу й збільшувала завзяття ірландського народу в боротьбі за свою волю.

Велика французька революція дуже оживила визвольний рух в Ірландії. Року 1791 тут утворився « в» (United Irishman), який незабаром мав вже понад 100 000 членів, роскиданих по цілому острову. Метою союзу було .

Англійський парламент був дуже наляканий цим рухом і поквапився знов зробити деякі уступки: скасував перешкоди до розвитку торговлі й промислу в Ірландії, скасував більшість карних законів спеціяльно проти Ірландців, дозволив мішані шлюби між католиками та протестантами, відкрив католикам доступ до низчих (але не вищих) урядових посад і дав, нарешті, католикам виборче право до ірландського парламенту. Однак, і тут Англія спинилась на півдорозі, бо Ірландці дістали тільки активне, але не пасивне виборчо право, себ-то вони могли подавати свої голоси, за кого хотіли — тільки не за Ірландця, бо Ірландцям і далі не вільно було сидіти в Ірландськім парламенті!

Річ природна, що Ірландці, бачучи, як у сусідній Франції народ розбиває всі кайдани кріпацтва соціального й політичного, маючи за собою організовану силу власного народу й надію на зовнішню допомогу, не могли вважати ці «полегкости» за щось инше, як за образу. Союз Об'єднаних Ірландців заняв тому супроти Англії ще більш загрожуюче становище. А тут і обіцяна допомога з боку Франції наспіла; французький генерал Гош на чолі великого військового відділу зробив у грудні 1796 р. спробу висісти в Ірландії.

На це англійський уряд одповів тим, що обсадив ірландські міста великими військовими залогами, скасував силу Habeas Corpus акту й зарядив загальне роззброєння Ірландців. Само собою розуміється, що передовсім було оголошено, що Союз Об'єднаних Ірландців розвязується й що належати до того Союзу не вільно.

Та розвязаний Союз потайно існував далі й вже мав не 100, а 500 тисяч членів. Хоч надії на чужу допомогу знов зрадили, бо кораблі, на яких їхала експедиція Гоша, розбила буря, а дві дальші французькі експедиції, значно менші силами, були перехоплені й перебиті Англійцями, проте Союз Об'єднаних Ірландців, сподіваючись на свою власну силу, постановив оповістити я, яке й спалахнуло дня 23 травня 1798 року.

На нещастя, якийсь зрадник з поміж самих Ірландців заздалегідь сповістив Англійців про задумане повстання й зрадив їм всі плани повстанців. Англійці, таким чином, були добре підготовані й тому спромоглися й на цей раз приборкати повстання. Приборкання прова- дилося такими нелюдськими й жорстокими способами, які хіба можуть рівнятися з тими жорстокостями, яких нині вживають московські большевики для приборкання визвольного руху на Україні.

Як після попередніх повстань, так і тепер англійський уряд скористувався нагодою, щоб знищити найменший спогад про колишню самостійність Ірландії. Якимсь чудом доти ще затримався окремий ірландський парламент, хоч ірландський він був лише по назві, а не по суті. Отсей парламент і скасовано як-раз у перший день нового століття — 1 січня 1801 року. Замість власного парламенту Ірландія мала надалі посилати для оборони своїх прав 28 світських перів і 4 єпископів до англійської палати панів і 100 послів до громад. Рівночасно на Ірландію накладено обов'язок щороку платити дві сімнадцятих усіх державних видатків Англії.

Цікаво зазначити, що сам ірландський парламент дав згоду на своє скасування, сам власними руками підписав собі присуд смерти. Це могло статися тільки тому, що в тім парламенті сиділи не природні Ірландці, а зайди-Англійці. До того ж тих послів у безсоромний спосіб підкупив англійський уряд, заплативши їм за їх згоду грішми й маєтками — все, розуміється, коштом ірландського народу. Так закінчилася й ця сторінка в історії боротьби Ірландії за своє визволення. Минуло ще одно століття, а виглядів на швидке визволення все ще було дуже мало.

IV

Девятнадцяте століття. — Союз Католиків. — О'Конель. — Союз Знесення Унії. — Голод 1845–46 р. р. — Революція 1848 р. та її відгуки в Ірландії.

Відколи почалась боротьба ірландського народу за своє визволення, йому все не бракувало добрих і цілою душею відданих своїй справі провідників. Це було великим щастям для Ірландії, бо ще не досить, щоб народ тримався купи, а треба, щоб поодинокі великі люде вели перед і показували дорогу. Отже в попередніх століттях Ірландія також мала своїх народніх «святих» і національних героїв. Та девятнадцяте століття було особливо урожайне на таких героїв, і перше місце серед них займає Данило О'Конель. Під його проводом ірландський національно-визвольний рух стояв майже цілу першу половину минулого століття. О'Конель народився р. 1775 в заможній ірландській родині й дістав дуже добру освіту. Мавши 23 роки, він оселився в Дубліні й став займатися адвокатурою, здебільшого виступаючи в обороні своїх бідних земляків. Своїм ораторським хистом і щирим патріотизмом він скоро здобув собі велику славу й чималий вплив.

Коли на порозі XIX століття англійська влада хитрощами та підкупами скасувала останню тінь колишньої ірландської самостій- ности — ірландський парламент і оповістила остаточне злиття (унію) Ірландії з Англією, — О'Конель користувався вже таким впливом, що зважився одверто протестувати проти тої унії. Та його протест не дав ніяких наслідків, бо що означав голос поодинокої людини супроти з'єднаної сили Англії!

Тоді він жваво кинувся до внутрішньої організаційної праці, добре розуміючи, що тільки об'єднаними силами цілого ірландського народу можна визволити край. Він невтомно виступав на вічах і народніх зібраннях, виясняючи людям причину їх тяжкого становища, закладав спілки й союзи, віддавав свої гроші й збірав серед инших заможніших людей жертви на народні справи.

О'Конель не боявся й голову підставляти, коли треба було боронити народню справу. Року 1815 він бився на поєдинку з великим ворогом ірландського народу, корабельним ляйтнантом Д'Естером, і застрілив його. Згодом він викликав на поєдинок сера Роберта Піля, тодішнього першого державного секретаря для ірландських справ і завзятого ворога рівноправности католиків. До цього поєдинку його не допустили.

Ще на початку XIX століття в Дубліні заснувався « в» для боротьби за рівноправність ірландського народу. Союз існував до 1823 р., коли англійський уряд розвязав його. Тоді до справи взявся О'Конель і разом зі своїм приятелем Шілем відновив діяльність союзу під назвою «Great Catholic Assoc.» За короткий час цілий «зелений острів» покрився філіями цього союзу, й дякуючи цьому вплив О'Конеля на народні маси ще більше зміцнився.

Хоч О'Конель, як правник і ворог усякого насильства, провадив свій союз дорогою строгої законности, проте уряд причепився до якоїсь дрібниці й розвязав його. На це О'Конель відновив союз під иншою назвою й добився того, що на виборах 1828 р. зістав обраний до парламенту.

Як свого часу було сказано, Ірландці після унії 1801 р. мали тільки право , але не до англійського парламенту. Тому О'Конель, хоч зістав обраний, не міг проте бути послом. Ціла Ірландія тоді заворушилася, й кожної хвилини могла спалахнути горожанська війна. Місцями розрухи вже були й почалися. Англійський уряд мусів уступити. Закон про виборче право католиків було змінено, й О'Конель заняв належне йому місце в англійськім парламенті.

Це була перша велика перемога над Англією. Незабаром число ірландських послів у парламенті почало зростати, й скоро половина ірландських послів (усіх їх було 100) слухняно йшла за вказівками О'Конеля, так що їх називали його «хвостом» (the O'Connell-tail).

В історії ірландського визвольного руху почалась нова доба — и. О'Конель і його товариші по парламенту почали з того, що добилися законодавчого скасування «десятин», себ-то обовязку католицької людности Ірландії платити десяту частину своїх прибутків проте- станському духовенству. Щоб допомогти бідуючій людности ще більше, партія О'Конеля добилась ухвали закону про збудовання в різних місцевостях Ірландії особливих домів для бідних і безробітних.

Та О'Конель добре розумів, що ніякі заходи не вирвуть ірландського народу з пазурів нужди й злиднів, доки Ірландія не буде самостійною. Тому він вже р. 1830 вніс до парламенту законопроект про ю. Можна собі уявити, як поставився англійський парламент до цього законопроекту! Але в краю, в самій Ірландії, клич О'Конеля стрінув величезний і однодушний відгомін. Скоро заснувався ї. За короткий час союз набрав такої сили, що Англія, боячись вибуху повстання, надала намісникові Ірландії надзвичайних прав і післала туди 36 000 душ жовнірів і 6 000 душ поліції.

Під натиском цих репресій Союз мусів притамувати свою діяльність.

Роки 1845–46 принесли Ірландії й. Виник w:Великий голод в Ірландії, який разом з хоробами та еміграцією зменшив людність Ірландії на 2 міліони душ. Англійський уряд призначив де-які кошти на боротьбу з голодом, але то була краплина в морі. Причина голоду — давні й нові конфіскації ірландських ґрунтів — зіставилася й далі, а тому лихові не могла зарадити ніяка доброчинність. Доведені муками голоду до роспачу, люде кинулись грабувати. Незвичайно поширився бандитизм. Тоді уряд зро- бив те, що роблять усі уряди, коли не можуть дати собі ради: запровадив виїмковий стан і дав адміністрації право вішати й розстрілювати.

Тимчасом старий О'Конель помер (1847). Вже за кілька років до своєї смерти він стратив велику частину свого впливу, бо виступив з ю. Але ціла попередня історія й сама попередня діяльність О'Конеля так виховали ірландські народні маси в дусі и, що нове гасло старого й заслуженого провідника тільки відштовхнуло маси від нього. Час був не такий, щоб говорити про федерацію, про угоду. По Європі тоді котилася бурхлива хвиля 1848 року. Захопила вона й Ірландію.

На сцену виступив « ї», який ставив собі завданням силою відірвати Ірландію від англійської держави. Союз здобув численних прихильників, і в цілім краю почалися озброєння й військові вправи. Часопись молодого ірландського патріота Джона Мічеля «United Irishman» одверто кликала до повстання проти Англії, а другий ірландський патріот О'Брієн скликав до Дубліну національний конвент.

Та англійський уряд був ще годі сильний і негайно вжив своїх заходів. Парламент ухвалив закон про виїмковий стан в Ірландії, й на підставі цього закону скликання національного конвенту було заборонено, Мічеля вислано, а мало не в цілій Ірландії заведено військовий стан.

Революційні ірландські організації не дали себе, однак, цими заходами залякати. Утворилась нова Ірландська Ліга, яка проголосила всенародне повстання. Сміт О'Бріен зібрав навколо себе чималі загони повстанців, народ всюди вітав його як «короля Ірландії».

Це повстання також тривало недовго. Урядові війська розбили повстанців, полонили О'Брієна та инших провідників, засудили їх на смерть, але згодом король їх помилував і замінив їм кару смерти засланням до Австралії.

Так сумно закінчилася для Ірландії перша половина XIX століття й революція 1848 року. Через рік на Ірландію ще напала холера, так що людність через смерть та еміграцію знова страшенно зменшилася. Але закордоном, особливо ж в Америці, виростала нова, молода Ірландія. Край убожів і вилюднювався, але еміграція ставала на ноги та об'єднувалася. Звідси для нещасливого краю мав прийти порятунок.

V

Друга половина XIX століття. — Заложення союзу Шин-Фейн. — Перший ірландський уряд. — Невдача резолюції 1865 р. — Терор. — Перші реформи Гладстона. — Чарлз Парнель.

Нещасливий кінець революції 1848 р., голоді холера примусили багато тисяч Ірландців переселитися за море, в Америку. Там вже від попередніх часів оселилося багато Ірландців. Нові втікачі з рідного краю жваво кинулися об'єднувати своїх земляків на новій батьківщині. Серед ірландських емігрантів в Америці прокинувся могутній національно-визвольний рух, який незабаром набрав великої сили.

Тимчасом у самій Ірландії справи йшли все гірше. Ірландці вже від попередніх конфіскацій втратили майже всі свої землі. А тут великі землевласники почали зганяти бідних ірландських хліборобів з арендованих ґрунтів, щоб повернути ті ґрунти або в пасовиська для овець або в мисливські парки. Сотки й тисячі родин, цілі села й повіти було таким чином зігнано з насиженої та политої потом і кровю багатьох поколінь землі. На десятки миль не стало видно кругом ані душі мужицької: де раніше стояли хати й клуні, де раніше орали й сіяли мужики — там тепер паслися вівці або гуляла дичина для забави великих англійських ланів.

Американська еміграція від цього ще більше зростала. Рівночасно зростала також її національна свідомість і запекла ненависть до Англії, яка «край багатий, край веселий та занапастила». Таким чином утворився добрий ґрунт для заложення , який поставив собі метою визволити Ірландію зпід англійського ярма й утворити з тієї самостійну республіку.

Назва союзу «Фейн» походить од імени стародавнього ірландського національного героя Фіни (також Фіону), який наприкінці III століття по Христі мав доконати великих герой- ських подвигів і за це дуже прославлялися й досі в ірландських народніх піснях. Його слава була така велика, що й пізніше ірландські великі вояки охоче називали себе Фінті (також Фіанна), себ-то мужами Фейна.

Союз «Шин-Фейн» заложено р. 1858. В Америці на чолі його став Джон О'Магони, а в Ірландії провід ним обняв Джеймс Стефенс. По кількох роках підготовчої праці союз приступив до організації ї. В Дубліні заложено р. 1863 часопись «Ті Айриш Піпел», яка мала поширювати в народніх масах ідею самостійної Ірландії. В Ню-Йорку в жовтні 1865 р. відбувся конгрес союзу «Шин-Фейн», на якім обрано д. Коли б повстання випало щасливо, той уряд мав би переїхати до Ірландії й перебрати в свої руки державні справи.

Та знов не так склалось, як жадалось. Англійський уряд через своїх шпигунів мав докладні відомости про задумане повстання, обсадив у вересні 1865 р. помешкання часописи «Айриш Піпел», дістав у свої руки всі секретні папери й довідався таким чином про всіх діячів революції. У західних повітах Ірландії зміцнено військову силу, заведено стан облоги й поарештовано силу людей, а американських агітаторів переловлювали військові кораблі. Незабаром в Ірландії знов припинено чинність Habeas Corpus акту, так що адміністрація дістала право порядкувати життям і майном ірландської людности, як її душі бажалося.

Ірландці тоді взялися до иншої тактики, до иніиого способу боротьби — у. Не мігши добитися волі з'єднаною силою цілого народу, вони кождий на власну руку почали жорстоко й люто мститися за свої обиди й за свою віковічну неволю. Жертвою крівавої помсти Ірландців упало тоді багато англійських урядовців і поміщиків. Діяльність ірландських местників не обмежилась самою Ірландією, а перекинулась також до Англії. Щоб звільнити свого національного провідника Борка з англійської вязниці в Лондоні, Ірландці в грудні 1867 р. висадили ту вязницю в повітря, причім згинула сила людей.

Англія тоді побачила, що самими репресіями й переслідуваннями годі загальмувати ірландський національний рух. В англійській політиці саме в тих часах почав відогравати велику ролю w:Вільям Гладстон, найвидатніший державний муж Англії в XIX столітті. Гладстон найбільше й передовсім дбав про те, щоб зберігти державну цілість Великобритійської імперії. Він бачив, що дальший розвиток ірландського націоналізму неминуче поведе до того, що Ірландія кінець-кінцем остаточно відірветься від Англії. А цьому він хотів запобігти за всяку ціну. Тому він виступив з цілою низкою «примиряючих» реформ для Ірландії.

Насамперед Гладстон перевів р. 1868 закон про побільшення в Ірландії числа осіб, що мали право вибірати послів до парламенту. По довгій боротьбі з палатою панів йому також пощастило перевести закон про роздер- жавлення ірландської церкви; дякуючи цьому законові, Ірландія не потрібувала більше платити податків на утримання церкви. Церковні маєтности почасти було продано хуторянам на виплат, і таким чином утворено кілька тисяч вільних мужицьких господарств. Становища инших арендаторів мав поліпшити земельний закон 1870 р., який зобовязував дідичів виплачувати чиншовикам вартість їх будівель і зроблених меліораційних поліпшень, як що дідич зганяв чиншовиків з арендованої землі. Той самий закон забезпечував чиншовикам позички з державної скарбниці для купівлі чиншової землі у власність.