Сині етюди

Front matter

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

СИНІ

ЕТЮДИ

Життя

I.

Коли за лісом зав'яне молодик, — там десь, на степах над озиминою цвіт стелеться, а він зав'яне — в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі — дужі пси мовчазно шкульгають за переможцем, а крихкотілі у спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Того: наші прадіди теж в цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і для злучки теж горить.

А от клуні. Так, клуні. В них теж торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Вкраїні.

І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім Комарівка — хутір. Недалеко гетьманський ліс, а далі Диканька (диканьське пиво і меди опішнянські — недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ин. Тоді могили жевріють — ніч, день, ранок, світанок — все їдно… Над степами гойдається шуліка…

Із Дамаївки приїздили двоє: Павло і Мишко — комуніст. Приїздили на човні до Степанового горо́ду. Степанова дівка — Гандзя, казали: повна пазуха грудей. В Степановій клуні спала і Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді і несе їх вперед, от і спокушала парубків. Казали:

— Оксано, пора на вечорниці!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом'яного діда поставили. Рубан перелякався і засюсюкав:

— Сарас, іди носювати в клуню!

Оксана: — Що ви тату?

— Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.

І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це у день. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.

Було й так: Павло забариться, а Гандзі хочеться. Тоді виходили із клуні, щоб парубки не почули, і через горо́д до дошок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.

Комарівка була на взгір'ї, і з дошок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може татарський, задвісталітпозадній, може з баговіння, і річка була далека в своїй глибині, вона із Дніпра у Чорне Море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговінням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці — сірі, тихі і — далі — далі… І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами, спідницю закочувала й співала:

— Маруся отроїлась, В болничной дом везуть.

І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори. І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю і теж хвилювалася і думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся, — а вони полинуть в осени, — качки, про качок думала, — а куди не відомо. І мріялось, і ще мріялось…

Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними, — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали, і річка і ніч завмирали. Ах! Павло… Павло… поспішає — міцний, бадьорий і злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хворобливо і в солодкій тузі падали на поверхню.

…Потім в 4-х йшли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці і по городах і по садках блукали зайві парубки і лякали ніч штучним іржанням.

— І-го-го! І-го-го!

І чути було ще тоскний заспів:

„Не за Лєніна, не за Троцького“…

А в другім кінці співали:

— Чий я козак, звуся Воля, Українець з Гуляй-Поля. Гей шумуй, моє вино, Йде за правдою Махно!

Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку і теж цілував. Оксана пручалась тихо.

— Господи, не треба, у мене руки брудні.

Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував а вона пручалась. Иноді він її брав за груди, але зараз же „вибачався“ і казав, що це якось так. Світало — і вони росходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла до дому, і цілий день туманіло в голові.

… А від дошок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.

II.

Минали дні і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір — а що тут раніш було? до татарви? Га? Так, село і хутір — і далі — далі… а що через 40 віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII-й. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає — білі, а може й червінькові пісні — мукають корови, з пасовиська бредуть, і далі — далі. Ферми… електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далі — далі… Молочна стежка співає — які пісні?..

Йшло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко — далеко, тільки на обрієві блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксані:

— Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер всім можна, тепер для бідних школа.

Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а у Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів…

… У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:

— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…

Думала про життя, думала про Київ, думала що в Київі невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.

І ще проходили дні і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.

В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.

Із повіту приїхав карний загін, і Мишко знову збірав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було. І от:

Оксана до колодязя йшла, назустріч Гандзя.

Гандзя: — Чула… виїздить твій?

Захмарилось обличчя. — Не знаю.

Оксані і гарно було і погано було — чи візьме й її з собою? Каже Гандзя:

— Не випускай: комуніст гарний, може ожениться… Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, росказував, як колись такі ж паничі теж встановлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.

Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече. Згадувала, що комуніст їй казав.

Він такий несміливий, а каже так хороше.

… На світанку після однієї солодкої ночі, Мишко віддався Оксані і Оксана віддалася Мишкові. Гандзя і Павло спали, а вони не спали. Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі…

Ах, яка тоді була чудова ніч!

У неї такі тугі зітхання, як яблуки з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість, і тихий сум кохання… Хто бував на соломі?.. Тоді було передосінньо. На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було. Йшов дух від свіжих снопів і нагадував широкі безмежні лани. Крізь щилину жевріла зоря. Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди. А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття. Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій.

Оксана вже не ходила до дошок вичікувати човна із-за коси. Вона знала, що скоро — скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке невідоме місто. Туди — далі — далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з иншої губерні.

Потім пішли дощі і зелина зажурилась. Зрізали очерет і сумно стало на річці. В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку, — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь. Комарівка слухала ці дзвони і дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи.

Потім іще пішли дощі.

III.

Зими не було і знову було мокро й осінньо. Мишко чекав наказу виїхати в місто і вже майже не їздив в Комарівку. Партизани вже не ховались у лісах і приходили с повинною. Ліси були нудні і жорстокі, чорні, як смерть, вишкирялись навіть. Оксана почула, що вона завагітніла. У ночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте і вона це почуває.

Виходила на вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за 40 верстов Кочубіївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, й було тоскно, і хотілося невідомого. А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала і комунію лаяли, і ще раз її лаяли.

Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували, і не хотілось на вечорниці. У вечері батько приносив газету і крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки і думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети, — в волості їх багато було і ніхто їх не читав, вони лежали у шафі в писаря, і їх крали у нього курії, а на базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець радянської влади.

За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про суворість, про нудоту і ще про щось — Оксана не памятає. А вона брала його біленьку руку і гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але і на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли трівожні ночі. В вікна бив напів-дощ напів-сніг, у бовдурі гув вітер і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи…

… І знову зіми не було і було мокро і осінньо…

… А потім —

— а потім Оксані переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки. Вона здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась в той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба і дивилася на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі і зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:

— Піду.

І пішла. Коли б вона читала „Кобзаря“, вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах Мишко! Мишко!..

У вечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття і вийшла за ворота. Сіріло й дощу не було. Сунулись хмари — невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли у багні, а навкруги голе поле і тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста, і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи зо станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили версти, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні огні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко з боку, а вона дивилася на нього і згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара і забризкали сірі во́ди. Повернулася — Комарівки не видно. Було тоскно і було радісно. Згадала газети, батькові цигарки і подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні огні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.

… Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів потяг і зник в далині.

Оксана підходила до семафора.

Колонії, вілли…

КОЛОНІІ, ВІЛЛИ…

Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація, цвіт. Ну…

— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила. Ганьба! Годуємо паразитів.

— Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім'ю притягла, ще й „друга дома“ притягла… Безобразіє…

… Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

І третя на другу:

— Сволоч! в городі одержує 13 пайків, ще й тут в три горла.

Їдять шоколад, п'ють каву, молоко, — поправляються. Так живуть.

Синіє вечір — під'ізжають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.

… Слобожанські ліси й тракти і досі були трівожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо: тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, і гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

… Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо.

Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, брондзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: „ми смєло в бой пайдьом за власть савєтов“… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Відкіля він — бородатий, мамуловатий? Хто його знає — революція родила. І він в свою матір конче закоханий, в революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні — і не треба.

— Та покиньте ви співати, — кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна, — німецької породи.

Гіль зникає.

Єсть ще стара діва — Павлина Анфисівна, — так кажуть, так звуть, — це не так.

Ну, і так далі…

Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:

— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля „женщина і соціялізм“ не читали? Та невже?

Витягає „женщину і соціялізм“. Читає, слухачі тікають.

Вона молиться на Колонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна росказує анекдоти:

— Я вам по секрету. Цілий скандал був… Колонтай кричить: „Стерво! Тєбя в публічний дом“. А Ліліна як схопиться: „Ах ти, роспусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?“.. Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисівна, як заходить сонце, йде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло і зітхає. Співає з натхненням: „місяченьку блідолиций, за хмари швидче ти б сховавсь“.

В ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

Б'ють корову в кошарі. Корова замукала і рогами — в землю. Пахне кизяками, парним молоком і свіжою кровью.

Прибігла економка (це вілла):

— Када ви, наконєц, убйотє йєйо?

— Та зараз.

… — Та січас, — кричить економка і біжить: її покликано. Сидір чухається:

— От стерво! Жалько їй народнього добра.

Микита не чухається:

— Нехай. Все їдно вже сховав.

Здивований Сидір:

— Що?

— Мнясо!

— Те що буде?.. Тьху!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленою, пахне кизяками.

Сидір умочив у цеберку ножа і перехрестився:

— Яке небудь стерво та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Гівно! Одно слово — гівно та й тільки.

Потім він ріже, але не мовчить.

— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля і слобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й иншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

— Правильно!

… Вони ріжуть корову.

В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.

Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлівна запивала водою:

— Хотіла попробувати…

Павлина Анфисівна:

— Так, так…

… Приїздить до дітей якась мама. Виховательки любязно усміхаються.

— Ваша дитина прелість, прямо удівітєльно.

Мама мліє…

… Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки над деревами літають, — перед громовицею…

… Тільки у тьоті Басі нема корзини, а в инших єсть. В корзинах — варення, котлети, білий хліб та инше…

… Навіщо?…

… До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.

Знайомий сказав:

— Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати усю колонію.

Павлина Анфисівна скрикнула:

— Ах!

Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серьйозничає:

— Чудний українець — то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху… То він революціонер…

Тьотя Бася захвилювалась:

— Що то є вкраїнець? Пролетар — революціонер.

Знайомий сперечається, тьотя Бася назвала його „соглашателем“, лається ще; іде на терасу.

Анфиса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату: корова.

Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого і повела в садок однієї вілли.

Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.

— Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!

— Іді, іді! не разговарівай!..

Знайомий пообіцяв поскаржитись голові вуцвика. А Павлина Анфисівна спитала:

— Ну скажіть правду: ви ж не комуніст?

Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила. І вона росказала:

… Громовиця не прийшла, — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину. Хтось ламав гілки в лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята і соловей вже не співав, і соловї мовчали.

… — Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з'їсть: дитячу порцію.

… На як найдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхнений Гіль.

… Тьотя Бася не обідала: її обід з'їв хтось.

Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бжоли, дід сивенький — смачно…

Летіли трутні по шосе.

… У віллі мешкають 2 тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, инші приїздять.

Хто приїздить, каже:

— По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

— Чому це сьогодня нема какао? Який же це дім відпочинку. Га?

… Пахне кизяками і парним молоком.

Ледве світає, Сидір запрягає коні і везе м'ясо на місто.

Насіли: де — хто.

— Захватіть оцього лантуха з яблуками.

— Що за лантух?

— Та оцей.

— Та це-ж яблука казенні.

Його просять, він згоджується за 250, од пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров.

(Кров і яблука, революція і кров…)

Сидір покликав Микиту — і поїхали.

Як виїхали з села — на місто селяне їдуть. Сидір кричить:

— Гей, ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю!

Кричать із воза:

— Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но—о!..

Почухав Сидір потилицю й згодився:

— Та воно й правда.

Сіпнув за віжку — ліворуч…

… Підводилось сонце, червоне, заспане, невмите…

На вілли (мабуть і в ) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить в глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках… А через 9 місяців вилуплюється дитина.

Це гарно, природньо, свіжо і людяно.

Залітають сюди і погані баси — неудачники з міста і дебютантки — балєрини і третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє. Єсть і літній театр.

У суботу висіла афиша:

Грандиозный вечер. Участвуют… etc.

… У неділю тьотя Бася кричала:

— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

Ії не послухали й повели дітей. У дітей сьогодня цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо і були оплески гучні і сміх дитячий.

Діти задоволені, артисти „в ударі“, небо кричить.

Кінчався вечір, заспівали інтернаціонал, і скрипник заграв. Тріснула струна у скрипника і інтернаціонал увірвався.

І розлігся дитячий регіт на ввесь ліс.

Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

Стояла біля артистів і махала кулаками. Ії заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, де-які теж плакали.

Ще з тьотєю Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балєрина.

Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і в-осени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу… Вілли, колонії…

Легенький золотий сум.

… Чебреці, чебреці…

Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна — посварились.

— До другої чистки не доживете, все їдно викинуть!

Анфиса Павлівна обурилась:

— Беспартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрьму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. В го́роді взімку холодно й голодно.

… Колонії, вілли.

Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

… Ставок думав золоту пісню:

„Ой пряду, пряду“… — Леонтович.

І минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії переводили у місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули із партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисівна плакала — йшов 35-й листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала „женщина і соціялізм“ — пом'ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх йшов Гіль і співав:

— Ми смєло в бой пайдьом…

Гудів ліс, падало листя, — йшов листопад, прийшов листопад.

… А на віллах ще пахло кизяками і парним молоком.

… Стояли золоті ранки і зодіяковий блиск.

Із першої вілли Сидір кричав:

— Микито! Та йди-бо бісова личино! Бандисте клятий!

Микита не озивався.