Польська народова демократія

I

В сучаснім полїтичнім житю польського народу відбуваєть ся важна переміна. Провід „національної“ полїтики, який доси був у руках шляхти, переходить на наших очах в руки буржуазії. Полїтичною представницею польської буржуазії, наслїдницею від її імени полїтичної спадщини після шляхти, являєть ся польська народова демократія, партія, яка в наших часах доходить серед польської суспільности до що-раз більшого значіня.

Вона одна з польських буржуазних партій істнує ві всїх трьох державах (в Австрії, Німеччинї й Росії), під панованєм яких живе польський нарід. І хоч народово-демократична партія в кождій з тих держав, особливо в останнїх часах, з опортунїстичних причин відпираєть ся в своїх офіціяльних виступах звязків з такими-ж партіями в инших державах, то в дїйсности такі звязки істнують і народова демократія має ві всїх трьої державах однакове обличє, так що зі всїх польських буржуазних партій тільки її одну можна вважати загально-польською, чи — як її й називають — „всепольською“.

В Польськім Королївстві вона виходила представницею польської суспільности при всїх дотеперішних виборах до росийської Державної Думи, а в другій і третїй Думі один з її творцїв і теоретиків, Роман Дмовский, є презесом польського кола. Так само її галицький лїдер, проф. Ґломбінський, здобув місце презеса польського кола в австрійськім парляментї, а і в галицькім соймі народова-демократична ґрупа почала в останнїх часах вибивати ся що-раз більше на верх. Тільки вона в Польськім Королївстві виступила проти революційних змагань польських соціялїстів серед тих кругів, між які звичайно не йдуть буржуазні партії, серед робітницьких мас, стараючи ся зорґанїзувати між ними під фірмою „народових робітників“ контрреволюційну армію. І зі всїх польських буржуазних партій вона має найбільше право вважати себе оборонцем старих порядків в родї „истинно-русскихь“.

В кінцї вона кричить найголоснїйше про оборону польськости на східнїх окраїнах польської Річи посполятої, себ то на українській землї, і там, де доси мала до сього змогу, в Галичинї, стоїть вона на передї польського „Drang nach Osten“ — польонїзаційного напору на Східну Галичину. Між иншим — в новім виборчім законї до австрійського парляменту постанови для Галичичини, які мають на метї і при демократичній чотирохчленній формулї виборчого права зберігти польську полїтичну перевагу, а також один з проєктів виборчої реформи до галицького сойму з такою-ж тенденцією, — се твір працї проф. Ґломбіньского.

Та не тільки отсї безпосреднї прояви свідчать про визначну роль народової демократії в сучаснім полїтичнім житю польського народу. Є й ннші, посереднї.

Поляки, особливо від упадку польської державної самостійности, все вважали себе якимсь вибраним народом, новочасним Ізраілем, якому призначено сповнити якусь особливу загально-людську місію. Польський месіянїзм, се не тільки фантазія трьох найбільших польських поетів з першої половини ХІХ столїтя. Сею фантазією пронята вся польська суспільність, тільки очевидно не в такій яркій, інтензивній формі. Через те польська національна свідомість при зіткненю з иншими націями переходить звичайно в національний шовінїзм, в домаганє національних привілеїв для-себе, звичайно, як для вибраного народу. Отсей національний шовінїзм вибухає з особливою силою в відносинах до тих народів, що входили в склад польської держави. Домагаючи ся жити на своїй землї своїм національним житєм, незалежно від польських державних плянів, вони відбирають польським державним плянам ті чужоплемінні сили, панованєм над якими була сильна польська держава, обмежують ті пляни на власні сили польського народу. Се доводить тих, що вважають польський нарід вибраним народом, до святого обуреня: як можна ослаблювати сили вибраного народу? Адже се спиняє його в виповненю тої загально-людської місії! І вся польська національна полїтика обертає свої сили на те, щоб здавити самостійний національний розвиток тих народів, що належали до польської держави, щоб примусити їх служити польським державним плянам. Найлїпшим приміром сього є польська полїтика в Галичинї.

Представницею сього національного шовінїзму в його чистій — сказати-б — прінціпіяльній формі являєть ся народова демократія. І ми бачимо, як в Галичинї польські партії, стараючи ся видержати конкуренцію в боротьбі з народовою демократією, проймають ся що-раз більше тим національним шовінїзмом, який дрімає на днї польської душі. Се видно особливо на польських демократичних напрямах, як поступові демократи або людовцї, — але навіть польська соціяльна демократія на практицї не все свобідна від того впливу народової демократії, хоч прінціпіяльно бореть ся з її шовінїзмом. І те, що польський національний шовінїзм так розцвитає на галицькім ґрунтї, в польсько-українських відносинах, також доказ тої визначної ролї народової демократії в сучаснім полїтичнім житю польського народу.

Очевидно, дослїд над повстанєм і розвитком, над теорією і практикою партії, яка на наших очах забирає в свої руки провід польської „національної“ полїтики, представляє визначний загальний інтерес, особливо-ж для нас, Українцїв, бо в польсько-українських відносинах тон польській суспільности надавати-ме від тепер народова демократія.

Такий розслїд тим цїкавійший, що обличє народової демократії не все було таке, як тепер. Її історичний розвиток дуже добре показує, до чого дійшов напрям, який у своїх початках виступав з крайне поступовими окликами, коли в його основу покладено націоналїзм.

Народова демократія, хоч в практицї полїтичного життя зазначила ся найперше в Галичинї, се витвір Польського Королївства, яке в загалї являєть ся духовим центром усїх польських земель. Через те ми для лїпшого зрозуміня історичного розвитку народової демократії розслїдимо найперше в загальних рисах еволюцію польської полїтичної думки в Польськім Королївстві після повстаня 1863 р.

II

Коли польська суспільність прийшла до себе після того погрому, який принесло їй невдале повстанє 1863 р., першим обявом її громадської думки був Напрям, звісний під назвою позитивізму, зі своєю проґрамою орґанічної працї. Найвизначнїйшими представниками сього напряму являють ся визначні польські письменники Олександер Сьвєнтоховский і Петро Хмєльовский.

Позитивізм був дитиною західно-европейського демократичного лїбералїзму, ідеольоґією нової верстви, яка тільки-що народжувала ся в Польськім Королївстві на руїнах шляхти, — ідеольоґією польської буржуазії. Він виступив до боротьби з метафізично-романтичним світоглядом, з релїґійним доґматизмом, з шляхотськими традиціями, з обскурантизмом і заскорузлістю старого поколїня, голосячи фільософію, оперту на позитивній науцї, головно на природознавстві, свободу думки, свободу критики супроти релїґії і безконфесійність, рівність усїх людий і як консеквенцію сього рівноправність жінки. Його проґрама орґанічної працї домагала ся тверезих поглядів на житє, практичного вихованя молодіжи, доступу до висшої і професіональної освіти для жінок, освіти і культурного піднесеня народнїх мас, розвитку промислу і торговлї, — загалом же ставленя таких суспільних задач, які можна-б було осягнути в межах можливости, утворених фактом державної приналежности Польського Королївства до Росії. Через те проґрама орґанічної працї звертала ся з цїлою силою проти полїтики заговорів і повстань. Позитивізм не був ворожий полїтицї в прінціпі, тільки в краю, ослабленім повстанями, прибитім репресіями чужого правительства, не бачив поки-що основ для иншої полїтики, як для полїтики резиґнації. На його думку треба було передовсїм піднести край матеріяльно і культурно, що можна зробити і при істнуючім державнім режімі, а тимчасом загально-людський поступ, який був новою вірою позитивістів, доведе і в росийській державі до таких полїтичних змін, що принесуть полїтичне визволенє польському народови.

Позитивізм, як бачимо, був для польської суспільности „новим словом“.

Боротьба позитивістів зі старим поколїнєм починаєть ся коло 1867 р.; в тім власне роцї починає виходити орґан позитивістів „Przeglad tygodniowy“. Найбільший розцьвіт позитивізму припадає на початок 1870-их років; та його полїтичне credo: „Wskazania polityczne“ Сьвєнтоховского, появило ся аж 1882 р. . В сих „Полїтичних вказівках“ Сьвєнтоховский проповідував „рішучий розбрат з традицією оружних поривів“, який найвідважнїйші повинні голосити навіть проти почувань „оружної в камінє громади“ як історичну неминучість. Розуміючи важке положенє польського народу, бачив він у тім положеню й „добрі сторони“, як „отворенє широкого поля промислово-торговельних підбоїв“; полїтичний розум бачив він у тім, щоб „мрії про відзисканє внїшної самостійности зробили місце заходам про самостійність внутрішню“.

Та не тільки публїцисти, але й поети та белєтристи являють ся горячими проповідниками „нового слова“: тодїшня польська лїтература ідеалїзує промисловцїв, купцїв, інженерів і т. д. як „нових людий“, „людий працї“, що ширять висшу культуру, ведуть край до відродженя.

В 1882 р. закладає Сьвєнтоховский для пропаґанди своїх поглядів тижневник „Prawd-у“; се було потрібне з огляду на те, що „Przeglad tygodniowy“, сходячи що-раз більше на поле теоретичних питань, занедбував потреби біжучої хвилї. Між иншим в місячних додатках почав тодї „Przeglad tygodniowy“ давати місце також питаням соціялїзму.

Хоч позитивізм у своїй чистій формі був напрямом рішучо радикально-демократичним, то до кінця 1880-их років відносив ся до соціялїзму неприхильно. Аж менше-більше 1889 р. наступає між сими обома напрямами зближенє, спершу виключно інтелектуальне, а далї й полїтичне. Між иншим в тім часї „Prawda“ починає виступати в оборонї матеріялїстичного розуміня історії проти иншого варшавського тижневника „Glos-у“ (про який пізнїйше), чим причинила ся чимало до популяризації марксізму.

Позитивізм послугував ся тою самою науковою методою, що й соціялїзм, проповідував ті самі загально-людські оклики, при- знавав так само потребу основних суспільних реформ, значить годив ся на мінїмальшу проґраму соціялїзму, а тільки не писав ся на його проґраму максімальну. Коли-ж проґрама орґанїчної працї супроти що-раз реакційнїйшої полїтики правительства показала ся утопією, а разом з тим на арену полїтичного житя виступив пролетаріят як одинока серіозна полїтична сила, яка в боротьбі з правительством могла-б здобути відповідні умови до того суспільного розвитку, до якого йшов позитивізм, симпатії крайнього крила позитивістів до соціялїзму перейшли з інтелектуального й на полїтичне поле.

Але аж до останнїх часів сей радикально-демократичний напрям не творив зорґанїзованої полїтичної партії. Проби такої орґанїзації почали ся аж після вибуху росийсько-японської війни; їх результатом являєть ся полїтична партія „Поступово-демократичний Союз“ („Zwiazek postepowo-demolratyczny“).

Ми не станемо на сьому місцї розглядати детально проґраму „Поступово-Демократичного Союза“; зазначимо тільки загально, що ся проґрама, оброблена дуже детально, домагаєть ся автономії Польського Королївства і федеративного звязку його з росийською державою, а в самім Королївстві соціяльно-полїтичного ладу, опертого на широких демократичних основах, як чотирохчленної формули виборчого права, передачі на власність краю найважнїйших галузий продукції і комунїкації, як лїсів, копалень вугля, залїзниць, усуспільненя орґанїзації працї, охоронного робітницького законодавства, утвореня з державних земель, а також шляхом викупу обдовжених земель і загалом примусового викупу — краєвого земельного фонду для надїленя землею малоземельної і безземельної хлїборобської людности. Загалом проґрама „Поступово-Демократичного Союза“ не ріжнить ся від мінїмальних соціяльно-демократичних проґрам і має на увазї ту саму тенденцію суспільного розвитку, що й соціялїзм.

Тільки — партія, що стоїть за сею проґрамою, дуже слаба і при дотеперішних виборах до думи дізнавала все погрому від народової демократії.

І так позитивізм у своїй чистій, радикально-демократичній формі, як його почав проповідувати Сьвєнтоховский і товариші, вилив ся в своїм розвитку в поступово-демократичну партію наших днїв.

Консервативні елементи серед польської суспільности, які безпосередно перед повстанєм гуртували ся коло маркіза Вєльопольского, виступали більше проти фільософічних і суспільних основ позитивізму, як проти його полїтичних вказівок. Вони також були противні повстаням і прихильні орґанїчній працї, тільки розуміли її инакше. Наслїдком сього й вони починають поволи попадати під вилив позитивізму, тільки формують його відповідно до своїх соціяльно-полїтичних поглядів і інтересів.

Так повстає серед польської суспільности т. зв. угодовий напрям. Пропаґують його варшавські ґазети „Niwa“, „Slowo“ (1881), „Chwila“ (1885), головно-ж петербурський тижневник „Kraj“, заложений 1882 р. і ведений Пільцом і Спасовичем. В одній з передових статей „Chwila“ висловила думку, що проґраму орґанїчної працї треба довести до останїх консеквенцій, себ то не тільки зректи ся мрій про відбудованє польської держави і покинути тактику заговорів і повстань, але помирити ся з росийською державністю і разом з кождочасним правительством вести суспільну працю.

Угодовий напрям зміг ся був особливо в останнїм десятилїтю ХІХ столїтя, одначе супроти ворожої для Поляків полїтики росийського правительства не міг набрати більшого значіня. Тепер угодовцї виступають як „партія реальної політики“; її проґрама — консервативний конституціоналїзм.

Наслїдком того погрому, який принесло польській суспільности невдале повстанє 1863 р., безпосередно після повстаня суспільність просто не мала сил, щоб видати з себе якісь революційні елементи. Революційне поколїнє з перед 1863 р. вигинуло в повстаню, а молоде поколїнє після 1863 р. захоплювало ся кличами позитивізму. І треба було майже двох десятилїть, щоб суспільність прийшла знов до себе на стільки, щоб реаґувати на своє положенє революційним способом. Аж при кінцї 1870-их років бачимо в Польськім Королївстві перші прояви руху революційно-соціялїстичного і революційно-патріотичного.

Польський соціялїстичний рух переходив ріжні стадії розвитку: найперше мав він характер анархізму („Rownosc“), опісля блянкізму (перший „Proletaryat“), опісля патріотичну закраску („Polska Partya Socialistyczna“ — „P. P. S.“), яка й доси ще має перевагу над чистим соціяльдемократизмом по західно-европейським взірцям. До одноцїльности не дійшов він і доси. Як уже згадано, революційно-патріотичний рух повстає рівночасно з соціялїстичним. До його викликаня причинила ся між иншим росийсько-турецька війна, яка збудила серед польської суспільности нові надїї на визволенє. В Галичинї повстає навіть 1877 р. орґанїзація з метою викликати повстанє в Польськім Королївстві і шкодити росийській армії на Балканї, яка одначе швидко розпала ся, — але в самім Королївстві нїхто не чув у собі сил до повстаня. Зазначив се Зиґмунт Мілковский, відповідаючи на неофіціяльну пропозицію анґлїйського правительства дати гроші на повстанє; зазначила се й патріотична орґанїзація в Королївстві, видаючи в 1878 р. відозву, в якій заявляє, що нарід ще не готов до оружного руху, та що треба почати революційно-підготовляючу дїяльність.

Незабаром після виданя сеї відозви наступили арештованя, наслїдком чого та орґанізація розпала ся.

Від тепер аж до 1886 р. не стрічаємо ся з нїяким проявом революційно-патріотичного руху. Аж в тім роцї повстає орґанізація „Liga Polska“, від якої виводить своє походженє народова демократія.

Таким чином дальша історія революційно-патріотичного руху є рівночасно історією народової демократії. Сїй історії буде посвячений слїдуючий роздїл.

III

На скріпленє революційно-патріотичного руху в Польськім Королївстві в половинї 1880-их років склали ся ріжні причини.

Підросло молоде поколїнє, що вже не було наочним свідком того страшного погрому, який стягло на суспільність невдачне повстанє 1863 р., поколїнє, в якого вибух патріотичних почувань не був паралїзований привидом післяповстанчих репресій.

Національний гнет, який підчас правлїня ґубернатора Альбединського, чоловіка з европейською огладою, що вдержував близькі товариські зносини з польською аристократією і був прихильний Королївству, значно ослаб, нагло покріпшав знов, коли місце Альбединського обняв Гурко (1883 р.), чоловік грубий, салдат до дна душі, а при тім, як звичайно ренеґат (він походив з польського роду), повний ненависти до Поляків. Крім того як раз тодї починаєть ся ера гакатизму в Нїмеччинї. Звідси видаляють Поляків, чужих підданих, переважно з Королївства (пр. 1886 р. видалено коло 30.000 Поляків); пруське правительство покликує до житя звісну кольонїзаційну комісію. Се кріпшанє національного гнету в Росії й Нїмеччинї (кріпшанє національного гнету в Нїмеччинї, як ми бачили, відбивало ся також в значній мірі на Поляках з Росії) мусїло очевидно викликати відповідну реакцію в патріотично настроєних кругах.

В кінцї проґрама орґанічної працї, якою захоплювали ся поступові круги того часу, показала ся супроти становища правительства нездїйснимою утопією, а крім того дискредитували її угодові круги, опираючи на нїй свої полїтичні виводи.

І власне на варшавськім публїцистичнім ґрунтї, де так розцвив ся був позитивізм з проґрамою орґанічної працї, гурток молодих публїцистів (найвизначнїйші між ними: Потоцкий, що виступав під псевдонїмом Богуш, і Поплавский, один з теперішнїх лїдерів народової демократії, тепер уже оба небіщики), які спершу виступали в „Prawd-ї“ Сьвєнтоховского, закладає 1886 р. власний тижневник „Glos“ (перше число вийшло 1 жовтня), в якім починає завзяту боротьбу проти проґрами орґанїчної працї, називаючи її „короткозорим опортунїзмом“. „Glos“ виходив до 1894 р., в тім роцї наслїдком арештів у його редакції і загалом в тайних патріотичних орґанїзаціях його закрито.

Полїтично-соціяльний напрям „Glos-у“ розглянемо на иншому місцї. Тут зазначимо тільки загально, що в національних справах був він радикально-патріотичний, а в соціяльних визнавав соціялїзм в такій формі, яку надало йому росийське народництво, — так що його напрям можна назвати патріотично-народницько-соціялїстичним.

„Glos“ був одним, леґальним огнищем, у якім горів польський патріотизм, одначе зовсїм відмінний від історичних традицій польського патріотизму.

Другим таким огнищем, нелєґальним, була тайна орґанїзація „Liga Polska“, заложена також 1886 р. за границею спільними заходами людий з краю і членів польської полїтичної еміґрації. „Liga Polska“ проістнувала до 1894 р., в якім приняла назву: „Liga Narodowa“. Її історію в сїм періодї (1886–1894) подає в загальних рисах відозва „Ліґи Народової“ з 8 грудня 1899 р., відозва, якою „Liga Narodowa“ обявила своє істнуванє і свою дїяльність. Ось та історія:

„В 1886 р. ґрупа людий в росийськім підбою, злучених спільністю полїтично-суспільних переконань і поглядів, порозумівши ся остаточно з кількома представниками еміґрації та инших дїльниць, взяла на себе задачу повести суспільність на шлях активної полїтики і свідомої цїли національної працї. Видана тодї звісна брошура „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“ дала популярний оклик, якого було треба для формального зєдиненя людий, залучених уже спільністю змагань. Вони заложили орґанїзацію Польської Лїґи, яка, хоч думала перед усїм працювати в росийськім підбою, одначе з самого початку, з огляду на свій особистий склад і проґраму, мала загально-національний характер.

„В порозуміню з нею або без жадного навіть вільного з нею звязку, одначе в її дусї, в дусї національної єдности і суспільної та полїтичної самостійности народу (ludu), виступають в двох инших підбоях і на еміґрації одиницї, тайні або явні орґанїзації і партії, у властивім собі крузї дїяльности. Та внутрішня спільність, що істнує без формальних зобовязань, вдержуєть ся, не вважаючи на значні нераз ріжницї на вибір способів і доріг дїяльности, се доказ нашої єдиности і сили, вона свідчить, що наша проґрама є висловом полїтичних змагань та інтересів цїлого народу.

„Польська Лїґа ріжнила ся від давнїйших полїтичних орґанїзацій тим, що мала на метї не безпосередне приготовленє до оружного руху, але дїяльність, розложену на цїлі лїта, яка з пасивної маси суспільности, особливо з народнїх верств витворювала б активні полїтичні сили і заставляла їх до постійної і систематичної боротьби за права народу, яка в кінцевій цїли веде до відзисканя незалежного державного істнованя.

„Першим кроком дїяльности Польської Лїґи було поданє інїціятиви до заложеня Народового Скарбу, переважно також під її впливом почато побори в краю і за границею. Під кличем тих поборів заворушили ся і зблизили ся до себе в росийськім підбою ширші круги патріотичних елєментів. Розкинені огнища скарбу злучено опісля в одну інституцію з одним статутом, який докладно означає забезпеченє і призначенє фондів. Зараз у початках свого стнованя приступила Польська Лїґа до зорґанїзованої працї серед молодїжи, щоб защіпити в нїй почутє громадянських і національних обовязків і впоїти в неї властиве розумінє сучасних полїтичних задач. Була се неначе полїтична школа, що приговляла робітників для національної справи, якої змінені задачі вимагали нових людий. Підготовані в тій школї сили вправляли ся в практичній дїяльности, в спеціяльних орґанїзаціях або роботах, ведених під проводом Польської Лїґи, які безпосередно чи посередно мали на метї полїтичне освідомленє народу.

„В перших лїтах своєї дїяльности Польська Лїґа, поза антінаціональною аґїтацією тодїшнїх соціялїстів, стрічала головну перешкоду в загальній апатії і завмертю всякої полїтичної думки серед суспільности.

„Щоб переломити ту перешкоду і звернути думку суспільности до полїтичних цїлий, Польська Лїґа мусїла вжити способів сильнїйших від пропаґанди словом і письмом — ряду публичних манїфестацій. Привід до них дали соті національні річницї, які припадали тодї, з яких першою була річниця конституції 3 мая в 1891 року.

„Одначе рівночасно будили ми полїтичну думку иншими способами: при помочи відозв, видаваних з ріжних приводів, брошур і летучих листків. Анї на хвильку не спиняла ся, навпаки, набирала що-раз ширших розмірів, що-раз виразнїйшого характеру нелєґальна дїяльність над освітою народу, яка підготовляла його до полїтичної дїяльности. В тім періодї свого істнуваня наша орґанїзація значно розширила ся, обнимаючи в тїснїйші рами сили, які доси працювали розріжнено. Так само тодї, з формальних причин, Польська Лїґа приняла назву, відповіднїйшу для орґанїзації, що працює в краю, назву Лїґи Народової, не зміняючи своєї проґрами анї тактики.

„Трилїтнїй період манїфестацій осягнув намірену цїль. Полїтичний рух обхопив ширші круги суспільности, почав поволи захоплювати народнї верстви. Що-раз численнїйші прояви сього руху і зріст його популярности вплинули посередно на соціялїстичну партію, якої дїяльність приймає виразну патріотичну закраску“.

Знаючи історію „Польської Лїґи“ в загальних рисах, розглянемо її деталї.

Програму Польської Лїґи розглянемо на иншім місцї, — тепер-же зазначимо тільки загально, що вона з одного боку навязувала до найгарнїйших традицій польської революційної демократії, до ідеалів „Польського Демократичного Товариства“, а з другого боку наближувала ся до народницької ідеольоґії „Glos-у“.

Орґанїзація Польської Лїґи складала ся: 1) з централїзації Лїґи, 2) з провінціяльних комітетів ві всїх підбоях, 3) з комітетів ґубернських і повітових ві всїх підбоях, 4) з комітетів заграничних в краях, в яких польський елемент живе в значнїйшім числі, 5) з ріжних тайних і явних орґанїзацій в краю і за границею, 6) з аґентів централїзації. Централїзація мала власть над усїми иншими орґанїзаціями, їй підлягали безпосередно комітети провінціяльні, заграничні і аґенти централїзації; комітетам провінціяльним підлягали комітети ґубернські і повітові; ґубернським — повітоні. Цїла орґанїзація була тайна і зберігала строгу конспірацію. На скільки ся орґанїзація була переведена, на се нема даних.

Першою заграничною публїкацією „Польської Лїґи“, як признає відозна „Лїґи Народової“, була брошура „Rzecz o obronie czyn- nej i o Skarbie Narodowym“, видана в Парижі 1887 р. без нїякої партійної фірми, тільки під криптонїмом „Z. F. M.“, за яким, як опісля стало звісно, укривав ся звісний польський полїтичний еміґрант і письменник Зиґмунт Мілковский (його лїтературний псевдонім: T. T. Jez), що опісля став виступати як одинокий явний представник „Лїґи Народової“.

Брошура Мілковского, як уже видно з назви, обговорює двї справи: справу активної оборони і справу національного скарбу. Справа активної оборони належить до питань тактики, отже розглянемо її в звязку з програмою „Польської Лїґи“, а тут зазначимо тільки загально, що під активною обороною автор розуміє постійний революційний фермент, постійний бунт проти правительств, які панують над Польщею, бунт, який при кождій нагодї виявляв ся би дїлами. Справу національного скарбу, як справу орґанїзаційну, обговоримо на сїм місцї.

Для дїяльности, яку собі назначила „Польська Лїґа“, треба було очевидно чи-малих фондів. І тут лежить зовсїм зрозуміла причина збирати такі фонди. Але Мілковский, а властиво „Польська Лїґа“, бо се був її проєкт, надали сїй справі занадто широкі і через те фантастичні основи. „Польська Лїґа“ мала на метї підготовити і повести польський народ до боротьби за державну самостійність; сїй великій цїли повинен відповідати так само великий фонд, який мав би значінє не якогось партійного фонду, але був би фондом національним, національним скарбом. Головною метою того „Скарбу Народового“ було б приготовити потрібні фонди на тодї, коли настане слушний час на виборенє державної самостійности, а тимчасом з нього можна-б підпирати ту акцію, яку Мілковский назвав активною обороною. По проекту Мілковского „Скарб Народовий“ повинен би обняти всї землї польської держави орґанїзаційною сїтю на підставі добровільного оподаткованя; ся орґанїзація повинна би заступати фінансову орґанїзацію держави.

„На нашу думку — пише Мілковский — найпрактичнїйший спосіб збираня гроший для такої цїли, се обложити себе національним податком, який стягали-б назначені для сього поборцї. За підставу орґанїзації треба взяти такий адмінїстраційний подїл, який завели завойовники і на тій підставі позакладати: в росийськім підбою комітети повітові, ґубернські і краєві (польський, литовський, інфлянтський, білоруський, український); в австрійськім підбою комітети повітові, окружні і краєві (мало-польський, червоноруський): в пруськім підбою комітети повітові, реґенційні і краєві (велико- польський, пруський, шлеський). Комітети поназначують поборцїв і касієрів. Суми, стягнені в означених речинцях в повітах і відсилані по черзї до кас повітових і ґубернських, сконцетрують ся в кінцї в головній касї Скарбу Народового. За границею дїяльність поборцїв можна буде легко перевести при помочи еміґраційних товариств“.

З сього видно, яку широку орґанїзацію мав на думцї Мілковский. При нагодї завважимо, що подїл Галичини на часть польську і українську, проти якого виступають з такою силою польські полїтичні партії, в першій мірі народова демократія, не такий страшний, коли ходить о польські інтереси. В інтересї орґанїзації „Скарбу Народового“ Мілковський пропонує для Галичини два „краєві комітети“: польський і український. Сим мимоволї признав він, що Галичина не одноцїльна країна, тільки складаєть ся з двох „країв“, з яких кождий має свої окремішности. Не хочуть тільки признати того польські полїтики, коли Українцї покликають ся на ті окремішности в своїх національних інтересах.

Як уже знаємо, першим актом дїяльности „Польської Лїґи“ було поданє інїціятиви до заложеня „Скарбу Народового“. В статуті „Польської Лїґи“ є окремий роздїл про „оподаткованє і національний скарб“. По постановам сього статута всї члени „Польської Лїґи" повинні складати проґресивний податок на підставі окремих таблиць, призначених для добровільних податкових зізнань. Кожда низша орґанїзація одну третю податків обертає на свої потреби, а дві третї передає висшій орґанїзації; найвисша орґанїзація „Централїзація Лїґи“ обертає на свої потреби дві третї доходів, а „одна третя всїх доходів Централїзації буде капіталїзована і коли зорґанїзуєть ся явний національний скарб, передана до того скарбу, під умовою, що управа тої інституції повстане з загальних виборів еміґрації, яка перебуває в Европі, всї тимчасові часткові скарби зєдинить у своїх руках, а більшість, почавши від двох третїх членів тої управи, належати-ме тайно до Лїґи і постановам інституції скарбу зможе надавати й запевняти напрям, вказуваний Централїзацією“.

„Скарб Народовий“ справдї заложено і на осїдок для того вибрано польський національний музей в Рапперсвілї в Швейцарії. Але швидко показало ся, що він не в силї відповісти тим фантастичним цїлям, які назначили йому його оснувателї. Хоч до не- давна (менш більше до 1905 р.) всї радикально-патріотичні елєменти вважали його справдї загально-національною, а не партійною, народово-демократичною інституцією і вся радикально-патріотична преса без ріжницї партій підпирала його, фонди, які впливали до нього, були дуже незначні, і то походили головно зі складок полїтичної еміґрації в західній Европі і зарібкової еміґрації в Північній Америцї. В 1901 р. „Przeglad Wszechpolski“ (кн. VI). констатує „сумне явище, що з рідної землї впливає доси на скарб дуже мало“.

Справою „Скарбу Народового“ зайнявся головно „Zwiazek wychodztwa polskiego“, „орґанїзація, що обіймає всїх Поляків поза границями краю, які змагають до назалежности Польщі і бажають працювати для здійсненя сеї цїли в дусї прінціпів Демократичного Товариства, поміщених в його манїфестах і відозвах і потверджених манїфестами національного правительства з 1863 р.“. Ся орґанїзація повстала в 1891 р. в Парижі під впливом народово-демократичного руху, з яким усе солїдаризувала ся від самого свого початку, а в 1899 р., коли „Лїґа Народова“ оповістила звісною відозвою про своє істнованє, „Zwiazek wychodztwa polskiego“ став також явно під прапор „Лїґи Народової“.

Та душею „Скарбу Народового“ був той, хто перший виступив публично з сим проєктом — Зиґмунт Мілковский.

Мілковский, звісний і заслужений польський письменник, пішов на еміґрацію як офіцир в угорськім повстаню 1849 р., і з того часу не бачив рідної землї. В 1863 р. національне правительство назначило його полковником, поручаючи піднести повстанє на українських землях. Вибираючи ся на поле бою, Мілковский задумав перейти зі своїм віддїлом з оружем в руках Руминїю, але під Констаґлїєю руминський віддїл заступив йому дорогу і після невеликої перепалки розоружив його. Так скінчила ся роль Мілковского в повстаню 1863 р.; він вернув до західної Европи, задержуючи на еміґрації титул полковника.

По своїм поглядам революційний демократ, одначе з виразними польонїзаторськими тенденціями супроти непольських народів колишньої польської держави, які проявляв в пресї ще перед повстанєм 1863 р., при тім через житє здалека від рідного краю і його реальних обставин скамянїлий у своїх поглядах, Мілковский, злучивши свою полїтичну долю з долею народово-демократичного руху, віддав ся цїлою душею власне тій інституції, яка повинна відіграти таку визначну ролю в відбудованю Польщі — „Скарбови народовому“.

В своїх мріях про „Скарб Народовий“ Мілковский уважає його то інституцією, якої „задача змагає просто до незалежности Польщі“, то „патріотичним символом“, який „дає запоруку тривкости польскої справи“, бо „доки він істнувати-ме, доти, незалежно від висоти фондів скарбу, польська справа серед полїтичної путаницї не зійде з денного порядку“, — а як далеко забігає він в тих мріях в країну фантазії, видно хоч-би з сього уступу:

„Коли-б так наслїдком преважних причин не стало таких орґанїзацій (себ-то таких, які заслугують на підпомогу з фондів „Скарбу Народового“), Скарб тодї бере підпомогу назад, фонди уміщує в якімсь банку (пр. в анґлїйськім) на складані проценти і жде… жде… Таке дожиданє… могло-б тягнути ся роки, десятки лїт, навіть сотнї. Неволя Греції тягла ся двацять віків, Болгарії майже пять, Сербії не цїлі чотири. Коли-б і нас зустріло щось подібне, Скарб Народовий ріс би, виріс би до мілїярдової висоти і віддав би польській справі чи-малі услуги, коли-б у XXII, може XXIII віцї, під вражінєм якогось Байрона, що запалив ся б до „вітчини мужів безсмертної слави“, завязала ся на її ґрунтї орґанїзація, яка відновила б боротьбу за незалежність Польщі“….

В 1900 р. Мілковский з припорученя „Лїґи Народової“ вибрав ся до Північної Америки, щоб там аґітувати між польською зарібковою еміґрацією в користь „Скарбу Народового“. Ґрунт до сеї аґітації був підготований тим, що стара й сильна польська орґанїзація „Zwiazek Narodowy Polski w Stanach Zjednoczonych“ прилучила ся ідейно до народово-демократичного руху і признала авторітет „Лїґи Народової“. В Америцї приймали Мілковского з великою парадою, що зробило на нього таке вражінє, що його роля в його фантазії виросла до значіня ролї делеґата якогось справжнього правительства. І коли в 1902 р. Вільгельм II вислав до злучених держав в дипльоматичних цїлях свого брата Гайнріха, Мілковский зовсїм серіозно розписуєть ся в „Gonc-у Polsk-ім“ про те, що Вільгельм II наслїдує „Лїґу Народову“, а його брат Гайнріх має на метї спаралїзувати вплив делеґата „Лїґи Народової“ в Америцї.

Одначе подорож Мілковского не мала сподїваних реальних наслїдків. Правда, „сойм“ „Польського Національного Союза“, який відбув ся 1901 р. в Толєдї, признав „Скарб Народовий“ „спільною касою воюючої Польщі, до якої кождий Поляк повинен обовязково складати свої датки“, і „порішив та поручив членам і ґрупам своєї орґанїзації, щоб по змозї як найбогатше і найправильнїйше спомагали ту інституцію податками“, — але фонди до „Скарбу“ все таки не впливали в такій мірі, як повинні би впливати до „спільної каси воюючої Польщі“.

Як ми бачили зі статута „Польської Лїґи“, вона мала на метї дістати „Скарб Народовий“ під свій виключний вплив. Коли-ж її наступниця, „Лїґа Народова“, заволодівши „Скарбом“, почала вживати його виключно на партійні, народово-демократичні цїли, радикально-патріотичні елєменти зпоза народової демократії усунули ся від участи в інституції „Скарбу“, оголосивши при тій нагодї кілька скандалів в справі народово-демократичної господарки в „Скарбі“. З того часу загал перестав інтересувати ся „Скарбом Народовим“; він зійшов до ряду чистопартійної інституції, якою й повинен би був бути від початку, коли-б не фантастичні пляни оснувателїв „Польської Лїґи“.

Для працї між молодїжю „Польська Лїґа“ покликала до житя окрему тайну орґанїзацію: „Zwiazek Mlodziezy Polskiej“. Ся орґанїзація мала також строго конспіративний характер і складала ся з трьох катеґорій членів: 1) колєґів, 2) товаришів і 3) братів; „брати“ були найвисшою катеґорією. „Zwiazek Mlodziezy Polskiej“ мав свої орґанїзації ві всїх трьох підбоях і за границею. Про його ідейне обличє поговоримо пізнїйше.

Приходимо тепер до тих манїфестацій, які устроїла „Польська Лїґа" з початком 1890-х років з приводу сотих національних річниць, щоб „переломати загальну апатію і звернути думку суспільности до полїтичних цїлий“.

На першу з тих манїфестацій назначено день З мая 1891 р., — соті роковини конституції З мая. До обходу сих роковин публичною манїфестацією закликала відозва з датою: „Варшава, в мартї 1891 р.“ присвячена головно оцїнцї значіня конституції З мая, а далї тодїшньому стану польської суспільности в Польськім Королївстві; полїтичних вказівок, коли поминути загальні уваги, в нїй зовсїм не було. Своїм змістом та відозва вказує зовсїм ясно на своє походженє з кругів „Польської Лїґи“ і „Glos-у“. В манїфестації, яка почала ся богослуженєм і опісля приняла форму походу до памяткової каплицї в ботанїчнім садї, взяло участь кілька сот людий, значить, вона не мала масового характеру.

В падолистї того самого року появила ся знов відозва, яка, вказуючи на успіхи обходу роковин конституції З мая, приписувала між иншим впливови сього обходу „зродженє в цїлій суспільности стремлїня обходити жалобою будучий (т. є. 1892) рік, в якім минає сто лїт від Торговицької Конфедерації“. Покликаючи ся на сей vox populi, відозва „лучить свій голос з голосом загалу, закликаючи цїлий нарід до жалоби, яка повинна обявити ся в понеханю всяких балїв, забав, веселих танцїв і т. д.“.

До сеї національної жалоби не вдало ся прихилити загал, як сього хотїла відозва.

В кінцї третя манїфестація була 17 цвітня 1894 р., — в соті роковини повстаня Кілїньського в Варшаві. В сій манїфестації взяло участь коло 300 людий.