Іван Франко

Front matter

.

Др. МИХАЙЛО ЛОЗИНСЬКИЙ

ІВАН ФРАНКО

I. Дїточі лїта. Народня школа. Ґімназія. Початки лїтературної творчости

Іван Франко родив ся 15 серпня 1856 р. в селї Нагуєвичах, дрогобицького повіту, в Східній Галичинї. Його батько Яків був заможнїй селянин, який побіч хлїборобства займав ся також ковальством; його мати була з роду загонової шляхти Кульчицьких. Іван був найстаршою дитиною; по нїм прийшло ше трьох братів і одна сестра, яка одначе швидко вмерла; вийшовши вдруге замуж, його мати мала ще одну доньку. Всї вони зостали ся селянами.

На шостім роцї життя віддав батько Івана до сїльської школи в сусїднїм селї Ясеницї Сільній, де він жив у Павла Кульчицького. Була се письменна людина, яка помагала Іванови в науцї. В сїй школї пробув він два роки, за які вивчив ся читати по українськи, по польськи й по нїмецьки, писати, рахувати та співати до служби божої. По сїм віддав його батько до нормальної школи Василіян у Дрогобичі, до другої кляси. В селянській одїжи, боязливий, несмілий, притім часто немитий, був він цїлий курс посміховищем в клясї, а також натерпів ся досить від деяких нелюдських учителїв. Одначе при кінцї першого курсу на превелике диво цїлої кляси та своє власне дістав т. зв. першу льокацію, себто був признаний найлїпшим учеником в клясї.

В два місяцї після сього на сам Великдень помер Іванови Франкови батько. До матери, яка мусїла швидко вийти замуж, щоб запобігти упадкови господарства, пристав молодий парубок з Ясеницї Сільної Григорій Гриник, чесний і енерґічний чоловік, про якого Іван Франко висловляв ся як найгарнїйше. Його заходами Іван Франко скінчив нормальну школу й перейшов до ґімназії в Дрогобичі. В ґімназії повторило ся з ним те саме, що у Василіянській школї. З початку нїхто не звертав на нього уваги й він цїлий перший курс сидїв в „ослячій лавцї“, в самім кутї, та довбав пальцями дїри в стїнї. Але при кінцї курсу дістав другу льокацію і так ішов цїлу ґімназію другим, третїм або першим учеником. Шкільної науки не любив, але зате ставали йому в пригодї незвичайні здібности; память мав таку, що лєкцію історії, яку учитель говорив цїлу годину, мір опісля подиктувати майже дословно.

Коли був у шостій клясї ґімназії, вмерла йому мати.

Скінчивши сьому клясу, перший раз не поїхав на вакації до дому, де що вакацій пас худобу й помагав при збірцї сїна та збіжа, тільки вибрав ся на прогульку в околицї Дрогобича й Стрия, пізнаючи вперше околицї й людей поза своїм рідним селом і містом шкільної науки.

В 1875 р. Іван Франко скінчив ґімназію, здав іспит зрілости й вибрав ся до Львова, де вступив на фільософічний видїл унїверситету. У вищих клясах ґімназії познайомив ся Іван Франко з українською, польською, нїмецькою і французькою лїтературою в розмірах, можливих у провінціяльнім містї, беручи книжки з шкільної біблїотеки, від учителїв, від старших товаришів, а також купуючи їх і складаючи собі власну біблїотеку.

Ще в низших клясах ґімназії почав він збирати народнї пісні, а далї — писати віршом і прозою. З учителїв, які мали вплив на його розвиток, згадує він Поляка Юлїя Турчиньского, белєтриста й критика, та відомого українського природознавця Івана Верхратського. До писання заохочував його також приклад його старших шкільних товаришів: Дмитра Вінцковського й Ізидора Пасїчинського, які одначе не підняли ся вище віршоробства для партійних потреб москвофільського табору.

В хвилї скінчення ґімназії назбирало ся в Івана Франка кілька грубих зшитків писань. Були в них ориґінальні писання, як любовні вірші, драми й віршовані оповідання; були й переклади: Антиґона й Елєктра Софокля, дві піснї Одисеї, значна частина Йова, кілька глав Ісаії, кілька пісень Нїбелюнґів, два перші акти драми Ґуцкова „Урієль Акоста“ й ин.

Також друкувати свої писання почав Франко ще з ґімназії, а саме у львівськім „Друзї“, де в 3-їм числї з 1 (ст. ст.) мая 1874 р. появив ся його перший друкований твір — сонет „Народня пісня“. Свої писання в „Друзї“ підписував Іван Франко спершу не своїм іменем, а псевдонїмом Джеджалик.

II

У львівськім унїверситетї. Студентське товариство „Академический Кружок“ і його журнал „Другъ“. Народовцї і москвофіли. Київські Українцї і Драгоманів та їх відношеннє до галицьких справ. Листи Драгоманова до редакції „Друга“ та їх вплив на часть молодїжи, зокрема на Франка. Франко й Павлик. Тодїшнїй лїтературний доробок Франка. Арештуваннє і засуд за соціялїзм. Осуд суспільности.

Приїхавши в осени 1875 р. на унїверситетські студії до Львова, опинив ся Іван Франко в тім гуртї академичної молодїжи, з яким мав зносини ще в ґімназії, через редакцію „Друга“. „Другъ“, який виходив від квітня 1874 р. до липня 1877 р., видавало товариство академичної молодіжи „Академический Кружок“, який зоставав ся під впливом „староруської“, „твердої“ або москвофільської партії. Академична молодїж українського напрямку гуртувала ся в окремім товаристві „Дружнїй Лихварь“, яке зоставало під впливом старшого поколїння українського напрямку, що називало себе народовцями або українофілами.

Головна ріжниця між обома напрямками була в поглядах на народність і мову. Народовцї уважали український народ окремою самостійною народністю; українську мову окремою самостійною мовою, здатною до лїтературно-наукового розвитку нарівнї з мовами инших культурних народів. Для москвофілів український народ був тільки частю російського народу; його мова — простонародньою відміною (діялєктом, нарічєм) російської мови, яку на їх думку повинен прийняти український народ як уже готовий, вироблений орґан свого духового розвитку. Се була поки-що теорія. В практицї вживали москвофіли язикової мертвеччини — мішанини церковно-славянської, української, польської й російської мови, яку уважали переходовою стадією до чистої російської мови.

З другого боку слїди сеї язикової мертвеччини були видні і в лїтературі українського напрямку, в якій тільки ще йшов процес творення новочасної української лїтературної мови. Через те ріжниця мови в лїтературі обох напрямків у практицї не була инодї дуже значна; багато тодїшнїх видань творить своєю мовою неначе міст між обома напрямками.

Поза поглядами на народність і мову обидва напрямки ріжнили ся мало. Думка української полїтичної самостійности була для ширших кругів народовцїв тільки святочною мрією. Москвофіли, хоч і мріяли про прихід Росії, в щоденнім життю тим пильнїйше показували свій сервілїзм австрійському правительству. Хоч народовцї уважали себе демократами й поступовцями, а москвофілів аристократами й консерватистами на лад польської шляхти, одначе в дїйсности великих ріжниць в поглядах на справи полїтичні, соціяльні, культурні між обома напрямками не було. Радикальний демократизм народовцїв 1860-их років, що повстав був під впливом творів Шевченка, в той час був уже значно затер ся, почасти під впливом творів консервативних елєментів, що згодом поприставали до партії народовцїв.

Часи, про які говорить ся, перша половина 1870-их років, були се часи живої виміни думок між галицькими народовцями й гуртом київських Українцїв, від яких найчастїйше виступав перед Галичанами Михайло Драгоманів, як лїтературно у львівськім журналї „Правда“, так і особисто. Ся виміна думок не довела до порозуміння й київські Українцї рішили заложити за границею власний орґан, який поручили видавати саме Драгоманову.

Слїдячи за галицькими справами, Драгоманів звернув свою увагу й на „Другъ“. Користаючи з нагоди, що там у статї „Новое направленіе украинской литературы“ (чч. 17 і 18 з 1874) зачіллено його статю „Лїтература російська, велико-руська, українська й галицька“ („Правда“ з 1873-4), звернув ся він до редакції „Друга“ з листом, який редакція помістила в 11 ч. з 1875 р. в перекладї з російського ориґіналу на свою язикову мертвеччину. Відповідь редакції викликала другий лист Драгоманова, поміщений в 5 ч. з 1876 р., — вже в російськім ориґіналї. Відповідь редакції на сей другий лист викликала третїй лист, поміщений — також в російськім ориґіналї — з заявою редакції, що вона в основній думцї годить ся з автором і тому містить сей третїй лист без дальшої відповіди.

Тема всїх трьох листів, — що таке українство. Автор розвиває думку, що його суть — розвиток українського народу при помочи народньої мови на европейських культурних основах. Для характеристики нехай послужить отся виписка з другого листу „Коли ми не хочемо віддїлити просвічених верств в окрему касту й рівночасно засудити їх дїяльности й лїтератури на мертвість і недостачу ориґінальности, то ми повинні по змозї старати ся висловляти наші думки готовою мовою „хлопів“, а де не можна, там повинні творити слова в дусї народньої мови і як найбільше зрозумілі для народу. Як бачите, тут ставить ся питаннє нетільки про одну мову, а про цїлий напрям культури й дїяльности просвічених верств. „Українщина“ — се нетільки лїтература в народнїй мові, себто в мові більшости; се передача народови світової цивілїзації, переважне, коли не повне посвяченнє інтелїґенції, яка могла витворити ся тільки тому, що народ працює, обливаючи ся потом, для служби сьому народови — моральної, полїтичної, соціяльно-економічної з метою усунути від народу темноту, неморальність, визиск“.

Листи Драгоманова викликали серед молодїжи, до якої були звернені, велике вражіннє, котре можна було зауважити і в заявах редакції „Друга“ до кождого з листів. Часть членів „Акад. Кружка“ перейшла до українства й на загальних зборах 1876 р. переперла навіть вибір свого видїлу. В редакції „Друга“ почала брати верх народня мова й реальнїйший зміст. А хоч „Акад. Кружок“ опанували швидко знову москвофіли, а „Другъ“ після арештування редакції в липні 1877 р. перестав виходити, — одначе зерно, кинене Драгомановим, видало плід. Його думками перейняла ся ґрупа молодїжи й почала їх проповідувати, не лякаючи ся анї переслїдувань властей, анї осуду своєї суспільности. Найвизначнїйшим представником сеї ґрупи виступає Іван Франко.

До „Акад. Кружка“ вступив Іван Франко тому, бо при нїм видавав ся журнал „Другъ“, в якім — як сказано — він ще з ґімназії містив свої писання. Але се зовсїм не означало його партійної приналежности. Національні і язикові спори, серед яких він опинив ся у Львові, були для нього чужі й мало зрозумілі і він зразу хитав ся то в сей то в той бік. Так напр. свої твори писав він вдома народньою мовою і фонетикою, хоч в „Друзї“ друкували їх спершу язиковою мертвеччиною й етимольоґією.

З молодїжи, яка гуртувала ся в „Акад. Кружку“ й редакції „Друга“ та з якою Драгоманів познайомив ся, їдучи через Львів на еміґрацію, найблизше зійшов ся з Драгомановим Михайло Павлик, який відтодї зоставав з ним в постійній переписцї. Іван Франко тодї з Драгомановим особисто не зійшов ся; бачив його тільки раз в унїверситетї, коли Драгоманів зайшов був на виклад проф. Омеляна Огоновського. Зате заприязнив ся Франко з Павликом, через якого посередно зоставав під впливом Драгоманова.

Велике вражіннє зробили на Франка листи Драгоманова до редакції „Друга“. З них довідав ся він, що треба читати з европейських лїтератур і який напрям надати своїй власній лїтературній творчости. Під їх впливом знайшов він щодо народности, щодо мови, щодо лїтературної творчости, щодо розуміння полїтичних, культурних, соціяльних питань певний шлях, який був рішаючий для цїлого його життя. Зазначило ся се найперше в його лїтературній творчости. Його фантастична повість „Петрії і Добощуки“, яка друкувала ся в „Друзї“, дістала реальнїйше закінченнє, в якім піднесено вагу читалень і господарських спілок. Теми до своїх оповідань починає він брати з народнього життя. В поезії звертаєть ся до суспільних тем і зразу підіймаєть ся до такої поетичної висоти, як в „Наймитї“. Вкінцї звертаєть ся до перекладів тогочасних европейських письменників, даючи рівночасно нариси про їх творчість.

Так вибиваєть ся Іван Франко між початкуючими письменниками свого поколїння на перше місце. Його друкований лїтературний доробок представляєть ся — як на перші роки творчости — зовсїм поважно: цїлий ряд віршів у „Друзї“, два випуски збірки „Письма Івана Франка“ (в перший випуск увійшли вірші п. з. „Баляди і розкази“, в другий три оповідання з серії „Борислав“), повість „Петрії і Добощуки“, оповідання з народнього життя, переклади, лїтературні нариси.

Серед сього в липнї 1877 р. Івана Франка арештовано. Ся доля постигла його як одного з підозрілих о соціялїзм і о зносини з Драгомановим, який в очах галицьких властей виріс на заграничного шефа тайної соціялїстичної орґанїзації. — Арештування соціялїстів — Галичан і російських еміґрантів — почали ся були вже з початком 1877 р. Разом з Франком постигли вони редакцію „Друга“, Михайла Павлика, Остапа Терлецького, який ще в 1860-их роках як член віденської „Сїчи“ познайомив ся з Драгомановим і від тодї зоставав у постійних зносинах з Драгомановим і иншими київськими Українцями. — Франка арештовано на основі згадки про нього в листї Драгоманова, сконфіскованім при арештуванню польського еміґранта Котурнїцкого. В тім листї писав Драгоманів, що повинні робити українські поступові гуртки між ин. згадав також імя Франка, який на його думку мав би обїхати Угорську Русь.

Арештуваннє за соціялїзм упало на Франка ненадїйно й безпідставно. В тім часї він полїтичними й соціяльними питаннями, зокрема соціялїзмом, займав ся значно менше нїж лїтературними питаннями й соціялїстом у точнім розумінню слова ще не був. — В арештї просидїв Франко 9 місяцїв, на які склало ся предовге слїдство й кількатижневий засуд за приналежність до тайної міжнародньої соціялїстичної орґанїзації, доказану на думку прокуратора й суду згаданим листом Драгоманова.

Коли порівняємо се з пізнїйшими відносинами, серед яких стало можливо явно орґанїзувати соціяльно-демократичну партію, висилати делєґатів на міжнароднї соціялїстичні конґреси і т. д., — то зрозуміємо, за що приходило ся тодї переносити такі арештування і засуди.

Неменше характеристичні й тюремні обставини, в яких доводило ся жити тодї полїтичним арештованим. „Мене — пише Франко в своїй автобіоґрафії — трактовано як звичайного злодїя, посаджено між самих злодїїв та волоцюг, яких бувало в одній камері зі мною по 14—18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що „писав“, себто записував на припадково роздобутих карточках паперу припадково роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або свої вірші), а кілька тижнїв я просидїв у такій камері, що мала тільки одно вікно й містила 12 людей, з яких 8 спало на тапчанї, а 4 під тапчаном з недостачі місця. З протекції, для свіжого воздуха, соузники відступили менї „найлїпше місце до спання — під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусїло бути день і ніч відчинене й до дверей продувало, то я рано будив ся, маючи на голові повно снїгу, навіяного з вікна“.

Такий тюремний хрест одержали молоді ідеалїсти за шуканнє нових шляхів для загального добра. — Коли-ж вийшли з арешту, зустрів їх — пише Франко — „сто разів тяжший і несправедливійший засуд усеї суспільности. Мене викинено з „Просвіти“, заборонено приходити на „Бесїду“, а люде (з старших), які хотїли мати зі мною яке небудь дїло, видали ся зі мною тільки в секретї, що мене ще дужше принижувало“.

III

Під прапором соціялїзму. Видання „Громадський Друг“, „Дзвін“ і „Молот“. Дальша наука в унїверситетї. Спільна праця з польськими соціялїстами. Друге арештуваннє. Видаваннє „Світа“. Проби спільної працї з народовцями. Співробітництво в „Дїлї“. Редагуваннє „Зорі“. Заходи коло заложення власного журнала й дві поїздки до Київа. Одруженнє й сїмя. Розрив з народовцями. Праця в польській пресї. Самостійна праця для України коло письменства та громадської думки. Третє й останнє арештуваннє.

Пережите й передумане в арештї й безпосередно по виходї з нього зробило з Івана Франка переконаного соціялїста. Сей рішучий зворот до соціялїзму й розрив зі „старою суспільністю“ зазначив ся у видаванню журнала „Громадськиј Друг“, який почав видавати в 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозї Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціялїстичний напрям і Драгоманівський правопис були яркою манїфестацією нового видавництва. Та показало ся, що „Гром. Друг“ не може осягнути своєї цїли, бо конфіската замикає йому доступ до публики. Тодї за порадою Франка періодичне видавництво перемінено на неперіодичні збірки „Дзвін“ і „Молот“, які одначе так само постигала конфіската. Так видавництво впало.

Іван Франко був у нїм найвизначнїйшим співробітником. З писань, які він у нїм помістив, згадати треба повість „Boa Constrictor“, яка належить до серії „Бориславських оповідань“, і вірш „Каменярі“, який став неначе символом віри нового напрямку.

Притім Франко не кидав науки в унїверситетї, де побіч викладів з української мови й лїтератури проф. Омеляна Огоновського користав головно з викладів проф. Охоровича, який викладав фільософію, психольоґію, антропольоґію і преісторію, а також ходив на виклади полїтичної економії проф. Білїньского, римського права проф. Зьрудловского, нїмецької лїтератури проф. Зауера. Вже з сих викладів видко, які ріжнородні наукові інтереси були в нього.

По упадку „Гром. Друга“ Павлик виїхав до Женеви, де Драгоманів видавав уже „Громаду“, а Франко почав з гуртком молодїжи видавати „Дрібну Біблїотеку“, якої в часї до 1881 р. вийшло 14 випусків. Побіч творів і перекладів Франка друкували ся тут головно переклади з тогочасних европейських письменників. Перекладали Іван Велей (під псевдонїмом Роман Розмарин), пізнїйший редактор „Дїла“, Евген Олесницький, тепер один з найвизначнїйших українських полїтиків, Михайло Полянський, опісля лїкарь у Сербії, Михалина Рошкевичівна.

Яко соціялїст Франко був тодї гарячим інтернаціоналїстом нетільки в теорії, але також в практицї. В 1878 р. він навязав близші зносини з польськими соціялїстами й почав працювати в їх кружках, в тій вірі, що працюючи для поширення соціялїзму серед Поляків, він працює також для справедливого полагодження польсько-українських відносин. Таки в 1878 р. написав він по польськи популярний „соціялїстичний катехизм“, який вийшов безіменно під назвою „Zasady socyalizmu, wylożone w pytaniach i odpowiedziach“. В 1879 і 1880 рр. викладав він у львівських робітницьких кружках самоосвіти полїтичну економію. Писав у львівській соціялїстич- ній газетї „Praca“, яку видавав також Українець, складач Осип Данилюк. При його участи повстала соціялїстична програма, яка мала вийти по польськи як „Program socyalistów polskich i rusińskich we wschodniej Galicyi“ Одначе відомий польський соціялїстичний дїяч Болєслав Лїмановский, який у своїх писаннях усе проводив щодо України ідею історичної Польщі, видав сю програму в Женеві (в сїчнї 1881 р.) під зміненою назвою: „Program socyalistów polskich wschodniej Galicyi“. Коли-ж зі Львова проти сеї зміни запротестовано, на титулову картку налїплено нову назву: „Program socyalistów galicyjskich“. Вже ся дрібниця показувала виразно, що польські соціялїсти готові користувати ся працею Українцїв, одначе записуючи її на рахунок „польського соціялїзму“ й не думаючи признавати української рівноправности.

Через польських соціялїстичних письменників, Лїмановского й ин., увійшов Франко в зносини з польськими поступовими журналами, львівськими й варшавськими, й ті зносини згодом ставали щораз живійші.

Так став Франко одною з „соціялїстичних фіґур“ у Галичинї. Сїй обставинї, а зовсїм не якійсь провинї завдячує він свою вандрівку по арештах східної Галичини в 1880 р. Про се читаємо в його автобіоґрафії: „З початком (мабуть в мартї) 1880 р. виїхав я в повіт коломийський до К. Ґеника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозї був арештований в Яблонові й потім ураз із К. Ґеником, Ковцуняком і ще кількома иншими пришпилений до процесу, що вів ся в Коломиї проти сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці й пустили, а мене спеціяльно, як неналежачого до сього повіту, велено було відставити під ескортою полїції на місце уродження. Сей транспорт по полїцейських арештах в Коломиї, Станиславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжших моментів у моїм життю. До Дрогобича приїхав я з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелї „На днї“, а звідти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з полїціянтом до Нагуєвич. По дорозї нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень вдома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удати ся до Ґеника, прожив там страшенний тиждень в готелї, написав повістку „На днї“ й за останнї гроші вислав її до Львова, опісля жив три днї трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я запер ся в своїй комнатцї в готелю і лежав півтора дня, в гарячцї й голодї, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя. Один з моїх соузників, по- сланий Ґеником, спас мене від голодної смерти. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі паспорт і вернув до Коломиї, а потім пішком пішов до Березова, де в гостиннім домі Ґеника прожив кілька тижнїв, лїчачи ся від пропасницї і гуляючи по свіжому повітрі. Але недовго міг я попасати в Березові. Староста коломийський дізнав ся про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї; а що в мене не було грошей на підводу, то жандарм, ще хорого, в лїтню спеку погнав мене туди пішком. Тяжка се була дорога, після якої менї на обох ногах повідпадали нігтї на пальцях. Староста дуже озлив ся, побачивши в мене паспорт, але мусїв пустити мене на волю, а тільки написав до Львова просьбу, щоб намісництво заборонило менї побут в коломийськім повітї, і намісництво се вчинило. Я не дожидав ся другого примусового транспорту й поїхав до Нагуєвич, звідки в осени вернув опять до Львова і знов записав ся на унїверситет“.

З початком 1881 р. розпочав Іван Франко з Іваном Белеєм видавати місячник „Світ“. Новий місячник, який не ставив гостро радикальної програми, одначе змістом був усе-таки радикальний, згуртував коло себе цїлий ряд молодших письменників, як з Галичини, так і з російської України (між ин. тут уперше виступив на лїтературне поле Борис Грінченко під псевдонїмом Іван Перекотиполе). Одначе з матеріяльних причин він упав, не дійшовши навіть до кінця 1882 р. В обох річниках „Світа“ був Франко головним співробітником. Тут він помістив просторе оповіданнє (недокінчене) п. з. „Борислав смієть ся“ — пробу представити саморідний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчив ся великою пожежою Борислава в 1873 р., містив свої й перекладані вірші, лїтературно-критичні нариси (між ин. про Шевченка), статї на суспільні теми й ин.

Заходом редакції „Світа“, при грошевій допомозї Драгоманова, вийшов в 1882 р. переклад Франка першої части „Фавста“ Ґете. Про сей переклад пише сам Франко в своїм „Нарисї історії українсько-руської лїтератури“ (Львів, 1910): „Переклад, розумієть ся, далеко не відповідає теперішнїм моїм вимогам, але все-таки в ньому я поборов немалі язикові та річеві трудности, яких не побороли деколи перекладачі багатших лїтератур“. При нагодї зазначимо, що над перекладом „Фавста“ працював Франко також опісля; плодом сеї працї є „Гелєна і Фавст“, третїй акт другої части Ґетевого „Фавста“, поміщений в „Лїтературно-Науковім Вістнику“, кн. X з 1899 р. Сей переклад Франка просто знаменитий.

До „Світа“ писав Франко переважно з Нагуєвич, куди мусїв виїхати під весну 1881 р., не маючи з чого жити у Львові, й де перебував до кінця 1882 р. З Нагуєвич ходив Франко до сусїднього Дрогобича працювати для тамошнього робітницького руху. Тоді пізнав у Дрогобичі кільканадцятилїтнього ґімназиста Гната Дашиньского, теперішнього провідника польської соціяльної демократії в Галичині, впливаючи на розвиток його світогляду. Побіч статей для „Світа“ писав Франко на селї кореспонденції до київської „Зар-і“, до женевського „Вольного Слова“, яке видавав Драгоманів, а також написав історичну повість „Захар Беркут“, яка одержала премію львівської „Зорі“, була в нїй надрукована в 1883 р. і вийшла тодї-ж окремою відбиткою.

В 1880 р. почала виходити перша українська щоденна газета „Дїло“. Її редактор, Володимир Барвінський, запрошував Франка до співробітництва, але вони не могли погодити ся, бо „Дїло“ було орґаном народовцїв, які вели боротьбу з Драгомановим і його галицькими однодумцями. Пізнїйше, з села, дав Франко для „Дїла“ кілька новель, а в 1882 р., коли Барвінський був на лїченню в Карльсбадї, ширшу статю про галицьку індемнїзацію. Приїхавши з початком 1883 р., безпосередно перед смертю Барвінського, з села до Львова, Франко по смерти Барвінського став співробітником „Дїла“ одначе не на довго, бо на весну й лїто виїхав зі Львова. Вернувши в осени 1883 р. знов до Львова, став Франко співробітником „Дїла“, лїтературно-наукового журнала „Зоря“, яку від 1880 р. видавав Омелян Партицький, і гумористично-сатиричного журнала „Зеркало“. Так почав він працювати в усїх тодїшнїх народовських періодичних виданнях. Працюючи з народовцями, виготовив він на т. зв. друге всенароднє віче, яке було у Львові в 1883 р., реферат про економічні справи, який виголосив на вічу Василь Нагірний і який зробив у краю велике вражіннє.

В „Зорі“ став Франко такою необхідною силою, що при кінцї 1884 р. Партицький обіцяв передати йому „Зорю“ на власність. Одначе народовцї не допустили до сього й Партицький передав „Зорю“ „Товариству ім. Шевченка“. Наслїдком сього Франко з початком 1885 р. розійшов ся з орґанами народовцїв і виїхав до Київа, щоб приєднати київських Українцїв для видавання нового лїтературного журнала у Львові. Сим заходам Франка щиро патронував Драгоманів, який брав Франкови за зле, що він віддає свої сили орґанам народовцїв, які беруть його працю, але відносять ся ворожо до його по- глядів, і впливав на нього, щоб він заложив власний журнал і так старав ся самостійною акцією здобути для нових поглядів публику. Драгоманів усе стояв за як найблизшим єднаннєм австрійської й російської України; від київських Українцїв ждав він, що вони, як поступовійші від галицьких народовцїв, поможуть матеріяльно й лїтературно стати на ноги в Галичинї новому поступовому напрямкови, від якого в дальшім розвитку вийде користь і для російської України. Такі були мотиви поїздки Франка до Київа.

Вернувши весною 1885 р. з Київа, Франко почав заходити ся коло орґанїзації нового журнала. Одначе до його видавання не дійшло. Замісць того перейняв він на основі порозуміння з народовцями в осени 1885 р. знов редакцію „Зорі“ — на таких умовах, що він буде дїйсним редактором, але зоставатиметь ся під цензурою відповідального редактора Олександра Борковського. Така згода Франка з народовцями вразила Драгоманова й він йому се рішуче витикав у дуже тодїшнїх листах до нього.

Весною 1886 р. Франко знову поїхав до Київа, де знов були розмови про видаваннє нового журнала у Львові.

Тодї-ж Франко оженив ся у Київі з Ольгою Хорунжинською. Подружє мало 4 дїтей: найстарший син Андрій, який скінчив був фільософічний видїл і пробував своїх сил на полї історії української лїтератури, помер весною 1913 р.; Тарас, звісний з поетичних проб, був ґімназійним учителем, а тепер служить при війську; Петро, студент технїки, служить тепер в Українських Сїчових Стрільцях; донька Анна, виїхавши перед війною до Росії до родини матери, перебуває там досї. П-нї Ольга Франко від довшого часу нервово недужа.

Плян видавання журнала знов не здїйснив ся. Гроші, які дістав Франко від київських Українцїв на сю цїль, послужили до заложення „Наукової Біблїотеки“ (1887—8), яку опісля перемінив Франко на „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“ (1889—1892); тут друкували ся працї Драгоманова, Франка, Павлика й ин., ориґінальні й перекладні, які в тодїшнїх инших українських виданнях не були-б знайшли місця.

В осени 1886 р. Франко таки розійшов ся з народовцями. Хоч завдяки його редакторській працї в „Зорі“ зміст сього журнала став — як на ті часи — дуже багатий і ріжнородний, одначе народовцї, хоч і мали над ним цензуру, все-таки бояли ся впливу Франка на загальний напрям „Зорі“, на письменників, які в нїй працювали, й на читаючу публику. До того долучало ся, що Франко в польських журналах, до яких тодї мав уже доступ, як варшавська „Prawda“, петроградський „Kraj“ та ин., часто сказав під адресою народовцїв тверде слово критики. Відносини напружували ся — і вкінцї за поміщеннє одного вірша Руданського й одної рецензії Грінченка (під псевдонїмом Б. Вільхівський) Франкови відібрано редакцію „Зорі“. — Показало ся, що між поглядами людей того напрямку, який повстав під впливом Драгоманова та найвизначнїйшим представником якого був Франко, й між поглядами тодїшнїх народовцїв істнують ще глибокі ріжницї, щоб була можлива спільна праця хочби на лїтературно-науковім полї. Праця Франка, вже тодї найвизначнїйшого письменника між сучасними, була бажана, але ідеї, які оживляли ту працю, осуджували ся. І хоч Франко в цїлім тім періодї спільної з народовцями працї йшов на компроміси, які на думку Драгоманова й Павлика занадто великі, одначе мусїв таки вкінцї розійти ся з народовцями.

В ті часи, в половинї 1880-их років, мав уже Франко живі лїтературні й особисті зносини з польськими поступовими кругами, писав до львівських і варшавських журналів, належав до провідників львівського тов-а „Czytelnia Naukowa“, яке було тоді огнищем поступової думки у Львові. Сї зносини стали тепер в пригодї Франкови; після того, як він розійшов ся з народовцями, праця в польських журналах стала майже одиноким джерелом його заробітку. В липнї 1887 р. він став членом редакції радикально-поступового тодї дневника „Kurjer Lwowski“, де працював майже повних 10 лїт. Тут зійшов ся він близше з Болєславом Вислоухом, Яном Стапіньским і разом з ними брав участь в орґанїзації польської селянської партії радикально-демократичного напрямку, яка виступила під кінець 1880-их років під назвою „stronnictwo ludowe“ — „ludowcy“. — Присвічувала Франкови в сїй спільній з Поляками працї ідея, яку схарактеризовано вище, згадуючи про його працю з польськими соціялїстами при кінцї 1870-их рр.: що перемога поступових ідей серед польської суспільности, зломивши полїтичну силу польської шляхти в Галичинї, покладе кінець також національному, полїтичному й соціяльному поневоленню українського народу, бо польські поступовцї причинять ся до заведення таких порядків, які випливають з ідеалу національної, полїтичної і соціяльної справедливости.

Рівночасно працював Франко далї в українськім письменстві, як на лїтературно-науковім полї, так і для ширення своїх ідей, виробляючи собі і свому напрямкови свою публику однодумцїв і прихильників. Весною 1887 р. видав він збірку своїх віршів п. з. „З вершин і низин“, в яку увійшло кількадесять дрібнїйших лїричних і епічних віршів і поема з часу скасування панщини п. з. „Панські жарти“. Ся збірка знайшла прихильне прийняттє серед української читаючої громади, як у Галичинї, так і в російській Українї. — Того самого року вийшла у Львові під доглядом Франка лїтературна збірка „Веселка“, яку буцїм-то зложив Андрій Молодченко. В дїйсности повстала вона спільною працею української студентської молодїжи у Київі з метою дати українській молодїжи образ рідного села з його природою, людьми та їх життєм. Андрій Молодченко — був се неначе псевдонїм тої молодої громади, що складала збірку. Що збірка друкувала ся під доглядом Франка, се свідчить про його звязки з російською Україною.

В тім самім роцї вийшов у Львові під редакцією Франка жіночий альманах „Перший Вінок“, виданий коштом і заходом Наталїї Кобринської і Олени Пчілки (Ольги Косачевої, сестри Драгоманова). Була се збірка праць самих жінок, з Галичини й російської України, свого роду манїфестація жіночого руху в українській суспільности. Збірка представляєть ся дуже поважно. Побіч відомих в українській лїтературі імен, як Ганна Барвінок, Наталїя Кобринська, Уляна Кравченко, Олена Пчілка, Людмила Старицька, Леся Українка, — знаходимо тут перші проби талантів, які подавали гарні надїї, одначе на дальшім шляху життя знидїли. Франко яко редактор альманаха вложив у нього чимало працї. Так зазначила ся його дїяльність і на полї жіночого руху, який мав у нїм ідейного прихильника.

Яко проба періодичного видання, держаного в радикальнім дусї, яке одначе не вийшло поза перше число, появив ся в липнї 1888 р. „Товариш“, орґан кружка унїверситетської молодїжи радикального напрямку. Дїйсним редактором „Товариша“ був Франко.

В осени 1888 р. почала наново виходити „Правда“ яко „місячник полїтики, науки й письменства“. Інїціятором видавництва був кружок російських Українцїв під проводом Олександра Кониського, який для сеї цїли приїхав був на довший побут до Львова, де увійшов у порозуміннє з Олександром Барвінським, пізнїйшим провідником угодової (у відношенню до Поляків) ґрупи. Представляючи справу так, що „Правда“ має стати поступовим орґаном, Кониський приєднав для неї Драгоманова, програмову статю якого поміщено в 1 числї яко програму редакції. З огляду на поступову програму „Правди“ почав містити в нїй свої працї також Франко. Але швидко виявило ся, що „Правда“ не думає держати ся своєї поступової програми та йде в зовсїм противний, консервативно-клєрикальний бік. Тодї зірвали з нею таки ще при кінцї 1888 р. Драгоманів, Франко, а також відповідальний редактор Евген Олесницький.

В лїтї 1889 р. Франкови довело ся в третє — і в останнє — відвідати тюрму. Нї з сього нї з того — мабуть для кинення постраху перед соймовими виборами — уладжено нагінку на вільнодумні елєменти Східної Галичини. Арештовано Вислоуха й кількох польських еміґрантів, а потім Франка й Павлика, а також ґрупу київської унїверситетської молодїжи, що прибула на вакації до Галичини; крім того слїдство розтягнено на кількох українських студентів львівського унїверситету, які мали зносини з приїзжими закордонними студентами. Один з них, др. Володимир Охримович, ось як описує своє переслуханнє в слїдстві: Коли ріжні допити на нїщо не здали ся, судовий радник Маєвский, який переслухував Охримовича у Львові, „зрезиґновано махнув рукою і заявив менї просто з моста: „Вас обвинувачують, що ви разом з иншими хочете відірвати Галичину від Австрії й Украіну від Росії та з Галичини й України зробити самостійну українсько-руську державу під назвою „Київське Королївство“. Що ви на се маєте сказати?“ На се я в святій наївности фільософа другого року відповів: „На се маю сказати, що то було-б дуже добре, якби так стало ся, але то не так легко зробити, як пану радникови здаєть ся“. Почувши се, пан радник очевидно врадував ся і поспитав швидко: „Ну, то ви певне щось про сю справу говорили з вашими київськими товаришами?“ „Нї, нїчого не говорив, бо на жаль ся справа не приходила нам на гадку“ — була моя відповідь. — Арештованих подержали — кого коротше, кого довше в слїдчім арештї й випустили. Франко просидїв 10 тижнїв. В арештї написав з оповідань арештантів, головно Жидів, кілька поезій і оповіданнє „До світла“, а також „Тюремні сонети“.