Камена

Front matter

М. ЗЕРОВ

KAMENA

MCMXXIV

I. Самотний мед На Отрисі

НА ОТРИСІ.

З Ередіа.

Глянь: западає день, і вітер посвіжів. Не в'ються оводи уже над чередою, І тіні довшають. Побудь, побудь зо мною, Сердечний гостю мій, посланниче богів!

За кухлем молока з моїх гірських грунтів Там, за вершиною Тифреста сніговою, Ген-ген побачиш ти Олімп перед собою, Красу Темпейських лук і Піврійських нив.

А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних І Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг Останнє огнище і перший свій жертовник.

А там — ясний Парнас і непорочний сніг, Де громовий Пегас, прокинувшись з зорею, В свій несмертельний льот рушає над землею.

Отрис — гірський кряж Північної Греції, поблизу Ети, у Тесалійській долині. На північному похилі гори — містечко Тавмаке (од thaumazein — дивуватися), славне своїм краєвидом. З околиць містечка несподівано розгортається ціла панорама: долина Тесалії, море, скелі Евбеї та гірські пасма Тифреста, Олімпу й Парнаса.

I. Самотний мед Хірон

ХІРОН.

Високо гребінь свій підносить Ета По-над зелені килими долин. Кентавр творить, і сім очеретин І тонкий звук виказують поета.

І спів його, мов тиховода Лета… Його побожно п'ють Орфей і Лін, І горя людського гіркий полин Вмить перетворений на мед Гімета.

Давно забувши рідний свій табун, Він звик до лікарства і лірних струн, До людських слів і Фебового лавра;

Настроєний на мусикійський тон, Він переміг звірячу хіть кентавра, Друг смертних і богів, кентавр Хірон.

— найзнаменитіший з кентаврів, фантастичного племени пів-людей, пів-коней, яким грецька уява заселила підгірря Тессалії в героїчну добу. Педагог (вихователь багатьох героїв) і ворожбит, музика й лікар, — Хірон, єдиний з кентаврів, переміг змисловість і звірячу хіть свого племени. По смерті, взятий на небо, перетворився на сузірря Стрільця.

. Ета — високий гірський хребет на межі Середньої й Північної Греції. Один із шпилів хребта звався Pyra і уважався місцем, де Геракл спалив себе на вогнищу.

. Fistula або Syrinx, пастуша сопілка; складалася найчастіше семи очеретин, одна одної коротших, вирівняних по верхній лінії і зліплених воском.

. Гімет — гора поблизу Атен, вкрита запашним тім'яном і відома своїм медом.

I. Самотний мед Саломея

САЛОМЕЯ.

П. Филиповичу.

Там Левантійський місяць діє чари І колихає в серці теплу кров, Там диким цвітом процвіта любов, І все в крові — шоломи і тіяри.

А з водозбору віщуванням кари Гремлять громи нестриманих промов… Йоканаан!.. Не ясний шум дібров, — В його словах пустиня і пожари.

І Саломея!.. Ще дитя (дитя!), А п'є страшне, отруєне пиття І тільки меч та помсту накликає.

Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель — Струнка, мов промінь, чиста Навсикая.

I. Самотний мед Навсикая

НАВСИКАЯ.

Феацький квіте, серце Навсикає, Як промінь злотний на піску морськім! Перед тобою — вбогий пілігрим І море пурпурове і безкрає.

Твій царський жест скликає бистру зграю Служниць, пойнятих острахом німим, І вроди й гідности струмистий німб Над чолом ніжним і дитячим сяє.

А Одиссей стоїть, і сам не свій, Під чарами стрільчастих брів і вій, Ладен забути безліч мук і горя.

Ясні й зцілюща, мов жива роса, Рожевим сплеском Еллінського моря Йому сміється радісна Краса.

— найчарівніший з жіноцьких образів Гомерових поем. Зустріч Одиссея з Навсикаєю — у VI-ій рапсодії „Одиссеї“.

I. Самотний мед Діва

ДІВА.

В погожі ночі, в запахущім травні, Як цвіт буяв і ростуть жита, — Вона стоїть, пречиста і свята, Як в они дні Сатурнові днедавні.

І бачиться: гаї і тихі плавні Спогадують ті золоті літа, Як люд не знав ні спису, ні щита, І війни спали, дикі і безславні.

І пролилася кров. Дзвенить сурма́; Ступає віл під тягарем ярма І землю грішну кидає Астрея.

Лиш по весні, в далеких небесах Сріблиться зорями її кирея І Колос згоди світиться в руках.

. Астрея — Діва-Правда, що з кінцем золотого віку залишила землю і відтоді сяє на небі сузіррям Діви. — головна зоря в сузіррі Діви.

I. Самотний мед Скорпіон

СКОРПІОН.

Блаженні дні і ночі на селі, Землі Волинської родюче лоно, І дух полів і гомін од балкону, І крекіт жаб на вітровім крилі!..

А в плесі тихім, мов на синім склі, Вже позначились клешні Скорпіона, І Антарес, як искорка червона, Уже горів в надобрієвій млі.

Я од'їздив і оком астролога Допитувався в зір, яка дорога Мене провадить у майбутні дні…

І Скорпій гас в красі своїй недобрій, А друг Стрілець виносив по-над обрій Сріблистий лук і приязні огні.

. Антарес — найбільша зоря в сузіррі Скорпіона.

див. примітку до сонета „Хірон“.

I. Самотний мед Гільгамеш

ГІЛЬГАМЕШ.

Ут-Напіштиме, давній предку мій, Загублений в далекім океані… Я Гільгамеш, прославлений на брані, Я цар Урука, кат і лиходій.

Я друга мав. На щастя й супокій Він повернув мої змагання п'яні, І от умер мій добрий Еабані, І клятих дум мене бентежить рій.

Порадь мене, мій предку староденний, Як людський вік продовжити нужденний, Як доступитись загадок буття.

А ветхий дід, мов особливу ласку, Рипить йому, провадить вічну казку: Рай та потоп, та дерево життя…

Герой глибокодумного Вавилонського епосу, знайденого і прочитаного коло п'ятидесяти років назад (1872 р., Джордж Сміт). — Цар Урука, велетень і вояк Гільгамеш по смерті свого приятеля Еабані тяжко замислюється над вічною загадкою життя й смерти. Блукаючи по світах, він прибивається на щасливий острів серед моря, де живе давній праведник Ут-Напіштим, вавилонський Ной, єдиний з людей, що врятувався з сім'єю під час всесвітнього потопу. Ут-Напіштим розповідає про потоп, про свій корабель, на якому він урятувався, про безсмертя, яким нагородили його боги. Він навчає Гільгамеша, як дістати овочів з дерева життя. Гільгамеш дістає ті овочі, але Змій підступається до нього: герой тратить свою здобич, і людський рід зостається смертним.

I. Самотний мед Єгипет

ЄГИПЕТ.

На мотив І. Буніна.

Джерело дня і владарю богів, Амоне-Ре! Я — Сет, я бог пустині. Мій славний вороже! В моїй країні Ти панував десятками віків.

І човен твій в глибокім небі плив, І фіміям тобі куривсь в долині. А я дививсь, я йшов… І де, де нині Той „незатертий слід“ твоїх трудів?

Безносий Сфінкс в околиці Мемфісу. Могутніх статуй вищерблені риси, Дрімливий Ніл, окрадений Луксор…

Та обеліск в розпеченій блакиті… Та на червоній вивітреній плиті Гієрогліфів плутаний узор…

. Луксор — сучасний посілок на руїнах давніх Єгипетських Фів (Теб), Луксорський храм — найкращий пам'ятник єгипетського будівництва.

I. Самотний мед Тезей

ТЕЗЕЙ.

…perjure et perfide Theseu!

Перед велінням бога безпорадний, Закоханий у панцир свій і спис, Егеїв син на жертву їм приніс Свою любов і серце Аріядни.

Його повів геройства клич принадний, Берло і меч, і легкий біг коліс, І під вітрилом чорним він повіз Всю душу і всю кров на подвиг ратний.

Та до кінця повитих горем днів Не міг забути він прозорих снів Егейських хвиль і золотого Криту.

І перед смертю, мов німий докір, Все увижав седмицю білих зір Та злототканий пояс Афродити.

Тезей (власне: Тесей), один з найбільших грецьких героїв, син Атенського царя Егея, переможець Мінотавра на острові Криті. Він за допомогою клубка ниток, що дала йому царівна Аріядна („Аріяднина нитка“), — пройшов у глибину знаменитого Критського Лабіринту і, убивши потвору, щасливо звідти вибрався. Од'їзжаючи додому в Атени, взяв Аріядну з собою, але мусів покинути її, сонну, вночі, на острові Наксосі, — тема, яку так прекрасно в російській поезії розробили Брюсов (Тесей Ариадне, „Ты спишь от долгих ласк усталая“) та Сологуб („Сны внезапно отлетели“). Покинуту на острові царівну знайшов бог Вакх, і вона стала його безсмертною дружиною. Шлюбний вінець Аріяднин, подарунок Афродити, потім було перетворено на сузірря („Північна корона“), — див. Овідій, Фасти (Календарь) III, 459—516.

I. Самотний мед Присвятний напис

ПРИСВЯТНИЙ НАПИС.

З Ередіа.

Мій дар Ареєві, Незгоді і Війні. О, друже добрий мій, допоможи старому Цей меч пощерблений, недобиток шолому, І щит, мій добрий щит, повісить на стіні.

Візьми туди-ж і лук. Ти-б не повірив — ні? — Що я коноплею по дереву твердому Його обмотував (він не дававсь нікому) І руки накладав на тетиву міцні.

А от і сагайдак. Летючої, дзвінкої, Дарма стрілецької ти в нім шукаєш зброї — Моїх досвідчених і прудкокрилих стріл.

Я їх не змарнував. На жертву нашій волі Я чесно їх оддав. У купах перських тіл Зосталися вони на Маратонськім полі.

I. Самотний мед Олександрія

ОЛЕКСАНДРІЯ.

Згасає день, і море вечоріє, Пасатний вітер нам вітрило рве, І чорний корабель спішить-пливе До портових огнів Олександрії.

Он в сутіні велике місто мріє, Гуде і дихає, немов живе — О серце світу, муз житло нове, Новий Парнасе, нова Пієріє!

Ми скрізь були. Нас вабив спів сирен, Сарматський степ і мармори Атен, І Сапфо чорна скеля на Левкаді, —

Але ніщо не хвилювало так, Як Фа́рос твій, твій білий Гептастадій І тінню чорною піднесений маяк.

. Гавань давньої Олександрії утворювалася берегом материка, островом Фаросом і великим, сім стадій завдовжки (верста з чвертю приблизно), молом, так зв. Гептастадієм. На острові Фаросі стояв знаменитий Фароський маяк.

. Мова про постійні північно-східні вітри на Середземному морі, що в давнину звалися етесіями.

I. Самотний мед Горам божественним

ГОРАМ БОЖЕСТВЕННИМ.

З Ередіа.

Ви, сині льодовці, гранітні верховини, Уламки гострих скель, ви, подуви вітрів Над морем золотим розложистих ланів, Провалля і ліси, де спочивають тіни.

Печери темряві, непривітні долини, Де непокірливі вигнанці давніх днів Воліли наслухать до клекоту орлів, — Благословення вам од рабської родини!

Утікши від тюрми і міста клятих стін, Цю стелу і олтар поставив раб Гемін Вам, гори, сторожі незайманої волі:

На вас, ясні шпилі, що мовчите весь вік, В повітрі чистому, яким не дишуть долі, Людини вольної лунає вольний крик.

I. Самотний мед Конкістадори

КОНКІСТАДОРИ.

З Ередіа.

Мов зграю сторожких від падла шуляків, Яким докучили біда і безнадія, — З Палоса мертвого так поривала мрія Неситих, сміливих і хижих моряків.

Іх вабили скарби далеких берегів, Де щире золото в підземних жилах спіє, І під пасатами їх щогли віковії Хилились наперед до західних світів.

В чеканні славних діл і вчинків героїчних Фосфорно-осяйна блакить морів тропічних Злотистим маревом вінчала їхні сни;

Або, схилившися над хвилі неозорі, Із білих каравел дивилися вони, Як від незнаних вод незнані сходять зорі.

I. Самотний мед Князь Ігорь

КНЯЗЬ ІГОРЬ.

Князь Ігорь очі до зеніту звів І бачить: сонце під покровом тьмяним.. О, земле рідна! ти — за шолом'янем, І горе чорний накликає Див.

Та не вважає князь на ніщий спів: „Нум, русичі, славетні дні спом'янем, Покажем шлях кощеям препоганим До Лукумор'я голих берегів!“

А любо Дону шоломом зачерпти!.. Одважний князю, ти не знаєш смерти: Круг тебе гуслі задзвенять, тебе

Від забуття врятують і полону. В стреме́нах став, зорить. А кінь гребе І ловить ніздрями далеку вохкість Дону.

I. Самотний мед Турчиновський

ТУРЧИНОВСЬКИЙ.

Прудкий, меткий і на пригоди ласий, Ще юнаком він кинув батьків двір І в світ поплив, у неоглядний вир, Забувши бурсу і марудні класи.

Блукав, співав на розмаїті гласи, Втішав дяків і католицький клір, А раз, подібний до летючих зір, З церковних хор помчав через баляси.

Та от по роках проби і блукань Прибився знов у рідну Березань, Щоб тут спізнать солодощі спокою.

Епічний пиворіз, герой-вагант, Він сіяв всюди щедрою рукою Колядку, діялог і „блудний кант“.

. Вагант — латинський термін для означення мандрівних школярів, від слова vagare — блукати.

I. Самотний мед Класики

КЛАСИКИ.

Ви вже давно ступили за поріг Життя земного, лірники-півбоги, І голос ваш — рапсодії й еклоги Дзвенять вві тьмі Аїдових доріг.

І чорний сум, безмовний жаль наліг На берег наш, на скитські перелоги… Невже-ж повік не буде вам спромоги Навідатись на наш північний сніг?

І ваше слово, смак, калагатія Для нас лиш порив, недосяжна мрія Та гострої розпуки гострий біль.

І лиш одна ще тішить дух поета, Одна відроджує ваш строгий стиль — Ясна, дзвінка закінченість сонета.

. Калагатія, від слів kalóѕ каі agathós („прекрасний і добрий“) — одно з грецьких означень моральної досконалости та витончености культурної.

II. Media in barbaria Під кровом

ПІД КРОВОМ.

О. Бургардтові.

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, Де розум і чуття — все спить в анабіозі, Живем ми, кинувши не Київ, — Баалбек. Оподаль від розмов, людей, бібліотек, Ми сіємо пашню на непочате лоно; Часами служимо владиці Аполлону, І тліє ладан наш на вбогім олтарі. Так в давній Ольбії захожі різьб'ярі, Серед буденних справ і шкурної громади, В душі плекали сон далекої Еллади І для окружних орд, для скитів-дикунів Різьбили з мармору невиданих богів.

II. Media in barbaria В степу

В СТЕПУ.

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил. І мрійна далечінь, що млою синіх крил Чарує і зове до еллінських колоній. Ген-ген на обрії сильвети темних коней, Намети і вози, і Скити орачі. Із вирію летять, курличучи, ключі; А з моря вітер дме гарячий, нетерпливий. Але по що мені ті вітрові пориви І жайворонків спів, і проростання трав? З якою-б радістю я все те проміняв На гомін пристані, лиманів синє плесо, На брук і вулиці старого Херсонесу!

II. Media in barbaria Тягар робочих літ…

ТЯГАР РОБОЧИХ ЛІТ…

Тягар робочих літ наліг мені на плечі. Стих безтурботний сміх і споважніли речі. І голос чую я настирливо-шорсткий: Лукавий наймите! А де-ж доробок твій, Де плід твоїх трудів і творчости твоєї? Чи-ж добре ти робив над чорною ріллею? Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива? Як гірко слухати оті терпкі слова І як не заздрить вам і молодості вашій — Цій сповненій вина і ненадпитій чаші, Цій гострій свіжості передсвітних годин, Цій смужечці зорі над білим сном долин!

II. Media in barbaria В п'яти немудрих дів…

В П'ЯТИ НЕМУДРИХ ДІВ…

В п'яти немудрих дів євангельської притчі Взяла ти посох свій і свій мандрівний світоч. Весела і струнка, в вінку живих надій, Ступила ти на шлях на зловорожий свій. Ти ждала дивних див, героїв сутозлотих, А дні текли смутні, у ненастанних слотах, Без ранків соняшних, без героїчних дій. І згасли ранні сни, і догорів олій; По краплі розійшлось чуття твоє багате, На гордий дух лягли мандрівництво і втрати, І от — настав твій час, і в той святочний час Твій посох поламавсь і світоч твій погас.

II. Media in barbaria Праосінь…

ПРАОСІНЬ…

Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами; Мов китиці калин рожевієш устами, Очима темними, мов вереснева ніч, Округлістю тьмяних алебастро̀вих пліч Ти невідступно скрізь з моїми почуттями. Проміння слів твоїх стоцвітними огнями, Стожарами мені горить у далині. Ти давню праосінь нагадуєш мені: Широколанний степ, бліді свічада ставу, Берегових грабів грезет і злотоглави, Повітря з синього і золотого скла І благодатний дар останнього тепла…

II. Media in barbaria Овідій

ОВІДІЙ.

Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно! Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона, Старого, кволого, забутого всіма В краю, де цілий рік негода та зіма Та моря тужний рев, та варвари довкола… Убогий, дикий край! Весною бруд і холод; Улітку чорний степ… ні затишних гаїв, Ні виноградників, ні золочених нив. А там морози знов і небо в сивій ризі. І от риплять вози, копита б'ють по кризі, Вривається Сармат і все руйнує в-край І бранців лавами вигонить за Дунай.

II. Media in barbaria Безсмертність

БЕЗСМЕРТНІСТЬ.

Вінець Овідія во віки не зов'яне: Безсмертний „Плач“ його, гіркий і незрівняний, Душні елегії, мов цвіт весняних лоз, І чари соняшні його „Метаморфоз“, І мудрі тонкощі ученого кохання. Хай Цезарь злобствує, і хай літа вигнання Зігнуть високий стан і сивину вплетуть. І хай гуде Сармат і Гети смерть несуть, А гнівний Понт реве і горами верга́є, — Народи і віки не раз іще згадають Дзвінких його пісень легкий свавольний лад Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

. Вечірня і ранішня пісня (serena i alba) провансальських трубадурів, здебільшого являють варіяції двох елегій Овідія (Amores I, 6; I, 13).

II. Media in barbaria Елій Ламія

ЕЛІЙ ЛАМІЯ.

Ще за дитинних літ бував я у Мессали. Улюбленці камен там зорями сіяли; Там вабили серця, там чарували нас Вергілій і Тибулл, жалібний Вальгій, Басс І Галла смутна тінь. Але в моєму серці Зосталися навік нестриманий Проперцій, Овідій сміливий та многомудрий Флакк. Приязні їхньої невимушений знак Ціню я над усі тріумфи й консулати. Ти хочеш бачити їх руку, їх присвяти? Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод Лежит автограф двох Горацієвих од.

. М. Валерій Мессала Корвін, промовець, учений дилетант і великосвітський поет часів Августа, круг якого, як і круг Мецената збіралися тогочасні поети римські.

. Корнелій Галл (69 — 26), основоположник римської елегії і перший намістник перетвореного на римську провінцію Єгипта. Обвинувачений за образу величности, покінчив життя самогубством.

Про инших поетів в Овідієвій автобіографії, стор. 55-56, рядки 41—54.

. До Елія Ламії адресовано дві оди Горація (I, 26; III, 17). Це ймення носив консул 2 р. по Хр. З цим-же ім'ям звязана цікава спроба відтворити образ римського аристократа нової формації, далекого від політики, дилетанта, мандрівника, колекціонера — у Анатоля Франса, в його „Прокураторі Юдеї“. Український переклад цього оповідання „Пілат“ — в ЛНВ 1908, IV, стор. 108-118.

III. Римляни Орфей і Евридика

ОРФЕЙ І ЕВРИДИКА.

Вергілій, Георгіки IV, 453—529. Оповідання Протея.

Горе твоє і біду заподіяла божеська воля: Тяжкий покутуєш гріх, ще й кара ласкава занадто. Тільки-б погодилась Доля, Орфей-би нещасний подвоїв Міру твоїх бідувань за смерть Евридики дочасну. Та пригадай, як вона по-над струмнем тікала від тебе. В травах високих, що берег вкривали, тоді ненароком На ядовиту гадюку вона наступила — о, леле!.. Приязні хори дріяд плачем обізвалися в горах. Скелі Родопів по ній смуткували, і Гетів країна, І верховини Пангеї, і люд войовничого Реза, I Оритія, і Гебр многоводий… Співець-же невтішний, Лірній струні довіряючи біль і скорботи любови, Тільки про тебе, кохана, на березі моря — самотний — Тільки про тебе співав од рана до сутінів ночі.

Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі, В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху, Він увіходить, простуючи в царство грізного владики, Де незворушні серця, неподатні на людські благання. Але на звук чарівний з глибин що-найглибших Ереба То́впляться тіні легкі, примари, позбавлені світла, Мов незліченних пташок в деревах перелякані зграї, Як од вершин проганяє їх сніг або слоти холодні. Тут матері й батьки; змарнілі, знесилені смертю Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу, І юнаки, що на очах батьків у вогні спопеліли, — Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили Ще й дев'ятьма оборотами Стикс одділив од живущих.

Весь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар Сірі вужі Евменід — тії коси страшні — не сичали; Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї І Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось… І вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця, Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Евридику, Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни, Як, перейнятий нараз напів-божевільним бажанням (О коли-б чорний Аїд міг прощати такі почування!), Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову, На Евридику поглянув, уже на порозі ясному. Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!

Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну. „Леле“! — озвалась вона… „Хто нас губить, Орфею нещасний, Хто прогнівився на нас?.. Недоля мене повертає В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий… Любий, прощай! Я уже не твоя і даремне до тебе Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю“. Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі, Щезла з очей… Даремне він мчить, розпростерши обійми, Тільки повітря він ловить руками. Даремне він рветься Щось на останку сказати їй, крикнуть, — весляр невблаганий Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі… Що йому діять, як знову благати йому за дружину, Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..

Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний, По-під бескетами в горах і над течією Стримона, Горе своє повідаючи зорям півночи холодним, Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою. Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі, Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере, Як постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята. Плаче що-ніч на гіллю, незрівняну виплакує пісню І поновляє її, навіваючи тугу щемлячу. Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання, — Гіперборейські льоди, Танаїду засніжені луки, Ниви Рифейські, морозами куті, обходить, самотний, В скаргах своїх поминаючи Дита змарновану ласку

Та незабутнє подружжя. — Ціконські жінки, розлютившись За повсякчасну зневагу, на оргії Вакха всенощній Вбили Орфея і тіло його розметали по полю. І як білішу від мармору мчав його голову стяту Гебр Еагрійський по вирах найглибших, уста похололі Все вимовляли ім'я Евридики. Тебе, Евридико, Кликала вірна співцева душа, покидаючи тіло, І „Евридико“ луною той клич береги повторяли.

„Георгіки“ Вергілія („Поема про хліборобство“) уважається найдосконалішим артистично його твором. Невеличка розміром (коло 2000 віршів) ця поема писалася на протязі семи років (36—29 р. перед Хр.), — в добу загального, після громадянської війни, збідніння Римської імперії, коли Антоній одірвав од Риму східні провінції, Італія перестала одержувати азіятські податки, а громадська думка, ще недавно сприятлива фінансистам, спекуляторам та колоніяльним багатіям, звернулася знов до ідеалізації старого патріярхально-хліборобського Риму. Поворот до землі, до і здоров'я й родючости, став предметом модної проповіді й урядової турботи. Йдучи за течією, Вергілій став писати поему на злобу дня. Але сам син хлібороба, людина, що живо відчувала сільську психологію і краєвид, він надав своєму сільсько-господарському трактатові піднесення й колориту, утворивши „національну поему, що прославляла відродження народнього господарства“, „… безсмертний гімн плугові, що разом з мечем здобув римлянам Італію“ (Г. Ферреро, Величие и падение Рима, т. III, стор. 309).

Оповідання про Орфея та Евридику — це частина т. зв. Аристеєвого епізоду з IV-ої пісні поеми. Пастух Аристей, позбувшися бджіл, звертається до морського бога Протея з проханням зарадити його лихові. Протей замісць ради розповідає Аристеєві причину його нещастя: це кара за його злочин проти Евридики. Історики римського письменства вважають цей епізод, не дивлячись на окремі блискучі деталі (Орфей в пеклі, туга Орфеєва) скомпонованим не дуже вдало. Пояснення цьому можна знайти в відомостях коментатора Сервія, що кінець IV книги дійшов до нас переробленим. Перша редакція містила хвалу Корнелію Галлові, елегічному поетові і покровителеві поезії (див. прим. до віршу „Елій Ламія“). Після самогубства Галла, Вергілій „з огляду на офіціяльний характер поеми, замінив цю похвалу епізодом про Аристея, але зробив це наспіх, що невигідно й відбилося на композиції“. (А. И. Малеин, „Золотой век римской литературы“, ПТГ. 1923, стор. 24).

(нині Мариця, Струма) ріки на півночі Балканського півострова (Македонія, Тракія).

гора в Македонії. — тракійці. Рез — союзник троянців у Троянській війні, що явився з своїми сліпуче-білими кіньми рятувати город.

— нині Матапан, мис на півдні Балканського півострова. Одна з його печер уважалося за війстя до аду, за неситу „пащу Плутона“.

— ріжні означення підземного царства, перші — грецького, останнє — латинського походження.

— озеро в Кампанії на північ од Кум, вважалося одним із вступів до пекла.

— соловей, по імени мітичної царівни, що, спасаючись од переслідувань братових, ублагала богів перетворити її на пташку.

— Дон, — Урал.

Українською мовою оповідання про Орфея та Евридику перекладав Й. Шухевич.

III. Римляни На костях

НА КОСТЯХ.

Вергілій, Георгіки I, 483—497.

В ті вікопомні дні все віщувало нам Криваві зграї бід. Нелагідним богам О як даремне ми офірами годили: В утробі наших жертв лише зловісні жили Знаходили жерці; кров била в джерелах, І ніч розносила по вимерлих містах Погрозливе виття голодної вовчиці. Серед ясного дня спадали блискавиці Й комети в темрявих палали небесах. В лихій усобиці, в погибельних боях Знов зустрічалися братерські легіони, І вдруге римська кров точилася червона Під мурами Філіпп, на ярий цвіт долин. Колись настане час, і мирний селянин, В тім краї ідучи облогом-новиною, Віднайде меч і спис, поточений іржою, І білим лемешем у чорній борозні Натрапить на шолом і стріли мідяні, І стане, вражений розбіжними чуттями, На полі тім страшнім, над білими костями.

Один з ліричних одбігів Вергілієвої поеми, присвячений римським настроям по смерті Цезаря.

III. Римляни На острови щасливих!

НА ОСТРОВИ ЩАСЛИВИХ!

Горацій, Епод XVI.

Друге уже покоління в війні громадянській конає, Від власної руки занепадає Рим, — Рим, що його не змогли подолати ні Марси сусідні, Ні царське військо грізної Етрурії, Ні Капуанців звитяжне змагання, ні зброя Спартака, Ні нещодавнє зрадництво Аллоброгів! Нині-ж цей Рим, що його не збороли ні орди Германців, Ні Ганнібал, погроза наших прадідів, Згине, зітре́ться від нашого-ж кров'ю заклятого роду, І де був город, дикий звір оселиться, Варвар тут ступить на порох священний, тут кінь переможця, Б'ючи копитом, вчваль промчить по звалищах, Й Ромула кості, побожно укриті од вітру і сонця, Рукою порозмітує зухвалою.

Але спитаєтесь ви — усі разом, чи може найкращі — Де від нещасть і горя порятунок вам? Кращої ради немає: зробіть, як зробили Фокейці, Що рідну землю кинули з прокляттями,

Ниви і отчі оселі, і храми на здобич оддавши Кривавим вепрям та вовкам-драпіжникам. Так попростуйте і ви, куди ноги покажуть, куди вас Помчить сваволя лютих бур морських. Згода, братерство, рушаймо? Чи ждатимем ліпшої ради, Чи може — в добрий час! — пливім, не гаймося? Тільки присягу зложімо: що поки не вирне каміння З глибин морських, втерявши всю вагу , Поки потворна жага не з'єднає оле́ницю з тигром, А з шуляком покірну й тиху горлицю, Поки Матинські шпилі не скупаються в Падовій хвилі І Апеннин до моря не присунеться, — Ми не поставим вітрил, не помислим назад подаватись, Поти нам гріх до краю плисти рідного.

З цим закляттям страшним, що зав'яже нам день повороту, Всею громадою, чи може часткою, Кращою часткою — в путь! Хто зборений, втратив надію, Хай зостається в ліжкові ганебному. Ви-ж, непохитні серця, не зважайте на лемент жіноцький, І в путь, і в путь — повз береги Етрурії! Нас Океан дожидає. І плесом омиті широким, Нас острови манять щасливії, Де й непоораний лан буяє Церериним даром І непідчищена галузка — виногронами; Де плодовита маслина надій хлібороба не зводить І смоква стиглим зеленіє овочем;

Мед витікає з дуплистого дуба, де з верхогірря Струмки прозорі мчаться водоспадами. Там до дійниць самохіть наближаються кози, і вівці Приходять радо з вим'ям переповненим; Там вечорами ведмідь не обходить кошари з ричанням І гадина в землі плідній не кублиться… Див не злічимо там: Евр бурливий ланів-перелогів Не розмиває зливами могучими; Але й посухи нема, і зерно в борозні там не гине, Бо мудро дощ і спеку там розмірено… Там аргонавтів весло не плескалось в нерушеній хвилі, Не мандрувала там Медея зрадниця, Не привертали туди ні сидонські купці свого човна, Ні змучена ватага Одиссеєва. Ті береги призначив для побожного люду Юпітер, Як опорочив вік ясно́го золота. Мідь і залізо правують тепер, — та праведним людям Єсть порятунок на блаженнім березі.

Вірш, характерний для ранніх настроїв Горація. Події 44 — 43 рр. (убивство Цезаря, другий тріумвірат, цезаріянський терор проти всіх впливових людей республіканської партії, т. зв. проскрипції) застали поета в Атенах, де він закінчував свою освіту: Коли в Атени прибув Брут, Горацій, подібно до більшости молодих римлян, вписався до республіканської армії, а в жовтні 42 р. уже бився під Філіппами в Македонії, де розгромлено було всі головні сили республіканців. Вернувшися в Рим, по амністії, він вступив на службу до квесторської канцелярії. На цей час і припадають його перші спроби писати латинською мовою (по-грецьки він писав трохи раніше).

XVI епод складено дуже скоро по переїзді Горація до Риму: його дата 41 р. перед Хр. Настрій еподу навіяний міжусобною боротьбою в стані цезаріянців, інтригою родичів Антонія проти Октавіяна (майбутнього Августа). Звідси ці пророкування про загибіль Риму від варварів, що мають скористати хатню борню римлян (пор. монголів в „Скифах“ Блока) і ця проповідь еміграції на острови щасливих (ad insulas fortunatas).

Літературна вартість еподу ослаблена надмірністю описових деталів та манірованою, надто вишуканою мовою, — „хибами, властивими молодому вікові“. (Малеин, Золотой век, стор. 42).

. Мова про царя Порсену, що приходив воювати Рим після вигнання звідти царської династії Тарквініїв.

… . Алоброги, гальське плем'я, приймали участь у змові Катіліни, 63 р. перед Хр.

… . Матин — гора в Апулії, на півдні Італії. — По.

— хліб.

— грецькі герої, що на кораблі Арго їздили на край світа, в Колхиду, по золоте руно. — дочка Колхидського царя, що, закохавшися в провідника Аргонавтів Ясона, допомогла йому те руно здобути. Коли Ясон покинув її, вона повбивала своїх дітей од нього, а сама перелетіла до Атен. В Атенах вона намовляла царя Егея убити сина Тезея і мусіла, не досягнувши свого, вертатися до Колхиди.

Розмір: непарні рядки — гексаметр, парні — ямбічний триметр. Схема:

́ ⏝ ⏝

III. Римляни До Хлої

ДО ХЛОЇ.

Горацій, Оди I, 23.

Чому від мене так ти утікаєш, Хлоє. Мов сарна молода, що в горах — боязка — Страшиться вітрику і тиші лісової І матері шука.

Відновлена весна прогомонить гаями, Зелена ящірка в кущах зашелестить, — Вона жахається і дивиться без тями, І вся вона тремтить.

Таж я не лютий тигр і вийшов не на згубу, Я не Гетульський лев, щоб сарни розривать… Пора вже дівчині, що виросла для шлюбу, Від нені одставать.

III. Римляни На поворот друга

НА ПОВОРОТ ДРУГА.

Горацій, До Помпея, Оди II, 7.

Мій вірний спільнику в ті многотрудні літа, Як воєвода Брут у по́хід нас повів, — Який це добрий бог вернув тебе, квірита, До неба рідного і рідних берегів?

Помпею, друже мій! Як часто ми при чаші Вкорочували дні немішаним вином, І кучері буйні благоухали наші Під миром дорогим і запашним вінком!..

І день Філіпп настав. Без чести і без слави Покинув я свій щит із бойовища втік. Там мужність зламано, там що-найкращі лави, Наш що-найкращий цвіт там головою ліг.

Та крізь ворожий тиск мене промчав Меркурій, Він хмарою повив і врятував мене, Тебе-ж, коханий мій, знов підхопили бурі І в море понесли, розгніване й гучне.

І нині ти вернувсь. Обіцяним бенкетом Вшануй Юпітера: скінчилася війна. І в сад мій завітай, — лавр тінявий росте там, Лягай у холодку і не жалій вина.

В різьблений кубок лий масійського старого, І знайдеш забуття від смутку і трудів. Гей, слуги, хто проллє нам пахощів із рогу? Хто зелені подасть і мірту для вінків?

Кого з нас жеребок Кипріянки позначить, Щоб нам господарем на учті величать? Як радісно мені, як весело — пиячить І другів поворот безумством зустрічать!

Вірша заадресовано до Помпея Вара, бойового товариша Горацієвого з 43—42 р. На той час, як Горацій повернувся до Риму одразу, його товариш ще довго провадив боротьбу проти імперії під началом Секста Помпея і амністію одержав тільки коло 30 р., після остаточної перемоги Октавіяна (Августа).

. Добрий бог — натяк на Августа. Квірит — громадянин, тоб-то: хто повернув тебе повноправним громадянином…

… Горацій з усмішкою згадує свої республіканські пригоди: він уже встиг пристосуватися до нового політичного порядку. Людина твереза і зрівноважена, чужа фанатизмові останніх республіканців і примиритися з утратою давніх прав політичних, мав у собі „добрий грунт для вироблення нейтральних , що зглажували контрасти межи минулим і . „В нього рано вивітрилось те, що мовою людей зветься молодечими ілюзіями“. (Гревс, Очерки . землевладения, ст. 70).

На початку 30-х рр. представлений Меценатові — найвірнішому й найдотепнішому з співробітників Августа, що протягом 10—15 років підготував громадську думку Рима до прийняття імперії, — Горацій непомітно втягується в його тонку як мережево ідеологічну роботу. Вже коло 30 р. Горацій вітає тріумфи імперії, складаючи вірші на Актійську перемогу і здобуття Єгипту (Оди I, 37).

Пушкин, що взагалі тонко відчував Горація і між иншим переклав його оду „До Помпея“, не вірив словам римського поета про „нечесно кинутий щит“. „Анакреон уверяет“, — читаємо в черновій редакції „Египетских ночей, — „что тартар его ужасает, но не верю ему так же, как не верю трусости Горация. Вы знаете оду его: „Ты помнишь час ужасной битвы“… Хитрий стихотворец хотел рассмешить Августа и Мецената трусостью, чтоб не напомнить им о другом“.

. Меркурія вважали покровителем поетів.

… (тоб-то: Киприди — Венери). Жеребком Венери звалася така комбінація костяшок, коли кожна з них падала одмінною стороною, і показання цифр було: I, II, IV, VI.

III. Римляни Війна і мир

ВІЙНА І МИР.

Тибулл, Елегії I, 10.

Хто, розкажіте мені, хто вигадав меч смертоносний? Що то за серце було? — Криця холодна, тверда! Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав? Хто до погибелі нам путь найкоротшу вказав?

Ні, не винуймо його: на дикого звіря скував він Те, що по злобі своїй ми на братів занесли. Золото нас порізнило, — хто чув про війну та грабунки, Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив? Замків і веж в тії дні не було, і пастух безтурботний Любо і солодко спав серед безпечних отар… От коли-б жити я мав, — щоб не бачить ганебної зброї, Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових… Нині-ж рушай на війну, і спис уже десь наготові, Що в неминучім бою віку мені вкоротить.