Гайдамаччина

I

Великий народнїй рух, який у 17-ім столїтю підняв ся на тих українських землях, що були під панованєм Польщі, і дійшов до найбільшої сили у козацьких війнах против Польщі під проводом Богдана Хмельницького, не осягнув своєї цїли.

Неволя, яку терпів український нарід під панованєм Польщі, була полїтична, національна, релїґійна, економічна і соціяльна. Полїтична неволя була в тім, що український нарід не мав своєї власної держави, тільки був підданий чужій, польській державі. Національна неволя була в тім, що в польській державі хто не був Поляком, той не мав усїх тих прав, які мали Поляки, і тому український нарід був покривджений державними законами, а хто хотїв зрівнати ся з Поляками, той відрікав ся свого народу і ставав Поляком. Релїґійна неволя була в тім, що в польській державі пануючою релїґією була римо-католицька, а православна релїґія, яку визнавав український нарід, була понижена, позбавлена тих прав, які мала римо-католицька релїґія, і переслїдувана, особливо від часу Берестейської унїї (1595 р.), бо від тодї польське правительство почало силувати всїх православних переходити на унїю з Римом. Наслїдком того, що в Польщі, аби користати зі всїх її прав, треба було бути Поляком і римо-католиком, вся українська шляхта перейшла поволи на римо-католицизм і спольщила ся, так що української народности і православної (а пізнїйше декуди, на приклад в Галичинї, унїятської то є греко-католицької) віри держав ся тільки простий нарід — селянство, яке стогнало в економічній неволї шляхти. Та економічна неволя була в тім, що селянин не мав своєї землї, бо широкі й урожайні українські землї роздарували польські королї шляхтї, і був привязаний до землї шляхтича, якому мусїв робити тяжку панщину. В кінцї соціяльна неволя була в тім, що в Польщі користав з її прав тільки шляхтич, а хто не був шляхтичем, той не мав нїяких прав, був невільником шляхтича, майже такою самою його власністю, як худоба. В неволеню українського народу польська шляхта послугувала ся Жидами, яким арендувала свої добра, віддавала в заряд ріжні данини, що належали ся з селян шляхтї, а навіть винаймала їм православні церкви, так що український нарід, хотячи користати з них, мусів оплачувати ся Жидам. Тому то ві всїх народнїх рухах народнїй гнїв звертав ся головно против польської шляхти і Жидів.

Встаючи против Польщі, український нарід хотїв вибити ся з-під її панованя, прогнати зі своєї землї шляхту, Жидів і унїю, покасувати польсько-шляхотські порядки і завести такий, лад аби , бо лиш козаки в тих часах не зносили тої польсько-шляхотської неволї. Але сеї своєї цїли український нарід не осягнув.

Богдан Хмельницький, відвоювавши Україну від Польщі договором у Переяславі 1654 р. злучив її з Москвою, що було причиною довгої боротьби за панованє над Україною між Москвою і Польщею, боротьби, яка так винищила українську землю, що той період української історії нарід назвав . Боротьба між Польщею й Москвою закінчила ся подїлом України на Правобічну і Лївобічну. Правобічна, то є по правім боцї Днїпра, з виїмком Київа з округом лишила ся при Польщі, а Лївобічну, то є на лївім боцї Дніпра разом з Київом забрала Москва. Сей подїл зроблено так званим 1667 р. Пізнїйше, трактатами Московським 1680 р. і Бахчисирайським 1686 р. Польща, Москва і Турція умовили ся, що майже вся Правобічна Україна має остати пустинею, на якій нїкому не вільно осідати. Але се було неможливо, щоби така урожайна богата земля стояла пустинею і поволи почали осїдати на Правобічній Україні люди, які втїкали перед московськими порядками з лївого боку Дніпра. Коли-ж 1711 р. російський цар Петро | був побитий Турками і мусїв погодити ся з ними, російський уряд забрав усїх людий з правого боку Дніпра знов на лїий, а Правобічна Україна остала знов пустинею. Тодї Польща, під якої панованєм опинилася Правобічна Україна, почала наново заводити в нїй свої шляхотські порядки: . Але що-ж, аби з землї була яка користь, треба було її заселити людьми. І от шляхта береть ся залюднювати „свої маєтки": властитель землї виставляє дошку з дїрками, — звичайно тих дїрок бувало трицять, — що значило, що хто осяде на тій землі, не буде робити 30 років панщини, платити данини, одним словом, буде 30 років свобідним чоловіком, який робитиме тільки на себе. А що в ті часи на Лївобічній Українї було вже дуже тїсно, то почали з неї приходити люди на правий бік Дніпра і брати землю в польської шляхти.

І так бачимо, що народнїй рух, який у 17-ім столітю підняв ся на українській землї, не осягнув своєї ціли і з початком 18-ого столітя український нарід на правім боці Днїпра стогне, як і давнїше, в польсько-шляхотській неволї, а на лївім боці Днїпра козацька старшина при помочи російського правительства заводить також панщину, стає для народу тим, чим у Польщі була для народу шляхта.

Але поневолений нарід не піддаєть ся тим порядкам без протесту і хоч не має сили підняти такого могутнього руху як за Хмельницького, то все таки бореться, як тільки може, зі своїми панами-гнобителями. Та боротьба народніх мас против їх гнобителїв тягнеть ся через цїле 18-е столїтє, а найсильніше вибухає вона на правім боці Днїпра під панованєм Польщі, під назвою .

II. Що-ж се була гайдамаччина ?

Від самого початку 18-ого столїтя бачимо на Волини, Поділю і на Правобічній Українї, то є на тих українських землях, що були під Польщею, селянські бунти против панів. Селяни, яким польсько-шляхотські порядки вже занадто надоїли, кидають господарство, збирають ся меньшими або більшими купами і нападають по селах і містах на дідичів та на їх помічників — Жидів, аби пімстити ся за свої кривди та поживити ся добром своїх ворогів. Такі бунти множать ся що-раз більше, аж в кінці зливають ся в могуче селянське повстанє, яке особливою силою вибухало три рази: 1734 р., 1750 р. і 1768 р.

Та заки опишемо ті вибухи народнього гнїву і народньої пімсти, треба придивитися причинам, задля яких український нарід бунтував ся против польсько-шляхотського панованя, а також описати, як органїзували ся гайдамацькі ватаги.

Причини народнього бунту против польсько-шляхотського панованя були ті самі, що й за козацьких війн. Український нарід, який з початком 18-ого столїтя складав ся справді тільки з , бо всї висші верстви вже давно перейшли на римо-католицизм і спольщили ся, був переслїдуваний за свою народність і віру, а при тім що-раз важче налягало на нього ярмо панщини. Польща завзяла ся перевести весь український нарід із православної віри на унїю з Римом, а далі й на римо-католицизм, бо унїю, як се бачимо й до нинї в Галичині і Холмській Руси в Росії, вважали Поляки тільки мостом, по якім православні мали бути переведені на римо-католицизм. А що римо-католицизм і польська народність була в Польщі одно й то саме, то Польща думала рівночасно спольщити весь український нарід. Але й заведнє унії і за нею римо-католицизму і спольщенє українського народу мало вести до найважнійшої ціли: . Доки український хлоп — думала польська шляхта — остане при своїй народности і при своїй вірі, доти козаки, козацькі війни за Хмельницького, Запорожцї будуть дорогі серцю українського народу; а доки український нарід буде згадувати козаків, Хмельницького та иньших славнах козацьких гетьманів, Запорожцїв, доти він усе буде бунтувати ся против польсько-шляхотських порядків і польська шляхта нїколи е запанує твердо на українській землі. Аж коли українському народови відбереться його рідну мову і його віру, коли козаки, Хмельницький, Запорожцї не будуть у його очах народнїми героями, тільки відступниками від віри і зрадниками польскої вітчини, коли будуть розірвані всї ті звязи, що лучать український нарід з його минувшістю і з його братами в Росії, аж тодї можна буде укріпити на українській землі польсько-шляхотські порядки, аж тодї в Польщі запанує неподїльно одна віра — Римо-католицька, один пан — шляхта і один буде невільник — хлоп. Так думала польська шляхта і чим більше Польща хилила ся до упадку, тим більше завзято старала ся польська шляхта заводити свої порядки на українській землї, думаючи, що се вратує Польщу від упадку.

Але стерти український нарід з лиця землї не було так легко, як собі польська шляхта думала. Можна було при виїмково користних обставинах побити козацьке військо, хоч частїше козаки били Поляків, можна було при помочи дипломатичних договорів з Москвою й Польщею знищити козацьку силу, роздїлити Україну і тим самим ослабити її, — але поконати цїлу народню масу, вбити в нїй раз на все духа бунту против неправди, зробити її раз на все покірним невільником, сего ще нїхто на сьвітї не доказав. Не доказала сего й польська шляхта. І хоч Україна була роздерта, хоч козацька сила була знищена, хоч панщизняне ярмо рік за роком що-раз тяжше налягало на селянські плечі, то між народом переховували ся давні звістки про козацьку славу, то в поневоленім хлопськім серцї било ся бажанє свободи, то десь там у серцї на днї горів притаєний огонь бунту против неправди і насильства, а коли вже занадто важко стало жити, сей огонь бунту, притаєний на днї хлопського серця, вибух страшним пожаром, який осьвітив крівавою луною послідні днї польсько-шляхотської держави, того пекла для українського народу.

Отже не у „природженій хлопській злости“ анї не в „московських підшептах“, як се ще доси говорить ся в деяких польських полїтичних кругах, треба шукати причин того народнього вибуху, який називаємо гайдамаччиною, тільки в тім страшнім гнетї, який терпів український нарід від польської шляхти.

Заки опишемо, як органїзували ся гайдамацькі віддїли, треба сказати, звідки взяло ся саме слово: , . , се — слово, взяте з турецької і татарської мови і означує чоловіка, що гонить за кимсь або сам тїкає, загалом робить неспокій. В писаних документах стрічаємо перший раз те слово в унїверзалі „реґіментаря української партії“ то є старшого над тим польським військом, що стояло на Україні, — Яна Ґалецького. В тім унїверсалі, виданім 1717 р., Ґалецький взиває дїдичів, аби давали знати про „купи зволочі“. З того часу гайдамаками називали всїх тих, хто вставав у ті часи против польсько-шляхотських порядків на Українї, без огляду на те, чи бунтарі мали на цїли тільки пімстити ся за свою власну кривду або поживити ся чужим добром, — як се було головно з самого початку 18-го столїтя, коли гайдамацькі віддїли були ще дуже нечисленні, — чи рух мав більше загальнонародній і клясовий характер, був протестом против польсько шляхоцького панованя над українським народом взагалі, — як се було пізнїйше, у вказані висше три головні хвилі гайдамацького руху. З того часу назва гайдамаччини прилипла до всякого народнього руху на Українї й до нинї. І тепер ще всякий рух українського народу Поляки хрестять зараз гайдамаччиною.

,

Очевидно, найбільше тих українських земель, що були під польським панованєм. Се й не диво, коли взяти на увагу, що вони стогнали в тяжкій польсько-шляхотській неволї. Навіть там, де для селян були часові пільги, які шляхта мусїла давати, хотячи залюднити спустошену Правобічну Україну, селяни не були вдоволені, бо знали, що ті пільги тільки дочасні і швидше чи пізнїйше перемінять ся в неволю. І неодин із таких селян, коли вже кінчили ся вільні роки і треба було зачинати відробляти панщину, покидав господарство і приставав до гайдамаків. А на Поділю, Волини та Полїсю і пільг не було нїяких, тільки була важка панщина. Против тих польсько-шляхотських порядків селяни не переставали бунтувати ся, так що властиво польська шляхта на українських землях нїколи не могла бути спокійна за своє житє і маєток. Коли лише трапляла ся добра нагода, селяни нападали на проїжих панів, били їх та грабили, нападали на двори сусїдних панів, на листочка і погулявши переходили за границю Польщі, в запорожські степи. Між гайдамаками, які діставали ся в руки польських властий, бачимо й таких селян, що тільки перший раз пристали до гайдамаків, але бачимо й таких, що не одно бачили нам своїм віцї, бували й на Запорожу і на ріжних службах і господарували і нерах уже були в гайдамаках. І чим більше зростала гайдамаччина, тим більше надїй покладають на неї селяни, вважаючи її одиноким способом боротьби против польсько-шляхотського панованя. Досить було найменьшої причини, аби навіть небідний селянин кинув і господарство й родину і пристав до гайдамаків, вважаючи їх, очевидно, мстителями за неволю всего народу.

Побіч селян, з яких складала ся найбільша часть гайдамацких віддїлів, бачимо також . Правда, вони не робили панщини, але за пра­вославну віру їх так само переслїдували, як і селян, а до того наслїдком вічних неспокоїв міста на Українї були дуже підупали, так що бідному чоловікови хиба лишало ся або вмирати з голоду або йти в гайдамаки.

Між гайдамаками бачимо також людий . Були се люди, котрі якимсь чином утратили маєток, що в тодїшних часах було дуже легко, бо на такого середно-заможного шляхтича ліг просто напасти великий пан і відібрати йому маєток;ті шляхтичі не маючи нїчого до страченя, приставали до гайдамаків. Але між ними мало було таких, що пристаючи до гайдамаччини, хотїли бороти ся против польсько-шляхотського панованя в загалї; найбільше з них брало участь в гайдамацьких віддїлах просто тому, аби поживити ся чужим добром. Зрештою шляхтичів у гайдамацьких віддїлах було дуже не богато і чим більше гайдамацький рух ставав загально-народнїм протестом против польсько-шляхотського панованя, тим меньше бачимо в нїм людий шляхотського походженя.

Далї бачимо між гайдамаками . Се зрозуміле, бо-ж православна церков і її слуги були під польсько-шляхотським панованєм у найбільшім пониженю.

Та не лише з українського народу складали ся гайдамаки: між ними бачимо також „Волохів“ і „Филиповцїв“. „Волохи“, се Молдавани, які або самі прийшли з Молдавії та поосїдали на українській землі, користаючи зі свобідних років, які давала на Правобічній Україні польська шляхта, або таки сама польська шляхта спровадила їх сюди, аби з них з'органїзувати віддїли против гайдамаків. Але вони дуже швидко зжили ся з місцевою українською людністю і замість помагати польській шляхтї против гайдамаків, самі приставали до гайдамаків. А „Филиповцї“, се московські раскольники (то є ті, що розкололи ся, відступили від тої віри, яку визнавав загал; вони не хотіли піддати ся церковним приписам Петра І.), які прийшли також на Правобічну Україну користати із свобідних років. Вони не зживали ся з українською людністю і тримали ся з боку; гайдамацькі віддїли вони складали тільки самі з себе і на свою руку ходили поживити ся чужим добром.

В кінцї між гайдамаками подибуємо, хоч дуже мало, Жидів-вихрестів. Се люди, котрих або гайдамаки присилували вихрестити ся і йти з собою, або роблять вони з гайдамаками інтереси, купують у них забране добро. Таких, що протестують против польсько-шляхотського панованя, між ними нема.

Доси ми розказували, хто йшов у гайдамаки з тих українських земель, що були під польським панованєм. Але й ті українські землї, що були під Москвою, також не були байдужі до того гнету, який терпіли їх брати під польсько-шляхотським панованєм, і або приставали до гайдамаків, або хоч помагами їм. Із селян та міщан у Київщинї та в Лївобічній Українї приставало до гайдамаків не богато; вони більше помагали гайдамакам: переховували їх у себе, давали їм страву, збрую, гроші. За те приставали до гайдамаків і брали провід над гайдамацькими віддїлами Запорожцї, почавши від 1735 р., коли вони вернули з під Турка і відновили Сїч. І чим близше до 1850 р., а відтак до 1868 р., тим більша участь Запорожцїв у гайдамацьких руках.

І лївобічні селяни та міщани і Запорожцї не шукають у гайдамацтві користи, рабунку. Нї, їх веде в гайдамацькі віддїли почутє тої кривди, якої зазнають їх брати під польсько-шляхотським панованєм, бажане боронити православну віру від переслїдувань і понижень; загалом причини, задля яких вони пристають до гайдамаків, на-скрізь ідейні. Вони не могли помирити ся з тим, що так богато їх рідного краю має на все остати під панованєм Польщі і вважали своїм сьвятим обовязком помагати тим, що хотять визволити рідний край з-під польсько-шляхотського панованя. Особливо Запорожцї, яких одинока цїль була боронити рідного краю і віри перед ворогами, вважали війну з польською шляхтою просто сьвятою війною і не могли не брати в нїй участи.

Отся участь українських селян у гайдамацькім руху проявляла ся не тільки в тім, що селяни ходили в гайдамаки. Не меньше важна для руху була також та прихильність, з якою відносив ся до гайдамацьких віддїлів той селянський загал, що стогнав під польско-шляхотським панованем. Коли гайдамаки з'явили ся на польськім боцї, то селяни запомагали їх, чим могли. Посилали їм потрібну поживу, запрошували їх у село на могорич, довідували ся, чи не грозить їм яка небезпека з боку польського війська, показували їм дорогу, переховували їх у себе, коли треба було їм ховати ся перед польською погонею, так що нераз польські офіцири жалують ся, що гайдамаків годї зловити, бо вони десь пропадають мов під землю. Через зиму гайдамаки проживали по селах або у своїх свояків або таки у чужих людий і хоч усї знали, що вони весною підуть знов у гайдамаки, перед доносами були вони безпечні. Загалом загал селянства уважав гайдамаків борцями за свою справу, своїми людьми, помагав їм у всїм і тому уряд мимо таких строгих кар був безсильний против руху, за яким стояв увесь нарід.

, щоби виступити в похід?

Очевидно, що не на тих українських землях, які були під панованєм Польщі, бо-ж трудно було під оком польського уряду збирати ся в тїй цїли, в якій збирали ся гайдамацькі віддїли. І так гайдамаки збирали ся за границею польської держави, на Лївобічній Українї, в Київщинї або на запорозьких степах і вже готовими віддїлами переходили звідти польську границю, щоб очищати свою землю від панів і Жидів.

Найменьше гайдамацьких віддїлів складало ся на Лївобічній Українї. У густо залюдненій країнї, серед осїлого хліборобського люду, під чуйним оком московських урядників та козацьких старшин лївобічних полків трудно було збирати ся гайдамацьким віддїлам.

Далеко частїйше місцем збору для гайдамаків був київський округ на правобічній Українї, що — як уже було сказано — належав до Москви. Сюди тїкали гайдамаки також по невдатних походах. У самім Київі міщани сприяли гайдамакам, приймали їх у себе, достарчали їм поживи, зброї і навіть гроший, одним словом усего, що було потрібне до походу. А по скінченім походї знов переховували у себе гайдамаків і їх здобич, помагали їм продати награблене добро і т. д. Правда, московські урядники докладали всіх сил, аби спиинити сї приязні зносини між гайдамаками й київськими міщанами, але се їм не удавало ся. В додатку Київ був вигідний для гайдамаків і тим, що тут був широкий міський самосуд і всіх арештованих військовий уряд мусїв віддавати під магістратський суд до міської тюрми. А магістрат, зложений із міщан, прихильних гайдамакам, або не бачив доказів вини і випускав арештованого на волю, або віддавав його міщанам на поруку, або в кінцї так довго вів справу, аж винному вдавало ся втекти із зле стереженої міської тюрми, — карав тільки у виїмкових випадках, коли московські урядники вже дуже налягали на те.

Ще одна обставина робила Київ дуже вигідним місцем для гайдамаків. У Київі були, як звістно численні православні монастирі, у яких монахи відносили ся до гайдамаччини, як до боротьби за сьвяте дїло. Адже у Київ, той осередок православного релігійного житя, що дня доходили скарги від православних з-під панованя Польщі, навертаних силоміць на унїю. Сюди втїкали православні духовні, прогнані з парохій унїятськими духовними при помочи польського уряду. Сюди приходили що весни на прощу українські люди з-під польського панованя і своїми оповіданями про ті муки й переслїдуваня, які вони мусять терпіти за православну віру, просто лякали черцїв. Одним словом, у Київі відбивало ся живим відгомоном усе те, що мусїла терпіти православна віра під Польщею і тому не дивниця, що київські монахи сприяли гайдамакам, уважаючи їх мстителями за зневагу православної віри. Коли висше православне духовенство старало ся помогти православним у Польщі дипломатичною дорогою та засилало жалоби і просьби до російського правительства, прості монахи, що дуже часто були самі з селян, не мали довіря до тої „висшої політики“ і вважали гайдамаччину найпевнійшим способом против наруги над православною вірою в Польі. Через те кождий гайдамацький віддїл, який збирав ся йти на польський бік, уважали вони справедливим местником за православну віру і запомагали його, як могли. Особливо вигідним для гайдамаків було те, що до київських монастирів належало богато маєтків у околици: села, хутори, лїси, пасїки, що належали до монастирів, творили дві третини київського округа. В тих маєтках, далеких від міста і через те безпечних перед оком московських урядників, гайдамаки знаходили все певне пристановище. Весною, коли до Київа сходили ся купи богомольцїв, то з них віддїлювала ся та часть, що хотїла пристати до гайдамаків. Були се не тільки українські селяни з-під панованя Польщі, але також Запорожцї, що приходили тодї до Київа збирати гайдамацькі віддїли, а також ті, що вже нераз водили гайдамаків похід. Вони розходили ся по ріжних монастирях, ставали там на службу в монастирських маєтках, а коли натрапили на управителя маєтку, прихильного гайдамакам, починали збирати віддїл і вибирали ся на польський бік.

Та все таки у Київщинї збирати гайдамацькі ватаги було не легко і найбільше збирали ся вони в безлюдних степах, що належали до Запорожа, де нїхто не міг їх мати на оцї. В сї степи від давна тїкали українські селяни і з польського і з московського боку від усякої біди і тут усе повно було ріжного народу, який не мав нїякого постійного пристановища. Через те вистало якому сьмілому ватажкови гукнути і вже кругом нього збирав ся віддїл відважних людий, готових на все, які знали, що вернувши з походу в Польщу, знайдуть знов у тих безлюдних, безмежних степах безпечний захист. Крім того здовж польської границї тягнули ся тут з обох боків лїси, так що гайдамакам було вигідно переходити з запорозького боку на польський. І хоч московські урядники й натискали на запорозьку старшину, аби вона не позволяла збирати ся в запорозьких степах гайдамацьким віддїлам, а вона, будучи залежною від Москви, старала ся, як могла, спинювати творенє гайдамацьких віддїлів, то се нічого не помагало. На безмежних степах легко було сховати ся від усякої власти тим більше, що прості Запорожці були прихильні гайдамакам і самі дуже часто обіймали провід над гайдамацькими віддїлами. Через те тут найбільше складало ся гайдамацьких відділів, і то досить численних, навіть по тисячі й більше людий, і ті віддїли, що зложили ся тут, мали і лїпшу зброю і конї, а деколи навіть і хоругви й гармати, як правильне військо, маючи час постарати ся о всї ті річи.

Ті гайдамацькі віддїли, що збирали ся на Лївобочній Українї, та в Київщинї, діставали все потрібне: і зброю і поживу і конї від тамошнїх селян та міщан і перейшовши на польський бік, не потребували вже журити ся про ті річи і могли від разу нападати на панів і Жидів. Та не так добре стояли ті, що збирали ся в степах. Брак зброї, пороху та коний часто примушував їх відкладати похід на досить довгий час, вони мусїли постаратися найперше за ті річи і аж тодї брати ся до своєї властивої задачі. Коли зброї та коний не ставало на всю ватагу, тодї перше всего гайдамаки розбігали ся діставати річи. Одні підкрадали ся то під татарські табуни то на польський бік, де пасли ся панські табуни і заганяли конї, другі заганяли з панських пасовиск худобу на заріз, иньші навіть нападали на панські двори близько границї, аби дістати, що потрібне. А найсміливіші нападали навіть на поодиноких польських вояків або й на невеличкі віддїли коло границї і відбирали від них зброю.

Узброївши ся та вибравши , гайдамаки старали ся нічю перейти польську границю. Перейшовши її, нападали як найшвидше на найближші двори, а коли їх було богато то й на місточка.

При такім способі боротьби, який мусїли вести гайдамаки, дуже важною річю була скорість і свобода рухів, тому гайдамаки нїколи не закладали табору, а поживу брали тільки на пару днїв. Потім меньші віддїли вдоволяли ся тим, що діставали від місцевих селян, а більші заганяли панську худобу, вівцї, забирали хлїб.

Важною річю в гайдамацьких походах було також знати околицю, в яку вибирав ся віддїл. Вибираючи ватажка, гайдамаки вважали не тільки на його хоробрість і відвагу, але також на те, чи він знає ті околицї, в які віддїл вибираєть ся. Крім того старали ся вони набрати в віддїл як найбільше людий з тої околицї, куди збирали ся йти. Коли-ж віддїл приходив у яке мало знане місце, то гайдамаки вибирали собі проводиря з-поміж тамошнїх людий. Місцеві селяни раді були показати гайдамакам дорогу і тому все згоджували ся бути провідниками, тільки нераз про людське око такий провідник із селян просив гайдамаків, щоби звязали йому руки, ведучи його через село, аби иньшим людям здавалося, що його присилували показати дорогу. Се робило ся в тій цїли, щоби пізнїйше, коли-б до такого провідника причепив ся польський уряд, він міг доказати, що не добровільно показував дорогу. Але трапляло ся й так, що гайдамаки прилапали десь по дорозї якогось панка і таки на правду присилували його показувати дорогу. Такий панок мусїв їх нераз вести у свій власний двір.

Численнїйші ватаги висилали звичайно перед кождим більшим нападом найпроворнїйших товаришів розвідати ся, де стоїть польське військо, як добратися до замків та місточок і т. д. Такі розвідчики перебирали дуже часто за крамарів, удавали що йдуть у знакоме село нїби до родини, удавали жебраків, щоденних робітників. Богато з них попадало в руки польського війська і просто на шибеницю, але все таки хоч якась часть встигала вивідати ся, що треба. Меньші гайдамацькі віддїли нападали тільки на проїжих шляхтичів та Жидів, на меньші шляхотські двори, на унїятських духовних та на жидівські коршми. Не жалували і християнських крамарів, які попадали їм під руки. Тільки сї тратили лиш часть свого маєтку, який забирали гайдамаки, а шляхтичі і Жиди все накладали головою.

Більші віддїли не брали ся за таку „дрібну роботу“, тільки нападали на міста, панські замки, крамарські місточка. А коли по дорозі попадали ся їм під руки проїжі люди, то з православних брали вони тільки присягу, що нїкому про них не скажуть, і пускали їх спокійно далї; за те в панів та Жидів відбирали маєток, а їх самих вязали та укладали в якімсь ярі під доглядом одного або кількох товаришів. Гайдамака, довідавши ся, що його віддїл уже безпечний, покидав повязаних панів та жидів і чим скорше доганяв свій віддїл, а повязані ждали, доки не знайде їх яка милосерна душа та не увільнить із посторонків.

Більші віддїли старали ся звичайно опанувати якесь місто чи замок, якого військо стерегло цілої околицї, а коли місто чи замок були в їх руках, тоді вони розбігали ся по цїлій околицї. Діставши замок чи місто у свої руки, гайдамаки вбивають шляхтичів, ксьондзів та жидів, старають ся зруйнувати костели, канцелярії, понищити всї документи, і в кінці забирають собі всї дорогі річи, які не потребують по дорозї великого заходу. Тут бачимо всї характеристичні риси гайдамацького руху: протест поневоленої мужицької кляси против панів і жидів, протест релігійний против римо-католицького духовенства, протест полїтичний против суспільних порядків, який виявляв ся тим, що гайдамаки руйнували уряди й нищили документи, в кінцї, як у всякій революції, бачимо грабленє маєтку ворога.

Узявши замок, гайдамаки першого вбивали „губернатора“ (управителя) або самого пана замку, потім його родину, службу, вояків та гостий, а далї „гуляли“ по цїлім місточку, вбиваючи всїх шляхтичів, Жидів і ксьондзів, за якими найбільше шукали і над якими найбільше збиткували ся. Протест против римо-католицизму, який поневолив православну віру, проявляли гайдамаки також тим, що нападали на костели, зневажали їх, рабували і руйнували.

Обуренє гайдамаків против польсько-шляхотських порядків на Українї виявляло ся найсильніше в завзятім руйнованю урядових канцелярій та нищеню всіх документів. І се зовсїм зрозуміла річ. Адже писані документи се правна підвалина того устрою, від якого так страждав український нарід. На підставі документів шляхта, забрала землю, яка належала колись селянам, на підставі документів шляхта вимагала від селян панщину, з документами в руках шляхтич відшукував утїкачів, з документів оголошували гайдамакам кару смерти... Одним словом, де тільки пан хотїв скривдити селянина, загарбати його землю, присилувати його робити панщину, віддати його до суду, зараз покликував ся на документ. Длятого не дивниця, що гайдамаки так завзято нищили всї документи, які попадали їм у руки. Вони знали, що як виріжуть панів і попалять документи, то земля знов стане , „“, і кождий зможе собі заорати, скільки йому буде треба; знали, що як не буде документів, то не буде підстави домагати ся панщини, податків... Документи, се писані підпори істнуючого устрою і гайдамаки знали, що коли ті писані підпори будуть знищені то й сам устрій буде дуже захитаний.

Понищивши документи, гайдамаки брали ся забирати ріжні дорогі річи, найперше конї та зброю, а далї золото, срібло, дорогу посуду й одїж. Усе те складали в мішки і привязували до коний, а потім завозили в якесь безпечне місце і дїлили ся. Кождому, навіть ватажкови, припадала рівна пайка. По подїлї кождий робив зі своєю пайкою що хотїв: або продавав, або ховав десь у безпечне місце, а потім вернувши з походу до дому, уживав. Польський уряд хоч і попадав коли на зрабоване добро, то воно було вже в иньших руках і тільки в якїйсь невеликій части. Коли-ж гайдамаки бачили, що польська погоня може в них відобрати здобич, то закопували її в безпечне місце і потім той, хто живий остав із цїлої громади, брав її собі.

Польські війська мало коли встигали напасти на гайдамаків, коли ті йшли походом на міста; звичайно здоганяли їх, коли гайдамаки вертали вже з походу з добичю. Найчастіше гайдамаки таки втікали, а коли польському війську і вдавалося їх дігнати, то вони боронили ся з таким завзятєм, що нераз польське військо мусїло таки відступати. І не диво: кождий гайдамака знав, що коли попаде в польські руки, то не мине його шибениця, а дуже часто ще й якась тяжша смерть, отже волів уже впасти в бою, уклавши на смерть хоч кількох ворогів.

Так розказали ми, як збирали ся гайдамацькі віддїли і як вони нападали на панські двори, міста та місточка. Тепер подивимо ся, що зробила польська шляхта, аби обороняти ся від гайдамаків.

Усі заходи польської шляхти на українській землі против гайдамаків були такі: 1) Вона виправляє до сойму, короля та гетьманів послів, які просять, аби на українські землї прислати більше війська, щоб воно боронило шляхту від гайдамаків; крім того шляхта домагаєть ся від центрального уряду, аби він будував твердинї для оборони перед гайдамаками, а навіть із державної каси звертав поодиноким шляхтичам шкоду, яку їм своїми нападами зробили гайдамаки. 2) з огляду на те, що гайдамацькі віддїли збирали ся, як се було описано, на московськім боці, шляхта стараєть ся ріжними дипльоматичними способами заставити Росію, аби вона вмішала ся в гайдамацьку справу. Але шляхта не вдоволяєть ся тим, що робила в тій справі Росія, тільки жадає, аби Росія взяла на себе всю оборону шляхти перед гайдамаками і зі своєї державної каси платила за всї шкоди, які шляхта мати-ме від гайдамаків. 3) В кінцї бачимо заходи, аби своїми власними силами з'орґанїзувати оборону против гайдамацьких нападів. Але сих заходів дуже мало і в додатку вони до нїчого не доводять.

Сї заходи польської шляхти против гайдамаків показують найліпше її клясовий еґоїзм. Щоби дати що на оборону своїх маєтків із власної кишенї, до сего вона неохотна, тільки шукає, якби чужими руками для себе робити, як би то від власного правительства, то від російського вимогти не тільки оборону своїх маєтків, але навіть зворот шкоди, зробленої гайдамаками. Ті славетні „оборонцї вітчини“, якими величає себе польська шляхта, не вміли й не хотіли боронити навіть власного маєтку, тільки домагали ся оборони від других.

Тепер придивім ся близше тим способам оборони польської шляхти против гайдамаків.

Усе військо, яке мала в 18-ім столїтю польська держава, виносило 17 до 18 тисяч, з чого на Польщу (бо цїле військо було поділене на литовське і польське) припадало 12 тисяч. Ті 12 тисяч були знов подїлені на чотири „партії“: великопольську, малопольську, судомирську і українську. Значить, на „“, то є на ту часть польського війська, що мала боронити українські землі перед гайдамаками, припадало коло три тисячі людий. Але таке число війська було лиш на папері. На правду польська шляхта робила військову службу так недбало, що „українська партія“ складала ся звичайно ледви з 700 до 1000 людий. Розумієть ся, що такого малого числа війська було за мало до оборони польської шляхти перед гайдамаками, і вона раз-у-раз через своїх послів налягає на короля, на сойм та на гетьманів, аби на українські землї прислати більше війська. Але при тім польська шляхта застерігала ся, аби те збільшене війська не потягало за собою збільшенє податків від шляхотських маєтків на Українї, а що в державній касі ледви ставало гроший на істнуюче військо, то й бажаня польської шляхти з українських земель годї було сповнити.