Галичина в рр. 1918–1920

Front matter

INSTITUT SOCIOLOGIQUE UKRAINIEN.

Etudes et documents relatifs à l'histoire de la révolution ukrainienne de 1917–1920. Vol. V, par Dr. M. Lozynsky.

Розвідки і матеріяли. Книга пята.

Переднє слово

Переднє слово.

В сій праці поклав я собі за задачу дати огляд політичної історії української Галичини в часі творення української державности.

Обробленнє праці не є рівномірне. На скільки я сам був учасником подій, має вона до деякої міри мемуарний характер. Там знов, де треба було опиратися виключно на документи (акти державної влади, преса і т. п.), я мусів обмежитися матеріялом, який міг зібрати в еміґраційній обстанові. Через те окремі части праці не однаково повні й оброблені.

Та все таки я думаю, що ліпше видати працю в такім виді, в якім я її тепер міг написати, ніж відкладати її до того невідомого часу, коли можна буде зібрати й використати весь матеріял. І в такім виді — сподіюся — вона сповнить свою задачу.

В кінці ще одно:

В звідомленню „До українського громадянства“, яке я оголосив, усунувшися від урядової діяльности, я заповів, що докладне звідомленнє з моєї урядової діяльности буде подане в моїх двох працях:

1) „Справа Східної Галичини на Мировій Конференції“ і 2) „При державній праці (Львів-Станиславів-Париж)“.

Випускаючи сю працю, я до певної міри сповняю також висше зазначену обітницю, бо представленнє справи Східної Галичини на Мировій Конференції ввійшло в цілости в сю працю, а так само ввійшла сюди значна часть матеріялів і уваг, які мали ввійти в другу з заповіджених праць.

Гайдельберґ, май 1921.

Др. Михайло Лозинський.

Від Видавництва

Від Видавництва.

Отся книга М. Лозинського служить доповпеннєм праці П. Христюка, що подає загальний начерк історії революції на великій Україні. Український Соціольоґичний Інститут бажав би доповнити сей начерк подібними працями про розвій подій в тих же роках в таких краях як Закарпатська Україна, Бесарабія, Крим, Кубань, українські кольонії на Далекім Сході. Досі переговори, ведені з місцевими громадськими діячами, ще не запевнили йому таких праць, тому він звертається отсею дорогою до всіх, що розпоряджають відповідним матеріялом до історії революційної доби в котрімсь з отсих країв і готові були б дати її начерк, аби зволили зголоситися до Інституту, щоб порозумітися ближче в сій справі.

Як праця П. Христюка так і отся книга М. Лозинського видається Українським Соціольоґичним Інститутом на гроші зібрани нашими земляками в Сполучених Державах Півн. Америки, Канаді і Бразилії для „Комітету Незалежної України“, котрі сей комітет передав Укр. Соціол. Інститутови при своїй ліквідації. Вдячна згадка від усіх, хто користатиме з сих праць, належиться отсим американським жертводавцям.

М. Гр.

Розділ I. Положеннє Галичини в Австрії

I. Часть.

Галичина в світовій війні.

Розділ I.

Положеннє Галичини в Австрії.

Українську Галичину заняла Австрія при першім розділі Польщі в 1772. р., покликаючися як на правний титул на права угорської корони до сього краю з часів галицько-волинської держави і з пізнійших договорів між польськими й угорськими королями.

Адміністративно злучено її з польськими землями, набутими Австрією при розділах Польщі і з набутою від Туреччини Буковиною. В кінці, після ріжних експеріментів і плянів, утворено в 1850. р. з сих територіяльних набутків Австрії два „коронні краї“: „Королівство Галичину й Володимирію з великим князівством Краківським і князівствами Освєнцімським і Заторським“, яке обнимало набутки Австрії при розділах Польщі, і „Князівство Буковину“, яке обнимало висше згаданий набуток від Туреччини.

Таким чином українську Галичину злучила Австрія з польськими землями, набутими при розділах Польщі, в один край, в якім підчас конституційної перебудови Австрії на основі автономії — „коронних країв“ вся політична власть, дякуючи мішаному складові населення, соціяльній перевазі польського елєменту, політичній будові австрійської держави і політиці австрійського правительства, дісталася в польські руки.

До часу заведення загального і рівного виборчого права в Австрії (1907.) сю власть виконувала польська шляхта. Опісля перейшла вона на польську демократію, яка виробила відповідну до сього політичну теорію, а саме: що те, що в періоді свого панування здобула польська шляхта, є загально-національним добром польського народу, т. зв. „національним станом посідання“, який оберігати і розширяти має обовязок кожда нова кляса, яка приходить до політичної власти.

Словом, від часу конституційної будови Австрії (1861.) до її розпаду (1918.) австрійський „коронний край“ Галичина оставався під політичним пануваннєм Поляків, творячи суроґат польської держави під Австрією. Се польське пануваннє опиралося на отсих підставах:

На основі виборчого закона до австрійського парляменту Поляки творили більшість представництва Галичини в австрійськім парляменті. Се відношеннє не могло бути змінене без їх згоди.

При розбиттю австрійського парляменту на велику скількість національних і політичних ґруп Поляки, які в справі польського національного стану посідання в Галичині все зберігали одноцільний національний фронт, були таким сильним чинником, що проти їх волі парлямент і правительство були безсильні і все мусіли платити їм ціну, яку вону жадали, себ-то оберігати і розширяти їх національний стан посідання в Галичині.

В склад австрійського правительства все входили 1—2 міністри Поляки з портфелями, які оберігали польські інтереси в правительстві і перед короною.

Крім того від 1871. р. входив у склад австрійського кабінету міністер Поляк, який de jure був міністром без портфелю, та de facto з широкими компетенціями і правом „veto“ у всіх справах, які відносилися до Галичини.

Цісарським намісником для Галичини, який був шефом цілої державної адміністрації в краю, був призначуваний усе Поляк.

На основі виборчого закона до галицького сойму Поляки мали забезпечену подавляючу більшість у соймі, що віддавало в їх руки автономне законодавство і адміністрацію в краю.

Польське представництво в австрійськім парляменті і галицькім соймі творило орґанізацію, яка мала вплив на призначеннє і відкликаннє польських членів австрійського правительства і галицького намісника.

Окремі закони і розпорядки забезпечували пануюче становище польської мови в державних і краєвих установах Галичини.

Супроти українського народу в Галичині продовжали Поляки політику бувшої польської держави, на скільки се було можливо з огляду на українське національне відродженнє, на політичні поняття і відносини 19. віку і на австрійську конституцію. Ся конституція, хоч проголосила правно-державний принціп рівноправности народів держави тільки теоретично, не переводячи його в практиці державного життя, одначе все таки давала кождому народові держави, особливо в области мови і культури, ряд управлень і змогу боротися за оберіганнє й розширюваннє їх.

В половині 19. віку політика галицьких Поляків супроти Українців стояла ще на становищі заперечування істнування української нації як культурної одиниці; на тодішню польську думку шлях укра- їнського племени до культури повинен вести через польонізацію; культурний тип людини з українського племени повинен бути „gente Ruthenus natione Polonus“.

Коли показалося, що се становище супроти національного розвитку українського народу не вдержиться, польська політика заняла становище ставлення як найбільших перешкод розвиткові української мови і культури, розуміючи дуже добре, що на певнім ступні сього розвитку український нарід розпічне боротьбу за політичну власть.

Коли-ж ся боротьба за політичну власть на добре розгорілася польська політика від початку 20. віку рішила відібрати українському народові територіяльну підставу боротьби за політичну власть: одноцільну національну територію, змагаючи до того, щоб українська Галичина через польонізацію українського і жидівського елєменту по містах і насаджуваннє польського сільського елєменту шляхом кольонізації поміщицьких маєтків польським селянством стала територією національно на стільки мішаною, щоб Українці не могли сягати по політичну власть на сій території.

Основним змаганнєм української політики в Австрії було змаганнє до поділу „коронного краю“ Галичини на національні складові части українську й польську й до утворення з української Галичини автономного українського „коронного краю“, в якім політичну власть виконував би український нарід.

В 1848. р, коли тодішня революція уможливила галицьким Українцям виступленнє на арену політичного життя, українська політична орґанізація, w:Головна Руська Рада, поставила те домаганнє в такій формі, щоби з української Галичини, української части Буковини й української території Угорщини, себ-то з усіх українських земель Австрії, утворити одноцільний автономний український коронний край.

Се домаганнє, яке , підпирана цілим українським населеннєм, дуже енерґічно заступала перед короною, правительством і австрійським Установчим Державним Соймом, було тоді близьке до здійснення. Прихилялося до нього передовсім австрійське правительство, яке тим способом думало зменшити територіяльну підставу політичної сили Поляків у державі, обмежуючи її на польську етнографічну територію; так само мало воно прихильників в Установчім Державнім Соймі. Одначе в рішаючу хвилю не знайшло воно в нім більшости і т. зв. кромерижський проєкт австрійської конституції полишає українські й польські землі, набуті Австрією при розділах Польщі, як один „коронний край“.

Зломивши конституційні змагання і привернувши абсолютизм (1851.), австрійське правительство закинуло також плян поділу Галичини.

Примушене через 10 літ до конституційних реформ, воно — як уже вище зазначено — помирилося з Поляками і віддало їм політичну власть в Галичині.

Від сього часу домаганнє утворення автономного українського „коронного краю“ в Австрії відсунулося в сферу будучности, коли національна боротьба між народами держави примусить її до перебудови на основі автономії національних територій. Домаганнє такої передумови, яке в 1899. р. австрійська соціяльна демократія приняла в свою проґраму, мало в галицьких Українцях горячих прихильників. Одначе було воно поки-що домаганням будучности.

Ще в дальшу будучність відсуненим домаганнєм, радше далеким ідеалом ніж реальним домаганнєм було з'єдиненнє всіх українських земель в одну незалежну державу, якого одні сподівалися від загально-европейського воєнного конфлікту, другі від соціяльної революції. Одначе сей ідеал що-раз сильнійше вростав в уми й серця галицьких Українців, даючи їм силу до важкої щоденної боротьби за національне і соціяльне визволеннє.

Ся боротьба йшла за демократизацію виборчого права до австрійського парляменту й галицького сойму, за оберіганнє й розширюваннє управнень української мови, за здобуваннє змоги розвитку української культури, за широких селянських мас до боротьби проти соціяльного поневолення, за оборону здобутих прав перед насильством польської адміністрації.

В сій боротьбі були періоди великого загострення і траґічних подій, коли українським населеннєм, особливо селянством і студенством, заповнювалися вязниці, лилася кров і падали жертви українські. Так було цілі 1890-і роки при виборах до австрійського парляменту і галицького сойму, ціле перше десятиліттє 20. віку в боротьбі за український університет, в масових страйках українського селянства і в наймогутнійшім з усіх українських масових рухів того часу — русі за загальне і рівне виборче право до австрійського парляменту і галицького сойму. З українського боку ся боротьба зазначилася вистрілом українського студента Мирослава Січинського в цісарського намісника Галичини, польського ґрафа Андрія Потоцького (12. цвітня 1908.).

Національний бік сеї боротьби зливався з соціяльним: та сама кляса польського народу, польська шляхта, кляса польських поміщиків, виконувала політичну власть в краю і панувала соціяльно над українським селянством.

До кінця 19 віку инші кляси польського народу: міщанство, селянство і робітництво, майже не мали політичної сили і для скріплення своїх позицій кликали Українців до „спільної боротьби“ проти „спільного ворога“: польської шляхти, яка „однаково гнете оба народи: польський і український“. В ті часи для освідомлення й орґанізації польського селянства й робітництва вложили чимало праці визначні українські громадяни (Іван Франко, Михайло Павлик, Микола Ганкевич і ин.). Та коли в міру демократизації політичного життя Австрії польська демократія почала приходити до політичної сили, вона разом з польською шляхтою стала одним фронтом проти українських націо- нальних і соціяльних визвольних змагань в обороні польського „національного стану посідання“.

Результатом сеї боротьби в публично-правній области було здобуттє представництва в австрійськім парляменті й галицькім соймі (в скількости по-над одну четверту цілого галицького представництва, — що очевидно далеко не відповідало праву українського народу на основі демократичного принціпу), української народньої школи (з великими обмеженнями в користь польської мови і польського політичного духа), кількох українських середніх шкіл, кількох українських катедр па теольоґічнім, фільософічнім і правничім факультетах львівського університету, права зносин з державними установами українською мовою, права державних підмог для українських культурних і економічних інституцій і т. и.

Ще важнійше від тих здобутків було те, що в боротьбі за них і дякуючи їм творилося українське громадське життє, росла національна, політична і соціяльна свідомість, орґанізувалися українські народні маси, розвивалася українська культура, творилися в усіх областях громадського життя в українській національній формі загальні цінности.

В се твореннє українського національного життя вносили великий ідейний і фактичний вклад Українці з Росії, які через репресії царської Росії над Україною мусіли переносити значну часть своєї діяльности в Галичину.

Зносини між галицькими і російськими Українцями істнували, почавши від половини 19. віку, і чим далі ставали що-раз інтензивнійші. Вистане згадати імена Костомарова, Куліша, Драгоманова, Кониського, Грушевського, які мали живі звязки з Галичиною. В 1880-их і 1890-их рр. багато українських письменників з Росії містили свої твори в галицьких виданнях, особливо в „Зорі“, „Народі“, „Життю і Слові“, „Літературно-Науковім Вістнику“. Від 1900. р. Львів стає еміґраційним центром Революційної Української Партії й инших українських політичних ґруп, аж доки революція 1905. р. не дала їм змоги перенести всю свою діяльність на Україну.

Так спільними силами синів цілої України творилися в Галичині всеукраїнські цінности.

Одначе обі части України, розділені кордоном, все таки за мало зжилися з собою, за мало злилися в одну цілість. Се відбилося траґедією непорозумінь між ними в хвилі, коли упадок Росії й Австро-Угорщини кликав до обєднання в один національно-державний орґанізм.

Австрійські і зокрема галицькі політичні відносини: велика сила консервативно-клерикальних елєментів, національна боротьба між усіми народами держави, недостача революційного духа в демократичних і соціялістичних партіях, важка щоденна політична боротьба за дрібні реформи, використуваннє виступів якоїсь ґрупи серед одного народу проти його національних змагань взагалі ґрупами другого народу, все те наложило свою печать на політичну ідеольоґію і психольоґію галицьких Українців.

Під партійно-політичним оглядом галицькі Українці ділилися на пять ґруп: чотири й одну , яка стояла на становищі неістнування окремої української нації, була під суспільно-політичним оглядом реакційна і зрештою відгравала все меншу й меншу ролю в життю українського народу Галичини.

Партії, які стояли на українськім національнім становищі були, числячи з права на ліво: христіянсько-суспільна, національно-демократична, радикальна і соціяльно-демократична.

Перша з них, се дитина невдачної польсько-української угоди з 1890. р. Коли загал партії народовців, побачивши, що польська сторона не додержує угоди, перейшов до опозиції, — вірною угоді осталася невеличка ґрупа інтеліґенції, переважно урядовців, яка в дальшім розвитку приняла назву партії. Консервативно-клерикальна під суспільно-політичним оглядом і угодова супроти польського панування, не мала вона майже ніякого політичного значіння.

Наисильнійша була партія , яка опановувала майже все громадське життє українського народу в Галичині. В її рядах знаходилася переважна часть духовенства і світської інтеліґенції, як також більша часть селянства. Історично беручи, був се центр українського національного табору в Галичині, т. зв. народовців. Коли в процесі партійної діференціяції творилися праві й ліві ґрупи, центр приняв також форму партійної орґанізації. В 1899. р. партія народовців відновилась допливом молодших радикальних елєментів з інтеліґенції, приняла назву національно-демократичної (народньої) партії й ухвалила проґраму, яка своїм демократизмом майже не ріжнилася від т. зв. мінімальних проґрам соціяльно-демократичних партій. В марті 1919. національно-демократична партія приняла назву партії і змінила проґраму відповідно до потреб будови української держави, остаючи на тім самім ідейнім ґрунті демократизму.

партію заложили в 1890. р. прихильники Драгоманова. Партійна проґрама признає своєю основою соціялізм. Одначе в практичній діяльности сей соціялізм був вивіскою без змісту. Радикальна партія внесла цінний фермент радикальних ідей в ціле громадське життє галицьких Українців. Одначе сильною політичною орґанізацісю не змогла стати.

партію заложили в 1899. р. ті нечисленні українські соціяльні демократи, які до того часу працювали або в польській партії або були діячами української радикальної партії. Зріст української соціяльно-демократичної партії спипювала її залежність — ідеольоґічна й фактична — від польської соціяльної демо- кратії. Осуджуючи різкійші прояви української визвольної боротьби проти польського гнету як „націоналізм“ і „шовінізм“, вона дискредитувала себе в широких кругах українського громадянства і позбавляла себе допливу інтеліґентних сил. Українського пролєтаріяту по містах не могла орґанізувати, бо він — національно неосвідомлений — був бажаним матеріялом для польської соціяльної демократії, яка пильно берегла його перед національним освідомлюваннєм. За право орґанізувати український міський пролєтаріят в кінці таки розгорілася боротьба між українською й польською соціяльною демократією, доводячи навіть до хвилевого розпаду української соціяльної демократії на дві ґрупи: національну і польонофільську. В кінці український сільський пролєтаріят (в точнім значінню слова) був за мало численний і занадто темний, щоб могти дати опертє для сильної політичної орґанізації.

Се представленнє партійних відносин показує, що загал українського громадянства в Галичині оставався під впливом демократичних і навіть почасти соціялістичних проґрам.

Одначе діло не в самих проґрамах, а в тім, як вони формують політичну ідеольоґію і психольоґію громадянства. В сій области українське громадянство — під впливом висше зазначених австрійських і галицьких відносин — не стояло на висоті своїх проґрам. Недостача живих звязків з радикальними політичними і соціяльними рухами культурного світа, відсутність широкого розмаху, революційного пориву, обережність на всі сторони, розмінюваннє на щоденну дрібну монету, — ось що характеризувало, з малими виїмками, громадянське життє галицьких Українців. Вони жили неначе в тюрмі важкої чорної щоденної праці, куди тільки здалека доходив відблиск сонця нових ідей. Їх життє було занадто відмінне від того, де родилися ті ідеї, щоб вони могли мати безпосередній вплив на нього. Тому нові ідеї не перетворювались тут в нові життєві цінности, в нові політичні сили, тільки звичайно кінчалося компромісом між старим і новим. Молодіж, перейшовши роки молодечого радикалізму, ставала переважно в ряди національно-демократичної партії, яка одинока давала готовий орґанізаційний апарат громадянської праці. Старе відновлялося, але нове не творилося. І коли прийшла хвиля, яка кликала творити на руїнах старого нове, старі сили при найліпшій волі не могли як слід відповісти новим задачам, а нових сил, здібних до сього, не було.

В сім лежала також одна з причин траґедії непорозумінь між Великою Україною й Галичиною в українській революції.

Життє української розвивалося в подібних відносинах, як життє української Галичини. Галицькі Українці боролися проти польського гнету, буковинські мали проти себе австрійсько-німецьку бюрократію, яка тут збереглася ще з часів абсолютизму, і Румунів. Культурне життє буковинських Українців розвивалося під впливом Галичини.

Українці на , придавлені страшним гнетом Мадярів, відрізані від яких-небудь звязків з иншими українськими землями, ледви животіли життєм темної етноґрафичної маси. Їх громадянське життє не вийшло по-за національно-церковну стадію з закраскою симпатій до Росії.

Розділ II. Галицькі Українці в світовій війні

Розділ II.

Галицькі Українці в світовій війні.

На протязі 19. віку, в процесі розвитку українскої національної свідомости, витворився ідеал Самостійної України. Здійснення його — як уже зазначено — одні сподівалися від загально-европейського воєнного конфлікту, другі від соціяльної революції.

З вибухом світової війни всі українські партії Галичини й Буковини стали на стаповищи, що надійшов час використати світовий воєнний конфлікт для здійснення ідеалу Самостійної України. В сій ціли стали вони по боці Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволеннє й усамостійненнє України можливе тільки після розбиття Росії, отже побіда центральних держав над Росією лежить в інтересі українського народу. Тому український нарід повинен стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини, які за се повинні — на випадок побіди над Росією — помогти йому утворити самостійну українську державу.

Ся австрофільсько-ґерманофільська орієнтація має свою історію.

В 1848. р., підчас дебат в австрійськім Установчім Державнім Соймі над проєктом австрійскої конституції, ніхто инший, тільки тодішні провідники народу, Паляцький і Ріґер, заступаючись за український нарід перед польськими змаганнями, мотивувати потребу свобідного розвитку Українців в Австрії власне зі становища тої орієнтації. висловив надію, що український нарід „розвиватиме свої значні здібности й робитиме швидкі поступи, братиме участь в західно-европейській культурі і творитиме в руках австрійського правительства таран проти австрійських ворогів, що має безконечно далекосягле значіннє, кола взяти під увагу їх вплив на їх соплемінників у Росії“. По словам українська література, „навіяна свободою, розтопить лід російского абсолютизму, стане Архімедовою шрубою, що оберне царизм в руїну, відриваючи від нього міліони кріпаків Українців у Росії. Се найважнійше в цілій справі, — упадок того ворожого европейській свободі деспота зовсім близький, коли се племя вступить в ряди инших славянських племен“.

Таку ролю в міжнародній політиці призначували Чехи галицьким Українцям тоді, коли провідники так далеко думкою зовсім не забігали.

Після видання указів 1863. р. і 1876. р. про заборону української мови и літератури в Росії думка про визволєннє України з російської неволі при помочи Австрії й Німеччини почала звергати на себе увагу українських діячів на Великій Україні. При кінці 1880-их і з початком 1890-их рр., коли заносилося на конфлікт між Австрією й Німеччиною з одного і Росією з другого боку, підкріпила сю думку головно стаття німецького фільософа Гартмана, за яким мав стояти Бісмарк, про потребу розбиття Росії й утворення української держави. Одначе ширших кругів на Україні ся думка не захопила.

, критикуючи в 1890-их рр. ті українські круги по обох боках кордону, які надіялися на сепаратизм і поміч Австрії, вказував на слабість ідеї сепаратизму на Великій Україні і на трудність здійснення її та остерігав перед прибільшеними надіями на побіду Австрії над Росією. В 1891. р. він писав:

„Сподіватися, щоб навіть велика коаліція европейська, — в котрій в усякім разі не буде Франції, а може й Анґлії, — могла відірвати від Росії всі українські землі по Дін і Кубань, може тільки божевільна або дитинська фантазія. Увесь поділ Росії, який можна припустити, може обійтися на тому, що від Росії відірвуть Царство Польське, Бесарабію та яку блидочку землі на Волині й Поділю. Так тоді власне національність Українців заплатить кошти сього поділу, бо в Бесарабії подністрових Українців віддадуть на румунізацію, а коли Царство Польське злучать з Галичиною і назвуть цілий край Королівством Польським, то Поляки стануть там у такій більшости проти Українців, що Українцям ще важче буде встоювати за себе ніж тепер. Блидочка Волини й Поділя не змінить пропорції“.

Після того, як російську революцію 1905.–7. рр. перемогла реакція, і рівночасно зростаюче напруженнє між обома европейськими коаліціями грозило кождої хвилі воєнним вибухом, думка визволення й усамостійнення України через побіду центральних держав над Росією почала знов займати уми українського громадянства в Австрії. Прихилялися до сеї думки також одиниці й гуртки між українським громадянством в Росії.

При кінці 1912. р., коли грозив воєнний конфлікт, всі українські партії Галичини и Буковини в заяві з 7. грудня 1912. р. зазначили, що в конфлікті між Австро-Угорщиною й Росією інтереси українського народу згідні з інтересами Австро-Уюрщини. На з'їзді українського студенства в літі 1913. р., в якім взяли участь делєґати з обох боків кордону, принято резолюцію про потребу використання воєнного конфлікту для визволення й усамостійнення України.

Світова війна виставила істнуваннє Австро-Угорщини на пробу, якої вона ідеольоґічно вже на самім початку не видержала. Тільки два народи, які угодою 1867. р. витворили дуалістичну форму монархії і поділили в ній пануваннє між себе, — в Австрії, в Угорщині, — тільки вони бажали дійсно побіди монархії, бачучи в сім свій національний інтерес: скріпленнє монархії на зверх і скріпленнє свого панування кождий в своїй половині монархії. Всі инші народи або бачили свій національний інтерес в ослабленню чи навіть розбиттю Австро-Угорщини, або, хоч бажали їй побіди, то не в її, тільки в своїм інтересі.

До першої катеґорії належали Чехи, Південні Славяни, Італійці й Румуни.

розуміли, що здійсненнє чеського державного права чи в межах Габсбурґської монархії чи через утвореннє самостійної чеської держави можливе тільки — в першій формі при ослабленню, в другій при розбиттю Австро-Угорщини, бо в побідній Австро-Угорщині Німці й Мадяра на здійсненнє чеського державного права не згодяться.

змагали що найменше до з'єдинення всіх південно-славянських земель Австро-Угорщини в південно-славянське під Габсбурґами, вважаючи своїм національним ідеалом з'єдиненнє південно-славянських земель Австро-Угорщини з Сербією в одну південно-славянську державу. Перше було можливе тільки при ослабленню, друге при розбиттю Австро-Угорщини.

з тугою дожидали хвилі, коли можна буде завершити визволеннє італійського народу з неволі Габсбурґів і будову з'єдиненої Італії.

В кінці так само змагали до з'єдинення румунських земель Австро-Угорщини з румунською державою в Велику Румунію.

Всі сі народи, примушені як громадяни Австро-Угорщини складити заяви вірности і стверджувати їх кровю своїх синів на полях бою, рівночасно бажали розгрому Австро-Угорщини і навязували зносини з антантою, щоб па випадок її побіди забезпечити собі здійсненнє своїх національних змагань. Весь час війни вели вони відповідно до того подвійну політику: формально льояльну, в дійсности ворожу до Австро-Угорщини.

В особливо кориснім положенню були , яким обі воюючі сторони обіцювали національне визволеннє.

Галицькі Поляки від часу помирення з Австрією були тим елєментом, на який Австро-Угорщина особливо числила на випадок війни з Росією. З вибухом світової війни з сього як щось самозрозуміле вийшло т. зв. австро-польське становище, себ-то, що Поляки стають при Австро-Угорщині й Німеччині, при яких помочи Польща має визволитися з російської неволі і відзискати державну самостійність. Питаннє, в якій формі ті части Польщі, які належали до Австро-Угорщини й Німеччини, мають взяти участь у самостійнім державнім істнуванню Польщі, відсувалося на пізнійше.

Всі польські партії з'єдинилися в , який проголосив війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії війною за відбудуваннє Польщі і покликав до життя польські лєґіони, які під проводом Пілсудського, теперішнього президента Польщі, мали помагати центральним державам визволити Польщу з-під Росії.

Одначе рівночасно також Росія відозвою начального вожда російської армії вел. кн. Миколи Миколаєвича до польського народу проголосила як свою воєнну ціль визволеннє польських земель з-під Австрії й Німеччини й утвореннє з'єдиненої Польщі як окремої державної одиниці в близше неозначеній злуці з Росією. За сею заявою стояла ціла антанта і в Парижі заснувався для її здійснення.

Таким чином міжнародне положеннє дало Полякам змогу поставити свою будучність на воєнні карти обох воюючих сторін. Оба польські табори, австрофільсько-ґерманофільський і руссофільсько-антантофільський, з яких кождий мав своїх прихильників і свої орґанізації (явні або тайні, залежно від лінії фронту) в усіх частях Польщі, хоч назверх себе поборювали, в дійсности працювали для одної ціли, стараючися — один в центральних держав, другий в антанти — як найліпше забезпечити як найкориснійше здійсненнє відбудування Польщі.

На скільки австрофільсько-ґерманофільський табор Поляків і бажав побіди Австро-Угорщини, то ся побіда мала бути рівночасно її ослабленнєм, бо вона повинна була відступити Галичину для будови польської держави.

В найгіршім положенню були .

Їх бажання не могли бути по боці антанти, бо побіда антанти означала побіду Росії і прилученнє до неї українських земель Австро-Угорщини, що несло також сим українським землям таке поневоленнє, в якім знаходилася Велика Україна. На зміну відношення Росії до України не було ніяких надій. Так само не було надії на те, щоб західні держави хотіли й могли вплинути на Росію в сім напрямі.

Зрештою Росія з самого початку війни виявила в цілій повноті своє вороже відношеннє до українського народу. Ту дрібку свободи українського слова й українських товариств на Великій Україні, яка вбереглася після революції 1905.–7. р., з вибухом війни знесено. В занятій Галичині заведено такий самий режім. А міністр закордонних справ Сазонов, вичисляючи в Державній Думі в лютім 1915. р. причини, які заставили Росію до війни з центральними державами, як одну з причин назвав також те, що в Галичині „за німецькі гроші“ повстав ворожий Росії український рух.

Словом, відношеннє Росії до української справи не могло не диктувати австрійським Українцям бажання ослаблення й розбиття Росії, бо тільки Росія пішла би на і тільки на руїнах Росії можна було збудувати .

Одначе побіда Австро-Угорщини й Німеччини над Росією ще зовсім не означала здійснення українських змагань. Не тільки до ук- раїнської Галичини, але й до цілого Правобережя, на скільки Австро-Угорщина й Німеччина відірвали би його від Росії, підносили претенсії Поляки в імя відбудування історичної Польщі. А що політика Австрії супроти українського народу до того часу йшла по лінії польських бажань, то треба було побоюватися, що таке саме становище займе Австрія також на випадок побіди над Росією.

Тому рішитися стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини не було легко.

Одначе рішити було треба, бо остатися пасивним значило би тільки нести воєнні обовязки громадян Австро-Угорщини без користи для української справи.

При тім входила в гру ще одна обставина, а саме, що галицькі Поляки, виступаючи активно по боці Австро-Угорщини й Німеччини, використали би пасивність Українців як доказ ворожого відношення до Австро-Угорщини. Що се значило, се пізнали Українці зараз на початку війни, коли, не вважаючи на заняте ними становище, українське населеннє, дякуючи акції Поляків, почато масово арештувати, розстрілювати, вішати, мучити по таборах для як прихильників Росії і ворогів Австро-Угорщини. На скільки страшнійші були б сі переслідування, коли б Українці не були заняли австрофільського становища, яке все таки давало їм змогу оборонятися перед ними.

З усіх сих причин українські партії Галичини й Буковини рішилися активно стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини, щоб їх війну проти Росії використати для української справи.

Се проголосила , зложена з представників усіх українських партій Галичини, маніфестом з 3. серпня 1914., який кликав український нарід стати по боці Австро-Угорщини й Німеччини до боротьби проти Росії за визволеннє України.

утворила орґанізацію Українських Січових Стрільців, яка мала стати завязком української армії, закликаючи вступати до сеї орґанізації тих здатних до зброї Українців, які не були обовязані до військової служби в австро-угорській армії, бо сі мусіли ставати в ряди армії.

Поруч галицьких Українців став , які підчас своєї діяльности на Великій Україні були членами українських соціялістичних ґруп. Тепер вони утворили орґанізацію , яка також стала по боці Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що тільки воєнний розгром Росії уможливить визволеннє і самостійність України.

Одначе не знайшов одобрення серед українського громадянства в Росії і через те не міг здобути поважного політичного становища при нейтральних державах. Його діяльність полягала передовсім у веденню пропаґанди української справи в центральних державах, в опіці над полоненими Українцями жовнірами російської армії, в орґанізаційній і просвітній праці серед них і т. д. Такого політичного значіння в центральних державах, яке мали анальоґічні комітети чеський і польський в державах антанти, він не осягнув. Не маючи звязків з українським громадянством, він не відіграв також ролі в заключенню мира між центральними державами і Україною.

Тимчасом уже перші тижні війни принесли для сеї конечністю подиктованої орієнтації австрійських Українців важкий удар.

і закликали український нарід до боротьби проти Росії, українська молодіж ставала в ряди Українських Січових Стрільців, українська інтеліґенція мусіла тікати з Галичини перед російською армією, боячись пімсти Росії, — а рівночасно Поляки, як виконавці австрійської державної власти в Галичині, почали арештувати українське населеннє як ворогів Австрії, які спочувають і помагають Росії.

Почалися сі арештування з початку не сміло, звертаючися ніби-то тільки проти москвофільської ґрупи серед українського народу, але швидко, вже при кінці серпня 1914., стали вони масові й обхопили все українське населеннє без ріжниці партій.

Відступ австро-угорської армії на захід попереджали масові транспорти арештованих — селян, народніх учителів, священиків і міської інтеліґенції, старців, жінок і дітей — яких серед голоду і знущань вивозили в табори для інтернованих в західні краї держави. Багато з тих, то тікали перед російською армією, попало в сі транспорти по дорозі. Польська адміністрація на тій території Галичини, яка ще була в австрійських руках, просто лови на сих українських збігців, щоб їх арештувати.

Скільки перед тим згинуло на місцях від розстрілів і на шибеницях, — хто міг знати! Війскові власти, відступаючи перед російською армією, щоб чимсь виправдати свою невдачу, радо підхопили клич про „зраду“ українського населення і вішали кождого, хто мав нещастє попасти їм на очи. Особливо, що скрізь у військових частях були польські офіцири, які з якоюсь садистичною розкішю виливали всю свою, віками накоплену, читаннєм творів Сєнкевича про бої Поляків з козаками розбуджену ненависть до українського народу. Тільки один польський військовий суддя, Заґурскі, який перед війною був адвокатом у Львові, сам видав над 100 присудів смерти на Українців і сам був присутний при їх виконанню.

Так галицькі Поляки, маючи великий вплив в Австрії, використовували війну, щоб одним замахом позбутися противника, який ставав що-раз небезпечнійший для польського панування в українській Галичині, а тепер, з вибухом війни, піднявся до боротьби за державну незалежність України.

Представити Українців як зрадників держави, винищити шибеницями, розстрілами і катуваннєм по таборах для інтернованих як найбільше число української інтеліґенції, щоб на випадок побіди Австрії могти без перешкоди з українського боку посунути границі польської держави як найдалі на схід, — отсе був плян галицьких Поляків, для якого здійснення вони вжили всего свого впливу й сили, яку мали в Австрії.

Переїхавши з Галичини, занятої російською армією, до Відня, і застали такий образ: В урядових сферах всесильний вилив Поляків, які одні з усіх Славян вважалися певною підпорою держави. Відношеннє до Українців неприхильне або в найліпшім разі холодне. Українським діячам говорили: „Ми віримо, що ви хотіли би при нашій помочи збудувати самостійну Україну, але ваш загал спочуває й помогає Росії“. Українські збігці розкинені по західних краях Австрії опинились без засобів до життя. А в Талєргофі, в сьому пеклі, в яке вкинено українських інтернованих, пропадали в страшнім режімі українські діячі з усіх повітів української Галичини.