На чужинї

I

Зістав ся я від матери невеликим хлопцем — тодї менї було десять років. Я був тільки один у батька та матери, і вони мене дуже любили. Як умирала мати, то просила батька, щоби мене не кидав, щоб любив мене. На останок вона промовила: „Се-ж наша єдина дитина!” та з сим і вмерла.

Поховали матїр, і батько нї за що не брав ся. Він ходив, як тїнь. Про склеп забув і думати. У нас, бачите, в Одесї був великий склеп. Крім сего був і хутір Чорнобривцї, де ми з материю проживали у лїтї. Перші днї після материної смерти батько нїкуди не виходив з хати, нї з ким не говорив, тільки все мене голубив та цїлував. Дуже смутний він був, і нїкому було його розважити. Чимало так минуло часу. Потім він почав навертатись до склепу, до хазяйства, обличе його почало вияснювати ся. Збігло ще кілька місяцїв, і він добре вже порядкував у своїм дїлї. Алеж на видї він дуже постарів ся, і смуток на нїм так і остав ся.

Минуло ще кілька місяцїв, і батько віддав мене до ґімназії. Доси я вчив ся тільки дома; до мене ходив учитель. В ґімназії я пробув вісїм років. А далї менї й самому захотїло ся навчитись більше і я записав ся у висшу школу, унїверситет. За чотири роки я скінчив його. Потім оженив ся і почав у купі з батьком крамарювати. Та тільки батько швидко покинув нас — умер. Почали ми у двох з жінкою торгувати. Але нї в мене нї в неї не було талану до сего дїла, а до того ще нам не подобалось воно. Торгували ми три роки і кождого року все більше та більше тратили.

— Знаєш що, Павле, — промовила раз до мене Галя — покиньмо сей поганий склеп та поїдьмо на хутір.

— Се правда: чого ми в містї будемо мучити ся — зрадїв я.

Знайшли ми купця на свій склеп і щоб швидше упорати ся з сим дїлом, ми збули його за безцїн. Переїхали на хутір і зачали хазяйнувати. Спершу наче й нїчого; усе гаразд було, а далї й тут зачали тратити. Надійшли два недородні роки, ще й дужше погіршало; з тих гроший, що дістали за склеп, у нас вже анї копійки не лишилось. Але сего не було досить; ми ще понапозичали ся. Довело ся спродавати хутір. Спродали, повертали позичальникам гроші і знов переїхали в Одесу. У мене тодї вже було двох синів. У містї за що я не брав ся — тільки одні втрати: гроший, що зістали ся від хутора, все зменьшувало ся.

Давно вже у мене зявила ся думка кинути місто і поїхати в инший край, до Америки. Кілька разів я натрафляв в часописях про те, як там добре жиєть ся людям. Тепер думка їхати в Америку зовсїм запанувала. Треба було тільки сказати про се своїй Галї. Протеж я знав, що вона згодить ся зі мною. Та чому й не згодити ся? Що року йдуть туди люди і не вертають ся відтіля: вони звіщають своїх родичів про тамошнє житє й пишуть, що їм жиєть ся гарно, що кождий з них знаходить собі роботу. Чомуж і нам не поїхати!

— Галю! Знаєш, що я надумав: поки не витратили всїх гроший, поїдьмо до Америки. Земля там, кажуть, гарна й недорога: купимо хутір і будемо жити.

— Добре, поїдьмо: диви ся тільки, щоб ми не жалували — каже вона.

— Овва! Нї: мабуть там жалувати не будемо…

— Ну, то й поїдьмо: про мене все одно, де-б не жити, аби з тобою, та щоб дїтям нашим добре було.

Поговоривши про відїзд, ми поспродували усе чисто: лишили тільки одежу й посуду та купили дещо задля дороги. Ось незабаром приплив і корабель. Ми побрали білєти і поїхали.

II

Наш корабель плив більше нїж чотири тижнї. Він зупиняв ся у прибережних містах, аби тільки взяти води задля питя. Морська вода пити не годить ся, бо гірка й солона. Через се мореплавцї вперед, нїж пливуть на море, набирають на корабель солодкої води.

За сей час, що плили, надивили ся ми на море. Підіймеш ся бувало в гарний соняшний день на верх корабля, що зветь ся палубою, та там і сядеш собі на лавцї й дивиш ся у море. І куди не кинь оком — усюди вода, усюди море! Вода у мори синя, алеж від сонця вона відбиває всякими барвами: синьою, жовтою, зеленою й иншими: так і здаєть ся, що богато-богато веселок обмиваєть ся у водї. Тутечкиж біля корабля, на самім поверсї води, щось відразу засяло й знов зникло, — се невелика рибка виринула на верх і знов пірнула у глиб. Ось друга і трета заблиснули своїм срібним одягом; ось ще кілька зявило ся їх: вони були длятого, що на самім поверсї моря грали ся, вганяючись одна за другою, й вабили до себе очи. Аж ось відразу щось зашуміло у горі над кораблем і впало, мов куля у воду — се чайка або мартин (така риболовна, птиця), що сидїла на щоглї: вони кинули ся за своєю добичею. Щоглами звуть на корабли грубі стовпи, до котрих чіпляють паруси з полотна. Дивиш ся, а чайка або мартин, а то й кілька штук відразу здіймають ся у гору з рибами в писку. І завсїди за кораблем летять цїлі табуни чайок та мартинів: вони добре знають, що їм тут буде пожива, бо за кораблем пливуть і риби, великі й малі. Инодї можна навіть бачити, як великі риби, що звуть ся акулами, вганяють ся одна за другою; се вони віднимають одна від другої, що непотрібного кидають з корабля. Акули такі їстовиті і такі злі, що часто ізза здобичи виривають одна у другої своїми острими великим зубами куснї живого мяса. Сї акули їдять і мертвих людий, яких кидають у море з корабля. Бо возити мерцїв з собою довгий час, поки пливе корабель, не можна: треба ховати. Обгорнуть у щонебудь, зашиють тай пускають у море.

Богато цїкавого є у мори, й гарно дивитись на него в ясний, тихий день. Та зовсїм инакше буває, коли вітер застелить все небо хмарами й пічне грати ся з холодними филями. Тодї вода у мори робить ся темною й навіть здаєть ся чорною. Филї щораз стають більшими та більшими й починають все дужше й дужше гомонїти. Вітер у купі з филями починає колибати корабель, мов мати колиску з дитиною. Ось що далї, то вітер робить ся міцнїйший, сердитїйший; филї з піною на поверсї здіймають ся все висше та висше: вони здоганяють одна другу й зникають геть далї, а на їх місце зявляють ся зараз нові, ще більші, ще дужші та гучнїйші. Ось вітер невдоволений филями — своїми рідними дочками, що нїяк не зможуть залити корабель, зовсїм уже лютує, страшно реве й нахиляє корабель то в той бік, то в другий. Филї, думаючи допомогти сердитому батькови, набирають сили, здіймають ся висше будинків і кидають корабель що разу з одного водяного проваля у друге. Серце у тебе похолоне, як филя підійме корабель на самісїнький гребінь і відтіля кине його у низ на кілька сяжнїв. Ух, страшенно тодї! Зробиш ся нї живий, нї мертвий. Під таку негоду на палубі нїкому не можна бути: там зістають самі тільки матрози, люди, що служать на корабли. Вони під таку бурю завчасу здіймають паруси. Більша частина людий на корабли заколихуєть ся так, що нїчого не пють і не їдять.

На пятім тижни наш корабель приплив до міста Ню Йорку; се найбільше і найголовнїйше місто в Злучених Державах Америки — так зветь ся та земля в Америцї, куди нам треба було. А міста в Злучених Державах не такі, як у нас! От хоч і Ню Йорк. Як поставали з корабля та уїхали в се місто, то всї очи видивились. Улицї всюди прямі і широкі та довгі, виложені рівним каменем; скрізь чисто. По обидва боки улиць стоять камяні чи цегляні доми й инші будинки у вісїм, у десять, чи у пятнайцять поверхів. Просто не ймеш віри, що се такі величезні доми, висші від наших церков. В таких домах инодї жиє більше людий, нїж у нашім якім селї. А як малі села, то і кільканайцять не мають стільки жителїв, скільки їх є в однім американськім домі. На кождім будинку довкола від улицї почіпляно богато всяких табличок: і великих і малих, і синих і червоних і чорних і инших. Сї таблички виявляють, що там знаходять ся або які ремісники, або склепи, або фабрики, де виробляють усякі річи. А по улицях людий безлїч; нїяк не розминеш ся. І кождий кудись поспішає: певно у кождого є дїло.

От у сїм містї я й оселив ся на деякий час. Треба було роздивити ся, розпитати ся, познакомити ся з людьми. І я знакомив ся. Чимало ми вже прожили часу, коли від одного мого знайомого я почув, що у Вірджінїї — так зветь ся ся одна країна — продаєть ся дешево чималий хутір. Сей знакомий радив менї його купити. Порадивши ся з Галею, я поїхав на той хутір. Хутір менї подобав ся і я його купив. У купі з землею купив і конї і скотину, що були на тім хуторі, наняв людий і вернув ся по сїмю. Ото переїхавши на хутір, ми зачали хазяйнувати; тільки з сего хазяйнованя нїчого доброго не вийшло. На перший рік хлїб, хоч і не так гарно, вродив, як я сподївав ся. На другий вернув тільки насїнє, а на третий ще гірше. Тепер тільки я побачив, яку землю купив. Вона була зовсїм вже вироблена, через що хазяїн її і продав так дешево. Про се дещо сам дізнав ся, а дещо розказав менї робітник Микола.

Микола був парубок. Зістав ся він від батька та матери невеликим хлопцем і пійшов по людях: у людий він і виріс. Микола зпоміж усїх робітників визначував ся: він був такий ласкавий, привітний такий, щирий та чесний, що ми полюбили його мов брата. Та й він любив і нас і наших дїтий. Ось він і порадив нам з Галею продати сей хутір, ще сам і купця на него знайшов. Я недовго торгував ся — віддав його за дешеву цїну, аби тільки збути ся. Збув ся хутора і гроший у мене значно поменьшалось.

Відтіля ми поїхали до Сан Луіс — так зветь ся одно місто. В сїй містї жив наш старий знакомий — купець, що був зі два рази в Одесї. З нами поїхав і Микола; він не хотїв нас кинути; казав, що йому гроший не треба, аби тільки бути з нами.

— Я й сам себе прохарчую та одягну; хиба у мене рук нема, чи що — казав він нам. Та, правду кажучи, і нам не хотїло ся з ним розлучатись — так ми його полюбили.

— Хоч гроший у нас небогато, ну та ще покищо можна всїм жити вкупі, а там знайдемо кождий собі роботу — казав я Галї та Миколї, бо ми перед ним з нїчим не крили ся.

Приїхали ми до Сан Луіс. Відшукав я тут свого знакомого купця і просив його, щоб він нам з Миколою знайшов яке дїло або порадив, що робити. Він написав лист до свого товариша, що мав великі шахти. Шахтами звуть , де добувають з землї уголь земляний, зелїзну або мідяну руду; з сих руд на заводах в осібних печах витоплюють зелїзо і мідь. Мій знакомий обіцяв менї, що його товариш візьме мене на шахту за управителя, та й Миколї знайде роботу.

Протеж, щоб дібрати ся до шахти, треба було переїхати великий степ. Не такий степ, як у нас, де і вода є і трави досить, а піскуватий, де ростуть тільки бодяки та полин, ще до того і води нема. По таких степах їхати одному, двом або хоч і десятьом не можна, бо там вештають ся ватагами дикі Індіяни. Індіяни — се тамошні жителї в Америцї: вони там жиють з давного давна. Вони червоношкірі; на щоках ще з малечку вирізують або випалюють усякі малюнки задля прикраси; на учи та ніздрі вдївають сережки або просто деревляні палички; на голові, особливо у начальників, настромлюють ріжного піря; через те, що там дуже тепло, вони ходять на пів роздягнені. Сї Індіяни мали колись свої міста та села і жили, як инші люди. Опісля прийшли сюди „білі” — так Індіяни зовуть людий з білою кожою — як Англичани, Нїмцї, Французи і инші, пограбували села та міста, а жителїв богато побили. Богато Індіян повтїкало в степи та в лїси; там вони злучились у ватаги. Одні з сих ватаг далеко зайшли від міст та сїл і жиють там, а другі щораз нападають на білих: се вони відвдячують їм за свою кривду.

Так от через такий степ і нам треба було переїхати. А покищо треба було дожидати, поки збереть ся валка. Та не довго довело ся ждати: усего зі два тижнї. Задля дороги я купив три вози: один кінський а два волячі, потім дві пари буйволів, коня, харчу й иншого, що тільки було потрібне в далекій дорозї. А дорога і справдї була далека: не один і не два тижнї треба було їхати.

У нашій валцї було кільканайцять фір, що підняли ся везти в Новий Мексик гармати та кулї. Новим Мексиком зветь ся чимала країна в полуднево-західній части Злучених Держав.

III

Ще з вечера наше товариство приготовилось. Ми теж на свої вози понакладали всячини і полагодили усе, як слїд. Вранцї ще й зоря не занялась, а ми вже рушили в дорогу. Мої воли йшли позад усїх. Ось проїхали ми вже місто. Збігло ще трохи часу, і місто зістало ся далеко позад нас. А попереду і навкруги розкинув ся самий степ. Куди не кинь оком, окрім полину, нїчого на нїм не було; нї трава нїяка на нїм не росла, анї жадне деревце нїде не маячіло; нї озерця, нї річки — сказано: степ! Степ без краю, без кінця; сїрий, непривітний… Аж нудно тобі стане, дивлячи ся на сей степ. По таких степах нема дороги, а люди хоч і їздять, то їм вказують шлях у день сонце, а в ночи зорі.

Правда, трафлялись і невеличкі річечки, де росла трава, инодї і кілька дерев. В таких місцях ми завше напували і напасали скотину; тільки такі місця стрічали ми дуже рідко.

На останку першого тижня у мене в переднім возї зломила ся вісь — треба було спинити свої вози та полагодити. Подорожні хотїли були спинити всю валку, та я не хотїв.

— Тут дїла небогато, ми вас хутко й здоженемо — відказав я їм.

Ото вони поїхали, а ми з Миколою заходили ся направляти вісь. Через яку годину ми вже рушили. Та — як то кажуть у приказцї — одно лихо йде, та й друге за собою веде. Ми й проїхали зо три кільометри, як в остатнім возї розсипало ся колесо. Там, бачите, бувають такі сухі, палкі вітри, що усе тріскає, колеть ся і земля репаєть ся, то й не диво, що колесо розсипалось.

— От знов робота — промовив я з досадою.

— Еге, і на що було йому ломати ся — жартівливо відказав Микола.

Заходились лагодити, а тут і вісь надколола ся: треба було нову підкинути, та так і згаяли пів дня. Сонце вже було на заходї, як ми рушили з місця. Їхали ми, аж поки не смеркло. Вечером стали біля одної невеличкої річки: тут повипрягали волів та коня і пустили їх пасти ся по траві, а самі посїдали вечеряти.

— Ну, сегодня вже заночуємо тут, бо щоб у ночи не зблудити, а завтра раненько рушимо, то ми їх здоженемо.

Повечеряли, потім побалакали і полягали спати. Ще тільки починало сїріти, чи як то кажуть: на сьвіт благословитись, а ми вже їхали.

— Ну, сегодня хоч у вечер, а здоженемо своїх — казав Микола.

— Та треба-б, — відказав я — а то в такім степу легко і в день зблудити, а особливо незнаючому чоловікови. Або хоч наскочуть Індіяни, то ще красше.

Вже чимало ми проїхали: перше був слїд, а далї і слїд загубили. Довело ся їхати просто, дивлячи ся на сонце. Опівдня стали спочати, пообідали, нагодували скотину, і знов поїхали. Та скільки не їхали, а слїду нема. І сонце вже на полудень, а нїкогісїнько не чути. Аж ось і вечір насунув ся.

— Невже вони так далеко заїхали? — промовив Микола. — Здаєть ся, їм би слїд і підождати нас.

— Тепер хто знає, що й робити: чи ночувати, чи спочивати та їхати на всю ніч — відказав я йому.

— Та мабуть відпічнемо і будемо їхати, бо в ночи зоряно — радила Галя.

Ми стали, напасли скотину, повечеряли і знов рушили в дорогу. Їхали ми до самісїнького обіду, потім знов стали. Треба було знова напасти скотину — та де! коли навкруги не було анї жадної травки, та й напоїти нїде не було. Спочивши, знов поїхали аж до самісїнького вечера: хотїло ся, бач, стати біля якоїнебудь річечки, або щоб трава хоч була. Та нї; довело ся бідній скотинї стояти, не ївши. Води ми їй дали, та що для неї тої води — мов капля в мори. Ми, бач, напоїли з тих боклагів, що поналивали задля себе. У ранцї знов рушили.

— Невже отсе ми зблудили? — казав Микола.

— Мабуть що так, — обізвав ся я — бо вже час не то що здогонити, а й обігнати.

— Що-ж робити? А може тоюсамою дорогою ми і їдем?…

У кождого з нас у голові роїлись думки, та тільки ми не могли нїчим помочи собі. Ми їхали вже три днї. За сей час хоч би тобі озерце або калюжа, хоч би тобі де зеленїло — нїчогісїнько! Скотина обезсилїла: за сї три днї вона дуже схудла і зробила ся невесела. Від голоду та безводя вона ревіла. Се був не рев, а плач, риданє. Смутно й невесело було дивити ся на неї і слухати сї риданя. А серце так і обливалось, так і обкіпало кровю. Важко, дуже важко; ще важше було від того, що нїяк запомогти. Води ми вже їй більше не давали, бо й самі пили по трохи: бояли ся щоб самим не вмерти від спраги. А щоб лекше було скотинї, ми з кождого воза поскидали до долу таке, що було не дуже потрібне. Протеж че- твертого дня один буйвіл здох, і замість нього ми впрягли коня. В полудне і другий упав. Одному коневи важко було тягнути віз, і ми ще скинули з нього дещо. Нарештї кінь так вже втомив ся, що не міг вже тягнути і ми зовсїм покинули віз, а . Він ледви-ледви йшов позад воза. Ось уже в боклагах нема анї каплї води. Вже в нас і губи позапікали ся і в ротї пересихало. На кого не глянь — всї смутні, невеселі, наче аж, чорні зробились. „Невже доведеть ся отут умирати?” подумав я мимоволї. „Нї, не може бути: тут десь повинна бути вода: мабуть незабаром будемо біля неї“. Так відганяв я від себе думку про смерть. Пити з нас кождому так дуже хотїло ся, що чого-б тільки, здаєть, і не дав за краплю води. Дорого-б заплатив, щоб тільки хоч на раз ковтнути. Невесело було, страшенно невесело! Перше бувало хоч Микола потїшав, усякі вигадки пригадував, а далї і він замовк, мабуть не хотїв ображати нас. Тільки й чути було: „Таточку“ або „мамочко, водицї“. Сї слова наче ножем краяли серце. І ми самі, не знаючи, чи швидко буде вода, потїшали дїти, що ось незабаром повинна бути річка. І знов їхали кілька годин, не стрічаючи нїде анї жадної маленької річечки або озерця. І знов доводило ся давати надїю, що незабаром буде річка. Так проїхали ми зо три днї. Вже і дїти не вірили нашим словам. Аж ось один із них меньший, Василь, вказуючи вперед пальцем, спитав:

— Тату, що то там білїє?

Я глянув і весь від радости затремтїв.

— Господи, та тож снїгова гора! — скрикнув я.

— Як то, тату, снїгова гора? — спитав знова Василь.

— Се, бач, така гора, що на нїй завше і в лїтї і зимою лежить снїг, через се і звуть такі гори снїговими.

— А висока ся гора? — спитав старший Петро.

— Та ся мабуть висока, бо тут завсїди буває тепло, а там, де холодно, то і на високих горах лежить снїг увесь рік. А он біля Ледоватого моря, геть на півночи, і в лїтї снїг лежить просто на земли.

— А чого се, тату, тут душно так, а снїг на горі не розтає? — спитав Василь.

— А се ось через що: чим висше у гору піднимаєш ся, то все стає холоднїйше, бо в горі холодний воздух. Аджеж вам доводило ся ще в Одесї бути на дзвіницї, і ви казали, як там холодно.

— От тепер і вода у нас буде — обізвала ся Галя, і слези від радости затремтїли у неї на очах.

— Як то вода? Тож снїг! — сказав Василь.

— А де снїг, там і вода. У горі на самій вершинї хоч і не розтає снїг, так геть низше, де теплїйше, він потрохи робить ся водою. Перше течуть тільки малесенькі струмочки і що-далї все більшають, а в низу під горою з усїх робить ся одна річка.

Так ми, балакаючи, наближались до гори. Та поки доїхали, у нас здох ще один буйвіл. Замісць нього ми впрягли знов коня і ледви-ледви над вечір стали біля невеликої річки, що текла під горою. Біля річки росла гарна зелена трава, над водою посхиляли ся верби. Випрягши буйвола і коня, ми дали їм трохи води, а потім пустили на траву; самі-ж сїли вечеряти. Вечеряли один тільки хлїб сьвятий з водою, бо крім хлїба у нас нїчого з харчів не лишило ся.

На другий день у ранцї ми з Миколою пійшли на гору роздивитись: там росло богато дерев. Ми взяли з собою сокиру, щоби врубати дровець. На горі побачили, що на инших деревах висїли стручки, так наче біб. Я знав, що сї стручки можна їсти і заходив ся рвати їх. Микола рубав дрова. Незабаром ми несли своїм повну полу стручків і оберемок дров. На дорозї стрітили невеличке зьвіря завбільшки поросяти. Се був армадильо. Дуже цїкаве зьвіря! Жиє він в Новім Мексику і годуєть ся травою. Замісць шерсти він на собі має космату луску; тільки нема її на животї та на шиї; хвіст невеличкий і теж окритий лускою; лапи короткі, але з острими кігтями. Ними він вигребує собі яму, щоб сховати ся, коли нема анї дїрки, анї розколини в землї. Се він робить так швидко, що й не счуєш ся. От і сей — не встигли ми до нього підійти, а він вже майже увесь сховав ся в яму, що вмить вигребав для себе. Зістав ся на версї самий хвіст.

— Ну, що-ж — його так не витягнеш — промовив Микола.

— Чому? — спитав я.

— А ось подивіть ся; ось як настобурчив свою луску: тепер він держить ся нею та ще кігтями за землю так дуже, що хоч і не тягнїть. А ось як можна відразу його викинути відсїля — промовив Микола. Він узяв гильочку і давай нею лоскотати: луска почала складатись, а далї і зовсїм склалась. Армадильо від лоскотаня забув ся навіть держатись кігтями за землю. Микола відразу схопив його за хвіст і кинув менї під ноги. Зараз я відрубав йому голову.

— От і обід буде — сказав я, знаючи, що Індіяни та і другі жителї в Америцї їдять армадиля і що його мясо не гірше від поросятини.

Біля воза ми розклали огонь і зачали варити обід. Галя стручки зварила, а мясо впекла, та тільки його, окрім мене та Миколи, нїхто не хотїв їсти.

У вечер я убив з рушницї одного зьвіря. Він був завбільшки теляти, рудої масти, з білою шерстию на животї і з гильчастими рогами. Високими тонкими ногами він дуже швидко бігав. Се була антильопа. Вона трохи похожа на нашу козу.

Тепер мяса у нас було доволї. А щоб його не покрали зьвірі, так ми його порубали на невелички куснї і порозвішували на високих гильках. На другий день ми його трохи запекли і порозвішували на деревцї паритись на сонци. Вже мяса було богато, а тут ще побільшало. Се було так. Другого дня ми сидїли й обідали, як ось Микола промовив:

— От подивіть ся! — і вказав у перед пальцем.

Протеж, як ми не дивились, а нїчого там не бачили; тільки й бачили, що щось чорнїє. Перше думали, що то птицї які-небудь лїтають, та швидко побачили, що нї: се були инші зьвірі. Алеж які зьвірі, сказати не можна, бо вони від нас були ще далеко. Аж ось вони наближились і спинили ся біля проваля, що мало десять сяжень глибини. Тепер ми пізнали сих зьвірів: се були бігорни або дикі барани. Завбільшки цапа з загненими назад рогами вони здалека більше похожі на козу. Бігорни сї трошки постояли, понюхали воздух і зачали один за другим скакати в провалє. Вони не просто скакали, а перевертались кілька разів у воздусї і ставали на ноги. Ось вони вже всї були в низу — ще близше до нас. Петро стрілив і всї, мов вихор, шугнули геть. Перше ми думали, що Петро не вцїлив, а далї побачили, як один почав ставати і звалив ся з ніг.

Як тільки баран упав на землю, Микола і Петро пійшли до нього і принесли до воза. З сим мясом зробили ми тосамо, що з антильопячим.

IV

За три днї, що ми тут простояли, випасли скотиною всю траву. Треба було пошукати ще пашнї і ми з Петром пійшли шукати катої сторони, де булоб досить трави. Річка, що текла попід горою, бігла далї вузеньким коритцем поміж двома горами. Води в річцї було по колїна і ми побрили по нїй. Незабаром ми вийшли у розкішну долину: тут текла тасама річка, тільки трохи більша. Всюди по долинї висока, густа трава; по нїй цвило богато усяких цьвіток: синїх, жовтих та червоних. Геть у віддали було видно великий лїс. Зрідка, як вітер дув з лїса, чути було пташині співи. Співи ті ставали щораз голоснїйші, бо ми наближали ся до лїса. Вже можна було розпізнати, яка пташка співає. Ось ми так близко підійшли, що й самих пташок побачили. Якої тут птицї тільки і не було! І соловейки, і щогли, дроздики та шпаки. Були й такі, що зовсїм не вміли співати, тільки кричали та так погано, що й сказати не можна. За те пірє на них було гарне; инші були зелені, на других і зелене і червоне і синє і жовте.

— Та й гарнож тут! — промовив Петро, як ми полягали на траві під лїсом у холодку.

— Так тут гарно, що хоч і зовсїм зістати ся, то можна — відказав я: і води, і землї, і лїса — усього досить, слава Богу.

— А їсти що? — спитав Петро.

— По таких лїсах, як отсе, куди ще не зазирало людське око, є всякого зьвіря і птицї, та є і ростини, що ними можна годуватись.

Довго ще ми говорили і пійшли назад доперва тодї, як добре відпочали.

Дома нас закидали питанями: „Ну, що? Ну, як? Чи можна хоч трохи поправити скотину?“ Ми розказали їм все, що бачили. Микола, Галя та Василь незказано зрадїли.

— Красшого місця й не треба, се просто рай — додав я опісля.

— Ну, коли гарно, то й переїдемо туди — відказала Галя — тільки сегодня мабуть вже запізно…

— Та воно таки й пізненько, тай шкоди наче нїкому не буде, що тут переночуємо — обізвав ся Микола.

Переночували. На другий день зараз після снїданя поскладали на віз усе майно, запрягли буйвола з конем і поїхали через річку в долину. Тут ми вибрали собі місце біля річки, щоб недалеко було по воду ходити, і напняли собі покищо поганеньке шатро.

— От де місце: хоч би й вік звікувати, то не погано булоб — обізвалась Галя.

— А я-ж казав Петрови, — відказав я — що в такім раю можна на все зістати жити. Як ти про се думаєш, Миколо?

— І на мою думку красше тут зістати ся, нїж їхати хто знає куди й чого. Чи приїдемо ми туди, куди треба, чи може денебудь на дорозї загинемо або від голодової смерти, або від Індіян? А хоч би й вернули ся до Сан Люіс, то чи красше жилось би там, нїж отут, — се ще хто знає!

— І справдї: чого їхати! Шукати своєї смерти? Так вона й сама знайде — жартуючи відказав я.

Протеж нї я, нї Галя, не наважили ся ще зовсїм зіставитись на житє у сїй долинї. Отже без лиха і щастє буває.

Через три днї після сеї розмови сидїли ми всї вкупі. Сонечко вже зовсїм сїдало. Геть віддалї пас ся кінь, буйвола-ж не видко було. Коли се відразу як зареве він. Ми всї обернули ся до лїса, відки дав ся чути рев. А се вдруге ще дужше, а далї і втрете та так же страшенно, що аж мороз поза шкірою пійшов.

— Мабуть зьвір який наскочив на буйвола — промовив Микола.

В сю хвилину вибіг з лїса буйвіл; на спинї у нього щось сидїло: буйвіл біг просто до нас. Ми з Петром похватили рушницї, а Микола ухопив спис і всї кинулись до буйвола. Він страшенно ревів, бо в нього на спинї сидїв якийсь зьвір. Незабаром буйвіл упав на землю. Кілька хвилин зьвір сидїв на нїм, а далї скочив і біг просто до нас.

— Отсе не вдовольнив ся одним; захотїло ся йому ще і нами поласувати — жартував Микола.

— А може то він розсердив ся, що помішали йому — відказав я. — Ну, та треба пильнувати гаразд, щоб не помилити ся.

Ось зьвір був уже не дуже далеко. Треба було стріляти. Петро стрілив поперед мене і не влучив. Я вслїд за ним стрілив і тільки поранив зьвіра. Він ще дужше розлютив ся; тепер він був недалечко: вже видко було, як очи палали огнем. Се був . Микола стояв недалеко від мене. Ось зьвір був уже на два сяжнї від нас: він присїв, щоб скочити на мене, бо я найблизше від всїх був до нього. І тільки каркажу забрав ся підскочити у гору, як Микола вдарив його своїм списом у груди. Каркажу повалив ся, але почав гризти деревляний держак у списї. В сю хвилину я знов стрілив і просто зьвірови в лоб. Тепер уже він зовсїм повалив ся на землю і незабавом згинув. Хоч зьвіря і вбили, та ми не дуже радїли, бо наш буйвіл пропав; зістав ся тільки кінь. А чиж конем можна було проїхати через такі великі степи?!

— Ну, хлопцї, — обернув ся я до Миколи і Петра — вперед ми тільки думали зіставати ся тут на житє, а тепер думка наша справдить ся, і ми відси вже не поїдемо, бо нема на чім.

— Так що-ж: я-ж казав, що красшого місця ми і не знайдемо — відказав Микола.

Прийшовши до своїх, ми їм розказали, що буйвіл наш пропав.

— Тепер їхати відси й не думай — промовив я до Галї.

— Менї тут ще красше, нїж денебудь у другім місци; будемо тут жити — відказала вона.

Так всї ми згодились зістати ся на житє в сїй .