Тарас Шевченко, життя його та діла

Front matter

Товариство „Просвіта“ у Київі.

Тарас Шевченко,

.

I

Батько Тарасів, Григорий Шевченко, а по-вулишному — Грушівський, був простий собі селянин, мужик-хлібороб із села Керелівки, Звенигородського повіту, на Київщині. Оженився він у сусідньому селі Моринцях з Катериною Бойківною і, побідувавши кілька років на батьківщині, пішов був у прийми до тестя в Моринці. Тут, у Моринцях, 25 лютого (февраля) року 1814-го й народився на світ Тарас Шевченко.

Батьки Тарасові дуже вбогі були люде. Діялось це ще за панщини, або кріпацького права: прості люде топі не на себе робили, а на панів; уся земля була панська і люде панські, з за роботу пани давали людям стільки землі, аби ті з голоду не повмірали. Страшенно було тяжко жити панщинним людям, бо одно те, що їм волі ніякої не було: пан міг зробити з кріпаком усе, що схоче — продати, як худобу, натішитись до-схочу, закатувати за найменшу мализну, на роботі підірвати; а друге: важкою роботою людей мордовано та морено. День-у-день, день-у день робить чоловік, та все на пана, а на себе коли-не-коли — хиба в неділю, або свято. Усе, що загорює кріпак, ішло на пана ж таки, а людям — то мало що й зоставалось. Бідували через те кріпаки тяжко, цілий вік, немов той віл чорний, у роботі пропадали, а пани за це ще й знущалися з них так, що й не повірити тепер, як те лихо минуло вже. Бувало, що вимінювали людей на собак, чоловіка од жінки розлучали, а дітей од матері; парували кріпаків неначе худобу ту, а дівчат, которі кращі, до себе в горниці забірали й тішились ними, як сами знали. За кріпацтва людей не за людей, а гірш ніж за худобу мали, бо й худоби ж путящий хазяїн не мучитиме даремно, тим часом як з кріпаком усього бувало. Часто людям, було, терпець урветься, і вони стратять якого-небудь лютого пана, бунтуються, — та й це нічого не пособляло. Прийдуть тоді салдати і, закатувавши одних та на Сибір других позасилавши, сажають людям на голову нового пана на таке ж саме лихо та безголов'я. Не тільки у нас так було, а й по всьому світу давніше, що пани загарбали собі були всю землю, та разом і людей на себе робити присилували. І стогнав нещасний люд у тяжкій неволі кріпацькій, мов сонця з неба виглядаючи того визволення.

Так само ото бідували тяжко в кріпацтві у пана Енгельгардта і Шевченкові батьки. З Григория Шевченка чоловік був працьовитий, роботящий, звав він і ремества трохи, иноді чумакував, але що заробляв, то все мусів панові оддавати. А тут як оженився він — сем'я пішла, діти дрібні посіли, а робітник на всіх сам один він. Не покращало йому, видко, і в Моринцях у тестя, бо пробідувавши трохи в чужому селі, вернувся Григорий знов у Керелівку. Тут і зростав до якогось часу малий Тарасик.

Хата у Шевченка в Керелівці вбога, стара, з почорнілою солом'яною стріхою. Чого зазнав у рідній дачі Тарас, про це він опісля писав так:

Не називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над чистим ставом, край села; Мене там мати повила І повиваючи співала. Свою нудьгу переливала В свою дитину: в тім гаю У тій хатині, у раю — Я бачив пекло… Там неволя Робота тяжкая, — ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою, Ще молодую, у могилу Нужда та праця положила Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі — Умер на панщині… а ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Я — до школи Носити воду школярам, Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили, А сестри… Сестри? Горе вам, Мої голубки молодії! Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли, чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете…

Отакого добра зазнав змалку, під рідною стріхою, Шевченко! Догляду за ним не було ніякісінького, бо батько й мати що-дня на панщині, а дома самі діти. Найстарша бу- ла між ними сестра Катря, на 8 років старша од Тараса; на неї ото й кидала мати меншеньких дітей, щоб вона їх доглядала та про них піклувалась. Не багато й було того піклування, бо таки й несила було невеличкій дівчині-підліткові вправитись, маючи на руках у себе все хззяйство та ще й малих братів і сестер. Тарас проте дуже любив старшу сестру і вона його любила. Жив собі хлопець змалку так, як і всі діти на селі: бігав, де хотів, бавився з дітьми, терпів може не раз і голод і холод, невмиваний уставав і лягав ненагодований… „Як побачу, — писав Тарас згодом:

Малого хлопчика в селі — Мов одірвалось од гіллі. Одно-однісіньке під тином Силить собі в старій ряднині — Мені здається, що то я, Що це ж та молодість моя.

Але хоч і як важко було дітям спершу жити, незабаром ще гірше стало. Як минуло Тарасові 9 років, умерла його неня, хоч за доброго ладу їй би ще жити та й жити, бо молода ще була. Сестра Катря тоді вже заміж пішла. Тяжко удівцеві з дрібними дітьми, і Тарасів батько мусів удруге оженитись, узявши за себе удову з трьома дітьми. І почалось тоді вже в Шевченковій хаті суще пекло. Мачуха чоловікових дітей не злюбила, а надто ненавиділа вона Тараса, що й сам не спускав її синкові, злодійкуватому Степанкові. Та й доставалось же Тарасові од мачухи, — товкла вона його немилосердно! Часто мусів хлопець тікати з хати й переховуватись по кущах та бур'янах од твердої мачушиної ласки. Ото тільки й лекшало йому, як батько брав його часом із собою в чумачку, — тоді ще були чумаки, і старий Шевченко ходив иноді з хурою. Тільки й це не довго тяглося, бо як повернуло Тарасові на одинадцяту весну — помер і батько, і хлопець з того часу вже зовсім без притулку зостався, без захисту та доброго слова й батьківської науки. Вміраючи батько, кажуть, напророкував Тарасові його долю. „Синові Тарасові, — ніби так сказав він, — з мо- го добра нічого не треба, бо з його не буде людина аби-яка. З його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо, то йому добро мов або нічого не варте буде, або не поможе нічого“.

Видко, вже Тарасів батько помітив жваву, метку та розумну вдачу у свого синка й надіявся, що з його будуть люде, як що довести його до розуму. Мабуть через те ще за живоття батько дав Тараса до школи, що держав у їхньому ж таки селі дяк Губський. Не яка там і наука була мудра в тій дяківській школі, але Тарас добре вчився й, походивши дві чи три зимі, вивчивсь усього, чого знав і міг навчити отой Губський. А тим часом, як помер батько, то вдома ще гірше стало жити, бо мачусі не було вже ніякого впину, хоча правду кажучи, і в школі не багато краще було, бо п'яному дякові не так наука була в голові, як сварка та бійка. За вчителя став тоді вже другий дяк — Богорський і ото за його Тараса дали до школи — „носити воду школярам“, тобто попросту за наймита ніби. Опріче того, дяк настановив його за старшо́го над школярами та посилав иноді за себе читати псалтиря над мерцями. Так і жив тоді Тарас — що в школі, що вдома, а то в дялька, помагаючи по хазяйству. Попотинялась тоді дитина і всякого лиха зазнала чимало, — обдерта, голодна часто й густо бита. Найгірше хлопцеві впікся п'яниця-вчитель, отой дяк Богорський. „Оцей катюга, — казав Тарас опісля, — довіку прищепив у моєму сердці зненависть та глибоку огиду до всякого катування“. І от не видержав таки хлопець. Навернувшись якось до школи, застав він учителя без пам'яти п'яного і помстився, скільки було сили дитячої, над катом: зв'язав його й набився до-схочу, а тоді серед ночі втік з Керелівки в містечко Лисянку, взявши з собою якусь „книжечку з кунштиками“ (малюнками).

До Лисянки Тарас подався через те, що там жив тоді диякон-маляр, а Тарас змалку вже мав хист і велику охоту до малювання. „Ще в школі, — згадує він згодом —

Таки в учителя дяка Гарненько вкраду п'ятака

(Бо я було трохи не голе, Таке убоге) та й куплю Паперу аркуш і зроблю Маленьку книжечку; хрестами І визерунками з квитками Кругом листочки обведу Та й списую „Сковороду“, Або „Три царіє со дари“, Та сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую, було, та плачу.

В Лисянці ото, у диякона, хлопець і мав надію навчитись малювати. Але не довго він вибув тут: попоносив він дияконові три дні воду з річки Тікича та попоростирав краску на блясі та й побачив, що нічого з такої науки не буде, і покинув диякона. Поблизу, в Тарасівці, другий був маляр, дяк — до його ото й побрався був Тарас од диякона. Та не поталанило йому цим разом і в Тарасівці: подивився дяк хлопцеві на долоню та й сказав, що ніякого путя з його не буде, бо нема у його хисту ні до чого — навіт до шевства, ані до бондарства.

Зажурився Тарас, такий присуд почувши, та вже й сам почав думати, що ні до чого він не здатний. Вернувсь ото він з Тарасівки додому та й став за підпасича до череди.

Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом, —

згадував Тарас опісля, як йому тоді тяжко було, що „не дав мені Бог нічого“: ні теплої ласки, ні привіту, ні талану доброго. Кілька років отак тинявся хлопець по наймах і в своїх, і в чужих людей, шукаючи де краще. І знов поштурхували його скрізь — звісно, наймит та ще й сирота, — лаяли та приказували, що нігде з його пуття не буде. Та й справді — поганий, мабуть, був з Тараса наймит: треба робити, що загадають, а його до книжки та до малювання тягне. Пороспускає він пасучи худобу, в спаш вона вскочить, шкоди наробить, а він за думками своїми й не бачить, і не чує нічого. Знов же й до хліборобства чи ремества якого не дуже він пильно та гаряче брався, — посидить, було, трохи на одному місці, та вже наче його муляє щось: покине й піде кудись світ за очі, неначе ніяк собі на світі місця не нагріє.

Як минуло 16 років Тарасові, надумав він ще раз спробувати себе в малярстві й пішов до одного маляра в село Хлипнівку. Пей згодився був приняти його до себе в науку, але дізнавшись, що Тарас із кріпаків, нараяв йому піти перше до пана у Вільшану і спитати, чи дозволить пан учитись. Пішов Тарас у Вільшану, але вправитель пана Енгельгардта до маляра його не пустив, а звелів зостатись у Вільшані й панському кухареві помагати. Ще минуло трохи часу, і Тараса взято за козачка до панських покоїв. А як Шевченків пан вештався здебільшого по великих городах, а найчастіше перебував у Вильні, то й Шевченко мусів на довго попрощатися з рідною Україною, опинившись раптом на далекій чужині та серед чужих людей.

То було молодому парубкові не з медом, а це ще гірше стало. Бідував він і перше, поневірявся й не знав, де себе притулити, та хоч панської волі над собою не чув, а тепер і цього вже довелось закуштувати. Цілими днями Тарас повинен був сидіти мовчки в панській прихожій та куняти, поки звелять йому пан води принести або люльку набити, що під рукою у його ж таки й лежала. Сум, досада, нудьга… Та ще на чужій стороні, де нема до кого й слова по своєму промовити. Одна тільки й була у Тараса втіха та розвага — малювати. Сидить ото він у своїй прихожій та, поки пан не бачить, малює собі нишком, підспівуючи рідних пісень потихеньку. Незабаром назбірав собі Тарас силу малюнків — звичайно, дешевеньких — і змальовуючи їх, забував і свою долю тяжку, спочивав од повсякденної лайки та штурханців панських. А вони рясненько таки сипались на нещасного маляра кріпака, бо допавшись до любої роботи, він, було, нічого вже не чує й не бачить. Гукає, бувало, часом його пан, гукає, а тоді, не докликавшись, вийде сам та й таки здорово начубає козачка-недбаху. А то раз (та чи й раз?) довелось Тарасові навіть різки покуштувати за те, що за малюванням не почув, як приїхав з гостей пан, та довго йому дверей не відчиняв. І може вперше отоді прокинулась у безталанного козачка думка — чи ж то кріпаки й не люде, що мусять у неволі жити та на всяку вигадку панську потурати?..

Пан і сам швидко побачив, що кращий із Шевченка маляр вийде, ніж лакейчук, і от дав його він у науку до маляра — спершу в Варшаві, а потім, переїхавши до Петербургу, забрав туди ж і Шевченка та й наняв аж на чотирі роки маляреві Ширяєву. Було тоді Тарасові вже 18 років.

Не багато чого міг навчитись Шевченко у цього маляра. Ширяєв і сам не дуже то тямив малювати, до того ж людина з його недобра була, темна й занадто до нижчих сувора та скупа; часто він своїх робітників кривдив і поводився з їми не по-людському. Ото й усієї було науки Тарасової, що посилав його Ширяєв помости малювати, паркани, дахи, то-що. А тим часом Шевченка тягло до вищого малювання, кортіло його навчитись цієї справи так, щоб не на помостах та парканах своєї сили й хисту попробувати, а на справжніх гарних картинах. І відбуваючи тяжку поденщину у Ширяєва, Тарас самоуком, крадькома вчиться малювати. Скоро тільки вибереться яка вільна година, він її не згуляє, а береться до свого малювання. Ходячи по Петербурзі на заробітки, переходив Шевченко не раз Літнім Садом і бачив там статуї — витесані гарно з каменю фігури людей — і ото в свято або в неділю, а то й ясної місячної ночі біжить, було, туди і змальовує собі оті статуї. Та хоч і брався Тарас до малювання щиро, а проте хто зна, що́ з його вийшло б і чи не змертвила б його хисту кріпацька доля та ремісницька малярщина. Та на його й на наше щастя стрілися йому тут на шляху добрії люде.

Сидить раз якось місячної ночі Шевченко в Літньому Саду та й малює собі якусь статую. Коли чує — ударив його хтось злегенька по плечі й заговорив по нашому:

— А звідкіля ти, земляче?

Обернувсь Тарас — якийсь пан стоїть і дивиться на його малювання. Поглянув, роспитав у Тараса, хто він і звідки, та й звелів прийти до себе й малюнки свої поприносити.

То був художних Іван Сошенко, наш таки земляк, що вчився тоді малювати в Академії Художеств, найвищій школі, де вчать малярського мистецтва. Як прийшов до його Шевченко з своїми малюнками та як роздивився Сошенко на них, то зразу побачив, що у парубка єсть хист до малювання, та й сам Шевченко дуже йому до душі припав своєю вдачею та розумом. І почав ото з того часу Тарас ходити до Сошенка, а той приймав його мов брата рідного, допомагав наукою та порадою. Стрів тут наш кріпак у-перше людей, хоч і по-панському одягнутих, учених, освічених та розумних, але простих душею, не гордих і з великою до бідного чоловіка прихильністю та любовію. Таких людей Тарас ще зроду не бачив. Хоч він був кріпак і наймит, та вони зовсім на те не вдаряли, не гордували перед ним ані трохи, не неслися своїм панством, а мали за рівню й заходилися вчити його і наук, і малярства. Між тими людьми, що спізнавсь тоді з ними Шевченко, були письменники Жуковський Василь та Євген Гребінка, були художники, на ввесь світ славні — Брюлов, Венеціянов, Григорович, Вієльгорський; були й инші чесні та гарні люде.

Наче світ свінув Шевченкові серед цих людей; побачив він, що не сами кати поміж панами, що й під панською одежою може битись гаряче, любови до кріпаків повне серце та що й між ними єсть „люде як люде“. Почав Шевченко за їх приводом та показом читати гарні книги і знов зрозумів, як то втіхи багато дає людині наука, книжка і як любо з них розуму набіратись, про світ та людей дізнаватись. Але ще тяжче тоді йому було, коли доводилось вертатися в те пекло, де панував над ним нетяма-Ширяєв: ще гірше почув він і зрозумів своє лихо невідступне — кріпацьку неволю. Хто хоч раз закуштував добра того, тому лихо це болючішим здається, — так і Шевченкові було тоді. І впиваючись світом та добром серед нових своїх знайомих, Та- расові ще гидчою ставала неволя, ще більш кортіло його вирватися з того темного-претемного льоху на ясний світ, де б ніхто не знущався, не кепкував; де б він сам собі паном був і робив, що схоче. Ніколи ще певне він так не мучився, як тоді, коли дізнався, що можна инакше жити, ніж він до того часу жив.

І нові знайомі Шевченкові бачили, які думки невеселі посіли його голову. Вони тямили, що з молодого талановитого парубка будуть люде, що йому треба вчитись не у ремісника-партача Ширяєва, а у найкращих учителів, у самій Академії. Та сількись — до Академії тоді вже кріпаків не приймали, бо часто бувало з того лихо велике. Віддасть оце, було, пан талановитого кріпака в науку, вивчиться той, побачить світа і людей спізнає, а тоді вже як вернеться знов у кріпацьке пекло та як напосяде пан на його — збожеволіє бідолаха або сам собі смерть заподіє. Щоб не пропав отак і Шевченко, не зледащів та на ка-зна що̀ не перевівся — не було иншої ради, як тільки добути йому волю, вирвати з-під панської ласки. Коло цього ото й заходилися нові його приятелі. Обернулись були до пана, так пан дурно Шевченка випустити на волю не схотів, а заправив за його великі гроші — аж 2500 карбованців. Таких грошей ні в кого з Шевченкових прихильників не було, — тоді славний художник Брюлов намалював з Жуковського портрета, той портрет продано за 2500 карб. і куплено за них Шевченкові волю.

Було це на весні, 22 квітня (апріля) року 1838-го, коли Шевченкові 25-тий рік пішов. Нема чого довго росказувати, як зрадів Тарас та як тішився, діставшись на волю. „Сижу я, — росказував опісля Сошенко, та малюю, а вікно було відчинене. Коли це плиг у вікно — Тарас, перекидає мій малюнок „Луку-євангелиста“ й кидається до мене на шию та гукає: „Воля! воля!“ — „Чи не здурів оце ти, Тарасе?“ — питаю його, а він усе гукає: „Воля! воля!“ Та й не диво, що так радів Шевченко: адже він тоді наче вдруге на світ народився, та не кріпаком вже, не рабом яремним, а вільною людиною. Панські кривди, знущання, остогидла робота — все це одійшло тоді для його далеко-далеко, а спереду ясною зіркою світила йому й гріла — воля, товариство любе, Академія, світ широкий…

Нема в світі, як воля…

II

Здихавшись кріпацького лиха, Шевченко зараз же вступає до Академії Художеств. Його давня мрія, що водила колись його малими ногами в Лисянку, в Тарасівку та Хлипнівку, що давалася йому панською рукою в знаки — ота мрія, щоб справжнім художником зробитись, тепер справдилась. Стало вже Тарасові можна, скільки охоти було — вчитися малярства. І вчився він таки щиро та пильно; не забаром усі професорі в Академії знали працьовитого й талановитого парубка, а не далі, як за рік, Академія дала йому вже срібну медалю за гарні малюнки. Разом береться Шевченко й до иншої науки: багато читає книжок, французської мови вчиться, ходить до університету, де студенти усяких наук слухають, — одно слово, з усієї сили пильнує, як би йому зробитись освіченою людиною. Він не гайнує дарма часу, а немов поспішається надолужити колишнє нагнати час, що марно зминув йому в неволі; він хапаєть ся взяти як найбільш од науки, впитися нею, щоб задовольнити спрагу в своїй душі. А проте хоч і далеко вже одійшов Тарас од простих людей, а таки не забуває він про своїх братів-кріпаків та сестер, не гордує ними. Він допомагає їм, посилає грошей, роспитується, як вони живуть, та розважає надією на кращу долю.

Вчиться Тарас, але ні наука, ні малювання ще не дають йому усього щастя, не наливають ущерть його велику душу. Хоч він вільний, так його рідний край у неволі, земляки задихаються та стогнуть у кріпацькому ярмі. На чужині згадується Шевченкові Україна з її гаями та садками густими, з високими могилами та степами широкими, з убогим обшарпаним людом безталанним. З прочитаних книжок та з переказів, які Тарас чув од старих людей ще дитиною, встає перед ним минуле рідного краю з усіма не- правдами, що колись діялись та й теперь ще не зникли. Рідне життя, свої люде проходять перед очима, туга й жаль пекучий над тяжкою долею українського народу стискає серце. Думка думку побиває, та все про рідний край, про рідний народ. І почав Тарас думи оті виливати на папері, став писати вірші для свого народу і його рідною мовою.

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! На що стали на папері Сумними рядами? —

питається сам у себе Тарас: на віщо, мовляв, пишу я, — потім росказує, як кому тяжко на чужині, як він думками вітає на Україні, додивляється до бідування народнього, збірає сльози нещасних кріпаків і показує усьому світові: дивись, мовляв, як живуть люде… Оті думи „лихо на світ на сміх породило“, „поливали сльози“ народні, й Шевченко хоче оддячити своєму народові, росказуючи людям, як той народ живе, та кращої долі для його домагаючись. „В Україну ідіть, діти“ — каже до своїх дум молодий поет, співець горя народнього, і будіть там любов та прихильність до вбогого люду.

Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

Як дізнались знайомі Тарасові, що він пише такі гарні вірші рідною мовою, та як перечитали їх, то всі їх дуже вподобали, а дехто просто був зачарований їх красою. Зараз заходились друкувати їх і р. 1840 вийшла в Петербурзі книжечка тих віршів — „Кобзарь“. „Кобзарь“ — значить, ніби то Шевченко росказує простою мовою про простих людей, — росказує так само, як сліпі кобзарі співають на Україні.

Як дійшов „Кобзарь“ на Україну, то зараз побачити там, яке добро послала доля рідному краю. Всі письменні люде, що не цурались свого народу, зраділи дуже, бо та- кого письменника, як отой Кобзарь новітній, до того часу не було ще у нас. У своїх віршах Шевченко росказував, як живе, та бідує, та мучиться тяжко в неволі наш народ, як він гине в темноті, як побивається серед злиднів та як посіли його вороги. Україна —

Обідрана, сиротою По-над Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить — Тільки ворог, що сміється.

І от Шевченкові вірші навчали шанувати свій рідний край — свою Україну, навчали прихилятись до народу, полюбити щирим серцем людей закованих; роскривали вони українцям очі й на наше минуле, показуючи,

Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

І все це так гарно було написано і так вірив новий Кобзарь, що „наша дума, наша пісня не вмре, не загине“, що люде на Україні аж плакали з радощів, що такого великого сина придбала собі „заплакана мати“, як зве Шевченко Україну. Слава про його полинула поміж люде і скрізь на Україні, куди доходив „Кобзарь“, творцеві його дякували, а вірші його привітали так, як сам він того хотів. Шевченко зробивсь одразу найбільшим письменником на всю Україну.

Та було й инше. Тоді ще мало по-українському книжок писали: з письменників був у нас Котляревський, був Артемовський-Гулак, були Гребінка та Боровиковський, був Квітка та ще зо два, зо три чоловіка, що по-нашому писали, та й край. Люде ще не звикли, читати українські книжки, а до чого не звикли то й думають, що того не можна. Ото багато тоді людей думало, що нашою мовою путнього нічого й написати не можна, — так хиба баєчку або побрехеньку якусь росказати людям на сміх. Правду казавши, такі нерозумні люде й досі ще не перевелися, але за ча- сів Шевченка їх далеко більше було. І як вийшов ото в світ „Кобзарь“, почали вони з Шевченка глузувати: „по мужицькому пише“, мовляв: почали з нашої мови сміятися та з народу нашого кепкувати. Де-хто з таких ворогів проте бачив, що Шевченко таки добре пише, і хотів переманити його до себе, щоб він занехаяв рідне письменство й писав по-московському, для панів. Та Шевченко не зважав ні на глум, ні на знущання: „хоч і по-мужицькому, каже, аби добре“; „кричіть собі — я слухать не буду“. А порадникам лукавим незабаром одписав він таким гострим словом:

Спасибі за раду! Теплий кожух — тільки, шкода, Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Подякувавши отак порадникам, Шевченко пише, а далі й друкує (р. 1841) поему „Гайдамаки“, де росказав, що робилось на Україні за гайдамацького повстання.

Тоді, як пустив Шевченко в світ свого „Кобзаря“, мало було між освіченими людьми таких, що дбали б про народ, про бідних трудящих людей. В письменство виходили самі пани і здебільшого й писали вони в книжках про панське життя, а як иноді й згадували про мужика, то хиба на сміх. Не розуміли ще тоді добре, якої краси великої роскидано по народніх піснях та яка багата й гарна народня мова. Більшість освічених людей думало тоді, що вчитись треба тільки багатим людям, а як серед нашого народу таких за малим зовсім не було, а були одним лицем убогі та кріпаки, то й виходило з того, що ніби то нашою мовою й не треба нічого писати, бо панів у нашого народу не було, а мужикам — на віщо наука. Не так думав і не так робив Шевченко Бувши мужицьким сином з діла-прадіда, він не одцурався свого роду, він хотів щоб і вбогим людям світив світ письменства, щоб і кріпакам стало краще жити. Шевченко дуже любив свій рідний край, дбав про добро свого народу, — через те й почав про його і для його писати, а оті панські вигадки та міркування просто за брехню мав лукаву. З кріпаків такі ж люде, як і всі; так само по-людському вони думають і почувають, так само радіють вони, як їм щось добре трапиться і так само побиваються, коли нещастя або лихо спіткає; кріпакам треба волі, треба людських прав і людського життя, треба науки та письменства — так ніби промовив Шевченко своїм „Кобзарем“. І у кого не зовсім ще зачерствіло було серце, а в дусі не погасла до останньої искорки любов до рідного краю — ті мусіли зрозуміти ту мову і сказати про Шевченка: так, його правда. дужче починає від тоді прокидатись на Вкраїні й між письменними людьми, навіть серед панства думка, що вони — діти свого народу, що потом і кровію народніми їх вигодувано і через те вони повинні і мусять сплатити народові те, що від його взяли, чим од його покористувались. А сплатити це можна тільки одним способом — працюючи на користь народові, допомагаючи йому вийти на волю та проказуючи йому стежку з темноти й злиднів на битий шлях вільного та розумного, в добрі та достатках, життя.

Отаке вчинила невеличка Шевченкова книжечка „Кобзарь“. Вона зробилась немов новою євангелією для людей, що бажають добра і щастя нашому народові.

А тим часом Тарас і після „Кобзаря“ вчився далі в Академії, писав ще вірші і де далі — то кращі, захожувався видавати для народа розумні книжки та малюнки путящі. Його тягне на Україну, хочеться йому поїхати до своїх людей, щоб самому, на власні очі, побачити, як вони тепер живуть. Кортить його своїх родичів обняти, бо вже давно він нікого з їх не бачив. І от року 1843-го іде Тарас на Україну.

Поїхав він, чи то повезли його, з України невідомим нікому лакейчуком, з якого й пуття ніхто не сподівався; а вернувся на Україну любленим поетом, славним заступником за свій край, оборонцем свого зневоленого народу. І скрізь приймали Шевченка, скрізь велико шанували його. Та не весело було йому на Україні. Побачив він тут і цим разом злидні, неволю, роботу тяжкую, кривди; почув стогін, плач та нарікання на долю

Чорніші чорної землі Блукають люде; повсихали Сади зелені; погнили Біленькі хати, повалялись: Стави бур'яном поросли Село неначе погоріло, Неваче люде подуріли: Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть.

писав опісля Шевченко, розглянувшись, що робиться на Україні. І в рідній сем'ї не почув і не побачив він нічого кращого: як скрізь усім кріпакам було, так і Шевченковим родичам. Надивився Тарас того лиха. „Був я торік на Україні, — писав він згодом до одного приятеля, — був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був — і все плакав. Сплюндрували нашу Україну“… А надивившись такого, ще дужче заходився Шевченко кликати людей, щоб вона йшли працювати для народу, щоб рятували його од неволі та злиднів.

Обніміте, брати мої. Найменшого брата, —

благає він своїх освічених земляків.

Учітеся, брати мої. Думайте, читайте: І чужого научайтесь. Свого не цурайтесь, —

научує він письменних людей з-поміж українців. Тепер письменницький хист у Шевченка розгортається все дужче та дужче, немов орлинії крила виросли у його й він високо злетів над землею, щоб усе бачити, що робиться на ній. Все глибше зазирає Шевченко в глиб життя і все кращі твори виходять з під його натхненного пера. Гарні були його „Думи“, чудово списав він муки нещасної покритки в „Катеринї“, обізвався він сміливо за рідне слово та письменство в посланії „До Основ'яненка“ та в „На вічну пам'ять Котляревському“, глибоко зазирнув у нашу минувшину в „Івані Підкові“, „Тарасовій ночі“ та в „Гайдамаках“. Але ще кращі, ще сміливіші, ще глибші нові його твори — „Розрита могила“, „Чигирин“, „Сон“.

Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндрували. За що, мамо гинеш? —

питається Шевченко, побачивши Україну.

Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. А надію Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраянім крилі! Нехай же серце плаче просить Святої правди на землі.

А про те в серці у Тараса живе надія на те, що з його палкого слова „встане правда на цім світі“. І слово ного вогнем палить душі, дзвоном гучним лунає по всій Україні, скликаючи живих людей на велику працю для рідного народу.

Працюючи отак над письменством, не кидає Шевченко й малювання. На весні року 1845-го він добув курса в Академії і став, як тоді казали, „вольним художником“, тобто довчився вже науки малювання. І от він зараз їде на Україну, щоб осісти там серед своїх людей і всього себе віддати на працю рідному краю.

Навідавшись додому, в Керелівку, та попоїздивши знов по Україні, Шевченко оселився в Київі. Тут його принято на службу, щоб він, їздючи по Укратні, змальовував старі будинки, церкви то-що, щоб не пропала про них слава, до того-ж мав ще він бути і вчителем малювання в університеті. Та по-за службою і теперь багато часу Шевченко присвячує письменству та громадським справам. Під цей час понаписував він чимало нових віршів, як от „Єретик“, „Невольник“, „Великий льох“, „Наймичка“, „Кавказ“, „До живих і мертвих і ненарожденних земляків“, „Холодний яр“, „Заповіт“, „Псалми“, та инших багато. Твори його з цього часу ще більшою сяють красою, ніж попередні, думками він ще ширше сягає, караючи гострим словом своїм усяку неправду. До того ж, опріч письменства, знайшлось йому в Київі ще й инше велике громадське діло.

У той саме час, року 1846-го, у Київі зібрався був гурток розумних, освіченних українців, прихильних до народу людей, що заприсяглися служити йому і дбати про те, щоб як небудь поправити його долю. Були між ними вчені — Костомаров та Куліш, чиновники — Гулак та Білозерський, студенти — Маркович, Пильчиків, Навроцький та багато инших. Вони, оці розумні та освічені люде, добре бачили, як тяжко жити простому народові на Україні, бачили вони й корінь лиха — що нема людям волі, що мусять вони на панів робити, а пани та чиновники царські про свою тільки кишеню й дбають; що темнота скрізь непроглядна панує. Ото й заходились вони думати та гадати, як би помогти народові, і надумали заснувати потайне товариство, щоб до слушного часу воно хоч нишком дбало про народ. Товариство те вони назвали брацтвом на пам'ять про словянських учителів, св. Кирила та Мефодія, а потайним воно мусіло бути через те, що начальство тодішнє й величезна більшість панства були инших думок і навпростець та по-видному працювати братчикам не дали б. Звичайна річ, що як прочув Шевченко про це товариство, то зараз і собі прихилився до його.