Як жив україньский народ

Front matter

Народна біблїотека (Когут). 16. Редактор: Др. Лев Когут.

(Коротка історія України).

Чернівцї, 1910.

Де живуть Українцї і кілько їх

I. Де живуть Українцї і кілько їх.

Як піде наш чоловік, скажемо з Харківщини в Полтавщину, а тодї в степи на заробітки, аж до Херсону й Одесу, то скрізь він зостріне своїх людей, що так говорять як і він. Нехай він завернеть ся назад, піде Київщиною, Волиню, Подїлям, Чернигівщиною, — знову скрізь він побачить, що робочі люде говорять такою мовою, як і він, — де-неде хиба в чому відміна буде, а то все однаково — подібно зовсїм до того, як отут, у сїй книжцї, написано. Отож на всїм сїм просторі живе все один наш народ.

Земля, на якій він живе, зветь ся Україна, а народ зветь ся Українцї, і говоримо україньскою мовою.

Земля наша Україна велика. Починаєть ся вона від Карпатских гір та іде аж до Дону; а з північного краю починаєть ся від пинских лїсових болот, що по річцї Прип’ятї, та тягнеть ся геть аж до Чорного моря. По цїй землї течуть гарні і великі ріки: найбільша Днїпро, відтак Днїстер, Буг, Дінець, Кубань та инші. Південні краї нашої землї обполїкує Чорне Море. Є тут багато великих і малих міст: найголовнїще і найкраще — Київ над Днїпром, відтак Львів, Чернівцї, Кам’янець, Житомир, Чернигів, Харків, Полтава, Катеринослав, Херсон, Одеса, Катеринодар та богато инших. Усього землї нашої України 13 з половиною тисячів квадратових миль, або, як простїще сказати, — коло 70 мілїонів фалеч. Народу вкраїньского живе на тій землї більше як 31 мілїонів.

Земля україньска хоч уся при купі, та подїлена між двома царствами. Найбільша частина її під Росиєю, і живе на росийскій Українї 27 мілїонів нашого народу в отсих вісьмох ґубернїях: Чернигівскій, Київскій, Полтавскій, Харківскій, Катеринославскій, Херсоньскій, Волиньскій, Подільскій та в частинах ще оцих одинацятьох ґубернїй: Таврійскої, Басарабскої, Люблиньскої, Сїдлецкої, Гродненьскої, Минскої, Курскої, Боронізької, Доньскої, Ставропільскої та Кубаньскої.

Друга велика частка україньскої землї під Австро-Угорщиною. Тут україньский народ живе зараз за росийскою межею, в східній Галичинї, на східній Буковинї та на карпатскім Підгірю. Живе його там мілїонів з чотири. Опріч того, україньскі люде виселяли ся з свого краю і живуть по всяких инших місцях Росиї, а поза Росиєю живуть Українцї в Румунїї, в Туреччинї, в Америцї та по инших місцях.

Наші предки і перші князї

II. Наші предки і перші князї.

У давню давнину вкраїньский народ жив невеличкими племенами; кожде плем'я звало ся по своєму: поляне, деревляне, дулїби, сїверяне, уличі, тиверцї. В купу вони не єднали ся, а кожде племя жило собі окремо, окремою громадою. Громада усьому й порядок давала. Звичайно в кождім племю було своє місто або город; там на майданї сходила ся громада, і такі сходини звали ся віче. Віче міркувало про громадскі справи і як воно присудить, то так і робить ся. Віче вибирало собі старшого, що звав ся князь. Князь уже і порядкував, слухаючи віча, і командував, як була війна. Хоч війни спершу було не богато; все то був народ хлїборобский, а вільного степу було без краю, не було за що дуже і сварити ся. Часом хиба не помирить ся племя з плем'ям, посварить ся, то трохи й повоюють. Через те народ наш у ті часи до війни не звик і войовитий не був. Більше привчали його до війни сусїдні хижацкі народцї, бо вони нападали на наших людей, то треба було від них відбивати ся. Де-далї й князї заводили вже при собі повсякчасне війско: через те вони почали вбивати ся в більшу силу, тодї вже й віча не слухали.

Віра в них була така, що молили ся до сонця, до неба, до води, до землї, і тому подібного; над усїм у них були боги: найстарший Перун, відтак Дажбог, Стрибог та инші. Доводилось їм мати дїло з сусїдним грецким царством Візантиєю. Греки були христіяне, і відтак і до нас почала заходити християньска віра; серед нашої землї вже в девятім віцї були християне, а в десятім вихрестилась у київска княгиня Ольга. Поширив же у нас християньство її онук, князь Володимир. Під його рукою було вже богато землї, а на нїй чимало свого й чужого народу: князював Володимир від Київа аж геть на північ далеко; на заходї мав Галичину (що тепер під Австриєю), і кругом на схід і на південь великі простори. Україньска держава (царство) під його рукою була вже великою державою. Року 988-го Володимир вихрестив ся в християньску віру від візантийских Греків і оженив ся з грецкою царівною Ганною. Його заходами християньска віра почала ширити ся скрізь по його державі. Володимир позаводив школи і звелїв учити в них дїтий. Так почала ся в нашій україньскій державі просьвіта. Багато дечого наші люде переймали тодї від Греків.

Ще за живота Володимир пороздавав своїм синам на князюванє землї; але як він умер, року 1015, сини його довго сварили ся за батьківщину аж поки син його Ярослав закнязював над усїєю державою і підбив під свою руку ще й деякі инші землї. Вбив ся він у велику силу, зазнав ся з уся- кими королями й царами: одного свого сина одружив з грецкою царівною, двох других з нїмецкими князївнями, одну дочку віддав за норвежзкого короля Гаральда, другу за французкого короля Генрика I. Наша земля через те зазнайомлювала ся з чужими земляками, наш народ переймав від инших народів те гарне, що було в них.

Ярослав, як і батько його, скрізь заводив школи. Сам він любив читати та розмавляти з ученими людьми; звелїв поперекладати на тодїшну нашу книжну мову деякі книги і завів біблїотеку (книгозбір) у Софійскій церкві. Сю церкву звелїв він грецким майстрам вибудувати в Київі, і вона, з деякими відмінами й прибудовками додержала ся й досї і зветь ся тепер Софійский собор. Князь Ярослав силкував ся як краще упорядкувати лад у своїй державі; він почав заводити кращі закони і записувати їх на папір, а досї воно не записувало ся; та книга, де почато списувати закон, зветь ся „Руска правда“. Умер Ярослав року 1054-го.

Ярослав ще за житя подїлив усю свою державу між пятьма своїми синами на пять частин, чи князївств. Такі князївства звали ся тодї удїлами. З того часу завів ся у нас між князями такий лад, що найстарший брат звичайно брав київский удїл, князював у Київі і звав ся великим князем. Таким робом зробив ся Київ столицею нашої україньскої, — чи як тодї казали — рускої, — держави. Як старший брат умирав, то замість сего великим князем ставав підстарший брат, за ним третий і так аж до послїдного брата. Такий був звичай, та самі князї не дуже єго шанували, а раз-у-раз спихали один другого з великокнязкого стільця.

Князїв на удїли настановляли звичайно батьки, але часто народні віча сами собі вибирали князїв, а нелюбих, то часом і скидали.

Кождий князь мав своє війско і ходив з ним воювати. Як намножило ся удїльних князїв багато, — погано стало народови під ними жити. Князї не обороняли добре свого народу від степових народцїв, що на нас нападали, від Печенїгів, Половцїв, Турків та инших. Нї, князї воювали ся один з другим, щоб повідбирати у своїх же братів, чи инших родичів городи й землї. Один князь пічне другого воювати, нападе на єго землю, городи і села поруйнує, попалить, людей побє. Найбільше змагали ся за столицю Київ — кому бути великим князем. Кілька разів брали Київ війсковим боєм, руйнували й палили, різали людей, і до того довели, що великий та славний колись Київ звів ся нї-нащо. До війска треба було людей, — князї забирали хлїборобів та инших робочих людей від роботи. Ще їм мало було свого війска, то вони кликали на підмогу проти своїх же війско від сусїдних диких степових народів, на- приклад, від Половцїв. Ті прийдуть помагати та й займуть у неволю цїлі села з жінками й дїтьми. Отак робили ті князї з своїм народом.

Суперечки з Московщиною

III. Суперечки з Московщиною.

Тодї-ж почала ся суперечка й з москалями (русскими, великоросами, кацапами).

На північ від України жили зовсїм чужі нам народцї: Мері та Весь. Вони були фіньскої породи, фіньскою мовою й говорили і жили своїм звичаєм. З давна вже білороси й наші люде заходили в ті землї і там селили ся. Де далї таких виходцїв ставало там усе більше та більше. Народцї ті фіньскі були неосвічені, нїякого міцного ладу в них не було, і люде то були тихі, не войовиті. Через те оті зайди де далї все дужче над ними гору брали. Уже наші князї почали там і городи (= міста) свої будувати. Живучи наші люде в купі з Мері та Вессю, поперемішували ся з ними. Фіни вихрестились на християньску віру, наші почали женити ся з фінками, а фіни з нашими дївчатами; одні в других переймали звичаї; мову свою фіни забували, а знов і наші люде багато дечого переймали від їх мови. З обох тих мов і витворила ся нова мова, зовсїм окрема від нашої, — московска. Ми говорили по старому, по вкраїньскому, а вони вже по новому, по московскому. Було вже два народи, ріжні обличам, мовою, звичаями, одежою. Тільки-ж тодї ще і ми, і вони звали ся однаково — Русь.

Було вже там, на піночи, й князївство Суздальске та Володимирске; князї там були з нашого роду. Один з сих князїв, Юрій, побудував там город Москву. Тільки-ж усе се була одна наша держава, і князї суздальско-володимирскі мусїли корити ся київскому великому князеви. А се їм було не до вподоби.

Один з сих князїв — Андрій Боголюбский збудував собі нову столицю, город Володимир на річцї Клязмі і вбив ся в силу. Київского великого князя він не слухав, а хотїв сам бути великим князем, та не в Київі, а в Володимирі; хотїв щоб усею землею порядкувала не київска Русь (Україна), а московско-суздальско-володимирска (Московщина). От він і надумав зруйнувати Київ, щоб єго не було, а вся сила й краса щоб були в московскім Володимирі. Року 1169. він покликав на поміч Половцїв та напав на Київ, узяв єго боєм, спалив і зруйнував увесь. Андрієві суздальцї-москалї, хоч самі й християне, любісїнько палили церкви й монастирі. Грабили й везли з собою все людске добро. А людей і старих, і малих — усїх вирізували. Київ після того хоч знову почав будувати ся й заселяти ся, та з того часу так занепав, що нїколи вже не доходив до такої сили й розцвіту, як поперед.

На деякий час зросло тодї в гору князївство Галицке, або Червона Русь. Се був удїл нашої держави; але року 1198. закнязював там волиньский князь Роман, і сей князь зріс в таку силу, що підгорнув під свою руку й знеможену Київску землю. За сим розумним та смілим князем може-б ми й визволили ся з біди, та року 1205. він поляг у бою з Поляками.

Була наша Україна богата і на землю й на всячину. Ставало й собі, було що й продавати иншим народам. Заводили ся школи, по трохи ширилась просьвіта. Навчали ся наші люде всякого ремесла й умілости: будували гарні будинки, малювали добре малюнки, всякі инші гарні річи вміли виробляти. Народ був тямущий до всего, тільки не міг собі дати ради з князями. А ті князї думали не про добро людске, а про добро своє, про свою кишеню. Жадаючи собі все більшої та більшої сили й богатства, руйнували князї рідну землю, віча й громади утискали, відбирали в них волю: робочих людей гнїтили та накладали на них великі податки. Коли часом трафляв ся який путящий князь, то не міг сам спинити всїх. А московскі князї, такі, як Андрій Боголюбский, ще додавали лиха. І довели князї рідну землю до великої біди, до занепаду, зробили з неї руїну, народ знесилили так, що не міг уже він обороняти ся від хижих ворогів-чужинцїв.

Татарске лихолїтє

IV. Татарске лихолїтє.

А чужинцїв багато нападало на нашу землю: Авари, Угри, Жорки, Хозари. Упорали ся з сими — коли наскочили иньші степовики — Печенїги, а потім Половцї; сї чинили нашому народови велику кривду. Та помалу побили ми Печенїгів, почали брати гору й над Половцями, стали з ними вже мирити ся й родичати ся. Аж тут насунула нова хмара: Татари.

Татари не робили хлїба, не мали нї сїл, нї городів, а кочували — переїздили степами з одного місця на друге. Жили з худоби, мали багато верблюдів, волів, овець, коней. Ще жили з війни, і були народом диким, войовитим, лютими були на війнї руїнниками. Мали свою окрему віру. Порядкували старші, що звали ся ханами.

На Вкраїну прийшли вони зі схід сонця, з далекої землї Азиї, з-за рік Дону й Волги та з-за великого озера Каспійского. Спершу напали на Половцїв, а як наші дали помочі Половцям, то й на наших кинулись і на річцї Калцї страшенно нас побили року 1224-го. Завернули назад, але через 13 лїт, року 1237, прийшли знову.

Україньскі князї нїяк не готували ся до сего нападу. Як і попереду, вони заводились, сварили ся проміж себе за князюванє, а про оборону землї і в голову не клали. Через те Татарам легко було їх подужати.

Татарский хан Батий вирушив з трома сотками тисячів війска. Татари напали на Московщину та й підбили її під себе; потому насунули на Вкраїну, взяли й зруйнували Київ і тодї пішли потопом по всїй Українї. Орда йшла як пожежа, палила, руйнувала, вирізувала до ноги людей, топтала дїтей кіньми. Вся Україна стояла в обгорілих руїнах, залита була кров'ю посипана людскими кістками. Хто ще був живий, — утїкав у лїси, в очерети та в полїскі болота ховати ся.

Пять років було те лихо, аж поки над усїм нашим краєм запанували Татари. Батий з своєю ордою вернув ся в степи над Волгою й Доном і там осїв ся; а на завойованих україньских землях покинув своїх начальників з війском. Татари нї в нас, нї в Московщинї не переміняли порядків, не займали віри, зоставили, як були князїв, але над тими князями вже старший був Батий, а його посїпаки збирали з московского й з україньского народу великі податки, а хто не міг платити, того вбивали або брали в орду. Ще брали собі в орду десятого хлопця й десяту дївчину. От до чого дограли ся вкраїньскі князї, що й край свій, і себе самих попустили впасти в неволю!

Під сей час усе завмерло в нашім краю тільки галицкий князь Данило, Романів син, силкував ся якось визволити рідну землю. Під його рукою була, після першого татарского нападу, мало не вся україньска земля і під його пануванєм край почав оживати, багатїти, ширила ся просьвіта, народ зазнайомлював ся з просьвіченими краями в західній Европі. Підчас другого татарского нападу його не було дома, — їздив до грецкого короля сватати за свого сина його дочку. Вернувши ся, побачив край спустошений, поруйнований. Почав знову все впорядковувати. Він і з Батиєм так угодив ся, що хан не посилав до него своїх посїпак за податками, тільки що повинен був Данило запомагати хана своїм війском. Та він хотїв зовсїм Татар збути ся. Він оженив сина Льва з дочкою угорского короля Белї, другого сина — з дочкою литовского князя Миндовга, заприязнив ся ще й з польским королем, тай з папою римским; папский посол коронував Данила на короля. Придбавши таких дужих приятелів, сподївав ся король Данило вигнати Татар з україньскої землї. Та родичі і приятелї помочи не дали, своєї сили було мало і довелось Данилови знов корити ся Татарам, хоч він і не допускав їм порядкувати в своїм королївстві. Як він умер року 1264-го, не було нїкого вже, хто-б опирав ся силї татарскій. Татарскі хани більш як 80 років панували над нашою землею — аж поки прийшла Литва.

Україна з Литвою

V. Україна з Литвою.

Литвинами люде звуть у нас тепер тих родичів наших, що по письменному звуть ся Білоруси: тих людей прозвали Литвою через те, що вони довго були під панованєм правдивої Литви. А правдива Литва — це зовсїм инший народ, що жив на північ від Польщі, вздовж річок Двини й Нїману, аж до Балтицкого моря. Говорили Литвини зовсїм иншою мовою і мали свою віру. Спершу сей народ був бідний, дикий, жив по лїсах, пущах та нетрях. Колись україньскі князї навіть підбили його під себе на деякий час. Та потрохи почали Литвини вбивати ся в силу, і литовскі князї стали вже нападати на Україну.

Зробивши ся дужою державою, Литва стала нападати на нас і протягом чотирнайцятого віку забрала всю україньску землю вигнавши з неї Татар. З того часу Україна стала під литовскою рукою; тільки одну частку україньскої землї — Галичину — пізнїше забрала Польща. Вкупі з україньскими землями забрала Литва й білорускі. Тепер ми зовсїм уже й на довго порізнили ся з Московщиною: Україна і Біла Русь були з Литвою і звали ся литовска Русь; московскі давні князївства ще 200 лїт були під Татарами, а потім виросли в самостійне московске царство, з столицею в Москві.

Литовскі князї не переміняли порядків на Українї, тільки замість давних князїв запанували Литвини. Та вони скоро поробили ся християнами; не бувши сами письменними, навчили ся письменьства від нас і переняли з ним і нашу мову та й почали за- кони і все иньше писати тодїшньою нашою письменьскою мовою. Українцї були осьвіченїщі нїж Литвини, і хоч Литвини їх підбили, але Українцї взяли над ними гору розумом та осьвітою, через те й україньска та білоруска мова запанувала серед осьвіченїщих Литвинїв. Помалу литовска держава переробила ся на Україньско-Білоруску.

Україна з Польщею

VI. Україна з Польщею.

Та в Литви й України була сусїда Польща. Польска держава давно вже хотїла притулити до себе україньско-литовску державу. Як умер у Польщі король Людвик, зістала ся дочка Ядвига. Польскі пани року 1386-го віддали Ядвигу заміж за литовского князя Ягайла і вибрали його на польского короля, а Ягайло за се обіцяв прилучити до Польщі всю Литву, Україну й Білу Русь.

Спершу країни нової польскої держави Польща, Литва й Україна жили самі кожда своїм звичаєм і під своїм законом. Але польскі пани хотїли, щоб було не так, а щоб Литву й Україну переробити на Польщу.

Польскі пани мали в своїй землї велику силу. Вони збирали ся на зїзд, що звав ся , і той сейм давав порядок усїй землї: вибирав короля, як старий умирав, заводив усякими законами й громадскими справами. Король без сейму, без панів не міг нїчого робити. Кождий пан мав право держати своє війско, у панів були міцні й збройні муровані замки серед величезних маєтків-земель і в тих замках пани сами жили як королї.

Мало не вся земля була паньска, попівска або манастирска, і польский народ робив на своїх панів паньщину. Тяжко жило ся робочому польскому народови, легко й весело жило ся панам.

Отодїж то й україньским та литовским панам схотїло ся такого житя. Ті паньскі права принадили й їх, — почали вони переймати польску мову, польскі звичаї, католицку віру (бо Поляки були католики), — аж поки року 1569-го зібрали ся з усїх трох земель пани та й постановили, щоби Литві трохи ще попустити самостійности, а україньскі землї прилучити до Польщі. Король польский почав роздавати панам україньскі землї: і порожні, і такі, що на них уже сидїли вільні хлїбороби. Почали там польскі пани оселяти ся, стали скрізь свій лад та панщину заводити, а з ними до гурту й наші пани-перевертнї. Тільки не відразу се зробили. Спершу попускали людям — і тим, що вже там жили, і новим — більше волї — жити народови було можна добре. Тим часом пани повимуровували собі міцні замки, позаводили кождий собі війско та позахоплювали мало не всю землю на Українї. Тодї вже їм лекше було народ у ярмо запрягти. Спершу податки всякі накидали та відробіток, а далї так, що вже й тяжка панщина стала. Ще часом пани жили по великих містах, а землю здавали у посесию орендарям-жидам, — то ті за панів правили, забираючи з народу весь заробіток, бо треба-ж було й панови давати, і собі придбати.

А що вже знущали ся з людей і пани, і посесори, то й не сказати: як хто не слухав, того били й усякими карами карали; мав право пан і на смерть скарати свого підданого.

Польскі пани та наші перевертнї упослїджували скрізь і нашу мову, щоб перевернув ся народ на Поляків. А тут ще завела ся спірка за віру: хотїло ся панам, щоб і на Українї скрізь була католицка віра.

Наїхали на Україну католицкі ченцї-єзуїти та й заходили ся привертати наших людей до католицтва.

Наші люде, перенявши християньску віру від Греків, так і держали ся того ладу і звали свою віру грецкою, православною або благочестивою. Поляки-ж були віри католицкої. І католицка віра — християньска, тільки ріжнить ся дечим від православної. У католиків є найстарший архирей, зветь ся ; він живе в італїйскій землї, в містї Римі і звідти дає порядок усїм католикам. Тепер то він не має такої сили, а в старовину,то його слухали не то попи, а й князї, королї та імператори.

Так ото як намислили єзуїти завести католицку віру на Українї, то вони хитро та мудро се почали: намірились завести унїю церковну, то-б то спілку проміж православною та католицкою вірою. А та унїя така: Українцї можуть правити службу божу по своєму, а слухати мусять папи і так вірити, як він скаже; а як попи, пани і люде всї слухати муть папи, то той папа потрохи та помалу переробить православну віру на католицку. Україньский митрополит Рагоза та архиреї Кирило Терлецкий та Іпатій Потїй підписали ся нишком на унїю та й відвезли Терлецкий та Потїй року 1595-го той підпис до папи наче-б то увесь україньский народ хоче пристати на унїю. Тодї вже почали польскі і наші поляшені пани, католицкі попи-ксьондзи та наші попи й архіреї-унїяти заводити унїю: церкви повертали на косцьоли, православних попів вигонили і примушували людей вірити не так, як вони хотїли, а так, як панам, ксьондзам та єзуїтам хотїло ся. З того повстала страшенна колотнеча, і колотнеча та не втихала увесь час, поки ми жили з Поляками.

Та й це ще не по всьому. Було в нашого бідолашного україньского народу ще одно лихо.

Турецко-татарске лихо

VII. Турецко-татарске лихо.

На півднї нашої землї — Чорне море, а над Чорним морем такий край, Крим зветь ся.

Там було тодї татарске царство: у Кримі жили Татари в містах і селах, а по степах, від гірл ріки Дунаю до річки Кубанї, ко- чували ще чотири орди татарскі. Над Кримом і ордами панував цар, що звав ся по їхньому .

Найкрайнїйшими україньскими оселями по ріцї Днїпру були тодї міста Канів та Черкаси, — далї на південь степ уже був безлюдний; по ріцї Днїстру наші люди вже й тодї поселили ся аж до Чорного моря. По безлюдних степах чабанували і Татари, і наші Українцї. Часом сварили ся за пасовища, а більше мирили ся.

Коли це року 1453-го Турки, вийшовши з Азиї, повоювали грецке царство, і турецкий султан запанував у грецкій столицї Царгородї або Константинополї, там, де й тепер він сидить. Скоро після того турецкий султан підбив під себе татарского хана. З того часу кримскі Татари почали часто набігати на Україну і дуже рабували її. Турки, підгорнувши під себе богато христіяньских народів — Греків, Сербів, Болгарів, Молдаван, хотїли повоювати ввесь сьвіт. Та й віра їх магометаньска наказувала воювати ся з христіянами. Ото-ж вони й підбурювали Татар нападати на Україну. А тут ще польский король та московский цар як засварять ся проміж себе, то й той і сей зараз підбурюють Татар, щоб нападали: король підмовляє, щоб на московску державу, а цар — щоб на польску. Чи на Москалїв, чи на Ляхів нападуть татари, а нам усе лихо, бо ми саме на татарскій дорозї, то поперед усего й мусим відбувати. Отак, напр. року 1484-го кримский хан Менґлі-Ґирей, приятель московского царя Івана III наїхав на Україну, поруйновав Київ, а людий-Киян за малим не всїх забрав в неволю.

З того часу Татари мало не що року стали набігати на Україну. Наскочить орда, села палить, добро рабує, людий убиває або забирає в неволю. Женуть тодї людий степом як отару: Татари верхи їдуть, а людей нагаями підганяють; ще й значать тавром, роспеченим в огнї, на тих місцях на тїлї, де і в худоби. Пригнавши їх у Крим, продають на базарі так як у нас худобу. Котрі-ж старі чи слабі до працї не здатні, то тих віддають часом молодим хлопцям, а ті вчать ся на них стріляти або бють камінями, чи в морі топлять. А тії невільники, що продавались, повинні були вибути шість років в неволї, а тодї ставали вільні, тільки не могли нїкуди йти з Криму. Котрих дужчих невольників, тих і закованих держали, випікали на лобі чи на щоках тавро: вдень вони тяжко робили, а в ночі держали їх у тюремних льохах, а їсти давали трохи, та й то такого, що й собака не буде їсти. Ще брали невільників на . Каторгами звали ся турецкі , ґалєри, що веслами гребли ся. Так на таку ґалеру до весел садовили невольників і їх приковували. Нїколи вони з того місця не сходили. Тяжко вони робили, і в сьвято спочинку не мали; люто їх бито.

Дуже любили татари забирати гарних жінок та дївчат. І в Татар, і в Турків віра така, що можна мати не одну жінку, а кілька. Богаті пани, то й десятками мали жінок. Своєї жіноти їм не ставало, то забирали наших та й продавали всїм, хто хотїв.

Часом невільників за великі гроші викуповували родичі, коли було за що; часом сами невольники втїкали. Тільки тяжко було втечи; доженуть Турки Татари та вбють, закатують, або очи повиймають, та й коли не доженуть, — то в степу безлюднім — без води й без їди — люди гинуть. Через те тїкав мало хто.

Забирали Татари тяжко багато наших людий. От, напр., року 1575-го Татари забрали на Українї більше як 55 тисячів людий, 40 тисячів коней, пів мілїона усякої худоби і без лїку отари.

От тодї заспівав наш народ тую сумну пісню:

Зажурилась Україна, що нїгде прожити. Гей витоптала орда кіньми маленькії дїти, Ой маленьких витоптала, великих забрала. Назад руки постягала, під хана погнала.

Та на оборону україньского народу від польского й свого паньства та від татарского хижацтва виросло дві нові сили. Одна — то були братства, друга — козаки.

Братства

VIII. Братства.

Братства — то були такі товариства при церквах, найбільше по містах. Члени їх звали ся братчиками. У братчики йшли найбільше міщане, але приставали до них і селяни і козаки. Наприклад гетьман Сагайдачний записав ся у Київске братство з усїм козацким війском. Братчики скидали ся грішми і за ті гроші робили своє дїло, а дїла в них було чи мало. Вони дбали про те, щоб були гарні церкви, помагали вбогим, заводили шпиталї — такі доми, де мали до смерти притулок немощні та старі люди, викупляли невольників з неволї татарско-турецкої та робили инші милосердні дїла.

Ще їх дїло було — дбати, щоб краще у нас було духовеньству. Тодї україньскі архиреї були здебільшого з панів, з паньскої та королївскої ласки й архиреями ставали. До кождого архирейства була земля — великі маєтки, а на тих землях жили піддані — селяни, що робили паньщину на архиреїв. Архиреї жили зовсїм як инші багаті пани: в пишнотї та в роскошах, підданих своїх тяжко кривдили; держали при собі війско і з тим війском часто по розбишацки нападали на сусїдів, робили всякі иньші погані дїла. Попів же дуже утискали і поводили ся з ними згорда. Ото-ж проти таких порядків і починають змагати ся братства, навіть жалїють ся на архиреїв царгородскому патриярхови, бо він тодї був старший над україньскою церквою, — і патриярх помагає братствам і часом карає винних. Як настала унїя, довело ся брат- ствам раз-у-раз боронити православну віру від унїятства. Ще давнїйше деякі богаті україньскі пани — такі, що ще не поперевертались на Ляхів (Поляків), от як Константин Островский або Хоткевичі, — почали заводити україньскі школи й друкарнї, щоб печатати в них книги. Цим шляхом пішли й братства. Бачили вони, що польщизна та католицтво через те забивають україньство та православіє, що наші люди були ще темні, неосвічені, а польске панство та попівство було вельми освічене, в науцї часом і дуже тямуще. Тому то братства заходили ся й собі заводити школи і позаводили їх дуже багато; заводили друкарнї, щоб печатати в них для людскої науки й просвіти книги. Через такі заходи на Українї де-далї ставало все більше та більше освічених наукою та розумних людий. Сї люди писали книги, а в тих книгах обороняли Українцїв та їх віру від польщизни та католицтва. Помалу-малу стала наша земля розумнїшати, освічуватись, стало їй лекше відбивати ся від польского панства та католицкого попівства. За се дякувати мусимо братствам.

Але все-ж самі вони не мали-б сили оборонити наш народ від того лиха, яке на него насунуло. Та з межи народу виявилась нова велика сила — козацтво.

Козаки

IX. Козаки.

Козаками звали ся спершу вільні вояки-здобишники, що ходили на здобитки в степ розбивати чужих, а часом і своїх, або йшли на службу до якого князя. Були козаки християньскі й татарскі, україньскі й московскі. Я тут казати му тільки про своїх, україньских козаків.

Звичайно козаки ходили гуртами і мали своїх ватажків, отаманів. Часом сї ватажки були з простого люду, а часом і вельможні пани. Бо козаки боронили землю від Татар, відбирали від орди людей-невільників та всяку здобич, — то-ж і панам було добре. От з таких панів був славетний ватажок князь Дмитро Вишневецкий, прозваний Байдою (про него й пісню співають). Він збудував на острові Хортицї серед Днїпра замок, зібрав там козаків та й бив звідти на Туреччину. Помалу-малу козаки зовсїм оселили ся на Днїпровім острові за порогами, через те стали звати ся Запорозкими козаками, а місце, де вони жили, — Запорозка Сїч.

Туди в Сїч тїкали з наших міст та сїл усї ті люди, кому недобре дома жило ся: чи пани мордували, чи так не щастило, чи в гріх ускочив хто та кари сподївав ся, чи просто хотїв чоловік погуляти війсковою погулянкою, — гайда в степ у Сїч! Запорожцї не питали чоловіка, як він попереду жив, а приймали кождого, хто до них приходив, аби християньскої віри був. Коли хто чим грішний був, — те їм було байдуже. Але коли хто в Сїчи прогрішав ся, то карали дуже: хто жінку заведе на Сїч, тому голову відрубають, бо на Сїчи жили вони без жінок, хто украде — і того на смерть карають, а коли хто товариша убє — живцем у землю з убитим закопують. Проміж собою жили просто. Усе їх житло звало ся кіш, а окремі частини війска жили в величезних хатах, що звали ся курінї. Усю старшину сами вони собі вибирали, а як хто не подобав ся їм, то й геть скидали. Найстарший отаман звав ся кошовий отаман, а були і курінні отамани. Найвище дїло у козаків було — воювати з Татарами та з Турками. Смерти й муки вони не бояли ся, були смілі вояки, що на увесь сьвіт уславились. Стали їх називати лицарями, преславним запорозким війском.

Спершу козаки тільки відбивали ся від Татар, а далї почали вже й сами на них нападати. Часом суходолом підуть та побють, а часом посїдають у чайки (великі морскі човни) та Днїпром до моря, та Чорним морем до Турків, — доскакували й до самого Цареграду. Попалять, поруйнують, невольників з неволї повизволяють, здобичі наберуть та й назад. Часом їм дуже щастило, а часом і били їх на морі: великі турецкі кораблї-ґалєри розбивали з гармат (пушок) козацкі чайки та й топили козаків, або забирали в неволю. Та козаки на те не уважали і таки дуже давали ся в знаки і Туркам і Татарам.