Пригоди Гека Фінна

Front matter

БІБЛІОТЕКА „МОЛОДІСТЬ“

Редактує Б. Грінченко.

ТОМ IV.

I. Мене цівілізують

I. Мене цівілізують.

Як що ви не прочитали книжки: „Пригоди Тома Сойєра“, то ви мене не знаєте, але це дарма. Ту книжечку написав добродій Марк Твен. Все, що він у їй говорить — чиста правда, се б то здебільшого правда. Звісно, дещо він і вигадує, але це теж дарма. Я зроду не бачив такої людини, щоб ні разу не збрехала, — от хиба тільки тьотя Поллі, Дугласова удова та ще може Мері. От про цю саме тьотю Поллі (Томову тітку), про добродійку Дуглас та про Мері й росказано всю правду в тій книзі, в тій правдивій історії, хиба дещо може, як я вже казав, трохи прибільшено.

Ну, моє оповідання починається ось із чого: ми з Томом знайшли скарб, що розбійники закопали печері, і обидва ні з того, ні з сього забагатіли. Припало нам — то ж не жарт! — по шість тисяч долларів на брата та все самим золотом! Страх, яка купа грошей! Ну, добре; суддя Тачер відібрав наші капитали та й положив їх на процент, то нам при- падало що-дня по долларові — стільки грошей, що й дівати нікуди! Пані Дуглас приняла мене до себе за сина й обіцялася мене цівілізувати. Важкенько жилося мені в неї, бо занадто вже поважна була удова, занадто вже звикла вона до порядку; не витерпів я: втік. Знову одяг я своє брудне дрантя, знову заліз у свою стару кухву з сахарю, та й почав жити щасливо — так, як мені хотілося. Та не на довго — мій приятель Том Сойєр знайшов мій притулок та й умовив мене вернутися до вдови і стати слухняним хлопцем — тільки тоді й згожувався Том приняти мене до своєї нової розбійницької ватаги. Нічого робити; довелося вернутися назад.

Удова поплакала надо мною, назвала мене бідною пропащою овечкою та ще иншими всякими назвищами, а проте вона зовсім не хотіла мене ображувати. Знову нацуплено на мене нову одежу, в якій мені було так душно та незручно. Ну й почалася знову стара пісня. До вечері скликано дзвоником і неодмінно треба було вчасно прийти. Сівши за стіл, не можна було відразу починати їсти, а треба було ще підождати, поки господиня щось пробубонить над стравою, так наче тій страві щось недобре сталося. Погано було й те, що кожну страву давано окремо, а от як у нас у кухві, так усе намішано в одному черепку, — куди смашніше!

По обіді та після вечері удова брала книжку й починала вчити мене про Мойсея та оповідати щось про очерет; я аж упрівав, силкуючись догадатися, до чого це все; тільки раз якось вона пробовкнулася що Мойсей той давно вже вмер, тоді я зовсім перестав про його думати: яке ж пуття з мертвого?

Схотілося мені покурити і я спитав в удови дозволу; вона не дозволила. Це, каже, завичка погана, неохайна, і ти повинен од неї зовсім одвикнути. Бувають же на світі такі чудні люде! Говорять про речі, яких цілком не тямлють. От хоч би й удова: клопочеться про Мойсея, хоч він їй і не родич навіть, а вважає за погане те, що людині до смаку. Сама ж нюхає табаку, — так то, бачите, нічого!

Саме тоді приїхала жити до удови її сестра панна Ватсон, худа стара дівчина в окулярах, — вона ж ото й почала дошкуляти мене наукою! Мучила вона мене, мучила, все вчила читати, та вже удова змилосердилася, — звеліла мене не займати. Як би довше, то я б і сам не стерпів такого катування! Панна Ватсон що-хвилини робила мені уваги. „Не махай ногами, Фінне“; або: „не треба чухатися, Фінне, сиди тихо“; а то знов: „не потягайся, не кривляйся, Гекльбері, поводься ж нарешті пристойно!“ Потім вона почала мені росказувати про пекло, але я їй одказав просто, що хотів би туди піти. Вона страшенно розлютувалася, а я їй-богу не мав нічого злого на думці: мені просто хотілося з нудьги втікти куди небудь, а куди саме — все одно. Вона сказала, що гріх так говорити, що вона ні за що в світі не вимовила б таких слів і що хоче жити побожно, щоб піти просто до царства небесного. Ну, а що я зовсім не маю охоти йти туди вкупі з нею, то рішив собі, що не варто й силкуватися робити так, як вона. Одначе я цього не сказав, знаючи, що матиму багато прикростей, а добра з цього все одно ніякого не буде.

А панна Ватсон, як почала, то все цокотіла про царство небесне, не змовкаючи й на хвилину. Там, каже, всі праведники тільки й робитимуть те, що увесь день ходитимуть з арфою та славитимуть Господа. Знову я змовчав, тільки поспитався, чи піде туди мій приятель Том Сойєр? — Ну, каже, на це мала надія! — Я страшенно зрадів — мені хотілося неодмінно бути з ним укупі.

Довго ще панна Ватсон мене дошкуляла, — аж нудьга взяла. Нарешті покликано негрів, усі помолилися й пішли спати. Я пішов нагору в свою хату, з недогарком у руках і, поставивши його на столі, сів до вікна, силкуючись думати про щось веселе, та веселого щось не було. Я почував себе таким самотним, що мені схотілося вмерти! Зорі ясно мигтіли на небі, листя в лісі так сумно шелестіло; он десь далеко-далеко крикнула сова, неначе над покійником, завила десь собака, наче комусь смерть віщуючи; вітрець шепотів мені щось на вухо, та я не міг зрозуміти, що̀ саме, і почував тільки, як у мене по-за спиною мов мурашки бігають. Потім одразу мені здалося, що стогне покійник, не можучи влежати спокійно в ямі, і блукає що-ночі, нудьгуючи. В мене похололо на серці зо страху, моторошно було сидіти самому серед такої тиші. Та ще мені на плече зліз павук, я струснув його та просто на свічку; він одразу спалахнув і зморщився. Я дуже добре знаю, що це страшенно погана прикмета, — біду віщує. Я перелякався і миттю скинув із себе одежу, потім тричі обкрутнувся, що-разу христячись, та перев'язав ниточкою пасмечко свого волосся, щоб одігнати нечисту силу. Та все таки й після цього я не заспокоївся. Все те, що я зробив, робиться звичайно тоді, коли знайдеш підкову, а потім, замість того, щоб прибити її над дверима — загубиш; але я ще ніде не чув, що̀ саме треба робити, щоб прогнати від себе нещастя, як що вб'єш павука…

Знову сів я біля вікна і витяг люльку: всюди в хатах мертва тиша, господиня не побачить, що я курю. Час ішов помалу; в городі продзвонив годинник: бум, бум, бум… дванадцять разів, потім знову все замовкло, стало ще тихше. Відразу десь недалеко хруснула гілка, в темряві хтось заворушився… Я не ворухнувся і наставив вуха. Унизу щось тихо занявкало: „няв, няв!“ Ага! знаю, в чому сила… подумав я, занявкав і собі, силкуючись робити це яко мога тихше, і поліз у вікно; з піддашша я швидко зоскочив додолу і пішов обережно поміж деревами, певний, що мене десь недалеко жде мій приятель Том.

II. Розбійницька ватага

II. Розбійницька ватага.

Ми пішли стежкою, прокрадаючись навшпинячки поміж деревами, аж на кінець садка, нахиляючись, щоб не чіплятись головами за гілки. Проходячи проз кухню, я спіткнувся на пеньок і наробив шелесту. Ми зараз же попадали на землю і притаїлись. На порозі сидів довготелесий негр Джім, власність панни Ватсон. Ми виразно могли його бачити, бо в кухні світилося. Він устав і випростав голову, прислухаючись.

— Хто там? — промовив він.

Не маючи відповіді, негр пішов навшпинячки й зупинився як-раз поміж нами. Минуло кілька хвилин, усюди було тихо, а ми всі троє були так близько один од одного. Відразу у мене страшенно засвербіла щиколодка, але я вдержався, бо боявся ворухну- тись; потім засвербіло вухо, потім спина, поміж лопатками. Ну, от, здається, умру зараз, як що не почухаюсь! Це часто так буває, я вже не раз помітив, що коли ви де-небудь у гостях, або на похороні, або силкуєтесь заснути, та ніяк не можете: у вас, неначе умисне, починає свербіти все тіло. Трохи згодом Джім і говорить:

— Е, та хто ж ви такі, чого вам треба? Їй-богу ж я чув, як щось шамотіло. Ну, постривайте ж, я знаю, що̀ зроблю! Сяду тут і буду прислухатись, поки знову щось почую.

Він сів долі поміж мною та Томом, прихилився до дерева і простяг ноги так, що одна трохи-трохи не торкалась до моєї. У мене нестерпуче засвербів ніс, аж сльози стали в очах, та я все терпів, не ворушився! Коли це відразу засвербіло в середині в носі, потім під носом — просто не було мочі стерпіти! І так було хвилин шість-сім а може ще й довше, — у мене свербіло в одинадцятьох місцях одразу! Терпіти довше неможливо було, та я все таки стиснув зуби і держався. Коли це Джім почав сопти і скоро ми почули, як він захріп, — тоді у нас трохи полекшало на серці.

Том подав мені гасло, злехка свиснувши, і ми полізли далі. Одійшовши вже на кільки ступнів, Том прошепотів, що не погано було б прив'язати Джіма до дерева, так собі, щоб пошуткувати; але я не згодився: ще часом прокинеться, наробить ґвалту — тоді й побачуть, що мене нема дома. Том згадав, що в його єсть тільки маненький недогарочок: треба пролізти нишком у кухню, щоб здобути більший. Я його вмовляв, щоб він і не пробував навіть, — що̀, коли Джім прокинеться?.. Але Томові все таки хотілося спробувати, — от ми й залізли до кухні, взяли аж три свічки й положили за їх на стіл п'ять центів. Мені страшенно хотілося швидче втікти звідси, але Том бажав неодмінно підкрастися до Джіма, та й удрати йому якусь штуку. Мені здалося, що я ждав дуже довго. Навкруги було, як і перше, тихо та безлюдно.

Зараз же, тільки Том вернувся, ми пішли стежкою, навколо того паркану, що їм обгорожено садок, і скоро вийшли на крутий шпиль позад будинку. Том росказав, що він зняв із Джіма бриля й почепив на сучок. Джім ворухнувся, але не прокинувся. Потім ми довідалися, що другого дня Джім оповідав усім, як відьми його водили: приспали спершу, потім возили по всьому штатові, тоді кинули під дерево, а бриля почепили на сучку, — знай, мовляв, хто̀ поглузував із тебе! Иншим разом Джім запевняв, що відьми тягали його до Нового Орлеану; одно слово що-разу він додавав щось нове і нарешті виявилось, що нечиста сила возила його по всьому світу, — так він змучився страшенно і вся спина у його в синяках! Джім страшенно цим пишався й позирав згорда на инших негрів. Негри приходили за кілька верстов слухати Джімового оповідання; ним цікавилися на всьому кутку. Чужі негри роззявляли роти й витріщали на його очі, неначе на щось надзвичайне. Чорні взагалі люблять говорити про відьом та про нечисту силу, сидячи в кухні біля печі; та що-разу, як знімалася про такі речі мова, Джім перепиняв і говорив: „Гм! ну і що ви там тямите в відьмах!“ і всі переставали слухати оповідача. Джім завсігди носив п'ять центів на шиї, кажучи, що це талісман, а дав його йому сам чорт власними руками, сказавши, що цією монетою він може вилічити кожну хворобу і викликати, коли схоче, нечисту силу, — треба тільки промовити якесь слово, але яке саме — Джім ніколи не казав. Негри приходили бо-зна звідки й віддавали Джімові все, що мали, аби подивитись на монетку; але ніхто до неї не торкався — адже вона була в руках у диявола! Джім не мав часу навіть діло своє робити, так він запишався з того, що бачив чорта та возив на собі відьом.

Зійшовши на шпиль, ми з Томом озирнулися вниз на місто, — десь далеко блимало два-три вогники, мабуть у тих хатах був хтось хворий. Вгорі, на небі, так чудово сяли зірки, а внизу прослалася річка, широка, тиха, велична. Ми зійшли вниз і знайшли Джо Гарпера, Бена Роджерса та ще двох хлопчаків, що сховались на ніч у старий хлів. Ми забрали чийсь човник, що стояв прив'язаний край берега, пропливли річкою верстви зо три з половиною та й пристали до крутої берегової скелі.

Залізши в кущі, аж у гущавину, Том заставив усіх заприсягтися, що вірно будуть додержувати таємниці, а потім показав нам у самій гущавині попідземний хід. Ми засвітили свічки й полізли в яму. Пролізши сажень з вісімдесят, ми побачили, що вузенький хід почав усе ширшати, аж поки дійшов до печері. Том минув кілька хідників і відразу зник під стіною; так глянувши, то й не подумав би ніхто, щоб під нею була яка дірка. Ми полізли за ним і опинилися в вохкій, холодній печерці; а стіни там скрізь позацвітали.

— Тут ми заснуємо нашу розбійницьку ватагу, — сказав Том, — і назвемо її Томовою ватагою. Кожен, хто хоче до неї пристати, мусить заприсягтися й підписати своє ім'я кров'ю.

Звісно, всі згодилися пристати. Том витяг із кишені аркуш паперу, написав присягу і прочитав її нам. Кожен хлопець присягався, що не зрадить своїй ватазі й не росказу- ватиме ніяких таємниць; а як що хто чужий образить якого члена ватаги, то ватага повинна його вбити й помститись над його сем'єю, і той, хто витягне жеребок, щоб убивати, не повинен ні їсти, ні спати аж поки знищить ту людину й виріже в неї на грудях хреста — це така ознака нашої ватаги. Ніхто чужий, що не належить до ватаги, не має права цього знаку вживати, а то його буде покарано, а коли він і тоді ще не послухається, то й убито. Як що ж який член ватаги зрадить якусь таємницю, то йому переріжуть горло, потім спалють його труп і попіл за вітром пустять; а ймення його викреслено буде з реєстру написаного кров'ю і про його заборонено буде згадувати: його проклянуть і забудуть навіки.

Усім страшенно сподобалась така присяга і вони питалися в Тома, невже він це все сам вигадав? Він відповів, що дещо справді сам вигадав, а останнє вичитав з усяких книг про розбійників та піратів. У кожної порядної ватаги буває така присяга.

Комусь спало на думку, що добре було б одразу вже вбивати й сем'ї тих, хто зрадив ватагу. Томові така думка здалася дуже дотепною; він виняв оливець і вписав її в присягу.

— А от у Гека Фінна немає сем'ї, — промовив Бен Роджерс, — що ж із ним зробиш?

— Як то так? Хиба в його немає батька? — відповів Том.

— Та воно правда, що єсть, та тільки його тепер не знайдеш. Перше він, бувало, тут частенько валявся п'яний у свинячому хліві, та щось його вже давненько не видко, мабуть з рік.

Довго вони про це говорили й навіть хотіли були спершу мене не приймати: кожен, мов, хлопець мусить мати сем'ю, або якихсь родичів, щоб їх можна було вбити, як потреба, а то це вже буде не по правді що до инших. Ніхто не міг додуматись, як запобігти лихові — всі притихли. Я мало не плакав з горя, коли це відразу в мене майнула щаслива думка: я подав їм замісто родички панну Ватсон, — ось кого вони можуть убити, як що я зроблю щось недобре.

— Авжеж можно! Тепер усе гаразд, — загукали розбійники. — Гек теж може пристати!

Потім кожен проколов собі пальця, щоб видавити крапельку крови на підпис; я теж написав свій знак на папері.

— Ну, — почав Бен Роджерс, — що ж власне робитиме ватага?

— Нічого, тільки грабуватиме та вбиватиме, — відказав Том.

— Добре, але кого ж ми грабуватимем? Хати́, чи що, чи може скотину красти, або…

— Дурниці ти говориш! Скотину красти — це вже не розбій, а мошенство, — скрикнув Том. — Ми не злодюжки. Це зовсім не те. Ми просто розбійники. Ми в масках зупиняємо екіпажі та валки на шляху, вбиваємо людей і забіраємо в їх годинники та гроші…

— Хиба неодмінно треба вбивати?

— О, ще б пак! Це найкраще. Правда, деякі розумні люде думають инакше, але взагалі признано, що розбійникам краще просто вбивати свої жертви. Хоча деяких можно приводити з собою в розбійницьке гніздо й держати доти, поки вони дадуть за себе викуп.

— Викуп? А як же вони дадуть, коли ми в їх усе заберемо?

— Та вже не знаю гаразд, але це вже так водиться. В книжках так написано і ми, звісно, так усе й повинні робити.

— Та як же ми можемо робити те, чого не знаємо?

— Ну дак що, що не знаємо, а таки повинні, та й усе! Кажуть же тобі, що так написано в книжках! Як почнемо по своєму вигадувати, то всю справу зопсуємо.

— Еге, це казати добре, Томе… Ну, а на твою думку — як же це робити?

— Їй-богу ж не знаю! Може треба держати їх, аж поки вони помруть.

— Оттак би й давно! Чого ж ти досі не казав? Так і будемо держати бранців, аж по- ки вони смертю викупляться. Тільки боюсь я, матимемо ми клопоту з цими добродіями! Вони їстимуть дурно хліб і завсігди тільки й дивитимуться, як би втікти.

— Дурниця, Бене! Ну, роздумайся сам, хиба вони можуть вирватись, як що коло їх стоять вартові і миттю їх застрелють, тільки вони ворухнуться?

— Вартові… ну, це инша річ! Так це комусь доведеться вартувати, не сплючи всю ніч. Мені здається, одначе, що це досить нерозумно. Через віщо не взяти дрюка й не викупити їх одразу, — клопоту менше?

— Бо цього немає в книжках — ось через віщо. Слухай, Бене Роджерсе, — хочеш ти робити діло так, як велять наші закони, чи не хочеш? Невже ти думаєш, що люде, які писали книжки, не знають, як краще? Чи, може, ти часом хочеш їх навчити? Ні, добродію, вибачайте, ми будемо викупати їх справді так, як треба.

— Добре вже, мені однаково; а я все-таки скажу — нерозумна вигадка. Ну, а жінок теж убивати треба?

— Чи не здурів ти, Бене Роджерсе? де ж таки можно бути таким невігласом?!.. Убивати жінок?!.. Та нічогісінько такого немає в книжках. Жінок завсігди беруть із собою до печері й поводяться з ними ввічливо; по- малу вони закохуються в розбійників і вже не хочуть вертатись додому.

— Ага! добре, хай собі живуть, але знов таки це дурниця.!. Скоро сюди стільки налізе жіноти та бранців, що ждатимуть викупу, що й самим розбійникам місця не буде. Ну, та все одно — роби як знаєш, я мовчатиму…

Маненький Томмі Берне тим часом заснув. Як його збуджено, він перелякався й заплакав і казав, що хоче додому, до мами, що йому надокучило бути розбійником.

Усі почали з його сміятися та дражнити його, що він ще дитинча̀, плаксій, — він росердився та й каже, що просто піде і роскаже все про ватагу. Але Том дав йому п'ять центів, щоб він заспокоївся; потім постановлено, що всі тепер розійдуться додому, а на другому тиждні знову зберуться й тоді вже неодмінно когось пограбують і вб'ють.

Бен Роджерс сказав, що йому не можна в буддень часто виходити з дому, і через те він бажав би почати справу в неділю; але всі хлопці скрикнули в один голос, що в неділю гріх. Постановлено зібратися і призначити день, як тільки буде можно; потім ми вибрали Тома Сойєра отаманом, а Джо Гарпера йому помішником і всі розійшлися додому.

Я здерся на піддашок і вліз у своє віконце, саме перед світом. Одежу я всю ви- мазав у глину та закапав лоєм, а сам змучився до краю.

III. Прочуханка, розбійники і чарівники

III. Прочуханка, розбійники і чарівники.

Ну, й було ж мені вранці од старої панни Ватсон за вимазану одежу! Сама пані Дуглас не лаялась, тільки позчищала лій та глину, та роблячи це, мала таке сумне обличча, що мені стало сором. Потім панна Ватсон повела мене до себе в хату й почала молитись, але нічого з того не було. Вона звеліла мені молитися що-дня, запевняючи, що я матиму все, про що проситиму. Але це неправда, я вже пробував. Одного разу в мене була вудка, а гачків не було. Ну, до чого ж вудка без гачка? Я вже молився, молився, щоб мені дано гачок, та нічого не помоглось. Тоді я й кажу панні Ватсон, щоб вона попросила за мене, але вона назвала мене дурнем. Защо — вона не виясняла, а я сам ніяк не міг догадатись.

Я дуже про це замислився. Як що людині справді дається все, про що вона просить, то через віщо ж, думаю, діякон Вінн не може вернути тих грошей, що втратив, нещасливо торгуючи свининою? Через віщо не вертається назад до удови срібна табатирка, що в неї вкрадено? Чому панна Ватсон не погладчає хоч трохи?.. Ні, це все дурниця! Я пішов і сказав про це вдові; а вона мені вияснила, що молитвою можна випросити тільки „духовні блага“. Це здалося мені вже занадто незрозумілим, але вона мені росказала, що̀ це значить: я повинен допомогати иншим людям, робити все, що можу, ближнім, завсігди піклуватися про їх, а про себе навіть не думати. Значить, догожати і панні Ватсон. Я пішов у гай і довго думав усе про те ж, та так ні до чого путнього й не додумався. Ні, краще це все кинути та й не сушити дурно голови! Иноді пані Дуглас починала оповідати мені про Промисл божий, та так гарно, що аж кортить, слухаючи; а иншим разом, як почне говорити панна Ватсон, то все мені навпаки уявляться. Я вже тепер дорозумувався, що єсть два промисли — удовин Промисел — з ним іще можно так-сяк зладнати бідному хлопчакові, і Промисел панни Ватсон, — од цього вже не минеш лиха! Все це я обміркував і постановив віддати себе краще вдовиному Промислові, як що він мене не прожене, хоча, по правді сказати, я ніяк не міг зрозуміти, через віщо він повинен бути до мене милостивіший ніж той, що був раніше? Адже я такий невіглас та мізерний неук!

Батька мого вже більш року не видко було в наших краях, і хвала Богові — мені спокійніше; я зовсім не бажав його бачити. Він завсігди мене лаяв, як що був тверезий, а частенько й бив, хоча я здебільшого переховувався в лісі, як що довідувався, що він близько. Коли це одного чудового дня кажуть, що його витягнено мертвого з річки, миль за дванадцять од міста. Усі певні були, що це він; утоплений був його зросту, вдягнений був у рам'я і мав надзвичайно довге волосся, — всі прикмети цілком батькови, але з обличча його ніяк не можно було пізнати, бо тіло вже довго пробуло в воді і збулося людського образу. Кажуть, що тіло плавало на спині; його витягнено і поховано на березі. Та я довго не міг заспокоїтися, — все мені уявлялося щось дивне. Я дуже добре знав, що утоплені плавають не на спині, а вниз обличчам. Потім я довідався, що це був зовсім не батько, а якась жінка в чоловічій одежі. Знов мені стало якось моторошно. Я все боявся, що старий от-от вернеться. Як по правді сказати, — мені цього дуже не хотілось.

З місяць ми бавилися в розбійників, а потім покинули. Усім докучило. Нікого ми не вбили, нікого не пограбували, тільки гралися в це все. Ми засідали в лісі й нападали на свинарів та на бабів, що возили на базарь возики з городиною, але нікого з їх не грабували. Том називав свиней „грудками золота“ а ріпу та моркву „коштовними клейнодами“; потім ми тікали до себе в печер — ґвалтували, дуріли, рахували вбитих та здобич. Та я ба- чив, що це все ні до чого. Одного разу Том послав одного хлопчика, щоб він пробіг по місту з запаленою палкою, — він називав це смоляником (то було гасло, щоб уся ватага збіралася); як ми зібралися, він сказав нам, що шпиги повідомили його про те, що завтра ціла валка еспанських купців та багатих арабів стане табором недалечко від нашої печері; мають вони двісті слонів, шістьдесят верблюдів та тисячу мулів, навантажених діямантами, а сторожі в їх нема навіть чотирьохсот салдатів, так нам неодмінно треба засісти й порізати людей та забрати всю здобич. Наш отаман звелів нагострити шаблі, почистити та понабивати рушниці — одно слово, приготуватись до бою. Нам ніколи не щастило пограбувати навіть возика з морквою, а все таки треба було приготувати шаблі та рушниці, то б то — шматки жерсти та держална з мітел. Таку зброю хоч гостри, хоч не гостри, а все нічого не буде, — ні до чого вона! Я не вірив, щоб нам пощастило дати раду з такою купою еспанців та арабів, але мені дуже хотілось побачити слонів та верблюдів; через те на другу суботу я точно прийшов на зібрання; почувши гасло, ми вискочили з гущавини мов божевільні та й кинулися зо шпиля вниз. Але там не було ні еспанців, ні арабів, ні слонів, ні верблюдів. Це просто бавилися школярі з недільної шко- ли, та й то тільки з найменчого класу. Ми кинулись на стовпище і погнали дітей з гірки; та ми не здобули нічого, опріче кількох пряників та бутербродів; правда, Бен Роджерс взяв у бран стару обдерту ляльку, а Джо Гарпер молитовник та ще якесь книжчатко; але вчителька заступилася і заняла нас так, що ми розгубили й здобич по дорозі. Діямантів ніяких я не бачив і сказав про це Томові Сойєрові. Він одповів, що навпаки, там лежали їх цілі купи, так саме були там і слони, і араби, і таке инше. „Через віщо ж ми їх не бачили?“ здивувався я. Він мені вияснив, що коли б я не був такий неук, то міг би прочитати одну гарну книжку, зветься вона „Дон Кіхот“, і тоді зрозумів би все, не роспитуючись. „Усе це, — каже, — чарування. Перед нами були сотні салдатів і слони, і дорогі речі, та тільки у нас єсть вороги чарівники, от вони це все й перекинули, на зло нам, у недільну школу.“

— Ну, добре, — сказав я, — так тепер нам треба знайти й побити цих чарівників.

Том назвав мене дурнем.

— Зрозумій же ти, що чарівник може викликати страшенно багато ду́хів і вони порубають нас в одну мить на шматочки, — і не схаменемося! Усі вони високі-превисокі з дерево, а завтовшки з башту!

— Ну, а як би й ми покликали собі на до- помогу кілька таких ду́хів, — тоді може б і ми дали чарівникам чосу!

— Та як ж їх добути?

— Не знаю вже, як це звичайно робиться.

— А ось як! Тепер згадав: треба тільки потерти стару бляшану лампу, або залізне кільце, і тоді в мить з громом та з блискавкою з'являються в димових хмарах ду́хи та й зроблять усе, що їм буде звелено. Їм зовсім не тяжко, наприклад, вирвати з корінем ціле дерево і одлупцювати ним директора недільної школи, або там кого припаде.

— Хто ж їх може заставити робити такий бешкет?

— Звісно той, хто потре лампу або кільце. Ду́хи завсігди стають слугами тому, хто має чарівну лампу або кільце і роблять усе, що їх пан звелить. Звелено їм буде, наприклад, збудувати палац на сорок миль завдовшки увесь з діяманнтів і повен м'яких цукерок, щоб можно було жувати, або якої там иншої дорогої штуки; або вкрасти дочку китайського імператора, щоб пан той міг з нею оженитися — усе це вони й зроблять на другий день до схід сонця. Та ще й можуть палац переносити з місця на місце, як що це їм, звісно, звеліти

— Ну одначе, ці духи таки великі дурні, — сказав я, — як що вони не зоставляють палацу собі замість щоб віддавати його комусь иншо- му. Як би я був духом, то вже напевне не кидав би свого діла і не з'являвся б у мить перед кимсь тільки через те, що йому заманулася потерти стару лампу…

— Дурницю ти плещеш, Геку! Коли б ти був духом, то повинен був би по неволі з'явитися, бо лампа чарівна!

— Так я ж був би тоді заввишки такий, як найбільше дерево, а завтовшки, як церква. Як би мене покликано, я дав би тому, що з лампою, такого стусана, що він би й ноги задрав, а лампу я в його відняв би.

— Знаєш що, Геку? Не варт з тобою й говорити про такі речі! Ти в їх аж нічогісінько не тямиш!

Днів зо два, або зо три я не міг цього забути, — все думав, думав. Нарешті постановив спробувати Здобув стару бляшану лампу, пішов нею в ліс і став її терти. Тер-тер, аж упрів, аж піт уже тече, — усе сподівався, що духи збудують мені палац і я його продам; але все даремно: ніякі духи не приходили. Тоді я зрозумів, що все це дурниця, що це Сойєр вигадав, бо він звичайно щось вигадував. Нехай собі вірить у слонів та в арабів, а я не такий дурень. Дуже вже скидається ця арабська валка на школярів з недільної школи.

IV. Я та суддя

IV. Я та суддя.

Минуло три чи чотирі місяці; настала зіма. Я мало не ввесь час ходив до школи, навчився читати по складах, писати трохи і вивчив табличку помноження до того місця, де говориться, що п'ять разів по сім буде тридцять п'ять, — тільки ледві чи долізу я за все своє життя далі. В мене нема хисту до математики, — це вже певно.

Спершу я ненавидів школу, та потроху звик. Як мені вже дуже докучало вчиття, я йшов блукати куди очі; другого дня мені задавали хльосту і це мене робило трохи жвавішим та підбадьорювало. Що довше я ходив до школи, то лекше мені ставало. Так саме звик я трохи й до життя в удови, і воно вже не було мені таким нестерпучим. Звісно, мені все ще здавалося дивним те, що треба жити в хаті та спати на ліжкові і, аж поки настали холоди, я завсігди втікав ночувати в ліс, — це було мені великою втіхою. Старе життя більше припадало мені до серця, але я починав звикати помалу й до нового. Пані Дуглас говорила, що я посуваюся наперед тихою, але певною ходою і що я за останній час став значно кращим хлопцем. Тепер їй уже нема чого за мене червоніти.

Одного ранку за сніданням я нехотя перекинув солянку. Я хотів зараз же вхопити пучку соли й перекинути її через ліве плече — так робиться звичайно, щоб прогнати біду, — але панна Ватсон почала зараз же мені вичитувати: „Годі дуріти, Гекльбері, завсігди щось нашкодиш!“ Удова трохи заступилася за мене, але цього мало, щоб одігнати біду, — я це добре знав. Після снідання я вийшов з дому мляво, якось мені погано почувалося, — уже напевне трапиться зо мною щось недобре! Тілько що саме і де? Знав я всякі обереги від уроку, але все це не те. Так я й не силкувався нічого спробувати і ходив похмуро, дожидаючись лиха.

Я пройшов садком і переліз через високий тин. На землі лежав шар снігу, що тільки що йшов, а на йому виразно видко було чийсь слід: видимо хтось прийшов із каменарні, постояв-постояв біля хвірточки в садок і потім обійшов сад навколо тину. Дивно, що воно не пішло в садок замість щоб топтатися на одному місці. Що за оказія? Признатись по правді, мене це дуже зацікавило. Я вже й собі хотів обійти навколо тину та спинився спершу, щоб роздивитися на слід. Спочатку я не помітив нічого особливого, та скоро побачив на лівій підошві слід од хреста, зробленого з гвіздків, щоб прогнати нечисту силу.

Я скочив, як попечений, і кинувся бігти з гори, озираючись що-хвилини, чи не женеть- ся що за мною. В одну мить я опинився у судді Тачера.