Початки науки про права конституційні

Front matter

БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОЕ ОБЩЕСТВО ИЗДАНІЯ ОБЩЕПОЛЕЗНЫХЪ И ДЕШЕВЫХЪ КНИГЪ.

ПРО ПРАВА́

.

II Осібність властей

Все те, що державна влада має чинити, можна розділити на три часті:

I. Законодавство. Влада державна обмірковує, складає і видає нові закони, переміняє і касує старі.

II. Уряд. Влада державна справляє закони, наглядає, щоб все діялося по закону, пильнує порядку і спокою в країні, охороняє її безпечність від нападів з окола, зачинає війну, учиняє згоду з иншими державами, то-що.

III. Суд. Влада державна карає за ламання законів, охороняє права кожної людини і розсуджує права людей в грошових, маєткових і инших приватних справах, коли вони самі не можуть межи собою погодитися. Коли розбійника засилають на каторгу, то люде говорять просто, що його начальство скарало, уряд скарав або власть скарала. Але насправді се не так просто. В тому, що розбійника покарано, взяли участь аж три власті. Власть законодатна видала такий закон, що розбійників треба так і так карати. Спіймала розбійника власть урядова. Власть судова розібрала, чи справді спійманий чоловік учинив розбій, і яка саме кара йому за той розбій по закону належиться. Після вироку судового власть урядова запроваджує злочинця на каторгу і держить його там.

В новітній державі власті урядова і судова відділені від власті законодатної: одні люде і установи дають закони, другі люде і другі установи ті закони виконують, треті — чинять суд.

III Влада законодатна

Влада законодатна в конституційній державі належить народній раді і голові держави. Народня рада обмірковує і складає закони, потім подає свої ухвали монархові (в республіці — презідентові), а вже той, яко голова держави, ознаймує закони. Монарх може не ствердити закона, який рада державна ухвалила. Але сам монарх не може видати ніякого закона, коли його попереду рада державна не вхвалила. Значить, закон видається за обопільною згодою ради і монарха. Ні монарх без ради, ні рада без монарха не можуть видати закона. Такий порядок теперь має бути і в Россїі після нових основних законів, що вийшли 23 апріля 1906 року.

Народня рада державна зветься іще парламентом. Парламент значить — місце, де говорять. В парламенті обговорюють державні справи. Парламент у більшій часті держав складається з двох рад, що звуться палатами (хатами). Одна палата зветься вищою, друга — нижньою. Нижня палата скрізь складається з виборних людей, котрі звуться депутатами або послами, а вища не скрізь складається з виборних людей. По декотрих сторонах вища палата складається з людей назначених від монарха або з людей значного роду або значного становища. Щоб перемінити що-небудь в законах або видати новий закон, або скасувати старий, на те треба, щоб обидві палати згодилися. Тим, як говорять, що парламент щось ухвалив, то се значить, що обидві ради ухвалили. По де-яких сторонах, наприклад, у Греції, Сербії, Болгарії, нема двох палат, тільки одна. Учені люде багато сперечаються про те, що̀ лучче, чи щоб було дві палати, чи щоб була одна. Ми тута не будемо вдаватися в теє, бо в сій книжці іде річ про те, чим одрізняється держава конституційна від держави старого порядку. Ми показуємо ті ознаки, які маються в усіх конституційних державах, а вища палата єсть не в усіх конституційних державах. В усякому разі воля люду виявляється в нижній палаті, а не в вищій; тим тільки нижня палата єсть правдива народня рада.

Нині вже й у Россії є дві палати. Вища зветься „Государственный Совѣтъ“, а нижча — „Государственная Дума“. Про россійські палати буде мова далі.

IV. Влада урядова. Становище конституційного монарха

Влада урядова в державі конституційній належить голові держави (монархові або презідентові). Монарх або презідент назначає для урядовання міністрів та урядників (чиновників). Всі міністри разом орудують всіма справами в державі, тільки в границях, визначених через закон. Урядовання поділено межи міністрами так: один відає скарб державний (казну), другий — військо, третій — народню освіту, четвертий дороги (залізні, бруковані і водяні), і т. д. Кожний з них орудує своїм відомством по всій країні. Тут уже було згадано, що монарх по справах урядовання видає укази. Укази його не можуть перечити законові. Закона, як ми знаємо, монарх не може видати без ухвали народньої влади. Указ він не може видати без підпису міністра. Тим говориться, що монарх конституційний, як голова держави, має владу і законодатну і урядову, тільки він не може заживати свого права законодатного, видавати закони — без згоди народньої ради і не може заживати своего права урядового инакше, як через міністрів, котрі одвічають перед радою державного. Сам монарх ні за що не одвічає. Над ним не може бути суду. Його не можна судом скарати ні тоді, як він своїм урядованням зробить шкоду людові та державі, ні тоді, як би він зробив якесь звичайне злочинство не політичне, наприклад, убив би кого. Як же хто з людей замахнеться на особу монарха, то за те в законі положені тяжчі кари, ніж за злочинства проти звичайних людей. Се може здатися дивним, бо в новій правній державі всі мусіли б рівно підлягати законові. Але річ у тім, що коли яка країна, після руху народнього і здобуття волі, все ж зосталася монархією, а не стала республікою, то значить, все ж більша частина люду й підчас руху шанувала монарха так само як у старовину, вважала його за вищу істоту, за помазаника Божого. Такий погляд на монарха і закріплено тими артикулами конституції, що в них говориться про становище монарха (монарх єсть особа священна і незаймана“). З монарха можна тільки правити гроші за якусь шкоду, можна відпозивати землю, словом, можна позиватися судом цівільним (гражданским), тільки звичайно, позивають не самого монарха, а того, хто орудує його маєтками і господарством.

До власті урядової монарха належить командування військом суходільним і морським, право зачинати війну, робити замирення, приймати послів від чужих держав і посилати до них своїх послів і укладати з чужими державами умови. Тільки, щоб зачати війну, на те треба багато грошей, а гроші державні можна тратити тільки на те, на що рада народня призволить. Тим монарх, хоча має право сам без згоди народньої ради виголосити війну, так не має способу ії вести. Так само з умовами. Коли умова з чужою державою така, що для неї треба видати закона або витратити гроші народні, то без згоди народньої ради нема способу такої умови уложити.

V. Відокремлення урядової влади від законодатньої

Отож влада урядова в новітній державі стоіть осібно від законодатної. Се потрібно з багатьох причин. Закони виходять від виборної ради народньої, а тії ради складаються з великого числа депутатів, звичайно кілька сот, і засідають не повсякчас, а кілька місяців на рік. В депутати може дістатися кожен — хоч купець, хоч майстер, хоч хлібороб. Депутат не кидає того діла, з якого живе; що року він їде на кілька місяців до ради державної, а решту часу робить своє діло. Тим часом міністри і урядники повинні все без перестання бути на службі державній. Обмірковувати і видавати закони можна раз на рік, а виконувати закони, назирати за порядком у державі треба повсякчас. Тим рада народня не може урядувати сама. Далі, не тільки підчас війни та рухавки народньої, але й в звичайні спокійні часи раз-у-раз урядові буває треба раптом зважити, що робити, і зараз, не гаючись, дати порядок. Народня рада через те й не може урядувати, бо вона складається звичайно з кількох сот виборних: в ній зви- чайно з усякого приводу здіймаються довгі розмови та сперечання. — Тим часом рада міністрів може всяку справу швидко обміркувати, бо вона складається з кількох чоловік, і при тім здебільшого по конституційних сторонах заведено, що один міністр зоветься першим, і він добирає инших міністрів собі до мислі; тим дуже довгих суперечок межи міністрами не буває. Далі, як би не було так поділено, що одні люде й установи складають закони, а другі урядують, виконують ті закони, то тоді урядовання лехко могло-б зробитися свавольним, деспотичним. Як уряд зламає закон, то хто б тоді міг проти того повстати і впинити тих людей, що урядують? Звісно, сам люд може повстати проти власті, коли вона ламає закони. Але люд звичайно не повстає з приводу кривд незначних, не стежить за ними що дня. Люд звичайно повстає вже тоді, як йому терпець увірветься, і тоді вже удається до неправних способів, чинить розрухи й революцію. Власті повинні бути так уряджені, щоб людові не було потреби раз-у-раз до неправних способів удаватися, а для того найлучше, щоб одна власть, законодатна, наглядала за другою, урядовою, і не давала їй допускатися до сваволі. А щоб уряд був під доглядом ради законодатної, для того треба, щоб він був окроме від неї. Отож наука ще в XVIII віці признала, що тільки тоді в державі може бути правний лад, як уряд відокремити від законодавства. З того часу в усіх конституціях теє правило установлялося. Як же стосується до того правила самодержавний лад? Перш над усе, в самій особі самодержавного монарха змішані усі влади, бо він єсть єдине джерело всякої влади. Він може видати закон, нікого не питаючись і ні з ким не раючись. Він може зробити всякий вчинок урядовання самолично. Але ж, звісно, йому не сила справді самому все робити. Він і радиться раз-у-раз з найвищими своїми урядниками, і орудує через найвищих урядників. З початком XIX віку в Россії великий муж державний, Сперанськїй, котрий звів до купи і обробив всі закони россійські, нараяв цареві завести на взір Західньої Европи такий лад, щоб уряд був відділений від законодавства. І от-тоді в Россії царь назначив при собі „государственный совѣть“ (державну раду), настановив міністрів. Думка була така, щоб царь видавав закони за порадою „государственного совѣта“, а урядовав через міністрів. Насправді так не вийшло. Багато законів царі россійські повидавали за порадою міністрів, а не за порадою „государственного совѣта“. Инакше сказавши, багато законів видано в Россії способом урядовим, а не законодатним.

За старих правів государственний совіт складався ввесь з вельмож, назначених від царя. Государственний совіт радив про державні справи, а царь міг тої ради хоч слухати, хоч не слухати, і міг видавати закони наперекір пораді государственного совіту. З того видно, що Государетвенний Совіт був тільки дорадною установою, а не законодатною.

6-го августа 1905 року царь російській ознаймив, що в Россії має бути, „Государственная Дума“, то-б то рада з виборних людей, котра, так само, як і государственний совіт, буде обмірковувати закони. Але ж „дума“, так само, як „государственний совіт“, мала бути установою тільки дорадною. Вона не мала ограничувати волі монархові. Як би „Государственная дума“ мала тільки ті права, що визначено в маніфесті 6 августа, то влада монархова була б така сама, як і давнійше. Монарх міг би, так само, як і давнійше, видати якого хоче закона наперекір і „государственній думі“ і „государственному совіту“. Знакомитий маніфест 17-го октября, бо установив „яко непохитне правило, щоб ніякий закон не міг, пойняти сили помимо ухвали Государственної Думи“. І се правило тепера стоїть у нових основних законах російських, виданих 23 апріля 1906 року.

Тепер найвища влада державна в Россії має бути так уряджена:

На чолі держави стоїть, по давньому, монарх. Коло нього є дві ради, дві палати: „Государственний Совіт“, — то ніби вища палата, а „Государственна Дума“ — нижня.

По новим правам, тільки половина райців Государственнаго Совіту від царя назначена, а друга половина вибрана з таким роскладом:

1) від православного духовенства — 6 чоловіка,

2) від кожного губерського земсьского зібрання — по одному,

3) від дворян — 18 чоловіка,

4) від учених — академіків та профессорів універсітету 6 чоловіка,

5) від купців і фабрикантів та инших багатих промисловців — 12 чоловіка.

Тих райців вибрано до Государственного Совіту на 9 год, але що три роки одна третина з них повинна уступати, і на їх місце мають вибірати нових.

Государственная Дума вся виборна і має наново вибіратися що 5 років. Государственну Думу називають народньою радою, і людей вибраних до Думи називають народними заступниками; дарма що не всі люде мали голос на виборах до Думи, але-ж мали голос і селяне-хлібороби, і робітники, і з усякого стану людей тії, що мали хоч стяжечку купленої або викупленої землі, або хату, або наймали кватирю, або мали якусь крамничку, вітрячка, то що. Тим часом на виборах до Государственного Совіту селяне-хлібороби, а-ні робітники, а-ні пани — ті, що убогші, не мають права подавати голос. Через те Государственннй Совіт — не народня рада.

Тута вже було говорено про те, як видаються закони тих конституційних державах, де є дві палати: кожний новий закон обмірковується і в одній палаті і другій, і аж тоді, як обидві палати той закон ухвалять, голова держави його стверджує і ознаймує. Новий закон може вийти аж тоді, як обидві палати і монарх згодяться його завести. Як що одна палата той закон ухвалить, а друга зганить, то вже монарх не може того закона ознаймити.

Так само має бути Россії. „Государственннй совіт“ то для Россії така ж вища палата, як, на приклад, в Австрії та Англії „палата панів“. А Государственна Дума єсть Россійська нижня палата. По тих землях виборна рада має силу, яку люде люблять і підпирають. Тим і в Англії і Австрії тамошні вищі палати не мають великої ваги, бо вони панські. Россійський Государственннй Совіт єсть теж панська палата, і тим, мабуть, теж не матиме великої ваги державі.

VI. Влада судова

Третя частина влади державної єсть влада судова. Ще за старого ладу суд відділено від уряду. Наприклад, у Пруссії сее зробив король Фрідріх у 18 столітті, коли ще німці й не гадали за конституцію. У сеє зробив царь Олександр II року 1864-го. Дуже лехко зрозуміти, що без сього відділу не може бути правного ладу. Здумаймо тільки, що б то було, як би, наприклад, поліційні пристави та ісправники мали право самі судити. Чинити суд повинні особи, зовсім незалежні від уряду. Судді повинні судити по закону і по своїй совісті, не вважаючи ні на кого і не боячись ніякої сили і ніякого начальства. Для того по всіх конституційних сторонах установлено, що суддю ніхто не має права скинути з посади, навіть сам монарх; коли ж суддя зробить щось таке, щоб за теє по закону його треба скарати, то над ним чинять суд. Суддю тільки суд може скарати і скинути, — більш ніхто. В Англії суддю може скинути король, але тільки в тому разі, коли обидві палати того запросять. Се зветься незмінність суддів. В конституційній монархії вважається, що найвища влада судова належить монархові. Тільки він сам не може нікого судити. Судді чинять суд іменем монарха, жалобу на вирок суду можна принести тільки до вищого суду, а не до монарха. Монарх тієї скарги розглядати не має права. Такий порядок по де-яких сторонах, наприклад, у Прусії заведено ще за старого ладу. — Суд відділено від уряду. Самодержавні монархи самі позрікалися свого права судити. Тепер ми розглянемо, чи справді може бути за самодержавного ладу зовсім незалежний, зовсім справедливий суд. — Той самий Фрідріх Великий, що урядив суди в Прусії по новому, одного разу скасував вирок суду, а суддів замкнув до кріпости. Самодержавний монарх все може, значить, може і таке. В Россії уряд весь час не міг погодитися з законами про суд, що видано 1864 року. І от, зараз після того, як судові устави зьявилися в світ, з того самого 1864 року, їх почали обкраювати та нівечити. Всесильний уряд де-далі все більше укорочував судову владу, аж нарешті року 1889 за царя Олександра III скасовано мирових суддів мало не по цілій Россії, а замість них настановлено земських начальників. Тим знищено зовсім основи справедливого суду в Россії. Суд може бути справедливий тільки годі, як він відокромлений від уряду, і коли суддям нема чого боятися начальства. Тим часом земський начальник єсть і суддя і урядник, міністр може його скинути з посади. З тих країв, де живуть українці, мирові судді зосталися тільки в Киівщині, на Волині, на Поділлю, в Холмщині, на Дону, на Кубані, та ще в містах Харькові та Одесі. А в Полтавщині, Чернигівщині, Катеринославщині, Херсонщині, Бессарабії (окрім Ізмаільського повіту), Харківщині, Курщині, Вороніжчині, в Таврії — настановлено земських начальників. Земський начальник має й наглядати за порядком, і судити. В його особі змішується влада урядова і судова. Теє завсіди призводить до сваволі. Коли один чоловік, урядник, наглядає за порядком, притягає до суду за порушення законів і обвинувачує перед судом, а другий чоловік, суддя, перевіряє, чи справедливо той обвинувачує і, вислухавши обидві сторони, постановляє вирок, тоді більше вбезпечається, що невинний не потерпить кари. Коли ж один і той самий чоловік і обвинувачує й судить, то значить він, як схоче, то може кожного без жодної причини під арешт посадовити. Земський начальник, наприклад, має право карати людей арештом до 3 днів або штрапом до 6 карбованців за непослушенство його „законним наказам“. Які ж саме накази він має право давати, теє не визначено. Які його накази будуть законні, а які ні, теє невідомо. Земським начальникам закон загадує, між иншим дбати про те, щоб у селян добре велося господарство і щоб були добрі звичаї. З того ніби виходить, що земські начальники можуть карати штрапом і арештом того, хто зле господарює або має кепські звичаї. І справді земські начальники дуже часто так розуміють свою владу. Вони дуже часто на зле вживають своєї власті, бо перед ними занадто велика спокуса на теє. Їм дано занадто велику власть.

Що до звичайних судів (окружні суди, судебні палати), то вони все ж досить незалежні. Се видно хоч би й з того, що так багато справ раз-у-раз виймається з-під звичайних судів і передається судам військовим. Огульне правило таке, що військовим судом судять людей військових. Військовий суд єсть суд дуже суворий, і ним дуже часто вирікають кару на смерть. Через те самодержавний уряд дуже часто ставить під військовий суд людей не військового стану за злочинства політичні.

Найбільше ж тим не можна говорити про поділ суду від уряду в Россії, що уряд мав право сам, без суду завдавати великі кари, засилати в далекий край, забороняти якусь роботу, то-що. Про се буде докладніша мова далі.

Доки в Россії уряд матиме право завдавати тяжкі кари без суду, і віддавати під військовий суд людей не військового стану, і доки в Россії будуть земські начальники, доти Россія не буде правною державою.

VII. Одвітність міністрів

Колись учені люде вважали, що народня рада державна має тільки видавати закони і не має вступати в справи урядовання. Вважалося, ніби міністри повинні бути зовсім самостійні, повинні триматися зовсім осторонь від ради державної і повинні слухати тільки голови держави, то б то монарха або презідента. Тепер виявилося, що як дуже ретельно держатися такого порядку, то з того виходить чимало трудностів до правування. Тепер мало не по всіх конституційних сторонах народня рада має право наглядати за тим, як міністри орудують справами державними. Догляд за міністрами чиниться різними способами. Перш за все в Англії та Франції та инших державах заведено так, що як народня рада виявить, що вона не йме віри міністрам, так міністри зараз подаються в одставку, і тоді голова держави (в Англії король, а у Франції презідент) запрошує инших міністрів, про яких уже відомо, що вони будуть до мислі народній раді. Правда, голова держави може ще инакше зробити, може полишити самому народові, щоб розсудив тую незгоду між виборними від народу і міністрами. Для того голова держави розпускає державну раду і народ має вибирати нових депутатів. Тоді значить, як народ вважає, що депутати а не міністри, мали рацію, то і вибере тих самих депутатів, або таких депутатів, які мають ту саму думку про сю справу, і нова рада знов висловить, що не йме віри міністрам. Тоді вже міністри неодмінно повинні податися в одставку. — Коли-ж народ вважає, що міністри, а не депутати, мали рацію, то вибере нових депутатів, і ті нові депутати будуть у згоді з міністрами.

По всіх конституційних сторонах державна рада має ще й такий спосіб наглядати за урядованням і давати міністрам догану, коли є до того привід: кожний депутат, коли знає що лихого про те, як урядує хто з міністрів, або знає, що урядники (чиновники) щось лихого заподіяли де небудь у краю, або знає якусь подію, що свідчить про лихе урядування, то має право запитати про те міністра. Звичайно, коли кілька депутатів запитають про те і виложать свій запит на письмі, то міністр конче повинен дати одповідь; державна рада обмірковує справу, вислухуючи й міністра, і виголошує свою постанову, чи міністр винен чи ні. Россійська Дума теж має право запитувати міністрів про неправні розпорядки. Далі, рада державна може вибрати кілька депутатів споміж себе і доручити їм, щоб вони розглянули достоту, чи все до ладу в якому-небудь відомстві або в якому-небудь краю. При тому депутати, буває, відкривають чимало неладів і зловжитків уряду. Нарешті, по де-яких сторонах, наприклад, в Англії, рада державна має право просто судити міністрів.

VIII

Всіма сими способами догляду за урядом ще не вбезпечається, що уряд буде правити країною так, як хоче народня рада. Народня рада тілько тим може примусити уряд правити по ії волі, що вона роспоряжає народніми грошима. Через те, як би голова держави і міністри схотіли орудовати по своєму, не слухаючи народньої ради, то не могли б, бо без грошей урядовати неможна. Що-року народня рада установляє, скільки грошей і на що саме має витратити уряд на прийдучий рік і звідки тії гроші взяти, скільки з податків, скільки з мит, скільки з акцизу, скільки позичити, тощо. Сей порядок укоренився найдавнійше в Англії. Там здавна що року до парламенту приходив скарбівничий державний, приносив міх із грішми і говорив промову про прибутки і видатки держави. Шкуратяний міх називався в Англії в старовину: „бюджет“. З того почали звати бюджетом оту промову скарбівничого про грошові справи, а тепер скрізь звуть бюджетом закон, який установляється що-року про те, скільки і на що має бути витрачене з державного скарбу прийдучого року і звідки держава має ті гроші взяти.

В конституційних сторонах бюджет установляє народня рада; при тому де народня рада складається з двох палат; там сама нижня палата установляє бюджет в усіх подробицях, а нижня палата скрізь єсть виборна.

Коли ми хочемо пізнати, чи добрий лад у якій небудь країні, чи лихий, то найлуччий спосіб до того — розглянути, на що уряд тратить гроші і звідки ті гроші добуває. Коли ми бачимо, що тратиться багато грошей на школи, на поліпшеня народнього хазяйства і народнього здоровья і таке инше, то ми пересвідчимося, що в країні добрий лад. Коли ж найбільше тратиться на велике військо, щоб завойовувати нові землі, що од них держава ніякого прибутку не має, на велику плату високим урядникам (чиновникам), коли з державного скарбу (з казни) даються запомоги шляхті на куповання нової землі, фабрикантам на нові заводи в той час, як убогий люд не доїдає, то ми признаємо, що в тій стороні нема ладу. Коли ми бачимо, знову, що в якій-небудь стороні, податки беруться по справедливості, з багатих більше, з убогих меньше, як до прибутку; що оплачуються податками ті речі, яких багачі заживають для роскоші, наприклад, фортепіани, велосіпеди і т. д., а такі, як хліб, сіль не оплачуються, то ми скажемо, що в тій стороні мудрий уряд; коли ж вбогі хлібороби платять податок од землі, а дворяне — ні, коли на непотрібні речі позичаються за границею великі гроші, за які потім прийдеться платити великі проценти з народньоі крівавиці, то ми признаємо, що тая сторона нещаслива. З того видно, що бюджет єсть найважнійша річ для держави. І справді, народні ради в конституційних сторонах найбільше і найдовше обраховують бюджет.

По конституційних сторонах твердо установлено що уряд не має права, а-ні брати з люду ні одної копійки податку помимо згоди народної ради, а-ні тратити зо скарбу. Міністри тільки лічать що-року, скільки на що треба б на їх думку витратити, скільки має вступити до скарбу з тих податків, що вже були ухвалені в попередні роки, і коли того не вистачає, то звідки взяти ще грошей, чи збільшити податки, чи наложити на що новий податок, чи позичити грошей. Народня рада міркує, поправляє, переробляє роспис і як вона вже його ухвалить і голова держави ствердить, тоді роспис робиться бюджетом, законом. Таким чином народня рада, що показує урядові, скільки на що треба тратити, тим саме держить уряд у своїх руках. Міністри не можуть обернути ті гроші, що їм одпущено, на иншу річ, а не на тую, на яку призначила народня рада, бо народня рада скрізь розглядає потім і перевіряє всі рахунки міністрів, щоб допевнитися, чи справді міністри так господарили народними грішми, як їм було загадано. Коли міністер витратив що-небудь не так, як було загадано законом бюджетовим, то він мусить оправдатися перед народньою радою. Буває так, що міністер справді не міг би зробити инакше: коли народня рада теє признає, то ухвалить потім вчинок міністра; коли ж міністер не оправдається, то він одвічатиме перед судом.

IX. Вільність політична

В державі конституційній люд має вільність політичну, якої нема при самодержавному ладі. Щоб зрозуміти, що то єсть вільність політична, роздумаймо вперед, що єсть звичайна вільність, вільність людини. Той чоловік зветься вільним, хто має право і можність сам про себе розважати, що йому треба робити, куди податися, як поводитися, то-що. Невільник на те не має ні права, ні способу. Він мусить в усьому коритися своєму пайові. Пан може трапитися розумний і обачний. Такий пан буде дбати про здоровья і про добру харч невільника, чи з своєі добрости, чи для своєі ж вигоди, бо здоровий невільник буде більше заробляти на пана. Може трапитися пан добрий, та дурний. Він буде думати, що дбає про здоровья невільника, а насправді тим дурним дбанням його загубить. Сам же невільник не може сказати йому: „Пане, нехай-но вже я сам буду про себе дбати, нехай я сам зважу, в якій хаті мені жити, що і скільки мені їсти, і що мені здорово, а що нездорово“. — Може трапиться пан лихий. Але хоч би пан був найрозумнійший, і найдобрійший, то неволя таки буде дуже тяжкою річчю, і невільник щасливий не буде. Про те вже і казати нічого, що розумний і добрий пан може вмерти, а невільник зостанеться невільником иншого пана, може вже і лихого. Коли пан має дуже багато невільників, то він не може сам за всім наглядати, про всіх дбати, а доручає теє доглядачам, і тоді часто буває по приказці: „не так пани, як підпанки“.

В старовину самодержавні монархи не крили того, що мають підданих своїх за невільників, і губили безліч людей для своєі потіхи. У диких народів і досі так. В більш освічених сторонах самодержавні монархи тепер раз-у-раз кажуть, що вони всім серцем і всім розумом, всією силою дбають про добро підданих. У одних монархів сі слова правдиві, у инших нещирі. Одні монархи не тільки хочуть дбати про добро люду, але й вміють; инші тільки хочуть, та не вміють. Але річ тут не в тім, а тім, що люд не має способу сам розважити, що йому добре і що йому шкодить. Люд повинен тільки коритися, тай годі.

В республіці власть і піддані, уряд і люд — заодно, бо всі власті з волі люду поставлені.

В монархії ограниченій закон дістає силу тільки тоді, як монарх погодиться з народньою радою.

Монархія самодержавна має такий вигляд: зверх — монарх і його урядники, котрі самі все за всіх розуважають, всім орудують; під ними люд, що тільки кориться. Уряд і люд не за одно. Який-небудь закон, або яка-небудь війна, звоювання нової землі може бути вигідне для урядників і шкодливе для люду. Так було і в теперішніх конституційних державах давнійше, поки в них був самодержавний лад. Все робилося так, як подобалося монархові і урядникам. Народ, хоч би як тямив, що все робиться не так, як слід, не мав способу зробити по своєму, а мусів коритися урядові. Тож тоді народи Західньої Европи були в неволі політичній у своїх самодержавних урядів. Тепер уже ті народи самі через виборних людей дають лад державним справам, визволилися з під опіки уряду, мають політичну вільність. Вільність політична єсть право народа давати лад самому своїм державним справам.

Але ті народи добули собі крім вільности політичної ще иншу вільність, що для них так само важить, так само дорога, так само потрібна для щасливого життя, єсть то вільність громадянська.

X. Вільність громадянська

Здумаймо собі, що якийсь чоловік живе десь у пустелі або в лісі, в дикій стороні, де людей мало, де нема ніякого уряду, ніякої держави, ніякої власті, ніяких прав. Можно сказати, що то єсть чоловік зовсім вільний, бо він може робити все, що хоче, може стріляти скілько хоче і куди хоче, як надибає другого чоловіка, то може його побити або обдерти, коли подужає, а то й убити; як надибає жінку, може з неї глумитися коли хоче. Ніхто того чоловіка за теє не зкарає. Так десь лсили наші предки з первовіку. То була природна вільність, але то не була громадянська вільність. Люде не жили громадою, тільки всякий сам по собі, або всяка родина сама по собі. Знати, що та природна вільність не була до вигоди нашим предкам, бо згодом таки настала держава, настав правний лад. Справді, коли один чоловік може вбити другого, не боячись кари, так за те другі люде можуть його вбити, теж не боячись кари. Коли чоловік може безпечно одняти у другого якусь річ, що той сам ії зробив або заробив, так і другі ж люде можуть те саме вчинити. Отож щоб не було такого безладдя, то люде згодом признали над собою одну спільну власть, а то саме — власть державну, котра встановляє закони, і ті закони забороняють робити те, що шкодить другим. Люде згодилися зректися своєї колишньої вільносте, бо тая вільність була хоч без краю, так дуже не певна; сьогодні ти обдер, а завтра тебе обдеруть. Тую вільність люди проміняли на спокій і безпечність.

Ще не дуже давно философи думали, що колись, як людям наскучила дика сваволя, вони по добрій згоді умовилися заложити державу, тай віддали владі державній свої природні права, щоб усім стало краще жити. Тепер тую думку покинули; тепер є різні думки про те, через що саме настала держава. Є така думка, що просто яка-небудь ватага вояків звойовувала якийсь народ і збройною силою примушувала його покоритися собі. Ті вояки робилися панами, боярами, урядниками, а їхній ватажок робився монархом. Хоч і так, то од того мало що зміняється. Як би державний порядок не був людям потрібний, то з того звоювання таки не вийшло б держави. Самі пани — переможці раз-у-раз гризлися б межи собою, але поки не покорилися б усі, — переможці і подолані, збройні і незбройні, багаті і убогі, пани й мужики — одній спільній власті державній, жадаючи од неї, щоб вона всіх прискромила і не давала нікому кривдити других безкарно.

Але влада, надто влада самодержавна, почали одбірати людям більше вільности, ніж теє потрібно для безпечности самих людей. Влада хотіла забезпечити перш над-усе саму себе і для того намагалася одібрати людям зовсім всяку волю, зробити всіх людей рабами своїми. Власть самодержавна хоче, щоб ніхто в країні не смів думати инакше, ніж як власть приказує; боїться, щоб люде лучилися в спілки й товариства, бо як власть переступає справедливість або починає утискати люд, то піддані, зьєднані в спілки й товариства, скорійше можуть повстати проти того. І чим більше піддані починають думати, говорити й писати про те, що треба змінити порядки в державі, тим більше влада починає утісняти вільність підданих; чим більше в самодержавній країні шириться тая думка, що й народ має право через виборних своїх орудувати справами політичними, тим більше влада самодержавна починає лютувати. Хто не ховає свої вільні думки, тому затуляють рота всіма спосо- бами, садовлять по тюрмах, засилають у далекі краї й аж на каторгу. Коли ж непереможна сила нових думок таки руйнує старші порядок і зьявляється нова влада, від народу вибрана, то вже а-ні давній владі монарховій, де вона зосталася, а-ні новій від народу вибраній не дається безмежної сили над душею і тілом громадян. Конституція, як уже було сказано вище, єсть не тільки закон про те, як влада державна має бути уряджена, але ще й умова межи людом і владою державною про те, до якої міри влада державна може вступати в життя громадян, до якої міри люде повинні зректися своєї волі за-для ладу державного, а яких прав і вільності людських влада не повинна займати. Отож вільність громадянська се й єсть ті права громадян, що їх ніяка влада, ніякий уряд не повинен займати, ті вільности громадян, що зостаються при них, не одбираються владою державною.