Манїпулянтка й иньші оповідання

Front matter

ІВАН ФРАНКО.

'

Й ИНЬШІ ОПОВІДАННЯ.

Манїпулянтка

МАНЇПУЛЯНТКА.

Манїпулянтка I

I.

Целя збудила ся рано, пункт о пів до семої. Збудила ся з привички. Що другий день у неї передполуденна служба на почтї, де вона служить експедиторкою. Передполуденна служба починає ся о семій і треває до другої по полудни. Целя, совісна і точна в сповнюваню своїх обовязків, як загалом усї женщини допущені до якої будь публичної служби привикла від давна будити ся о пів до семої, чи того треба, чи нї, і нї за що в сьвітї вже опісля не може заснути.

Хвилю вдивлювала ся своїми великими, чорними очима в напротивну стїну, закрашену синявими арабесками по сїрому тлї. Посеред стїни висїло велике зеркало, а по обох боках його широкої, золоченої рами видно було дві ґрупи фотоґрафій у різьблених, деревляних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з почтової служби. Целині очи досить довго зупинили ся на тих фотоґрафіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоїку стояв легкий сутїнок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було деревляною ролєтою.

— Котра то там година? — шепнула Целя і простягши руку взяла з круглого столика, що стояв тутже в головах у неї, малесенький, золотий кишеньковий годинник. Хоча з досьвіду знала, що будить ся все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.

— Пів до семої! — сказала. — А менї здавало ся, що я сьогодня заспала. Правда, нинї рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нинї, то засплю й завтра і спізню ся на службу!

Так міркуючи підвела голову і сїла на ліжку. Була тілько в сорочцї, що обшита в горі коронкою і зіпята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кости виточені рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просьвічувало сонце крізь спущену ролєту до покоїка молодої дївчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішав ся з запахом кольонської води, яка сто- яла в фляконику на тоалетцї, і резеди, що цвила в великім вазонї на вікнї. Целя якийсь час сидїла немов забувши ся. Любо їй дихати тим теплим повітрєм, насиченим пахощами, любо тонути в тім півсумерку, що лагодить усї обриси й блиски, спочивати в тій тиші зрідка перериваній торохтїнєм колїс по вулицї або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третїй вулицї.

Але забутє трівало не довго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, мягким як шовк попелястим волосєм, надїла панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, сьвіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цїлій минувшинї, тепер немов не істнувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає по за пороги тої сьвітлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось то воно все буде! Целя почуває в тій хвилї тілько одну приємність, яку їй чинить правильне битє власної крови, тепло власного тїла, мягкий дотик власної шкіри, почутє здоровля, сили і сьвіжости власних мускулів. Зазирнула до зеркала, моргнула жартовливо до свого образа і засьміяла ся сердечно, показуючи два ряди білих, рівних і дрібних зубків з поза нїжних, рожевих губ.

За хвилинку вже була вбрана в легку перкалеву спідничку і білий неґлїжик. Натомісь умиванє заняло їй більше часу. Вода стояла готова у великій скляній умивальници ще від учорашнього вечера, і Целя з правдивою роскішю нуряла в нїй свої руки, мила лице, шию і рамена мягкою губкою, обтріпуючи мов горобчик грубі краплї, що нависали їй на довгих рісницях або з шиї котили ся в низ на груди. Була се найбільша приємність її ранїшньої туалєти, упрощеної о скілько можна з огляду на службові обовязки, приємність тим більша, що Целя могла в повнї зазнавати її тілько що другий день, коли мала пополуденну службу. В часї передполуденної служби треба було спішити ся.

Умивши ся і обтерши ручником, Целя перед зеркалом розчесала волосє, роздїлюючи його над чолом на дві рівні части, а відтак за кілька мінут скінчила зовсїм свою туалєту, спокійно, систематично і без послуги. Хвилю стояла випростувана посеред сьвітлички, широко розвела руки, відтак зчепила їх по над головою і спускаючи в низ, злегка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і злегка потягнувши за шнурок піднесла ролєту. Золотою хвилею бухнуло соняшне сьвітло до сьвітлички, заливаючи її ослїпляючим блиском. Прислонивши очи лївою долонею, Целя упоєна тим блиском, тим теплом, тою фізичною роскі- шю житя, весни і молодости, всьміхнута і румяна поклонила ся на схід сонця і кликнула своїм звучним голосом:

— А! Якже там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!

Манїпулянтка II

II.

А з ким то паннунця так розмовляють? — почув ся нараз від дверий голос старої служницї, що війшла, щоб попрятати в Целиній сьвітличцї.

— Моя Осипова — сказала Целя не відповідаючи на се питанє, — може би час уже снїданє дістати?

— А то що собі паннунця думають? — скрикнула добродушно Осипова. — Аджеж нинї паннунця до служби не йдуть і разом з панством снїдають. А панство ще сплять. Хиба де за снїданє буде. Я ще навіть огонь не розклала анї каву не змолола.

— А, правда! — сказала Целя і її голос затремтїв легким розчарованєм. — Треба чекати.

На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальнї. Целя була не дуже то пильна читателька книжок, але в таких хвилях як отся, коли треба було чекати з півтори години, вийти нїкуди не можна, анї розмовляти нема з ким, книжка була її одинокою розривкою. От і сїла край вікна, з того боку, куди не било сьвітло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постїль і прятала в сьвітлицї. Та мабуть книжка була не дуже займаюча, бо не дочитавши навіть і одної сторони Целя відложила її на бік, попідливала свої квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далї з зеркала, з фотоґрафій і з вікна. Крутячи ся по своїй сьвітличцї трібувала стиха забренїти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвала ся, а на чолї дївчини набігла хмарка.

— Коли-ж бо менї то не чинить приємности снїдати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову до гори, немов відповідаючи на якесь наклонюванє. — Коли-ж бо я не хочу слухати дурного балаканя пана Темницького анї бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Адже-ж я не обовязана підлягати їм! Адже-ж я плачу їм за харч і за хату! Адже-ж не з ласки вони держать мене!

Уся її фіґурка тремтїла зі зворушеня на саму згадку про товаришів спільних снїдань. Молоде чоло поморщило ся, очи стратили свій погідний, соняшний блиск, а довкола уст зарисувала ся якась складина болю і гіркости, якої перед хвилею нїхто би там не був дослїдив.

Целя були сирота без батька і без матери. Старий дїдусь посилав її до школи, а пізнїйше через якихось знайомих виробив їй місце на почтї (без протекциї навіть такого мізерного місця дістати годї!), де здавши приписаний екзамен була принята за манїпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його память. Пенсія експедиторки — 35 ґульденів місячно — вистарчає на скромне удержанє; лєкциї музики на фортепянї і французької мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя каменицї, вистарчають їй на вбранє і инші приємности житя. В перспективі перед нею рисує ся по кількох або кільканацятьох лїтах служби самостійний почтовий уряд десь на провінциї, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухни і тиха самітна сьвітличка. Панна Целїна, що правда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсїгди, коли їй се притрапить ся, починає чогось зітхати — чи то з туги до такої іділлїчної картини, чи з полусьвідомого почутя, що не вважаючи на свою іділлїчність ся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безоднї.

По смерти дїдуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький був то приятель небіжчика дїдуся і при смертельній постели обіцяв йому, що буде опікувати ся бідною, одинокою сиротою. Пан Темницький, то був пенсіонований урядник невисокої ранґи, числив 68 лїт, мав жінку о пять лїт від себе старшу і глуху як пень, і одного сина, що скінчив у Віднї медицину і практикував при тамошнїй клїнїцї. Пан Темницький був то, що називає ся „веселий дїдусь“: лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав румяні щоки, мяснисті губи завсїгди зложені до усьміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби, і виглядав при своїй жінцї як її син, молодший від неї що найменше о 20 лїт. Жив із своєї пенсії, скромно а акуратно, не служив нїде і нїчим не займав ся. Весь день сидїв у своїм кабінетї, курив люльку і читав ґазети, а вечером ішов до касина, відки вертав перед десятою, аби не платити „шпери“. В касинї, тобто в товаристві своїх ровесників славив ся як сьміхованець і фацеціонїст, що не вважаючи на семий десяток лїт доси не позбув ся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до „маленьких зворушень“. А дома, коли сидїв за столом при снїданю або обідї і весь час свобідний від жованя заповнював своїм балаканєм, лагідним, монотонним і усипляючим, був подібний до гладкого кота, що роскішно муркотячи пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудити ся хапати його, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в його аксамітні лапки.

Пів року вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотаня пана Темницького і поглядаючи на його двозначні усьміхи. З разу забавляла її гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і обмежений кругозір його думок. Вона трібувала з ним сперечати ся, але се оказало ся неможливим; усї її слова він приймав з добродушним усьміхом, мов бриканя малої, пещеної дитини. Та що пан Темницький нїколи не виходив із границь добродушної жартливости і не позволяв собі нїчого, що би ображало приличність, то Целя чула себе при ньому супокійною. Хоронила її також жалоба, яку носила по смерти дїдуся і яка по части накладала пута й пану Темницькому. Але отсе перед кількома тижнями прибув із Відня молодий Темницький, лїкар, і відразу внїс із собою до того тихого гнїзда якийсь острий, задушливий дух, що від першої хвилї проняв Целю якоюсь трівогою, почав стискати її груди якимось невиясненим прочутєм остраху і небезпеки.

Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правиль- ними обрисами лиця, з буйним, темним заростом. Рухи його були повільні і поважні, голос баритоновий, трошечка хриповатий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова його було видно, що сей чоловік має дуже високе розумінє про свою вартість, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над иншими і привик поборювати всякі трудности, що стоять на завадї його замислам. Ворог усякого сентименталїзму, він поглядав на сьвіт холодним оком анатома і віддавна привик судити всїх і вся тілько з погляду свого улюбленого „я“. Ворог дотепу і жартів, один тілько зворот виголошував з певним відтїнком юмору, а був то жидівський зворот „wus tojgt mir dus?“ (на що менї се придасть ся?). Був се його оклик, невідступна мірка, яку прикладав до кождої нової річи, щоб оцїнити її вартість. Одним словом, був се чоловік наскрізь „позитивний“ і реальний. Хоч мав напевно не більше трицяти лїт, то про те здавало ся, що у нього не було нїколи тої „шумної“ молодости, що він нїколи не віддавав ся нїяким іллюзіям, не знав що то запал і ентузіязм, що цїле його житє було рівною, простою лїнїєю, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостий і знесиля. Як у добрій машинї, так і в нього все, здавало ся, було обраховане, зважене і з гори зведене до певної рівноваги.

Перша його стріча з Целїною була дуже холодна і шабльонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонив ся, Целя відклонила ся, пан доктор буркнув „Дуже менї приємно“ і зараз відвернув ся, кінчачи своє перерване оповіданє про якийсь клїнїчний випадок. Але по хвили, коли побачив, що Целя пильно придивляла ся йому, сказав тим сам самим спокійним і поважним голосом:

— Мушу вам, татку, показати фотоґрафію моєї нареченої.

Батько аж уста розчинив і очи витріщив, бо нї про яку наречену свого сина нїчогісїнько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:

— Дочка прімарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної каменицї на Ґрабенї. Заручини відбули ся ще в мясопусти. Я не писав вам про се нїчого, бо хотїв зробити вам несподїванку.

Та не вважаючи на се виясненє батько не переставав глядїти на сина як на дивогляд, з зачудуванєм і недовірєм. Глуха панї Темницька, що не чула розмови, бачила тілько, що „татко“ забув про росіл, і торкнувши його рукою за локоть, сказала гробовим голосом:

— Татку, росіл вистине!

Тимчасом доктор, що при столї сидїв насупротив Целїни, звернув си до неї з кількома зовсїм байдужними запитами, на які дївчина відповіла коротко, майже не підводячи очий від тареля. А коли обід скінчив ся і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що доси ледво міг усидїти з нетерплячки, звернув ся до сина.

— Бій ся Бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував?

— Наречена? — відповів супокійно доктор. — Нїякої нареченої у мене нема.

— Ну, так я й думав. Але що-ж се ти за історії видумуєш?

— Се для тої — і він мотнув головою в напрямі Целїниної сьвітлички. — Виджу, що вдивляє ся в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ від разу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить нїякої іллюзії.

— Га, га, га! — засьміяв ся п. Темницький. — Але-ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!

— А воно й найлїпше, — сказав поважно пан доктор. — Нехай з гори знає, чого від мене може надїяти ся, а чого нї.

Бачить ся одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надїяти ся, а чого нї. Кілька день він сидїв насупротив Целїни мало звертаючи на неї уваги, обмінюючи ся з нею ледво кількома байдужними фразами. Пізнїйше зробив ся ще маломовнїйшим, про свою наречену не згадував, але натомісь кілько разів Целя осьмілила ся підвести очи, все стрічала його холодний зір впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних, невеличких очах доктора доглянула Целя якісь искорки, що блимали нїби порохно серед пітьми і розтлївали ся що день то дужше. Було щось невідоме і зловіще в тих искорках, щось, що відбирало Целї апетит і морозило в нїй усякий порив радости. Коли доктор промовив до неї часом, то почувала легку дрож на всїм тїлї, хоч доси нїчогісїнько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тїнь оправданя тій її боязни.

Натомісь старий пан Темницький говорив тепер іще більше, нїж уперед, і своє балаканє майже виключно звертав до Целїни. Шпилькував еманципацию і еманципанток, хоч Целя нїколи не хотїла вдавати з себе еманципантку, вигрібав старосьвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, почтмайстринь і т. и. Остаточно Целя почала звільна догадувати ся, що все те балаканє не просте язикобитє, але до чогось воно йде, має я- кусь укриту цїль — яку, сього не могла доглупати ся. Чула тілько, що по вислуханю цїлогодинного гуторіня пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридженє до сьвіта і до житя, нехіть до працї і думаня. Тим то й не диво, що все те вкупі в короткім часї мусїло сприкрити їй спільні снїданя, обіди і проходи з панством Темницькими.

— Нї, не піду більше! — вона тупаючи ногою в своїй сьвітличцї, але завсїгди в рішучій хвилї покидала її сила волї.

Була сама на сьвітї. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дїдуся, який дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можности держала ся за ту останню нитку, що бодай сяк-так вязала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку, то значило віддати ся безповоротно хвилям житя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-лїтня дївчина, все таки знала вже з власного сумного досьвіду і з неодного прикладу, що пускати ся на ті хвилї, то не жарт.

— Але все-ж таки вони добрі люди, — вспокоювало її золоте її серце. — Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то щож можу їм закинути? Нї, нї, дурна я з моєю нехітю, з моєю глупою трівогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!

І накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму нїму трівогу, те саме знеохоченє і зденервованє, що й уперед, тілько ще в більшій мірі.

Манїпулянтка III

III.

Е, що там! — сказала Целя потрясаючи головкою і кидаючи ся то до вікна, то до зеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!

Глянула на годинник, — пів до осьмої. Ще що найменше година до снїданя. Взяла книжку і трібувала читати далї, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск слїпив її очи. Щоденне семигодинне примусове сиджінє при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого орґанїзму, що домагав ся руху і сьвіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидїти в покою, мов миш у норі! Нї, се справдї гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї сьвітлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на иншім місцї, або привести в порядок. Але нїчого такого не добачила.

В тій хвилї знов отворили ся двері її покою: війшла Осипова з карафкою сьвіжої во- ди. Поставивши воду вона стала і з усьміхом почала вдивлювати ся в Целю.

— А ви чого так на мене дивите ся, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренєм.

— Бо маю рацію! — відказала Осипова всьміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли иншим вільно на паннунцю так дивити ся, то чому-ж би й Осиповій не мало бути вільно?

— Яким иншим?

— Кождому, хто тілько хоче. Адже-ж паннунця що день сїм годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сего заборонити.

Целя вся спалахнула румянцем.

— Фе, стидайте ся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосї. — І ви вже навчили ся від старого пана цьвікати менї в очи моєю службою! Що вам зивадила моя служба, що мене сверлуєте вичислюючи її неприємности? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що менї се мило? Але що-ж маю робити? Адже-ж мушу якось жити! А лїпше їсти свій хлїб, хоч гірко зароблений, нїж умирати з голоду, або…

Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернула ся до шафи і почала в нїй ду- же пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.

— Але-ж прошу паннунцї! — скрикнула стара, не на жарт перелякавши ся сего вибуху, — що се паннунцї Бог дав! Я мала би насьміхати ся з паннунцї за те, що паннунця в цїсарській службі находить ся? Я, що від десяти лїт віку сама поневіряю ся по службах у найріжнїйших людий? Я мала би насьміхати ся з паннунцї, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Най паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунцї принесла!

— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.

Осипова видобула з за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи анї слова, з усьміхом і загадковим морганєм подала її Целїнї. На ковертї написане було тільки її імя і назва, та про те Целя знов запаленїла ся скинувши оком на адрес. Характер письма був їй відомий.

— А відки то Осипова дістала те письмо?

— А се, прошу паннунцї, дав менї знайомий експрес. Хотїв іти до паннунцї, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!

Коли би Целя була пильнїйше вдивила ся в лице старої жінки, то була би від разу до- гадала ся, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювала ся в лист, що його держала в руцї, очевидно вагуючи ся, що має з ним ізробити. Румянець на її лицї щез і воно поблїдло, рожеві губи стисли ся і в очицях блисло щось нїби гнїв, обуренє чи нетерплячка. Сказала вкінцї холодно і з досадою:

— Моя Осипова, прошу вас, нїколи не робіть менї того на будуще. Нїяких листів анї посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.

Се сказавш відвернула ся і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місцї і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержанє листа було для неї приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунцї ходить.

— Ну, але прецїнь лист узяла, не звернула менї! Се знак, що я ще нїчого такого дуже злого не зробила, — проворкотїла сердешна бабуся і відійшла до кухнї.

Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтїла. В кінцї рука піднесла ся і енерґічно кинула лист на підлогу.

— Чого той дурень хоче від мене! — скрикнула з обуренєм. — Причепив ся мов пявка, лазить за мною як тїнь, і ще мене ком- промітує своїми дурацькими листами. От нещастє моє!

Груди її сильно хвилювали, очи блищали, гнїв був справдїшнїй. Але по хвилї Целя вспокоїла ся, охолола з першої досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неї лист, записаний від початку до кінця дрібними, немов судорожно в ріжні боки повикривлюваними буквами, і раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який їй у текстї кинув ся в очи, вибухла голосним, сріблистим сьміхом.

— Що за дурень! — сказала весело. — Навіть гнївати ся на нього серйозно не можна, хиба тілько сьміяти ся. Ану, прочитаю сей лист замісто ґазети! Мусить бути забавний як і попереднї.

І вигідно сївши на кріслї Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читанє своїми замітками, немов би розмовляла і передразнювала ся з його автором.

„Третїй раз уже осьмілюю ся писати до Вас, шановна Панї, хоч на два перші листи не одержав нїякої відповіди“.

— І не одержиш і на сей! Не надїй ся! — вперто мотнувши головою сказала Целя.

„По тяжкій боротьбі з собою я таки зважив ся ще раз наприкрити ся Вам. Важність справи, для якої се чиню, нехай оправдає мою влїзливість“.

— Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно та сама, що й у перших листах: Ви панї — ангел, Ви покорили моє серце, без Вас не можу жити, і так далї без кінця. Але-ж прошу шановного пана, се все мене нїчогісїнько не обходить. Я без вас можу жити. Я про вас і чути і не хочу. Ви повинні раз уже сего догадати ся з мого погляду, з кождої моєї міни! Та ба, якже тут бажати, щоб той пан чого будь догадав ся! — додала поганим виразом погорди на устах.

„Обдумавши поважно своє положенє і зібравши про Вас, Панї, деякі потрібні відомости —“

— Чи бачите його! — скрикнула Целя, — він про мене відомости збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!

— „я переконав ся, що зверхнїй вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побаченя, я не змарнував свойого чутя для особи негідної того чутя. Я певнїсїнький, що коли-б Ви, Панї, згодили ся бути моєю, ми могли-б устроїти своє спільне житє гармонїйно і щасливо, о скілько щастє було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерва на чорну годину, а тимчасом ми заробляли би на хлїб чесною працею“.

— Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видає ся! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолї.

Вона вже знала з попереднїх листів того оріґінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, се одержаний у спадку по батькови фільварочок з 30 морґами землї, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займає ся ґазетярством, і треба признати, що се власне була одна з головних причин її антіпатії до нього. Вона так богато наслухала ся непідхлїбних історій про львівських ґазетярів, про їх цинїзм, нічні піятики, галабурди і т. и., що дрож пробігала її на думку — стати ся жінкою такого поганця. А при тім виглядав той конкурент зовсїм не особливо. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і ґрацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилицї, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очий, ніс розплющений і руде волосє. До того додати одїж звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тої „долї“, що трафляла ся паннї Целїнї.

— Се кандидат на Кульпарків! — мигнуло в душі у Целї, коли перший раз побачила його на почтї, як подавав лист. Влїплені в неї з виразом зацїкавленя і подиву сиві очи дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сьміху. Від того часу він почав частїйше приходити на почту, впивати ся очима в кождий її рух і чатувати на вулицї, коли вона йшла на почту або вертала до дому. Але нїколи він не осьмілював ся промовити до неї. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінути ся з нею лице в лице, то кланяв ся украдком і втїкав що духу, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких нїмих зальотів написав до неї перший лист, несьмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилїзациї, одним словом, сьмішний-пресьмішний. Целя богато мала з нього потїхи, і хоч не знала назви свого нїмого адоратора, все таки вгадала від разу, що він, а автор листа, підписаний „Семіон Стоколоса“ — се одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще сьмішнїйший в огнистім виражуваню чутя. А отсей третїй лист несподїваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих зітхань і сотнарових заклинань та діфірамбів на свою красоту, бу- ла троха розчарована і задумала ся. Але задума та не трівала довго.

— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нїсенїтниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди? Чому не прийде, не представить ся, не… Але що там, читаймо далї!

„Запитаєте, Панї, напевно, чому для висловленя Вам сего всього вибираю таку не зовсїм пригідну дорогу, відповідну радше для труса, нїж для мужчини?“

— Чи бач його? — скликнула Целя з усьміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвили, — але знов тілько на папері! Ну, ну, що то він там далї пише?

„Я справдї трус, не супроти небезпек і противностий житя, бо з тими я боров ся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Бою ся зробити їм найменьшу прикрість, і через те нераз роблю її мимоволї, а се мучить і болить мене ще гірше, нїж їх самих. Чую, що бракує менї тої твердої підстави в поступуваню з людьми, яку дає товариське вихованє і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сьміх і жаль, і се відбирає менї всяку сьмілість, яку собі вирозумую. Тужно менї до людий, до приязни, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі инших. „Так що-ж, чи хочеш украсти їх із за угла?“ — запитаєте Панї напевно.

— Чи сказив ся! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку вгадав мою думку!

„Нї, дорога Панї (ага, „дорога!“ Вже знов починає! — шепнула Целя), я бажаю тілько вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а цїле житє, всї свої сили присьвятити на здобуванє того, що иншим щасливійша доля дарує без труду. Нинї Ви, Панї, знаєте мене тілько з непочесної поверховости. То-ж не прошу нїчого більше, як лиш одного: позвольте менї дати Вам близше пізнати себе! Я не хотїв би без Вашої волї чинити нїяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви живете, не наражувати Вас на насьмішки, дотинки та неприємности. Знаю впрочім тих людий, хоч і з далека, і можу Вам тілько одно сказати: стережіть ся Панї зарівно батька, як і сина!“

— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блїднїючі уста.

„Та чого-ж я хочу? запитаєте Панї. Одного тілько: позвольте менї зблизити ся до Вас, дати Вам близше пізнати себе! Дайте менї знак, що не маєте супротив мене нїякої антипатії, що зближенє моє не зробить Вам нїякої прикрости! Напишіть — — —

— Дурень! — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурницї. Позволь йому зближувати ся до мене! Хиба я йому бороню? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засїдка. Наробить яких дурниць, осьмішить мене, а тодї скаже: самі Ви позволили менї! Нї, нї, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнаня, щоб і на очи менї більше не показував ся. „Що не маєте супроти мене нїякої антипатії, що зближенє моє не справить Вам нїякої прикрости!“ Ну, відки-ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась ґалярета, не мужчина! Ну, малась би я з-пишна, як би дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозрінями! Всї жили би з мене вимотав! Нї, волю вже лишити ся тим, чим є, нїж вязати свою долю з таким непотрібом!

І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшла ся кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилила ся з вікна, то побачила, що на розї вулицї, насупротив вікна стояв автор листа з очима влїпленими в вікно. Поява Целї очевидно перепудила його, він кинув ся мов опечений і хотїв утїкати, але не міг відірвати очий від вікна. Сей вид видав ся Целї таким комічним, що засьміяла ся на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони в низ, мов снїгові платотки, крутячись і розлїтаючи ся в ріжні боки. Кілька з них, покрутивши ся та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блїдий і нїби прикований до камяного тротоару, стояв на розї вулицї.

Манїпулянтка IV

IV.

Прошу паннунцї на снїданє! — сказала стара Осипова, підхилюючи двері сьвітлички. Целя стрепенула ся на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувши ся в зеркалї і поправивши червону аксамітну стьонжечку, якою зграбно перевязала поперек тїмя своє коротке волосє, пішла до їдальнї.