Синьожупанники

Front matter

ҐЕН.ПОЛК.

ВІКТОР ЗЕЛІНСЬКИЙ

СИНЬОЖУПАННИКИ

I. Як повстала частина Синьожупанників?

I. Як повстала частина Синьожупанників?

Вповні зрозуміти душу й наставлення вояків-українців в російській армії перед світовою війною і в час світової війни може тільки та людина, яка сама те все пережила та відчула у свойому житті.

Довгі віки нашої національної неволі закрили перед нами найістотнішу правду життя — боротьбу за повну незалежність свого народу та створення своєї держави. Вправді були такі, що ту правду весь час носили у собі та плекали її серед свойого окруження. Це були такі, як Міхновський та йому подібні, що жили весь час серед народу та з нього черпали життєтворчі сили. Але ж їх було небагато. Були знову ж такі, що вже з малечку пішли на чужину і перед ними ця найістотніша правда була закрита. Вони ставали карними воїнами, що боролися в рядах тієї армії, до якої кинула їх доля, відриваючи від життєдайного пня Рідної Землі. Автім були й такі, що цілковито відростали від своєї нації і ставали яничарами. Одначе були й такі, що підсвідомо були звязані зі своєю нацією, не вміючи цього в своїй душі спрецизувати. А коли прийшов перший поклик Нації у час національної революції, вони пішли першими за покликом серця і крови та ставали передовими борцями, борцями за українську державу. — До таких між іншими належав і я. На поклик України станув готовити орґанізацію українських військових частин в Синіх Дивізіях.

Уродився я на Запоріжжі. Батько Петро був в той час підпоручником однієї з інженерних російських частин. Через матеріяльні браки, коли зросла сімя, батько мусів післати мене до військової ґімназії на державний кошт. Мене вислано на далеку північ до Пскова. Цей перший крок пхнув мене на військову дорогу, але відірвав мене від рідних сторін. По скінченні юнкерської школи, дістався я до артилєрії в ранзі підпоручника. Ця спеціяльність незвичайно мене захопила. Всю свою енерґію я посвятив цьому ділу. Добровільно пішов я на японську війну в ранзі капітана, почуваючи велике натхнення до виявлення свойого військового діла. Японська війна заложила ґрунт моїй надзвичайно вдалій карієрі. З тієї війни вийшов я в ранзі полковника. Будучи двічі ранений, я був нагороджений всіми можливими бойовими відзнаками до св. Юрія включно. Після війни залишився я на службі на Далекому Сході (Зеленому Клині), в сибірській стрілецькій частині. Там залишився до виступу на фронт в часі світової війни. В початку 1911. р. піднесено мене вже в ранґ ґенерал-майора. Напередодні підвищення мене в ранґ ґенерал-лейтнанта, виступив я зі своєю частиною в місяці жовтні 1914. р. на фронт европейської війни, на теренах Польщі проти Німеччини. До бою виступила наша шоста стрілецька сибірська дивізія під командою ґен. Геннікса. В тій дивізії було ще крім того трьох бриґадних ґенералів, два піхотні і я арматній. В критичний мент оточення нашої дивізії вісьмома німецькими дивізіями (ком. Шефер-Вендель і Ліцман) під містом Березини, наш начальник дивізії зі штабом і піхотний ґен. Сулевич втікли, а я і ґен. Биків остали. Два ґенерали-москалі втікли, два ґенерали-українці остали, щоб докінчити нерівний бій. Команду над дивізією перейняв я. Врешті дивізія улягла, трупом вкривши поле бою. Підо мною вбито коня, і я поконтужений дістався до неволі враз з ґен. Биковим.

Полон мій почався в Ган-Мюнден. А після невдачної моєї спроби втікти, переведено мене з початком 1915. р. до табору Бішовсверда, де я перебув більше як два роки.

Тут почався рішучий перелом мойого життя, коли в 1917. р., прийшли вісти з Росії про революцію та абдикацію царя. В мені, як старшому заслуженому російському ґенералові, створилася духова ростерза. Передо мною була порожнеча, не було керуючої ідеї. Було повнісеньке роздоріжжа. У моїй душі створилася боротьба за шуканням ідеї, якій мав би я посвятити своє життя.

В час такої моєї духової боротьби і, так сказати б, безвиглядного стану мойого сучасного життя, несподівано доля готовила для мене розвязку. І то розвязку далеко кращу та величнішу, як моє дотеперішнє життя. Передо мною стояла порожнеча… І нагло в ту порожнечу влетіла перша ластівка української весни.

Одного чудового дня, літком 1917. р., командантура табору закликала мене до своєї канцелярії. Тут в окремій кімнаті команданта табору, стрінув я команданта і ще якогось пана середнього росту, в цивільному вбранню. Цей останній підійшов до мене і представився в українській мові: Скоропис-Йолтуховський. Командант табору вийшов, а ми оба посідали та почали розмову. Розмова велася про Україну. Він представився як повновласник української орґанізації «Союзу Визволення України». Про ту орґанізацію я до того часу нічого не чував, бо і не міг, будучи весь час серед російського моря далеко від України — старшина, ґенерал російської армії. Вправді в мені жив українець, але він був приспаний залізною дійністю.

І мене здивувало, що зі мною, як з ґенералом російської армії, про якого мало хто знав, що є українцем, нараз оця новопізнана людина починає говорити про Україну й українські справи, як з найбільше свідомим українцем. От я й запитав:

— Скажіть будь ласка, чому ви звернулися до мене, російського ґенерала, з українськими справами, що є будьщобудь противні інтересам Москви?

— Бо я знаю, пане ґенерале, — сказав, усміхаючися Йолтуховський, — що ви є українець з походження, і як з таким задумав я поговорити та про дещо вас розпитати.

Я догадався, що він, як представник «Союзу Визволення України», який був попираний німецькою владою, довідався про моє українське походження зі записків німецького військового міністерства. Ті ж мали це записане у своїх нотатках про полонених, де я в часі полонення подав своє походження: Україна-Київ. Тоді теж українцем подався другий ґенерал Биків, що був кревняком родини Гоголя. В той час я навіть і не сподівався, що факт мойого українського походження стане для мене переворотом у цілому мойому дальшому житті, та поверне згубленого сина України знов у ряди української нації.

Наша розмова з Йолтуховським протягнулася досить довго. Він познайомив мене з подіями в Україні від часів революції. Про перший універсал Центральної Ради, де по згоді тимчасового російського правительства одержала Україна права автономії. Про непорозуміння української влади з тимчасовим правительством, яке різними крутійствами перешкаджає розвиткові української справи, обмежуючи її права. Врешті він сказав, що в сучасних обставинах Україна мусить добитися повної самостійності. До того змагає велика українська орґанізація на еміґрації, — «Союз Визволення України», що свої клітини має по всій Німеччині та Австрії. На мій запит, чи все це не є ілюзії, Йолтуховський відповів, що все те залежить від національного пробудження і почуття українського народу.

З кінцем нашої розмови спитав він мене, чи тут в таборі є полонені старшини українського походження, на яких я можу покладатися і ту справу довірити. Та чи ці старшини пішли б зі мною туди, куди я пішов би. Відповів я йому, що маю таких певних старшин чотирьох. Мойого вірного адютанта поручника Кутітонського, капітана Малохатку, капітана Сугака та поручника Васілева, які були моїми вірними приятелями в усіх моїх підготовках до втечі з неволі.

Наша розмова велася весь час в українській мові, якою я володів з дитячих років. Запит Йолтуховського у відношенню до вірних мені старшин українців в таборі був поставлений щойно тоді, коли я виразно заявив, що вповні співчуваю з працею і боротьбою «Союзу Визволення України».

Йолтуховський, пращаючися зі мною, попросив прислати до нього вище згаданих старшин.

Покликав я до своєї комнати старшин згаданих Йолтуховському, коротко поінформував їх про справу і вислав до канцелярії команданта табору. Коли вони повернули до моєї кімнати, оповіли мені про свою розмову з Йолтуховським. Він питав їх, чи почувають себе українцями та чи готові піти за ґенералом Зелінським туди, куди піде він. Вони рішучо відповіли: так!

Остав я в своїй кімнаті з моїми думками. Бо і було над чим думати. Я відчував підсвідомо якесь відчуття людини, що збудилася в гарний соняшний день.

Розмова з Йолтуховським, його інформації про українську справу струснули мною в найглибших фібрах моєї душі. Прямо не можу описати того почуття, яке бушувало в той час в мені. Я бачив Україну, свої молоді літа. Я почув запах квітів українських степів, по яких я дитиною у супроводі дорогої мами та няні-українки бігав і ті цвіти збирав. Я почув ті пісні, що їх виспівувала моя няня, змальовуючи героїчні змагання українського козацтва. Я ставав тепер іншою людиною, в мені ломилися важкі окови отого страшнього леду, що наріс впродовж довгих років мойого виховання в російському середовищі. Я чув, що стаю молодшим і сильнішим. Це ж була моя перша стріча, після стільки літ життя і праці серед чужинців, з людиною-українцем, представником української визвольної орґанізації, що різко ставила справу визволення України та створення української держави, над якою то ідеєю до тепер я навіть ніколи не призадумувався. Вістка про діяльність українських орґанізацій наштовхнула мене на думку: та ж ти є сином: України — але сином, що до тепер для своєї Батьківщини нічого не зробив, ба, що більше — я ж навіть не знав української історії з правдивих джерел!

В час мойого духового напруження, що його принесла для мене російська революція, та вслід за тим почуття одчаю, до якого я прийшов, побачивши упадок тієї підточеної самодержавної великої імперії, якій я, мушу признати, вірно служив, хоч критично підходив до її всіх хибних самодержавних питань (невдала японська війна) і невдала конституція) — для мене відкрився новий світлий промінь іншого вимріяного життя — велика ідея визволення України, для якої можу я віддати себе, свою душу в цілости, без решти.

Отже я як той блудний син України, весь свій час посвятив після розмови з представником С. В. У. на працю над пізнанням України. Я кинувся до студіювання української історії з українських підручників (дотепер знав я історію України, але тільки з московських підручників, де всі змагання українського народу були представлені як зрадництво).

Дістав я невелику історію України Грушевського та історію України Аркаса. Особливо інтересувала мене історія Аркаса. Вона сколихнула моєю душею і пробудила в мені почуття великої любови до української історії (історія Грушевського показалася мені суто демократичною, без підкреслення героїчних подвигів одиниць; Аркаса історія давала цілість української історії в правдивому світлі). Перед моїми очима розгорнулися всі боротьби та змагання українського народу за волю і держав- ність проти москалів, поляків, турків і татар. В мені родилося горде почуття сина славної нації. Що більше! В історії Аркаса я знайшов, що полковник Михайло Зелінський (Зеленський) був за гетьманування Виговського брацлавським полковником і був одним із перших борців за українську справу. Мені пригадалося, як мені молодому хлопцеві оповідав батько, що я є правнуком українського полковника з часів гетьмана Виговського.

Пізнання історії України, як теж память про те, що оповідав мені батько, зворушили мене та на весь зріст передо мною поставили питання, що я є нащадком великого українця та борця за українську державу, що в мені бурлить горда козацька кров. І я зрозумів завдання та обовязки мене — наслідника українських лицарів.

Тепер я, як людина реліґійна, зрозумів, що це Боже Провидіння видвигнуло серед хаосу російської революції українську справу на світову арену. Чим більше розбирав я у своїй душі ті справи, тим виразніше знаходив залізну льоґіку життя, а вслід за цим приходив спокій моєї зболілої душі та почуття якоїсь величньої радості. Я ж знайшов Батьківщину і це було для мене всім.

Але ж хвилювала мене час від часу скептична думка, що до переведення в життя тих ідей, про які говорив мені представник С. В. У., Україна мусить мати свою армію. Це я, як людина військова, розумів дуже добре. А хто ж буде творити ту армію, коли я знав, що національної свідомости серед пригніченого народу нема. А якщо і є, то тільки підсвідоме бажання бути вільним. Але це ще не все, бо це підсвідоме бажання треба вміти видобути і вбрати в орґанізовані форми. А на те потрібно проводу, якого Україна в сучасний мент не мала. Так я потішав себе, що знайдеться більше таких віднайдених синів України, як я, які таки візьмуться за орґанізацію армії. І тут знову ж ставало передо мною питання: А чим ти можеш помогти в тому, коли ти в полоні? Те питання найбільше мене хвилювало, моя душа рвалася до нової праці. А обставини не давали…

Хвилювали мене теж вістки, що до Петрограду приїхав Лєнін з Троцьким зі комуністичними кличами. Я знав, що ті кличі кинуть вони теж і на Україну, серед розсоціялізмовану українську інтеліґенцію та вбють у ній почуття української окремішности. Я знав, що ті кличі будуть великою колодою на шляху до творення української армії, яка може вирости єдино на національному почутті українських мас, а саме це почуття вбивали всякі кличі лєнінівської кліки. Життя показало, що мої хвилювання були слушні, бо ту жорстоку правду пізніше я сам відчув на своїй особі.

В таборі кипіло. Сюди приходили різні вісти з Росії. Приходили теж і з України вісти добрі та бадьорі. А навіть довідався я, що в Україні твориться українська армія. Донесли мені теж, що окремі військові частини починає організувати ґен. Корнілов, якого я знав осо- бисто з японської війни. І тим фактом я дуже зрадів, бо я пізнав, що українська визвольницька стихія мусить бути дуже велика, коли навіть ґен. Корнілов орґанізує українські частини.

Ото ж я погадав, що коли б я був там в Україні, то я міг би кинути всю свою енерґію і військовий досвід для цієї великої праці. Та, на жаль, я був в неволі. Війна нескінчена і я мусів тут оставати. Тікати не було як. По двох невдачних спробах втечі на мене німці держали пильне око.

Наче на зустріч тим моїм роздумуванням, прийшло до нашого табору розпоряження німецького міністра, яке дозволяло хорим полоненим старшинам відїхати до невтральних держав, де вони будуть інтерновані. З нашого табору вирушило декількох до Данії і Швайцарії. Тоді я зрозумів, що для мене відкривається розвязка мойого безвихідного становища. Я зможу дістатися в Україну. А що я переживав наслідки контузії в бою під Березинами, що відбилося на моїх очах і нервній системі, я подав прохання відставити мене, як хорого, до Данії.

В кілька днів після того, з кінцем жовтня 1917. р. прийшов до мене командант табору і заявив, що я на другий день маю відїхати з того табору, отже мушу готовитися до дороги. На мій запит, куди я поїду, він відповів коротко і стримано:

— Це ви дізнаєтеся, коли виїдете з табору.

Ця вістка була для мене несподіваною радістю, бо я був переконаний, що їду в Данію, а швидко чкурну в Україну.

Вечером зібралися в мене мої ближчі друзі з ґенералом Биковим на пращальну вечерю. Пращалися ми в гутірці, що провелася до пізна в ніч. В деяких друзів заблисли і сльози в очах. Бо майже з усіми зжилися ми впродовж майже дворічної неволі в Бішовсверда (біля Дрездена). Майже всі, лякаючися німецької цензури, подали мені листи до своїх близьких, щоб я передав з Данії.

На другий день ранком біля десятої години попращався я з табором Бішовсверда і в супроводі німецького старшини всів до поїзду та поїхав в невідоме. Яке ж розчарування стрінуло мене. В поїзді німецький старшина сказав, що їдемо в табор Ган-Мюнден. Це ж той табор, де я пережив найтяжчі часи за все моє досьогоднішне життя. Це той табор, з якого почався мій полон. Отсе німці, подумав я, скільки лиха вони мені накоїли. Але ж я не прочував, що все це йде на зустріч моїм мріям, що це рішучий перелом мойого життя і мойого безвихідного становища. Тут мав пробитися світлий промінь на закритому хмарами і тучами небі мойого життя.

Був чудовий осінний вечір, коли я приїхав в Ган-Мюнден. Місто лежить у прекрасній околиці. Все в садах.

Зі стації йшов я в сторону табору полонених в супроводі того ж німецького старшини, з яким приїхав. Опираючися на свою черешневу палицю, вивезену ще з України, йшов дорогою до табору і роздумував над тим, що стріне мене тут в Ган-Мюндені. Прибивала мене гнітуча думка, що всеж таки знову лишаюся в неволі. Рівночасно прийшло якесь підсвідоме почуття радості і самопотіхи. Тут почалася моя біда, перші дні неволі, і тут мусить те все закінчитися та принести кращу розвязку мойого життя. І з тою підсвідомою бадьорою думкою зайшов я на край міста, де лежав старий бровар, а в ньому табор полонених. Будинок окружений густими кільчастими дротами. Все, як перед трьома роками, коли звідси перевезено мене до табору в Бішовсверда, за мою намагану втечу.

Старшина запровадив мене до командантури. Командант був новий. Привітав мене ввічливо і сказав мені, що я призначаюся старшим в таборі, в заступстві полонених (дотепер старшим в таборі був який полковник-«малорос»). Командант розказав мені коротко про життя і стан полонених, як теж про те, що в таборі поміж полоненими нема згоди і є багато непорозумінь. Моїм завданням, як старшим табору, буде в якийнебудь спосіб ці справи поладнати.

Німецький дижурний підстаршина запровадив мене в призначене для мене помешкання, яке складалося з двох кімнат. Нікого з полонених старшин не стрінув. Мушу тут зазначити, що цей табор складався виключно з полонених старшин та чур призначених для їх обслуги.

До кімнати принесли мені чури вечерю. І тут здивувало мене цікаве явище. На вечерю була юшка з українськими галушками. Їда була добре зготовлена і смакувала мені на причуд гарно. Давно не їв я такої вечері.

Через годину по вечері — стук в двері, і в кімнату ввійшов капітан Малохатка, мій друг зі сибірської дивізії, якого раніше перенесли з табору Бішовсверда сюди. Щойно пізніше зрозумів я, чому німці привозили українців старшин до табору в Ган-Мюнден.

Незвичайна була, наша стріча, як для мене, так і для нього. Обнялися, поцілувалися. Почалася сердечна бесіда. Тут я довідався, що в таборі є зорґанізована українська громада, зложена зі старшин українського походження. В тій громаді ведеться культурно-освітна робота. Йдуть доклади на історичні та політичні теми сучасного і майбутнього життя України. Що в таборі є теж около двісті чоловік московських старшин і кільканадцять анґлійських та француських. Українська громада влаштувала в окремому бараку театр і дає українські вистави. Ось тепер приготовляють оперету «Запорожець за Дунаєм». Жіночі ролі виконують деякі старшини. Запитав я з цікавости Малохатку, що це таке, що сьогодні на вечерю дали українські страви.

— Еге ж, пане ґенерале, це в нас українська кухня. Самі провадимо господарку на весь табор.

Головним господарем в кухні був гарматчик капітан Чижевський. Він опісля займав пост команданта гарматнього дивізіона в Синій Дивізії, а згодом за Директорії був ґуберніяльним комісарем в Полтаві і врешті міністром внутрішних справ. Головою громади був поручник Сиротенко, полтавський адвокат, в Синій Дивізії був у мойому штабі, а в час Директорії був коротко військовим міністром. При відступі української армії лишився в Україні і за большевицької влади застрілився.

Спитав я Малохатку, яке є відношення поміж українцями і москалями в таборі. Він відповів, що москалі до української громади ставляться крайно ворожо, а навіть на кожному кроці роблять великі пакости.

Більше про ті справи, як я зауважив, Малохатка не хотів говорити. Він тактовно хотів, щоб те все я особисто побачив і виніс відповідне враження. А всежтаки по тих коротких інформаціях я пізнав, що тут в таборі між українською течією а москалями мусить іти гостра боротьба, як виплив цілком природньої ворожнечі. Отже я приняв рішення, деякий час не видавати наказу про моє вступлення в старшинство табору — так довго, доки особисто не запізнаюся з життям табору. Мушу признати, що капт. Малохатка дуже коректно не давав мені натяків про мою позицію в таборі та евентуальне моє вступлення до української громади. Ні словечком не згадав про наше дружне життя в таборі Бішовсверда. А також про моє ідейне відношення до української справи. Такої культурної тактики весь час держалися всі українські старшини, що було повним контрастом до тактики московських старшин.

Та перша стріча з моїм другом, а особливо його інформації про табор мене заспокоїли й я першу ніч спав спокійно.

На другий день зрана почали заходити до мене московські старшини. Всі вони незвичайно раділи тим, що до табору прибув старший боєвий ґенерал, який своїм авторітетом вплине на «здеморалізованих» українців. Один з них звернувся до мене зі серіозною міною:

— Ви ж знаєте, пане ґенерале, тут у таборі є ґрупа авантурників, що називають себе українцями й, уявіть собі, вони хочуть самостійної української держави. Це якісь божевільні!…

Другий з них просив мене:

— Пане ґенерале, ви мусите тих авантурників українців взяти в свої руки та прикоротити їх буту.

Таким і тим подібним порадам, жалям московських старшин не було кінця. Кожний з них хотів набехтати мене проти українських старшин, так, щоб я уважав їх принайменше за яких бандитів. Всі вони вірили, що я беззастережно стану проти українських старшин.

Після таких відвідин москалів у мене, я пізнав, що моє рішення обзнайомитися з табором до часу обняття старшинства в таборі було правильне. Про те повідомив я команданта табору й він на те згодився. Тоді почав я знайомитися з табором.

Спершу пішов я на кухню. Справді, вся кухня була проваджена взірцево, чисто й гарно. Кухарі, наші козаки, чистенько одягнені. Відтак пішов я до російської орґанізації «Поддержка». Запросили на своє зібрання. Беручи під увагу мою приявність, почали виголошувати гура-патріотичні промови, монархістичного напрямку, з ідеями «Союзу Руського Народу», цеб то проповідників «єдиної неділимої Росії». Якось дивно й порожньо вражали промови бесідників. А найбільше прикрим відчувався брак порядку на цьому зборі. Все виглядало на якусь суматоху. Врешті й я сказав кілька слів. Не торкаючися політичних справ, завізвав я їх, щоб заховувалися гідно, не вели непотрібної ворожнечі в таборі й тим самим не шкодили всім полоненим в неволі з боку німців.

З цього зборища вийшов я з почуттям якогось несмаку. Я побачив, що москалі як вівці без проводиря, а головно без глибшого розуміння ідей та сучасного менту історії Росії. Пізніше, як показалося, багато з них пішло навіть за українськими старшинами, що своєю громадою творили атракційну силу. Про страшні духові відносини серед москалів в тому таборі описує навіть російський письменник Корсак у свойому творі «Мой плєн». Відносини серед тих москалів були ще гірші, як в таборі Бішовсверда. Цей Корсак добре знав життя в Ган-Мюндені, бо він сам те пережив.

Вернув я до своєї комнати й став думати над своїм становищем тут в таборі. Я знав, що маю бути старшим в тому таборі, де є полонені ріжної народности. В додатку було тут ворогування загонистих московських полонених старшин до відродженого руху національно свідомих старшин українського походження. І хоч мої симпатії та духова звязь перехиляли мене на сторону старшин українців, то всетаки я мусів розуміти, що я стаюся старшим в таборі і мушу за всяку ціну заховати обєктивність у таборових справах. Таким обєктивним остав я до кінця мойого перебування у таборі полонених. Першим своїм завданням рахував я обовязок здержати шкідливу ворожнечу москалів до українців, яка доходила навіть до того, що старшини москалі, в часі українських театральних вистав, вибивали вікна в тих кімнатах, де ті вистави відбувалися. Я постановив своїм авторітетом той вандалізм з найбільшою рішучістю знищити.

По кількох днях мойого перебування в таборі я переказав через Малохатку, що маю намір познайомитися з українською громадою. Малохатка заявив мені, що сходини громади проходять з отвореними дверми й доступ є дозволений всім, навіть нечленам громади. А всеж таки я поручив йому, щоб сказав голові громади, що я на другий день задумую відвідати громаду на чергових сходинах.

Мушу тут зазначити, що до мене, крім Малохатки, з українців ніхто більше не заходив. Тоді, коли москалі дуже часто почали мене відвідувати. Українці держалися осторонь і не хотіли мені накидатися, розуміючи моє становище. Вони, як я бачив, не хотіли робити на мене якогось натиску чи дешевої пропаґанди. Але вони знали про моє українське походження.

На другий день повідомив мене Малохатка, що громада має сходини й що дуже радо мене на цих сходинах привітають.

Вибрався я на сходини української громади з двох причин. Як такий, що має переняти старшинство табору, а в першу чергу тому, що хотів пізнати, яку вартість представляють собою зорґанізовані українці. Дотепер ніде й ніколи не стрічався я з українськими орґанізаціями, будучи весь час в московському середовищі й серед московських орґанізацій. Московську психольоґію, як поодиноку так і в орґанізованій масі знав я знаменито. Натомість психольоґію українців не знав, хиба що відчував. Тут вперше мав стрінутися з такою орґанізацією. Йшов я на ті сходини з почуттям вдоволення, а всеж таки турбувала мене вперто думка: ану ж це все є звичайний блєф, ану ж вплутаюся в якусь звичайну галабурду, що не має ні етичних ні моральних засад, а головне не має ясно поставленої цілі. Я боявся, що реальна стріча з українським життям розвіє мені всі ті мрії, на яких будував я долю і добро свойого народу.

Вечором пішов я з тим почуттям непевності на сходини громади. Громада займала велику кімнату. Кімната була прибрана тризубом та портретами гетьманів і Шевченка. Вигляд цілої кімнати робив гарне враження української хати. При мойому вході було там приблизно біля сотні людей. Хтось дав приказ: «Струнко» — і всі приявні виконали його. Голова громади пор. Сиротенко привітав мене, познайомив з рештою презідії громади і попросив до стола біля презідії. Я попросив не нарушувати порядку дня і не перейматися моєю приявністю. Хай продовжують свою працю.

Майже дві години тривали сходини. Обговорювали чергові орґанізаційні справи в таборі, вислухували опінії членів громади та подавали свої висновки проведеної культуно-освітньої праці в таборі та пляни на майбутнє. Все це було проваджене в річевій, поважній і добре обдуманій формі без зайвих вигуків і дешевої аґітації. На кінець голова Сиротенко подав короткий звіт з відомостей про політичний стан в Україні під сучасну пору. І тут довідався я, що на Україну наступають большевицькі банди, занявши частину лівобережньої України.

Вся дискусія і всі виступи поодиноких промовців проводилися надзвичайно коректно, продумано, спокійно, діловито та в повній дисципліні. Це головним чином приписую вмілому керуванні Сиротенка, який на мене зробив враження талановитої та авторитетної людини. Це теж завважувалося і в старшин у відношенні до нього. Сходини закінчилися відспіванням національного гимну. Після цього я при відході подякував голові громади й присутнім за їхню орґанізаційну та господарську діяльність в таборі, що без сумніву мусіло зробити на мене сильне враження. Не кажучи нічого про свої переконання та наставлення, попращався я, та пішов до своєї кімнати.

Тут знову обсів мене рій думок. Громада зробила на мене незвичайно гарне враження. Я відчув, що громада стане моєю духовою остоєю, та, що тут осягну все те, що мені як українцеві потрібне. Тут мав я пізнати суспільно-політичне українське життя та силу українського духа. В громаді одержав я відповідь, яке становище повинен я заняти. Я приняв рішення віддати свою енерґію, свою працю і свої сили тій справі, що її заступала громада. До того тяготіло все моє єство й моя гаряча українська кров.

По тижневі моєї приявності в таборі, видав я наказ про моє вступлення в керування табором. Рівночасно призначив загальне зібрання всього табору, на якому хотів я виголосити до всіх старшин коротку промову.

Загальне зібрання відбулося в салі українського театрального гуртка, де могло зміститися до тисячі людей. Коли я ввійшов, саля була виповнена вщерть. Були приявні всі полонені табору, між ними анґлійські та француські старшини. Присутні привітали мене й я поздоровивши їх, попросив сідати та пропонував по встановленому порядку в таборі, обібрати голову загального зібрання. Тут сталося для мене цікаве явище: Всі приявні вибрали одноголосно головою зібрання голову української громади пор. Сиротенка. Сиротенко заняв місце на трибуні й проголосив, що дається слово начальникові табору ґен. Зелінському.

Свою промову почав я тим, що представився зібранним. Я сказав: «Панове старшини, ви знаєте про те, що я є російським ґенералом. А всеж таки вам цікаво, що собою являє ваш начальник табору, та які його стремління. (Промову я по російськи). Отже, тому я почуваюся до обовязку познайомити вас коротенько зі своєю біографією і висловити отверто своє «кредо».

Опісля у своїй промові зясував я їм страшне становище в Росії, большевицький переворот і страшні часи, які переживає вся Росія а зокрема Україна. Що серед такого стану годі витягати сьогодні шовіністичні, загонисті кличі «єдино-неділімців». Сьогодні завданням, як українців так і москалів, є кинути всі свої сили на охорону своїх батьківщин від страшного знищення анархістично-комуністичними вандалами. Те завдання лежить теж і на нас, тут полонених старшинах за німецькими дротами. Ми мусимо спрямувати свої сили на те, щоб в якийбудь спосіб дістатися в ряди оборонців загрожених батьківщин, яких одиноким рятунком може бути тільки повне самоозначення національностей, як противага всяким інтернаціоналам. Врешті візвав я старшин, щоб покинули дітвацьке ворогування в таборі, що проявляється у невідповідальних виступах московських націоналістів проти українського національного відродження. Накінець заявив я піднесеним голосом, що я є з походження українець, що моє національне почуття горить свідомо в моїй душі та, що рахую своїм необхідним вступити в члени української громади.

По тих моїх словах, на салі вибух гураґан оплесків і радісних ентузіястичних окликів: «Слава Україні». На салі запанував такий одушевлений настрій, що його письмом годі представити.

Та моя заява була незвичайно приємною несподіванкою для всіх українців в таборі. Неменшою несподіванкою була вона й для москалів. А всежтаки мушу завважити, що ні одного оклику з боку старшин інших національностей не було. Без сумніву те моє становище для старшин москалів було дуже прикрим розчаруванням. Вони числили на мене, як на російського боєвого ґенерала, одинокого в таборі, що міг своїм авторітетом піднести їх виступи. Гадаю, що таке Їхнє становище, в якому вони мовчанкою приняли мою заяву, було враження по моїх попередніх словах, в яких я підкреслив необхідність, в той катастрофічний час історії, кинути свої сили до боротьби за свою стислу батьківщину, та, що одинока сила в боротьбі проти інтернаціонального марксизму є національне пробудження і боротьба за окремішність всіх народів бувшої російської імперії. А також і те, що я заявив про моє обєктивне становище, як начальника табору.

Загальний збір закінчився. Сиротенко замикаючи збір, запросив всіх приявних в гості на оперету «Запорожець за Дунаєм», яку устроює український таборовий театр.

В таборі життя поплило скоршим темпом. В громаді робили доклади на історичні й військові теми. По мойому вступленні в громаду число членів збільшилося подвійно. На черговому засіданні, після моєї промови на загальному зібранні табору, управа громади пропонувала обняти мені головство. Я заявив, що дуже вдячний за їхню пошану й довіря до мене, але всежтаки я не можу того посту обняти. Перш усього тому, що не маю заслуг перед громадою, а подруге мені, як начальникови табору, незручним є бути головою української громади тоді, коли в таборі є полонені іншої народности. Через те я дуже радо залишаюся звичайним членом громади. Громада всежтаки обібрала мене почесним головою.

Автім я, як військовий фаховець, піддав пропозицію управі громади заложити при громаді український військовий гурток, що працював би над виробленням форм орґанізації будучої української армії, військових статутів, одностроїв, а заразом перевести військове освічення старшин сучасною технікою до підготовки їх для української армії.

Через кілька днів такий гурток заложили й він почав свою роботу. Головою гуртка згодився бути я. До гуртка вступили найбільш активні військові люди, що були по поклинанні вояками. Серед них було кількох молодих старшин, що виявляли собою великі військової здібности. Найбільш удівлявся і виказував військовий талант та замилування до військової штуки молодий кадровий старшина пор. Тиміш Омельченко, родом полтавець. В ньому вже тоді я добачувався майбутньої військової карієри. В тому не помилився я, бо цей молодий патріот виказав ті свої вартості пізнішою працею і заслугами в український армії в час визвольних змагань.

Гурток дійшов своїм числом до 75 членів. До нього запрошувалися навіть і туркестанці, яких дуже радо ми принимали. Праця гуртка була дуже продуктивна. Старшини з малярськими здібностями виробляли навіть проєкти уніформи будучої української армії. В гуртку було багато старшин, що не належали до української громади. Ми свідомо принимали таких «малоросів» до гуртка, які з початку лякалися вступити до громади. Але пізніше цілий гурток заявив одноголосно, що всі хочуть бути членами української громади. Так теж і сталося. Громада на мій (проєкт приняла всіх членів гуртка, що дотепер не були ії членами. Громада через те знову збільшилася. Вона під той час начисляла вже біля триста членів.