Дорош і інші оповідання

Front matter

Народня бібліотека Ч. 9

ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО

ДОРОШ

Дорош

ДОРОШ

Після шведської пожоги був військовим осаулом цей самий Дорош, про якого розказую. Багато дечого доводилось мені про нього чути; розказували, що він був завзятий і дуже письменний: знав по турецьки і по татарськи і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запоріжців із Туреччини і знов осадив кіш на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи, бо знав і кріпости будувати. Скінчивши своє діло, не довго вже зіставався в коші, вельми, вже старий був; і подякуваши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб денебудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав, тай сюди зайшов на Малу Тернівку. Якось йому сподобався наш лиман. Та на що й шукати кращого захисту? Кругом вода, а по середині остров, не треба й огороджуватися; от він тутечки й осадивсь.

Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли денеде озички, терни та лози; а він уже понасаджував скрізь дерева, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Та тут у нього невелика пасіка була, може колодок із двісті, коли не більш. За медом приїздили купці із Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошами, що за мід добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селитися зимовиками, або віднесе на церков до манастиря.

Ті козаки, що сиділи тут зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тому острові неначе який пустельник; із власних рук годував диких кіз, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, а під його хатою виводились бабаки. Ходив сам, як чернець, у високій шапці, у чорній ризі і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був із нього дідуган, що хто б не вздрів, то самі вязи так і хилялися, щоб йому вклонитись. Тоді дуже мало було зимовиків, то по великих празниках нарід приходив до Дороша, неначе до церкви (тоді тут не було церков); от він і читав їм євангелію, апостола і псалтир. Люди кажуть: »На самоті чоловік з Богом«; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все-ж таки покріпить воно тобі душу, особливо, коли почуєш його з уст чесної перед Богом людини.

Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуть за щонебудь, або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судитися до старого. У ті часи, як Дорош тут проживав, набігали ще на слободи татари; отсе-ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь водопої, на горах багато криниць. Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і кітловинах; якже, бувало, слобожани турнуть звідси татар, то й вони де не возьмуться, на коней, за мушкети і собі провожають непрошених гостей. А Дороша — так ніколи не тикали; сидить собі на пасіці й байдуже йому.

Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечеру куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина йде дим і післав кількох вершників подивитися, хто там живе. Коли молодий, каже, то возьміть його в ясир, а як старий — »Чикин йому башка« (відрубайте йому голову).

Такий, бачите, у них був бісурменський, хижий, звичай. Поїхали татари у лиман, та, як кажуть: »Не спитавши броду, не лізь у воду« — і загрузли у болоті. Стали гукати, так Дорош вийшов і розказав їм їх мовою, куди обїхати; от вони й приїхали до його. Побалакав він із ними, показав свою пасіку, город — так гарно у його в садочку; було це саме в Спасівку, як уже і дині і кавуни і садовина поспіла.

Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили — от він і сам приїхав до Дороша в гості. Нагодував його старий медом, кавунами і чим Бог післав. Ватажок цілісінький вечір із ним пробалакав — тут у його в хаті й ночував, а на другий день прощаючись подарував Дорошеві турецький коц і обіцяв, як буде повертати, знову заїхати до його. Так не привів йому Бог вернутися, бо там десь гетьманці перехопили його загін і завдали такого чосу, що й сам ватажок не встиг спасти життя перед ними, а його орду у три вітри гнали аж до річки Самари. Як тікали вони побіля лиману, у одного татарина захромав кінь; бачить сердешний, що йому вже не втекти, бо за спиною козаки — нічого робити! — от він із коня в очерет і приліз до Дороша.

— Рятуй! — каже, — як вирятуєш, то я твій на віки!

— Не знаю, як мені тебе й вирятувати, — відказує Дорош, — бо ніде гаразд сховати; певно сьогодні ще понаходять наші козаки, то й витягнуть тебе, хочби ізза печі. І в болоті теж не сховаєшся, бо й там вони обнишпорять усі кутки; дуже вже ви нам надосолили!

Але подумав-погадав старий тай вигадав, як його сховати. Викопав у пасіці ямку так, щоб тільки влізти чоловікові до плечей і посадив туди татарина, а зверху накрив його улиєм (був у старого улий дуже великий). Тільки що обгорнув його гарненько землею, буцім то й справді колодка з бджолою, аж бачить — ідуть до його козаки.

— Добрий вечір, діду! — кажуть.

— Спасибіг! — відказує Дорош.

— А нагодуйте нас, діду, медом, — просять, — бачите, яка у вас гарна пасіка!

— Добре діти, — каже старий, — є защо й нагодувати: добре набили татарву!… Ідіть же в хату, на тім тижні підрізував, то тамечки у мене є вже готовий мід.

Деякі хотіли вже йти в хату, а другі не згодились.

— Ні, діду, — кажуть, — не хочемо ми тижневого, давай нам із самого підрізу, свіжого!

— І той же з підрізу, — каже Дорош, — однаковий.

— Не хочемо ми того, — гомонять козаки, — давай нам свіжого, а не даси, так ми не питаючись і самі візьмемо! — І все заходжують біля великого улия, під яким сидить татарин.

Бачить старий, що не переливки: не дати — то вони й самі перевернуть великий улий, тоді вже поминай, як звали татарина.

— Ну, стрівайте ж, хлопці, — каже, — як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робити!…

Тільки що взявся за одну колодку, щоби зняти, а козаки й гукнули:

— Давай нам, діду, з цеї, з великої! От тутечка багацько меду!

— Не можна з цеї колодки, — відказує Дорош.

— Чому? — загомоніли козаки. — Давай, кажем, із цеї, а не даси, ми самі добудемо — нам рук не позичати!

Дорош завіряє їх, що паройки накинув у цю колодку. Так буцім не їм каже: водно товчуть: »З цеї, тай з цеї!« Кругом обступили, декотрі вже й за колодку беруться. Що тут на світі робити? От Дорош і каже:

— Слухайте, хлопці! Не руште цеї колодки, бо, як схочу, то — дарма, що велика, а не добудете з неї й одної краплі меду — хіба тільки чортяку побачите! — Тай гукнув до татарина, що йому робити.

— Гаразд! — відказав один із козаків. — Я ще на свому віку не бачив чорта; подивлюсь, яка у нього парсуна!

За улий — тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: »Свят, свят, свят!« — та в ростіч та як мога на втікача.

— Пострівайте, хлопці, — гукає Дорош.— Я вам меду дам!

А вони втікають та лаються:

— Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під улиєм сидить!

Через тиждень, як усе втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про свою комедію — від них він уже не таївсь — так вони вже сміялися й прозвали того татарина »чортом«. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколи пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру.

Межигорський дід

МЕЖИГОРСЬКИЙ ДІД (Оповідання бабусі).

Я ще була дівчиною, як ходив до нас із якийсь здоровенний дід — пасічник, чи що. Такий якось чудний був, — зовсім і на пасічника не походив. Батько казав, що він літ пятдесять був січовиком, бився з ордою, та вже як зістарівся, — приїхав на байдаку з кошовим у Межигоря і зробився у ченців пасічником. Отож, було, як обридне йому сидіти із ченцями, то й прийде до батька, та й балакають собі у двох, споминаючи старовину; бо й батькові доставалося на свойому віку бувати у бувальцях. Було, як зачнуть о війні розмовляти, то дідуган зараз і в боки береться, і вус крутить, і чорта згадує… їй же Богу правда! Поки ще не випє, то було і многі літа співає і батькові, і матері, і мені, апостола чита, — а голос такий в його був, як з бочки, аж вікна джирчять, аж глина зі стелі сиплеться. Як же випив чарку, другу, — то вже годі з писання, зараз почне пісні співати, баляси точити, та таке вигадувати, хоч з хати тікай; було, й мене запічає… їй же Богу, правда! Така вже, бачите, запоріжська натура: ні літа її не вивітрять, ні під сивим волоссям не сховається. І молиться він якось чудно, не так, як ченці, а мовчки, — поклонів не кладе — а чортів було йому ченці й не настачаться: уранці подарують, а ввечері вже не питай, — загубив.

Раз мені довелось і бачити, як він молився. Прийшов до нас та й забалакався до пізного ве- чора, — а тут ік ночі насунули хмари, кругом замазалось, — а там як ушкварить дощ, як з відра, зробилось неначе горобина ніч. От батько й уговорив діда переночувати у нас, бо до пасіки було верстов пять. »Орисю, — каже мені батько, — постели пан-отцеві у світлиці« (була у нас через сіни світличка). Узяла я перину, подушки і пішла; стелю, — а тут і чернець увійшов. Тільки ввійшов, так і хряпнувсь навколішки; як ударить себе в груди, так руки й заклякли в його навхрест; як гляне на ікону, аж очи, що вже від старости позападали, викотились і заблищали, аж побілів, як крейда! Як глянула я на діда, то мені здавалось — не то Господь, і стіна почула його молитву!… Аж груди мені заложило, — сама не знаю, як і я опинилась на колінах, і подумала собі мовчки: »Господи, помилуй і мене грішну!« Не довго й моливсь: устав, — тут тільки догледівсь, що я у світличці. »А що ти, — каже, — тут робиш?« А я йому кажу: »Стелю вам постелю«. А він мене цмок — і поцілував… Зараз із неба, мов з печи: »Нехай же, — каже, — тобі присниться гарний козак«.

Так оттой, кажу, дід і співав і компонував пісні й думки. Раз у неділю, після обіду, вийшов у садок і каже мені:

— Хочеш, Орисю, я тебе навчу пісень і думок?

— Навчіть, пан-отче, — кажу — я дуже люблю і пісні і думки.

А я з молоду дуже була гостра: було на вулиці, на вечерницях, у досвітки, в колядці, на ігрищах, ніхто як я перед вела. Без мене не знали, як і за що взятися, як і пісню завести. Було, як мати не пустить мене на вечорниці, то й парубки порозходяться; а станемо гратися в хрещика, або в гусей, то ніодин парубок, з цілого села, не дожене мене: така була прудка… їй же Богу, правда! А парубки які були!… не теперішнім рівня! Які тепер парубки? оскубані горобці перед тими!… ка-зна на що попереводились… Ті, було, зійдуться на вечорниці в кармазинах, в блаватасі, у високих смушевих шапках, та як стануть баляндрасить, то й мертвий розреготався б, їй же Богу, правда!.. А, було, як понаходять з Києва вартові козаки, то такий гармідер підіймуть, — хоч тікай із села! Нашим парубкам пики порозбивають, оселедці пообривають, всі вечорниці розженуть… Та й нашому брату доставалось: піймають, було, дівчину — а вже від них не втечеш, і мене ловили, — обступлять та й не пускають. »Це, — кажуть — відьма: ми її бачили на Лисій Горі!« Божишся, заприсягаєшся, так не ймуть віри: »Треба — кажуть, — подивитися, чи нема у неї хвостика!« І вже, кажу, не втечеш від них і не сховаєшся, хоч пущі такі кругом села були, що не продерешся, пальця не просунеш. Теперечки і не вгадаєш, де той і ліс був: тоді трава вища була, як тепер дерево… їй же Богу, правда! Косарі, було, косять, то аж коси ламають, а теперечки що? і в коліно тієї трави не буде…

Ну, так бачите…, що ж я таке розказувала?… От їй же Богу, забула… Як згадаєш молоді літа, то, здається, і не вернулась би назад. — там з думкою й осталась би!… Еге, про думки, про ченця. »Хочеш, — каже, — я тебе навчу пісням і думкам? Як я вмру, то вони ще з тобою поживуть якийсь час«. От я й вивчилась, і старшу дочку Оксану навчила, так шкода ж: дочка моя вмерла, а з нею і пісні і думки. Та ще як небога і вмерла: наглою смертю, глинище завалилось та й її при- давило… Після себе оставила двоє діточок: хлопчика і дівчинку, манюсеньких, ще так тільки що від землі піднялись. Та й сиротам не дав Бог талану: унука віддали в некрути і погнали під турка, та там десь у шпиталі і вмер, а унучка… Опять забрехалась!… що бо я розказувала?… їй же Богу, забула!… Еге, навчив мене чернечий дід пісням і думкам, і які ж були ті пісні й думки! так до серця й прикипіли. Де б не була, куди б не пішла, і вони зі мною, як курчата за квочкою. Засну, так і в сон мій залітають, як ті бджілки, що гудуть у вітях липи, як вкриється вона пахучим цвітом; а теперечки усе забула, усе розвіялось, як та роса, що ніхто й не знає, куди вона ховається. Одну тільки думку ще й памятаю, та й ту забуду, коли Господь протягне віку. Та й не довго ж мені вже і дихати на сім світі: зовсім стара стала, і ноги не держать, і не дочуваю, і не добачаю, а часом так груди заложить, що й голосу не відведу… Цю зиму трохи була не замерзла біля самісіньких дверей. Піднялась страшенна хуртовина, а я й вийшла з хати; тільки переступила поріг, а мене як підхопить вітер — та в сугорб; силкуюсь устати, а мене так і валить, так снігом і замітає; кричу, так що з мого крику, коли вітер на десять голосів і реве, й виє, і скиглить і гоготить!… Та вже дівчата, спасибі їм, догледілись, що мене нема, вийшли, вигребли з сугорба та й внесли у хату; трохи не одубіла… їй ж Богу, правда!

Що ж я розказувала?… опять забула… Що за напасть така!… Почну, почну, та й теє… і зібюсь з пантелику… Чи пак, про думку… Кажу ж вам, що одну тільки і памятаю. Дід мені казав, що скомпонував її, як ще був молодим і остався після батька та матері круглим сиротою. От послухайте, поки ще не забула:

Схиливши голову козак, На розпутті стояв, З своїм серцем неборак Таку думку гадав: »Один, як билина в полі, Чахну, загибаю, Не по своїй волі Талану шукаю. Нема нені, нема тата, Нема сестри, нема брата, Нема жінки, Нема тітки, Нема волі, Нема долі… Моя ж хатина — В сирій землі домовина!« А серце йому в одвіт Такий дає привіт: »Не журися, козаче, Забудь своє горе, Оглянься, небораче, На білий світ-море! Твоя мати — твоя воля; Батько твій — Степ сивий; Сестра твоя — твоя доля; Брати твої — два пистоля! Гостра шабля — твоя жінка Яничарка — твоя тітка, А хатина — Світ без тина, Козацька перина! Мати-воля тебе знарядить, Батько-степ тебе направить, Сестра-доля не покине,

Шабля-тітка не загине, Брати-пистолі оборонять, Яничари врагів одгонить. Іди ж, козак, світ за очима, Неси свою смерть за плечима. Не бійсь смерти: поки живеш — Її нема, А як умреш — Тебе чорт-ма!«

Ото вам і думочка… — І ті гарні були, так забулаж… їй же Богу, забула!… Стара вже стала, пора б і кісточкам на вічний покой… А, здається, буцім ще і не дуже стара. Аджеж Кротиха старіша від мене: я була ще дівчинкою, а в неї вже було троє діточок, а і досі щороку ходить на Пречисту у Київ пішки… А та — як її?… Дудничиха… так ця далеко ще старіша від Кротихи, а держить її Господь на сім світі. У той рік, як я виходила заміж, вона оженила сина з дочкою того… як його?… що жив у тому селі, на горі, проти того, що млин збудував… він же ще чумакував… Ні, збрехала!… що я кажу!… не він чумакував, а той… як його?… що біля манастиря пасіка… На умі вертиться, так не згадаю ж… іще ж біля його хати і верба росте… та ні!… Оттак збреши!… Не верба — а колодязь… його ж усі знають… Га?… не чую… кахи-кахи… ох, лишечко! груди заложило… кахи-кахи, кахи-кахи!

Мірошник

МІРОШНИК

У Вербських хуторах був у мене кум, Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок, та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець, не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чоловяга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилося бачитися з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стріляти; деколи підеш понад плесами, то й не счуешся, як і за Варівкою опинишся, біля Сидорової хати; от, було, зайдеш до його, та й переночуєш у вітрячку. Раз, повесні, налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся — зараз здіймається і перелітає на другі плеса. Вже над вечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу — світиться у віконце, прорізане у дверях, — так собі невеличке, голова тільки й пролізе, — та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях, та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: »Свят, свят!« та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, неначе борошном його посипано; я тоді як засміюсь…

— Не лякайся, — кажу, — Сидоре, це я!

Відчинив двері, увійшов, а він дрижить, та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у мойому образі прийшов до його.

— Та я ж… — кажу.

— Ну, та й здорово ж мене налякав, — каже: — як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш від самісінького чорта.

— Як таки, — кажу, — злякатися птиці. Це, — кажу, — від того, що у тебе ка-зна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили!

— Е, — каже, — коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

— Чи не така, — кажу, — як і ця?

— Коли б така, — каже, — а то превелике мені лихо напророчила!

— Якже вона тобі привиджувалась? — питаю.

— От слухай, — каже, — та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав, — каже, — старшого мого сина, Івана?

— Як не знати, — кажу, — йому ще »батьків син« прізвище приложили.

— А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? — питає.

— Не знаю, — кажу.

— Так слухай, — каже.

— »Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцего Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказати не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить та й кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкидала, а воно, сердешне, висохло і викоренилось, одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хворого; та, по правді кажучи, й обридло воно таки нам: чимало приняли ми гріха, благаючи Господа, щоб Він приняв його до себе. Було, жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було, вернусь я з вітряка і стану гримати на жінку, то вона обіллється сльозами, та й відказує:

— Що ж мені з ним робити? Воно і само вмре і мене з дитиною за собою потягне!

Дуже мені стало жаль хлопчика. Було, візьму його на руки, то воно і замовкне; от я і поношуся з ним; піду молоти, то й його зі собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошки та потрошки одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: »тату, Бозя.« Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було, жінка стане надівати йому сорочинку, то воно від неї і рученятами і ноженятами.

— Іди собі геть! — заголосить: — нехай мене тато одягає.

То було я його й обуваю, й одягаю. Деколи, в осени або зимою, поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його зі собою узяв. Було, і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, щоб тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то, було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував; інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло, або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені, та й каже:

— Спочиньте, тату, а я за вас доглежу.

То я й засну, а він порається біля млина, і засипає, і відсипає, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізивще: »батьків син«. Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий від мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукати йому подружжя, так на яку дівчину не гляне, усе здається мені — не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:

— Голова казав, щоб ви навідалися до його у Вербки, щось має вам казати.

На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь — повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бамаги. Підійшов я до стола, та й кажу:

— Здорові були! А чого вам треба?

— Некрутський набір, Сидоре, — відказав голова, — твій Іван на черзі.

Неначе гострим ножем мене в серце штикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив: ледви встяв на ногах.

— Що, — каже голова, — жаль батьківського сина, аж з виду змінився?

— Ні, — кажу, — поспішав до вас, так трохи втомився.

Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напитися. Принесли кухлик, ледви проковтнув, так мені горло здавило. Віддихав трохи, та й пішов до дому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю й облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись доволі, умився біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь — іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачиш, знов мене вхопило за серце: хто мене тепереньки, думаю собі, буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?… Глянув він на мене, та й питає:

— Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може нездужаєте?…

— Некрутський набір, сину, — кажу, — завтра підемо у… — Не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

— Чого ж ви зажурились, тату, — каже, — хіба не знали, що я на черзі?

— Не знав, — кажу, — і в голову собі цього не клав!

Став він мене втішати, заспокоювати:

— Не журіться, тату, — каже, — некрутства, як смерти, не минуть; послужу, — каже, — коли Господь поможе, Богу і государю, прийду до вас у одпуск, оженюсь, та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже як вона ні вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огляділи, та забивши у колодки і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах, у некрутському присутствії, виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощатися, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, якби я додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював і молитви читав, — так нічогісінько не вдіяли.

Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограда від Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, — і пише власною рукою, бо вже й письменний став, — що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилєрії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди, або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже й на память його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці й ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегчало мені трохи однак усе таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувати:

— Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то може б і одужав.

Як я це почув, то неначе мені очи розвязали: зараз таки і зібрась, узяв зі собою грошенят, та й помандрував у Верходніпровське. На восьмий день і там став. Розпитав, де москалі кватирують, от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь — біля воріт стоїть москаль.

— Чи тутечки, — питаю, — Іван Кравченко?

— »Батьків син?« — одказує москаль.

— Глянь, — кажу, — й у вас він так прозивається?

— Так, — каже, — він себе записав у списках. А навіщо вам його?

— Він, — кажу, — батьків син, а я синів батько, так от нащо!… Будьте ласкаві, — кажу, — скажіть, де він?

— У нашій роті служить, — каже, — тільки теперечки його нема на ротному дворі, пішов на муштру.

— Де ж та муштра у вас? — питаю.

— На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони мартширують.

Пішов я вуличкою, йду, неначе хто у спину мене штовхає, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь ізза вугла, аж бачу, дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь, як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають і стоять. Дойшов до командира, роздививсь, аж третій москаль з краю мій Іван. Як скрикну: — »Іване!« — а він до мене: — »Батьку!« — Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались; здавалось мені, неначе я на небі опинився!… Коли чую — командир репетує:

— Смирно!… Як ти осміливсь сякий-такий з хронту виходити?… Палок!

Іван одчахнувся від мене, стоїть наввипинки перед командиром, і на батька не дивиться…

— У хронті, — одказує командир, — нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних бють!…

— Не во гнів вам, ваше благородіє, — кажу, — я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, — кажу, — вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

— Не хваліть, — кажу, — і не бийте; а коли вже вам схотілось вибити, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!

— Я, — каже, — не маю права тебе бити. Не маю права і його простити!

Поки ми отак розмовляли, і налічча нанесли; зняли з сердешного Івана мундур, вхопили два москалі за руки, розіпяли і почали дубасить. Я плачу, крівавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командиру, землю їм та прошу, а сина бють… Однак як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдати батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і питає мене:

— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

— Як так, — кажу, — будуть обіждати мого сина, то я не хочу не то у вас гостювати, і по світу ходить.«

— Не сердься, старий, — каже: — за битого двох небитих дають, та й не беруть! Я, — каже, — твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.

— Ще ви, кажу, — і в вічи його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

— Ну, каже, — нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.

Подякували командира, та й пішли.

— Ну, та й сваркий же твій командир, — кажу, — і батьку не вважив.

— Ні, тату, — каже, — він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!… Я б, — каже, — ще готов стільки приняти за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на кавтиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже й малювати навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так саме і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знову мене втішав, як і до некрутства.

— Знайдіть мені, тату, — каже, — дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь, та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…

— А як, — кажу, — поженуть вас на війну?

— А що ж, — каже, — карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку, і поїдете собі додому.

За , що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса й хвороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: справді оженю Івана, та й поїду до його жити; може приведе мені Господь і внука оттак виносить, як виносив собі сина. Що місяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писати, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.