Одруження

Front matter

М. В. ГОГОЛЬ

'

ЗОВСІМ НЕЙМОВІРНА ПОДІЯ В ДВОХ ДІЯХ

Передмова

Микола Васильович Гоголь, геніальний російський письменник, творець „Мертвих душ“, „Вечорів на хуторі поблизу Диканьки“, „Ревізора“, „Одруження“ й інших шедеврів художньої літератури, за висловом М. Чернишевського, був батьком російського роману в прозі і прозаічних творів у драматичній формі, тобто взагалі російської прози. „Гоголеві, — пише Чернишевський у відомій своїй праці „Очерки гоголевского периода русской литературы“, — належить заслуга „тривкого введення в російську літературу сатиричного — або, як справедливіше буде називати його, — критичного напряму“.

„Зовсім неймовірна подія“, як назвав своє „Одруження“ Гоголь, поряд з „Ревізором“, „Мертвими душами“ та ін., — не кажучи вже про їх незрівнянні художні якості, — є грізний обвинувальний акт, що бичує сміхом усю систему поміщицько-поліційної держави, яка породила всіх цих Сквознік-Дмухановських, Ноздрьових, Чічікових, Яєчниць, Хлестакових, Манілових, Плюшкіних, Кочкарьових.

Над „Одруженням“ Гоголь працював майже десять років, — відомі п'ять редакцій цієї комедії, — і закінчена вона була в 1842 році. Щодо тривалості роботи лише „Мертві душі“ і „Ревізор“ можна порівняти з „Одруженням“. Дедалі більше поглиблюючи образи комедії, звільняючи її від первісно наданого їй фарсово-комедійного характеру, Гоголь створив сатиричну комедію звичаїв, яка своїм юмором, мовою, характерами, „типовою вірністю натурі“ малює яскраві реалістичні образи далекого й жахливого минулого кріпосницької Росії.

Сценічна історія „Одруження“, хоч і не рясніє такими різноманітними і блискучими сторінками, як, наприклад, „Ревізор“, все ж дуже цікава, тим більше, що російський театр по суті не знає повноцінного спектаклю „Одруження“.

Через шість років після першої вистави „Ревізора“ за сезону 1842-43 року, в тому ж Александрінському театрі в Санкт-Петербурзі, відбувся і перший спектакль „Одруження“. Комедія була виставлена в бенефіс відомого актора І. І. Сосніцького, який виступив у ролі Кочкарьова, з участю знаменитого А. Є. Мартинова (Подкольосін) і Є. І. Гусевої (сваха). Але всі інші ролі були виконані третьорядними акторами; зал для глядачів, переповнений прототипами персонажів комедії, з незадоволенням сприймав гоголівську сатиру, — і на прем'єрі п'єса успіху не мала. В листі до В. П. Боткіна Бєлінський пише: „Я тількищо з театру. „Одруження“ провалилося й ошикане“, і далі відзначає, що п'єса була „грана мерзенно і підло“. Реакційна преса прийняла комедію в багнети, побачивши в ній те саме, що і в „Ревізорі“, — обвинувальне жало сатири на чиновно-бюрократичну Росію.

Через кілька місяців п'єса була показана в Москві в бенефіс славнозвісного актора Михайла Щепкіна, основоположника російської реалістичної школи акторської гри. Не зважаючи на те, що виконавці були в основному вищі за петербурзьких, „Одруження“ теж пройшло без успіху. Щепкіну не вдалася роль Подкольосіна, а Жівокіні грав Кочкарьова в звичайній фарсовій манері, якнайменше придатній для сценічного втілення реалізму Гоголя. До того ж колосальна сцена Великого театру, призначена для опер і балетів (на ній звичайно давали бенефіси), зовсім зруйнувала реалістичну спрямованість п'єси. Вміщена в комедії сатира була сприйнята холодно і вороже, а директор московських казенних театрів, за свідченням Аксакова, просто „шаленів проти „Одруження“. Згодом Щепкін і Жівокіні помінялися ролями, І хоч виконання стало незрівнянно вищим, Щепкін і в ролі Кочкарьова виявив, за висловом Бєлінського, „більше майстерності, ніж справжньої натури“.

Спинимося ще на кількох спектаклях „Одруження“ в дореволюційному театрі.

В 1860 році товариство для допомоги нужденним літераторам і ученим у Петербурзі дало дві благодійні вистави. На першій ішов „Ревізор“, на другій „Одруження“ і тургенєвська „Провінціалка“. В „Ревізорі“ брали участь найвідоміші російські письменники того часу — Пісемський (городничий), Достоєвський (поштмейстер), Вейнберг (Хлестаков), а в ролях купців — Тургенєв, Некрасов, Майков, Панаєв, Грігор'єв, Курочкін та ін. В „Одруженні“ в ролі Подкольосіна виступав Пісемський, Вейнберг — у ролі Кочкарьова, і лише хвороба перешкодила Островському зіграти Старікова, — персонаж, що був немов літературним прообразом його героїв. Гоголівські спектаклі, здійснені найбільшими представниками російської літератури шістдесятих років, були сценічною реалізацією настанов художнього реалізму, який проголосив Гоголя основоположником російської реалістичної прози, і були немов театральною парафразою відомого твердження Достоєвського: „Всі ми вийшли з „Шинелі“ Гоголя“.

На казенній сцені „Одруження“ було ви- ставлене ще під час сторічного ювілею з дня народження великого письменника (1909) в Александрінському театрі. Але, як відзначала сучасна критика, „Одруження“ пройшло „мляво і шаблонно навіть для рядового спектаклю“.

Уже під час імперіалістичної війни був здійснений останній і значний спектакль „Одруження“ в дореволюційному театрі — на сцені пересувного загальноприступного театру П. П. Гайдебурова. Але й цей спектакль не виявив глибокої сатири, що міститься в п'єсі, — театр намагався виправдати образ Подкольосіна і прочитав його як символ трагедії російської інтелігенції, яка заплуталася в своїх суперечностях.

Борючись проти академічних шаблонів, молодий радянський театр намагався переглянути долю драматургічної спадщини Гоголя, зокрема його „Одруження“.

В 1922 році театральною майстернею „Фекс“ („Фабрика ексцентричного актора“), під керівництвом Козінцева і Трауберга (нині видатні кіномайстри, автори „Юності“ і „Повернення Максима“), „Одруження“ було перетворене у формалістичний спектакль, безперервне нагромадження ексцентричних трюків, з участю циркових клоунів, негритянського оркестру, з акробатичними танцями.

Можна ще відзначити виставу „Одруження“ в 3-ій студії МХАТ (нині театр ім. Вахтангова), де підзаголовок „зовсім неймовірна подія“ дав привід трактувати комедію як якийсь фантастичний і навіть містичний „петербурзький кошмар“, населений ірреальними персонажами, карикатурними, повними „чортовиння“.

Доречно тут зауважити, що й фільм „Одруження“, випущений недавно ленінградською кіностудією, дуже невдало інтерпретує Гоголя в кіно. Він вихолостив сатиричне зерно гоголівського сміху, він перевантажений епізодами явно формалістичного характеру. В картині гоголівський сюжет — лише привід для трюків і сюжетних викрутасів, дуже далеких від замислу Гоголя.

І лише в постановках „Одруження“, здійснених за останні роки на сценах столичних і периферійних театрів (Ленінградський державний академічний театр драми, Харківський театр російської драми та ін.), намічається шлях до поглибленого виявлення сатиричних елементів, закладених у гоголівській комедії. Звільняючись від формалістичних хитрощів, від спроб використати Гоголя як „привід“ для всякого роду штукарства, радянський театр освоює одно з найбільших досягнень класичної літератури — драматургію Гоголя.

На українській сцені „Одруження“ йшло надзвичайно рідко. Коли „Ревізор“ ще в 1907 р. виставлявся в Києві (вперше українською мовою) театром М. К. Садовського, корифея української сцени (з участю М. Садовського — городничий, І. Мар'яненка — Хлестаков, Г. Борисоглібської — слюсарша, Ф. Левицького — Земляника й ін.) і часто йде на українській сцені, то „Одруження“ тепер виставляється дуже мало, і ми не можемо пригадати хоч скількинебудь визначної вистави „Одруження“ в радянському українському театрі. Таке забуття чудової комедії Гоголя нічим не виправдується, і новим виданням „Одруження“ хотілося б нагадати і театрам, і театральній самодіяльності про „Одруження“ — одну з найкращих комедій російського класичного репертуару.

На закінчення ми хотіли б порекомендувати колективові, який працює над „Одруженням“, обізнатися з такою літературою:

В. Г. Белинский, Критическая история русской литературы (ч. III).

В. Г. Белинский, Письмо к Н. В. Гоголю от 15 июля 1847 г.

Н. Г. Чернышевский, Очерки гоголевского периода русской литературы.

Ол. Олександров

Зовсім неймовірна подія в двох діях

М. В. ГОГОЛЬ

'

'

, купецька дочка, дівчина на відданні.

, тітка.

, сваха.

, надворний совітник на службі.

, друг його.

, екзекутор.

, відставний піхотний офіцер.

, моряк.

, хатня дівчина.

, гостинодворець.

, слуга Подкольосіна.

Одруження/Одруження/Дія перша

Одруження/Одруження/Дія друга

Дія перша

Одруження/Одруження/Дія перша

Ява 1

Кімната холостяка.

(сам, лежить на дивані з люлькою). Ось як почнеш отак сам на дозвіллі міркувати, то й бачиш, що нарешті таки справді треба одружитися. Дійсно, що воно таке? Живеш, живеш, та нарешті так паскудно стає. От знов пропустив м'ясниці. А, здається, все готове, і сваха ось уже три місяці ходить. Далебі, самому якось стає соромно. Ей, Степан!

Ява 2

, .

. Не приходила сваха?

. Нікак нєт.

. А в кравця був?

. Був.

. Що ж він, шиє фрак?

. Шиє.

. І багато вже нашив?

. Та вже чимало. Почав уже петлі обкидати.

. Що ти кажеш?

. Кажу: почав уже петлі обкидати.

. А не питав він часом, навіщо, мовляв, потрібний панові фрак?

. Ні, не питав.

. Може, він казав, чи не хоче пан одружитися?

. Він нічого не казав.

. Одначе ж ти бачив у нього й інші фраки? Адже він і іншим теж шиє?

. Так, фраків у нього багато висить.

. Одначе ж сукно на них, мабуть, гірше, ніж на моєму?

. Так, те, що на вашому, начебто показніше.

. Що ти кажеш?

. Кажу: те показніше, що на вашому.

. Гаразд. Ну, а не питався, навіщо, мовляв, пан з такого тонкого сукна шиє собі фрак?

. Ні.

. Не говорив нічого про те, чи не хоче часом пан женитися?

. Ні, про це мови не здіймав.

. Ти ж, одначе, сказав, який на мені чин і де служу?

. Казав.

. Що ж він на це?

. Каже: буду старатися.

. Добре. Тепер іди собі.

виходить.

Ява 3

(сам). Я такої думки, що чорний фрак якось солідніше. Кольорові більше личать секретарям, титулярним та іншій дрібноті, молокососно якось. Котрі чином вищі, повинні більше додержувати, як то кажуть, того… от забув слово! І хороше слово, та забув. Так, батечку, вже як ти там собі не розмірковуй, а надворний совітник той же полковник, хіба тільки що мундир без еполет. Ей, Степан!

Ява 4

, .

. А вакси купив?

. Купив.

. Де купив? У тій крамничці, про яку я тобі говорив, що̀ на Вознесенському проспекті?

. Еге ж, у тій самій.

. Що ж, хороша вакса?

. Хороша.

. Ти пробував чистити нею чоботи?

. Пробував.

. Що ж, блищить?

. Блищать то вона блищить добре.

. А як давав він тобі ваксу, то не питав, навіщо, мовляв, панові потрібна така вакса?

. Ні.

. А не говорив часом: чи не має, мовляв, пан на думці одружитися?

. Ні, нічого не говорив.

. Ну, гаразд, іди собі!

виходить.

Ява 5

(сам). Здається, пуста річ — чоботи, а отжеж, як погано пошиті, та руда вакса, вже в доброму товаристві й не буде такої пошани. Все якось воно не теє… От ще гидко, як оті мозолі. Ладен витерпіти бо-зна що, аби не мозолі. Ей, Степан!

Ява 6

, .

. Чого зволите?

. Ти говорив шевцеві, щоб не було мозолей?

. Говорив.

. Що ж він говорить?

. Говорить: добре.

виходить.

Ява 7

, потім .

. Таж клопітна річ, чорт його забери, — одруження! Те, та се, та оце. Щоб те, та це було справне — ні, чорт би його забрав, воно не так легко, як кажуть. Ей, Степан! (Степан входить.) Я хотів тобі ще сказати…

. Старуха прийшла.

. А, прийшла; клич її сюди. (Степан виходить) Так, це річ… така річ, що не теє… сутужна річ.

Ява 8

.

. А, здраствуй, здраствуй, Фьокла Іванівна! Ну що? як? Бери стілець, сідай та й розповідай. Ну, то як же, як? Як пак її: Меланія?..

. Агафія Тихонівна.

. Так, так, Агафія Тихонівна. І, певно, яканебудь сорокалітня діва?

. От уже що ні, так ні. Вже, мовляв, як одружитесь, то щодня будете похваляти та дякувати.

. Та ти брешеш, Фьокла Іванівна!

. Стара вже я, батечку, брехати; пес бреше.

. Ну, а придане, придане? Розкажи но знов.

. А придане: кам'яний будинок у Московській часті, на два поверхи, вже такий прибутковий, що справді втіха: один лабазник платить 700 за крамничку. Пивний погріб теж великий гурт притягає. Два дерев'яних хлігелі: один хлігель зовсім дерев'яний, другий на підмурку; кожний карбованців по 400 приносить прибутку. Город є ще на Виборгській стороні: позаторік купець наймав під капусту, і такий тобі купець тверезий, горілки й у рот не бере, і трьох синів має: двох уже оженив, а „третій“, каже, „ще молодий, нехай посидить у крамниці, щоб з торгівлею легше було поратись. Я вже“, каже, „старий, так хай син посидить у крамниці, щоб торгівля йшла легше“.

. Та на вроду яка вона?

. Як рахвинад! Біла, рум'яна, як кров з молоком, солоднеча така, що й сказати не можна. Вже от поти будете задоволені (показує на горло), тобто й приятелеві і ворогові скажете: „от так Фьокла Іванівна, спасибі!“

. Та вона ж, одначе, не штаб-офіцерша?

. Купця третьої гільдії дочка. Та вже така, що й генерала в сором не введе. Про купця й слухати не хоче. „Мені“, каже, „який би не був чоловік, хоч і з себе не показний, та щоб був дворянин“. Еге, отакий велікатес! А в неділю як одягнеться в шовкове вбрання — то хай мене хрест уб'є, так і шумить. Прямо княгиня.

. Таж я отому питав тебе, що я надворний совітник, то мені… розумієш?..

. Та вже ж, звичайно, як же не розуміти? Був у нас і надворний совітник, та відмовили: не сподобався. Така вже в нього вдача чудна була: що не скаже слово, то й збреше, а подивитись на нього — такий показний. Що ж робити, так уже йому бог дав. Він то й сам не радий, та не може, щоб не збрехати. Така вже на те воля божа.

. Ну, а крім цієї, інших нема ніяких?

. Та якої ж тобі ще? Вже ця щонайкраща.

. Невже найкраща?

. Хоч весь світ виходи, такої не знайдеш.

П. Подумаємо, подумаємо, матінко. Ось приходь післязавтра. Ми з тобою, знаєш, знов отакечки: я полежу, а ти розкажеш…

. Та що ж це ти, добродію! ось уже третій місяць ходжу до тебе, а користі ніякісінької: все сидить собі в халаті, та одно люльку посмоктує.

. А ти, мабуть, думаєш, що одружитися все одно, що: „ей, Степан, подай чоботи!“ Натяг на ноги, та й пішов. Треба розміркувати, роздивитися.

. Ну, так що ж? Коли дивитись, то й дивись. На те крам, щоб дивитися. Ось скажи лишень подати каптан та тепер же, добре, що ранішній час, і поїдь.

. Тепер? А он бачиш, як хмариться? Виїду, а тут лине дощ.

. А воно тобі ж самому погано! Он уже сивим волосом світиш, скоро зовсім не будеш здатний до шлюбної справи. Велика штука, що він придворний совітник! Та ми собі таких женихів доберемо, що й не подивимось на тебе.

. Що це за дурницю верзеш ти? З якої це ти речі торочиш, що в мене сивий волос? Де ж той сивий волос? (Мацає себе по волоссі.)

. Як не бути сивому волосові, — на те живе людина. Дивись ти! Тією йому не догодиш, іншою не догодиш. Та я маю на прикметі такого капітана, що ти йому і під плече не підійдеш, а говорить як ота труба, в ормиралтійстві служить.

. Та брешеш, я подивлюсь у дзеркало, де ти той сивий волос вигадала. Ей, Степан, принеси дзеркало. Або ні, стій, я піду сам. Оце ще, нехай бог боронить, це гірше, ніж віспа. (Вихолить у другу кімнату.)

Ява 9

, , вбігаючи.

. Що Подкольосін?.. (Побачивши Фьоклу.) Ти чого тут? Ах, ти!.. Ну слухай, на якого чорта ти мене одружила?

. А що ж тут поганого? Закону додержав.

. Закону додержав! От велике диво — жінка! Без неї хіба я не міг обійтись?

. Та ти ж сам причепивсь: одружи, бабусю, та й годі.

. Ах ти лисиця стара!.. Ну, а тут чого? Невже Подкольосін хоче?..

. А що ж? Бог благодать послав.

. Ні? От мерзенний, аджеж мені нічого про це. Он який! Дивіться, будь ласка: нишком, а?

Ява 10

Ті ж. з дзеркалом у руках, в яке вдивляється дуже пильно.

. Де ж той сивий волос, що ти брешеш? Ніякого нема сивого волосу.

(підкрадаючись ззаду, лякає його). Пуф!

(скрикнувши і випускаючи дзеркало). Божевільний! Ну, навіщо… навіщо… Ну, що за дурощі! Перелякав, далебі, так, що й душа не на місці.

. Ну, нічого, пожартував.

. Добрі жарти видумав! Досі не можу опам'ятатися від переляку. І дзеркало он розбив. Адже це річ не дарована: в англійському магазині куплене.

. Ну, годі: я знайду тобі інше дзеркало.

. Так, знайдеш. Знаю я ті інші дзеркала. На цілий десяток старшим показує, і пика виходить навскоси.

. Слухай. Аджеж мені більше слід на тебе гніватись. Ти від мене, твого друга, все ховаєш. Адже женитись надумав?

. От дурниця, зовсім і не думав.

. А ось же наочний доказ. (Показує на Фьоклу.) Адже ось стоїть, звісно, що за пташка. Ну, що ж, нічого, нічого. Тут нема нічого такого. Діло христіанське, необхідне навіть для батьківщини. Гаразд, гаразд, я беру на себе всю справу. (До Фьокли.) Ну, кажи, як, що й до чого. Дворянка, чиновниця, або, може, в купецькому стані, чи що, і як звуть?

. Агафія Тихонівна.

. Агафія Тихонівна Брандахлистова?

. Отжеж ні — Купердягіна.

. В Шестилавочній, чи що, живе?

. Аж і зовсім ні; буде ближче до Пісків, у Мильному провулку.

. Ну, так, у Мильному провулку, зараз за крамничкою — дерев'яний будинок?

. І не за крамничкою, а за пивним погребом.

. Як же за пивним, — отут уже я щось не знаю.

. А ось як повернеш у провулок, то буде тобі прямо будка, а як будку минеш, зверни наліво, і ось тобі прямо в очі, отак таки простісінько перед очима й буде дерев'яний будинок, де живе швачка, що жила перше з сенатським обер-секлехтарем. Ти ж до швачки не заходь, а зараз за нею буде другий будинок, кам'яний — оцей будинок і є її, в якому, тобто, вона живе, Агафія Тихонівна, відданиця.

. Добре, добре; тепер я все це впораю; а ти собі йди — в тобі більше немає потреби.

. Як це так? Невже ти сам шлюб хочеш улаштувати?

. Сам, сам; ти вже не втручайся тільки.

. А, безсоромник який! Та це ж не чоловіча справа. Відступіться, добродію, далебі, відступіться!

. Іди, іди! Не тямиш нічого, не втручайся. Знай цвіркун свій припічок, — забирайся!

. У людей тільки хліб відбиваєш, безбожник отакий! У таке паскудство втрутився. Коли б знала, нічого б не казала. (Виходить з досадою.)

Ява 11

.

. Ну, брате, цієї справи не можна відкладати. Їдьмо.

. Та я ж іще нічого. Я так тільки подумав.

. Пусте, пусте! Тільки не конфузься: я тебе одружу так, що ти й не зчуєшся. Ми от зараз же їдемо до молодої, і побачиш, як усе враз.

. Оце ще! Так би то вже зараз і їхати!

. Та за чим же, скажи, будь ласка, за чим діло стало?.. Ну, розміркуй сам: ну, що з того, що ти не жонатий? Подивися на свою кімнату: ну, що в ній? Он невичищений чобіт стоїть, он цебрик для вмивання, он ціла купа тютюну на столі, і ти он сам лежиш як той байбак, цілий день на боку.

. Це правда. Ладу то в мене, я знаю сам, що нема.

. Ну, а як буде в тебе дружина, то ти, просто, ні себе, нічого не пізнаєш: тут у тебе буде диван, собачка, чижик якийнебудь у клітці, рукоділля… І уяви собі, ти сидиш на дивані, і враз до тебе пригорнеться молодичка, гарнесенька така, і ручкою тебе…

. А, чорт, далебі, як подумаєш, які справді бувають ручки. Адже просто, братику, як молоко.

. Куди тобі! Хіба в них тільки ручки!.. В них, брате… Ну, та що й говорити; в них, брате, просто чорт знає чого нема.

. А воно, сказати тобі правду, я люблю, як коло мене сяде гарненька.

. Ну, бачиш, сам розкусив. Тепер тільки треба розпорядитися. Ти вже не турбуйся ні про що. Весільний обід і все інше — це все вже я… Шампанського менш однієї дюжини ніяк, братику, не можна, вже як ти собі хочеш. Мадери теж півдюжини пляшок неодмінно. В молодої, мабуть, є ціла купа тіточок та кумась — ці жартувати не люблять. А рейнвейн — чорт з ним, правда? а? Щождо обіду — в мене, брате, є на прикметі придворний офіціант: так, собака, нагодує, що, просто, не встанеш.

. Та годі тобі, ти так завзято берешся, немов би справді ось уже й весілля.

. А чому ж би й ні? Навіщо ж відкладати? Адже ти згоден?

. Я? Ну, ні… я ще не зовсім згоден.

. От тобі й на! Та ти ж оце об'явив, що хочеш.

. Я говорив тільки, що не завадило б.

. Як, схаменися! та ми вже зовсім було всю справу… Та що? хіба тобі не подобається шлюбне життя, чи що?

. Ні, подобається.

. Ну, так чого ж? За чим же діло стало?

. Та діло ні за чим не стало. А тільки чудно.

. Чого ж чудно?

. Як же не чудно: весь час був нежонатий, а тепер раптом жонатий.

. Ну, ну… ну, не сором тобі? Ні, я бачу з тобою треба говорити насправжки: я буду говорити по щирості, як батько з сином. Ну подивись, подивись на себе уважно, от, наприклад, так, як дивишся тепер на мене. Ну, що ти тепер таке? Адже просто колода, ніякого значення не маєш. Ну для чого ти живеш? Ну глянь у дзеркало, що ти там бачиш? дурне обличчя — більше нічого. А тут, уяви собі, коло тебе будуть діточки, та не те, що двоє чи троє, а, може, й усіх шестеро, і всі на тебе схожі, як дві каплі води. Ти ось тепер сам, надворннй совітник, експедитор чи там начальник який, бог тебе відає, а тоді, уяви собі, коло тебе експедиторчата, маленькі такі канальчата, і якийнебудь шибеник, простягши рученята, буде смикати тебе за баки, а ти тільки будеш до нього по-собачому: гав, гав, гав! Ну чи є щось краще за це, скажи сам?

. Та тількиж вони пустуни страшенні: будуть усе псувати, розкидають папери.

. Нехай пустують, так усі ж на тебе схожі — от штука.

. А воно, справді, навіть смішно, чорт його забери: якийсь там карапуз, якесь щеня, і вже на тебе схоже.

. Як не смішно, звичайно, смішно. Ну, так їдьмо.

. Та гаразд, поїдемо.

. Ей, Степан! Давай швидше своєму панові одягтися.

{одягаючись перед дзеркалом). Я думаю, одначе, що слід би в білому жилеті.

. Дарма, все одно.

(надіваючи комірець). Проклята прачка, так погано накрохмалила комірець — ніяк не стоїть. Ти їй скажи, Степане, що коли вона, дурна, так буде гладити білизну, то я найму іншу. Вона, певно, з полюбовниками гає час, а не гладить.

. Та ну, братику, швидше! Як ти копаєшся!

. Зараз, зараз. (Надягає фрак і сідає.) Слухай, Ілля Фомич, знаєш що? Їдь но ти сам.

. Ну, отакої: здурів, чи що? Мені їхати! Та хто з нас жениться, ти чи я?

. Далебі, якось не хочеться; хай краще завтра.

. Ну, чи є в тебе хоч капля глузду? Ну, хіба не йолоп ти? Зібрався зовсім і раптом „не треба“! Ну, скажи, будь ласка, не свиня ти, не падлюка ти після цього?

. Ну, чого ж ти лаєшся? з якої речі? що я тобі зробив?

. Дурень, дурень набитий, це тобі всякий скаже. Безглуздий, от просто безглуздий, хоч і експедитор. Адже чого я клопочуся? Для твоєї користі: адже з рота видеруть шмат. Лежить, проклятий холостяк! Ну, скажи, будь ласка, на що ти схожий? — Ну, ну, дрантя, ковпак, сказав би таке слово… та непристойно тільки. Баба! гірше від баби!

. І ти, справді, хороший. (Нишком.) Чи при своєму ти розумі? Тут стоїть кріпак, а він при ньому лається, та ще отакими словами; не знайшов іншого місця!

. Та як же тебе не лаяти, скажи, будь ласка? Хто може тебе не лаяти? В кого стане духу тебе не лаяти? Мов би й порядна людина, зважився одружитись, пішов шляхом доброго розуму і раптом — просто з дуру, дурману об'ївся, колода отака…

. Ну, годі, я їду — чого ж ти розкричався?

. Їду! Звичайно, що ж інше робити, як не їхати! (Степанові.) Давай йому капелюх і шинель.

(у дверях). Такий, справді, чудний чоловік. З ним ніяк не можна водитися: вилає раптом ні за що, ні про що. Не розуміє ніякого поводження.

. Та вже годі, тепер не лаю. (Обоє виходять.)

Ява 12

Кімната в будинку Агафії Тихонівни. розкладає карти, зза руки дивиться тітка .

. Знов, тіточко, дорога! Інтересується якийсь бубновий король, сльози, любовний лист; з лівого боку трефовий виявляє велику прихильність, але якась лиходійка заважає.

. А хто б, ти думала, був той трефовий король?

. Не знаю.

. А я знаю, хто.

. А хто?

. А хороший торговець, що по суконній лінії, Олексій Дмитрович Старіков.

. Ото вже, мабуть, не він, я хоч що ставлю в заклад, не він.

. Не сперечайся, Агафіє Тихонівно, волосся вже таке русяве. Нема іншого трефового короля.

. А от же ні, трефовий король значить тут дворянин. Купцеві далеко до трефового короля.

. Ех, Агафіє Тихонівно, не казала б ти того, якби небіжчик Тихон, твій батенько, Пантелеймонович був живий. Бувало, як ударить усією п'ятірнею по столу та як гукне: „Плювати я“, каже, „хочу на того, хто соромиться бути купцем: та не віддам же“, каже, „дочки за полковника. Нехай інші те роблять! а й сина“, каже, „не віддам на службу. Що“, каже, „хіба купець не служить цареві так само, як і всякий інший?“ Та всією п'ятірнею так по столу й торохне. А рука то з відро завбільшки — отаке страхіття! Адже, як сказати правду, він і всолодив твою матусю, а небіжка прожила б довше.

. Ну, от, щоб ще і в мене був такий лихий чоловік! Та ні за що не піду за купця!

. Таж Олексій Дмитрович не такий.

. Не хочу, не хочу! В нього борода: почне їсти, все потече по бороді. Ні, ні, не хочу!

. Та де ж його взяти, того хорошого дворянина? Адже його на вулиці не знайдеш.

. Фьокла Іванівна знайде. Вона обіцяла знайти щонайкращого.

. Та вона ж, серденько, брехуха.

Ява 13

Ті ж і .

. Отжеж ні, Ярино Пантелеймонівно, гріх вам даремно наклеп зводити.

. Ах, це Фьокла Іванівна. Ну що, говори, розказуй! Є?

. Є, є, дай тільки дух перевести — так заклопоталась! У твоїй справі всі будинки виходила, по канцеляріях, по міністеріях навешталась, у караульні натинялась — та ти знаєш, матінко, адже мене мало не прибили, їй-богу: стара ота, що одружила Афьорових, як присікалась до мене: „ти сяка та така, тільки хліб перебиваєш, знай свій квартал“, каже. — „Та що ж“, сказала я навпростець, „я для своєї панни, не прогнівайся, все готова ублаготворити“. — Зате вже яких женихів тобі здобула! Тобто, і стояв світ і буде стояти, а таких ще не було. Сьогодні ж декотрі й прибудуть. Я оце навмисне забігла тебе попередити.

. Як же сьогодні? Голубонько, Фьокло Іванівно, я боюсь.

. Та чого ти, не лякайся, матінко! життьова справа. Приїдуть, подивляться, більше нічого. І ти подивишся на них, не сподобаються, — ну, й поїдуть собі.

. Та вже, певно, гарних привабила!

. А скільки їх? багато?

. Та чоловік із шість є.

(скрикує). Ух!

. Ну, чого ж ти, матінко, так сполохалась! Краще вибирати: один не придасться, другий придасться.

. Що ж вони, дворяни?

. Всі як на вибір. Уже такі дворяни, що ще й не було таких.

. Ну, які ж, які?

. А гарні всі такі, хороші, акуратні. Перший Балтазар Балтазарович Жевакін, такий славний, у флоті служив — якраз по тобі прийдеться. Говорить, що йому треба, щоб молода була в тілі, а сухорлявих зовсім не любить. А, знов, Іван Павлович, що служить езекухтором, такий поважний, що й приступу нема. Такий показний з себе, товстий; як закричить на мене: „Ти мені не прав дурниць, що молода така та отака, ти скажи навпростець, скільки за нею рухомого й нерухомого?“ — „Стільки то й стільки то, батечку“ — „Брешеш ти, собача дочко!“ Та ще, матінко, вклеїв таке слівце, що й непристойно тобі сказати. Я миттю так і постерегла: е, та це, мабуть, поважний добродій!

. Ну, а ще хто?

. А ще Никанор Іванович Онучкін. Це вже такий велікатний, а губи, матінко моя, — чисто малина, зовсім малина — такий славний. „Мені“, каже, „треба, щоб молода була гарної вроди, вихована, щоб і по-французькому вміла говорити“. Так, тонкої поведінки людина, німецька штука; а сам то такий субтильний, і ніжки вузенькі, тоненькі.

. Ні, мені ці субтильні щось не теє… не знаю… я нічого не бачу в них…

. А коли хочеш огряднішого, то візьми Івана Павловича. Вже кращого не можна вибрати нікого. Вже цей, нема що казати, пан так пан: може, і в ці двері не ввійде — такий славний.

. А скільки років йому?

. А чоловік ще молодий. Років п'ятдесят, та й п'ятдесяти ще нема.

. А на прізвище як?

. А на прізвище Іван Павлович Яєчниця.

. Це таке прізвище?

. Прізвище.

. Ой, боже мій, яке прізвище! Слухай, Фьоклонько, як же це, коли я вийду за нього заміж, то це ж я буду зватися Агафія Тихонівна Яєчниця. Бозна що таке!

. Чого ти, матінко, та на Русі є такі содомні прізвиська, що тільки плюнеш та перехрестишся, як почуєш. А втім, коли не до вподоби прізвисько, то візьми Балтазара Балтазаровича Жевакіна — славний жених.

. А яке в нього волосся?

. Гарне волосся.

. А ніс?

. Е… і ніс гарний. Усе на своєму місці. І сам такий славний. Тільки вже не прогнівайся: на квартирі сама тільки люлька і стоїть, більше нічого нема, ніяких меблів.

. А ще хто?

. Акінф Степанович Пантелеєв, чиновник, титулярний совітник, трошки заїкається, тільки зате вже такий скромний.

. Ну що ти все „чиновник“, „чиновник“; а чи не любить він часом випити, ось би ти що сказала.

. А п'є, не перечу, п'є. Що ж робити, — вже він титулярний совітник! зате такий тихий, як шовк.

. Е, ні, я не хочу, щоб чоловік у мене був п'яниця.

. Твоя воля, матінко моя! Не хочеш одного, візьми іншого. А втім, що ж такого, що іншим часом вип'є зайве? Адже не весь же тиждень буває п'яний: інший день вибереться й тверезий.

. Ну, а ще хто?

. Та є ще один, та той тільки такий… бог з ним! Ці будуть кращі.

. Ну, та хто ж він?

. А не хотілось би і говорити про нього. Він то, правда, й надворний совітник і орден має, та тільки вже такий неповороткий, не виманиш його з дому.

. Ну, а ще хто, адже тут тільки п'ятеро, а ти казала шестеро.

. Та невже тобі ще мало? Дивись, як тобі раптом закортіло, а ото ж була злякалась.

. Та що з них, з отих дворян твоїх? Хоч їх у тебе й шестеро, а, далебі, купець один стане за всіх.

. Е, ні, Ярино Пантелеймонівно, дворянин буде статечніш.

. Та що з тієї статечності? А ось як Олексій Дмитрович, та в соболевій шапці, в санках як покотить…

. А дворянин з аполетою пройде назустріч, скаже: „Гей ти, купчино, зверни з дороги!“ Або: „Покажи, купчино, бархату найкращого!“ А купець: „Осьдечки маєте, добродію!“ — „А скинь но, невігласе, шапку!“ — ось що скаже дворянин.

. А купець, як схоче, не дасть сукна, от дворянин і голенький, і ні в чому ходити дворянинові.

. А дворянин зарубає купця.

. А купець піде скаржитись у поліцію.

. А дворянин піде на купця до сенахтора.

. А купець до губернахтора.

. А дворянин…

. Брешеш, брешеш, „дворянин!..“ Губернахтор вищий за сенахтора! Розносилася з дворянином! А дворянин, як доводиться, теж гне шапку… (В дверях чути дзвінок.) Немов дзвонить хтось.

. Ой лишенько, це вони!

. Хто вони?

. Та вони… котрийсь з женихів.

(скрикує). Ух!

. Угодники божі, рятуйте нас грішних! У кімнаті зовсім не прибрано. (Схоплює все, що є на столі, і бігає по кімнаті.) Та скатертина ж, скатертина на столі зовсім чорна. Дуняшко! Дуняшко! (Дуняшка з'являється.) Мерщій чисту скатерку! (Стягає скатерку і бігає по кімнаті.)