Отаман Хмара

Front matter

ЮРІЙ ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

ОТАМАН

З ТАЄМНИЦЬ Ґ.П.У.

I

Коли зима стала готовитися до здачі своїх позицій весні — Семен Харченко тяжко захворів. Хмурий ходив вулицями галицького міста, заходив до Просвіти і слухав на співанках рідних пісень. Сівши із замкненими очима в куточку, вслухався в молодечо-палкі розмови про боротьбу та волю, і ще нижче нахиливши голову вертався до малої кімнатки на краю міста.

Міряв її нервовими кроками. Час до часу глибоко зідхав дужими легенями і закинувши руки за голову розправляв міцні м'язи. Втомившися падав на ліжко і зажмуривши очі вилітав з кімнати. Поринав у снігах „другого зимового“, то стояв із своїм загоном табором у Летичівських лісах, готовлячися до нічного нападу на ворога: фиркають коні… поблискують під місяцем стремена і зброя… від'їжджають та приїжджають стежі… літній вечір дихає ласкою і смертю… 1921, 1922, 1923. рік… Перемоги і поразки… Хвилястий шлях до великої Мети… Загнаним звірем, сам чи з товаришем, блукав по селах ховаючися від звитяжного ворога… Бунтував серця селян, захоплюючи їх до дальшої боротьби. Заходив до Просвіт і Читалень: весело жартує і співає молодь… Під верхньою одежою у хлопців револьвери, обрізи, ґранати… Знову за- гін і боротьба. Знову поразка та й знову боротьба. Збруч і дроти. Табір у лісі й ця кімната… Отаман Хмара й еміґрант Харченко…

Зірвавшись з ліжка бігав по кімнаті. Знову лягав й летів думкою в рідні села.

Роз'їжджають по селах „продотряди“ та чекісти. Шукають для себе схованого селянами хліба. Вантажать на підводи мішки із сльозами голодних дітей… Шукають тих, що зі зброєю в руках боролися за незалежність Батьківщини. Кидають їх зв'язаних на підводи й везуть в ненаситні пащі скривавлених льохів. З жалем та ненавистю в очах, проводжають селяни хмурими поглядами ті підводи: Ех!.. Нема на вас Хмари, сарана проклята! Він би вам!...

І Хмара, зіскочивши з ліжка, одягався і йшов в глупу ніч. Блукав без цілі.

Не діждався поки зазеленіє.

Дві-три зустрічі, дві-три розмові, — і поклавши до кишені револьвера та ґранату, сів до поїзду на Гусятин.

Серце забилося живіще, коли здалека побачив другий берег Збруча. Ще мав багато часу до години, в котрій збирався переходити кордон. Постановив зайти до старих знайомих. Свідома, щира українська родина. Минулими роками, не один повстанець, перейшовши Збруч, знаходив у тій хаті вечерю й чисту сорочку. Прийняли його тепло й гостинно. Не казав правди, чого приїхав. Та, коли збирався вже відходити, пані Остапчукова з ласкавою посмішкою подивилася йому в очі:

— Бачу, пане Семене, куди ви зібралися… Маю до вас прохання. Довший час вже не отримую жодної вістки від сина з Кам'янця. Може сталося щось з ним. Будьте добрі, занесіть йому кілька слів від мене, та скажіть най сповіщає про себе. Ми ж турбуємося. Може він вам і в пригоді стане. З документами, або ще що…

— Я б дуже радо зробив це для вас, ласкава пані, алеж… він служить у большевиків…

В очах господині промайнула образа.

— Невже ви думаєте, що мій син може бути ворогом! Я вигодувала його і знаю. Він любить Україну й ніколи не зрадить тому, за що боровся зі зброєю. Щож він винен, що ця лиха година вигнала його за Збруч і що не може повернутися. Мусить маскуватися, щоби якось прожити.

— Я не хотів вас образити. Добре. Занесу йому від вас вістку. Може й справді допоможе мені в чому. Я давненько не був на тім боці, не знаю що там змінилося.

II

Під Кам'янцем часто попадалися назустріч червоноармійці та міліціонери. Прослизнуло авто пограничного ҐПУ. Хмара йшов спокійно, натягнувши на очі сиву шапку, стискаючи в кишені ручку револьвера. Зайшовши на передмістя розшукав помешкання радянського службовця товариша Остапчука.

Господаря застав удома. Як раз був „день відпочинку“. Перечитавши записку від матері, Остапчук міцно стиснув Хмарі руку.

— Не знаю, як вам дякувати! Ви давно звідти?

— Цієї ночі.

— Роздягайтеся. У мене можете бути спокійні. Оповідайте, що там нового за кордоном? Чи скоро вже цю сволоту з України виженем?

— Завмерло все. Всі з большевиками замирюються. Одна надія на те, що Україна сама якось собі раду дасть. Як тут тепер, пане Остапчук, чи є якась надія на велике повстання?

— Як вам сказати… Більшість населення звичайно ненавидить большевиків, але деяка частина інтеліґенції вже пішла на примирення з владою. Все таки, знаєте, і українізація всюди переводиться, й на посади українців приймають…

Хмара всміхнувся й похитав головою:

— Стара пісенька, пане Остапчук. Її ще в 1921 році Дєгтярьов на з'їзді у Харкові співав… Та чорт її бери з тою інтеліґенцією, що дальше українізації та посади нічого не бачить… Село вже пробуджене… Дасть своїх провідників, котрим земля до серця промовляє… Тай ми за кордоном не будемо сидіти. Я, як бачите — вже не всидів. Не радили, кажуть не час іще, а я не можу… Так на серце налягло!.. Може від ворожої крови полекшає. Якби мені до своїх лісів добратися… Як там вже далі буде — а зберу хлопців та хоч яку сотню на той світ за літо відправлю.

Остапчук зготовив снідання. Поставив на стіл пляшку „руской горькой“. За чаркою розбалакалися про минуле. Згадали боротьбу. Господар обзнайомив гостя з найновішими адміністративними розпорядженнями та приписами влади. Сказав, що дістане в своїй установі („секретар свій чоловік“) посвідку, що він „командірується“ нею до Летичева в службовій справі. Це на випадок колиб де затримали…

Потім, поклавши стомленого Хмару відпочити — пішов до міста: — Як застану секретаря вдома — то може посвідку вдасться зробити ще сьогодні.

Повернувся під вечір.

— Ні. Сьогодні нічого вже не буде. Секретар на село до родичів поїхав. За харчами. Переночуєте вже, сили наберете на дорогу. У мене трохи незручно, бо ввечері може зайти хтось із службовців-комуністів. Як стемніє, я запроваджу вас до своїх знайомих. Наші люди. У них вам буде спокійно й безпечно.

Хмара подякував.

— Але знаєте, пане Остапчук… У мене чогось душа неспокійна. Може б краще я собі на ніч пішов.

— Дурниці, це у вас просто — нерви… Там, куди я вас запроваджу, — цілком безпечно. А з тією посвідкою — безпечно собі до цілі дійдете. Хіба б то з лиця вас впізнав…

— То вже не турбуйтеся. На такий випадок у мене в кишені дещо знайдеться.

Як стемніло, вийшли з хати.

— Я, товаришу, буду йти попереді, а ви кілька кроків за мною. На всякий випадок тримайтеся в тіні, ближче до стін та парканів. А то хтось знайомий для вас може назустріч попастися. Як це кажуть — береженого й Бог береже…

Проходили вже більшою вулицею, де будинки були більші і стояли густіше.

Коли минали одну браму — в очах Хмари потемніло. Все єство рванулося до боротьби. Рука конвульсійно стиснула ручку револьвера, і… випустила її сама стиснута чимось і безвладно прилипла до тіла. Чиїсь руки витягли з кишень затерплі пястуки і зв'язали їх за плечима. В уста й ніс набивалося пороху з мішка, якого одягли йому на голову й плечі ті, що вискочили із брами. В тіло врізався шнур, яким обмотували руки та ноги.

Коли зв'язаного Хмару поклали на бричку — свідомість того що сталося стиснула йому груди. Десь з хідника почувся веселий голос Остапчука.

— Счастлівого путі! Я сейчас пріду в отдєл.

Гіркий біль стиснув горло отаманові. Чомусь згадалося ображене обличчя пані Остапчукової: „Я ж його вигодувала і знаю…“

— — —

Хмара, розв'язаний вже, сидів понурий за столом у кабінеті начальника ҐПУ. Навкруги, з револьверами в руках стояли чекісти.

Начальник задоволено потирав руки.

— Ну, товариш Хмара, я дуже радий познайомитися з вами особисто. Чув про вас багато… Так — захотілося ще „погуляти“? Не ті часи, пане отамане!.. не 1921 рік тепер…

Вертливий жидок Варшавський, уповноважений ҐПУ по закордонній роботі, „дружньо“ ляпнув Хмару по плечі.

— Я, товаришу Харченко, давно вже маю відомості ізза кордону, що ви за лісом занудьгували, та дожидав вас дещо пізніше, як зазеленіє… Ну а ви трохи поспішили. Тим краще. Товариш Со- болєв буде радий, як довідається, що ви вже в клітці. Знаєте, товариш начальник, — звернувся Варшавський до нач. ҐПУ — я як був оце у Винниці, так Соболєв мені каже: я аж тоді буду спокійний, як Гальчевського та Хмару розстріляю.

Двері відчинилися й до кабінету увійшов Остапчук. Стиснувши руки старшим чекістам сів і заклавши ногу за ногу несмішливо глянув Хмарі в очі.

— Ну, бандит, розскажи но цим товаришам, те, що мені в хаті казав…

III

В кабінеті начальника контр-розвідчого відділу подільського губ. ҐПУ у Винниці — оживлення.

Кругом великого стола сиділи, жваво розмовляючи, сам „начгуб“ Ліплєвскій, маленький худий жидок з істеричним обличчям, його заступник Іванов, інтеліґентний москаль з борідкою „аля Троцький“, начальник контр-розвідки Галіцкій, інтеліґентний жид з повним випещеним обличчям і гострими сірими очима, уповноважений „по борьбє с бандітізмом“ Соболєв, гарний молодий жидок в українській вишитій сорочці під чорною цивільною блюзою, уповноважений „по шпіонажу“ Наг — русявий жид з борідкою „аля Іванов“, та підручний Галіцкого в справах української „контр-революції“ — українець Харченко. Випадковий збіг, одного прізвища: Харченко — Хмара і Харченко — чекіст. Як гість, був присутній начальник „особого отдєла“ 24 дивізії — латиш Петерс.

Оживлену розмову переривав дзвінок телефону. Галіцькій узяв слухавку.

— Дуже добре. Давайте його, товариш комендант, відразу до мого кабінету.

Поклавши слухавку, обвів присутніх задоволеним поглядом.

— Привезли вже із станції до нашої комендатури — зараз буде тут.

„Товаріщ“ Соболєв весело потер руки.

— Приємно, чорт побери, старого „приятеля“ побачити. Ми з ним останній раз зустрічалися, як він під Вербкою коня мені вбив і з рук нам вирвався…

В сусідній кімнаті залунали кроки. До кабінету зайшов вартовий комендант — жидок Раскін. За ним на порозі став Хмара в високій сивій шапці, з низко опущеними козацькими вусами. За його головою виднілися цівки рушниць ескорти.

Галіцькій став ізза столу.

— Товариш комендант, варту можете забрати, як треба буде — я задзвоню.

Ну, здравствуйте, товариш Харченко, — протягнув він Хмарі руку, — роздягайтеся та сідайте до столу. Може ви їсти з дороги хочете!

Хмара зморщив брови.

— Так, я від вчорашнього вечора нічого не їв.

Галіцькій зробив обурене лице.

— Це — свинство! Треба буде пробрати добре Кам'янець, що вони арештованих без харчів висилають. Козак, — звернувся він до Харченка-чекіста, — принеси перекусити. Там здається коньяк є — може товариш хоче зігрітися. За хви- хвилину на столі стояла булка, сардинки, шинка, овочі й пляшка заграничного коньяку.

— Ах, чорт! — заклопотався Галіцкій — килішків у нас нема. Можете вживати цю скляночку. — підсунув він шклянку для води.

Хмара якийсь час понуро дивився на розставлені ласощі, потім налив повну склянку й з'їв усе, що було на столі.

Галіцкій підсунув до нього бляшану коробочку з експортовими сигаретками.

— Закурюйте.

Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м'ягкому „графському“ кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.

Ліплєвскій з натугою здобувся на „приємний вираз“ лиця.

— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи — то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки „українізуємося“…

Присутні з „милостивими“ посмішками підтверджуюче кивнули головами.

Лише Петерс підняв заперечуючи руку.

— Пєррєпрашую! Я уж зукраїзовался на всє сто осотков. По первая катєгорія іспіт сдал!..

Галіцькій, що сидів поруч Хмари, підсунув своє крісло ближче і „ласкаво“ поклав йому руку на плече.

— Воно звичайно, товаришу, в цім положенні розмовляти не дуже то приємно. Було би краще, якби ви були раніше зрозуміли свою помилку та прийшли до нас добровільно. Але й тепер ми можемо договоритися до чогось корисного і для нас, і для вас. Ви звичайно своє положення розумієте. Розумієте, що вас чекає…

— Знаю, — рішуче відрубав отаман.

Галіцкій усміхнувся з ласкавою іронією.

— Алеж — ні! Не обов'язково це. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстріляти, та не розстрілявши — теж не втратимо нічого крім п'яти пудів нікому непотрібного м'яса. Для нас дорожче, зробити з ворога приятеля, як знищити його. Цього ми завжди дотримувалися. Хто щиро розкається і йде з нами — ми прощаємо все й даємо широку змогу працювати для свого народу. Візьміть генерала Слащова — знаєте скільки він комуністів перерішав? Тепер він викладає у воєнній академії у Москві. Користується повним довір'ям влади і партії. Або ваш же Тютюнник! Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися що совітська влада на Україні є — влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами — як нас малюють, а навпаки несем для нього кращу будучність, рятуєм від ярма, яке хотіла й хоче накласти на нього чужа та своя буржуазія. Тепер Тютюнник спокійно живе собі в Харкові, пише, працює на культурному фронті. Як хочете, ми влаштуєм вам побачення — побалакаєте з ним самі.

Коли логічно розібратися — то ви не можете бути для нас жодним ворогом. Що ви — поміщик чи капіталіст? Ви сільський учитель, трудовий інтелігент — елемент для нас дорогий і бажаний. Ви просто через свою засліпленість шовінізмом не розумієте того, — що ми вже дали Україні вдесятеро більше як ви ще тільки мрієте вибороти. Про що вам іде?! Самостійність? — Але ж Україна тепер самостійна республіка, що добровільно входить у склад радянського — розумієте, — не російської держави — а радянського союзу, до якого з часом увійдуть всі нації світу.

Візьміть український уряд. За винятком кількох осіб — там все люди, що походять з України. Візьміть хоч би нас отут. Окрім товариша Іванова та Петерса — ми всі українці. На Україні родилися, виросли, любимо її як батьківщину. Тепер от мову вивчаємо, бо у всіх установах державною мовою має бути мова українська.

Іванов, що закохано погладжував свою борідку, вмішався в розмову.

— Направду, товариш Харченко, у ваших газетах часто можна зустріти статті про якусь окупацію України Москвою, про великодержавний шовінізм російський… А от — візьміть… Мене, корінного москвича, відповідального працьовника, присланого на Україну центром — тут примушують два рази на тиждень ходити на лекції тієї дурацької мови… Хіба окупанти поводяться так на окупованих землях?! На мою думку, теперішній уряд України є більш шовіністичний, як Всеросійський.

Хмара втиснув голову між плечі й хруснув пальцями.

— Слухайте, панове! На що ви це все говорите? Я ж не комсомолець із села… Розумію все так само добре, як і ви…

На обличчя чекістів набігли незадоволені гри- маси. Ліплєвскій нервово ляпнув губами й глянув на годинник.

— Ну… мені на засідання губпаркому треба…

Галіцкій став й пронизливо глянув Хмарі в очі.

— Ну… так заграємо, пане отамане, в відкриті карти! Ви в наших руках і ми вас — застрілимо. Та перед тим ми ще з вами пограємося — так, що чорти у пеклі злякаються!

Прищуривши очі, змінив голос на ласкаво-наставницький.

— Ви ще не старий чоловік… А життя, це — гарна річ… Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє, — як зарання зігнити. Колиб ви відразу пішли з нами на згоду, то може б ми вас були звільнили зовсім і залишили на Україні.

Нам потрібні дві речі. Перша: маєте нам сказати все, що знаєте, та виявити всіх, кого знаєте.

Друга: у населення ще не вивітрів зовсім жовто-блакитний дурман, яким ви набили йому голови в 1917–20 році. Маєте на прилюдному суді сказати, що вся петлюрівщина, це — запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючи народ брехливими гаслами, борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви переконалися, що для української інтелігенції, селянства й робітників — єдиний правильний шлях є: підтримати совітську владу і йти за нею. Що як бувший повстанчий отаман, ви зрозуміли, що йшли злочинним проти українського народу шляхом й закликаєте селян не вірити петлюрівським агентам та віддавати їх до рук української робітничо-селянської влади.

Про те як і що маєте говорити, — ми ще побалакаємо.

За це — ми вам даруємо життя. Не розстріляємо, а дамо десять чи п'ять літ тюрми. Через пару років — звільнимо. Як добре постараєтеся на суді, вишлемо вас тільки з України до якогось центрального міста, дамо працю й будете собі жити.

Памятайте лише одно: життя ваше — тепер у ваших власних руках!

— За життя я своєї ідеї і чести не продам!

Галіцкій іронічно підняв ліву брову.

— Не будемо забігати наперед… Ви тепер поденервований, думаєте серцем, а не розумом. Посидите у нас в одиночці… може місяць… може рік… охолонете трохи… подумаєте над тим, що я вам кажу… Як не хочеться вам жити тепер, — захочеться може згодом…

Начкро взяв слухавку.

— Алло! Товариш комендант! Запровадьте арештованого до тюрподу. Камера № 6. Ізоляція абсолютна! До побачення товариш Харченко!

Три червоноармійці наладували на гостро зброю. Пройшовши лябіринт кімнат, вийшли на подвір'я. По переді йшов комендант Раскін. Коли проходили коло маленького, продовгастого будиночку з вікнами на глухо закладеними грубими шпалами, він махнув в його бік револьвером і засміявся.

— Звідци ти на волю поїдеш… без черепа…

Тюрпод („тюремний подотдєл“) містився в окремому будинку оточеному колючим дротом.

Увійшли в ґанок і Раскін стукнув револьвером у залізні гратчасті двері.

З середини нечутно підійшов у войлочних пантофлях дозорець і відімкнувши колодку, пустив Хмару та Раскіна до середини.

Комендант нахилившись до дозорця шепнув:

— Камера — 6. Ізоляція повна.

Хмара витягнув з кишені недокуреного папіроса.

— Можна сірника у вас попро…

Дозорець приклав до уст пальця: — Тссс… Потім різнув себе пальцем по виставленому язиці і многозначно приклав палець до носа.

В тюрподі панувала мертва тиша.

Давши знак пальцем, дозорець підвів арештованого до столика й поклавши перед ним листок паперу та олівець — нахилився до його уха.

— Напиши своє прізвище, скільки літ і звідки походиш. Та від цієї хвилини забудь, що у тебе прізвище й що ти маєш голос.

Скінчивши „формальності“, повів попід двері камер в кінець темного, покрученого коридорчика. По дорозі затримав за рукав і мовчки підняв ляду у підлозі. Знизу пахнуло смердячою вохкістю й холодом.

Нахилився до уха:

— Як заспіваєш, або голосно заговориш — підеш на три дні „туди“ і нічого не дістанеш їсти.

Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Заґратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трошечки світла — ніколи сонця. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. В куті смердяче відро.

Якийсь час ходив по камері. Потім впав на тапчан і заснув тривожним сном.

Снилося галицьке місто й рідне село, Остапчук і Галіцкій, та ще хтось ніжний й ласкавий, про зустріч з ким мріяв, як переходив Збруч.

IV

Потяглися одноманітні, сірі дні. Темрява й тиша гнітили, вимотували нерви.

Дозорець, кацапчук Арбузов на кожну спробу забалакати хоч би шепотом, щоб почути людський голос — лише пророблював свої маніпуляції пальцем коло уст і носа. Другий, кацапчук Котєльніков, — робив німу жахливу міну й загрожуюче кивав пальцем.

Двері відмикалися три рази. Рано дозорець забирав відро-„парашу“ і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку з під консервів чистого окропу. На обід що дня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи звареної з сильно стухлого пшона. У вечері знову бляшанка окропу.

Хліб з'їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонянки бурчало в роздратованому шлункові. Дужий орґанізм вимагав їжі. Хмара чув, як з кожним днем падав на силах. Від кілька хвилинного ходження по камері — закручувалося в голові.

Все довше пролежував на тапчані гамуючи думками крик голодного тіла.

Кілька разів викликали опівночі на допити. Відповідав одно: нікого й нічого не знаю. Говорити на суді проти свого сумління і переконань — не буду. Розстрілюйте.

Дошкуляла подратована на допитах папіросами звичка. Шалено хотілося курити.

Не втерпівши попросив раз на мігах дозорця, щоб дав докурити папіроса. Отримав німу відповідь складену із трьох пальців. Був лютий сам на себе, що напросився на приниження.

Часом у вечері, голодним вовком завивала коло тюрподу спеціяльно улаштована авто-сирена. Клацали вихідні двері. Стукав засов найближчої до них камери. Вночі знову стукали двері. Чулися кроки, лайка, часом крик або плач. Здогадався, що то привозили і забирали на розстріл смертників.

Одного вечора, коли сирена понуро завила на вулиці, — камера несподівано відчинилася. На порозі став ніколи не розмовляючий дозорець із задоволеним усміхненим обличчям.

— За смертниками до тюрми поїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідци заберем… Хочеш закурити?

— Ні.

Замкнув двері.

Через пів години знову почулося виття. Лязнули вихідні ґрати. Кроки наблизилися до шостої камери. Шелеснув ключ. На порозі став вартовий комендант Рубцов із револьвером в руці і пропустив до камери двох молодих селянських хлопців зі скрученими назад дротом руками.

— Сідай, ти в цьому куті, а ти в тому! Як підведеться котрий — тут кулю дістане!

Один із хлопців несміливо обернувся до Рубцова.

— Товариш комендант! Мені на сторону треба…

— Валяй в штани!

Задоволено засміявшись від свого „дотепу“, Рубцов обернувся до Хмари.

— Можеш через них бабуні на той світ поклін передати… Най тобі там місце приготує…

Двері замкнулися.

При скупому світлі брудної електричної лямпки Хмара приглянувся до хлопців.

З змертвілими, зблідлими обличчями непорушно сиділи по кутках.

— За що ви, хлопці?

Молодший неначе прокинувшись заперечуючо замотав головою.

— Нізащо… Ой — нізащо!..

Старший, гарний брунет, мотнувши головою, відкинув з очей кучеряве чорне волосся.

— Покинь Стьопа!.. Все рівно вже…

Багринівські ми… У Гальчевського в повстанчому загоні були… У двадцять другому році комуніста з Винниці піймали… Пожалували — не вбили. Дали двадцять пять нагайок і нагнали. Тепер він нас упізнав в місті й арештував з міліцією. Наговорив того, щой не було. Присудили до розстрілу. Тепер — от… привезли…

Молодший поклав лице на піднесені коліна і зайшовся плачем.

— Мамусю моя, бідненька моя!.. Рідненька моя!.. На когож я тебе одну стару покидаю?!..

Товариш нервово рухнувся в свому куті.

— Покинь Стьопа! Не заводь… Все рівно вже… Нічого не поможе…

Поклавши голову на стіну, засмученим поглядом подивився на Хмару.

— А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Весна починається… Зазеленіє все… Ліс… Поле… На вулиці хлопці з дівчатами співатимуть… Моя вийде… а я вже гнити буду… Ех! — хоч би ще рік пожити…

Притихнувший було Стьопа знову зайшовся плачем…

— Старенька моя — рідна моя!.. Хтож тобі з'оре — хто засіє?!..

— Покинь Стьопа!.. Люди поможуть — знають за що ми погинули…

Хлопець перестав причитувати і уткнувши голову в коліна, роспучливо, півголосом заводив на одній ноті.

Товариш його вилаявся й підвівшись з кутка став нервово ходити по камері рухаючи перетягнутими дротом, до чорного роспухлими, руками.

Засувка тихо піднеслася і в визірку просунулася довга люфа „Мавзера“.

Зауваживши її, хлопець став проти вирізки.

— Ну — стріляй! Чорт тебе бере — стріляй тут — не все рівно?!..

Постоявши якийсь час, знову почав ходити. Люфа тихо, гіпнотизуючо поверталася вслід за його рухами.

Хлопець якийсь час скоса поглядав в її бік, потім втягнув голову в плечі й мовчки сів в свому куті.

Коло одинадцятої в ночі, на порозі станув Рубцов з двома дозорцями.

— Ну, хлоп'ята, давайте свої гарбузи під кулю. Ти, храбріший, — ходи перший!

Підвівся і мовчки пішов.

Стьопа, розкривши скривлено уста, застиглим поглядом дивився йому услід. Продовжував дивитися в ту саму точку й тоді як двері вже замкнулися.

За кільканадцять хвилин — знову стукнув засув.

— Ну, маленький, ходім — до мами тебе заведем. Ставай — чого дивишся?!

Стьопа сидів неповорушно, якось здивовано придивляючись до чекістів.

Коли стали наближатися до нього — звісив голову і повалився на підлогу, стративши притомність.

Арбузов відтягнув його за ногу на середину камери й вдарив чоботом у бік.

— Ставай — не роби фіґлів!..

Рубцов з другого боку копнув в обличчя. З уст вибіг струмок крови, але Стьопа не рухався. Котєльніков засміявся.

— Диви! Мліє, як панєнка… Зараз я йому одеколону дам понюхати…

Вхопивши з кута смердяче відро-кібель вилляв усе з нього хлопцеві в лице.

Стьопа зідхнув і розкрив здивовано очі.

Підхопивши під руки, дозорці потягли його з камери зів'ялого, заплітаючого ногами.

Рубцов, виходячи останнім, вишкірив до Хмари зуби.

— Тебе теж треба буде так тягнути, чи сам підеш?..

Хмара лежав на тапчані й думкою проводив Стьопу.

Стукнули грати вихідних дверей… Подвір'я… Прохід у колючому дроті… Гараж… Задня стіна з піском за дошками… Лицем до неї ставлять Стьопу що хитається… Рубцов наближає до потилиці рушницю… Постріл… Череп злітає… До дощок прилипають бризки скривавленого мозку… Тулуб падає поруч товариша — а у того чорні кучері зліплені червоно-білою кашою покривають збезформлене обличчя… „А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Зазеленіє ліс… Поле… І моя вийде… А я…“

Холодним вужем лізе в мозок Хмари друга думка. Йде зі скрученими дротом руками… він… Хмара… Ґанок… Прохід… Гараж… Стіна перед очима… Постріл… Розприскується мозок… Бараном… Зі зв'язаними руками…

У всіх клітинах, у всіх атомах тіла розлягається нечутний крик протесту. Не хочу!.. Виходу!..

Зірвавшись із тапчана оглянув двері, стіни, ґрати… Закрутилися десятки плянів утечі — один від другого абсурдніший.

До дверей знову наблизилися кроки. Стукнула колодка… Рубцов з розсміяним обличчям, з нервово бігаючою в зубах папіросою… У Арбузова руки і кінець носа в крові. Від носа на щоку простягся мазок крови зроблений рукою… У Котєльнікова в руках кавалок телефонного проводу.

— Ну, отамане, давай руки назад.

В серце вдарив холодний струмок. Що це?! Невже — кінець?.. Став з погаслим поглядом. Дозорці вхопили руки й скрутили їх назаді проводом. Почувши себе без рук, Хмара стиснув зуби. Ех дурень! Було кинутися і загинути в боротьбі, а не бараном… Хоч би очі котромусь вибив!..

Рубцов весело поляпав по плечі.

— Ну, браток, прийшла й твоя година…

Хмара криво усміхнувся.

— І без суду?

Рубцов засміявся.

— На чорта нам суд — час дурно марнувати… Ми тебе — під час утечі — зрозумів? Вели на допит — а ти кинувся утікати… А ми тебе „шльопнули“ і все в порядку… Ну — рухай!..

Блиснула думка — не йти. Най беруть силою… Почують інші в'язні… Але в ту ж хвилину все тіло обгорнула глибока апатія. Та чи не все одно?! Раніше — чи пізніше…

Твердим кроком переступив поріг камери. Котєльніков, який мав дижур, замкнув за ними вихідні двері. Арбузов взяв у з кута французьку коротку карабінку й набив її на гостро. Перейшли дворик тюрподу і йшли між будівлями до головного будинку.

Арбузов доторкнувся холодною люфою до потилиці.

— Можна тут…

Рубцов, який йшов збоку, тримаючи мавзера коло вуха, стукнув ним по люфі карабіна.

— Ні. Далі… В проході до воріт…

Хмара йшов вичікуючи стиснувшись.

Якось дивно лоскотало те місце, де голови торкалися люфа карабіна, неначе хтось мягким пером свердлив там діру.

По всьому тілі бігали млосні струмочки, які прагнули — але невідомо — чи продовжити, чи скоротити це вичікування товчка, що мав перекинути за таємну межу буття й небуття, а в мозку, як на сміх, крутилися дурненькі образки дитинства. Коли порівнялися з проходом між будинками, який вів до головних воріт, — Арбузов знову доторкнувся люфою.

— Одійди, комендант, а то заляпаю…

Рубців голосно засміявся.

— Покинь, Арбузику… Шльопнем, як назад будем вести.

Увійшли до секретно-оперативної частини й розвязали руки.

— Машеруй у кабінет до товариша Галіцкого!

Начкро зустрів привітливо.

— Я, товариш Харченко, зараз не маю часу багато з вами балакати. Викликав тільки, щоби подивитися, як ви себе почуваєте. Виглядаєте не дуже добре… Не надумалися ще?..

Хмара понуро мовчав.

Галіцкій взяв зі стола револьвер і почав ним гратися.

— Переконувати та уговорювати я вас більше не буду. Ідеї — на бік. Ми пропонуємо вам звичайну комерційну комбінацію: життя — за кілька слів на суді. Може ви думаєте, що ми не дотримаємо слова і після того суда все таки вас розстріляємо? Для нас — це не булоби вигідним. На такому суді ми мусимо показати себе „ліберальними“. Ви — не останній… Як що будемо судити вас за замкненими дверима — річ інша… Зрештою — ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого суду. Скажу — і вас застрілять у подвір'ї „при спробі тікати“. Захочу — застрілю вас отут в кабінеті „при спробі напасти на мене“. Крім всього, ми послали до колегії ОГПУ на затвердження нашу постанову про розстріл вас. Через тиждень — два, зможемо забрати до гаражу без всяких церемоній з судами. Як що ви порозумнішаєте — ми це анулюємо і улаштуємо прилюдний суд. Маєте ще час — можете надумуватися. Здійснити нашу умову можна лише тоді, як я побачу, що ви порішили вже міцно. Нам нецікаво зібрати людей для того, щоби ви викинули якогось коника. Крім того, на такий суд нам потрібна для вас декорація. Потрібні ще люди. Мусите їх дати. Одного вас судити на прилюдному суді нецікаво. Поки що — до побачення.

Начкро натиснув під сукном на столі гудзик. На порозі став вартовий комендант і три червоноармійці.

Відпровадили до тюрподу як звичайно.

Тієї ночі Хмара вже не спав.

Та в камері № 6 було вже два Хмари.

Той, що містився в першому говорив:

Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Галіцкій каже правду. Розстріляти мене тоді — їм не буде рації. Буду в тюрмі… Буду мати досить хліба, якусь зупу й кашу. Не буду голодний. Буду жити надією на втечу, на волю і помсту. Буду ще боротися за волю Батьківщини… Побачу ще Україну вільною…

Та другий Хмара — іронічно хитав головою: Дурню-дурню!.. Бачив кого й за що розстрілюють, а тебе помилують?.. А як і помилують — то розумієш що хочеш зробити?! Розумієш, що ти хочеш сказати селянам, яких сам підбурював до боротьби, яким через тебе палили хати та які все таки вірили тобі, переховували, ризикуючи своїм життям, йшли на твій заклик в боротьбу й гинули во імя тої Ідеї, яку ти тепер хочеш прилюдно оплювати. Якою ганьбою покриєш ти в їх очах своє імя! А що скажуть товариші, за кордоном! Довідавшися — з огидою відвернуться і занесуть тебе на листу зрадників. Живим тебе вже все рівно вороги не випустять з рук. Не зможеш ні кровю їх змити з себе плями, ні виправдатися. Так не краще вмерти з гордо піднесеною головою?!

— Ти вже забув як вмреш?! Хто вшанує тебе за це? Забудуть як забули вже тисячі… — відкликався інший Хмара й починав викладати свої аргументи. Без кінця сперечалися два в одному. Та коли в щілини вікна пробилося денне світло — в камері був вже один, той самий Хмара: ідеї і чести за життя не продам… Розстрілюйте.

V

Минали дні й тижні. Що кілька днів у Хмариній камері були смертні „гості“. Сиділи три-чотири години і йшли туди, — звідки нема повороту. Кожний інакше дивився смерті в очі. Одні молилися, другі ридали, треті були понуро спокійними. Були такі, що сміялися в очі катам та глузували з них. Були такі, що божеволіли в останні години. Та від всіх Хмара чув одно найщиріше бажання: Жити! Ще хоч рік… хоч місяць… хоч один день…

Вони заражували цим бажанням його душу. Отроювали цим словом йому мозок.

Одного ранку, після розстрілу двох мужчин та жінки, що цілий вечір ридала й реготалася б'ючись в істериці коло Хмариного тапчана, — до камери зайшов Галіцкій.

— Ну, як поживаєте, товариш Харченко? Щось ви зле виглядаєте… Певно годують вас не дуже добре?

— Хіба ви не знаєте…

Начкро легенько усміхнувся.

— Як ви до нас — так ми до вас…

Н-н-н—у — нічого. Я скажу щоби вам дещо приносили. Треба вас перед смертю трохи поправити… Одержали вже постанову колегії з Москви про ваш розстріл… Та маємо час — спішити нікуди. Потреба в тому, що ми вам пропонували, помалу відпадає. Внутрішнє положення України складається так, що ми можемо обійтися без комедій. Та посидьте ще — може щось цікавого для нас пригадаєте собі. Може почитати маєте охоту? Можу вам цю книжечку покинути — я як раз її скінчив. Арбузов! Вкрути сюда яснішу лямпку а на день давай ґасову.