Галина

Front matter

ІВАН ЗУБЕНКО

ГАЛИНА

ІВАН ЗУБЕНКО

Прольоґ

.

1. .

В селі З., недалеко від Підволочиськ, дещо метушливо. Від одного кінця села до другого блискавкою перелітала вістка: донька управителя школи, молоденька вчителька Галя X., виходить заміж за „закордонця”.

— І тож-то не боїться йти за чужинця! — хитала головою одна в гурті жінок.

— Адіт, кумо, — та який же він чужинець? Ніби то такий же руський, як і ми… українець…

— Кажуть — багатий… свій фільварок має…

— А я чула, що він — найстарший військовий…

— Ох-хо-хо… Правду кажуть: люба-згуба.

Серед нечисленних панночок у селі інші розмови:

— Він зовсім не такий елєґант, як наші…

— Волію Усусусів… Ах, скоріше б приходили!..

— І не дуже гарний…

— Крутилася з одним, а тепер виходить за другого…

Звичайно: легка „приятельська” заздрість і може біль з приводу нездійснених сподівань.

Лише зрідка щира думка:

— Щаслива Галька… Дніпро-Славуту, Київ, Полтаву побачить… На Україну поїде…

А сама Галина X., предмет загальної уваги, ні про що не думала, тільки про свойого Романа.

Не русяві кучері, не шовковий вусок, навіть не ранґа (сотник і командир кулеметної школи, вже зукраїнізованої) запалили дівоче серденько. Серед „закордонців” Галя мала успіх. І зовсім оправданий: інтеліґентна дівчина, свідома українка, гаряча патріотка — вона так далеко відбігала від типу зросійщеної мійської „баришні” на Великій Україні! А як до того додати ще милу, приємну вроду, то не дивно, що свідомі українці-наддніпрянці з російської армії, що з ними доводилося знайомитися Галі, дещо поважніше задивлялися на знайомство з нею і не шукали в ній лише предмета для воєнних пригод.

Коли кінець війни став менше-більше очевидний, багато з них почали натякати й на женячку.

Та в той час, як більшість із цих знайомих промощувала дорогу до Галиного серденька вихвалюванням її очей, кіс, уст і т. д. — лише два відріжнялися від пересічної решти.

Перший сотник Любецький Іван зупинив на собі Галину увагу. Такий незвичайний, небуденний.

Але її лякали дві речі. Поперше, коли він починав говорити про революцію, її завдання, можливості, методи, тощо — то ставав ніби якийсь несамовитий. Скоріше відчувала, ніж розуміла Галя його промови. Але відчувала неґативно: такий далекий і чужий для неї був той світ ідей про всесвітню революцію, про клясову боротьбу, про безоглядне нищення ворогів революції, про червону диктатуру і т. д. Сам промовець в її очах перетворювався із звичайного старшини в кровожадного опиря, фанатизм якого просто лякав її.

Друге (Галя добре відчувала це, і це її також лякало) — було почуття, що його її особа будила в нім. Жіночий інстинкт підказував їй, що це була дика, непогамована пристрасть. Бачила, як жа- дібно він „їв” її очима; як хижо загорялися його очі, а все обличчя мінилося, коли ненароком його рука доторкалася її тіла. Його ж постать рудоволоса, з горбатим кавказьким носом і сталевого кольору очима далеко не викликала в ній такого почуття. Тому то, коли сотник Любецький починав обережні розмови про подружжя, Галя збувала ці натяки загальниково, а сама — це ставало помітне — старалася уникати бути з ним сам-на-сам.

Правдиву душевну полегшу відчула Галина, коли одного разу випадково Іван познайомив її із своїм товаришем, сотником Романом Сумним, якого частина також кватирувала в сусідньому містечку Підволочиськах.

Так легко, природно й весело почувала себе в його присутності.

Розмови?

Лилися струмочком — про кінець війни, відродження України, про Центральну Раду, Військові Зїзди, про майбутні форми державного устрою і тому подібне.

А коли до серденька поволі закралося підступне кохання, перед ними виринуло й інше питання: чи тепер, коли відбуваються події такої великої ваги, в праві людина дбати про своє власне щастя?

— Чи я не здаюся тобі, Галю, міщанином у своїх поглядах? Чи дбати про своє особисте щастя не буденщина? Чи кохаєш ти мене після всього того, що я тобі понаговорив?

— От-то-то-то! — сміялася, — скільки питань відразу! І кохаєш, і те, і це… Певно, що всі сили, всі почуття, всю волю, все життя ми віддамо нашому рідному краєві… Не буде такої жертви, що перед нею ми зупинилися б, що її не принесли б для відродження нашої України!.. А хіба ж цьому перешкодить куточок і свого особистого щастя? Ми ж собі збудуємо малесенький-малесенький куточок, але він буде зогрітий теплощами щирого кохання… Хіба ж це міщанство?

Романові очі сіяли щастям.

— Яка дивна гармонія: вільна Україна, й куточок свого щастя!.. Так, так! Треба, щоб була і вільна, і пишна… Ах, скільки праці, Галочко!.. Перед нами безмежне неоране поле, що його треба засіяти добрим зерном…

— І квітами, Ромцю…

— Так, серденько.. Краса й сила!.. Який простір! І це ми… ми будуємо… як наші славні прадіди — Богдан, Мазепа… Ні — щасливіше! Це ми — ті мулярі, з цеглин яких виросте ген аж до неба величний храм української держави… І в цім храмі буде куточок, де пануватиме щастя… Так, Галочко?

У відповідь — іскристий усміх і палкий поцілунок.

І ось та частина програми, що торкалася „власного куточка”, наближалася до здійснення.

Решта претендентів, довідавшися про заручини Галини з сот. Сумним, відпала. Не знав про це лише Любецький, що вже кілька місяців перебував у Москві в складі якоїсь української революційної делеґації.

Вінчання відбулося в місцевій греко-католицькій церкві, а скромне приняття оживило старі стіни шкільного будинку.

І коли розсміяні й щасливі молоді приймали від поважних гостей поздоровлення й побажання, Галя нагло скрикнула, поблідла й схилилася на міцне Романове рамя.

Зчинився маленький переполох.

— Що таке? Що таке? Що з вами? — сипалися питання.

— Що з тобою, Галочко? — питав своєї дружини й Роман, піддержуючи її й подаючи шклянку води.

— Нічого… щось побачила в вікні… Мабуть нерви не в порядку: сьогодні стільки нових вражінь… Нічого, милий… Я вже спокійна…

Гостина тягнулася своїм трибом. Вже й місцеві дівчатка (зробили своїй учительці несподіванку!) виводили дзвінкими голосами весільних пісеньок. Пан-отець, сусідній управитель школи й два старшини грали преферанса. Молодь бавилася в шкільній салі…

А в той час гостинцем у напрямі Підволочиськ гнав вершник. Несамовито гатив коня нагаєм і острогами, а з викривлених уст гадючим сичанням вилітало тільки одне слово:

— Помсти! Помсти!..

Частина I. Вдома

I.

А.

2. .

Губерніальне місто Х. на Великій Україні переживало добу „радісного й творчого життя”. Таки справді радісного, і справді творчого!

На місці дореволюційного московського державного апарату треба було настановити революційний, а головне — свій, український. Завдання майже не під силу. Бо ж українізувати одним махом адміністрацію, суд, комунікацію, шкільництво, почту, фінанси, мійське самоврядування і т. д. і т. д. — було неможливо. Не було відповідних людей, свідомих українців і в той самий час фахово вишколених, щоб обсадити бодай чільні, найбільш відповідальні місця. Московський дух пустив глибоке коріння.

Тому то для гуртка місцевих свідомих українців праці було по горло, щоб надати життю сякого-такого українського обличчя.

Ще найбільш зукраїнізоване було Земство, звідки й вийшов ряд активніших громадянських діячів.

Відпоручник центральної влади, губерніальний комісар Мамчур напружував усі сили й притягав до співпраці всі елєменти, що могли бути помічними в творенні українського життя.

Річ була не лише в формальнім настановленні української влади на місцях, але в пропаґуванні самої ідеї української державности, в розмосковленні духа середніх і нижніх верств суспільства, в приєднанні загальних симпатій до української справи.

Бо ж нове життя щойно творилося; революційно творилося, та ще в час, коли, по словах Т. Шевченка, Україну збудили дійсно ограбовану й дійсно приспану.

Москалі, жиди, малороси, українці… Комуністи, боротьбисти, самостійники, федералісти…

Хаос понять, ідей, форм… А з цього всього треба викришталізувати ясну ідею української державности, та ще не маючи в масах ґрунту, що на нім можна було б опертися — а це: національної свідомости.

Отож поруч із творенням нових форм державного життя, треба було творити й нові публічно-громадянські форми, що надавали б цьому життю українського характеру й робили певну пропаґандивну роботу.

Сюди насамперед належали — „Просвіта”, театр, приватне рідне шкільництво, преса, спілки, клюби, кооперація, тощо.

І власне тут для місцевих українців було широке поле для творчої діяльности.

До організації „Просвіти” взялися „земці”, на чолі з Іваном Шелюком, членом повітової управи. Праця пішла успішно — й незабаром будинок колишнього „Губернскаго Дворянскаго Собранія”, прикрашений жовто-блакитними прапорами, вже кипів, мов вулик. Це був український форт Шаброль, українська кріпость, звідки українці завойовували одну за одною позиції.

Тут насамперед зорганізували читальню — де цікаві відвідувачі (українці, головно — молодь, „малороси”, а то таки й москалі) вже могли дістати цікаву книжку, свіжий український часопис.

Утворилася колеґія для видавання й місцевого українського часопису. І так повстав „Дніпро”, незалежний український тижневик.

Шкільні справи взяв у свої руки Свирид Остріжка, ставши головою шкільного комітету.

Тяжке завдання!

Це — не село, де кожна мала дитина говорить прегарною українською мовою, ще не зіпсутою московською школою. В місті матерня мова інтеліґенції, — московська, а міщанства й робітництва — в кращому випадку жахлива мішанина.

Отже до створення української школи треба було братися обережно, найперше підготовивши для неї ґрунт.

Шкільний комітет і почав творити цей ґрунт, заснувавши кільканадцять дитячих садків. Ці „найменші” й створили перші кадри для українських початкових шкіл.

Щонеділі діти з усіх українських дитячих садків походом, із своїми національними прапорами, переходили містом і збиралися в „Педаґоґічному Музеї” („Авдиторії”, як його називали; він тепер став осідком українського театру, бо мав відповідну салю і сцену; мійський же театр все ще знаходився в руках москалів!)

Тут шкільний комітет уладжував для дітвори т. зв. „літературні ранки”, з музичною, драматичною й літературною програмою. Мистецькі взірці подавали дітям дорослі артисти своїм виконанням. Діти ж своїми черговими виступами демонстрували ступінь українізації, а взагалі набиралися тут рідного духу й знання.

Щаслива думка й гарно та культурно переведена акція!

Театральну секцію зорганізував Юрій Шумський. З Києва заанґажували кілька акторів-професіоналів, влили їх до місцевого аматорського гуртка — і так утворили не поганий український театр, що почав досить успішно змагатися з московським.

Повстали „Вчительська Спілка”, „Юнацький Гурток”, декілька кооператив.

Правда, цього — небагато; навколо — московське море. Одначе в місті вже запахло українським духом, що до багатьох почав промовляти: хто ми, чиїх батьків діти…

Та була ще одна ділянка, що на неї, на жаль, у ті часи мало звертали уваги і влада, і громадянство. Це — українське військо. Не відчували його сили й вартости, захоплені іншими життєвими проблємами. А в той час на обрії вже почали показуватися й перші хмари… Та не будемо попереджувати подій…

— А знаєш, Галочко, — я таки рішив залишитися при війську…

— Та чому ж, Ромку? Ти вже відвоював своє… хай інші йдуть…

— Не можу залишити армії…

— Але ж ти не фаховий військовик… старшина воєнного часу… Маєш свою професію, то й повертайся до неї…

— Поглянь, Галочко, на нашу хатку: скромненька вона, але таки гарна… мило уладжена…

— Справді?

— Це заслуга оцих рученят, — казав Роман, цілуючи ручки своєї дружини. — А чому, Галю, цей порядок досить міцно тут тримається?

— Бо я пильную, — мимовільно вирвалося в Галини.

— Так… але є ще одна сприятлива річ: від зовнішніх впливів нашу хатку боронять сильні мури… А наша велика хата, Україна, не має міцних мурів, і всі порядки, що ми їх ось тут робимо, спираються на непевному ґрунті…

— І той мур є…

— …армія!.. Так, Галочко! І це не дозволяє мені залишити її рядів… особливо тепер, у ці непевні часи… Зо мною залишається й Володко Ковдерський…

— Гляди, Ромцю, щоб не вийшло це на лихо нам…

— Не бійся, Галочко… Все буде добре…

Безпосередньої небезпеки ще не було видно. Галя заспокоїлася, й життя потекло своїм трибом.

3. „СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК”.

Читачі вже певно догадалися, що Роман і Галя — це наші давні знайомі: сотник-кулеметник Роман Сумний і його дружина, галичанка Галина Х, з села З. біля Підволочиськ.

При демобілізації решток (хоч і зукраїнізованих) російської армії, Роман, як з професії педаґоґ, з наказу київського Генерального Секретаріяту Військових Справ, звільнився з першою партією. Переїхав з своєю дружиною до губерніяльного міста Х., де мав перед війною свою основну посаду. Але до педаґоґічної діяльности вже не повернувся. Вступив добровільно (поки що тимчасово) до української частини — 22 полку, 3 дивізії, що якраз формувалася в місті Х. Там узяв провід кулеметної сотні.

З наказу команди заложив для вишколення нових кулеметників спеціяльні курси і з запалом віддався цій новій „педаґоґічній” праці. В той сам час брав живу участь і в громадянській роботі. Його помічником у військовій роботі був давній його приятель і однодумець поручник Володимир Ковдерський. Праця кипіла.

Галя також не дармувала. Як свідома українка й учителька, вона розуміла вагу рідної освіти. Тож вступила, як член, до шкільного комітету, де з запалом віддалася справі організації рідної школи, а головно — дитячих садків. Вона ж була й ініціяторкою „літературних ранків”, що (як потім показалося) дали такі гарні наслідки.

— А знаєш, Ромку, — якось говорила Галя при обіді свойому чоловікові, вся розчервоніла від захоплення: — Ми хочемо уладити ще небувалу імпрезу!..

— А що таке?

— Дитячі садки потребують грошей, а шкільний комітет їх у належній сумі не має…

— Ну, і…

— І ми рішили здобути ці гроші так, як це робили колись у нас, у Галичині…

— А саме?

— Хочемо уладити велику народню забаву в Олександрівському парку. У нас, у Галичині, то називали: фестин; а тут в афішах ми хочемо назвати: „Сорочинський ярмарок”…

— Думка не погана…

— Вже утворили комітет: Шелюк, Остріжка, Шумський, Тузько, Кришевський і я…

— Ну, певно! — засміявся Роман: — без нашого Гриця вода не освятиться!..

— Але й ти, Ромку, мусиш нам допомогти… і Володко також…

— Добре, добре…

— Насамперед прийшли з сотні кілька ко- заків, бо треба багато майструвати… Я буду при „колесі щастя”… Треба все гарно уладити.

— Гаразд… Ти… моя непосидюча натура!..

— А сам який?.. — боронилася Галя.

Дійсно гарне, змістовне, творче життя!..

…„Сорочинський ярмарок” удався на славу й був саме в розпалі.

В центрі парку в колесі побудовано багато яток Чого-чого там не було!

Ось в одній прегарні гончарські вироби: збанки, миски, глечики, горнятка — просто з Опішні, аж очі вбирають у себе!

Ось друга — тут намиста, ковтки, хрестики, стрічки, хустки та інший дівчачий крам.

Ось — овочі, городовина (доставила місцева сільсько-господарська школа). Які розкішні кавуни, дині (мельони), виноград!

Ось ятка з бубликами, пампушками, сластьонами, медяниками, маківниками. Поруч — правдива харчівня з варениками, українським борщем, вишнівкою, запіканкою, тощо.

У досить великій ятці містилася льотерія-аллєґрі (вента).

Оподалік на травичці стояла правдива степова гарба, а біля неї лежали й ремигали сірі українські воли, з жовто-блакитними стрічками на рогах; а ці роги в промірі — добрий метр, а то й більш! (Це також власність сіль.-госп. школи).

В самій середині цього колеса яток — підвищення з дощок (естрада) для виступів оркестри й просвітянського хору.

На сусідній галявині — „колесо щастя”. До стовпа прикріплене колесо; на ньому числа від 1 до 24. Скарбник продає чергових 24 квитки по 50 копійок, це складає суму в 12 карбованців. Для розигрів кожного разу береться якусь річ вартости 6 карбованців (значить — зовсім порядну й привабливу) Крутять колесо — на якому числі зупиниться вказівка, те виграє дану річ. Далі — продають серію квитків на чергову річ, і так тягнеться, поки є охочі грати. Речі, призначені для розигрів, знаходяться тут же на поличках — приманюють публіку та заохочують спробувати щастя…

Якщо додати до цього привітну керівничку, гарну паню в пишному народньому убранні — не диво, що біля „колеса щастя” аж роїлося від цікавих.

Тою панею була Галя Сумна.

Ось одна жінка виграла сито, а при черговому тягненні вона ж — 10 кіля муки. Голосний регіт юрби супроводив щасливу. А треба знати, що 10 кіля муки — це тоді була вже поважна річ, бо часами давалася в знаки недостача харчевих припасів.

Ось на чергу прийшов прегарний збаночок.

— Купуйте, купуйте квитки! Хто виграє цей збанок, тому він принесе щастя! Купуйте!..

Квитки розібрано. Колесо крутиться.

— Виграло число 13!

— Прошу дати мені моє щастя, пані… пані Галино…

Галя глянула на мужчину, що говорив ці слова — і… збанок випав їй з рук та, на щастя, неушкоджений покотився по траві…

— Ах!.. Це ви?!.

Перед нею стояв і усміхався високий мужчина в цивільному убранні. Галя пізнала сотника Івана Любецького.

— Так… це я у власній особі…

— Яка несподівана зустріч! Але чекайте… де ж Роман? Пані Клявдіє, — звернулася вона до знайомої пані, Остріжкової жінки, — заступіть мене на часинку, мушу знайти чоловіка… Ходімте, пане… Іване…

Вони пішли до колеса яток, де повинен був десь бути й Роман, як член контрольної комісії.

— Скільки літ, скільки зим!.. — говорив Іван. — Давненько я вас не бачив…

— Так… Ви якось так нагло зникли з Підволочиськ… А ще казали, що — мій друг!..

— Важні справи були…

— А я вийшла заміж за Романа й опинилася аж тут…

— Чував, чував… поздоровляю… — його лице скривилося в кислій усмішці, якої, на щастя, Галя не помітила.

— А де ви цей час пробували? — запитала вона.

— Всюди був… Долі своєї шукав…

— Знайшли?

— Як вам сказати? Був я кілька разів на крок від високих посад — почував себе незадоволеним і відходив… Громадська праця спочатку захоплювала мене, але я хутко прочахав… Важко знати тепер певний шлях…

— Чому важко? У нас, здається, в усіх повинен бути один шлях: відбудова Батьківщини… — зазначила Галя…

— В тім то й річ, що ваша відбудова зовсім не те, що треба. Форми, здається, нові, а зміст…

— Та якого ж вам змісту? Народ сам знає, що йому краще…

Любецький саркастично усміхнувся:

— Народ?! Народ — юрба… А наш — у додаток — незворушна, темна, забита юрба! Послухайте, що кажуть наші селяни. Інші й про Миколу-батюшку згадують. Самі не знають, чого хо- чуть… Ні! Народ спершу треба виховати, розвинути в нім клясову свідомість, витруїти останки його рабської психіки, прищепити йому людську гідність… Зрівняти кляси, знищити традиції… От тоді й нехай вирішує свою долю. А до того часу його треба вести новим шляхом… Ось хоч би тим, що ним пішла Московщина…

Галя запротестувала:

— Ні, ні! Це — неправда! Це — страшний наклеп на наш люд! „Забитий, нерухомий, темний”!.. Вибачте, пане Іване… Він дійсно дуже погано піддавався чужому впливу й дуже погано приймав „високу” московську культуру й мову. Але це не забитість, не темність… Це — прикмети сталости нашої культури й сили національного духа… Йому прицеплювали чуже, примушували, вбивали в нього, а він пручався й творив своє… І мова, і пісня, і народнє мистецтво, і звичаї, і вдача — про що це свідчить? А незворушливість ви вбачаєте в тім, що наш народ не так хутко кинувся на ті ваші „нові шляхи”? Так це ж — природний розум, обережність… Бо й справді — що дали ваші ті „нові шляхи”? Руїну й зненависть… Та годі вже про політику, а то я ще посварюся з вами…

Галя собі пригадала колишні суперечки з Любецьким ще в свойому селі в Галичині: — Ви ось краще скажіть — надовго сюди приїхали?

Вона аж розчервонілася від запалу, а він… він не зводив з неї очей, в яких загорялись хижацькі вогники.

— Побачу, як підуть справи…

— Які справи? Це не таємниця?

— Ріжні… Громадські і…

Голос його урвався. Тихо додав:

— …і особисті… Шукаю щастя…

— Це цікаво! А я вже думала, що ви тільки „нових шляхів” шукаєте. Щастя — то є рідна душа… Одним тільки одна рідна душа, а здається, що за тобою сила, яка переможе. І так весело й радісно працювати…

— Так, так… Велике слово — рідна душа? Ось і я шукаю рідної душі…

— І що ж?

— Знайшов… Тільки вона ще далі стала від мене…

— Чому?

— Багацько казати А ось і Роман… Дивіться…

— А й справді… Ромку, Ромку, — дивись: якого гостя ми маємо!..

Роман, що стояв біля одної з яток, обернувся:

— Іване! Ти?! Який вітер заніс тебе сюди?

— Здоров, здоров, старий приятелю!

Вони стиснули собі руки.

— Ти випадково в нашому місті, чи, може, надовше прибув? — питав Роман.

— Побачу… може й довше побуду…

— То прохаємо дуже: загощуй до нас. Будеш дорогим гостем… бо ж це я тобі завдячую своє щастя… це ж ти познайомив мене з Галочкою…

— Ну, ну… що там… — Любецький вийняв хустку до носа й нею закрив своє обличчя, скривлене в гримасі.

Роман казав далі:

— Заходь… обовязково заходь… Ми мешкаємо на Соборній вулиці, число 17… Галочко, проси й ти…

— Прошу дуже заходити: будемо раді вас бачити…

— Добре, добре — зайду…

— А тепер, друже, — додав Роман: — ходім ось до нашої харчівні: там така запіканка, що мертвих розвеселяє… Згадаємо старовину… Прошу… Галочко, Іване…

Вони зникли в ятці-ресторані

А ярмарок гудів, хвилювалося море голів; з естради неслися ажурні звуки штравсівських вальсів…

4. .

Ось і вулиця Соборна, число 17.

Мідяна блискуча табличка оповіщала: „Сотник Роман Сумний”.

В привітній кімнатці, що правила за їдальню й світлицю, жвава розмова.

— Дуже радий… дуже радий… Дякую, що не забув приятеля… Ми з Галочкою частенько згадували про тебе… А куди ти, Іване, так хутко зник з Підволочиськ… памятаєш? Ми тебе шукали-шукали… особливо перед нашим шлюбом…

— Так… справи були… — відповів Любецький, відвертаючися, ніби щоб запалити папіроску, а справді, щоб заховати своє хвилювання.

Це тривало хвилинку. Обернувшися, Любецький уже всміхався:

— Ну, краще розповідж, як же ти поживаєш? Що робиш?

— Що роблю? Служу при війську — Україну будуємо…

— Так, так… будуйте… А як у вас перебігає політичне життя? Як працюють партії? Які найвпливовіші? Бачиш — я довгий час був поза межами України… трохи здезорієнтований…

Роман на хвилину став у нерішучості:

— Признатися, друже, я не добре на цім розуміюся… Знаю тільки, що треба працювати… державу будувати…

Любецький іронічно засміявся:

— Отож воно і є! „Будувати”!.. А що і як будувати, ви й самі добре не розумієте… Скажи мені: хіба ж можна збудувати справжню соціялістичну державу тими методами, яких уживаєте ви?

Роман здивувався:

— Та які ж методи? Насамперед бємося з ворогами… з окупантами… То перше…

— Ха-ха-ха!.. Бєтеся? За що?! З ким?! Чи ж ти не бачиш, що в вас за спинами — та сама буржуазія, та сама бюрократія, ті самі кайдани капіталізму!..

— Чекай, друже, — я трохи не розумію, якої це ти співаєш?

— Що ж тут розуміти? Ти от краще скажи: чи чув ти про боротьбистів?

— Чув… але програми їхньої докладно не знаю…

— Ось у тім і річ… А беретеся „будувати”! Чейже ви розумієте, що старим капіталістичним шляхом ви нічого не збудуєте… Хіба те, що ми ось щойно повалили… А про єдино можливий шлях соціялістично-комуністичного будівництва ось ти й тобі подібні й не знаєте… хоч на цей шлях стали вже боротьбисти…

— І далеко зайшли тим шляхом? Яка ж може бути комуна, коли наш селянин здавна-давен — господар, власник? Тай хіба можна переходити на комуністичний шлях країні, темній, запамороченій, бідній?

— А ось приклад Москви!

— Так хіба ж це комунізм… і соціялізм взагалі? Давніше була диктатура царя, губернаторів та жандармів, а тепер — ще гірша диктатура комісарів і люмпен-пролєтаріяту! А де ж громадянські свободи? Де найкращі революційні гасла? Де право народів на самоозначення? Той самий ве- ликодержавний шовінізм, те саме людожерство, окупація і гноблення… Ледве-ледве оборонилися від тої твоєї Москви… та чи надовго?

— Ось і ти, Романе, забалакав, як колись у Центральній Раді… Це ж і є запліснявілий, дрібнобуржуазний погляд наших хуторян, що в соціялізмі розуміють стільки, скільки я в китайській мові!.. Тепер іде на всьому світі боротьба труда з капіталом, а ви: „господарі!.. власники!..” Це ж та сама неволя, кайдани, що й перед тим були… Ні, таким шляхом не підемо!.. Такої України нам не треба!..

— Он воно що! А мені потрібна будьяка Україна, але — вільна, незалежна… То вже ми потім будемо в себе в хаті порядкувати, встановляти той чи інший соціяльний лад… А спершу треба цю хату збудувати… Та чекай — ось на обід прийде одна панна, мій колишній товариш з університету, — то тобі буде партнер для розмов про політику…

Бесіду перервала Галя. Вийшла з сусідньої кімнати в нагортці й капелюшику.

— Вибачайте, я вас на хвилинку залишу… Я, Ромцю, ось тут недалечко, до овочевої крамниці… А ви, пане Іване, не здумайте втекти нам знову… Сьогодні ми трохи парадніше обідаємо…

— Добре, добре… дякую…

Роман додав:

— Вибачай, друже, але ми не втрималися, щоб не відзначити твоїх відвідин: сьогодні в нас дехто буде на обіді, й ти познайомишся з частиною нашого товариства…

Любецький засміявся:

— Ну, я й не знав, що я така важна особа!..

— Московська пословиця каже: „Старий друг лучше нових двух”… — відповів Роман, а до дру- жини додав: — А ти, Галочко, не барися… бо ось уже й сходитися будуть…

— Я скоренько… — вже на ходу сказала Галя.

Любецький довго дивився їй услід. Нарешті процідив:

— А Галя… пардон… пані Галина ще більше покращала… видно — щасливо живете?

Роман стрепенувся:

— Що таке щастя, я не знаю, — але з того часу, як одружився з Галочкою, мені так весело й легко працювати… А працювати треба… ох, як треба!… Батьківщина вимагає цього, і кожний, хто її кохає, мусить все віддати для її відродження…

Іван усміхнувся:

— Це слова… Ти, мабуть, ясно не розумієш, що говориш… „Все віддати“!.. Ну, а ось своїм щастям, своєю родиною ти поступився б?

— Та в цім потреби нема… Ти розумієш, Іване, — ми ж усі свої сили віддаємо громадянській та державній роботі… і я, і Галина. Але виходить якось так, що й особисті інтереси йдуть у тому самому напрямі. Виходить така мила гармонія…

— Ну, добре… А коли б інтереси держави й родини пішли всупереч?..

Розмову перервав дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з мужчиною, літ 65, високим, з сивою бородою. Новоприбулий був одягнений у чорне мійське убрання, але сорочку й краватку мав вишиту українським хрестиковим взором.

Роман познайомив їх:

— Пан Шелюк, голова нашої „Просвіти”… А це, пане голово, — мій друг, Любецький Іван…

Познайомлені привіталися.

Роман припрошував:

— Сідайте, будь ласка… Прошу розгоститися…

Шелюк сів на отомані.

— Я до вас, пане Романе, до-речі, маю й справу, — почав він.

— Прошу…

— Бачите, хочемо для молоді зорганізувати ріжні ділянки спорту… Чи не помогли б ви нам у цьому?

— Я залюбки, — сказав Роман, — тільки не знаю, чи вистане мені часу…

— Ну, ну, не відмовляйтеся… Ми всі мусимо прикладати свої хоч би й найменші зусилля, а з них вийде велике діло. Діти, молодь — то наше майбутнє, наша Україна… Їх треба виховати так, щоб вони не почували себе такими духово покаліченими, як ми…

Роман гаряче підхопив:

— Так! Ми — жертва ганебної московської політики, що прагнула лише до темряви народньої… Тепер усіма силами треба піднести національну свідомість збитого з пантелику народу…

Любецький прислухався цій розмові й спокійно курив папіроску. На останні Романові слова усміхнувся.

— Ні, панове — почав він — не національні гасла нам треба висувати, а соціяльні. Треба встановити такий лад, щоб того селянина, робітника ніхто не визискував… А ваші „Просвіти” нічого корисного не зроблять, навпаки — шкоду…

Шелюк зворухнувся. Романові від такого виступу Любецького стало ніяково.

— Іване… який ти… Залиш… Ви не слухайте його, пане Шелюк, — він щирий українець, але часом висловлює якісь чудні думки…

Дзвінок у передсінку знову відірвав Романа. Повернувся з симпатичною бльондинкою, літ 28.

— Моя товаришка Ольга Варецька, пан Любецький Іван…

З Шелюком Ольга була вже знайома.

Рекомендую тобі, Іване: це якраз той наш Льойд Джорж у спідниці, про якого я тобі говорив…

— Романе, не жартуй… Ви не слухайте його, товаришу… плете казна що…

Роман вступив у розмову з Шелюком, Іван зайнявся Ольгою.

— Дуже мені приємно пізнати вас, — почав Любецький, — Роман мені казав, що ви, товаришко, добре орієнтуєтеся в політичній ситуації…

— Та де там!.. — усміхнулася Ольга.

— Ну, в усякому разі це повинні знати: є тут у вас комітет боротьбистів?

— Так, так… Я сама — член партії. „Партком“ міститься на Почтовій вулиці, 28, кімната 3.

— Дякую… Мені це дуже важно знати…

Ввійшла Галя. Привіталася…

— Ромцю, — звернулася до чоловіка, — може вже накривати до обіду? Хто ще має прийти?

— Та ще повинні б були прийти панство Остріжки та Володко Ковдерський…

— Ага… раз… два… Вісім осіб… Добре… Вибачайте, — звернулася до гостей, — мушу приступити до виконання обовязків господині й на — хвилину залишити приємне товариство…

Галя вийшла, а в світлиці розмова поплила своєю чергою далі…

5. .

„Чоловік стріляє, а Бог кулі носить”, каже пословиця.

Не так воно часом складається, як бажається.

До Сумних прийшли вже й панство Остріжки. Всі гості були в зборі, бракувало тільки поручника Ковдерського, що так само ось-ось повинен був надійти.

Сиділи при столі й, попиваючи прегарне вино з винарень колишнього маєтку князя Трубецького „Козацьке“ біля Дніпра, весело гуторили.

Коли ось якось нервово дзеленькнув дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з поручником Ковдерським, на якім слідно відбивався якийсь піднесений настрій.

— Ну, що? Вже чув? — звернувся він до Романа, не вітаючись ні з ким, — здається — вирушаємо!..

— Куди? Чого?..

— Наші приятелі, червоні москалики, знову лізуть на Київ!.. Тузько казав, що штаб уже розіслав по частинах відповідного наказа… Ах, вибачте, панство, я, здається, ще й не привітався… Моє поважання… — віддав він загальний уклін усім присутнім.

— Ну, що б там не було, а ти покищо сідай: мусиш наздогнати втрачене, — звернувся до нього Роман, підсуваючи йому келішок і наливаючи вина.

— Хай живе Українська Народня Республіка, і на погибіль її червоним ворогам! — з патосом вимовив Володко, підносячи вгору келішок.

Роман підхопив його думку:

— От тобі й маєш! І знову Москва! Ось тобі й самовизначення аж до відділення! Ось тобі революція!.. Вічна-вічна брехня!.. Ну, що ж — мабуть доведеться знову воювати…

Галя не чула цих слів, бо була в кухні, виконуючи обовязки господині.

Любецький і Ольга багатомовно переглянулися.

— Ну, і як ти почуваєш себе? — запитав Романа Любецький: — розуміється: добре? Бо ж це відповідає твоїй теорії самопожертви!..

— Не жартуй, Іване… Всі ви, що говорите багато гарних слів, якось легковажно дивитесь на чуже життя. Я не скажу щоб мені приємно було підставляти голову під московські кулі, але я до кінця виконаю свій обовязок… А ти ж що думаєш робити?

— Я… — почав був Любецький тай увірвав, бо з кухні якось нагло ввійшла схвильована Галя.

— Ромку, там, у кухні, вістун із штабу, каже: нагле розпорядження…

— Вибачайте, панство, — на хвилинку мушу вийти… — сказав Роман, виходячи з Галею до кухні.

— Ось воно й починається, — зазначив Ковдерський.

— Якийсь фатум висить над нами, — кинув Шелюк.

— Ох-хо-хо, — тільки зітхнув Остріжка.

Розмова не клеїлася.

Ввійшов Роман.

— Вибачайте, панство, — мушу негайно йти до штабу… Обовязок… служба… А вас прошу залишитися й закінчити обід…

— Я з тобою! — крикнув Ковдерський.

— Ми… також підемо… — заворушилися гості.

Хоч як просили Галя й Роман, не помогло: в пригнобленому, ніяковому настрої всі вийшли з хати.

В Олександрівському парку в центральному крузі сиділа на лавочці молода жінка й нервово пальцями теребила свою торбинку. Оком кидала на всі боки — видно було: когось хотіла бачити, піджидала.