Не-читальник. Оповідання

Front matter

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ.

НЕ-ЧИТАЛЬНИК.

ГОЛОВНИЙ СКЛАД

Не-читальник

Не-читальник.

При келїшку горівки я й побалакати, вважаєте, любю, бо я старий та чей не піду з парубками за льондрами гонити, о нї-і! А осесе то — але! Випю, вважаєте, один, випю другий, побалакаю тай душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, чіє завтра?

От, Маскаль, чути, повстанє робить на заграницу, нїби то, як якийсь казав, і на нас, бо він, уважаєте, Маскаль та свої мухи, як той каже, показує. Тай буде, хло', война.

Ий! але ми, вважаєте, втнемо Маскалеви носа. Бо наш старший, уважаєте, як не піде вам до косьцьола, як не помолить ся до матери божої, до тої, знаєте, що в такій синїй платинї аж за очи бере (бо я, вважаєте — от похвалю ся — й по косьцьолах ходив) та як не помолить ся до матери божої, що її роспяли жиди, — чуєш Абрамку! роспяли її жиди-нехристи за віру християнску вовіки віком амінь, сучий сину! — та як, уважаєте, не помолить ся наш старший до неї: “Матко, каже, божа, матко принайсьвєнтша, матко, як той єрентий, бодай ся книшем удавив, каже, безослінная, матко, кае… але! вже я, чуєте, так не вдам; то вона таку, міркуйте, парсуну зараз то й послухає, тай стане нам до помочи.

То як, уважаєте, виляже восько з осего боку та с того, то так, кау вам, як трави та листу: так багато! — Воно так, уважаєте, старі люде вповідають, що суда якось та був найшов Маскаль, то йшов вам по через наші поля від досвітку до темної ночи — міркуйте: від досвітку до темної ночи (то, вважаєте, не з батога тріснути); але як вам, кау, зляг, то… раз бага- то. Куди оком кинеш, а то все: Маскаль та Маскаль: разпораз. От уважаєте, яка то їх тьма тьменна, але наш старший як не крикне на восько: “Ану хлопцї, ходзьмо, кае, на Маскаля!” то пітремо єго на солому, на сїчку, на трину го потремо! О-так, о! Бо наш старший, як той кае, посипле, тай спалить Маскаля на пни — таки, вам кау, на пни!

Тай аж тогди, вважаєте, Маскаль нас не досягне, а наш старший піде, хло', май май у гору. Тай тогди, вважаєте, нашого писаря скине, а свого, міркуйте, підстаршого поставить на єго місце. Бо єму, знаєте, все лехко: до першого лїпшого якого, що нїби знає куди двері втворяють ся, піде та: “Панї фір, кае, ци вихтар, ци як там, іди но ти, каже, до того а того села, піди простїсїнько тов вуличков, що по при Дамяна Безконешного (то все, вважаєте, в мавпах стоїть) та допитай ся там до віта Федора Кушнярюка тай там на тих мястах ставай за писаря; а кривди ти там не буде: шо тобі ме належати ся, то пиши ци не пиши, громада складе тай сиди собі як у Бога за дверми, лиш май на людий, як той каже, май обачінє!”

Бо говорім суда й туда, то таки, вважаєте, шо правда: наш писар, уважаєте, з людий дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнский, а тот, уважаєте, підстарший, як стане за писаря, то вменшить дачку.

Лиш одно ми, знаєте, не дуже, як той каже до шмиґи: не знав, ци той кандибат на писаря знає казети читати? (бо єго, вважаєте відай лиш на табелїях учили — або що, а в тім, хто єго знає? може би й казету прочитав, бо старший, міркуйте, відай таки родить ся письменний) ну! та то ще, коби здоровє, мемо видїти; але бо наш, уважаєте, писар, то й казети знає читати.

Нераз бувало прийду до него та: “Панї Шимонє, кау, прочитайтеко, шо в тих нїби казетах, кау, стоїть?”; А він то й як не стане читати, не читає нї, ий! усе за якихось поляків та за русинів та за Бесмарків, та за жовнїрів, та за якісь Допаси, — але: всякої, вважаєте, читає. Але я, вважаєте, сяду, закурю люльку та слухаю, як той каже, що ся влїзе, а таки вам, знаєте, анї тни!

От він та стане мінї говорити: то, кае, тоти Русини на Поляків ци як там та, знаєте, дуже в'їдають, тоти, каже, у Львові. Та вони нїби, кае, пани, але й з мужиками, вповідає, тримають. Та якось він ше дивно ту казету, чуєте, прізвав — от плете ми ся на язицї: якесь ци лабате, ци ґєлевате; от видите! таким нагадав: Дїло — то-то-то! Та бо ще, вважаєте, є й друга казета, шо за читарнї пише, также й вона, вважаєте, має своє імя, але вже не так дивно називає ся: Громадский Волос.

Ба знов, каже, вважаєте, (боле шом не забув!) тото каже, тоту казету якийсь шпекулянт укладає, шо нї до церкви не зайде, анї хотьби, прем, до коршми: все міркує, якби не якби землю забрати тим нїби другим казетникам. Але, вважаєте, якось занадто зажер ся, тай єму відобрали.

То, кау вам, як стане читати, то я, вважаєте, аж іздрімаю ся, та як не зашну думати, то зараз вважаєте, прийдеми на гадку моя небіжка Палагна: як вона, знаєте, вмирала та прощала ся зо мнов та так вам жалісно-жалісно, що Боже твоя воля: “Прощай, каже, Йване чоловіче!” А відтак, знаєте, закликала Микитку тай поцїлувала го в головку та: “Прощай, каже, синку мій Микитко!” А відтак, уважаєте, з Андрійком, але й єго в головку поцїлувала: “Прощай, каже, синку мій, Андрійку! А відтак уважаєте, таки Доцьку не обіймає нї, не цюлює не приповідає: “Прощай, каже, донечко моя Доцько, донечко моя люба та солодка!” Та де: я й десятої части з того не тямю, бо вона ще, вважаєте, й з наймитом небіжка: “Прощай, каже, Грицю-наймите!”

А відтак собі нагадаю, як вона, небіжка, вже на лаві лежала — господи! але що: я вважаєте, випив одну порцію, ба й другу, ба й трету тай гадаю собі: “Ото, міркую, я собі, кау, пю, а душенька мої небіжки постить!” Тай глип на двері, а вона, знаєте, душенька мої небіжки в вінику — преч би ся казало — коло дверей сидить.

Ий! а я таки до дверей та як, уважаєте, уфачу віник у руки: не стискаю, не плачу-нї! але: “Жіночко, моя, кажу, душенько моя добра!” приповідаю. Люде, вважаєте, на мене гійкають та зацитькують мене: “Що вам, кауть, стало ся Йване? Та то все, кажуть, божа воля!” Але де! мінї то й не в гадцї: я все свої: “Жіночко моя, кажу, душенько моя добра!” приповідаю. Якось мене уговкали. Але в вечір узяв я, вважаєте, склянку горівки тай пів хлїба тай поставив на вікно, бо, знаєте, люде кажуть, що душа на дорогу напє ся, та ще, міркуйте, й закусить у ночи. Устаю я, вважаєте, рано, до вікна, а то якуратне так і є: душенька мої небіжки отак — о, з на пів пальця, надпила горівки, але хлїба, вважаєте, чось і нерушила.

Тай так то зараз прийде мінї на гадку моя небіжка тай не плачу нї — господи аж ми ся серце крає, так то якось мене жаль збирає як він зачне з отих казет ружно всїлякої всячини, знаєте, вичитувати: ба за якусь панну, що то, міркуйте, й на долони їй волосє росте, (таку якусь масть вигадала) тай таки показує свій портрет, — ба за якихось послів, що нїби тоти посли та їх, каже, всї люде враз оббирають та, кае, посилають їх ци до Відня, ци до Заболотова, ци вже, кае, куди там треба, ци до тютюну, ци до податків, ци до романентів, ци до казет — а зрештов хто би їх там збаг якуратне! Але то, вважаєте, і Семен Грицїв тай і Семенїв Гриць та вони й свої гласи дали на того посла, бо то лиш, уважаєте, обберуть собі посла тай дадуть на него гласи тай ступай, куди пани скажуть.

От правда: — нагадавєм за тих панів. Тогід приїхав, уважаєте, якийсь пан до Йвана Гусака: та в таких, знаєте, делїкатних черевичках хоть убирай на руки та чеши ся в них: такі вам блищачі, та ще й у вишиваній сорочцї. А я, знаєте, йду до Гаврила Крайного — от забувєм уже чо', ци вісь ми ся вломила, ци небіжка моя, царство її небесне! заслабла? (от, міркуйте не тямлю, а то шом хлопцем їв, то й то памятаю, а за то якось забувєм). Але йду я, вважаєте, до Гаврила Крайного, тай виджу на дворі в Печоного того панка. Отак, уважаєте, я йду, якби непричком Абрамко… а встаньтеж! отак знаєте, о: я так іду, а Печений так стоїть, якби от ви, а той панок, що в окулярах, та в вишиваній сорочцї та в черевиках, якби от Абрамко стоїть. Але надходить Семен Петра Прокопового Галушки, шо тримає Настю Василя Безкишкого: “Славайсу!” “Навікислава, господу!” “А ци видиш ти, кау, онтого пана, шо вважаєте, кау, в окулярах та в таких делїкатних черевичках хоть, кау, бери в руки та чеши ся в них, та ше, кау, ци видиш, шо на нім вишивана сорочка, видиш кау, га?!”

“Та вижу” вповідає Семен Петра Прокопового Галушки.

“Ба чож він, питаю, вважаєте, на що він, кау, мужицьку сорочку вбрав?

“А лихий го кае знає!”

“Отже видиш, а я таки знаю” (бо то я, вважаєте, чув, що то якась, вибачте ми за слово, мода, ци яка віра, на тих панів находить) тай: “се, кау, відай така мода на него зайшла, що він та, кажу, мужицьку сорочку вбрав” (бо я вже, чуєте, й у постолах видїв панів).

“Говоріть ви свої — кае Семен — не має, кае, де гроші дївати та дуріє, дурень”.

“Гм! — гадаю знаєте собі — може воно й дурень, а може, кау, й не дурень; може воно вважаєте так, а може значить, як той кае, й не так! усїяко буває: один сидить у коршмі, а другий, уважаєте, в читарни. Змовляють ся, знаєте, злодїї, тай панщину, вважаєте, хотять заводити: такий, уважаєте, віт, така рада тай така громада. Ой нема, як той циган казав, правди, лиш у минї та, кае, в Бозї трошки!

Бо й професор, гадаєте, лїпший? Также то все в змові! А на щож він фердилюнки пише, шо, вважаєте, наші дїти та до школи не ходять?! А лиш: він, знаєте, напише, писар, уважаєте, прочитає, віт, міркуйте, стягне гроші, а вітак усї три, наприклад, дїлять ся. Деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас.

Або оногди, чуєте, посилаю свого Микитку (він уже, знаєте до школи ходить): “Іди — кау — Микитко, гони коровчину пасти, а ти, кау, Андрійку (єму вже на третий рочок) іди намісь Микитки до школи!” (Піславби я, знаєте, й Андрійка — та коби то, вважаєте, більшеньке, то би вібив тай — махай на стернї! але там що бити?!Та кау я єму: “Іди намісь Микитки до школи, а як, кажу, тебе професор запитає ся, чо'ти або що! то ти, кау, скажи що: я, кажи, прийшов намісь Микитки до школи.”

Хлопчина, знаєте, з віскоком пішов. А я, вважаєте, сїв тай тешу зубки до грабель. Утесав я, знаєте, один, ба, вважаєте, й другий, ба й третий, а мій Андрійко біжить із плачем. А то, знаєте, цїкава дитина: ще лиш му рік було, а вже так різко брав ся говорити, шо але: бувало все ми каже: “Ти злодїю сталий! хольоба би тебе напала!” — а неню як, бувало, втеше в писок, то аж її ся десь у носї закрутило ся; тай знаєте, вміє кождому, як той каже, честь віддати: оногди йде піп до церкви, а він грає ся з дїтищами на вулици, та як лиш уздрів, знаєте, попа тай зараз перехристив ся три рази тай цмок у руку…

Тай, уважаєте, не встиг я ще четвертий зубок утесати, а Андрійко вже коло мене з плачем. “Аді, кае, я прибіг, до школи, а професор кае: ти чо'тут? а я, каже, сказав так, як ви, каже, казали казати: шо, кае, Микитка займив корову, а я, кае, намісь него прийшов до школи, а професор мінї: марш, кае, на псю маму — тут не ярмарок, най твій тато йде в місто, як хоче гимблювати!”

Ну — тай адїть! та ци єму вважаєте, не однако ци той, ци той у школї чипіти ме? Але то все, гайдамахи, панщину хотять заводити.

Уже добре той пан, знаєте, казав шо в кашкетї, шо то на здакуцію до нас приїздив, шо то, кае, московска, вважаєте, робота! Воно так і є: панщину вважаєте, заведуть, дадуть нас під Маскаля тай — пропадай християнска душе нї за макове, як той каже, дзерно!

Оже таки їх робота не добром, наприклад, пахне, бо як би то, вважаєте, що добре, то би сказав, знаєте, той, що до читарнї, десь аж із Ильвова, приїздив, що то так та отак, ото суда, а то туда, то, вважаєте, в той бік, а то наприклад, у той бік! — а то щось плете нї сеї нї тої — ба: тримаймо ся (не знав лиш ци за чупер, ци за що? — Хи-хи-хи) ба, знаєте, як той казав… хи-хи-хи! от: нї суди, нї туди! Чому то мінї як Абрамко сказав, шо не йди, кае, до читарнї, не записуй ся, бо тим, каже, себе під Маскаля запишеш, панщину, кае, підпишеш! Отак — то й га!

Але не втнеш ти Маскалю! ой нї! наш старший тебе, як той каже, на мак дробен! Тай тогди писаря відрядить, раду нову поставить, віта скине, а мене, наприклад, покладе.

Гий, Абрамку! тай мене на віта покладе: а тогди, вважаєте, читарня гет ід чортовій матери — ге-ет! Бо тоти читарники беруть ся верховодити над нами та новий лад заводити! Так, як би він один із другим не такий як і я! Нїби то в него три пяди межи очима? О, нї! Наші вітцї, правітцї того не знали та якось жили!

Мой! як я стану вітом, то доберемо ся всї такі як я тай гет скасуємо читарню, а сиромудрим читарникам на тих мястах фін ун цванцик тай гибай!… Тай тогди! пропадай Маскалю сякий-такий, у безвісти, у тріски пропадай та западай, у… вважаєте… а наш старший най жиє, як той казав, на многая лїта! Віва-а-ть! най жиє наш старший тай, як той каже, син єго тай, наприклад, уся родина тай… ти Абрамку!

Жий нам, як якийсь казав, Абрамку, на многая лїта, а як буду вітом, то, вважаєш, у троє ти заплачу! хи-хи-хи!

Ги-ий сїда дана-а! Сїла кітка на барана, Сїла, — як той каже, — кітка на барана, Сїла… она… наприклад… У-е! у-е! — ой-ой-ой! — у е! у е!

Булка

БУЛКА.

X. запросив свого бюрового товариша, Мілька, перед обідом до себе на чарку лїкеру. П. Мілько, що завсїгди точно приходив на обід, випив, попрощав ся з товаришем і вийшов. Пійшов найкоротшою дорогою: через склепок із булками.

Лишень зачинив за собою склепові склянні двері, збентежив ся, як той заяць, що єго з усїх боків пси обскочать. Перед склепиком стояла бричка, а в нїй сидїв пан маршалок.

Мілько хотїв незамітно втечи, але пан маршалок завважав єго.

— Моє поважанє, пане Мільку! Як ся маєте?!

П. Мілько затрусив ся, як осиковий лист у осени.

— Моє поважанє! Я… я… підводив п. X.

— Навмисне через склепок, щоби побачити ся з красною склепаркою, — зареготав ся пан маршалок.

Мількови стали сльози в очах:

— Алеж пане… ласкавий, як можна?

— Но, но, — успокоював п. маршалок — жарти, пане Мільку. Атже я знаю, що з вас за примірний муж!

П. Мілько побіг до дому, як попарений. Добродушна усьмішка щезла з єго облича. Журба зависла над єго лисою головою, наче чорна хмара.

Від бистрого ходу впрів. Прибіг до дому, сїв на фотель і холодив ся, махаючи капелюхом.

“Що за нещастє”, бурмотїв під носом.

Увійшла жінка, висока, худа зі злобними очима. Аж пашіла така румяна: тепер що лиш висваривши ся з кухаркою. Зараз завважала зміну на чоловіцї.

“А тобі що?”

Мілько шпурнув капелюх на стіл.

“Дай мінї спокій! Нещастє, кажу тобі; вічна компромітація!”

Тепер прийшла черга на жінку зажурити ся. Заломила руки тай з притиском заговорила: “Бій ся Бога, Мільку, говори! Що стало ся? Не перепуджуй мене.”

“Таке стало ся, що я пропащий” — сказав Мілько, не то відповідаючи, не то розмовляючи сам із собою. — “Я, урядник, пане добродїю, в десятій ранзї тай така компромітація!”

Жінка вийшла з терплячок: ухопила чоловіка за рамя тай спищала:

“Таже говори, Мільку! чого мовчиш, як би ти писок замок на колодку?!”

Мілько зовсїм спокійно відповів: “Що менї з того, що я тобі скажу? Се вже не верне ся! Пропало. Компромітація на завсїгди.

Десь мене злий дух підийшов, отой X. запросив до себе на лїкер. Вихожу від него тай іду через склепок із булками. Лиш я двері за собою зачинив, дивлюсь: стоїть бричка, а в бричцї пан маршалок. Ой Боже, розступи ся земле!

“Ну, та шо з того?” нетерпеливилась жінка.

Мілько покивав головою.

“Що з того? Ха-ха-ха! Вона каже: шо з того! Та ше більшо потреба? Шо-ж він собі подумає за мене? Я, урядник — пане добродїю — у десятій ранзї та йшов булку купувати за два крейцарі! Чи може вже бути більша компромітація?!

Бодай-же він був спопелїв, заки втворив пащеку, аби мене на лїкер запросити!

Жінка посумнїла. “Ще сего хибувало! Мене прозивають міщанкою (вона була донькою горожанина таки з того місточка, але тепер уже панї), а за тебе будуть говорити, шо купуєш булки по два крейцарі”.

Мілька аж у горлї стисло, так ревно зажурив ся: “Боже, Боже! Шо то може наробити одно нїчо!

Гей! Атже в мене є кухарка. Плачу їй пять ринских на місяць, а люде будуть гадати, шо я сам ходив булку купувати за два крейцарі. Та менї тепер нїяк показати ся в поряднім товаристві. Маршалок розповість кождому, шо видїв, як я сам булку купував.”

Спер лису голову на долоню, задумав ся глубоко тай розмовляв ся із собою: “Нема иншого виходу, лиш подавати ся на перенесенє. Але-ж бо матеріяльна руїна. Тут продай хату й реальність, а там не купиш.” Хату й реальність дістав Мілько за жінкою.

Стала жінка щиро єго радити:

“Шо нам з хати, коли встид за встидом. Тут у мене повно кревняків, а то самі прості люде. Зі щирости та доброти компромітують де здиблять. Оногди йду я з доктором N. аж надходить Андрій. Знаєш? Івана син. Цїлує мене в руку тай: — Чи тямите — каже — панї, як ми ходили разом до школи? Бігалисьмо обоє босі тай шпуряли камінями. — Ґвавт! я трохи не зомлїла. Уступи ся, кажу, добрий чоловіче, не знаю тебе, а боса я нїколи не ходила! — Але пльотки вже готові. Шо з того, що ношу тепер нові лякерки, коли обсужувати муть, що я боса ходила до школи.”

Мілько три ночи не спав, а три дни ходив, як строєний: так єму булка заїхала в голову. Де тільки два люде говорили й сьміяли ся, єму так і видїло ся, що то через тоту булку.

Та се ще байка. Але-ж бо п. Мілько, як тілько коли побачив булку, зараз тряс ся як у пропасницю. Бояв ся булки, як чорт сьвяченої води. Такий єму ляк дала.

Бо то треба знати: до простого чоловіка розпечи желїзні тричяки до червоности тай єму до очей — джі! та може здрігне ся, а урядник у десятій ранзї, як коли, то й булки перелякає ся.

На торзї

На торзї.

(Посьвята Романови Роздольскому).

Проць і Проциха продали в містї, на торзї, дві курцї, копу яєць, пів корця жита тай купили порося й дві дошцї карник залатати. З полудня, як мали вже йти до дому, каже Проць до жінки:

— В тебе є які гроші?

— Та які? — каже жінка. — Маю ще в платинї три нові: дїтям на колачики.

Проць драпнув ся ніхтями по немитій потилици тай лишив на нїй за кождим ніхтем рівчик, наче розплуги на ріли.

— Ффї-їть! А менї ше треба цвиків купити. Маю пять крейцарів, а то треба зо двацять цвиків. Як не стане то даш.

Проциха справила до чоловіка обі долонї:

— А най Бог боронить та заступить! Таже то би таких плачів.

— Говори свої! — бовтнув Проць — Я слиною прилїпю дошки?!

Тай пішов у місто, а Проциха лишила ся коло фіри сусїда Йвана, що з ласки зробив їм вигоду тай забрав дошки на свій віз. Стояла неподвижно на однім місци, прижмурила очи, що цїле місто здавало ся їй, нане в сумерку, а всякі гадки стали її зносити.

Вернуть ся до дому вже смерком. На Йвановій хатї бузьок клепатиме, а Семенові вівцї будуть блеяти. Крізь стріхи синїй димок продиратиме ся, а з другого кінця села заводити ме сопівка. Дмитруньо й Настуня ждати муть їх на воротях та як тільки їх назирять, пустять ся бігцем проти них. Дмитру- ньо зараз же й прибіжить, а маленька Настуня облишить ся з заду й стане плакати.

А Проць пішов у саму середину міста, на жидівску вулицю. В обох періях аж кишіло від жидівских склепиків.

Зараз таки зачепила єго каправа, горбата жидівка з крайного склепу.

— Що купуєте, ґаздо? Ходїть до мене!

— В тебе нема! — сказав Проць тай не подивив ся навіть на ню.

Жидівка вхопила єго за рукав.

— Чому нема? Ходїть!

Проць увійшов до склепу. На помостї й на поличках стояло всюди скло, триною й стухлою соломою обложене.

— Цвики є? — запитав Проць.

— Нема цвиків. Купіть собі лямпу. Дуже дешево. А сьвітить, ц-ц-ц.

— Іди, бо як ти засьвітю, то три дни тобі сьвічки в очах муть стояти!

Вийшов розлючений.

Жидівка вибігла за ним.

— Чуєте, ґаздо, як вам треба цвиків, то йдїть до мого зятя, отам-о з другого краю вулицї. Зараз вас мій Абрамко поведе.

Тай стала верещати:

— Аврум! Аврум! Аврум!

Абрамка не було. Проць не мав коли, тай пустив ся йти. Але жидівка вхопила за сардак і не пускала.

— Чикайте трохі, зараз Абрамко прийде.

— Скараскай ся мерзо! — при сїм слові сїпнув так сардаком, що жидівка мало носом не запорола до плиток.

Зайшов прямо до того склепу, що на дверях висїли поіржавлені ланци. Там стояв дванацятилїтний пейсатий жидок.

— Що купуєте, ґаздо?

Проць визвірив ся на него.

— Я з тобою не говорю! Де ґазда від склепу?! — обізвав ся сердито.

— Що-о-о? Та то все одно: я также продаю!

— Я тебе питаю ся, паршєку, де ґазда від склепу. Чуєш, чи нї?

— Зараз увійде.

За хвилю ввійшов старий жид, сивий як молоко.

— Ви ґазда від склепу?

— Я. Ну або що?

— Продасте менї цвики?

— Чому нї? А яких вам треба?

— Бритналїв. По кілько за крейцар?

— На вагу продає ся.

— Я на вагу не хочу, продайте на штуки.

— Ну! по крейцарю возьму в вас.

Проць як стояв, так обернув ся й пішов. Вибіг старий жид, вибіг малий жидок.

— Вернїть ся, ґаздо, чуєте!

Проць удавав, що не чує. Жидок підбіг за ним і вхопив за рукав, а Проць обернув ся й ждухнув жидка кулаком у груди.

— Уступи ся, кажу, паршєку!

Жидок відскочив наче кіт від собаки.

Тимчасом надійшов старий жид:

— Ну, вернїть ся, що дасьте?

— Я не купую — сказав Проць і чинив ся, що хоче відійти.

— Чому не купуєте? Вам треба цвиків. А, бігме, нїгде не дістанете дешевше, як у мене. Аби я такий щасливий рік мав.

Проць став лагіднїший.

— Як у вас купувати, коли правите, як за рідну маму?

— Ходїть до склепу; якось погодимо ся.

Цїлий час держав ся жид Процевого сардака.

Проць іще не квапив ся йти. Став тай розмірковував у своїй голові, з кілько цьвяками найменше може обійти ся й кілько найбільше може за них дати, аби не рушити тих крейцарів, що в Процихи. Жаль єму було малих пустїїв, що вибіжать проти него й крізь ніс жвиндїти муть: “Дє'! що сте купили в містї?”

Міркував — міркував і як раз доміркував ся до того, що тих три крейцарі від Процихи саме не стане. Така єго лють зібрала, що бувби всю жидову перемолотив.

Оттодї знов підступив до него жидок. Проць затис зуби тай справив до жидка кулак наче довбню:

“Набік, гнидо! бо як тя ковтну тай і не кивкнеш!”

Старий жид, як би нїчо, сїпнув Проця за сардак:

“Ну, ґаздо! що стоїте дурно? Мінї треба вторгувати, а вам купити.”

Зайшли до склепу. Проць став просити жида:

“Бійте ся Бога, Мошку, чи як вам, майте милосердиє. Ви би таки чоловіка облупили. Ви собі розкладїть заробок на всїх мужиків, а не то з одного тай маєство робити!”

Жид став клясти ся; єму се йшло так гладонько й борзенько, як молитви:

“Заробок? Який заробок? Аби я так до завтра дочикав, аби я такий легкий рік мав, аби я так на очи видїв, аби я так з дїтий потїхи діждав ся, як я маю на цвиках хоть крейцар зарібку”.

“Дай Боже, дай вам Господоньку сьвятий, щире вам сего жичу”, сказав Проць тай крутив головою.

“Гадаєте, що не дай Боже? Таки, дай Боже! — Ну кажіть що даєте?”

“Даш зо пять за крейцар?”

Жид плюнув: “Ігі! на твою голову!”

— Гікни матери своїй на гріб! А по штири даш?

Жид скулив ся, як кіт до миши: “Брав бись по штири?”

“Нї! в голову бих ти позабивав. Та гавкай уже раз, по чому?!”

Жид озлобив ся: “Гавкай сам із псами!”

“Їж, дави ся своїми цвиками!” — по сїм слові Проць вийшов, а жид ще крикнув єму на вздогін: “Дам три за два крейцарі!”

Проць обернув ся на порозї: “Ая! Ще ти й прядива додам, абись собі мотуз усукав, та повісиш ся на цвику!”

Вийшовши на вулицю й здавало ся єму, нїби він десь у лїсї, в самій серединї, а то єго з усїх боків вовки обскочили й наважили ся житє взяти. Місто, місто — обдирство, ошуканство, наче хто шептав єму в вухо.

Аж іде Василь, з того-ж села, самою серединою вулицї. В правій руцї батіг, у лївій коновка, в коновцї сушений короп, на шиї дріт, а на голові три капелюхи. Спідний — старий соломяний; середний — новий, суконний, чорний, для себе про сьвято; а верхний — новий, сивенький для синка, Грицка, також про сьвято. Проць до него:

“Заратуйте-ко мене хоть шісткою!”

Василь махнув батогом:

“Куме Процю! та я осьде ледви тлїнний: на гуску соли ми не стало. Бувєм у штайрантї, платив податок. Обібрали до сорочки, обголили до мяса, ледви з душею втїк.”

Проць поплїв ся далї. Розмірковував, розраховував, а то все — не стає й не стає.

“Таки не витякне моїх гроший, треба буде докласти жіночі,” гадкував Проць тай зайшов до другого желїзного склепу. Там так само, як і в першім. До третого, так самого; до четвертого, також так само.

Проць налякав ся; та се й з жіночими не стане. А паця? Що з пацям буде?!

“Мо-ой! аби вас повіхопювало що до лаби, аби на вас хороба тяженька!” закляв Проць серед дороги на ввесь голос та так щиро аж зітхнув. Нїякої ради, нїякого поратунку, хоть сядь тай плач.

Але паця? Паця мусить мати свою вигоду, аби з під землї дістати, аби камінь зубами гризти! Христянин борше витримає й голод і холод, а нїмина марнїє, сохне. Воно не знає пожалувати ся (рахувати: нїмина), що є голодне, що менї студено, що підо мною мокро, але марнїє. А воно до чого здале, як марне? Лиш гріх за него. Христянин не потребує в сало дбати. Най буде худий як хорт, лиш аби робив. А худібка не то; як уже марна, то нїдочого тай решта. А ще паця!

Отак гадкуючи йшов Проць нога за ногою, похнюпивши голову в долину, неначе шукав що по дорозї. I не стямив ся коли вчинив ся перед склепом, де перший раз торгував цвяхи. Жид обізвав ся до него:

“А що? Правда, що нїде нема дешевше? Слухайте Йване, чи як вам. Най страчу: дам вам по два за крейцар, тай то, бігме, нїкому лиш вам! Хочу мати добрий початок.“

“Хіба на сконанє початок”, — бовтнув Проць.

“Я собі рахую початок на завтра.”

Проць задумав ся: “Дайте по три”, спромога процїдив крізь зуби.

Жид усьміхнув ся: “Ну, ну! Коби я сам міг де купити по три!”

В одну мить постановив Проць відоймити гроші від жінки Як мога борше побіг до неї:

— Давай гроші!

— Які гроші? Хрести ся та лїзь у болото!

Проць затис кулаки: “Чуєш, не вповідай менї мудрішки, бом такий добрий, щобим тя зїв!”

Проциха дивувала ся: “Тобі що, чоловіче, ти впив ся? А яж дїтем що скажу?”

Проць сичав здавненим голосом, як гадина: “А тиж яка мама дїтем? Ти не знаєш, як їх забавити?”

“Спамятай ся, Процю, тебе обмарило?!”

“Я тебе як зараз спамятаю, то ти очи повилазать! Ти ґаздиня?! Вона тото не питає, де паця вигодує ся, але до мене: спамятай ся. Мой! Ти така ґаздиня? га?” — справив до неї кулак.

Але Проциха й не рушила ся, а ще й нахилила до него голову: “На! бий, бий мя! чо' стоїш?” — тай захлипала.

Проць, не довго розгадуючи, запхав їй руку в пазуху, витяг платинку з трьома крейцарами й пійшов до жида торгу добивати.

Проциха плакала: жаль їй було за дїтьми, але жаль їй було й на дїти, що через них та не має житя з чоловіком.