Шевченко

Front matter

Сергій Єфремов.

о.

А.

Апостол правди

Апостол правди.

На 50-ті роковини смерти Т. Шевченка.

I.

Дві знаменні дати зійшлися близько в сусідстві одна коло одної. 19 лютого впали кріпацькі кайдани з „людей закованих“, 26 лютого помер Шевченко.

Буває, що такі надзвичайні події збігаються. В цьому разі доля немов умисне зв'язала оці дві події, щоб тим ніби краще й виразніше зазначити й підкреслити глибокий внутрішній зв'язок українського поета з справою цілого життя його — отією боротьбою за визволення селянства. Сам колишній кріпак, що на власній спині зазнав усіх страхів безмежної сили людини над людиною й тільки через свій хист геніяльний та щасливі обставини визволився з кріпацького безголов'я — Шевченко ніколи не поривав кревних зв'язків з кріпаками, раз-у-раз інтереси їхні на першому становив місці. Не дурно свою автобіографію в листі до редактора „Народнаго Чтенія“ він кінчає просто таки розпачливим криком про „страшное уразумѣніе своего прошлаго“, куплене ціною надмірного силкування, щоб не загинути. „Это уразумѣніе, — пише Шевченко, — ужасно Оно тѣмъ болѣе для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которыхъ мнѣ было тяжко вспоминать въ своемъ разсказѣ, до сихъ поръ крѣпостные. Да, м. г., !“ Приїздячи до рідних околиць, Шевченко раз-у-раз єднався з кріпаками, воліючи бути з ними, нїж в одному товаристві з „душевласниками“; до нас дійшли зворушливо-сердечні спомини про його тих простих людей, що чули в поетові свого приятеля найщирішого та невтомного оборонця, який раз-у-раз про їх думав і їхньою долею болів. По смерти Шевченка серед народу по рідних сторонах цілі легенди виросли про його піклування за свій народ під'яремний. Одна з тих легенд, що й досі живе серед селянства, переказує дуже популярну чутку, що поет і не вмірав зовсім, що замісць його когось иншого поховано, а він тільки не хоче виявляти себе перед людьми аж поти, поки „справжня воля“ не прийде: тоді, разом з нею, й Шевченко з'явиться, щоб дати лад людям і зробити порядок у народньому житті. Воля і Шевченко — це, можна сказати, неподільні розуміння в народньому світогляді, і твердо в йому й на-віки врізьбилася думка, що Шевченко й був тим, хто людям „волю писав“. По селянських хатах на Україні не рідко побачити характерне поличчя-портрет поета в простому кожусі й шапці, поставлений разом з „богами“ на покуті; так само не рідко знайти і його „Кобзаря“, захованого як скарб найдорожчий на дні прадідівської скрині загорненим у сувій доброго полотна. Не зовсім може ясно й свідомо, але надзвичайно влучно і цілком справедливо народ оцінив свого геніяльного заступника: боротьба з кріпацтвом таки й справді була першою й най- більшою справою в житті Шевченковім. Добрий та лагідний — Шевченко зовсім иншим робився, коли мова мовилась про заступників та оборонців кріпацького ладу. Він увесь тоді напружувавсь, серце запалювалось, очів огнем брались і всю глибоченну назневисть своєї страдницької душі до одвічної неправди виливав він тоді у вогневих словах своїх пісень, ні на кого не зважаючи, ні осіб, ні становища не милуючи. Безнадійно хворий, стоючи вже на божій дорозі перед лицем таємничої вічности, накидає він тремтючою рукою останні свої могучі закиди проти „людей неситих“ і в оборону „малих отих рабів німих“, неначе поспішаючись усе виявити, що наказувало йому велике його серце. На смертельному ліжку нетерпляче роспитує про справу з селянською реформою, журиться і побивається, обертаючись од надії до непевности й остраху за долю рідного народу. Як знаємо, тільки тиждень перед смертю Шевченка великий акт визволення підписано, але й тут доля немилосердно собі з поета зажартувала: оповіщення маніфесту одкладено, і Шевченкові так таки й не довелось побачити його на власні очі, щоб промовити своє „нині отпущаєши“. Як Мойсей — помер і він на порозі землі обітова- ної… Усе життя й діяльність Шевченкові дають, коли по правді говорити, такий тяжкий акт обвинувачення проти системи пригнічення й самовправства, що ледве чи можна другий такий і знайти, рівний своєю силою, цілістю й безпосередністю. І глибоченний сенс криється в тому, що роковини визволення з неволі кріпацької одбуваються поруч роковин смерти нашого поета, сплітаючи в одну неподільну цілість згадки про великий акт соціяльної справедливости і про великого борця за ту справедливість. Пам'ять про Шевченка на-віки цим сплелася з найкращою стороною його літературної й громадської діяльности.

Коли вийшов Шевченко на літературну ниву, відроджене в XIX в. українське письменство вже перебуло першу — организаційну, скажу так — добу свого розвитку. На чолі його стояли такі визначні таланти, як Котляревський, Артемовський-Гулак, Квітка, Костомаров, Метлинський та ин., що зразу взяли певний тон що-до справ дійсного життя, які тоді долягали людям на Україні. Глибоким демократизмом віє од цих початкових сторінок молодого письменства, і такий напрям запанував у йому традиційно аж до останніх часів. Мовою кріпаків, поневоленого народу, заговоривши, воно, оте „мужицьке письменство“, повинно було, певна річ, говорити й про те, що найдужче боліло народ — про його муки, потреби та інтереси. І воно про це говорило. В письменстві, таким способом, Шевченко знайшов потрохи, деякою вже мірою, підготовлений ґрунт, щоб кинути в його найкраще насіння української думки. Та не вважаючи на цю спільність у настроях Шевченка з його попередниками, була між ними й велика ріжниця, що зараз же виявилася в тому запальному напруженні, з яким ударив Шевченко на те, що мав за вороже народові. Разом з тим саме розуміння ворожого він так поширив, що далеко позаду лишив своїх попередників, на таку широту неспроможних просто вже з причини соціяльного свого становища.

Справді — Шевченко був продуктом зовсім иншої соціяльної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, нїж ті письменники, що були перед ним. Коли не рахувати 2–3 чоловіка „разночинців“, то́ були все панського коліна люде, — він був кріпак, що вийшов із самого споду соціяльної пирамиди й знав народнє життя, не тільки згори на його поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То́ були знов же мало не одним лицем люде з лівобережної України, де національні стосунки не так тяжко поплутались, — він був з правого боку Дніпра, де соціяльна безодня між паном та кріпаком ще глибше позначилась і ширше розсунулась через національну та релігійну ріжницю між паном-поляком-католиком і кріпаком-українцем-православним. Національні та релігійні ознаки тут ще дужче заострювали й так напружені соціяльні стосунки поміж покріпаченою масою та жменькою дармоїдів, і все, що виносилось по-над кріпацьку масу, вже тим самим уважало себе за щось вище і з національного та релігійного погляду і справді було зовсім чуже народові й вороже. Та й сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народніх масах одбивалась, нїж на лівому боці. За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні — гайдамаччини і йому, малому, „не раз довелось за титаря плакать“, слухаючи з свого куточка оповідання про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питаннів про світ, людей та стосунки людські. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли повстали не дитячі запити в малій голівці.

Давно те минуло, як мала дитина, Сирота в ряднині — я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки — малими ногами Ходив я та плакав та , …

(„Гайдамаки“, епілог).

Людей сироті не було — були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло — „великий катюга“; був дяк-учитель — перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, „поселилъ во мнѣ на всю жизнь отвращеніе и презрѣніе ко всякому насилію одного человѣка надъ другимъ“; був другий учитель-маляр, що замісць науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хиромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не доглядів кебети „ні до шевства, ані до бондарства“; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність „только молчаніе и неподвиж- ность въ углу передней“, караючи ляпасами й різками за всякий живий по́рух дитячої вдачі; був цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хиромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця… Легко зміркувати, що́ перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі роскішні екземпляри двоногої звіроти, що засивали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у хлопця разом з искрою протесту була віра в людину й невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпака-художника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й нашептало йому натхненних пісень. Року 1840-го Шевченко був уже автором „Кобзаря“, р. 1841 з'явились „Гайдамаки“. На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діяпазон голоса й така сила геніяльного розмаху, що перші ж його пісні звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще може висловив вражіння од дебюту Шевченкового старий Квітка, що йому аж волосся на голові до-гори встало, коли почав читати „Кобзаря": „я його притулив до серця, — писав ветеран українського письменства до новака, — бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу“. Коли Шевченко скінчив академію й року 1845-го поїхав на Україну, щоб оселитися в Київі і жити й працювати для рідного народу — він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люде, як на національного, мовляв Куліш, пророка. В Київі знайшов Шевченко цілу вже громаду ентузіястичної молоді, а на чолі серед неї Костомарова та Куліша, і на якийсь — правда, дуже короткий — час Київ робиться центром українського життя, тим живцем, стукання якого розноситься по всій Україні. Тут, серед згаданої громади, повстають і перші свідомі зародки громадсько-політичної програми українства, яка своєю глибиною й широтою попередила де в чому ідеї навіть пізніших часів і наложила свою печать на все наступне українське письменство. Цей новий напрям українського громадського життя виявився в организації Кирило-Мефодієвського брацтва, а в письменстві найкращим його заступником зробивсь Шевченко.

II.

Київ — історичний і природний центр України — був найзручнішим місцем, де б могли прокинутись серед українців нові думки. І давня історична традиція цього культурного огнища, що нагадувала про діяльність старих брацтв і ними зв'язувала сучасне з першими початками культурного руху, і становище його географичне — по середині української землі коло найбільшої її артерії, Дніпра — все це тому як найдужче сприяло. Тут, як писав близько того ж часу Гоголь, „дѣялись дѣла старины нашей“; тут стрівалися між собою аж три слав'янські національности — корінна місцева українська, дужа своїм впливом польська й офиціяльна російська, і це вже одно навівало думки про по- требу якогось порозуміння між національностями, то-б-то ставило національну справу гостріше, нїж де инде на Україні. Тут, нарешті, не за довго до того часу засновано другий на території України університет, що стягав до себе найкультурніші сили з усього краю. Який добрий був у Київі ґрунт для громадських организацій і як він справляв їх до національного питання, бачимо з того, що ще 1818 року повстала тут одна з найцікавіших масонських лож — „Соединенныхъ Славянъ“ з виразними ознаками федеративного принципу в основі своєї програми. В цій ложі, як пише історик масонства в Росії, д. Семевський, „членами были многіе поляки, русскіе и малороссы, и самое названіе ея показываетъ стремленіе къ установленію дружественныхъ отношеній между этими тремя составными частями мѣстнаго населенія“. Трошки згодом, р. 1823–1824-го, тут же, в Київі, працювала таємна спілка декабристів „Общество Соединенныхъ Славянъ“. Федералістичні традиції обох цих товариств, видко, не пропали в Київі, бо можна завважити деякі ідейні звязки між їми та Кирило-Мефодієвським брацтвом: відомо, що під час трусу в Костомарова р. 1847 між иншим знайдено „Докладъ слѣдственной комиссіи“ в справі декабристів, де була мова й про „Общество Соединенныхъ Славянъ“. Таким чином самою природою Київ ніби призначений був сказати своє слово в українському національному рухові, і опізнившись проти Полтави й Харькова, він зате вимовив його дужче й виразніше, поставив на новий шлях увесь український рух, надавши йому тих рис демократичного федералізму, які письменство наше пригорнуло й донесло аж до останніх часів.

Як згадано вже, в половині 40-х років у Київі зібралася громада української молоді (Гулак, Білозерський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузський, Посяда й инші) і серед неї р. 1845-го з'явився колишній кріпак Шевченко з ореолом величезного таланту поетичного, з кипучими планами роботи на користь рідного народу, з вогневими піснями про минулу й сучасну його недолю та голосним протестом проти всякої кривди. „Спів цей, — писав згодом у „Хуторній поезії“ Куліш, — був для неї (молоді) во-истину гуком воскресної труби архангела. Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полом'яний язик, то це було тоді в Київі“. Цей настрій високий найкраще вилився в организації брацтва під патронатом, свв. первоучителів слав'янських Кирила та Мефодія з красномовним девизом: „и разумѣете истину и истина свободитъ вы“. Іниціятором цього товариства, з якого нова починається доба в історії української свідомости й громадського руху, був певне Костомаров, повстало воно р. 1846 і в момент арештів мало близько сотні членів. То було товариство не старих масонських лож, що поринали в туманних абстракціях та містичних формах. Братчики наші зійшли з високого неба на грішну землю і просто взялись думати, як би громадське лихо полагодити, даючи цим високе свідоцтво і своїм громадським ідеалам, і політичному розвиткові. Мета брацтва була — ширити поміж слав'янами ідеї єднання й федерації на основі непорушної волі й автономности кожного народу, що пристане до загально-слав'янської федератив- ної спілки, — братчики згадали в своєму статуті: великоросів, українців, поляків, чехів, лужичан, ілліро-сербів та болгар. Кожен народ, як домагалися братчики, повинен мати „правленіе народное“, складаючи окрему республіку („Рѣчь Посполитую… не слитно съ другими“) і порядкуючи всіма своїми справами самостійно й незалежно від инших: „чтобы каждый народъ имѣлъ свой языкъ, свою литературу, свое общественное устройство“. За орган федерального уряду мав був правити сейм („славянское собраніе“), складений із послів од усіх згаданих народів, — до його компетенції належали б спільні справи. У кожній республіці на чолі екзекутивної власти мав стояти обраний на час „правитель“; так само виборним і так само на час мав бути й „правитель" цілої федерації. Далі на прапорі брацтва стояла загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привилеїв, а надто „искорененіе рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ“, загальна народня освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. и. Що-до способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то за найбільш відповідні вважали братчики — виховання молоді, росповсюдження серед народу освіти й літератури, і взагалі мирну пропаганду своїх ідей „сообразно съ евангельскими правилами любви, кротости и терпѣнія“, підкресливши спеціяльно, що єзуїтське правило: „цѣль освящаетъ средство — общество признаетъ безбожнымъ“. Гостріше, нїж статут, були прокламації, особливо — до „братьевъ великороссіянъ и поляковъ“. І коли статут характеризував загальну по- літику братчиків з слав'янофильського боку їхньої програми, то прокламації цікаві з иншого погляду — як спроба конкретизації загальних принципів, прикладання їх до місцевого ґрунту, — значить, з національно-українського боку. Братчики виступають тут просто від імени України — „нищей сестры вашей, которую вы распяли и растерзали“, і закликають великоросів та поляків прокинутись для справи „общаго спасенія“, занехаяти обопільну ворожнечу й зненависть і збудувати слав'янську спілку на основі рівности, братерства й любови до людскости. В другій прокламації братчики обертаються до земляків і, переказавши головні пункти з статута, кінчають так: „вотъ, братья украинцы, жители Украины обѣихъ сторонъ Днѣпра, мы даемъ вамъ это на размышленіе; прочитайте со вниманіемъ и пусть каждый думаетъ, какъ достигнуть этого, и какъ бы лучше сдѣлать. Много головъ — много умовъ, — говоритъ пословица. Если вы объ этомъ станете прилежно думать, то когда придетъ пора заговорить объ этомъ, Господь даруетъ вамъ смыслъ и уразумѣніе“.

Це був видимий розмир з старим духом традиційної лойяльности та байдужости до соціяльно-політичного ладу, братчики зважились викликати на герць тодішню систему темного деспотизму, і такий виклик міг би великий мати вплив на формування демократично-федералістичних думок для цілої Росії, як би для такої роботи хоч трохи сприяли умови тодішнього життя. Та їх тоді й познаки ще не було і герць, як знаємо, скінчився для неоглядних ідеалістів дуже нещасливо: брацтво, що саме починало зав'язуватись, розпорошено по світах, братчиків завдано до в'язниць та на заслання, і на тому й стала їхня робота.

Але не зовсім: ідеї брацтва не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму.

III.

Перші поезії Шевченкові належать до кінця 30-х років і в них молодий поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфичних обставин українського життя тих часів. Але і в цих перших спробах недосвідченого пера видко вже руку великаго майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну. Разом з такими творами, як „Причинна“ і „Тополя“, з'являється цілком реальна що-до способу трактування теми „Катерина“; поруч яскравих, колоритних малюнків історичних, як „Тарасова ніч“, „Іван Підкова“ з сумовитим жалем за славним минулим України — стоять такі високою свідомістю переняті — принципіяльні, скажу так — твори, як „На вічну пам'ять Котляревському“, „До Основ'яненка“, „Перебендя“. Це бренить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим —

Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться, Було колись — панували, Та більше не будем („Тарасова ніч“),

але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що „над дітьми козацькими поганці панують“… Через те може й обертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинично розбиває всі сподівання.

Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! („Іван Підкова“), —

каже поет, шукаючи в принадних малюнках минувшини спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасности де далі — все більшу й більшу бере силу над поетом, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знов пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:

Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернеться козаччина, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани.

Ціла низка отих болючих „не“ що-до минулого, суцільне нехтування його тим дужче роскриває поетові очі на сучасне, і він бачить, що Україна

Обідрана, сиротою По-над Дніпром плаче

на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо обертається до ворога:

Смійся, лютий враже, Та не дуже! („До Основ'яненка“).

Не вважаючи на свою офиціяльно невелику й досить припадкову освіту, геніяльною інтуїцією роз- бірає Шевченко і давню славу рідного народу, й сучасні його злидні; творчим летом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях: „На вічну пам'ять Котляревському“ та „До Основ'яненка“ і дає образ натхненного кобзаря пророка в „Перебенді“. По смерти Котляревського на Україні

Все сумує, — тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре Кобзарь, бо на-віки Його привітала („На вічну пам'ять К-му“).

Слава минулого не вернеться, як реальна дійсність — то правда, але й „не поляже“ вона, а вічним буде свідком того —

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти, —

і вже тим самим робиться вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної — великої й вільної творчости народньої в слові.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, слава наша, Слава України —

могуче голосна слава, та сила, що підійме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.

Ось який довгий шлях пройшов Шевченко на першій ж порі своєї діяльности, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне, нічого, що порівнялось би з цими заява ми, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко росплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв'язати їх в одну велику цілість, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежности в ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльности Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння не в лихій волі окремих людей, а в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він все ж приймає їх немов якісь абстракції, бо одриває від того загального ґрунту, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лихого бувають „злії люде“, або й просто „люде“, — як от у цьому уривкові з „Катерини“:

Люде б сонце заступили, Як би мали силу, Щоб сироті не світило, Сльози не сушило.

І це звичайнісенька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні єреміяди, і тільки хиба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає й конкретніші підстави лиха в соціяльних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціяльною барвою („ляхи- “), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первістній невинності, не здужаючи зв'язати окремі факти в цілу систему й знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.

Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забіраючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомісць досвіду, — „і я прозрівати став потроху“, каже Шевченко в поезії „Три літа“, яку взагалі можна вважати за поворотний у світогляді Шевченковому пункт. Найбільше прозрів він, коли вернувсь на Україну й знову віч-на-віч став із своїм смертельним ворогом — неволею, отим кріпацьким ладом, що милійони жертв держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого — ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Київі братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний проказали шлях, і вже діло поета було добрати їм блискучої поетичної форми, перелити в огневе словой гострими стрілами послати в ворогів одвічних добра і правди. Муза Шевченкова, мовляв Куліш, „запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього“; з-під пера його, не лічучи дрібніших перлин високої лірики, один по одному виходять такі достиглі з громадського боку твори, як „Чигирин“, „Єретик або Іван Гус“, „До живих і мертвих“, „Кавказ“, „Невольник“, „Наймичка“, в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість. Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хто зна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, як би не спіткала його відома катастрофа 1847-го року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч зразків натхненної громадянської поезії низав перлини незрівняної найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато де-чого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за „поему вільного народу“ вважали, поруч зразків високого героїзму й чимало темного, ганебного показує, що багато з національних героїв не що инше, як

Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття;

що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди точили вони кров із рідного народу

І нам синам передали Свої кайдани.

Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого, не скаламученого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і — як останній акорд лунає:

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата („До живих і мертвих“…).

„Найменший брат“, що практично й перше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підпомогу вже цілу ідеологію. Ради „найменшого брата“ Шевченко здіймає бунт проти соціяльного укладу, проти державних форм, проти релігійних установ — проти самого Бога, що ніби то потурає на кривди та знущання з народніх мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотности, ні літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз-у-раз поет вертається до об'єкту своєї великої любови і з його погляду все міряє і всіх судить.

Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народности привів Шевченка до активної любови до конкретного народа; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переложив на соціяльну систему й державні установи. Почуття зросло до непереможного переконання, до готовности душу свою положити за рідний край.

Я так її люблю, Мою Україну убогу, Що . . . . . . . . . . . . . За неї душу погублю („Сон“). —

кров'ю серця пише на чужині Шевченко. Таку ж любов заповідує він і всім землякам своїм.

Свою Україну любіть, Любіть її… во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося знов?“) —

озивається Шевченко з-за ґрат Петропавловки. Рідний край та думки про його тільки й піддержують великаго страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерти зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й

Хоча серце замучене, Поточене горем Принести і положити На Дніпрових горах („Сон“).

І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,

Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить („В неволі тяжко“).

Але навіть свої найгірші особисті муки, які завдає розлука з усим, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Навіть під час найглибшої туги, коли посідає людину холодна байдужість до всього на світі — сама думка про рідний край викликає у Шевченка щирий гнів, що чергується з стогоном од свідомости несили своєї. Нехай усе байдуже, все однаково, — криком виривається у Шевченка —

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять лукаві і в огні Її окраденую збудять, — Ох, не однаково мені! („Мені однаково“).

Я не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до його рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його життєпис — це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убійчими обставинам околишнього життя й на-останці таки перемагає їх силою свого духа.

IV.

Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченковому зайняв „найменший брат“, особливо з того часу, як поет „став прозрівати“ й одкри- лись йому всі таємні суперечности сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло „найменшого брата“ — кріпацьку неволю, — не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям, честю й совістю та добром другої . З цього погляду Шевченко завжде однаковий був і ніколи й згадувати не міг про народню неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.

Скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть, гинуть У ярмах лицарські сини („І виріс я на чужині“).

Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу, так і одна була у його непримиренна зненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромисів і всю силу, на яку тільки спромігсь його талант великий, зібрав, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку „Кобзаря“ передрукувати, щоб показати уповні аболіціонистську поезію Шевченка. Він певен, що „історією-правдою“ з сфери кріпацького права саме пекло можна перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісеньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народа. Земля — прекрасна, чиста, — казав Шевченко, — рай, але що́ люде зробили з того раю!

Хиба ти не бачиш, Хиба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися! А я полечу Високо-високо за синії хмари: Немає там власти, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки здіймають, З шкурою здіймають, бо нічим обуть Панят недорослих. А он роспинають Вдову за подушне, а сина кують — Єдиного сина, єдину дитину Єдину надію — в військо оддають, Бо його, бач, трохи… А он-де під тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщині жне („Сон“).

Скрізь „кров та сльози та хула — хула всьому“. „На чистій, широкій, на вольній землі“, у своїм раї, люде пекло розвели. „Занапастили божий рай" лихими вчинками своїми. І Шевченко показує нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять; перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати, і тихі та тверезі богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього, і щедрі роскішники-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать, і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські… Образи кріпацького лиха звичайно доминують у нашого поета, — та инакше й не могло бути: „по плоті й по духу син і рідний брат нашого безталанного народу“, кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки животіло те, що найбільше пекло́ й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була немов метою цілого життя нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він того дня, коли

Спочинуть невольничі Утомлені руки І коліна одпочинуть Кайданами куті („Подражаніє Ісаії“).

Поет хитається між надією, що „останню“ копу дожинають кріпаки на панщині („Сон“), та зневіррям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.

Болить і плаче і не спитъ, Мов негодована дитина („Я не нездужаю“)

поетове серце за таких хвилин тяжкого зневірря; йому здається, що вже нічого дожидати добра, що не прийде сподіване визволення — і він подає досить гострі рецепти на те, як „збудить хиренну волю“...

Бувши прихильником соціяльної волі, рівности і братерства, Шевченко над усе ненавидів усяку неволю, всякий гніт, хоча б звідки вони виходили і в яких себе формах виявляли. Може через те й минувшина України спершу так його була захоплювала, що там бачив він не самий гніт і поневолення, а й боротьбу з ними, фактичне вживлення принципу рівности, коли

Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела („Чернець“).

І от, обертаючись до сьогочасности, Шевченко дуже добре зрозумів зв'язки між поневоленням соціяльним та політичним і через те був палким апостолом і політичної волі. Той лад, що попускає на гніт і неволю над милійонами людей на втіху малої купки — він ненавидів однаково з кріпацтвом, бо тямив, що одна неволя другу родить і підсилює, одна з одної підпомогу має. В поезіях „Сон“, „Кавказ“, „Юродивий“ та инших показує Шевченко те лихо, що від політичної неволі виходить, і знов таки трудно знайти другого поета, що б так умів вишукати дошкульне місце у супротивника й такого завдати тяжкого удару, не лякаючись за це кари од розгніваного ворога. Тонка іронія, безощадний сарказм, обурення гнівне — все пускає він у діло, щоб здискредитувати систему гніту й безправности. Кожен освічений чоловік знає певне Шевченків образ країни, де