Марко Вовчок

I. Помер Марко Вовчок…

Рука машинально написала цю початкову фразу і спинилась, бо коли акт физичної смерти безперечно відбувся і його можна засвідчити й офиціяльними документами, то далеко не такий уже безперечний факт — над ким він одбувся, в якій мірі померша особа була справді Марком Вовчком. Коло цього ймення так багато зібралося непорозуміннів і такою загадкою окутано воно, що напевне сказати: оце свіжо помер іменно Марко Вовчок — ледве чи зважиться чоловік, хоч трохи тямущий в справах українського письменства. Марко Вовчок дійсно помер, але коли саме — невідомо; знов і тепер же дійсно хтось помер, але хто саме — то ж невідомо, — такий заплутаний зміст має ота проста фраза — помер Марко Вовчок. Може згодом плутанина й росплутається, але поки що, краще буде взяти загальніше формуловання навіть такого, здавалося б, простого факта, як смерть. Певніше буде сказати так: померла людина, з особою якої формально звязано одну з найцікавіших сторінок в історії нашого письменства; людина, що блиснула була на нашому літературному небосхилі „зіронькою святою“ і якийсь час стояла в центрі нашого літературного руху; людина, на яку покладено великі надії й сподівання, яку сам Шевченко привітав був, як свою наступницю й літературну дочку… Померла і — непомітною пройшла ця подія серед нашого громадянства. Кілька коротеньких, неначе з повинности складених, некрологів, от і все, чим озвалося воно на смерть колишнього „властителя думъ“. Я вмисне не поспішався з своєю статією, я хотів перевірити своє вражіння: я чекав, чи не викличе смерть цієї людини живішу увагу, чи не розбуркає інтересу до неї й чи не виллється він у якій-небудь формі, — хоч споминків чи що. Ні, нема нічого, й по сей день нема…

І може статись, що й не буде. Бо коли щиро та по правді говорити, то в оцій холодній невважливості, з якою при- няло наше громадянство звістку про смерть Марії Олександровни Лобач (таке було, здається, останнє її прізвище), нема нічого несподіваного і не тільки це через те сталося, що в наші часи усякі нагальніші, болючіші події часто застують чисто літературні справи. Причина, що ні одне серце не відгукнулось болем, не забилось живіше і не знайшло у себе в глибині ніяких ниток інтимного звязку з помершою, лежить далеко глибше і в иншій, мовляв, плоскості. Ми поховали чужу людину, а на такому похороні, натуральна річ, що помянувши „за-для годиться“ небіжчика, люде за-раз обертаються до своїх справ і вже більше про його не згадують. Як український письменник, Марко Вовчок помер давно, — так давно, що зробився вже мало не мифичною якоюсь істотою, яка не будить живіших почуваннів, не викликає гіркого жалю за собою, про яку можна говорити тільки додержуючи історичної перспективи. Ще давніше, може, втратив він живі звязки з українським життям, так що серед старих людей тугу за небіжчиком давно вже остудило й вивітрило життя, а серед молодшого покоління ймення його нічого не викликає в памяті такого дорогого, за чим би поривав жаль або свідомість великої втрати. Та й не тільки з українським життям у Марка Вовчка порвалися звязки, бо коли взяти підписані цим псевдонімом останні російські твори, то можна побачити, що й з них так само життя видихалось. Я, напр., пам'ятаючи свої давні вражіння од „Народніх оповіданів“, з цікавістю взявся був до надрукованої років тому з десять у „Русской Мысли“ повісти, — зараз не пам'ятаю заголовка, — але кинув, не дочитавши: ростягла, нудна і нецікава, хоча і з претензіями на дотепність та юмор, варіяція Гоголевих старосвітських поміщиків, до того ж окарикатурена до останньої міри. Не міг підігріти інтереса серед нашого громадянства і недавній виступ Марка Вовчка з українським оповіданням у „Кіевской Старинѣ“: чудова мова, гарна техніка — і брак усякого змісту. Не того, не того треба тепер, думалося, читаючи „Чортову пригоду“: старою цяцькою людей не привабиш.

А отже був час, коли підписані псевдонімом „Марко Вовчок“ твори викликали велике зацікавлення і притягали до себе загальну увагу, та й не тільки серед української, але й російської публіки. Про українську зараз не говоритиму, — там панував ентузіязм та фурор; але нагадаю, що творам Марка Вовчка присвячує одну з більших критичних праць не хто, як Добролюбов, що перекладає українські оповідання Вовчкови на російську мову сам Тургенев, тоді вже широко звісний автор „Рудина“. Це одно вже говорить надто виразно про те вражіння, що зробили були в свій час твори Марка Вовчка. І таку увагу автор заслужив, інтерес не був викликаний і розігрітий штучними способами: в перших творах Марка Вовчка справді виявився завдаток сили не аби-якої, зародок письменника, що вмів ударити по серцях і коли не вести за собою громаду, то бодай позначити напрям, кудою треба проступати в житті. Тут у його творах зійшлося разом усе: і гарна, принадна артистична форма, і чудова, щиро-народна мова, і глибокий, серйозний зміст, і вміння зачепити найчутливіші струни в серці читача, і знання та досвід життьові, і вольнолюбиві, гуманні погляди. Як же воно сталось так, що завдаток пропав марно, що багатий надіями зародок письменника не розрісся в справжнього письменника, що гарний пуп'янок прив'яв і не розвинувся в пишну квітку, якої можна було по йому сподіватись? Чому замовкло те пульсовання життя, що пробивалось було в перших творах Вовчкових? Де причина того, що як не як, а визначний талант занапастився і звівся, можна сказати, ні на що? Далі я спробую дати відповідь на ці питання, повні для нас великого і теоритичного, і практичного інтересу, а тепер кинемо загальний погляд на твори Марка Вовчка, бо вони ж повинні постачити нам матеріялу на ту відповідь.

Попереду одна увага про псевдонім „Марко Вовчок“. Формально він належить Марії Олександровні, що тоді була дружиною Опанаса Марковича але коли на Україні відомо зробилось, що Марія Олександровна зроду великоросіянка, то авторство її з першого ж разу почало видаватись дуже непевним. Говорили, і не без підставно що важко чужородній людині, до того ж не живши ніколи довго на селі між народом, так чудово спізнати мову і життя українського народу, так глибоко увійти у всі нюанси народньої гутірки, з таким умінням користуватись з найтонших варіяцій народнього словаря і синтаксиса. Висловлювано догадку, що мусіла бути близько Марії Олександровни инша людина, що своїм співробітництвом вирівнювала і доповняла в „Народніх оповіданнях“ те, чого бракувало авторці, — і такою людиною загальний голос називав Опанаса Марковича. Сам Опанас ніколи й словом не згадував про своє співробітництво і навіть розмовляти про це не любив, збуваючи всі роспитування і сумніви що до авторства його жінки лаконічним „талан та й годі“ і, як каже його біограф „унесъ в могилу тайну псевдонима „Марко Вовчокъ“. Так само й Марія Олександровна не озвалась на запитання з якими до неї навіть друком обертались, і не виявивши нічого, що могло б розвязати питання, покрила тайну в другій могилі. Найважнішим аргументом за співробітництво Опанаса Марковича в літературній праці Марка Вовчка було свідоцтво людей, що близько стояли до подружжя Марковичів у той період, коли повстали „Народні оповідання“. Так Куліш, що друковав перше видання їх і через те міг знати де-що таке, що ширшій публіці було невідоме, категорично запевняє, що „ті оповідання писали вдвох Марія й Опанас і в історії української літератури мусимо їх двох уважати одним письменником“. Другим аргументом було те, що, як пише Огоновський, „коли вмер Опанас Маркович (1867), то й Марія вмерла для літератури української“, і такого вражіння не може затерти навіть „Чортова пригода“ надрукована аж р. 1902, бо це оповідання нове було самим тільки фактом своєї появи й любісенько могло бути написане ще за старих часів спільного співробітництва обох Марковичів. Добру підвалину до цих аргументів може дати аналіз форми і змісту творів Марка Вовчка. Цікаво справді порівняти стиль, мову і навіть зміст перших оповіданнів в тими, що появилися вже тоді, коли Марковичі жили нарізно. Ріжниця між ними така велика, що мимохіть кидається у вічі навіть недбалому читачеві, а надто ріжниться формою і змістом як раз той томик оповіданнів, що вийшов р. 1865 („Кармелюк“, „Невільничка“, „Дев'ять братів“ і „Ведмідь“) і в якому Опанас ледві чи міг брати безпосередню участь. Коли перші оповідання своєю формою — щире злото, то в останніх зовсім инша, мовляв, хода: замість поважної лаконічности і стислости виразів — розтягнуте розбалакування, розволікання „мыслію по древу“; замість обрубих, наче кованих фраз — довгі, часто поплутані періоди, ніби не одна рука їх писала, та не одна й голова думала над ними. Знов таки і зміст останніх творів здебільшого взято не просто з життя, а з народних переказів, пісень, казок та инших посередніх матеріялів. Автор, що перше обома руками черпав із криниці життя, тепер наче й наблизитись до неї боїться і воліє брати сюжети не з самого життя, а з його зеркала. Ріжниця сягає так далеко, що навіть українського м'ягкого ландшафту не пізнати в тих змальованих на швейцарський зразок горах, скелях та бескеттях, наїжених соснами, які так часто зустріваєш в останніх оповіданнях Марка Вовчка. Ясно, що хтось мусів і перші ретушувати, докладаючи своїх рук і до форми їх, і до змісту, — і цей „хтось“ найбільше припадає до Опанаса Марковича.

Як не як, а не вважаючи на ці аргументи, тайна лишилась тайною, „загадочний“, як каже біограф Марковича, псевдонім таким і остався, коли не придбав ще більшої загадковости, припечатаний аж двома могильними печатьми. Може бути, що ніякого нового ма- теріялу, що поміг би ту загадку відгадати, так таки й не прибавиться вже. Та я й не маю на думці відгадувати її в усіх деталях. Питання, хто і в якій мірі брав участь в літературному псевдонімі „Марко Вовчок“, якого не порішивши, біограф Марковичів, а почасти і історик літератури, й ступити не може, це питання для критика такої ваги не має. У критика перед очама об'єктивний факт — твори данного письменника і суб'єктивне питання про особу автора він може од себе одсунути, обертаючись до його тільки тоді, коли особа автора як небудь особливо одбилась на його творах. Тоді тільки доводиться данні обєктивних фактів, що виявляються в творах письменника, доповняти й виясняти данними суб'єктивної біографії. Для мого завдання досить буде тієй загальної гіпотези, що Марко Вовчок — спільний псевдонім Опанаса і Марії Марковичів, найкраще, до речі сказавши, угрунтованої в згаданій вже біографії Опанаса Марковича.

II

Перші оповідання Марка Вовчка побачили світ в другій половині 50-х родів, тобто по Кримській кампанії, що відіграла таку саму велику ролю в історії Росії, як за наших часів війна з Японією. То був саме час, коли пролетіли перші ластівки визволення, коли прокинулись перші надії на инше життя, заморожені холодною, систематичною реакцією лютих миколаєвських часів. Війна 1854—55 р.р. виявила таку „мерзость запустѣнія“ державного ладу в Росії, що навіть невидющим роскрились очі. На гнояному грунті кріпацтва пишною квіткою процвіла всевладна бюрократія та безоглядний централізм з усіма їх наслідками — безборонним надсильством та самоволею, безмежним та хабарництвом, безпросвітною темнотою, неуцтвом, голодом та убожеством народніх мас, рабськими інстинктами „командующихъ“ класів і т. и. і т. и. І от коли всеросійська болячка під Севастополем луснули, то сморід од неї розійшовся по цілому темному царству і навіть у бюрократичних сферах показав, що так далі жити не сила, що треба якісь инші форми державно-громадського життя знайти, бо инакше колос на глиняних ногах легко може завалитися й під руїнами своїми поховати й саму бюрократію, що раз-у-раз висовувала свої наперед власні інтереси, замазуючи їх династичними. Скресла товста крига реакції, що нічому живому просто дихати не давала. Хоч не хоч, а треба було підсипати грунт, на якому повисипа́ли оті болячки, треба було старий державний лад так підлатати, щоб він міг іще животіти, хоч і втративши середньовікові підвалини. В бюрократичних сферах заговорено про те, про що не то заїкатися — думати за попередніх часів було заказано. Цареві Олександрові II самому вкладають в уста знамениту фразу: „Треба дати волю зверху, поки її не здобуто знизу“. Страх перед „волею знизу“ захитав до того часу непохитні мури кріпацтва; почались практичні заходи коло визволиння кріпаків з нової неволі єгипетької. Справа провадилась, правда, старим бюрократичним шляхом і осередком праці були бюрократичні комитети, де й закипіла боротьба між прихильниками та ворогами реформи. Громадянство властиво не мало на неї безпосереднього впливу, але поки там, на горі, вагались та сім разів одмірювали, не зважаючись ніяк одрізати, повстав дужий визвольний рух серед тієї частини інтелігентного громадянства, що давно вже на кріпацтво давилося свідомо й ненавиділо його з усієї душі, та тільки мало уста замазані, щоб ширити свою Ганнибалову присягу поміж ширшими кругами людности. Визвольний рух знайшов притулок собі в письменстві. Друковане слово, що вперше зітхнуло вільніше після божевільної цензури попереднього часу, взяло на себе велику мисію спопуляризувати визволення кріпаків із неволі на такій основі, на якій зручніше було б народові ставити будівлю нового жаття. Скасування кріпацтва було тоді кардинальним питанням часу, питанням над питаннями; всі інтереси, думки і діла кращих людей в Росії сконцентрувались коло його і все сходило на те, що Карфаген кріпацтва, ота твердиня старого ладу повинна й мусить упасти. Поступова частина громадянства не могла скласти руки аж доти, доки Ганнибалова присяги, що нею заприсяглись були проти кріпацтва ще кращі в Росії люди 40-х років. І от поки в бюрократичних комитетах змагалися за реформу, вагались, інтригували, вигадували, щоб і кози були цілі та й вовкам без поживи не лишитись, — тут, серед громадянства, народилися цілі лави ідейних борців за повий лад. Одним із кращих здобутків того руху в українському письменстві й були „Народні оповідання“ Марка Вовчка.

Українське громадянство і письменство того часу що до кардинального пункта життя мали вже, правда, де-який досвід і свої славні . Ще на початку 40-х років залунав був голосний Шевченків протест проти кріпацтва і гнівне слово його про „людей неситих“ пробивало мури і ростоплювало кригу в серцях на Україні. Так само якийсь десяток років перед нарожденням визвольного руху викрито було в Київі адміністрацією славне Кирило-Мефодієвське брацтво, що найбільше уваги в проектах і планах своєї праці клало іменно на боротьбу з тією огидною формою життя, коли за підвалину йому була неволя і кріпацтво. І хоч брацтво загинуло перше, ніж виявило себе реальною працею, хоч голос Шевченків замовк серед пісків безводної пустині, та „не пропала їх слава“, як співають у пісні: традиція боротьби з кріпацтвом не завмерла і зараз виявилась, скоро обставини дали тому змогу; голос українського громадянства залунав в унісон з голосом усієї поступової Росії. Твори Марка Вовчка з цього періоду й були тим голосом українського громадянства в найпекучішій справі часу. І надто характерно, що вони вийшли з надра Кирило-Мефодієвського брацтва, бо хоч би як дивились ми на авторство в них Опанаса Марковича, але безперечно одно принаймні, що цей колишній бритчик виховав великоросіянку Марію Велинську на ідеях брацтва і спричинився до того, що свій протест проти кріпацтва вона понесла між люде під стягом українства. Ідейна атмосфера брацтва найкраще виявила себе в тому протесті проти кріпацтва, з яким виступило перед світом українство, і твори Марка Вовчка були може єдиним безпосереднім результатом широких планів, що обмірковувались у Київі р. 1846—47 на товариських зібраннях. Марко Вовчок був доброго батька дитина…

Кріпацтво доживало останні дні свої, але в передсмертній агонії воно все ж таки змагалося проти реформи, силкувалось обрізати її, дати як найменьше, щоб собі як найбільше зоставити. Тим то боротьба з ним не була зайвою і ця остання спотичка з конаючим ворогом набірає надто великої ваги на потомні часи. Треба було борцям за право милійонів кріпацького люду зібрати фактів для акту обвиновачення проти бездушної системи гнобительства, і списавши самий акт, виявити його перед громадянство, на останній суд якого раніше чи пізніше мала перейти справа. Твори красного письменства, з побуту і життя кріпаків і були тим актом обвиновачення проти душогубної системи; на підставі безперечних „людських документів“ вони освітлювали справу всіма сторонами, виясняли становище кріпаків та потреби їхні, малювали в них насамперед людей з людськими думками, почуваннями й потребами; людей, у яких кривдою одібрано всі права людські й яких повернуто на худобу, на бидло, що не своїм життям живе, а тим, яке йому загадають. Такі твори будили серед громадянства обурення й огиду до страшної всенародньої кривди та спочуття до її бідолашних жертв і витворювали той vox populi, який сміливо вже міг заявити про свої бажання. Коли ми з цього погляду подивимось на тодішні твори Марка Вовчка, то ми одразу побачимо, яку вагу вони мали для наростання визвольної ідеї серед українського громадянства, а разом оцінимо й ролю їх в історії нашого громадянського руху та знайдемо місце на сторінках українського письменства.

Кому тільки з сучасників доводилось говорити про „Народні оповідання“, всі в один голос зазначують вагу їх, як художнього протеста проти кріпацтва, проти нелюдського, мовляв, поневолення людей людьми.

Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих, —

пише в поезії „Марку Вовчку“ Шевченко, попережаючи своїм епітетом „обличителя жестоких людей неситих“ присуд присяжної критики. А ця з одного боку рівняла Марка Вовчка до знаменитого автора „Хатини дядька Тома“, виясняючи той фурор, що викликали були „Народні оповідання“ (Драгоманов); з другого — добачала в них „великія силы, таящіяся въ народѣ и разные способы ихъ проявленія подъ вліяніемъ крѣпостного права“ або ставила їм у заслугу не аби-яку те, що вони будили „сознаніе великой роли народныхъ массъ въ экономіи человѣческихъ обществъ“ (Добролюбовъ). Навіть з ворожого табору голоси з свого погляду справедливо оцінили твори Марка Вовчка, назвавши їх „мерзостно-отвратительными картинками“ за суворий присуд над панами „душевладѣльцами“. Я не знаю, кому саме цей епітет належить, бо вичитав його з статі Добролюбова, а він автора не називає, але конче вважаю потрібним його навести для характеристики творів Марка Вовчка, бо раз те, що огуда ворога иноді більшу ціну має, ніж хвала приятеля, а друге — епітет цей дуже добре з негативного боку малює те вражіння, що зробили на сучасників „Народні оповідання“. Це argumentum a contrario їхньої безперечно великої ваги, це добрий диплом, що видали авторові сами вороги реформи, — усі оті Скарятини й инші кріпостники à la блаженної пам'яти „Вѣсть“ аж до „нынѣ благополучно здравствующихъ“ „Гражданина“, „Московскихъ Вѣдомостей“ та инших темних, вохких та смердючих льохів, звідки раз-у-раз на все ясне пускають „шипъ по змѣиному”. Успіх першого дебюта Вовчкового був, значить, повний і, по правді кажучи, заслужений.

III

Переглядаючи в першу чергу ті оповідання Марка Вовчка, в яких змальовано кріпацьку долю, ми бачимо, що вони більш-менш повно і всіма сторонами охоплюють життя-бідування кріпаків, так що за гуртом, не вважаючи на свою ескизність, дають цільну, гарно роскладену і повну картину того життя. Важко робиться, на неї дивлючись; мимоволі жахом, слізьми, гнівом віє від тих „кротких“ сторінок, на яких позаписувано у Марка Вовчка ті кривди страшенні, що заподіювано кріпакам. Ще й тепер иноді прихильники кріпацтва, що тихцем зітхають за ним аж по сей день, запевняють, що само по собі кріпацтво не таке то вже й лихо, що теоретично можливі і на практиці бували добрі пани, які „по-батьківському“, мовляв, поводилися з „своїми людьми“ і через те, говорять вони, кріпакові навіть вигода була, бо під рукою дбайливого доброго пана він мав захисть і оборону про чорний день. Що, мовляв, і по тій волі, коли вона од голоду не забезпечує. Тоді, коли кріпацтво завзято обороняло своє істновання, таких іділліків було далеко більше і їм Шевченко присвятив своє огневе „Як би ви знали, паничі“. Вони малювали кріпацтво рожевою картиною патріярхальних відносин між добрим паном та слухняними, покірливими людьми, що через своє слухнянство та покірливість живуть у достатках, не знаючи лиха та біди. Марко Вовчок на дрібненькі скалочки розбивав цю брехливу іділлію, — і не тим розбиває, що не бачить у житті добрих панів, а як раз тим, що виводить на очі читачеві між иншим і їх, показує життя кріпака під рукою доброго пана. І поглянувши на те життя, мусиш упевнитись, що кріпацька недоля од осіб не залежала: чи добрий пан, а чи лихий — кріпакові однаково зле за панщини. Чим, напр., ріжниться життя у недоброго, „як той ворон хижий“, пана з оповідання „Одарка“ від життя у „сумирної“ панії або гуманного пана в „Інститутці“? „Хоч пані й не зла була, — росказує кріпачка, — а все часом попоб'є („Ледащиця“), а в кращім разі добрий пан „не б'є, не лає, та нічим і не дбає“ („Інститутка“). Та того й мало, „що пани добрі, — які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три-ступні землі на домовину, а в лихих… то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!“ („Козачка“). Марко Вовчок дає правдиву картину страшного життя кріпаків і у добрих панів і цим переносить питання з вузького грунту особистої моралі на широкі простори соціяльного ладу; судить не окремих особ „неситих“, а цілу ту систему, що „неситість“ викохала й вигодувала. А система така, що навіть добрий пан, який ніби-то по людському поводився з „бидлом“, ніколи таки не забував, що він — пан, а то — бидло та що від пана до бидла „дистанція огромнаго размѣра“, безодня, якої ні засипати, ні переступити. Необмежена власть над людьми, кажуть, однаково деморалізує і тих, що шию гнуть під тією властю, і тих, що їздять на чужих зігнутих шиях, бо вона витворює отруєну атмосферу, якою однаково і ті і другі дихають, а дихаючи вбірають в себе отрутне повітря. Марко Вовчок не раз малює цю загальну атмосферу отрути і гнилизни, малює з того погляду, що реакційному критикові надихнув для „Народніх оповіданнів“ епітет „мерзостно-отвратительныхъ картинокъ“. Погляд той — інтереси народа і через це в тих картинках маємо просто таки документи величенної ваги з страшної епохи людовладства. Я наведу тут кілька таких картинок, давши слово самому авторові, бо він краще роскаже.

Вільна козачка Олеся віддалася за кріпака; молоде подружжя другого дня по весіллі йде „панам поклонитись“.

Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді — аж надимаються. — „Будь покірна, — наважують, — та до роботи панської щира!“ — І чудно, й сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Це справдешня невільниця вона буде!… І марно іі літа молодіі перейдуть, марно пишная краса зів'яне в що-денній тяжкій роботі — у неволі.

Ідуть до господи вулицею, — як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом'янула Олеся: було вона в своєму селі йде — той привітає, другий на здоровля спитає, де котрий пожартує, инший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, і дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд! А тут, хто і стрінеться — понурий, неговіркий, печаловитий.

Свекруха рада Олесі, як рідній дитині: не знає де її посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками, то й веселоі мови од неі не почула молода невістка. То роскаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тільки й добрить, що той світ, ніби вже в цьому пишному, красному світові нема ні добра, ні краси, ані правди. („Козачка“).

Таке було перше вражіння людині, що із волі зайшла у цей льох, де „ні добра, ні краси, ані правди“ нема. Та що далі, то гірше. Чоловік на панщині раз-у-раз, „як гість до дому навертає“; пан одібрав хату й перевів до двору, а пішли діти та попідростали — позабірав їх до покоїв служити, де їх щоденно поштуркують: „що-дня діточки її, як бубон, збиті“. Потім чоловіка в чужу сторону завезено, а вільна колись козачка — „все на панщині, в роботі“. Далі й дітей од матері порозбірали, наче викохала вона їх та виростила „лихим людям на поталу“, а саму матір, як до роботи стала нездужати, вигнали, щоб дурно хліба панського не їла. Пішла козачка по наймах поневірятись; напитала була раз і добру службу, та як обернулась до пані за дозволом, то ця й звеліла їй увесь заробіток оддати, бо „мені, каже, треба ще й більш від тебе. Ти яку-небудь свитину нахопиш, та й байдуже, а нам треба жити по-людськи“. Та як жила плачучи, в гіркій самотині, так плачучи й померла козачка, що послухалась серця й пішла за кріпака.

Це історія цілого життя однієї з милійонів людини, мало не од колиски буквально до самої могили. Страшна історія і страшна як-раз своєю простотою, — простотою, певна річ, для того часу, коли можлива була ота страшна простота. Марко Вовчок часто бере сюжетом для своїх творів ціле життя, починаючи од того часу, коли терня заженеться в ногу людині на її життьовому шляху і вже до віку її окалічить. Ось Горпина — „білолиця, гарна і весела, а прудка, як зайчик: і в хаті, і на дворі в'ється, порядкує, господарює, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий“ („Горпина“). Це терня ще не ввігналась їй в ногу. Та от уродилась у неї дівчинка; кохає та пестить вона свою первісточку, з рук не спускає, навіть на панщину з собою бере. І тут її терня таки спіткала.

Тут умер наш пан; почав молодий господарювати. І старий був недобрий, а цей такий лихий, що нехай Господь боронить! Так людей жене — гірш як тих волів. Оце три дні панські одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якісь толочні повидумували. А яка толока! Не то страви, та й хліба не дають. День при дні робимо. Перше все сподівались: молодий пан буде добрий, та й діждали собі доброго! Він був не дуже багатий, а жити пишно, у роскоші великій хотілось, по-панськи. Що йому до того, що люде було на ниві падають? Він собі то коней заведе таких, що як зміі, то коляску купить новеньку, то у місто поіде — там втратиться. А нам іще було кажуть сусідні панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як і великі пани — аби рука досягла); той кажуть було: „Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужиків треба і наук учити, і жалувати, і не знать що! Десь його мудро дуже навчено!“

А це справді — перше говорив, що й хати нові поставлю у три віконця, а потім, то й старі розвалились. Може його й на добре вчено, та мабуть панську істоту не переробиш.

Все село як за стіну засунулось: такі смутні всі, що сумно й глянуть. Тільки Горпина трохи веселенька: тішиться малою донечкою, то й про громадське лихо забуває.

Весела молодиця вже накололась на терня, але воно ще не роз'ятрило її ноги. Та от занедужала дитина, одпрошується Горпина од панщини, так де там: і її пан не пустив, ще й дитину звелів додому однести, щоб панщини робити не перебивала. Дитина сконала, а мати ума тронулась.

Друга кріпачка, удова („Два сини“) мала два сини; тішилась вона дітьми, доглядала, до розуму доводила, сподівалася вже невісточки, „як ластівочки, собі на втіху“. Та пішла її сподіванка за некрутами: стали на порі хлопці, то пан і віддав обох у москалі, там і загинули вони. Знов сама зосталась стара мати в убогій хатині. І, — згадує вона, —

Ну, цій вже недовго ряст топтати, але ось — Одарка, що іще й літ не дійшла („Одарка“). Наглянув пан її, а він

недобрий був. Не тим би згадувати, та луччим ні за що.

У нас через річку хутір козачий вільний, то й козаки його стереглись, як огню, і обходили, бо тяжко іх кривдив; а що вже ми, крепаки, натерпілись від його, то нехай Господь боронить всякого хрещеного чоловіка! Було, як стрінеш його, то біжиш, не розглядаючи — чи гора, чи низ — аби розминутись. Найбільш його боялись дівчата. Не один вік дівоцький веселий він стратив. А що йому вдієш?.. Іде було по селу хмурий, сердитий та й поглядає туди й сюди, як той ворон хижий.

Й Одарчина історія не довга і вся перенята страшною простотою відносин за кріпацького ладу. Наглянув її пан і пішла вона на поталу старому ласунові. А натішившись та награвшись до схочу, він збув її в чужу сторону, де стоптана квітка не довго пишалася. Оксану („Отець Андрій“) од такої долі врятував тільки непослух кріпаків, що силою одбили нещасну дівчину з панських рук і звінчали з коханим парубком, але то ще хто його знає, чи не накололась Оксана на призначене їй в житті терня по шлюбі.

Зате Настя Чайківна („Ледащиця“) сама пішла на все, занедбали і честь свою, і сором дівоцький, аби тільки визволитися з того страшного, під'яремного життя. І їй не було иншого виходу. Жінка, од якої йде оповідання, застала якось Настю, що вона, затулившись руками, ридає-ридає, — аж задихається.

І нещасна дівчина свідомо пускається на поневіряння, на знущання в тій надії, що хоч за таку ціну зможе купити собі визволення з того тупого животіння. „І знайшла вже я, — хвалиться вона матері, — чоловіка, що мене визволить… Напевне вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити; на самих себе робити, будемо за його Богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє, та нехай!.. Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низесенько кланяюсь у самі ноги“. І хитаючись між надією і зневіррям, Настя зовсім звелася — і дитинку занедбала свою, пити почала, бо „уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої лихо обік мене садить, лихо мені в вічі дивиться“. І так міцно у неї до купи стулилася думка про волю з п'яним чадом, що коли сподівана воля таки прийшла до неї, вона собі віри не діймає: „люде добрі, — простогнала, — чи я вільна, чи я тільки п'яна?“

IV

Такий оце був зміст отих „мерзостно-отвратительныхъ картинокъ“, що появив світові Марко Вовчок. Вони, нігде правди діти, й справді таки „мерзостно-отвратительныя“, тільки не з того боку, на який натякав реакційний критик. Що вони такі вийшли, не автор винен, бо він тільки те, що було в дійсності, змалював артистичним пензлем своїм, а нічого, мовляв, на зеркало нарікати, коли морда скривлена. А що морда у кріпацтва була дуже й дуже скривлена, та ще з ошкиреними хижо вовчими зубами, на це ми маємо силу історичних фактів, які буквально оправдують картину, що змалював Марко Вовчок. Та автор не обмежився на тому тільки, що кольористо змалював фактичне становище кріпаків, — він пробує підняти завісу й з того, де виробляються оті, мовляв словом цариці Катерини, малі тирани, в якій кузні гартують вони свій дух і серце на лихі вчинки. Цю ширшу картину знайдено в оповіданні „Інститутка“, яке проф. Петров справедливо ставить у центрі всіх творів Марка Вовчка з кріпацького життя.

До старої панії вертається з інститута онука гарна й моторна панночка, і незабаром починає верховодити і бабою, і всим її живим та неживим добром. З яким же багажем виступила на арену життя і орудування кріпацькими душами ота панна, чого її навчено? Вона про це сама оповідає.

От чим напхано голову отій гарненькій лялечці. Не диво, що вона тільки й гадки має, що про моди та вбрання, тільки гулянки, танці, музики та паничі їй в безклопітній голівці. Не диво й те, що зараз же зробила вона й людям усім пекло, та й коханому чоловікові заливає за шкуру добру порцію сала, не даючи йому спокою своїми примхами та коверзуванням. Але разом з тим лялечка тямить де-що й по-за танцями та модами; вона не така вже наївна, не вважаючи на всю свою ефирність, щоб навіть у коханні задовольнитися принципом — „сухарі з водою, аби, серце з тобою“. З тобою, то з тобою, але сухарі та ще з водою — брр… Бо от коли перед шлюбом бабусечка подарувала нашій лялечці добренький маєточок Дубці, і коли жених попробував був глянути на подарунок з погляду закоханого — „садок, мовляв, зелененький, квітчастий“, то лялечка зразу ж поставила справу на належний грунт: „садок зелененький, садок квітчастий… Ти — згадай, серце, які Дубці дохідні.“ Про „заморську нісенітницю“ вона в одно ухо впускала, а в друге випускала, а от про доходи добре пам'ятає, бо в гарненькій голівці сидить практичний розум Коробочки. І чоловіків хутір вона швидко по своєму приборкала.