Що таке поступ?

Front matter

Д-р ІВАН ФРАНКО.

ЩО ТАКЕ ПОСТУП?

2 1917 2

I

I.

Слово „поступ” почуєте часто в наших днях із ріжних уст. Усї накликають до поступу, дехто тїшить ся ним, дехто нарікає на нові „поступові” думки та порядки. Може би не від річи було поміркувати, що то таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тїшити ся або може журити ся?

Слово „поступ” і відповідне йому понятє нове не лише у нас, але й у цїлім осьвіченім сьвітї. Ще яких 300—400 лїт тому назад навіть найосьвіченїйші люди не богато думали про те, що колись на сьвітї було не так як тепер, а колись може змінити ся теперішний порядок. У давнїйших часах загально держала ся думка, що порядки між людьми все були однакові або майже однакові, що ті порядки — хлїборобські, ремесничі, родинні, громадські — вічні, встановлені самим Богом і так вони лишать ся до судувіку. Що найбільше добачувано таке, що ті порядки не все строго і чисто додержують ся, по троха псують ся, не стає між людьми працьовитости, пильности, дбайливости, послуху, покори, побожности. Се походило по думцї тих старих людий не з чого, як із людської злоби, з зопсутя обичаїв або з чортівської покуси.

Такий погляд на історию чоловіка на землї держав ся довгі тисячі лїт. І треба було віків важкої наукової працї та несподїваних відкрить науки, доконаних у найновійших часах, щоб люди нарештї дійшли до переконаня, що початкова істория чоловіка на землї, та порядки й обставини, серед яких жив найдавнїйший чоловік, були инакші, та що їх розвиток доконував ся помалу на ріжних місцях землї протягом десяток а може й соток тисяч лїт.

Новочасна наука виказала, що чоловік протягом довгих тисяч років з дикого сотворіня виробив ся до того, що пізнав пожиток огню.

Аж від тої пори можна починати його історию. На ріжних місцях Европи повіднаходжено огнища такого давнього чоловіка, повіднаходжено останки його костий, що де в чому близші до костий нинїшних великих малп, нїж до костий нинїшнього чоловіка. Той давнїй чоловік був зовсїм дикий, жив у лїсах та вертепах, пізнїйше по печерах та яскинях, повироблюваних водою в берегах рік та скалистих горах. Він живив ся лїсовими плодами та мясом зьвірів, яких йому вдавалось убити чи то деревляним кієм, чи каменем. Минули знов довгі тисячі лїт, поки чоловік навчив ся з річного каміня, головно з кременю, викрісувати найпростїйше оружє: вістря до сокир, молоти, вістря до копій та стріл, скребачки до обдираня мяса зі шкіри. Оттаким нужденним оружєм послугував ся чоловік у своїй боротьбі зі звірями, вбивав їх, пік на огнї й їв, а з їх шкір робив собі одежі, вживаючи до шитя скручених зьвірячих кишок і ігол або шил із зьвірячої кости. Се була найстарша доба людського житя на землї; так звана . З иньших слїдів, віднайдених ученими людьми, можемо догадувати ся, що та доба нужденного дикого, лїсового та печерного житя чоловіка тревала десятки тисячи лїт, певно далеко довше, нїж усе пізнїйше цивілїзоване житє, про яке маємо певнїйші сьвідоцтва.

В такім дикім станї жили люди по ріжних сторонах сьвіта; слїди їх знайдено по всїй Европі і в Африцї, прим. у Єгиптї глубоко під останками пізнїйших будівель, у Азиї глубоко під руїнами найстарших міст; знайдено їх і в нашім краю, і ми подаємо тут декілька малюнків, щоб ви самі побачили, як то виглядали початки того, що тепер називаємо людським поступом.

Протягом довгих тисяч лїт чоловік набирав ся вправи, досьвіду, вмілости. Він привчив ся уживати на своє оружє иньшого каменя, мякшого від кременю, та за те такого, що його можна було краще обробити, вигладити, виточити. І ми маємо вже новий образ, висшій ступінь людського розвою, поступ супроти стану першої дикости — . Сокири, вістря стріл, молоти, вістря спис із такого гладженого каміня, обік них ігли та шила з кости, оздоби з раковин (мушель) або зьвірячих зубів — отсе головний спряток того чоловіка.

Та помалу починають показувати ся слїди нової культури: чоловік віднаходить металї, вчить ся витоплювати та перероблювати їх — насамперед бронз (сплав із міди й цини), декуди саму мідь, а на остатку зелїзо. Аж тодї, коли чоловік заволодїв металями, стала ся можливою цивілїзация, став ся можливий перехід від дикого ловецького та печерного стану до рільництва, до стану осїлости, до будованя домів і міст, до твореня держав.

Як виглядало родинне житє того найдавнїйшого чоловіка камяної доби? Дуже тяжко виробити собі про се ясне понятє, бо приклади теперішнїх диких людий, що жиють іще цїлком, або по части в дикім станї, ховають ся по печерах, викрісують камяне оружє і вдягають ся в звірячі шкіри, не може давати вірного образу того прадавного житя диких людий. Деякі вченї догадають ся, що найдавнїйшою формою здруженого житя людий було , де дїти були виключно власностию материй, на яких лежало їх плеканє і виховуванє аж до тої пори, коли вони могли й самі робити те саме дїло, що робили старші. Певне й те, що між такими людськими стадами йшли ненастанні війни, що дикий чоловік не розбирав богато, чи вбиває дикого звіря чи иншого чоловіка з иньшого стада і їв з однаковим апетитом мясо як одного так і другого (первісне чоловікоїдство). Можемо також догадувати ся, що найдавнїйший чоловік не мав нїякої віри, не хоронив своїх мерцїв, але або пожирав їх сам, або викидав їх диким звірям; на се наводить нас та обставина, що кости найдавнїйшого чоловіка стрічають ся дуже рідко і то не в жадних гробовищах, але або в намулах рік, або в ямах помішані з кістьми зьвірів, що служили стравою тим диким людям; трафляєть ся й так, що людські кости з ніг і рук, у яких був шпік, знаходять ся або розлупані та розбиті, або надпалені — виразні , що се відпадки чоловікоїдної кухнї.

II

II.

Хто каже „поступ”, той каже одним духом дві річи. Одно те, що все на сьвітї зміняє ся і нїщо не стоїть на місцї, а друге — друге не так певне, більше питанє нїж твердженє: чи зміняє ся на лїпше, чи на гірше?

Що все на сьвітї зміняє ся, що нїщо не стоїть на місцї, се відомо кождому, се пізнає кождий сам по собі і по своїм окруженю. Але чи ті зміни йдуть на лїпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всїх однакова. Запитайте старого, знемощілого дїда, то він певно скаже вам: „Е, як був молодий, то лїпше було на сьвітї.” Здоровий, сильний чоловік, якому добре веде ся або який доробив ся чогось в житю, скаже навпаки: „Все йде до лїпшого”. Відповідь у таких річах залежить від особистого настрою чоловіка. Старого, немічного та збідованого дїда, перед яким виднїєсь отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде лїпше, а молодий, здоровий та відважний звичайно також не хоче вірити, щоб усе йшло до гіршого. Ну, але по за тим тїсним обсягом людського настрою та вподобаня маємо широке поле тисячолїтного досьвіду, людської істориї. Щож вона говорить нам? У якім сьвітлї вона показує нам той поступ?

Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового житя в лїсах та печерах і порівнаємо її з теперішним людским житєм, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягають ся раз тепло, раз холодно, їздять зелїзницями, порозумівають ся телєґрафами та телєфонами, вгризають ся в глуб зелмї, плавають поверх води і попід воду, лїтають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тїла при помочи Рентґенового проміня, — хто схоче порівнати так безпосердно початок з кінцем, той певно мусить признати, що за тих кільканацять тисяч лїт люди поступили дуже сильно до лїпшого, що .

Але коли захочемо придивити ся тій справі близше, слїдити крок за кроком, то переконаємо ся, що відповідь не така дуже певна. Візьмімо для проби одну справу, близьку нашому селянинови, справу панщини. Її знесено у нас в р. 1848; є ще живі люди, що зазнали її самі або наслухали ся про неї від своїх батьків та дїдів. Нинї та панщина зробила ся страхопудом, яким полохають селян від часу до часу, щоб не спали, щоб бороли ся за свої права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаєте старих людий, як їм жило ся за панщини, то не один відповість по щирости: „Ой синоньку, говоріть що хочете про ті часи, а таки тодї лїпше було як тепер! Не було такої драчі, податки не були такі великі, не було так тїсно на людий. Хоч бувало чоловік і витерпить не одно і намучить ся на панщинї, а прото жило ся якось простовільнїйше, безпечнїйше. Не було такої жури по хатах, нїхто не чував за ті здекуциї, лїцітациї; жиди не мали такої волї над чоловіком, а хто був працьовитий, панське відробив порядно тай за своє дбав, той жив як у Бога за дверми”. Я сам нераз чував від старих людий такі поговорки і мушу признати, що в них є — певно, не вся правда, але троха правди.

Як із тою нашою панщиною, так із усїм людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозї все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізнїйше мусять жалувати. Инодї буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробили ся сотками лїт. Зовсїм так, як той, що йде нерівною дорогою, инодї впаде, инодї заблудить і стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

Візьміть хоч би такі річи. По багнистих надднїстрових лугах, по місцях, куди від незатямного часу стояли лїси, потім квакали жаби, стали потім луки та сїножати, а люди коплючи троха глубші ями, натрафили в ріжних місцях на слїди мурованого гостинця, робленого з грубого, инодї тесаного каміня, що його очевидно спроваджено з далека. Хто, коли, по що будував той гостинець, про який від тисячі лїт люди забули? Нїхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вміли колись так будувати гостинцї і мали за що тай по що класти їх через наші болота. Або ось в Устю над Прутом, у Белелуї та иньших селах дощ виполіскує з обривів від часу до часу золоті монети, а в Михалківцях над Днїстром віднайдено навіть золоті скарби неоцїненої вартости! Розуміє ся, наші селяни, що знайшли їх, не видївши на своїм віцї золота і не знаючи вартости таких річий, попродали ті „бляшки” жидам за пару крейцарів, хоч при лїпшім своїм розумі і якби мали звичай похіснувати та нетиканим зберегти те, чого не вміють оцїнити, могли мати за них тисячі, в десятеро більше, нїж варто те золото на вагу! Адже ґрафови Дїдушицкому, що за пару сот ринських закупив більшу часть михалківецького скарбу, давали Анґлїчани ! Значить, на місцї, де тепер живуть нужденні та нетямучі руські селяни, жили колись люди, що робили і вживали оті золоті оздоби!

По безмежних полях-степах нашої України, від Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мілїони більших і меньших могил, валів, круглих мов перстенї насипів, тисячі тзв. городищ, тоб-то руїни давних міст, замків, укріплень. Уже близько сто лїт люди розкопують ті слїди давних віків, віднаходять у них сьвідоцтва про житє-бутє людий перед сотками й тисячами лїт. У нас і по иньших краях, там, де тепер великі лїси або пустелї, віднаходять слїди предковічних копалень, зелїзних гут та иньших подібних гнїзд людської працї й цивілїзациї. Значить, були часи, коли й цивілїзация цвила там, де тепер лїси, дебри та пусті поля.

По иньших краях маємо далеко більші і страшнїйші приклади на те, що поступ не все будує, але часто руйнує. Стародавний Вавилон, колиска всякої просьвіти, що колись уважав ся раєм сьвіта, нинї лежить у руїнах, присипаний піском, який грубою верствою покриває всю країну: де колись були міста, села, сади, палати, біблїотеки, храми та школи, нинї повзають гадюки та виють голодні шакалї і лише десь не десь дрімає вбоге, малолюдне сельце. Зовсїм так виглядає, як коли би поступ, що многими тисячами лїт вийшов відси, загубив дорогу і назад вернути сюди. Те саме бачимо з иньшими гнїздами старої цивілїзациї, з Єгиптом, Фенїциєю, Палестиною, Грециєю; всюди там бачимо упадок, спустошенє, руїни і нужденних, безтямних потомків колишньої сили і слави. Ішпанїя ще перед 400 роками була найсильнїйшою державою на сьвітї, так, що ішпанський король хвалив ся, що в його державі сонце нїколи не заходить, бо вона розтягала ся на всї части сьвіта, — а нинї Ішпанїя бідна, винищена, темна та безсильна, хоч край її від того часу не спустошений анї Татарами анї Турками і жив зглядно спокійно. Або візьміть нашу Русь! Тисячу лїт тому вона творила окрему, самостійну державу, що грозила Царгородови, простягала руку по Болгарию, мала зносини з Нїмцями, приймала в Київі французькі посольства і віддавала свою князївну за французького короля. А по 400 лїтах такого державного житя, коли у нас почало заносити ся і на витворенє власної просьвіти, школи, письменства і всего того, що робить купу людий цивілїзованим народом, на нас спадає грім із ясного неба, монґольські орди, і розбивають зачатки нашої цивілїзациї і кидають нас на довгі столїтя в кут, у пітьму, в неволю та залежність.

І те не лиш у нас так. Коли Колюмб відкрив Америку і Европейцї почали забирати в свої руки той „новий сьвіт”, прийшли в такі країни, що були скупо заселені напів дикими людьми і покриті віковічними лїсами, а в тих лїсах віднайшли руїни величезних будівель, камяних палат, храмів, покритих штучними різьбами та оздобами. Хто, коли жив там, коли й через що запустїли ті сторони? — сього не знали місцеві дикуни, се лишило ся загадкою на віки. На Тихім Океанї віднайдено острови зовсїм безлюдні, покриті штучними, величезними різьбами, що вимагали працї многих і многих поколїнь. Ті поколїня працювали а потім із усїм своїм знанєм, досьвідом і надбанєм щезли, полишаючи лиш ті камяні памятки свойого бутя. По що? Кому?

III

III.

Певно, поступ був і на тих далеких островах і в тих пралїсах, але він погостювавши тут, покинув сї сторони і вони запустїли. Значить — спитає дехто, — чи справдї воно на сьвітї все йде до лїпшого?

Та не лише в таких річах, як будівлї, оздоби, богацтво бачимо в людській істориї то тут то там упадок, руїни, цофаня. Бачимо се також і в справі духових набутків, умілости, штуки та науки. То ще не велика біда, що нинї люди не будудують таких будинків як єгипетські пираміди, не вміють вирізувати з мармуру таких статуй, як вирізували Греки, — без сього поступ може йти наперед. Важнїйше ось що.

Півтора тисячі лїт перед народженєм Христа жив у Єгиптї цар Аменофіс IV. Ще до недавна історики майже нїчого не знали про нього, бо на ріжних будівлях, де були повикувані назви й дїла єгипетських королїв, його назва й оповіданя про нього були рукою знищені. Аж ось недавно віднайдено в однім єгипетьскім селї, що зве ся тепер Тель ель Амарна, руїни царської палати, від многих віків присипані піском. Розкопуючи ті руїни, віднайдено скриню повну глиняних табличок, покритих вавилонським письмом. Відчитуючи ті таблички учені побачили, що мають перед собою цїлу канцелярию власне того царя Аменофіса IV., в тім числї його розпорядженя та накази, а також листи до нього від ріжних намісників та урядників у самім Єгиптї і в иньших краях. І щож показало ся? Показало ся, що той Аменофіс був прихильником віри в одного Бога, що він не вірив в єгипетських богів, не хотїв приносити їм жертв анї молити ся в їх храмах, анї шанувати їх жерцїв, що в Єгиптї мали велику силу. Длятого він і вибудував собі палату далеко від столичного міста і старав ся при помочи відданих собі урядників ширити свою, чистїйшу віру в Єгиптї. Наслїдок того був такий, що жерцї признали його єретиком, викляли його, збунтували його підданих, і коли той Фараон умер опущений усїми в своїй палатї, не справили йому похорону, який справляно иньшим царям, полишено його палату на запустїнє і навіть імя того царя-єретика повисїкано з камяних написів та реєстрів. І коли нинї кождий мусить признати, що віра в одного Бога є чимсь висшим і розумнїйшим від віри в многих богів, а особливо від такої віри, як була в старім Єгиптї, де віддавали божу честь бикови, крокодилям, гадюкам, псам і иньшим зьвірям, то треба сказати, що сумний конець Аменофіса IV. і його чистої віри був дуже великою шкодою для Єгипту і для цїлої людськости, шкодою, на якої направу прийшло ся ждати ще много сот лїт, поки така віра у всїй її чистотї й величности заблисла в писанях жидівських пророків.

Або візьмімо иньший приклад. Більше як 200 лїт перед Христовим Різдвом жили в єгипетськім містї Александриї вчені Греки, що користуючи ся довговіковими спостереженями Єгиптян та Вавилонцїв над рухами тїл небесних, затьмінями сонця і т. п., дійшли до того погляду, що не сонце обертає ся довкола землї разом з цїлим небом і з усїми звіздами, але навпаки, земля є мала порошина супроти тамтих небесних тїл і разом з місяцем та иньшими планетами бігає довкола сонця. Було се величезне наукове відкритє, що моглоб було мати безмірні наслїдки в житю всїх осьвічених народів, як би тим ученим Грекам було вдало ся вияснити та розширити його скрізь. Але вони не з'уміли сього зробити, їх висьміяно, їх писаня та обрахунки були забуті й затратились, і треба було ще півтора тисячи лїт, заким люди по довгій і тяжкій блуканинї дійшли до тої самої цїли. Нинї думка про те, що земля не є осередком сьвіта, а тілько дрібненькою порошинкою серед иньших тїл небесних і разом з цїлою купою подібних до неї дрібних брил бігає довкола сонця і разом із сонцем летить кудись у необмежену далекість сьвітового простору, — ся думка є тепер основою новочасної науки, і то не лише науки про сонце й тїла небесні, але також науки про чоловіка й його становище в сьвітї.

Візьмімо ще третий приклад того, як то людский поступ инодї нїби цофає ся в зад, спочиває довгі віки, аби потім обхідною дорогою дійти до тої цїли, при який давно-давно був уже, здавало ся дуже близько. Знаємо, що ледве 500 лїт тому люди переконали ся доочне, що наша земля не плоска тарілка, а куля. Стало ся се тодї, коли Колюмб відкрив Америку і коли сьміливий Ішпанець Магалїєнс (Маґелян) перший обплив землю довкола.

Відкритє Америки було дуже важною подїєю в істориї людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаємо „новочасною добою людськости”. А проте нинї нема сумнїву, що Америка, а бодай деякі части, були звісні Европейцям на пару сот лїт перед Колюмбом.

Ще в XIII. віцї по Христї нїмецькі племена тзв. Норманцїв пускали ся з найдальше на північний захід висуненого европейського острова Ісляндиї на захід і знайшли там простору країну, покриту зеленими шпильковими лїсами. Вони за того й назвали її „Зеленим краєм” або Ґренляндиєю, позакладали там численні оселї, міста, побудували церкви, навіть мали там єпископства і школи. Далї на полудне від тої Ґренляндиї вони знайшли другу країну, значно теплїйшу, де удавав ся виноград; за те вони й назвали ту країну „Краєм вина” або Вінляндією, і мали там також свої оселї. Ті оселї стояли і розвивали ся мало не 200 лїт, та нараз стало ся щось невідоме; в тих краях постуденїло, поля покрили ся ледами, ростинність вигибла і норманські оселї десь щезли: мабуть поселенцї з невеличкими виємками повмирали з морозу та з голоду, і початки европейского житя на тих далеких берегах пропали безслїдно. Тілько недавно повіднаходжено старі сьвідоцтва про ті оселї, а де-хто є тої думки, що й Колюмб, який за молоду плавав по північнім морю, міг знати когось із норманських моряків, одного з тих, що тямив іще дещо про ті країни на далекім заходї і передав дещо з того Колюмбови.

Але й се ще не все. Ми маємо безсумнївні слїди, що вже стародавні Греки, а потім Римляни мали якісь глухі звістки про істнованє якоїсь далекої части сьвіта за Атлянтийським морем. Грецький фільозоф Плятон передає нїби то оповіданя старих Єгиптян про велику країну Атлянтиду, що лежала нїби то на захід за і була потім раптом затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Плятонове опвіданє байкою — він і сам не видає його за щиру правду — то вже зовсїм не можна вважати байкою ось якої річи. Сїмдесять лїт по Христовім Різдві був у Італїї недалеко Риму страшенний вибух вулькана Везувія, який засипав попелом три римські міста, а особливо значне тодї місто Помпеї. Аж 18 сот лїт пізнїйше віднайдено слїди тих міст і почато розкопувати їх. Ті розкопи не скінчили ся й доси і відкривають раз у раз нові останки давнього римського житя перед двома тисячами лїт. Отже в однім такім розкопанім помпеянським домі, якого стїни в серединї були покриті гарними і дуже добре захованими малюнками, знайдено відмальовану таку ростину, що не росте анї в Европї, анї в Азиї, анї в Африцї, а тілько в середній Америцї; вона так і називає ся американська аґава (Агаве американа). Відки взяла ся подобизна сеї ростини на помпеянській стїнї? Певна річ, мусїла колись така американська ростина переплисти океан, а римські моряки злапавши її на морі або знайшовши десь на березї, привезли її до Риму як сьвідоцтво про невідомий заморський край десь на заходї. І подумати собі, як би то інакше була зложила ся людська істория, як би тодїшні Римляни та Греки, йдучи за вказівкою тої аґави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплилиб океан та добрали ся до Америки! Але так воно не мало стати ся; як то кажуть: по бородї текло, а в рот не трапило, — і треба було ще півтора тисячи лїт, поки люди, перебувши довгі віки темноти, упадку, різанини — вирвали ся з старої Европи на ширший сьвіт і з'уміли обняти своїми раменами всю землю.

IV

IV.

З усього того, що ми сказали доси, видно деякі цїкаві річи, які слїд затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає на перед. Велика його частина живе й доси в станї коли не повної дикости, то в станї не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилї високого підойму, а по них наступають хвилї упадку, якогось знесиля і зневіря, знов по явімось часї опадає і так далї. А третє, що той поступ не держить ся одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.

На скілько можемо тепер зміркувати, уперве звіяла ся та всесьвітня буря на низинї , в сторонї, де спливають ся дві великі ріки Евфрат і Тиґр. Маємо певні відомости, що там уже на 6000 лїт перед Христом люди вміли будувати цегляні доми і великі міста, храми та укріпленя, і що найважнїйше — що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можність передавати досьвіди й знанє одного поколїня потомним. Відси пішла та хвиля разом зі знанєм письма на два боки — на захід, до Єгипту, де коло р. 4000 перед Христом повстає сильна держава і нове, велике огнище цивілїзациї, і на схід до Індиї та Китаю, у яких завязки цивілїзованого житя сягають трьох або півчетверта тисяч лїт перед Христом. Троха пізнїйше нїж до Єгипту перейшло знанє письма та ріжних вавилонських винаходів до південної Аравії, де особливо одно племя Пунїйцїв визначило ся великою здібністю до плаваня по морю. Ті Пунїйцї оселили ся з часом також на східнім березї Середземного моря і стали звісними в істориї під назвою Фенїкійцїв. Не перериваючи зносин зі своєю первісною вітчияою, південною Арабією, вони плавали далеко на південь, по за рівник і привозили з південної Африки, званої у них Офіром, золото та слонові зуби, плавали також до Індиї і привозили відтам дороге камінє. Се були купцї старинного сьвіта. Вони не витворили нїякої своєї цивілїзациї так як або , але засвоївши собі здобутки їх працї та знаня, передавали їх иньшим, здібнїйшим від себе народам. Найздібнїйшим із сих народів були Греки, у яких початки досить високої цивілїзациї, зі знанєм письма, бачимо уже на 2000 лїт перед Христом, і то насамперед, здаєть ся, на острові Кретї, положенім серед моря на дорозї з Азиї до Европи.

Перенявши від Фенїкіян а потім від Єгиптян та Вавилонцїв їх умілости, Греки зуміли розвинути все те дуже високо, збогатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок на перед, бо в Вавилонї та в Єгиптї знанє було властністю тілько одної пануючої верстви, жерцїв, купцїв та царських прибічників; маса робучого народа жила в темнотї, бідности та притиску. Греки перші зробили знанє власностю широкої маси народу. І ось маєте причину, длячого в Вавилонїї а потім у Єгиптї в колишня сила поступу по якімось часї вигасла. Коли великі війни та завойованя підрізали пануючу верству, коли купцям урвали ся торговельні зносини з иньшими краями, наступав разом з упадком панів також упадок знаня, науки й штуки. Давнїх писань потомки не вміли читати; темнота й здичінє мов повінь заливали огнища науки й осьвіти; старі храми розпадали ся в руїни, старі памятки книжки та цїлі біблїотеки покривали ся пилом, що за пару тисяч лїт утворив верству грубу на кілька сяжнів і треба було двох тисяч лїт та нечуваних висилків людської догадливости, аби знов відкопати, відчитати і зрозуміти ті свідоцтва прастарої старовини людського поступу.

Від часу переданя Фенїкійцями початків азийської осьвіти Грекам, починає головне огнище поступу переходити зі сходу на захід, з Азиї до Европи. Але пройшло ще півтора тисячі лїт, поки та Европа, а властиво маленька Греция змогла на стілько поступити на перед, щоб у боротьбі з Азиєю оперти ся єї величезній силї, а незабаром потім і зовсїм завоювати струпішілі вже огнища старої цивілїзациї — Фенїкію, Єгипет, Вавилонію, Ассирию й Персию. Сього доконав один чоловік, Александер Великий, король Македонїї; від тепер грецька осьвіта робить ся тим сонцем, що осьвічує весь сьвіт, схід і захід, мішаючи своє промінє з дотлїваючою загравою старинних азийських та єгипетських огнищ.

На грецкій осьвітї (з примішкою , давно вперед переданої Етрускам) виросли й Римляни, народ у осьвітї не далекий, але за те незрівнанний у твореню та фундованю того, чого бракувало до тепер осьвіченим народам, а власне державного житя, основаного не на самоволї володара, жерцїв чи вояків, а на законї ухваленому загалом горожан, на докладнім обмежованю права кождого горожанина і на можности для нього боротьби за захованє і розшированє того права. І ось силою своєї орґанїзациї, Римляни швидко, крок за кроком завойовують Італїю, Ішпанїю, Картаґіну, далї Францію, а потім Єгипет, Малу Азию, Сирию аж по Ефрат, тобто більше меньше всї огнища давньої осьвіти. Всюди вони несуть свою державну орґанїзацию, своє римське право, свою полїцию та свої встанови, але притім шанують властивости кождого народа, його релїґію й мову, позволяють їм розвивати ся, як самі знають. Особливо вийшло се на користь грецькій науцї, що перед тим під опікою наступників Александра Македонського в Єгиптї, Сириї та Малій Азиї розвивала ся невпинно і дійшла високого ступня. Під римським панованєм та наука робить ся спільним добром усього сьвіта: грецькі школи повстають не лише в Александриї, Перґамі та Антіохиї, але також у Римі, Марсилїї і скрізь там, де оселюють ся Римляни.

Та була і в римських порядках та сама чорна пляма, що і в грецьких та давнїйших єгипетських та азийських. Усї вони обік вольних, більш або менше управнених людий знали невольників, людий безправних, зданих зовсїм на ласку й неласку свойого пана. Римське панованє, наскрізь військове намножило тих невольників страшенно. Кождий край, завойований в бою, Римляни повертали в провінцию, де вся земля вважала ся римською, а людність римськими невольниками. Швидко старих, свобідних Римлян не стало майже зовсїм, бо се не був народ, а тілько правне понятє — горожани Риму. Горожанином Риму міг зістати чоловік роджений у Грециї, в Африцї або в Азиї; ми знаємо напр., що таким Римлянином був і апостол Павло, з походженя жид, роджений у малоазийськім місточку Тарсї. Невольник визволений паном з неволї або викуплений міг стати ся вольним, міг здобути собі римське право. В перших віках по Христовім Різдві первісні Римляни майже зовсїм потонули, розстопили ся в масї таких чужосторонних Римлян, а маса й тих повноправних людий щезала супроти маси неповноправних або невольників. І що було варто докладне розмежованє прав вольного чоловіка, коли найбільша часть людности не мала нїяких прав! Не диво, що римський правний порядок збудований на невольництві, тобто на страшеннім безправю, не міг устоятись, так, як гарна хата, побудована на леду. Прийшла відлига, лїд розмаяв або поломав ся і крига великої повенї знесла римську пишну будівлю, погребла її в так як і попередні великі огнища людського поступу.

Настали середні віки, віки упадку й темноти. Майже тисячі лїт треба було, щоб із глубокого упадку люди піддвигнули ся знов на стільки, що могли пригадати собі те, що було давнїйше зроблено на поли науки, промислу, штуки, і на тій підставі працювати далї. Якийсь час огнища поступу ще держать ся над Середземним морем, у Італїї та Ішпанїї. Тут повстають перші академії, перші фабрики, здвигають ся міста, повстають банки і великі торговельні доми. Італїянцї та Ішпанцї віднаходять дорогу до Індиї; обпливши Африку, відкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих країв швидко щезає. Здаєть ся, що вирвавши ся з тїсної кітловини Середземного моря людськість починає дихати ширше, знаходить у собі нові сили. Славу Італїї та Ішпанїї швидко перебивають иньші народи: Голяндцї на поли заморських кольонїй Французи на поли науки й письменьства, нарештї Анґлїчани. Головні огнища поступу помалу переносять ся з Риму, Фльоренциї, Ґенуї та до Парижа, Амстердаму та Льондону.

І на тім не конець. У наших часах бачимо дальшу мандрівку того дивного огнища. З боре ся о першеньство її колишня кольонїя Північна Америка; не в однім випереджає її навіть Австралїя; головним двигачем поступу — здавалось би — робить ся океан. Краї, що хотять запевнити собі будущину, збирають усї свої сили, щоб заняти місце в рядї морських сил, запевнити собі шмат землї за морями, придатний для кольонїзациї, для виселеня надмірних сил із матїрньої країни, для придбаня нових богацтв, нових сил за морем. Уже не Середземна кітловина, але цїла земна куля починає бути за тїсна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона їм може дати, числять, на як довго може се вистарчити їм і оглядають ся за новими жерелами надбаня. Людська наука силкуєть ся зібрати до купи всї здобутки людського роду від найдавнїйших часів, провірити їх розумом та пробою, видусити з них науку на будуще, зберегти все цїнне та цїкаве та забезпечити будущі поколїня від можности таких самих упадків та руін, які бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квітку „поступ”, що доси росла якось дико, раз тут а раз там, тїкала з одного краю в другий, лишаючи по собі пустинї, — щоб її присвоїти, розщепити по всїй землї хоч може не рівномірно, то всеж на стільки, щоб нїхто на сьвітї не був виключений від її добродїйств.

Кождий народ, кожда громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би сьмів на хвилю загавити ся, або й зовсїм відцурати ся роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на сьвітї, що той „поступ” буде для нього не добродїєм, а пожежею і спалить його та змете з землї безслїдно. Так звані „дикі”, некультурні, первісні народи, яких іще в початку XIX. віку була на землї велика сила і які посїдали величезні простори землї, тепер один за одним щезають з лиця землї, о скілько не можуть присвоїти собі здобутків поступу. Вимиранє, щезанє непоступових людий іде тепер сто раз швидше, нїж ішло . Тепер віддаленє майже не істнує для чоловіка: парові та елєктричні машини оббігають землю на всїх місцях швидко, і поступ, нераз непрошений гість, заходить у найглухійші закутки, продирає ся крізь найтвердші кордони. Кождий народ, кожда громада мусить познайомити ся з ним, а хто присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих: голоду, хороб, горівки, деморалїзациї, і пропаде від них.