Десять літ українського питання в Польщі

Front matter

С. ТОМАШІВСЬКИЙ

ДЕСЯТЬ ЛІТ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПОЛЬЩІ

Переклад стеноґрами відчиту уладженого „Інститутом дослідів національних справ“ у Варшаві 12. IV. 1929.

Передмова

ПЕРЕДМОВА.

Отсі слова німецького фільософа й теоретика німецького націоналізму вперед 120 літ мав я на увазі, коли приймав пропозицію варшавського Інституту Дослідів Національних (чи радше: народностевих) Справ читати в ньому про українсько-польські взаємини 1918–1928. Притім був я певний, що й моя авдиторія не чого иншого вимагатиме від прелєґента, як тільки обдумання предмету, доброї волі і щирости. І я не помилився. Хоч численна й добірна польська публика не почула від мене нічого, щоб могло полоскати її національно-політичні почування, хиба навпаки — дещо несподіваного й немилого, то таки вона відчула в моїх словах зазначені вгорі мотиви, зрозуміла й оцінила; доказом сього були рясні оплески, що двічи знималися по відчиті, й особисті розмови з ріжними людьми. Так само, що-найменше, вирозумілий і культурний настрій сподівався я викликати й у присутних на відчиті Українців, та також, загалом беручи, не помилився. Не подумав я одначе зразу про те, що будуть там і два мої давні „приятелі“, які навіть ангельської мови ніколи від мене це приймуть — не то прихильно, а й байдуже… Акція, яку сі добродії розвели зараз потім у відданій їм частині львівської преси і яку я схарактеризував у відкритому листі до українського громадянства з 24. IV., спонукала мене змінити початковий плян публікації відчиту й видати його, як документ, у докладно тій самій формі, як він був читаний у Варшаві, з одною тільки зміною: замість польського ориґіналу, український переклад.

Думка писати по-польськи про українську справу була у мене здавна. Взагалі, се велике лихо, що Українці в Польщі досі не спромоглися на власний поважний орґан у польській мові. Осінні події у Львові дали новий болючий доказ, що нам не вільно замикатися з нашими національними думками неначе в ґетто, тілько що ми мусимо старатися йти з ними до польського громадянства та хоч у деяких колах його викликати більше зрозуміння для наших почувань і потреб. Отже й, коли один польський місячник, кілька місяців тому, забажав мати від мене розвідку про польсько-українські взаємини, я взявся у вільних хвилях приготовлювати її, борючися з труднощами, як втиснути широку тему у вузькі рамки. Тимчйсом, в останніх днях березня, дістав я несподівано запит від І. Д. Н. С., чи не хотів би я читати в ньому про польсько-українське питання в Польщі. Я думав, що треба покористуватися й сею нагодою, і згодився. Згори умовлене було тілько одно: що не буду виходити на поле актуальної високої міжнародної політики…

Стаття для читання й відчит для слухання складаються неоднаково. Щоб не томити слухачів, треба було, щоб відчит був недовгий і не-скондензовапий у вислові. Прийшлося полишити цілу низку дуже важних питань на боці, відкладаючи їх до евентуальної дискусії, инші тілько зазначити злегка як загально знані, натомість зосередкувати увагу авдиторії на деяких вибраних проблемах, головно психольоґічного характеру, які сим першим разом самі висувалися наперед. При всій тій може не цілком раціонально переведеній селекції матеріялу, текст відчиту вийшов за просторий, і вже в останній хвилині, підчас читання, мусів я пропускати цілі уступи або переповідати їх кількома словами, де-не-де навіть зі шкодою для архитектоніки й суцільного звязку. Ось-так дійшло до дійсного тексту відчиту. А що він заразже був стеноґрафований урядником Інституту, то се позволяє мені дати ось-тут вірний переклад усього того, що я читав 12-го квітня в палаті кн. Мазовецьких.

Річеву оцінку висловлених там моїх думок поли- шаю громадянству. Воно також оцінить, чи й оскілько вони чесно переповіджені одною частиною львівської преси (про се докладніше в розділі pro domo) та чи ви­явлений сими орґанами сектантсько-інквізиційний дух і брутально-напастливий тон у трактуванню незалежних від них поглядів і нелюбих їм людей приносять честь національній культурі й користь українській політиці. На сім місці обовязаний я ще тілько подати ті загальні принципи, яких я тримався у доборі й формулованпю своїх думок і які читачі б. л. взяти під увагу.

Насамперед розумів я, що мав говорити до Поляків на дуже делікатну тему, якої досі ніхто ще у подібно вільну й систематичну дискусію не вводив. Вже саме те, без огляду на вимоги культурної приличности і товариської льояльности, не позволяло мені наслідувати наших вічевих, а хочби навіть деяких парляментарних промовців, лише веліло бути обережним у висловах і шанувати національні почування слухачів-противників. При всім тім одначе я хотів поставити їм перед очи цілий ряд фальшивих поглядів, політичних помилок, важких занедбань і небезпечних експериментів: Поляки не знають нас (поза Л. Василевським нема у них поважного дослідника української справи), не розуміють чи не хотять розуміти сути українства, не трактують нас як рівнорядного політичного партнера, іґнорують нас і шукають проти нас, своїх співгорожан, чужої помочи, не виконують добровільно взятих на себе зобовязань, гальмують наш національно-культурний розвиток і сим причиняються до зросту большевицьких симпатій, нерозважно доставляють нашій молоді мотивів для псевдо-національних революційних виступів і т. ин. — взагалі, роблять шкоду не тілько нам, а й самим собі; а вкінці, що якась поправа взаємин залежить у першій мірі від доброї волі їх самих, себто від польського уряду. Все те мусів знайти в моїм відчиті кождий уважний, інтеліґентний і добросовісний слухач; все те знайде тепер такий-же читач.

Всього того годі було сказати без рівнобіжного огляду української політики та її хиб. Читачі мають нагоду переконатися, що сій політиці присвятив я дуже мало місця і що критичні замітки про неї дуже здержані й льояльні — більше ніж се читається в нашій пресі, чується на ріжних сходинах і в ріжних гуртках, а вже далеко більше, ніж по історичній правді і політичній справедливості належиться; до української авдиторії я не так говорив-би! При всім тім не діткнув я ніодної партії, ні-одної особи, а оціняючи тактику нашої парляментарної репрезентації не вийшов я поза дуже тісні межі свобідної політичної критики, до якої кождий громадя­нин має повне право. Свою льояльність до професійної політики показав я і тим, що старанно виминав які-небудь практичні проєкти на будуче, обмежаючися тілько до минулого й до поради урядови виконати передумовно те, до чого він на основі позитивних законів обовязаний.

Певно, як про Поляків, так і про Українців висловив я неодно, що пересічний слухач або читач вперше почув або прочитає — і то без захоплення, радше з нехітю. Та що робити, така вже моя вдача! Потішає мене те, що вже неодин соблазнений моїми думками Українець признав їм рацію… А втім, до поважної річевої дискусії і з серіозними компетентними противниками я завсіди готов; шкодую тілько, що вони по своїй звичці не дають мені нагоди до неї: достоту, як колись давно вже жалувався Драгоманов: „Викладаючи певну систему політичних думок про галицькі й українські справи, ми получили чимало лайок, навіть клевет, перекручувань наших слів, та ніодної систематичної критики наших думок і навіть ні-одної фактичної поправки нашої помилки… Мої противники розсердились на мене і почали мене виключати з української сімї“.

Чи й сим разом так буде? Признаюся, що у своїм песимізмі я рахувався з сим. І якщо сьогодні виступаю з отсею брошурою перед громадянством, то не тому, щоб себе хотів боронити від напастей сумнозвісної преси й її героїв, і не тому, щоб сподівався переконати кого, а так собі — з почуття песячого обовязку супроти народу й історії. За присуд сеї останньої я цілком спокійний. У Львові, 5-го травня 1929.

Десять літ українського питання в Польщі

ДЕСЯТЬ ЛІТ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПОЛЬЩІ

ВП. Пані й Панове!

Уваги, якими отсе маю честь поділитися з Вп. ПП. (дякуючи прихильности управи Інститута Д. Н. С.), виросли з рефлєксій, що розбудилися в мені минулої осени — при нагоді обходів памяти подій зперед 10 літ. Кажу виразно: , тому що тогді в межах Польщі святковано память двох катеґорій історичних подій — не тілько неоднакових щодо форми, а й суперечних щодо змісту. Державні установи і національно-польське громадянство з радісними серцями почитали свято воскресіння польської держави з небуття продовж 4 поколінь; натомість велика більшість українського громадянства в Польщі обходила, у формі національної жалоби, одночасну память збірних зусиль, щоб утворити й удержати власну національну державність на просторах, які сьогодні входять у склад польської републики. Отся розбіжність у психиці горожан тієї самої держави знайшла, окрім сього, ярку і драматичну зверхню ілюстрацію у формі знаних і болючих подій у Львові 1 і 2 листопада.

Згадані осінні факти мусіли — наглядніше ніж усі часописні статті в обох мовах і ніж усі мови націоналістичних послів ріжної масти — усвідомити нам ту дійсність, що по 10 роках державного співжиття національні антаґонізми в Польщі не стратили нічого зі своєї життєздатности; що навпаки, зміняючи свої методи боротьби, вони радше поширилися й поглибилися. Ствердження сього стану мусіло немило вразити тих людей по обох боках національного кордону, які не привикли думати катеґоріями самої тільки нинішної хвилини й перейматися самими лише її пристрастям; воно мусіло поставити їм перед очи трівожне питання: Чи завсігди має бути так? Що з сього вийде на конець? І я також завдавав собі те питання та дійшов до погляду, що евентуальна стабілізація теперішних польсько взаємин може мати тілько погубні наслідки для обох сторін, подібно як се вже було в минулому; що отже є в обостороннім інтересі, щоб сі відносини приняли иншу форму та щоб оперлися на инших політичних і психольоґічних основах ніж сьогодні.

Я не професійний політик, отже й не думаю починати жадної політичної акції задля порозуміння чи угоди. Що-більше, в даних обставинах абсолютно не вірю в успіх такої акції, хочби її підняли люде більше ніж я покликані до сього. Відповідний психольоґічний момент ще не прийшов. Натомість, на мій погляд, люде доброї волі мають обовязок старатися, щоб сей момент приближався, а не віддалявся, та щоби в умах обох громадянств приготовувався ґрунт на його прихід. До сеї мети можна, очевидячки, доходити ріжними шляхами. Зокрема за мало, коли про українське питання Поляки говорять самі між собою, а про проблєму польської державности на етноґрафічно українських просторах — тілько Українці самі між собою; необхідна річ, думаю, щоби сі справи були обопільно розглядані.

Перебираючи в памяти розвиток і сучасний стан польсько-українських взаємин, мусимо зі здивуванням прийти до висновку, що продовж останнього 10-ліття обі сторони, правду сказати, ніколи вільно одна з одною не розмовляли та своїми думками й почуваннями обопільно не ділилися. Всі важніші заяви національно-політичного характеру, з одного і з другого боку, не тілько виходили майже виключно від професійних політиків і публіцистів, вони ще без виїмку мали характер політичних монольоґів: вони були обернені головно до власних національно-політичних середовищ, щоб їх удержати при означених поглядах і настроях, а не призначалися до того, щоб шукати контакту з думкою противника, щоби зрозуміти його становище і щоб добути прихильний відгомін у його психиці. Звідси походили отсі зачаровані кола ніби національних догм; тут головно родився отой дошкульний, часто просто провокаційний характер вияв, що бувало тілько загострював істнуючі суперечности та поглиблював духову прірву між обома громадянствами.

Так отже, замість досьогочасних монольоґів, польських і українських, слід-би перейти до діяльоґів — до взаїмних розмов про спільні проблєми — розмов, де форми і діялєктичні правила є з природи річи инші ніж у патетичних і вирахованих монольоґах політичних — парламентарних і публіцистичних — по думці старинного mundus vult decipi.

Отсе ґенеза мойого сьогоднішного виступу. Присвоївши собі право говорити про ту сферу публичних справ, яку професійні політики і журналісти уважають своєю виключною доменою, відважився я на небезпеку гніву з їхнього боку (у нас, Українців, вони нечувано ревниві за свій „монополь“) та прийшов сюди, щоб поділитися з Вп. ПП. тими думками, які зродилися і скристалізувалися в моїй голові при нагоді осінних подій. Очевидно, найкрасше було-б, якби такій дискусії, поза межами національних і політичних пристрастей, дала почин окрема книжка, написана Українцем по польськи, яка під оглядом форми і науково-методичної докладности стояла-б на висоті вимогів. На-жаль, покищо се тілько pium desiderium, і тому, якщо справа не має бути відложена на необмежений час, треба задовільнитися коротким рефератом. Про виведення цілости проблєми не може бути, звичайно, мови; ще менше про вичерпання. Буде се тілько нарис з усіми необхідними своїми хибами, що одначе хоче торкнути й освітити найголовніші моменти в розвитку українського питання та спрямувати увагу Вп. ПП. на ті з них, що на мою думку і надальше будуть його формувати.

Труднощі сучасного стану української проблєми в Польщі є вислідом ділання вчасти одідичених чинників, які Польща перебрала в хвилині свойого відбудування, вчасти знов обставин, що слідували потім, продовж останнього десятиліття.

Відносно історичних ремінісценцій, то передовсім треба зазначити, що сьогодніше поняття українського питання, як щодо його обєму так і змісту, було в передрозборовій Польщі цілком незнане. По самій назві йдучи, тогочасний Поляк шукав-би був в українській справі хиба державно-правних взаємин між своєю державою і знаними трьома окраїнними воєвідствами, що мали також назву козацьких. Ріжниця між новочасним поняттям України і тогдішним не є теж тілько формальна, як нераз впевняють самі Українці; себто не є в самій зміні назви, чи там у заступленню давніших реліґійно-культурних прикмет новими язиково-етно- ґрафічними признаками. Ні. Історична Польща не була свідома ріжниці між Русю взагалі та її трьома національними відломами, дарма що процес диференціяції первісної одноцільної Руси вже тогді зайшов був далеко; дарма що сей процес відбувався під сильним, може навіть і рішаючим впливом польської державности, і дарма навіть що вже тогді відчувано його практично. А втім, і в самій Руси та свідомість національної окремішности її трьох головних племен була тілько в ембріональному стані, ледве прозябала, коли тимчасом польська національна свідомість і загальне признавання її національно-політичної не полишали нічого до бажання. Та не в сій ріжниці між тогочасною Польщею і тогочасною Русю діло. Для нас важне те, що се недостаточне відокремлювання понять Руси взагалі й Руси-України (для XVIII в. так природне) обтяжає пересічного Поляка ще й сьогодні, хоч від того часу до нині схід Европи основно змінив своє обличче — не тілько національно-культурне, а й національно-політичне. Сучасний нам Поляк радо плекає передрозборові уявління про якусь Русь без форми й індивідуальносте — Русь дійсну прм. в добі Ягайлонів, та фіктивну й анахроністичну в наших часах. У одних, сей консерватизм є вислідом несвідомої традиції й неуваги до величезних перемін, що сталися в порозборовій добі; у других — скажім докладніше: у польських націоналістіїв — ся мішанина понять є вислідом окремого політичного вирахування й окремої націон. фільософії.

Тимчасом упевнювання, неначе-б історична назва Руси вповні й докладно віддавала національну окремішність Українців, не видержує критики. Перед 1772, поняття Руси було в дійсносте далеко ширше, ніж новочасне поняття українських, чи як хто волить, малоруських етноґрафічних просторів, тому що Русь сягала не лише від Полоцька до Карпат і Запорожа, а й ще дальше на північ і схід. В передрозборових часах не знано також новочасних назв Білоруси і Росії, як національних понятть, та проте всі польські націоналісти вживають їх сьогодні, самим тілько Українцям заперечують права модифікації їхнього первісного імени. Отсю впертість й отсю нехіть одної частини польського громадянства в справі введення нового й докладного символу, замість старого терміну з хитким, туманним і, що так скажу, неособовим значінням, дуже богато Українців відчуває як акт неприязного відношення й невизнавання національної індивідуальности, що очевидячки не очищує атмосфери між обома громадянствами.

Річ тут не в самій назві, щодо котрої й я сам маю деякі застереження, чи пак деякий жаль, що Українці збулися своєї історичної назви і не вміли забезпечити права вживання її включно для себе. Річ у тому, що не признається історичної розвоєвої тенденції в напрямі диференціяції первісної, неодноцільної і змістом туманної Руси на три окремі народности. Пора й польським націоналістам зрозуміти отсей напрям і динаміку розвитку та ясно поставити собі питання: Чи отся диференціяція історичної Руси як національної одности лежить в інтересі Польщі, чи може завданням її політики є рятувати поняття й почування тої первісної спільности? Бо процес, Вп. ПП., ще не скінчений, і не виключена річ, що з колишнього почування руської спільности щось таки полишиться, в роді солідарности бувших руських народів супроти инших племінних груп. Коротко кажучи, польське громадянство досі не зорієнтувалося як слід у сім процесі, що доконується на ґрунті старинної історичної Руси, та не рішилося ще, чи має піддержувати сей процес, чи його спиняти. Наслідком сього в його політиці нестає орґанічного звязку між зображеннями передрозборової та реальними обставинами нинішної доби.

Инший образ історичних ремінісценцій, неменш інкогерентний, видимо в українській національній психиці. Поперед усього вдаряє те, що в складових частинах української національної свідомости є богато польських впливів, продуктів істнування історичної Польщі — проява тим дивніша, що вкорінився погляд про антитезу українства і польськости. Як-же характеристичний, приміром, факт, що окрім найновішого гербу У. Н. Р., т. зв. тризуба, українська символіка і психика майже не мають инших традицій з державної доби своєї історії — з часів до XIII в. Сама назва Україна то витвір польської історії і в своїм новішім розуміню не сягає дальше як до поч. XVII в. Так само й козацька та гетьманська традиція не має старшого родоводу. Українці в Польщі, приміром, полишили облогом таке богате жерело історичної традиції, яким є Галицько-володимирська Русь до XIV ст., щоби свою історичну ідеольоґію оперти головно на часах приналежносте до давної польської держави. Дальше характеристична річ, що в сій т. ск. скороченій історичній традиції такий факт як 1654 чи пак 1667 (коли частина українських просторів відпала від Польщі до Москви) не грає особливої ролі в позитивнім розумінню. Радше навпаки: в тій традиції протимосковський фронт рішучо сильніший від антипольського, до того, що ідеал історичної козацької України припадає в дійсности на добу, коли майже всі українські землі входили в склад Річипосполитої. Найліпший доказ маємо в виборі українських історичних героїв. Маємо, що правда, на чолі тих героїв Хмельницького, людину, як на мйнуле України, будь-що-будь ґіґантичну, та побіч нього бачимо такі постаті як Сагайдачний, як Виговський, як Дорошенко, як Мазепа, як Орлик, а з історії культури як Могила людей, що не персоніфікують антитези і суперечности між змаганнями української людности та історичною місією Річипосполитої. Одним словом, засіб історично політичних уявлінь сучасного Українця в 9/10 узятий з історії Польщі, є продуктом її розвитку — проява, що її Поляки дивним способом не доглянули.

Коли та спільна історична доля, що вязала Українців з Поляками, не спинила витворення поглядів про відвічну антитезу обох народностей, то післярозборові часи, коли старі звязки цілком розвязалися, ще менше надавалися до творення нових вузлів їхньої солідарности. Що правда, Поляки дуже сильно причинилися до приспішення і скристалізування почуття української національної окремішности від Росіян (без польської участи процес усамостійнення Українців був-би в кождім разі сильно опізнився), одначе при всім тім українська проблєма в польській політиці після розборів грала тілько підрядну ролю. Полишаючи цілком на боці пруську займанщину, бачимо, що й конґресова Польща не знала українського питання, тому що справа холмських уніятів і відокремління Холмщини мала цілком инше значіння. Тілько на одному відтинку б. Річипосполитої, в австрійській Галичині, на підкладі давних реліґійних і племінних ріжниць, виросла українська проблєма як одно з завдань польської національної в тім краю. Тут польсько-українські взаємини на- брали деяких своєрідних прикмет, витворили певні політичні методи і національні фільософії.

Отсей процес почався доволі несподівано, в середині XIX в., в епосі першої великої филі новочасного народностевого і ліберального руху в Европі, біля 1848, а скінчився, вже цілком нагло і механічно, світовою війною і переворотом 1918/19, коли оба племена вхопили за зброю, щоб вирівняти свої національно-політичні суперечности. В сім конфлікті рішалася дилєма: Чи простори б. Галичини, заселені переважно українською людностю, мають увійти в склад новотвореної Польщі, чи ні. Майже 9-місячна оружна боротьба закінчилася перемогою першої, Польщею репрезентованої тези, наперед мілітарно-політичною перемогою, а чотири роки пізніше і правно-політичною. Колишня Галицька Русь повернула більше-менше до того становища, в якому була до 1772 р. Та разом з сим, нововідроджена Польща одержала в спадку по Австрії й українсько-польську національну боротьбу. Огнище її не тілько не вигасло; воно й не позволяє зльокалізувати себе, лиш навпаки — виростаючи на боротьбу двох народів, захоплює й инші провінції републики, заселені українською людностю, а навіть виходить своїми впливами поза межі держави.

Бачимо отже, що жерело сучасного українського питання лежить у Галичині. (Уживаю слова „Галичина“ не в значінню б. австрійської країни, тілько в історичнім розумінню, як колишня Галицька Русь; польська мова не має на-жаль однозначного слова з латинським Ґаліція). Там, у Галичині, виробилися ідеольоґічні підстави української проблєми, її методи боротьби й окрема націоналістична психольоґія — однаково, як по українськім так і по польськім боці. Перші прикмети — українські — засвоює собі загал української людности у Польщі і поза нею; другі — себто польські — стають принципом польської народностевої політики.

Три відємні прикмети мала польсько-українська ривалізація в Галичині. Перша ся, що обі сторони постійно прибігали за допомогою до третього чинника — центрального австрійського уряду, зглядно династії. Се зробило свою школу, яка до нинішного дня не забулася. Друга відємна прикмета — то недостача власних висших державних думок у тій боротьбі; по обох боках переважав характер міжнаціонального змагання за мову, за школу, за написи, за вплив на австрійські і державні орґани й установи. Се родило егоїзм, короткозорість і недостачу ширшого політичного овиду, що сягає в будуще. Вкінці, може найважніша хиба — то несподівана й нагальна перерва початого, та ще далеко не завершеного і не скристалізованого процесу творення своєрідних форм національного співжиття між українською і польською людностю тої країни. (Звертаю увагу, що коротко перед війною, в 1913 р., прийшло було до першого безпосередного порозуміння між українською і польською політичними репрезентаціями — до умови в справі виборчої реформи до галицького сойму — до порозуміння довершеного без прямої інтервенції центрального уряду; одначе всупереч великим надіям, що їх обі сторони привязували до того порозуміння, воно не могло видати жадних плодів ізза історичного катаклізму, що наступив коротко перед виборами до нового сойму).

Маючи всі ті недостатки перед очима, перестанемо дивуватися, що українська справа в Польщі за останніх 10 літ не рушилася з місця. Отсе одержані у спадку методи польсько-українських взаємин, уживані обома сторонами в Галичині і можливі в передвоєнних часах на австрійськім ґрунті, показалися в нових умовах непридатними, безкорисними, шкідливими.

Поперед усього треба підкреслити, що прилучення Галичини до Польщі основно змінило реально-політичні підстави українсько-польських взаємин. До сього часу Українці і Поляки змагалися обопільно як формально рівноправні народности теоретично нейтральної австрійської держави; також чисельно були вони більше-менше рівні, а тілько зі становища фактичної сили — господарської, культурної і політичної — галицькі Поляки перевисшали Українців. В 1919 на місце сеї якої-такої рівноваги прийшла велика диспропорція у політичному становищі і силах обох сторін — на не-користь Українців: сі після анаціональної Австрії опинилися в національній Польщі, де український елємент збільшився тілько небогато, натомість давні галицькі Поляки скріпилися числом і силою всеї польської нації. Отсей зворот у відношенню не міг, очевидно, остати без впливу на національно-політичні психольоґії обох сторін — впливу, що не зменшав обопільної відчужености, тілько навпаки, збільшав її.

Обі сторони й тепер старанно уникали потреби й нагоди, щоб пертрактувати безпосередно одна з одною про справу тривкішого уложення обопільних взаємин, а оскілько власні сили були недостаточні, щоб накинули свою волю противникови, всю надію покладали на протекцію й підмогу чужих міжнародних чинників — не як розємців, лиш як суддів, що видають присуд. Такі апелі почалися були ще в часі війни. Ось так, коли центральні держави прокламували, в осени 1916, відбудування Польщі, заповіджена була одночасно зміна державно-правного становища Галичини без найменшої уваги на евентуальні думки і бажання Українців; неначе у відплату знов, коли 15 місяців потому ті самі держави робили мирові постанови у Берестю, ніхто не оглядався на національні вразливости польського народу. З упадком центральних держав, такі заклики з поминанням противника адресували обі сторони до переможної антанти, при чому у сеї і тої була своя reservatio mentalis: якщо присуд буде недовподоби, то незадоволена сторона не признасть його…

Об такі настрої розбилися дворазові спроби посередництва париської мирової конференції в часі оружної боротьби. З вини тих самих настроїв по обох боках безуспішні були початкові зусилля тієї-ж конференції, щоб упорядкувати державно-правне становище спірної землі. Дякуючи обопільній ізоляції й односторонним апелям до міжнародних чинників, рік 1919 не приніс формального рішення, і т. зв. Східна Галичина зависла у повітрі, як власність „головних союзних і заприязнених держав“, на цілі три роки.

І знов можна було сподіватися, що протягом сього 3-ліття пристрасти й недовіря ослабнуть до тої міри, що безпосередні пертрактації будуть можливі та що відпаде необхідність інтервенції посторонніх факторів. На-жаль, і тепер не прийшло до сього, не дивлячися на грізне моменто в літі 1920, коли заступник Польщі готов був підписати всякий акт у справі східної границі (се показало ся у Спа, де дана була згода на т. зв. лінію Керзона) і коли Українці в Польщі станули були перед небезпекою, що заллє їх большевицька филя (вона тоді ще не виступала в ролі визвільниці народ- ностей!) та не дивлячися на те, що наддніпрянські Українці тоді дали вже реальні докази свойого почування солідарности в боротьбі з большевизмом. (В результаті, вони одержали… рижський кордон).

Щотільки в 5-ім році по вибусі конфлікту за давну Галицьку Русь, коли міжнародні відносини на сході Европи приняли характер деякої тривкости, прийшло до формального поладнання справи рішенням міжнародних чинників, що до них обі сторони відкликалися були і яких децизії обі сторони… знов не признали, чи там її умов не виконали.

Безпосередно по ухвалі париської конференції амбасадорів в березні 1923, і без сумніву у причиновім звязку з нею, Совіти змінили свою дотогочасну українську політику. Покидаючи ранішу тактику désintéressement, уряд СССР зголосив протест проти рішення конференції амбасадорів і почав на своїх українських землях знаний курс українізації.

Тимчасом, моральна і політична ізоляція між Українцями і Польщею тяглася дальше. В першім, конституційнім соймі, що клав фундаменти під політичну будівлю польської держави, не було жадного заступника української людности, і не було найменших заходів в тому напрямі, щоб такі заступники брали участь у першій польській конституанті. Сей факт не міг остати без сліду на взаєминах обох сторін. Між законами, що вийшли з лона конституційного сойму, є щоправда й такі, які містять деякі політичні гарантії для української людности, одначе вони викликають вражіння, що диктували їх огляди характеру більше міжнародного ніж внутрішно-політичного. В кождому разі остали вони мертвою буквою. Маю на думці знаний закон з 26.IX.1922 про основи загального воєвідського самоврядування, зокрема-ж у воєвідствах львівськім, тернопільськім і станиславівськім.

При виборах до першого нормального сойму українська політика зробила тяжку помилку. Загіпнотизована idé-єю fixe непризнавання дійсного стану річей, і спотикаючися на передбаченім конституцією посольськім обіті, уладила вона виборчий бойкот на галицькім терені, взяла натомість участь у виборах на Волині. Вислід був такий, що між польською державністю і найбільшою і найважнішою масою української людности політична ізоляційна плита удержалася й на дальше, на цілих 5 літ, натомість представництво инших українських просторів, чи-то ізза свойого повного невироблення політичного, чи-то ізза посторонніх впливів, нічим не ослабило поганих наслідків сеї розбіжносте, хиба радше збільшило їх.

На час сього сойму з кадовбовою українською репрезентацією припала згадана вже ухвала конференції амбасадорів про перенесення на Польщу суверенних прав до б. Східної Галичини та про приняття до відома східної границі републики по рижському трактатови; окрім сього низка законів і розпорядків в справах шкільництва і язикових прав людности не-польського племени — приписів, що відносно Українців в Галичині не тільки сильно зменшили набуті передвоєнні права, одержані переважно силою краєвих законів, ухвалених — як колись говорено — „єдиним парляментом на землях Польщі“, а й що стояли в очевидній суперечности з новим законом про автономію південно-східних воєвідств. Коротко, той сойм не лише не виявив особливої охоти будувати відносини держави до української людности на основах ухвалених конституційним соймом, він взагалі не показав нахилу до якого-не-будь тривкішого уложення тих відносин. Отже й під сим оглядом той сойм погано записався в історії Польщі.

Не перечу, що якби той сойм й утворені ним уряди й инакше трактували українське питання, то се ще не було-б задоволило тих українських націоналістів, які заступають принцип непризнання фактів; що вони й тогді дали-би себе приманювати голосам сторонніх сирен, що вони старались-би накинути свою доктрину цілому українському громадянству. Одначе з другого боку мушу ствердити з натиском, що польська політика 1922–1926 не дала українським поміркованим елєментам навіть найслабшої можливости протиставити націоналістичній демаґоґії яку-не-будь позитивну програму реальної політики. Можна навіть заризикувати політичний парадокс, що тоді польські націоналісти подали руку українським націоналістам, щоби спільними силами не допустити до зближення обох громадянств, тільки навпаки — щоб за всяку ціну удержати моральну прірву між ними. Докази? Досить пригадати собі, з одного боку, долю кабінету Сікорського, що був підозрений у „пактах“ з Українцями, а з другого — одночасну невдачу головної галицько-української партії Ундо (тоді ще під назвою „трудової“), що станула була явно на краєво-автономістичнім становищі в межах польської державности, однак не знайшла найменшого резонансу по польськім боці і мусіла піддатися проводови своїх крайних елєментів…

Маєвий переворот 1926 р. повитала поважніша частина українського громадянства з симпатією і надіями. І дійсно, зразу загально відчуто певну зміну, головно в припиненню адміністраційних шикан й постійної непевности від грозячих законів і розпорядків, звернених проти дрібних останків в національнім стані посідання Українців, що ще полишилися по австрійських часах. На-жаль, новий уряд не пішов дальше поза такі тимчасові реформи в адміністрації; що-більше, навіть деякі справи, що за попередного режиму вважалися актуальними, тепер перестали такими бути, нпр. справа українського університету. (Чи тоді була вона дійсно актуальна, чи тільки про людське око, се трудно сьогодні рішити, та в кождім разі вона була більше ніж сьогодні на деннім порядку). Правда, не маємо підстав обвинувачувати помаєві уряди в упередженню чи в недоцінюванню національної, справи взагалі, а української зокрема; правда і се, що супроти несподівано затяжного стану поширення направи устрою держави поладнання української справи як цілости мусіло зійти на другий плян; одначе всі ті обставини не зміняють правдивого стану річи, який є дійсно жалю гідний, і навіть не поясняють як слід, чому не тільки цілости, а й загалом нічого на сім полі не упорядковується…

Конець минулого сойму і розписання торічних виборів до нового викликали деякі надії серед тверезої частини українського громадянства. Наперед було ясно, що нового бойкоту виборів не буде, що нова українська репрезентація в соймі, численніша і ліпша від попередної, будучи заступницею і тої землі, яка була і є вісю польсько-українських взаємин, приверне деяку рівновагу сил та що збувшися в парляментарній практиці неодного зі своєї протягом останнього 9-ліття набутої і виплеканої непереєднаности, помалу, законодатною співпрацею й особистим контактом, промостить шлях в напрямі зближення між українським громадянством і польською державністю. Одначе сі надії показалися даремними.

Виборча кампанія, в сучасних обставинах, як завсіди так і тепер деморалізує. Сим разом, можна було згори знати, які гасла підуть у рух при партійній конкуренції і при ловах на мандати. Не рахуючися з політичною льоґікою, головним виборчим кличем зроблено принципіяльне відношення до польської державности — очевидно неґативне. Серед нової української репрезентації, не вважаючи на ряд поважних і розумних людей, не знайшлося на-жаль ні-одної так визначної політичної індивідуальности, що зрозуміла-б вимоги моменту и уміла накинути розаґітованому , а в першу чергу товаришам-послам, розумну, здержливу, елястичну, передбачуючу й обчислюючу тактику — індивідуальности, яка з одного боку не випускала-б із рук жадних тактичних атутів, з другого — не замикала собі жадної дороги і жадної ціли в позитивній політиці. Українська репрезентіція в теперішнім соймі, як вийшла з виборчої боротьби, з виборчої демаґоґії, так і сама не перестала бути середовищем таких демаґоґічних тенденцій. Політичної програми не виявила вона жадної, а під оглядом тактики дала образ суперечностей і крайностей, мішанину антидержавних демонстрацій и дешевого опортунізму, задля виєднування найелєментарніших уступок, чи там усування найпростіших національних кривд. В таких умовах авторитет нашого представництва невисокий, ні у своїх земляків, ні в польськім громадянстві. Досить, що перший рік української політичної акції на парляментарнім терені не приніс ані одного, хочби тільки морального успіху.