Галичина: полїтично-історичний нарис з приводу Світової війни

Front matter

'

Галичина

ПОЛЇТИЧНО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС З ПРИВОДУ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

I. Галичина Історична Й Сучасна

По обох боках великого европейського вододїлу, у самій серединї його воздушної линїї, лежить край, який до світової війни не тїшив ся особливим розголосом, та тепер велить у всїх закутках землі богато про себе читати й говорити.

Галичина — то один із найбільш осередних країв Европи. З його головної твердинї — Перемишля — до Відня так само далеко, як до Київа, до Бреста над Океаном, як до Астраханя над Каспиєм, до Петербурга, як до Риму, до Стокгольму, як до Солуня, до Копенгаґену і Сунду, як до Царгороду й Босфору. Галичина творить найбільший коронний край передлитавської половини Австро-угорської держави і має урядову назву:

»Королївство Галичини і Володимириї з великим князївством Краківським, Освєнцимським і Заторським.» Як видно з сеї назви — се продукт зложеного історичного процесу. Коли одначе відмежимо від себе поодинокі історичні складові части нинїшного коронного краю, то побачимо, що скорочена — многим одиноко знана — форма його імени: «Галичина» зовсїм оправдана й задля означеня цїлого простору. Поведїм від того місця на Сянї, де вливаєть ся його правобічна притока — Танва, линїю легко загнуту до заходу, поміж Решовом на сходї і Сендзїшовом на заходї, в напрямі Чудеца, Стрижова, Коросна і Дуклї до угорської границї. По східнім боцї сеї межі маємо історичні краї: королївство Галичини (з північною Буковиною мало не в цїлости) і частину (у сточищи р. Буга) королївства Володимирського, які і в істориї були звісні як зєдинені полїтично королївства. По західнім боцї згаданої границї маємо частину териториї колишньої Малопольщї (вел. княз. Краківського, князївства Судомирського, між долїшним Сяном і Вислокою) та маленькі простори двох шлезьких князївств, Освєнцимського і Заторського.

Ся історична межа, як бачимо, сьогодня майже не має природних основ, хоч показала ся дуже тривкою (до середини XIV в. протягом мало не чотирьох столїть була державною, а потім ще стілько адмінїстративною границею), одначе в найдавнїйших віках не хибувало їй і природної підстави, у непрохідних пралїсах над Вислоком, скріпленої ще фактом, що вона роздїляла оба головні племена нин. Галичини — Українцїв на сходї від Поляків на заходї. Остання — етноґрафічна — межа підпала згодом певним перемінам: на півночи, над долїшним Вислоком, вона переснула ся майже до самого Сяну, на полудни ж, у Карпатах, переснула ся сильно до заходу аж поза р. Попрад. Тут треба ще зазначити, що часто уживаний подїл коронного краю на Східну і Західну Галичину (який по думцї реформ 1846–50 мав утворити дві окремі адмінїстрацийні одиницї, згодом одначе обмежив свою важність на судовий устрій краю та деякі маловажні адмінїстрацийні окремішности), що сей подїл являєть ся комбінациєю історичної й етноґрафічної границї очевидно на некористь української частини, бо узгляднює збільшенє польської язикової териториї, а нехтує здобуток української, яка, беручи сам простір, у троє більша від польської. Подібне відношенє й між обома історичними складовими частинами нинїшного коронного краю: територия колишнїх королївств Галичини і Володимириї обіймає три четвертини теперішного краю, а з сього простору на саму історичну Галичину припадає яких пять шестин. Колиж візьмемо ще під увагу й Буковину, яка у значній части ґеоґрафічно й історично належить до Галичини, то побачимо, що понятя Галичини історичної і теперішної (австрийської), загалом беручи, доволї сходять ся собою і тому в дальших увагах не будемо відокремлювати обох понять, хиба лиш там, де сього вимагатиме докладність вислову.

II. Полїтично-ґеоґрафічне Значінє

Галичина з ґеоґрафічного погляду не є вповни одноцїльний край, проте має визначні своєрідні прикмети, які надають йому специяльне — аж виїмкове — становище на межи східної і західної Европи і підносять його до катеґориї окремих европейських індивідуальностий. Вздовж полуднево-західного боку її тягнеть ся хребетний стовп, карпатський вал, що постійно скріплюєть ся у полуднево-східнім напрямі. З ґеолоґічного чи загально-морфолоґічного погляду ся частина Карпат — між Татрами і Роднянськими горами — може й мало цїкава, зате з полїтично- боку вона многоважна. Увесь край, що приріс до сього гірського хребта і творить немов його широкі підвалини, обернений по вказівкам сеї хребетної основи — у північно-східнім напрямі. Як середновічне підгородє при підніжу кріпкого замку, має Гали- чина з одного боку сильне опертє й захист, із другого певну обмеженість у своїм територияльнім розвитку і примус розвивати ся лише в означенім напрямку. І дїйсно, мало в Европі гірських валів, щоб були би так само тривкою полїтичною межею як Карпати; хиба Пиринеї можуть рівнати ся з ними. В сїм також поясненє, чому жителї Галичини розмірно незначну ролю відограли в істориї західної Европи, а таку преважну в істориї східної, чого вимовний доказ хочби у сїм фактї: коли галицька (і володимирська) людність була в силї колонїзувати величезні простори понад Днїстром, Богом і Днїпром, то в полудневім і західнім напрямі встигла заселити лише сам головний хребет Карпат. Звідси, й особливо з лукової линії гір, випливає й ріжниця між обома підгірями, галицьким і угорським. Перше звязане нерозривно із головним хребтом, творить немов орґанїчне продовженє його, одно велике передмурє (glacis) у північносхідну сторону; другеж, чи то скорим спадом у надтисянський низ, чи то напрямом бічних хребтів, виявляє певну дисгармонїю з головним фортом — великим карпатським валом. Коротко кажучи — з двох полїтичних сил, що межують із собою на сих верхах, первага з самої природи по боцї північного сусїда. Тимто виясняєть ся, чому в істориї кожда середньо-европейська держава, що оперла свої межі об Карпати мусїла безупинно змагати до того, щоб опанувати й північний бік Карпат, галицьке підгірє, з усїми його приналежностями.

Посїданє Галичини дає середьно-европейській державі перевагу над краями східної Европи. Бо без пересади Галичину можна назвати історичними воротами, чи як хто хоче ключем, між двома половинами Европи. Ся важна роля умовлена, окрім значіня Карпат, також полїтично-ґеоґрафічним характером цїлої галицької териториї. Перемишль — се головна твердиня не лише Австро-Угорщини (як твердиня виступає він у першій історичній звістці про нього), а й цїлої середини Европи супроти сходу. Тут анальоґічні ворота як Бельфорт—Штрасбурґ між західною і середною Европою. Між сточищами Сяну Днїстра, Буга і Стиру тягнеть ся великий европейський вододїл, що в полїтичній істориї відограв більшу ролю, нїж самим полїтикам здаєть ся. Тому володїнє такою важною вихідною і перехідною териториєю є для даної держави не лише імперативом закону самоудержаня, а й найлїпшою ґарантиєю полїтичної переваги над просторами, що тут мають свій початок. Такими просторами є Посянє і Побуже до півночи, Поднїстровє, Побоже, Погоринє і Постирє до сходу, що відкривають величаві вигляди полїтичного й економічного розвитку прикарпатської держави. Не треба забувати, що Галичина з сусїдними краями на сходї з природи одна з найбогатших в Европі, а під доброю адмінїстрациєю булаб благословенною землею з усїми даними для автаркії (добра земля, богаті лїси, нафта, сіль, зелїзо, вугіль і т. ин.). Правда, Галичина не має природних границь до півночи і сходу й тому вимоги оборони, як велять полїтичну межу пересувати з карпатського хребта на Днїстер, Сян і Львівсько-томашівське розточе, так силують до ще дальшої експанзиї в сїм напрямі доти, доки не зустрінеть ся природна границя на Пинських болотах, Днїпрі і Чорнім мори. Правдивість сього твердженя доказує істория, полїтична і воєнна, Галичини. З неї видно, що сей край належить до найбільше оспорюваних в Европі, з якого володїнєм держави доходили до найвисшого полїтичного розвитку, а з його утратою були засуджені на постепенне знидїнє. За сей край проляло ся дуже, дуже богато крови (т. зв. людова етимольоґія звідси виводила й назву «Червоної Руси»); коли менше, як у Ломбардиї, Бельґії, Ельзасї, Шлезку, то лиш тому, що Галичина довгі віки лежала осторонь від західно-европейського економічного і культурного житя. «Европеізация» східної Европи в економічнім і культурнім напрямі ще дуже не давна: Катеринославщина то ще не Шлезк, а Чорне море ще і в приближеню не має такого значіня як Балтик, хоч без сумнїву вже є на дорозї до здобутя його ваги, а може й перевисшеня.

Сьому полїтично-ґеоґрафічному становищу Галичини відповідає вповни й її етноґрафічний характер. Сей край лежить також у самій серединї славянського світа, а українці, його жителї, творять під язиковим оглядом типову перехідну славянську ґрупу, яка сполучаючи в собі елемєнти східного і західного, північного й полудневого славянства творять своєрідний і самостійний тип у семї славянських народів. Поміж науковими теориями про правітчину Славян, без сумнїву, найкраще уарґументована та, що сю правітчину кладе на галицько-володимирські землї. Так само в антрополоґічнім та етнолоґічнім оглядї українцї Галичини творять осередну, перехідну громаду, не лише у славянськім, а і в европейськім світї. Навіть культурне житє краю носить визначні прикмети того осередного і перехідного характеру: не лише чотири ріжні релїґії перемішані з собою, а й у пануючій греко-католицькій конфесиї гармонїйно сполучений східний обряд із західними догмами, византийський стиль церков із західною вокальною і пластичною штукою. Так є не лише тепер, так було завсїди.

До всеї ріжнородної ваги сього краю прилучаєть ся ще один момент незвичайно актуальний у нинїшній хвили, національно-полїтичний. Галичина, в її історичних межах, племінно майже одноцїльна; заселена племенем, якого вісїм десятин живуть поза теперішними межами у південній Росиї, на просторах природної і відвічної експанзиї краю аж до натуральних границь. Ріжниця в національно-полїтичнім становищи Українцїв по сїм і по тім боцї австрийсько-росийського кордону така, що висше розвитій, хоч малій частині сього народу, в Галичині, припала роля (не перший раз в істориї) бути розсадником полїтичної думки і національної свідомости серед одного з найбільших народів Европи, — ідей, які самі собою мусять вести за собою полїтичний і господарський зріст цїлої України.

Б. Історичний огляд.

I.

ПОЧАТКИ ПОЛЇТИЧНОГО ЖИТЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ.

Галицько-володимирські землї виступають на історичну сцену розмірно дуже пізно (після Київщини!), бо що тілько під кінець Х. в. Про час перед тою датою можемо висловляти лише більше-менше бистроумні здогади. Поминаючи спірне питанє, чи переказані арабськими письменниками звістки про велику і сильну славянську державу «Валиняна» (десь около VIII—IX. в.) звязані з українською Волиню чимось більше нїж подібністю імен чи ні, можна усталити деякі дані зперед висше означеного історичного моменту.

Край над середним Сяном і Днїстром мусїв бути заселений тою самою (українською) людністю, що жила й над Бугом і Стиром. На розточу між тими ріками перехрещували ся з-давна три европейські торговельні шляхи: один із Угорщини до прибалтийських країв, другий зі Шлезка у Київщину і Днїпро та третїй з перехрестя сих обох уздовж Днїстра і Прута до устя Дунаю. Нинїшні головні зелїзничі линїї в Галичині сходять ся докладно з напрямом тих шляхів.

Сей важний комунїкацийний вузол став уже дуже рано принадним преметом завойовницьких змагань сусїдних державних орґанїзмів. З великою правдоподібністю можна впевняти, що се місце стояло під полїтичним впливом Аварів (568—799), яких велика наддунайська держава є дуже цїкавим прототипом нинїшної австроугорської монархії. По аварськім розгромі згадана частина нин. Галичини попала мабуть у якусь звязь із головним переємником аварської держави, з Велико-моравським союзом (830—905). Коли Мадяри положили кінець сїй — можнаб сказати — другій передотечници нинїшної, наддунайської монархії, то галицьке Закарпатє, на скілько не встигло удержати своєї повної самостійности, підпало ймовірно під вплив Київа, де тодї норманські князї клали основи під полїтичну будівлю старої Руси. Та не на довго, бо з ослабленєм власти їх у серединї Х. в. відчула ся на північнім боцї наших гір сила Чеської держави, яка у 2-їй половині того віку встигла розтягнути свої впливи на всї простори колишнього Великоморавського союзу, м. ин. на Поодрє (Шлезк), Повислє (пізн. Малопольща з Краковом) і Словаччину. Тодї то власть чеських князїв (більше або менше фактична) розтягнула ся далеко на схід по жерела рр. Буга і Стира (себто по Броди — дуже старинну місцевість). та мабуть на часи сього чеського володїня треба покласти початок Перемишля (Перемишль = Перемисл+ь город, себто город Перемисла: подібно як Ярославль, Володимирь = город Ярослава, Володимира). Та отся світлість Чехії треває не довго; одна з перших її територияльних страт довершила ся на териториї нин. Галичини.

Київський вел. князь Володимир В., властивий основатель староруської держави, зараз на початку своєї дїяльности дав позір на европейське роздороже в нашім краю і в походї веєннім 981 р. здобув Перемишль (се перша історична звістка про славну сьогодня твердиню) та т. зв. ⁣»Україну«, себто цїлий ряд городів по лївім боцї р. Буга, між ними найважнїйший Червен (положінє його непевне, як не коло Комарова, то коло Холму; він дав назву цїлій териториї: «Червенські городи», ⁣»Червенська земля«, опісля польськими хронїстами фальшиво змінену і розтягнену на цїлу Галичину як ⁣»Червону Русь«) та весь край по Вепр і Вислок піддав зверхности Київа. Про реванш Чехія не могла думати, бо незабаром (999) постигло її більше нещастє: утрата в користь новозорґанїзованої Болеславом І Польщі Шлезка і Краківщини на постійно, а решти країв на якийсь час.

Полїтичний переворот у самім осередку Европи в останних десятилїтях X. в. має взагалї епохальне історичне значінє. Зокрема мотиви політики Володимира не безінтересні і для нинїшнього полїтика. Ідея племінної єдности тодї була незвісна (і сама спільність була лише у найперших завязках), рішали лише мотиви полїтичні й господарські. Саме коротко перед тим комунїкация Київа з Чорним морем і тодїшним культурним сьвітом була вчасти розірвана, вчасти утруднена турецькими номадами Печенїгами, що заволодїли чорноморськими степами по обох боках Днїпра; тому заволодїнє таким важним вузлом доріг між Бугом—Днїстром—Сяном було очевидно одною із засадничих вимог в орґанїзованю держави й успіх його давав чималі полїтичні й економічі користи державі згл. князеви. В останних часах висказували ся навіть погляди, що окупация Галичини Володимиром мала бути вступом до акциї в напрямі завойованя Царгороду! Як би матїрю сього погляду не була задалеко йдуча ретроспективність у вияснюваню історичних подїй, то можна би сказати, що й тодї найпевнїйша дорога до Дарданелїв вела тудоюж, що й десять віків пізнїйше… В кождім разі маємо право висловити ся, що заволодїнє Галичиною 981 р. причинило ся до успішного підбою иншої сили і в иншім напрямі: до запанованя христянства і грецької церковної культури у цїлій східній Европі. Нова ся сила, обхопивши і наш край, рішила скоро і раз на все про національно- культурну приналежність тодїшних наших предків.

Полїтична й економічна вага Галичини спокусила по смерти Володимира В. († 1015) польського короля Болеслава звязати наново сей край із завойованою на Чехах Малопольщею. Використовуючи незгоду між синами Володимира, за поміч дану одному з них (свомуж зятеви Святополкови), одержує він лївий бік р. Буга (1018). Та польська окупация тревала коротко. По смерти Болеслава († 1025), за слабого його сина Мєшка II. від- воював Червенські городи вел. князь Ярослав, син Володимира (1030 і 1031) і скріпив західну межу своєї держави новим городом на лївім боцї Сяну Ярославлем, Від того часу західна і південна границя нашого краю зі зверхного боку не була тревало переломлена до самої середини XIV. в.

II.

САМОСТІЙНА ГАЛИЦЬКА ДЕРЖАВА XI. і XII. в.

Староруська держава зі своєю столицею у Київі відограла в істориї східної Европи подібну ролю як франконська держава у західній із столицею в Ахенї. Обі держави не могли удержати ся довго в обємі свойого найбільшого зросту, наслїдком ґеоґрафічних, господарських, культурних і немаловажних династичних обставин та ріжниць, і розпали ся рано на більш орґанїчні і природно умовлені державні твори. При сїм процесї навіть первісні назви обох державних великанів зазнали подібної долї: обі на своїм початковім грунті зійшли до ролї партикулярного означеня (Русини, Франки), а своє державно-полїтичне і національне значінє удержали по нинї на первісно чужій, завойованій териториї (Росия, Франция). Хід істориї в обох половинах Европи не дає підстави анї Нїмцям анї Українцям жалувати, що їх первісні унїверсальні монархії не удержали ся, бо якраз сей упадок причинив ся до витвореня їх національних індивідуальностий.

Упадок староруської держави почав ся дуже рано: вже Володимирів син Ярослав не володїв цїлою спадщиною (лиш по Днїпро), а по його смерти († 1054) сей процес розвивав ся скоро, а на зверх виявляв ся найбільше постійним упадком полїтичного значіня Київа. Причини його нидїня були: 1. опанованє степів Половцями, що були далеко тяжчим ворогом нїж їх попередники Печенїги (знищені Ярославом Мудрим) і що зіпхнули столицю старої Руси до становища окрайного города; 2. численність династиї і хиби її фамилїйного права тягли за собою дїленє держави і межиусобиці, головно за честь сидїти на київськім престолї, аж до злобного руйнованя предмету спору; З. розвій провінций, положених щасливійше від Київщини, і змаганє їх династий до повної незалежности і до панованя над Київом. Всї ті причини довели до того, що по сїм боцї Днїпра почали вже у другій половинї XI. в. усамостійняти ся дві головні землї, по сїм і тім боцї р. Буга, себто Волинь (Володимирия) і Галичина.

Ся останна має вже у 80-их рр. свою власну династию княжу, трьох братів Ростиславичів, що сидїли на окремих удїлах, одначе вели спільно дуже одноцїльну полїтику: Рюрик († ) у Перемишли, Володар († 1125) у Звенигородї (к. Львова, що опісля займає місце Звенигорода), опісля у Перемишли, та Василько († 1125) у Теребовли. Спадкоємцем усїх удїлів став остаточно Володарів син Володимирко († 1122), який осередком полїтичного житя всеї країни зробив Галич (1144), від якого пішла назва краю. Нова столиця й цїла земля розцвила головно за Ярослава (1153—1187), якого власть сягала здовж Днїпра і Прута по море й Дунай. На його синї Володимирі II. (1187—1199) вигасла перша галицька династия, яка видала ряд визначних індивідуальностий і т. ск. сотворила Галичину в полїтичнім розуміню.

Се дїло полїтичного усамостійненя Прикарпатя було дуже трудне і було осягнене після цїлого ряду крівавих війн, особливо важких до середини XII. в., з усїми сусїдами, а найбільше з двома: волинською Володимириєю й Угорщиною. Саме ґеографічне положінє Галичини й Володимириї мусіло бути жерелом безнастанних конфлїктів між обома краями згл. їх князями, що змагали до поширеня своїх посїлостий коштом противника. Володимирия була для Підкарпатя особливо тодї небезпечна, коли була в залежности від Київа (а так було правильно до середини XII. в.), або противно, коли сама здобувала иґемонїю над Київщиною (около 1150). В сїй боротьбі було становище Ростиславичів на стілько труднїйше, що князї Волини й Київщини найшли окрім Поляків дуже сильного союзника в Угорщинї, якій молоде князївство не було бажаним сусїдом. В р. 1099 рішили союзники прямо розібрати посілости Ростиславичів, одначе похід угорського короля Коломана на Перемишль скінчив ся катастрофою (як раз на сїм поли, де в жовтни 1914 р. такої самої долї від украінських оборонцїв Перемишля зазнали Москалї!). Ще скрутнїйші часи перебула Галичина в сер. XII. в. Окружений відусїль ворогами князь. Володимирко найшов для себе союзника аж у суздальській династиї Мономаховичів, які у змаганю підчинити Київ Суздалеви (к. Москви, його переємницї) почали довголїтню завзяту боротьбу із волинською династиєю Мстиславичів та з їх знаменитим представником Ізяславом 1136—1154. Антаґонїзм сих двох княжих династий — то перша історична боротьба між Україною і Московщиною, а союз галицького князя з сею другою можнаб назвати першою проявою полїтичного москвофільства на нашій земли. І в сїй боротьбі бере живу участь Угорщина, очевидно по боцї Ізяслава. Король Гейза II. (жонатий із сестрою Ізяслава) піднимає цїлий ряд походів за Карпати, одначе велика ся боротьба не принесла рішучого і тривкого успіху жадній сторонї, а Київ, головний предмет спору, потерпів найбільше; зруйнований по варварськи Суздальцями (1169) стратив решту свого передового становища і полїтичної вартости. Галичина, мимо тяжких годин остояла ся і за Володимиркового сина Ярослава тїшила ся навіть довшим спокоєм і культурно-господарським розвитком. Що тілько за Володимира I. стала на короткий час угорською провінциєю. Сей князь, прогнаний із Галича володомирським Романом, привів Угрів, які що правда відобрали надднїстрянську столицю, одначе посадили в нїй угорського намісника (1188), а Володимира увязнили і завели на Угорщину. Та князь утїк із неволї, найшов поміч у цїсаря Фридрика I. й засїв на ново у Галичи (1189). Історичний слїд сеї перелетної угорської окупациї полишив ся у титулі угорських королів: rex Haliciae або Galiciae. По безпотомній смерти Володимира II. більше як столїтний антаґонїзм галицько-володимирський закінчив ся унїєю обох країв під Ізяславовим внуком Романом В. (1200).

III. Галицько-волинська Держава

Полїтичний твір Романа — одної з найбільш героїчних постатий в українській істориї, хоч знаної лише з дрібних лїтописних фраґментів — злученє обох ворожих країв в одну політичну цїлість, був олицетворенєм української полїтичної ідеї проти змагань нового панрусизму, репрезентованого після згаданого висше занепаду Київа суздальсько-московськими князями. Вихований під впливом західно-европейської культури, прихильник католицтва, бере він під свою власть і осередок релїгійно-культурного житя східної Европи, Київ, й обезпечує його своїми лицарськими походами від нападів степовиків — Половцїв знад Дону, для яких був «львом, тигром і крокодилом». Розширивши (в порозуміню з нїмецьким орденом) свої володїня на північ вздовж Буга до р. Нарви, володїв Роман териториєю, яка давала йому почесне місце в Европі і робила бажаним союзником. З Угорщиною жив у найлїпшій згодї, а в Нїмеччині був сторонником Гогенштавфів. Як такий попав він у конфлїкт із польським князем Лестком і впав у боротьбі під Завихостом (1205) у розцвитї житя і полїтичних плянів.

Одно з найбільших нещасть в нашій істориї; та не лише в нашій, а й цїлої середної Европи. Національне нещастє виявило ся в тім, що в державі, заледви сконструованій Романом, при дитячім віцї його синів, віджили всї супротивні течії, яким загально-українська держава була немила або недоцїнена, та спровадили на край страшний (40-лїтний!) полїтичний заколот, получений із опустошенєм, чужими наїздами, окупациями і т. ин., а що найважнїйше — край став безсильний і безрадний супроти такої світової катастрофи, як інвазия Монголів в Европу. Недостачу европейського передмуря у стилю Романа В. відчули тодї болючо й сусїднї край: Угорщина, Польща, Нїмеччина.

Оба Романовичі, Данило й Василько, хоч визначні постати нашої істориї, не доросли до батькової міри, та головно з вини обставин. У часах патримонїяльного права, коли держави не віддїляв ніхто від особи князя, немовлячий їх вік був найбільшою перепоною у продовженю і довершеню батькового дїла. Галицько-володимирська унїя, після більше як 100-лїтної боротьби між обома краями, мала за богато зверхних і внутрішних ворогів, щоб удержати ся й далї без глибоких потрясень. Ідею єдности обох країв репрезентував Данило (1205—1264) і йому прийшлось ждати і бороти ся, серед успіхів і невдач, як триумфатор і вигнанець, цїлих сорок лїт, заки ся ідея вповни здійснила ся. Полїтичні перепони в сім рядї зусиль походили з боку: 1. галицького боярства; 2. споріднених княжих династий; З. сторонних держав.

На галицькім ґрунтї виросла своєрідна боярська верства, якої ґенеза мало ясна та якої історична роля дуже характеристична й однакова у всїх віках аж до нинїшного дня, без огляду на національно-культурну еволюцию сеї аристократиї і без огляду на полїтичну долю й державно-правне становище Галичини. В характері сього невмирущого боярства лежить основний рис анархизму, що виявляєть ся в непогамованім нахилї до самоволї, в жадобі власти, в безоглядности супроти підданих, в непокірности й віроломности супроти князя, при рабських формах у відношеню до нього одночасно — нещастє для кождої держави з таким живлом. Сильна рука Романа давала собі раду з ним, та за Данила скоїло воно дуже богато лиха. Само дїлило ся на родові котериї, які, без глибшої полїтичної чи социяльної думки, готові були на услуги кождому претендентови або суперникови, який умів їх відповідно винагороджувати. Маємо навіть приклад, що один із бояр посягнув навіть за княжою короною і дїйсно короткий час сидїв у Галичи (1214). Подібим духом коромоли й непокірности були овіяні й епископи.

Такою безідейною боярською опозициєю користували ся ріжні суперники Романовичів до галицького стола (до володимирського менше). Перші поважні кандидати були з чернигівської династиї, сильно роздробленої, що стояла під впливом суздальської полїтики. Спорідненє з Ростиславичами (через Ярославну, жінку Ігоря Святославича, героя «Слова») дало підставу трьом братам Ігоревичам, при помочи деяких давнїйших Романових ворогів та місцевого боярства опанувати Галич, де одначе по недовгім часї стрінула їх соромна смерть на шибеници з рук того самого боярства (1211).

По короткотревалім узурпаторськім володїню боярина Володислава Кормильчича заважила в Галичині угорська полїтика. Тодїшний король Андрій II., приятель Романа і його вдови, виступив таки зараз 1205 р. в характері опікуна малолїтних дїтий, яких тодїшним звичаєм уважав своїми васалами й на тій основі почав до давнїйшого титулу rex Galiciae додавати ще rex Lodomeriae (Володимириї). Та його особисті невисокі квалїфікациї, недостача засобів, хрестоносний похід і безнастанні непорозуміня із власними вельможами були причиною, що ся опіка була здебільшого фіктивна й аж узурпация Володислава приневолила його до більше рішучих заходів, одначе — по традициї 1188 р., — не в користь Данила, а для свойого сина Коломана, якого — основі спишської умови — подружив з Саломеєю, дочкою кра- ківського князя Лестка, посадив у Галичи (1214) й коронував за згодою папи на короля. Нова королівська пара була ще також у дитячім віцї, власть спочивала у руках угорських воєвод, а сї менше всього дбали про симпатиї галицької людности. На сїм не лише розбив ся плян Андрія і самих визначних Галичан завести релїгійну унїю в краю (Галичина належала до київської митрополії), а й само панованє Коломана підтяло ся. Інтриґи Лестка й заходи елементів неохочих Уграм і унїї спровадили у Галичину руського „Ричарда Львине серце“ — Мстислава Удалого, перед тим новгородського князя; він взяв Галич і полонив самого Коломана (1220). Супротив того угорський король мусїв признати Мстислава галицьким князем, натомість сей віддав Перемишль другому угорському королевичеви, Андрієви (1222). Незабаром зорґанїзувала ся опозиция і против Мстислава, а осередком конспірациї був — Перемишль. Дійшло до конфлїкту. В Галичи засїв Андрій (1227), а Мстиславови полишило ся лише Поділє, незабаром і чернецтво.

Тепер виступив на сцену відпиханий доси правний дїдич Галичини — Данило. В рр. 1230—1233 веде він, зі змінним щастєм, боротьбу з Андрієм, який і вмер обложений у Галичи. Недалека по сїм смерть самого короля Андрія II. (1235) закінчила змаганя Угорщини обезпечити Арпадам панованє в Галичи — полїтику, що ведена иншими руками моглаб була довести до иншого успіху. Попри свою перемогу над угорським королевичем Данило й дальше признає номінальну зверхність Угорщини над Галичиною, та новий король Бела IV. був зразу неприхильний йому і почав підпирати нового претендента Ростислава (з черниг. династиї), якого зробив своїм зятем. Нова боротьба за Галич скінчила ся що тілько 1245 р. у битві під Ярославлем, де Ростислав з угорським війском і своїми галицькими сторонниками був рішучо розбитий й подав ся на Угорщину (там став він баном Славонїї). У слїд за сим почали ся між Галичиною й Угорщиною приязні відносини: взяло верх зрозумінє спільної небезпеки і спільних полїтичних цїлий, а висловом його була й родинна звязь (Лев Данилович оженив ся з королївною Констанциєю).

Успіх Данила під Ярославлем мав не так полїтичну вартість як династичну. В полїтичнім напрямі належите використанє його було вже неможливе з огляду на той переворот на Сходї, який настав наслїдком великого монгольського наїзду якого жертвою упав Київ (1240), саме у хвили, коли Данилови пощастило й тут відновити галицьке намісництво. Наїзд мав катастрофальні наслїдки для українського народу взагалї, а галицько-володимирської держави зокрема. Татари не спинили ся на Днїпрі, а взяли під свою безпосередну власть край аж по линїю Случ—Ушиця, значить — мало не до нинїшної східної границї Галичини. Поминаючи повне запустїнє тривко обсаджених просторів, також усї західні териториї держави потерпіли страшне зруйнованє, подібно як і Угорщина.

Попри всї ті нещастя Галичина-Володомирия мусїли зазнати й того, що її пан Данило мусїв покорити ся особисто ханови в його обозї над долїшною Волгою, куди вибрав ся зараз після перемоги над Ростиславом. Се прикре упокоренє князя не було, що правда, зовсїм однозначне з васальною залежністю, одначе відношенє фактичних сил між Галицько-волинською державою і Золотою Ордою було таке, що першій не було иншого вибору як або корити ся безумовно другій (подібно як робили московські князї), або готовити ся до рішучої розправи з нею. Лицарський Данило вибрав, очевидно, се останне. І він присвятив останні десятилїтя свойого житя ідеї реванжу й визволеня. Будова і скріплюванє городів при помочи привилейованих нїмецьких колонїстів мала піднести оборонність самого краю. Тодї повстав Львів на місци занепалого Звенигороду, а перед ним іще Холм, зацвив Володимир (»город, якого і в Нїмеччинї не видано») й ин.; натомість тратив щораз більше свою вартість Галич, з огляду на спаралїжованє Татарами торговельної дороги по Днїпру і Прутї. Окрім того Данило переймив ся, під впливом папського посла Плано Карпінї до Золотї Орди, ідеєю спільного хрестоносного походу проти Татар та виявив чимало енерґії у завязуваню полїтичних союзів.

Найперше очевидно треба було мати прихильність найважнїйшої моральної сили тодїшного, світа — апостольської столицї. По довших переговорах між Данилом і папою Іннокентиєм IV, порозумінє між обома сторонами виявило ся 1253 р. коронациєю Данила на короля і приступленєм галицько-володимирської церкви до унїї з Римом. Тривкий по ярославській битві союз із Угорщиною довів до того, що Галичина взяла дїяльну участь у боротьбі за спадщину по австрийських Бабенберґах: після порозуміня Бели IV з папою подружив ся Данилів син Роман і з австрийскою дїдичкою Гертрудою і вступив до боротьби з Отокаром чеським, одначе не маючи достаточно піддержаня з боку Бели уступив з нерівної конкуренциї; батько ж його помагав ще Белї в битві під Кройсенбрун 1260. Позатим дбав Данило про союзників у Польщи, на Литві і в Прусиї (1254), одначе Татари слїдили пильним оком сї його полїтичні заходи і кількома походами на Данилові землі, головно великим наїздом 1259, розбили всї його надїї на прогнанє Татар за Днїпро. Поминаючи смерть Іннокентия IV., знаємо, що полїтична ситуация в серединї XIII. в. просто виключала здїйсненє пляну хрестоносного походу у східну Европу. Наша держава не лише була зруйнована наново Татарами, а ще володарі її були присилувані власними людьми розкинути міські укріпленя, немилі диким степовикам. По сїй великій полїтичній невдачі, яка повела за собою й упадок церковної унії, зломаний Данило жив не довго († 1264), а трохи згодом умер і його брат Василько, що весь час стояв у полїтичній тїни брата, володаря, який серед менше трудних обставин був би блискучим полїтичним феноменом з огляду на свою лицарскість, постійність, культурність і гуманність.

Неґативний — загалом беручи — результат Данилової полїтики в останнім 20-лїтю панованя був причиною, що син його Лев (1264—1301) змінив дещо дотеперішні полїтичні принципи і дїйсно завдяки тому здобув красші успіхи нїж його батько. З татарами старав ся жити у згодї і не вагував ся брати участи в їх походах у сусідні краї (Угорщину, Польщу й Литву), щоб тілько охоронити по змозї свої краї від пустошеня. Близьке його спорідненє з Арпадами дало йому нагоду виступити з претенсиями свого сина Юрия до спадщини по них і взяти участь у боротьбі за неї при кінци XIII. в. Знайшовши на Угорщинї прихильну партию шляхти, опанував він північно-східні комітати з Мункачем, які наслїдком того близько одно людське поколїнє входили у склад галицько-володимирської держави. На сї часи припадає племінно-церковне сформованє т. зв. Угорської Руси. У звязи з угорською полїтикою Льва були його відносини до Чехії. Король Вячеслав II. змагав до заволодїня цїлою Польщею і велику частину свойого успіху в сїм напрямі завдячував щирому другови Львови Галицькому, з котрим станула специяльни умова що до Угорщини і Польщі. Поза тим продовжав Лев прихильні відносини з нїмецькими лицарями у Прусиї, здебільшого коштом Литви.

Полїтичні успіхи Льва дали змогу його синови і наслїдникови Юриєви I. (1301—1308) піднести блеск свого панованя коронациєю на короля. Взагалі початок XIV. в., се момент поновного розцвиту Галичини-Володимириї, безперечно найсильнїйшої тодї держави в сїй частинї Европи. Се її становище було умовлене хвилевим занепадом татарської могутности та внутрішним розстроєм Угорщини, Польщі і Литви. В тімже часї процес диференцияциї старої Руси й відокремлюваня українських земель від московських, початий ще в XI. в., поступив дуже сильно наперед, обхопивши сферу доси спільну для цїлої східної Европи — сферу церковної орґанїзациї. Се стояло у звязи з історичною долею Київа.

«Мати городів руських» стратила, що правда, вже давно своє полїтичне значінє як столиця Руси, одначе задержала давний характер релїґійного осередка для цїлої східної Европи. Опанованє Київа Татарами не лише відобрало гал.-володимирській державі змогу користувати ся його ідеальним капіталом. На переломі XIII-XIV вв. київський митрополит, хоч родом Галичанин, бачив себе приневоленим перевести свою столицю з Київа у Московщину, якої князь був постійним васалем Золотої Орди. Не даром московська церква поминає сього митрополита як святого; своїм (мабуть невласновільним) дїлом дав він московським володарям у руки неоцїнений капітал, який до нинї приносить високі відсотки московській полїтичній ідеї (зразу патриярхат, опісля царепапизм). Така доля київської митрополїї не могла не журити галицьких володарів і у звязи з сим були з одного боку нахил їх до ідеї церковної унїї з Римом, з другого змаганє утворити окрему галицьку митрополїю, незалежну від московської. Справа унїї, живо дискутованої у XIII. в. серед усього східного християнства, не довела до сподїваного успіху як в инших краях так і в Галичинї. Без огляду на прихильність князїв і самого духовенства не встигла унїя пустити глибшого коріня анї в XIII. анї XIV. в. з ріжних причим, про які тут годї говорити, в кождім разї тодїшні заходи підготовили до певної міри ґрунт під пізнїйший розвиток церковної злуки, що стала неначе національною українською релїґією. І змаганя утворити самостійну галицьку митрополїю зустрічали чималі трудности. Енерґічним заходам Льва I. і Юрія I., в міру упадку київської митрополїї, вдало ся виєднати у царгородського патриярха поставленє окремого митрополита в Галичи (1303), та Москва інтриґувала всїми способами в Царгородї доти, доки не добила ся скасованя галицької митрополії (1347). Справа ся одначе віджила по упадку галицько-волинської держави.