Черево Парижу

Front matter

ЕМІЛЬ ЗОЛЯ

И

Том II

Розділ 1

I.

У великій тиші та безлюдді алеї вози торговців підіймалися до Парижу. Ритмічний гуркіт їхніх коліс луною відбивався від фасадів будинків, що спали обабіч за темною смугою берестів. На Нейльському мості біда капусти й друга з горохом приєдналися до восьми возів ріпи, що спускалися від Нантеру; коні самі йшли, поспускавши голови, своєю лінивою, стриманою ходою, ще повільніше через те, що дорога йшла вгору. Городники, замотавши віжки на руку, спали, простягшися плазом поверх городини, вкриті своїми сірими смугнастими свитами. Газовий лихтар, виринаючи з темряви, освітлював гвіздки на черевикові, синій рукав блюзи, край кашкета, що виступали на тлі пишного розквіту червоних пучків моркви, білої ріпи, темної зелені гороху та капусти. І вздовж дорогою, сусідніми вулицями, спереду й позаду, далеке гуркотіння возів сповіщало про такі самі валки, всенький той довіз, що тягся в сутінку, серед глибокого сну двох годин ранку, заколисуючи темне місто шумом прибуття.

Бальтазар, коняка мадам Франсуа, худобина надто гладка, вів перед валки. Він ішов, напівдрімаючи, помотуючи вухами, аж доки, на височині Льонґшанської вулиці, здригнувшися з переляку, не став як уритий. Решта коней стукнулися головами в задки підвід, і валка зупинилася з ляском заліза та під крики хурщиків, що попрокидались і кляли. Мадам Франсуа, спершися на поперечку воза, серед городини, дивилася ліворуч і нічого не бачила в блідім світлі маленького квадратового лихтарика, який тільки й освітлював, що блискучі Бальтазарові боки.

— Гей, тітко, рушаймо! — гукнув котрийсь із хурщиків, звівшись навколішки на своїй ріпі. — Це, мабуть, хтось там напивсь, як свиня.

Вона схилилась, помітивши праворуч, майже під ногами в коня, якусь чорну масу, що заступила дорогу.

— Та ж не можна людей давити, — промовила, скочивши на землю. Перед нею лежав уростяж чоловік, розкинувши руки, зарившись обличчям у порох на дорозі.

Він здавався надзвичайно довгий і худий, наче суха гілка; дивно, що Бальтазар не перебив його надвоє, вдаривши підковою. Мадам Франсуа подумала, що він мертвий; вона присіла перед ним карачки, взяла його за руку й відчула, що тепла.

— Гей, чоловіче, — промовила вона стиха.

Але хурщики знетерпеливись. Той, що стояв на колінах на своїй городині, знову крикнув хрипким голосом:

— Та поганяйте ж, тітко! Він п'яний, як ніч… Скиньте в рів та й спокій голові!

Тим часом чоловік розплющив очі. Він розгублено дивився на мадам Франсуа і лежав нерухомий. Вона подумала собі, що він і справді п'яний.

— Не можна тут лежати, вас же роздушать, — казала йому. — Ви куди йшли?

— Не знаю, — відповів той ледве чутно і потім додав з зусиллям, схвильовано: — Я йшов у Париж, та якось упав… Нічого не пам'ятаю.

Вона до нього краще придивилася; він був жалюгідний у своїх чорних штанях, чорному сурдуті, такий обдертий, аж видко було ті висхлі кості. З-під грубого чорного кашкета, боязко насунутого на самі брови, світились карі очі, на диво лагідні на цім загрубілім виснаженім обличчі. Мадам Франсуа спало на думку, що він надто кволий, щоб упитись.

— Та куди саме хотіли ви потрапити в Парижі? — питала знову.

Він не відразу відповів; йому ніяково було від того допиту. Здавалося, він міркував, потому, заникуючися:

— Та туди, як до ринку.

Він насилу підвівся і, мабуть, хотів іти далі. Торговка побачила, що він похитнувся, спираючись на полудрабок воза.

— Що, зморилися?

— Так, дуже зморений, — промурмотів той.

Тоді вона різко, немов незадоволено, штовхаючи його, промовила:

— Ну, мерщій лізьте на мого воза! Ото через вас тільки час гаємо… До ринку їду, то там вас і вивалю разом з городиною.

А що він відмовлявся, то вона майже піднесла його своїми дужими руками, кинула на моркву з ріпою, зовсім таки розсердившись і гукаючи:

— Та годі вже того, дайте нам чистий спокій. Ох, ви ж мені вже остогидли… Та ж, кажу, що до ринку їду. Спіть, я збуджу.

Вона й собі вилізла, сперлася спиною на полудрабок, сидячи боком і тримаючи віжки Бальтазара, що рушив кроком, уже знову дрімаючи та помахуючи вухами. Інші вози рушили за ними, і вся валка в темряві поволі посувалася далі, знову гуркочучи колісьми попри сплячі фасади будинків. Хурщики знову поснули під свитами на своїй городині. Той, що балакав з торговкою, укладався, бурмочучи:

— Ото ще — всіх п'яниць по дорозі збирати!… І яка їй охота…

Вози котились, коні самі простували, поспускавши голови. Чоловік, що його мадам Франсуа підняла, лежав на животі; довгі ноги йому губилися десь у купах ріпи, зваленої в задок воза; лицем він ткнувся в моркву, що стриміла пишними пучками. І, розкинувши руки, знесилений, обхопивши високу гору городини, щоб не злетіти, як трусоне возом, він поглядав поглядав перед себе, на дві безконечні ряди газових ліхтарів, які наближалися й зливалися там, у височині, між силою інших ясних крапок. На обрії стояла велика біла хмара випарів, обгортаючи сонний Париж ясною млою відлисків усіх його вогнів.

— Я з Нантеру, на прізвище мадам Франсуа, — за хвилину почала городниця. — Відколи мені помер мій ́бідолаха чоловік, мушу щодня сама їздити на ринок. Така біда... А ви звідки?

– Мені ім'я Фльоран, я здалеку... – відповів невідомий, хвилюючись. – Прошу пробачити, я такий зморений, аж не можу говорити.

Він не хотів балакати. Той вона замовкла, спустивши трохи віжки на спину Бальтазарові, що йшов своєю дорогою з виразом тварини, яка знає тут кожен камінчик. Фльоран, втупивши очі у велике сяйво над Парижем, думав про свою історію, з якою крився. Втікши з Кайєни, куди його були закинули грудневі події, проблукавши два роки по голяндській Ґвіяні, божевільно жадаючи повернутись та боячись імператорської поліції, ось він нарешті має перед собою це миле велике місто, за яким він так сумував, до якого так прагнув. Він тут сховається, він житиме тут своїм колишнім тихим життям. Поліція за це не довідається. Адже гадають, що він там помер. І він собі пригадав свій приїзд до Гавра, де він побачив у себе в хусточці тільки п'ятнадцять франків. До Руана він іще міг найняти підводу. А від Руана, як йому залишилося тільки тридцять су, пішов пішки. Проте, у Верноні він уже на останні два су купував собі хліба. А далі – не пам'ятає. Здається, багато годин проспав десь у ярку, потому неначе показував жандарові ті документи, що здобув собі. Все це крутилося в його голові. Фльоран ішов з Вернону не ївши, повний то люти, то раптового одчаю, що спонукав його жувати листя живоплотів, уздовж яких він ішов. Він простував усе далі, терплячи від страху та від корчів у шлунку, стягнувши живіт; в очах йому тьмарилося, а тим часом ноги йшли самі собою, наче їх вабив образ того Парижу, що десь далёко, дуже далеко за обрієм, кликав, чекав. Коли він дістався до Курбвуа, була глупа ніч. Париж, мов шмат зоряного неба, що впав на чорну землю, видався йому суворий, наче гнівався на його вороття. Тоді він знесилився, ледве-ледве зійшов з гори, ноги йому підгинались. Проходячи Нейльським мостом, Фльоран сперся на парапет, схилившись над Сеною, що котила свої чорні, мов чорнило, хвилі між невиразними масами берегів; червоний ліхтар на воді переслідував його, наче червоне око. Тепер, щоб дістатись до висот Парижа, йому треба було ввесь час іти вгору. Алея, що вела до міста, здавалася безконечна. Сотні льє, що він перейшов, були дурницею, але цей останній шмат дороги доводив його до одчаю; ніколи він не злізе на цю височінь, уквітчану вогнями. Плеската алея витягалася й витягалася, зі смугами своїх високих дерев та низьких будівель, з довгими, сірими пішоходами, на які падали тіні від гілля, з темними проміжками поперечних вулиць, з усією своєю тишею та темрявою. Газові лихтарі стояли рівною низкою; тільки вони своїм коротким, жовтявим полум'ям надавали життя цій мертвій пустині. Фльоран не посувався більше ані трошки вперед, алея витягалася все далі й далі, віддаляючи від нього Париж десь у темряву ночі. Йому ввижалося, немов стовпи лихтарів, блимаючи своїм єдиним оком, бігли праворуч і ліворуч, забираючи з собою дорогу. Фльоранові в голові запаморочилося від того кружляння, і він як стій звалився на землю.

А тепер він котився поволі на цім ліжку Зелені, і воно йому здавалося м'яке, неначе перина. Подорожній трохи підвів голову, хотівши бачити млисте сяйво, що зносилося над темними дахами, які він угадував на обрії. Він наближався до міста, його несло, залишалося тільки віддаватися повільному потрушуванню воза; і це наближення без утоми було б йому приємне, коли б не голод. А голод прокинувся, нестерпний, жорстокий. Члени йому заніміли, він відчував самий шлунок, що корчився й так болів, мов його роздирало розпеченими кліщами. Від свіжого паху городини, в яку він зарився, від пряного аромату моркви Фльоранові робилося млосно. Він що мав сили притискався грудьми до свого глибокого ліжка з їжі, щоб стиснути шлунок, щоб угамувати його. А позаду дев'ятеро таких самих возів з горами капусти, гороху, з купами артишоків, салати, селери, прасу, здавалося, повільно накочувались на Фльорана, бажаючи поховати його, що гинув з голоду, під купою харчів.

Нарешті зупинились, почувся гамір грубих голосів. Це було коло міської застави, і доглядачі почали огля дати вози. Потім Фльоран в'їхав до Парижу, зомлілий, зціпивши зуби й лежачи на пучках моркви.

— Гей, слухайте но, ви там, угорі! — голосно гукнула мадам Франсуа.

А що він не ворухнувся, то вона злізла на воза і штовхала його. Тоді Фльоран очутився й сів. Він спав і не чув більше голоду, а тепер зовсім очманів. Городниця силувала його злізти, приказуючи:

— Ви ж допоможете мені розвантажитись, га?

Він узявся допомагати. Якийсь гладкий панок з ціпком і в фетровому капелюсі, з бляхою на лівій вилозі пальта, сердився й стукав ціпком по пішоходу:

— Ану, мерщій, ану, мерщій, повертайтесь! Посуньте воза. Скільки метрів маєте? Чотири, еге?

Він дав квитка мадам Франсуа, що витягала гроші з полотняної торбинки. І подався далі сердитися й стукати своїм ціпком. Тим часом мадам Франсуа, взявши Бальтазара за вуздечку, повернула ним так, що задні колеса воза вперлися в пішохід. Тоді, знявши з задка дошку, відзначивши наперед жмутами соломи свої чотири метри на пішоході, вона попросила Фльорана передавати їй городину, по одному пучкові. Вона методично викладала свій товар на кам'яні плити, дбаючи, щоб виходило гарно, щоб купи городини були оточені смужкою листя. На диво швидко виклала вона цілу піраміду, що в темряві скидалась на барвистий, гратчастий килим. Коли Фльоран передав їй великий оберемок петрушки, яку знайшов на дні воза, вона загадала йому ще одну послугу:

— Будь ласка, допильнуйте мого товару, доки я відведу воза... Це два кроки відціля, вулиця Монторґейль, на заїзді «Золотий Циркуль».

Фльоран сказав їй, щоб ішла спокійно. Від руху йому не ставало легше. Відколи він прокинувся, голод знову давався чути. Він сів, спершися спиною на купу капусти, коло товару мадам Франсуа, сказавши собі, що так воно краще, що він не ворухнеться й чекатиме. Голова йому була важка, мов казан, і він не дуже то тямив, де він. На початку вересня ранком буває дуже темно. Ручні лихтарики навколо нього посувались поволі, зупиняю чися в темряві. Фльоран сидів на розі широкої вулиці й не пізнавав її. Вона губилася в нічній пітьмі, десь дуже далеко. Він ясно бачив тільки той товар, що пильнував. Далі непевно малювались інші навалені купи. Посередині широкі контури возів перегороджували вулицю. І від краю до краю чути було голосний подих цілої валки запряжених коней, що їх у темряві можна було тільки вгадувати. Перегукування, стукіт дерева й брязкіт кинутого на землю залізного ланцюга, глухе гупотіння городини, яку висипали з лантуха, останній гуркіт воза, що стукнувся колісьми об пішохід, напоювали ще сонне повітря приглушеним гамором якогось голосного могутнього збудження, що його наближення вже чути було в цім стурбованім, непевнім присмерку. Фльоран, повернувши голову, помітив по другий бік капустяної купи чоловіка, що хропів, загорнувшися з ногами в свиту й поклавши голову на кошики з сливами. Трохи Олижче він побачив хлопчика років з десять, що 3 янгольським усміхом спав поміж двома горами цикорії. А на пішоході жваво пересувалися самі тільки лихтарики, гойдаючись у невидимих руках людей, що перестрибували через тих, хто спав на купах городини, очікуючи, доки сонце зійде. Але що дивувало його, так це величезні павільйони по обидва боки вулиці; їхні дахи, нагромаджені один на одного, неначе зростали, витягалися, губилися десь у золотавій імлі вогнів. Знесиленій Фльорановій уяві видавалося, що це якісь велетенські паляци, легкі й прозорі, мов кришталь, стоять певним ладом, освітлені безмежними, безперервними низками ясних вікон. Поміж тонкими ребрами пілястрів ці вузькі жовті поперечки були мов щаблі ясних драбин, що доходили до першої смуги темних дахів, анад ними зносились горішні дахи, де манячили мережчаті снасті якихось величезних прозорих заль. У жовтавім сяйві газу там проступали непевні форми якихось речей, сірі, перемішані в безладді, невиразні й нерухомі. Він відвернувся, дратуючись, що не тямить, де він опинився, стурбований цією маною, велетенською й тендітною.

Глянувши догори, він побачив освітлений циферблят Сен-Естаща й цілу сиву громаду цієї церкви. Це його дуже здивувало. Значить, він був під церквою Сен-Есташа.

Тим часом мадам Франсуа повернулась. Вона голосно сперечалася з чоловіком, що мав мішок на плечах. Той давав їй по су за пучок моркви.

— Та що це ви говорите, Лякайлю!.. Ви ж перепродасте її парижанам по чотири, по п’ять су, хіба ні? От, як собі хочете, по два су.

А як він пішов:

— Вони гадають, що воно мені само росте, їй-право. Хай пошукає моркви по су, цей п’янюга Лякайль!.. Ось побачите, він ще вернеться.

Це вже говорилось до Фльорана. Вона сіла коло нього.

— Як ви давно не бували в Парижі, то, мабуть, Нового Ринку й не знаєте? Може, яких років із п’ять, як його збудовано. Отут, дивіться, біля нас, павільйон на овочину й на квіти. Там, далі, продають рибу, м’ясо, а позаду—велику городину, масло, сир... Аж шість павільйонів по цей бік, а ще там, навпроти, чотири: різниці, тельбухами торгують, птицю продають. Місця досить, тільки взимку холодно дуже. Кажуть, іще два павільйони мають будувати, як розвалять будинки навколо Хлібного ринку. Ви це чували?

— Ні,— відповів Фльоран. — Я був за кордоном... А яка це вулиця, велика, проти нас?

— Це нова, вулиця Пон-Неф, від Сени починається і тут доходить до вулиць Монмартр та Монторґейль... Як розвидниться, то ви зараз пізнаєте.

Вона встала, побачивши, що над її ріпою нахилилась якась жінка, і приязно промовила:

— То це ви, тітко Шантмес?

Фльоран дивився на вулицю Монторґейль. Саме тут міська варта його вхопила в ніч на 4-е грудня. О другій годині дня він переходив Монмартрським бульваром, посуваючись поволі в юрбі, посміхаючись до всіх тих салдагів, що їх влада Єлісейського поля виставила на показ, щоб надати собі більше ваги. Коли раптом ці салдати, стріляючи просто на людей, очистили за яку чверть години ввесь пішохід. Зчинився великий тиск, його кинуло на землю, і він упав на розі вулиці Вів'єн; він знепритомнів, юрба, збожеволіла від пострілів, топтала його тіло. Як уже все втихомирилось, він хотів підвестись. На ньому лежала молода жінка в рожевім капелюсі; її шаль ізсунулася, відкриваючи легеньку хустинку в дрібні складочки. На грудях хустинка була пробита двома кулями. І коли він, щоб визволити свої ноги, легенько підняв молодицю, два струмочки крови потекли йому по руках. Тоді він скочив і кинувся тікати, збожеволівши від жаху, із скривавленими руками. До самого вечора блукав він, очманілий, бачучи ввесь час молодицю, що лежала на його ногах з блідим, як віск, обличчям, з широко розплющеними блакитними очима. Її вуста скривилися від страждання, вона немов дивувала, що так нагло мусить умерти. В тридцять років він не насмілювався ще дивитися жінкам просто в вічі, і це обличчя на ціле життя зосталося в його спомині та серці. Неначе це була близька йому жінка, яку він утратив. Ввечері, не стямившись, ще схвильований жахливими подіями того дня, він опинився у винному склепику на вулиці Монторґейль, де люди пили й балакали про барикади. Він приєднався до них, допомагав вибирати каміння з бруку і, втомившись марно блукати по вулицях, сів на барикаді, кажучи собі, що, як надійдуть салдати, він битиметься. Фльоран не мав при собі навіть ножа; а голова йому так і лишилась нічим не прикрита. Годині об одинадцятій він заснув; йому снилися дві дірочки, пробиті в хусточці з дрібними зморшками, вони поглядали на нього, мов очі, червоні від кривавих сліз. Коли він прокинувся, його тримали чотири сержанти міської варти й били його кулаками. Оборонці барикади повтікали. Та сержанти були розлютовані й мало не рознесли його на шматки, як побачили його скривавлені руки. Це була кров тієї молодиці.

Поринувши Фльоран у своїх спогадах, звів очі на циферблят Сен-Есташа, не помічаючи стрілок. Була майже четверта година. Ринок іще спав. Мадам Франсуа балакала, стоячи з тіткою Шантмес, що торгувалася за пучок ріпи. І Фльоранові пригадалося, що його мало не розстріляли тут, під муром Сен-Есташа. Рій жанда рів допіру порубав голови п’ятьом нещасним, полоненим на барикаді вулиці Ґренета. П’ятеро трупів валялось на пішоході, там, де він тепер, здається, помічав червону редиску. Він урятувався від рушниць тим, що міська варта була озброєна самими шпагами. Його відвели до найближчого поліційного участку, залишивши начальникові такий рядок, надряпаний оливцем на шматочку паперу: «Взято із скривавленими руками. Дуже небезпечний». До самого ранку тягали його з участку до участку. Той шмат паперу переходив разом із ним.. Йому набили на руки кайдани й пильнували, немов буйного божевільного. В участку на вулицях Ленжері п’яним салдатам спало на думку розстріляти його; вони вже для цього великий лихтар засвітили, коли несподівано дістали наказа приставити полонених у депо поліційної префектури. За день він був у казематі Бісетрського форту. І відтоді він терпів голод. Він голодував у казематі, і голод більше не залишав його. їх була сотня заарештованих, на дні цього льоху; їм, наче спійманим звірам, кидали малесенькі порції хліба. Коли Фльоран став перед судовим слідчим, його обвинувачено в належності до таємної змови. І коли він присягався, що це брехня, суддя витяг з обгортки шматок паперу: «Взято із скривавленими руками. Дуже небезпечний». Цього було досить. Його засуджено на заслання. За шість тижнів, у січні, тюремник збудив уночі Фльорана, і його, разом з більш як чотиристами іншими арештантами, було замкнено на подвір’ї. За годину цю першу партію було виряджено на понтони та в заслання, з кайданами на руках, між двома лавами жандарів з набитими рушницями.

Вони перейшли Австерліцьким мостом, пішли бульварами й дісталися до Гаврського вокзалу. Була масниця, щаслива карнавальна ніч; вікна бульварних ресторанів світились; на височині вулиці Вів’єн, на тім самім місці, де Фльоранові ще ввижалася невідома, забита, чий образ він носив у собі, він помітив у великій колясі замаскованих дам з голими плечима, що цвірінькали сміючись. Вони сердилися, що не можуть проїхати далі «через отих каторжних, що їм і краю не видко». Від Парижу до Гавра арештанти не мали ані кришки хліба, ані склянки води: забули перед виїздом пайку видати. Вони поїли тільки за тридцять шість годин, коли їх напхали, як оселедців, до трюму фрегата «Канада».

Ні, голод більше не залишав його. Він перебрав свої спогади, і не міг пригадати і години ситости. Фльоран увесь висох, живіт йому запався, шкура присохла до костей. А тепер він знову бачив той Париж, гладкий, пишний, де їжа аж через край переливала в нічнім сутінку; він туди в’їздив на ліжку з городини, він, мовляв, потопав у харчах, чув навколо себе цілі гори наїдків. Це його хвилювало. Значить, щаслива карнавальна ніч точилась аж сім років. Він знову бачив перед собою сяйні вікна бульварів, жінок із сміхом на вустах, бачив того ласуна—велике місто, що його він залишив далекої січневої ночі, і йому здавалося, що все зросло, розквітло серед цих громад Нового Ринку, чий величний подих, іще важкий від неперетравленої вчорашньої їжі, давався чути.

Тітка Шантмес таки наважилася купити дванадцять пучків ріпи. Вона тримала їх у фартуху на своїм животі, і це ще поширювало її гладкий стан. Вона стояла, балакаючи своїм повільним звичаєм. Коли вона пішла, мадам Франсуа підсіла знову до Фльорана, кажучи:

— Отій бідній тітці Шантмес щонайменше шістдесят два роки. Я ще дівчинкою була, коли вона вже купувала ріпу в мого батька. І нікогісінько родичів! Була прийняла до себе якусь безпритульну, не знати звідкіля, але та їй погано віддячила... Й ото живе собі, торгує потрохи, заробляє своїх щоденних сорок су... Я б не могла так жити в оцім чортовім Парижі, день при дні, все на пішоході. І хоч би тобі один родич який тут був!

Фльоран не відповідав.

— А ви ж маєте рідню в Парижі? — запитала вона. Він удав, наче не чує. Його недовірливість повернулась. Голова йому була повна історій про агентів, що чигали на людину за кожним рогом вулиці, жінок, що продавали таємницю, вивідавши її в бідних утікачів. Мадам Франсуа сиділа поруч з ним; вона здавалася йому такою порядною, таке спокійне було її широке обличчя під фуляровою чорною з жовтим хусткою. Мабуть, їй було років із тридцять п’ять; трохи повна, вона була ще гарна, свіжа, бо жила ввесь час на свіжім повітрі; в ній була мужня сила, яку пом’ягшували карі очі, лагідні та щирі. Щоправда, вона була дуже цікава, але й цікавість її мала бути добра.

Вона не образилася, що Фльоран промовчав, і казала далі:

— Я тут, у Парижі, небожа маю. Невдалий хлопець із нього, поневіряється десь у людях. А втім, щастя, як маєш десь притулок. Ваші родичі, мабуть, дуже здивуються, як вас побачать?

Невпинно балакаючи, вона ввесь час поглядала на свого знайду, певне розчулившися, що він такий худий. Вона помітила, що він з «панів», дарма, що ледве вкритий тим чорним лахміттям, і не насмілювалась дати йому трохи грошей. Нарешті стиха промурмотіла:

— А як тимчасово у вас якась недостача...

Та це його обійшло, і він гордовито відмовився. Він казав, що нічого йому не треба, і він має до кого піти. Вона, здавалося, зраділа, і кілька разів повторила, мов хотіла сама себе заспокоїти:

— Ага, то й добре, вам треба тільки ранку дочекатись.

Великий дзвін над Фльорановою головою, на розі павільйону з обочиною, задзвонив. Звуки, повільні й мірні, здавалось, далі й далі гонили з майдану мляву дрімоту. Вози ввесь час над’їздили. Крики хурщиків, ляскіт батогів, гуркіт бруку під залізними шинами коліс та кінськими підковами чимраз посилювалися. Вози вже не могли посуватись інакше, тільки раз-у-раз зупиняючись, витягнувшися довгою низкою, якої не можна було зглянути оком; початок її губився десь у сивім присмерку світанку; чути було тільки невиразний гамір. Уздовж усієї вулиці Понт-Неф вивантажували вози; їх попідсували до самих пішоходів, коні стояли тісно в ряд, нерухомо, мов на ярмарку. Фльоран зацікавився великим возом чудової капусти, що його насилу підкочували під пішохід; той віз був навантажений вище від сусіднього газового лихтаря. Полум’я яскраво освіт лювало гору лапатого листя, виверненого, наче брижнасті стьожки зеленого оксамиту. Шістнадцятилітня селяночка, в каптані та блакитному полотняному чепчику, вилізла на віз, занурившись по самі плечі в капусту; вона брала голівки по одній і кидала комусь, хто стояв десь долі. Дівча часом, послизнувшися, зовсім щезало, завалене капустою; потім знову рожевий носик з’являвся з темної зелені, вона реготалась, і голівки капусти знову починали перелітати між Фльораном і лихтарем. Він мимохіть рахував їх. Коли віз спорожнився, йому стало нудно.

Тепер купи городини на пішоході тяглись аж до шоси. Купці лишали між ними вузькі проходи, щоб не заваджати рухові. Ввесь пішохід, заповнений од краю до краю, простягся широкою зеленою смугою. В непевнім мінливім світлі ручних лихтарів ще тільки раптово виступали пишні пучки м’ясистих артишоків, або ніжно-зеленої салати, рожеві коралі моркви, або знов жовтава, як слонова кістка, ріпа. І ця пишнота фарб немов спалахувала під рухливим світлом лихтариків, що мигтіли вздовж пішоходу.

Вулиця залюднилась; юрба розбурхувалася, сновигала між городиною, зупиняючись, балакаючи, гукаючи одне до одного. Низький голос здалеку кричав: «Гей! Цикорія!» Гратчасті ворота павільйону з великою городиною допіру відчинились. Перекупки з цього павільйону, в білих чепцях, з великими хустками, зав’язаними поверх чорних юпок, у підіп’ятих спідницях, щоб подолу не закаляти, накупляли товару на день, складали свої покупки у великі кошики носіїв, поставлені на землю. Ці кошики щодалі, то швидше шмигали від павільйону до вулиці. Гомін розлягався від лайки, наказів, крику голосів; торгувалися по чверть години за одне су. І Фльоран дивувався, які спокійні були засмалені обличчя городниць, запнутих хустками, в цім балакучім гаморі ринку.

Позад його, на вулиці Рамбюто, продавали овочі. Довгі лави кошиків, низеньких з держаками, були вкриті полотном або соломою, і пахощі перестиглої мірабелі стояли в повітрі. Ніжний, повільний голос, що його Фльоран чув уже довгий час, вабив його озирнутись. Він побачив чарівну маленьку чорнобривочку; молодичка торгувалася, присівши навкарачки.

— Кажи ж, Марселю, віддаєш по сто су, чи як? Чоловік, закутаний у свиту, не обзивався, і молодичка, пождавши добрих п’ять хвилин, починала знову:

— Кажи, Марселю, досить з тебе сто су за цього кошика і чотири франки за того? Це буде дев’ять франків. Віддаєш?

Знову мовчанка.

— Та кажи ж, що тобі дати.

— Та я ж казав, десять франків, та й годі... Слухай, Сар’єто, де ти поділа свого Жюля?

Молодиця почала сміятись, витягаючи з кешені повну жменю мідяків.

— А хай йому, — казала вона. — Він спить цілий ранок... Гадає, що чоловіки не повинні працювати!

Вона заплатила й понесла обидва кошики до відчиненого вже овочевого павільйону. Новий Ринок іще стояв такий самий темний та прозоро-легкий, з тисячами вогненних смуг жалюзі; юрба ворушилася в сутінку великих вулиць, а павільйони стояли ще безлюдні серед клекоту околишніх пішоходів. На майдані Сен-Есташа пекарі та торговці вином відчиняли свої віконниці; в крамницях світився газ, багрянисті відблиски з вікон прорізували темряву вздовж сірих будівель. Фльоран придивлявся до одної пекарні на вулиці Монторґейль, ліворуч. Вона була повна і вся золотіла від рум'яних паляниць, щойдо вийнятих із печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів до п'ятої ранку.

Тим часом мадам Франсуа розпродала всю свою городину. В неї залишилося тільки кілька пучків моркви, коли Лякайль повернувся зі своїм мішком.

— Ну, віддаєте по одному су? — запитав він.

— От певна була, що повернетесь, — відповіла спокійно городниця. — Беріть, чуєте, що залишилось. Тут сімнадцять пучків.

— Значить, сімнадцять су?

— Ні, тридцять чотири. Вони погодились на двадцять п’ять. Мадам Франсуа поспішала їхати. Коли Лякайль пішов собі з морквою в мішку, вона звернулась до Фльорана.

— Бачите, він чигав на мене. Той старий—найгірший проноза на ввесь базар. Часом торгується аж до останнього дзвона, а купить на чотири су... Ох, ці ще мені парижани! Торгується за яких два гроші, мало не б’ється, а у винарні то не жалує пропити й останню копійку.

Коли мадам Франсуа говорила за Париж, вона повна була іронії й призирства; вона говорила за нього, наче за якесь дуже віддалене місто, смішне й паскудне, до якого вона згоджувалася вступати ногою лише вночі.

— Ну, тепер я можу їхати, — казала далі, знову сідаючи коло Фльорана на городину своєї сусіди.

Фльоран спустив голову. Він оце тільки зробив крадіжку. Коли Лякайль відійшов, Фльоран побачив на землі морквицю; він її підняв і затиснув у правиці. Дражливий запах петрушки й селери лоскотав йому в горлі.

— Я маю їхати, — знову повторила мадам Франсуа.

Вона зацікавилася цим невідомим чоловіком; вона відчувала, що він страждає, сидячи нерухомо на цім пішоході. Городниця ще раз запропонувала йому свою допомогу; та він знову одмовився, ще гордовитіш. Він сам устав і залишився стояти, щоб удати молодця. А коли вона відвернулася, поклав у рот моркву. Та він мусів якийсь час її тримати, дарма, що божевільно хотілося гризти зубами; мадам Франсуа знов дивилася йому в обличчя, розпитувала його, як цікава й добряща жінка. А він, щоб уникнути слів, відповідав рухами голови. Потому тихенько, поволі, з’їв моркву.

Городниця зовсім зібралася їхати, коли хтось голосно промовив коло неї:

— Добридень, мадам Франсуа.

Це був худорлявий чолов’яга, кремезний, бородатий, з великою головою, дуже тонким носом, з маленькими ясними очима. На ньому був чорний фетровий капелюх; він злиняв і втратив свою форму. Широченне, застібнуте на грудях пальто, колись ніжно-каштанового кольору, тепер смугами облиняло від дощів. Трохи згорблений, він нервово здригався, і це, видко, було його звичкою. Він стояв у грубих шнурованих черевиках; з-під надто коротких штанів виглядали сині шкарпетки.

— Здорові були, мосьє Кльоде, — відповіла весело городниця. — Знаєте, я вас сподівалась у понеділок, а як побачила, що не приїдете, то сховала вашу картину; я її повісила в своїй кімнаті.

— Спасибі за ласку, мадам Франсуа, я приїду кінчати свій етюд цими днями... В понеділок я не міг... Що, з великої вашої сливи ще листя не облітає?

— Авжеж, ні!

— Я, бачите, хочу вмістити її в куті картини. Це гарно буде. Ліворуч від курника. Я ввесь тиждень над цим думав. Гм... Сьогодні городина чудова. Я навмисне встав раненько, бо знав, що ця нікчемна капуста буде в ранішньому освітленні чарівна!

І він показав рукою вздовж возів.

— Ну, добре, — промовила городниця. — Я їду, прощавайте... Скоро побачимося, мосьє Кльоде!

І на від’їзді вона зазнайомила Фльорана з молодим митцем:

— Цей мосьє приїхав, здається, здалеку. Він зовсім не пізнає вашого огидного Парижу. Мабуть, ви йому можете щось добре порадити.

І мадам Франсуа нарешті від’їхала, задоволена, що залишає їх укупі. Кльод із співчуттям поглядав на Фльорана. Ця довга, тонка постать, що хиталася стоячи, видавалася йому оригінальною. Рекомендації мадам Франсуа було з нього досить. З фамільярністю флянера, звиклого до випадкових знайомостей, він спокійно сказав:

— Я піду з вами. Ви куди?

Фльоран зніяковів. Він заприязнювався не так швидко; але, відколи приїхав, у нього на думці крутилось одне запитання. Він насмілився і сказав, з острахом ждучи відповіді:

— А чи є вулиця Пірует?

— Ну, звичайно, — відповів митець. — Дуже цікавий куточок старого Парижу, ота вуличка. Вона викру чується, як танцюристка, а будинки на ній череваті, наче вагітні жінки... Я з цього зробив непоганий офорт! Коли зайдете до мене, я вам його покажу... Це ви туди йдете?

Фльорана потішила новина, що вулиця Пірует є. Він звеселів, але присягався, що не має чого туди йти і що взагалі він нікуди не поспішає. Вся його підозрілість знову повернулась до нього від Кльодових запитань.

— Ну, однаково, ходімо таки на вулицю Пірует. Вночі там, знаєте, такий кольорит!.. Ходім, це ж тут, поблизу.

Фльоран мусів піти з ним. Вони йшли поруч, як два товариші, переступаючи через кошики та городину; на пішоході вулиці Рамбюто лежали великі купи капусти-цвітухи, акуратно, мов гарматні набої, складеної в піраміди. Біла, ніжна капуста, подібна до велетенських троянд, висувалась із зеленого лапатого листя, наче весільні букети, поставлені вздовж колосальних жардиньєрок. Кльод скрикнув і зупинився в захваті. Потому, на вулиці Пірует, він почав показувати й описувати кожен будинок. Єдиний газовий лихтар світився на розі. Будинки, стиснені, випнуті, висували свої піддашшя, «як животи вагітних жінок», мовляв маляр. Дахи тих будинків осувались назад, мов спинались один одному на плече. Три або чотири з них, навпаки, хотіли впасти на ніс у темних проваллях. Газовий лихтар освітлював один яснобілий, наново пофарбований будинок; він нагадував стару, гладку, горбату бабу, біло напудровану й розмальовану, наче молоденька. Далі, горбата лінія будинків потопала невиразними плямами, позеленілими від дощів, у такій суміші форм та фарб, що Кльод аж сміявся від задоволення. Фльоран зупинився на розі вулиці Мондетур, навпроти передостаннього будинку ліворуч. Три вузенькі поверхи, кожен з двома вікнами, без жалюзі, ще спали. Біленькі заслонки були ретельно затягнені зсередини. Вгорі, під дахом, на спущеній шторі маленького віконця, пересувалося світло то сюди, то туди.. Та крамничка під дашком якось дивно схвилювала Фльорана. Вона відчинялася. В ній торгували вареною зеленню. Під задньою стіною блищали великі казани; на столі в полумисках стояли гостроверхі паштети із шпинату та цикорії; ззаду їх нарізали маленькими лопатками; з вулиці видко було тільки білі держальця цих лопаток. Від цього видовища Фльоран аж до місця прикипів. Здавалось, він не пізнавав крамнички. Він перечитував ім’я купця на червоній вивісці «Ґоде-беф» — і зовсім розгубився. Руки йому опали, він розглядав шпинатові паштети з безпорадним виглядом людини, яку спіткало нещастя.