Посмертні записки Піквікського клубу

Front matter

ЧАРЛЗ ДІККЕНС

ПОСМЕРТНІ ЗАПИСКИ ПІКВІКСЬКОГО КЛУБУ

З АНГЛІЙСЬКОЇ ПЕРЕКЛАВ ТА СКОРОТИВ

I

РОЗДІЛ I

Нижченаведеному протоколові засідань Піквікського Клубу завдячуємо ми перший промінь світла, який осяває морок і обертає в сліпучий блиск темряву, що позиває початок громадської кар'єри безсмертного Піквіка. Видавець цих записок має найвищу приємність подати його своїм читачам на доказ щирої уваги, невтомної впертости та пильного добору, з якими він досліджував довірені йому різноманітні документи.

„12 травня 1827 року. Головує Джозеф Сміґерс, есквайр, Н. В. П. Ч. П. К.

Одноголосно ухвалено таке:

1. Заслухавши з почуттям величезного задоволення й безперечної згоди, доповідь, прочитану Семюєлем Піквіком, Есквайром, П. П. Ч. П. К. і затитуловану: „Деякі думки про джерела Гемпстедських ставів із зауваженнями щодо теорії походження пуголовків“, збори одноголосно висловлюють палку подяку вищезгаданому Семюєлеві Піквікові, есквайрові, П. П. Ч. П. К., за зазначене.

2. Цілком розуміючи користь, яку матиме наука з допіру обговореного твору, так само як і з невтомних досліджень Семюєля Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., в Горнсі, Гайгейті, Брикстоні й Кембервелі, збори не можуть не відзначити неоціненного пожитку, що його неминуче дадуть для проґресу науки й розповсюдження знань дальші роботи цього вченого, якби він поширив сферу своєї діяльности, піднявшися подорожувати по нових просторах.

3. З уваги до зазначеного збори якнайсерйозніше беруть до відому пропозицію, висунуту вищезгаданим Семюєлем Піквіком, есквайром, П. П. Ч. П. К., і трьома іншими, нижчеперелічуваними піквікцями, про утворення секції Піквікського Об'єднання під назвою Секція кореспондентів Піквікського Клубу.

4. Ця пропозиція дістала одностайну ухвалу Зборів.

5. Секцію кореспондентів Піквікського Клубу вважати за оформлену; призначити й затвердити членами її Семюєля Піквіка, есквайра, П. П. Ч. П. К., Тресі Тапмена, есквайра, Ч. П. К., Авґуста Снодграса, есквайра, Ч. П. К., і Натанієля Вінкля, есквайра, Ч. П. К. Просити їх подавати від часу до часу на адресу Піквікського Клубу в Лондоні звіти про їхні подорожі та дослідження, про їхні спостереження побуту та вдач людських і взагалі про їхні пригоди, разом із місцевими оповіданнями та ориґінальними документами, що можуть характеризувати списуване.

6. Збори сердешно вітають принцип, що всі подорожні витрати члени секції беруть на себе і не заперечують, щоб на таких умовах кожен з них переводив свої дослідження стільки часу, скільки йому буде завгодно.

7. Членів зазначеної секції повідомляється, що збори: а) обговорювали їхню пропозицію перейняти на себе й витрати за пересилку листів та поштових пакунків, б) визнали зазначену пропозицію за гідну великих душ, звідки вона виходить і в) дали на це свою цілковиту згоду“.

Випадковий доглядач, — додає секретар, що з його записів ми беремо найближчі рядки, — випадковий доглядач не спостеріг би нічого незвичайного в лисій голові та круглих окулярах, невідступно повернених до його (секретаря) обличчя, поки той читав вищенаведену резолюцію. Для тих же, хто знав, що під лобом працював велетенський мозок Піквіка, а за окулярами виблискували променисті Піквікові очі, видовисько, безперечно, здавалося цікавим. Але куди ж цікавішим стало це видовисько, коли, відживши й запалившися одно- душними вигуками „Піквік!“ з боку своїх прихильників, славетний муж повільно піднявся на крісло, де перед тим сидів, і удався з промовою до членів ним же заснованого клубу! Який матеріял для художника постачила б ця зворушлива сцена! Красномовний Піквік, ґраціозно засунувши одну руку під фалду фрака, другою на підтримку своєї проречистости вимахує в повітрі.

Підвищене становище виносить на явність його галанці й черевики, що, будь вони на якійсь звичайній особі, лишилися б непомітні, але вдягнені на Піквіку навіювали побожну, коли можна так висловитись, пошану. Навкруги — люди, що зголосилися поділяти з ним небезпеки його мандрів, а зате мали щастя поділяти й славу його відкрить. Праворуч сидів містер Тресі Тапмен, занадто вразливий Тапмен. Коли йшлося про найцікавішу й найбільш простиму ваду чоловічу — кохання, — він із розважливістю та досвідом мужніх літ сполучав ентузіязм і запал хлопця. Час і добрий харч трохи поширили його романтичну поставу. Чорна шовкова камізелька дедалі вужчала. Палець по пальцеві зникав на ній з очей Тапменових золотий ланцюжок од годинника, обшире підборіддя раз-по-раз більше закривало його білу краватку, а душа Тапменова не зазнавала змін: ним завжди керувало преклонство перед прекрасним родом. Ліворуч великого ватажка сидів поет Снодграс, а побік останнього — спортсмен Вінкл. Перший поєтично кутався в синє пальто таємничого фасону з коміром з песької шкури, а другий красувався в новій зеленій мисливській курті, картатій нашийній хустці і облиплих штанях.

Промову містера Піквіка і дебати з приводу неї заведено до протоколів клубу. І та, і інші мають багато спільного з промовами та дебатами в усіх знаменитих товариствах. Що простежити схожість між вчинками видатних осіб завжди корисно, то ми й подаємо тут відповідні сторінки.

„Містер Піквік зауважив (каже секретар), що слава люба серцеві кожної людини. Слава поета люба серцеві його друга Снодграса; слава переможця — не менш люба серцеві його друга Тапмена, а бажання здобути ім'я у фізичних змаганнях у полі, в повітрі й на воді горить у серці його друга Вінкля. Він (містер Піквік) не стане заперечувати, що і його поривають людські пристрасті та почуття (оплески), мабуть, і ґанджі людські (голосні вигуки: „Ні, ні!“). Але, мусить він сказати, якщо вогонь славолюбства й спалахує подеколи в його грудях, то прагнення до загального добра завсігди заливає той вогонь. Слава людства — мета його діяльности; філантропія — його засіб (оглушливі оплески). Він трохи пишався — і не криється з цим, а його вороги можуть використати це признання — він до певної міри пишався, оголошуючи свою теорію походження пуголовків. Може, вона уславила його, може — ні (вигук „Уславила!“ і загальні оплески). Він ладен погодитись із тим шановним піквікцем, що голос його він оце чув: нехай — уславила. Але, якщо слава цього твору досягне найвіддаленіших закутків відомого світу, то й тоді його авторська гордість буде ніщо проти гордости, що її він відчуває тепер, в цей найурочистіший момент свого життя. Він — скромна, нікчемна людина (ні, ні!). Проте це не заважає йому складати собі справу з того, що дуже почесна робота, на яку його обрано, зв'язана з деякою небезпекою. Подорожувати за сучасних умов — вельми незручно, і настрій у фурманів неусталений. Годі глянути круг себе і придивитись до сцен, що відбуваються скрізь. Диліжанси перевертаються на всіх лініях, коні казяться, човни перекидаються, парові казани лопаються (оплески, самотній голос: „Ні!“). Ні? (оплески). Нехай шановний піквікець, що так голосно вигукнув „ні!“, вийде наперед і заперечує привселюдно, коли може (оплески). Хто це крикнув „ні“? (ентузіястичні оплески). Певно, якийсь негідник, розчарований добродій — він не каже: якийсь шепотинник (гучні оплески) — заздрячи успіхові, мабуть, незаслуженому, що ним ушановано його (Піквіка) досліди, і обурений суворою критикою власних жалюгідних спроб у тій таки галузі роботи, цей добродій удається тепер до такого підлого й обмовного слособу…

Містер Болтон (з Олдгейту) бере слово. Чи не натякає шановний піквікець на нього? (Крики: „До порядку! Президенте! Так! Ні! Далі! Геть!“ і т. ін.).

Містер Піквік промовляє до членів клубу

Містер Піквік не дається на залякування. Так, він і справді мав на оці шановного джентлмена (величезне збудження).

Містер Болтон хоче лише сказати, що він із глибоким призирством одкидає від себе безпідставні й непристойні обвинувачення шановного джентлмена (оплески). Шановний джентлмен просто — брехун! (страшенне замішання і голосні крики: „Президенте! До порядку!“).

Містер Снодграс бере слово й звертається безпосередньо до голови. Він бажає знати, невже ж буде дозволено, щоб точилася й далі така ганебна суперечка між двома членами клубу (слухайте, слухайте!).

Голова абсолютно певний, що шановний піквікець візьме свої слова назад.

Містер Болтон певний, що не візьме їх, не зважаючи на цілковиту повагу до голови.

Голова має за свій конечний обов'язок запитати шановного джентлмена, чи не вжив він слова „брехун“ у звичайному розумінні.

Містер Болтон, не вагаючись, визнає, що сказав його в піквікському розумінні (слухайте, слухайте!). Він завжди ставився до шановного джентлмена з найбільшою пошаною і вважає його за брехуна тільки з піквікської точки зору (слухайте, слухайте!).

Містер Піквік цілком задоволений щирим, одвертим і вичерпним поясненням, даним його шановним другом, і просить взяти до відому, що і його зауваження треба брати тільки в піквікському розумінні (оплески).

На цьому закінчується протокол і, ми сподіваємось, і дебати, що дійшли до таких високозадовільних повчальних наслідків. У нас немає офіційних стверджень тих фактів, які читач знайде в найближчому розділі, але їх узято з лістів та інших авторитетних документів, настільки правдивих, що ця правдивість виправдує переказ їх у літературнішій формі.

II

РОЗДІЛ II

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ, ПРИГОДИ ПЕРШОГО ВЕЧОРА І НАСЛІДКИ ЇХ

Сонце — найпунктуальніший слуга всього світу — тільки встало й почало своїм промінням освітлювати ранок тринадцятого травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув униз. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; Госвелська вулиця була й через дорогу. „Такі вузькі погляди“, подумав містер Піквік, „і в тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини, прихованої трохи ззаду. Подібно до них міг би й я обмежити себе спостереженнями Госвелської вулиці, не силкуючись навіть дійти незнаних країн поза нею“. І, висловивши таку цінну думку, містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої вбрання — в портплед. Великі люди зрідка дбають про свій туалет. Поголитись, одягтись, просякнутись кавою взяло в його небагато часу, і за годину містер Піквік підійшов уже до рогу Сен-Мартінської вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — прозорна труба, а з кишені камізельки — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.

— Кеб! — сказав містер Піквік.

— Тут вони, сер, — згукнув чудернацький екземпляр у веретяному костюмі й веретяній таки фартушині, що, з мосяжевими бляхою та номерком на шиї, здавалось, був закаталогізований в якійсь збірці диковин. То був перевізник. — Тут вони, сер. Під'їзди, візнику! — Черговий візник вийшов з шинку, де він палив свою вранішню люльку, і незабаром містера Піквіка разом із його портпледом було кинуто в екіпаж.

— Голден-Крос, — сказав містер Піквік.

— І ціна йому всього — шилінг, Томе! — до відому свого друга перевізника з серця крикнув фурман, од'їздячи.

— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік.

— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.

— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.

Візник повторив попереднє свідчення. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентлмен занотував його слова.

— А скільки часу їздите ви ним не розпрягаючи? — далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.

— Два-три тижні, — відповів чоловік.

— Тижні! — верескнув здивований містер Піквік, записна книжка з'явилась знову.

— Він живе в Пентонвілі, — холодно пояснив візник, — але ми не зчаста тримаємо його вдома, бо він занадто кволий.

— Не тримаєте вдома через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.

— Він завжди падає, коли вивести його з кеба; ми дуже цупко прив'язуємо його до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж задня пара коліс у нас на кебі більшого розміру, ніж звичайно. Вони штовхають коня, і він мусить бігти, бо не може спинитись.

Містер Піквік записував свідчення візника до останнього слова, сподіваючись доповісти про них у клубі на доказ незвичайної життєвости коней за відповідних умов. Запис був майже закінчений, коли вони під'їхали до Голден-Кроса. Візник зіскочив з передка. Висів з екіпажу й містер Піквік. Містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.

— Ось ваші гроші, — сказав містер Піквік, подаючи фурманові шилінга.

І як же здивувався вчений муж, коли ця навіжена особа кинула монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадала, щоб їй зробили приємність, дозволивши одлупцювати тут же містера Піквіка.

— Ви — божевільний! — сказав містер Снодграс.

— Або налигалися, — висловив думку містер Вінкл.

— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.

— Виходьте! виходьте всі четверо! — запрошував стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, візник, і боксуючи тимчасом у повітря.

— От сміху! — гукали з півдванадцятка візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Семе! — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.

— Чого там такий ґвалт, Семе? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими закарвашами на рукавах.

— Ґвалт! — відказав візник. — А навіщо йому мій нумер!

— Та мені зовсім не потрібний ваш нумер! — здивувався містер Піквік.

— Хто ж повірить цьому? — відказав фурман, апелюючи до натовпу. — Ви ж знаєте, цей шпигун, сидівши у мене в кебі, занотував не тільки мій нумер, а й записав усі мої слова у якусь штуку („записна книжка!“ — майнуло в голові містера Піквіка).

— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.

— Авжеж записував, — настоював перший, — а потім прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому добру науку, нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!

І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюша, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім загилив у око містерові Снодграсові, четвертим — для відмінности — дав стусана з живіт містерові Тапменові. Потім він покрутився на бруці, кинувся знову на пішоход і нарешті відбив чималу порцію духу з тіла містера Вінкля. І все це протягом якихось шести секунд.

— Де полісмен? — заволав містер Снодграс.

— Під смок їх! — запропонував продавець гарячих пиріжків.

— Ви за це відпокутуєте! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.

— Шпигуни! — ревла юрба.

— Виходьте! — гукнув візник, безнастанно боксуючи.

Натовп до того часу був тільки пасивними глядачами, але, довідавшись, що це шпигуни, всі жваво почали коментувати та доповнювати пропозицію пиріжника. Трудно сказати, яких зачіпних вчинків могли вони допуститись, якби несподіване з'явлення новоприбулої особи не поклало край усьому цьому гармидерові.

— Що у вас тут за шум? — спитав якийсь доволі високий і худорлявий молодий чоловік, раптом вихватившись з диліжансової контори.

— Шпигуни! — знову закричала юрба.

— Ми — зовсім не шпигуни, — промовив містер Піквік тоном, що мусив був переконати кожного безстороннього слухача.

— А, не шпигуни, кажете ви, не шпигуни? — повторив молодий чоловік, звертаючись до містера Піквіка і проторовуючи собі дорогу крізь натовп за допомогою нехибних штовханів ліктями в обличчя його складових частин.

Вчений муж поквапився пояснити йому, в чім справа.

— Тоді ходім! — сказав той, силоміць тягнучи за собою містера Піквіка і безупинно плескаючи язиком. — Нумер 924, беріть свої гроші і забирайтесь звідси… поважний джентлмен… особисто знаю його… то все — дурнячі вигадки… сюди, сер… де ваші приятелі?.. Звичайне непорозуміння, як я бачу… не звертайте уваги… неприємний випадок… трапляється і в найкращих родинах… не журіться… все буде гаразд… візьміть його… дайте йому типцю… хай знає, клята шельма… — І, не припиняючи розмотувати з надзвичайною швідкістю клубок своїх зауважень, незнайомий у супроводі містера Піквіка та його друзів, що йшли слідком за ним, прокладав собі шлях до залі в конторі диліжансів.

Войовничий фурман

— Офіціянте, сюди! — згукнув незнайомий, люто струшуючи дзвоника. — Склянок для всіх… бренді з водою, гарячого, міцного й солодкого!.. пошкодили око, сер?.. Офіціянте! сирого біфстекса для ока джентлмена… для синців нема нічого краще як сирий біфстекс, сер… дуже хороше теж холодний ліхтарний стовп, тільки дуже незручно… не вистоїш півгодини серед вулиці, притиснувщись оком до стовпа… га? здорово?.. ха-ха-ха!

І незнайомий, не зводячи духу, одним ковтком хильнув з півпінти димучого бренді з водою і простягнувся в кріслі з такою байдужістю, ніби не трапилось нічого незвичайного.

Поки його компаньйони клопотались, складаючи подяку новому знайомому, містер Піквік на дозвіллі роздивлявся на його вбрання і зовнішність. Він був майже середнього зросту, але через свою сухорлявість і довгі ноги здавався вищим. Зелений фрак був шикарним костюмом, коли в моді були ластів'ячі хвости, але тоді він, напевно, прикрашав значно коротшу людину, бо засмальцьовані та приношені закарваші ледве доходили йому до долоней. Зелений фрак був защібнутий на всі ґудзики, через що спина його наражалась на постійну небезпеку лопнути. Клапоть вицвілої матерії закривав йому шию, де не помічалося й ознак комірчика.

Облиплі чорні штани, у багатьох місцях заплямовані масним, що свідчило за їхню довговічну службу, штрипками притягались до стоптаних і полагоджених черевиків, аби прикрити брудні білі карпетки, які, не вважаючи на це, виразно було бачити. Кучері довгого чорного волосся недбайливо вибивалися з-під піднятих угору крис старого капелюша, а між рукавичок і закарвашів вилискувало голе тіло. Обличчя було бліде й худорляве, але всю його поставу просякав незписуваний вираз незмірної безсоромности та безмежної самовпевнености.

Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри, а потім, коли його друзі знесилились, найдобірнішими виразами почав і собі дякувати за допіру вчинену їм послугу.

— Не турбуйтесь, — перебив йому мову незнайомий, — понаказувано досить… більше не треба… Ловкий хлопець той візник… уміє поратись із своєю п'ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці… будь я проклятий… скрутив би я йому в'язи… свиня така… й пиріжник не кращий… ніякої ріжниці…

Цю, чудово зв'язану, промову перебило з'явлення кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що „Комодор“ готовий до від'їзду і зараз рушає.

— Комодор! — схопився з стільця незнайомий. — Мій диліжанс… За місце заплачено… одне надвірнє… Заплатіть за бренді з водою… У них не буде решти з п'яти шилінгів… погане срібло… дають ґудзики… не хочу… не пройде… га? — і він хитрувато похитав головою.

Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони поклали зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж таки міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіялі, де всім їм можна було б сидіти вкупі.

— Деріться! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквікові лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до його статечного вигляду.

— У вас нема багажу, сер? — спитав кондуктор.

— У кого? в мене? Ось пакунок в брунатному папері; це й усе… решту послав водою… ящики, залізні скрині… здоровезні, як будинки… і важкі, важкі до біса… — одповів незнайомий, силкуючись утиснути в кишеню пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.

— Голови, голови, бережіть голови! — гукнув балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що за тих часів становили вхід до кожної поштової станції. — Жахне місце… страшні речі… якось… п'ятеро дітей і мати… висока жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!… лясь! діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіча… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитеся на Вайтгол, сер?.. чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачности… га, сер?

— Я міркую, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.

— Філософ, сер?

— Спостерігач натури людської, сер, — одповів містер Піквік.

— Так саме, як і я. Багато єсть таких, кому нема чого робити, ще більше — їсти. Ви поет, сер?

— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.

— Так саме, як і в мене… Епічна поема в десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполон — удень… рушниця стріляє, ліра співає.

— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.

— Присутній! я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрільнуло… ідея!.. біжу до винниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до винниці… перо й чорнило… знову назад… бах, бах!.. благородні часи, сер. Ви спортсмен сер? — зненацька повернувся він до містера Вінкля.

— Трохи, сер.

— Чудова річ, сер, чудова річ! З собаками, сер?

— Тепер, ні.

— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу мій собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам'янів… виглядаю — дивиться на надпис на паркані: „Сторожа буде стріляти кожного собаку, що ввійде за загорожу“… і не пішов… Дивний собака… цінний собака…

— Ориґінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозвольте, я занотую його.

— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (на адресу містера Тапмена, що на той час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на вулиці).

— Дуже!

Розумний пес

— Англійські дівчата не такі гарні, як еспанки… розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся… чорні очі… прекрасні фігури… любі створіння… хороші.

— А ви були в Еспанії, сер? — спитав містер Тапмен.

— Жив там багато років.

—Багато перемог?

— Перемог? Тисячі! Дон Боляро Фіціг… вельможна… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорсткий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… синя кислота… у мене в портпледі смок для шлунку… робимо операцію… старий Боляро в одчаї згоджується, щоб ми одружилися… з'єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.

— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, що на його опис гарних прикмет дівчини справив могутнє вражіння.

— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока залишок старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і смок… кволий організм… спокутна жертва.

— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.

— Гризота сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька водограй у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити його… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і водограй забив знову, як і давніш.

— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.

— Звичайно, сер, звичайно… ще п'ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і чужинець провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під'їхав до дверей готеля „Бик“ на головній вулиці Рочестера.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натанієл Вінкл.

— Тут? ні… але вас раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони, як тільки глянеш на швайцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.

Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов од містера Піквіка до містера Снодграса, од містера Снодграса — до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.

— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на ознаку вдячности, просити вас ласкаво пообідати з нами.

— З великою охотою… не хочу ставити свої умови, але жарена курка з печерицями… надзвичайна річ… на яку годину?

— Зараз подумаємо, — відповів містер Піквік. — Тепер — коло третьої. Скажімо, о п'ятій?

— Це підходить мені якнайкраще, — промовив незнайомий. — Так о п'ятій рівно?.. Бувайте.

Піднявши капелюша на кілька цалів од голови і недбало наклавши його знову трохи на-бакир, незнайомий з брунатним пакунком у кишені похапцем вийшов з двору й побрався Головною вулицею.

— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі, — зауважив містер Піквік.

— Хотів би я подивитись на його поему, — сказав містер Снодграс.

— А я на його собаку, — промовив містер Вінкл.

Містер Тапмен не сказав нічого, але він згадав донью Хрістіну, шлунковий смок та водограй, і на очі йому набігли сльози. О п'ятій рівно прийшов незнайомий, а невдовзі по його приході подали й обід. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму вбранні і став, скільки було можливо, ще більш говіркий.

— Що це? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.

— Камбала, сер.

— Камбала… ага!.. надзвичайна риба… її „завжди присилають з Лондону… Власники ресторанів улашто- вують політичні обіди… вагони камбали… десятки кошів… хитрющі хлопці… Склянку вина, сер!

— З охотою, — сказав містер Піквік; і незнайомий спершу з ним, потім із містером Снодграсом, випив потім із містером Тапменом, потім із містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так саме швидко, як говорив.

— Що то в біса за метушня у вас на другому поверсі? — спитав чужинець, — тягнуть нагору лави… бігають теслі… лямпи, склянки, гарфа… Що це буде?

— Баль, сер, — відповів слуга. — Добродійний баль, сер.

— Чи багато в цьому місті гарних жінок? не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.

— Надзвичайно… маса… Кент, сер… кожен знає Кент.… яблука, вишні, хміль і жінки… Склянку вина, сер!

— З великою приємністю, — одказав містер Тапмен. Незнайомий налляв і спорожнив.

— Дуже хотілося б одвідати цей баль, — відновив стару тему містер Тапмен. — Страшенно!

— Білети в буфеті, сер, — вкинув слово слуга, — по півгінеї за білет.

— А, вже починається, — нашорошив вуха незнайомий. — Чуєте, скрипки?… а тепер гарфа… поїхали! — Різноманітні звуки, що долинали згори, сповіщали про початок першої кадрилі.

— Як би мені хотілося піти туди! — повторив містер Тапмен.

— Хотів би й я, — сказав чужинець, — клятий багаж ще не прийшов… здоровезні ящики, а одягти нема чого… дивно, чи не правда?

Загальна добродійність була одною з найтиповіших рис удачі всіх піквікців, але ніхто з них не додержував цього благородного принципу так ревно, як містер Тапмен. Кількість згадуваних у протоколах Товариства випадків, коли добрячий джентлмен посилав до інших членів клубу людей, що потребували грошової або речової допомоги, просто неймовірна.

— Я з радістю позичив би вам свій костюм, — сказав містер Тапмен, — але ви скорше худорляві, а я…

— А ви — скорше гладун, — засміявся незнайомий. — Ану, ще по склянці!

— Але якщо мій костюм заширокий для вас, — додав містер Тапмен, — то, мабуть, костюм мого друга містера Вінкля буде вам більше до міри?

Незнайомий перебіг очима по поставі містера Вінкля, і його обличчя виявляло цілковите задоволення, коли він промовив: „Підійде, як улипне“.

Містер Тапмен озирнувся навкруги. Вино, що вже вплинуло снотворчо на містера Снодграса і містера Вінкля, починало діяти й на почуття містера Піквіка. Голова його схилилась на груди, і невпинне хропіння, перериване подеколи харчанням, було єдиною чутною ознакою його присутности.

— Кімната Вінкля поруч із моєю, — сказав містер Тапмен. — Коли б його й розбудити тепер, він однаково не второпає, чого ми від нього хочемо. Але я знаю, що нього в валізі єсть фрачна пара. Якщо ви одягнете її на баль і знімете, коли ми повернемось, то я можу покласти її на місце так, що він і не помітить.

— Надзвичайно, — захопився незнайомий. — Знаменитий плян… кляте становище… мати чотирнадцять фрачних пар у багажі і бути змушеним убиратися в чужий фрак… але ідея чудова… дуже!

— Треба ж купити білети, — зауважив містер Тапмен.

— Не варто міняти гінею, — сказав незнайомий, киньмо монету, кому платити за обох… кидайте… я ставлю на жінку. — Соверен упав, і вийшов дракон, що з чемности його звуть жінкою.

Містер Тапмен подзвонив, загадав купити білети й принести свічки до себе в кімнату. За чверть години незнайомий красувався в фрачній парі містера Натаніеля Вінкля.

— Це — новий костюм, — пояснював містер Тапмен, поки той із видимим задоволенням милувався з себе в свічаді. — Перший, зроблений уже з ґудзиками нашого клубу, — і він показав своєму компаньйонові великі позлочені ґудзики з портретом містера Піквіка посередині і з ініціялами П. К. обабіч.

— П. К., — міркував незнайомий, — дивна штука… вид старого — і П. К.… Що то за знак, ці літери? мабуть, предурнячий костюм? га?

Містер Тапмен, задихаючись од обурення, роз'яснив таємничі ініціяли.

— Трохи короткий у талії, — сказав незнайомий, вихиляючись перед свічадом, щоб побачити ґудзики, що замість попереку були в його на половині спини. — Так, як одяг у листонош… кумедний одяг… шиють за контрактом, не беручи міри… призначення долі… всі високі одержують короткі вбрання, а короткі — дістають довгі. — Правлячи своєї, новий компаньйон містера Тапмена убрався в костюм містера Вінкля і в супроводі містера Тапмена зійшов сходами до залі, де відбувався баль.

— Як ваші імена, сер? — спитали їх коло входу. Містер Тресі Тапмен ступив був наперед, щоб оголосити своє, але незнайомий випередив його.

— Ніяких імен. Не треба називати себе, — прошепотів він. — Невідомі… прізвища, зрештою, дуже хороші, але не бучні… надзвичайні прізвища для невеличкої компанії, але тут, у такому товаристві, не справлять ніякого вражіння… інкогніто… джентлмени з Лондону… знатні чужинці… яка ріжниця? — Двері розчинилися, містер Тресі Тапмен з незнайомим увійшли в залю.

Музика заграла фінала; танцюристи й танцюристки пішли в прохідку по кімнаті; наші приятелі, ставши в куток, заходились роздивлятись публіку.

— Інтересні жінки, — зауважив містер Тапмен.

— Пождіть хвилинку, — озвався незнайомий. — Це — дрібниця… аристократія ще не приїхала… чудернацьке місто… Вищі службовці з корабельні не визнають нижчих… Нижчі гребують дрібними поміщиками… дрібні поміщики зневажають крамарів… а урядовці не визнають нікого.

— Що то за білявий хлопчисько з манюсінькими оченятами в такому смішному костюмі? — запитав містер Тапмен.

— Ша! тихо, прошу… манюсінькі оченята… смішний костюм… хлопчисько… прапорщик 97-го полку… шановний Вілмот Снайп… люди хороших родів, ті Снайпи… дуже.

— Сер Томас Клябер, леді Клябер і міс Клябер! — грімним голосом згукнув чоловік коло дверей. З'явлення високого джентлмена у блакитному фраці з блискучими ґудзиками, огрядної дами в блакитній атласовій сукні й двох молодих леді такого ж розміру і в однакових модних вбраннях викликало в залі велику сенсацію.

— Урядовець… начальник корабельні… видатна людина… навдивовижу видатна людина… — коментував незнайомий, поки весь добродійний комітет супроводив містера Томса Клябера з родиною на почесні місця в залі. Шановний Вілмот Снайп з іншими благородними джентлменами згромадились там, щоб привітати панночок Клябер, а сер Томас Клябер, гордовито випроставшись, велично позирав на товариство поверх своєї чорної краватки.

— Містер Смісі, місіс Смісі і міс Смісі! — знову сповістили коло дверей.

— Що то за Смісі? — звідався містер Тапмен.

— Якийсь службовець з корабельні, — сказав незнайомий. Містер Смісі шанобливо схилився перед сером Клябером, а той відповів досить поблажливим поклоном. Леді Клябер глянула в лорнетку на місіс Смісі та її дочок, а місіс Смісі своєю чергою байдужно глянула на дам, чоловіки яких зовсім не служили на корабельні.

— Полковник Балдер, місіс Балдер і міс Балдер!

— Начальник залоги, — сказав незнайомий, відповідаючи на запитливий погляд свого компаньйона.

Панни Клябер тепло привітали панну Балдер. Зворушливу зустріч пані Балдер з леді Клябер не дається списати. Полковник Балдер і сер Томас Клябер замінялись табакою і виглядали як пара новітніх Робінзонів: володарі всього, що лишилось живе.

Одним з найпопулярніших персонажів у своєму колі був невеличкий гладун з вузенькою смужкою волося круг черепа і виразною лисиною на вершині його — доктор Слемер з 97-го полку. Доктор усіх частував табакою, з кожним балакав, сміявся, танцював, жартував, грав у віст, всюди доскокував і скрізь похоплявся. Крім усіх цих різноманітних занять, у доктора було ще одне — найважливіше. Він невтомно показував виключну й зворушливу увагу маленькій літній удові, що її багата сукня та численні коштовні речі були б дуже бажаним додатком до скромних докторських прибутків.