Оповідання

Front matter

НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА

РЕДАКЦІЯ Й ПЕРЕМОВА А.

КООПЕРАТИВНЕ РУХ ВИДАВНИЦТВО

Вступна стаття

НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА

I

1880–1900 роки серед галицької суспільности відзначились великим здвигом вперід на всіх ділянках громадського життя. Революційно-поступові кличі й думки, які в тому часі все більше й більше промощують собі дорогу серед молодшого покоління українського населення Галичини, пливучи туди з закордону, головно з Франції й Німеччини, за посередництвом революційних елементів польської суспільности, спричинюють щораз більший зріст свідомости й політичної активности українських трудящих мас, повстання революційних партій, започаткування боротьби трудящих і визискуваних в обороні своїх прав, боротьби за визволення з економічної, національної, а там і з політичної неволі й гніту. Появляється цілий ряд визначних борців-революціонерів, що беруть провід цього руху в свої руки, як І. Франко, М. Павлик, Р. Яросевич, Терлецький і інші. нова література, викликана духом часу, будиться до політичного життя упосліджене в своїх правах й галицьке жіноцтво.

Чималу ролю в тому процесі приймає і Н. Кобринська, учениця, послідовниця й близький друг І. Франка, один з перших піонерів поступового жіночого руху в Галичині, організатор поступових жіночих товариств, визначна публіцистка, що своїми творами промощувала шлях в боротьбі за визволення жінки, за піднесення її прав.

Важке становище галицької жінки вже давно звернуло на себе увагу українських письменників і громадських робітників. В українській літературі находимо чимало зразків цього становища, чимало закликів до праці над поліпшенням його. Одним з перших, що звернули увагу цілої суспільности на незавидне родинне й суспільне становище галицької жінки, був М. Драгоманів, який і розбудив поступовий рух серед галицького жіноцтва. За його почином почався живіший рух серед української суспільности з метою висвітлення долі жінок й організації їх до боротьби за поширення своїх прав. Багато уваги і праці присв'ячують цій справі І. Франко, Михайло Павлик, Анна Павликова й інші, так на полі літератури й публіцистики, як і конкретною роботою в цілі організації поступового жіночого руху в Галичині. Та особливої ваги й актуальности набрало питання організації жіноцтва для боротьби за поліпшення своїх прав в роботі молодого гурта письменниць, що в творах своїх усю свою увагу звернули на ненормальне становище жінки в громадянстві й родині, що невпинною працею клали основи нового, поступового жіночого руху в Галичині, Були це ), якої поезії зробились програмовим лозунгом поступового галицького жіноцтва, й інші. „Жий для ідеї, працюй кривавим трудом, віддай усе, усе за рідний люд“ — було кличем, програмою цього гурта молодих письменниць — борців за жіночі права у 80-х роках м. сторіччя. Найвизначнішим представником цього гурта і найбільшим борцем в цих часах на полі боротьби за визволення жінки була Наталя Кобринська.

народилася 1855 р. у відомій в галицькому культурному житті родині Озаркевичів. Як більшість українського жіноцтва тих часів, не мала вона якоїсь спеціяльної освіти, вчилася сама дома, много читаючи, і вже в своїй молодості зацікавилася питанням про становище жінки в родині й суспільстві. Школою цього становища було й її власне життя та життя майже всіх жінок з того оточення, в якому провела вона свою молодість. По смерти свого чоловіка, 1882 р., Н. Кобринська всеціло віддається справі організації українського жіноцтва і боротьбі за поліпшення становиша жінки, виступаючи в своїх белетристичних творах, як і в публіцистичних писаннях з пропагандою своїх думок.

Підчас свойого перебування у Відні, при кінці 1882 р. нав'язує Н. Кобринська тісні зв'язки з членами поступового українського т-ва „Січ“ у Відні, яке в тому часі вело дуже активну діяльність, а за посередництвом „Січи“ з провідниками поступового жіночого руху в інших країнах, головно з німецькими і чеськими жіночими товариствами. Зв'язки ці ще більше посилюють в ній стремління перевести свої думки про жіночу емансипацію в життя.

Там же, під безпосереднім впливом і за настоюванням „Січовиків“ на Н. Кобринську в тому, щоби вона писала, повстає перше її оповідання „Шуминська“, назване відтак авторкою „Дух часу“, а вслід за цим пише вона і дальші свої оповідання: „Задля кусника хліба“, „Суддя“ й інші.

Повернувши до Галичини робить вона заходи в цілі організації українського жіноцтва, входить в тісний зв'язок з виднішими представниками революційного визвольного руху в Галичині, з тайними гуртками молоді та редакціями тодішніх поступових газет, так українських, як і польських, беручи скрізь активну участь в роботі.

Найбільше уваги присвячує вона боротьбі о права жінки. Ось як, в одному із своїх публіцистичних творів, оцінює вона становище української жінки в родині й суспільстві тих часів:

„Смутна історія нашого народа й смутна доля його жіноцтва“ — починає Н. Кобринська свою статтю, в якій малює дійсно незавидне економічне, родинне й суспільне становище української жінки в Галичині. Даючи аналіз загального економічного стану, в якому находиться галицьке селянство, підкреслює вона головно судьбу жінки-селянки, цієї справжньої невільниці суспільного ладу і відвічних родинних традицій:

„Оброблення рілі належить властиво до мужчини; він оре й сіє, але вже при збиранні білого збіжжя, обробленні кукурудзи, картоплі й усякої городини жінки роблять разом з мужчинами, а нераз і зовсім самі. Мужчина звичайно пильнує лиш своєї роботи, обходить худобу, літом бере кавалок хліба й рано виходить в поле. Тимчасом жінка робить порядок в хаті, розкладає огонь, приносить води й варить обід, обходить при тім дріб, свині й що є коло хати. Як обід готовий, несе чоловікові в поле коло 10-11 годин і лишається там аж до вечора. Як сонце над захід звертає, спішить господиня до хати, варить вечерю, котра звичайно складається з борщу й кулеші або якої іншої пісної страви (бо м'ясо вариться лиш на велике свято два, три рази до року) і обходить те саме, що з ранку, господарство. Крім того пере, шиє, сама білить і маже хату. Як має маленьку дитину при грудях, то бере її з собою, коли несе обід в поле, і, приміром в коломийських сторонах, можна дуже часто бачити селянку, що несе в одній руці горнець, а в другій дитину, котру в жнива кладе під сніп, а сама жне до вечора. Більші діти лишає найчастіше самі дома, що буває нераз причиною многих нещасливих випадків. Скоро однак дитина настільки підтягається, що може бути в чімнебудь помічна, то зараз висилають її в поле товар пасти. Старші роблять разом з родичами; коли не зароблять на чужих нивах за сніп, ідуть на службу, або до фабрик та копалень на роботу, що однак в нашім краю рідко трапляється.

„Державні права запевняють селянці власність маєтку. Маєток по родичах спадає на діти по рівній части, і як дійде до повнолітства дівчина чи хлопець, може з цим маєтком зробити що хоче. Коли дівчина віддається і замужем умре, а муж жениться другий раз, то її маєток спадає лише на її дітей. Коли муж умирає і лишає маєток, то вдова, якщо не виходить заміж, має право доживоття. Мимо того селяни часто не зважають на ті права та інші приписи згори. І так, коли вдова не виходить заміж і після закона повинна б мати право до смерти удержуватися з маєтку мужа, селяни на це не звертають уваги й женуть її до свого роду“…

„В старих піснях і весільних обрядах добачаємо сліди дуже давного суспільного ладу, де жінка грала лиш під- рядну ролю і була уважана за просту робочу силу. І тепер, в щоденному житті вона займає становище нище від мужчини. „Хто старший, то не менший“, говорить народна пословиця. А тим старшим є батько, старший брат, чоловік, а навіть найстарший син може давати матері догану. Сентиментально-любовні пісні відносяться до хвиль, коли перші почуття любови будяться в молодому організмі. По заміжжю жінки жалкуються на грубе обходження з ними їх чоловіків, а чоловіки вважають таке обходження з жінками чимсь майже конечним. „Коса не клепана, а жінка не бита, то все одно“, або „як чоловік жінки не б'є, то в ній утроба росте“ — є дійсно нераз святим переконанням їх мужів“…

„Просвіта селянки дуже низька. В р. 1872 заведено примусове навчання для дівчат. Перед страхом кари ходять вони до школи і вчаться там читати, писати й рахунків, але все це уважають за річ цілком непотрібну: найчастіше, відбувши свою шкільну науку, ніколи вже не заглядають до книжки і швидко забувають і ті початки, яких навчалися в школі.

„Промисл їх також не великий. Прядуть лянне і конопляне прядиво на полотно, і вовну на верхнє одіння, також дуже гарно вишивають сорочки й рантухи, але все це тільки для домашнього вжитку. В сусідстві міст занимаються постачанням набілу, дробу й ярини, а міщанки садять цибулю на продаж, продають і перепродують овочі, готовий хліб, готові страви і т. ін.“.

„Така то доля нашої селянки. Подивімся тепер, яка доля її інтеліґентнішої сестри, що, згідно з уявленням селян, опливає в добрі і достатках“… Н. Кобринська докладно описує долю цієї „інтеліґентнішої сестри“, переважно з сільської інтеліґенції. Життя її немного різниться від життя селянки. Ця сама важка праця з ранку до вечора, це саме незавидне родинне положення, економічна залежність, тяготіння відвічних традицій і шкідливий вплив, який на цю верству українського жіноцтва мали „вищі“, „аристократичні“ слої польської інтеліґенції. Причину економіч- ної нужди й залежности української жінки цієї середньої верстви бачить вона, між іншим, в браку вищої освіти серед жіноцтва, і — наводячи приміри кращого економічного становища й більшої незалежности жінки в інших країнах у зв'язку з вищою освітою, — закликає українське жіноцтво до боротьби за доступ до вищих і фахових шкіл. Та в галицькій дійсності це стремління жінки до економічної незалежности напотикає на великі труднощі й перешкоди так з боку суспільних відносин, як і через назадництво й консерватизм широких слоїв українського суспільства.

„…Мимо старання про жіночу освіту, ясна свідомість і сила переконань у жінки загалом поважається дуже мало. І нераз тяжко приходиться жити ліпшим та спосібнішим одиницям, котрих з одного боку не вдовольняє недостатній або хибно подаваний жінкам науковий корм, а з другого мучать патріярхальні погляди й поняття старших, після котрих жінка з вищою освітою не може бути ні доброю хазяйкою, ні жінкою, ні матір'ю“. А причина цього лежить в „…основному блуді нашого суспільного устрою, в розділі між мужчиною і жінкою як способом заняття, так і відповідним до цього вихованням, що ніде так виразно не проявляється, як в середній верстві. Ту жінка майже вповні залежить від заробітку мужчини, і для того то кожна родина насамперід і головно старається дати хлопцеві через науки кусник хліба і спосіб до утримання на майбутнє цілої родини. Він уже змалку знає, що він хлопець, що він має бути розумний і з того хліб їсти, що його сестри ніколи не будуть уміти того, що він, так само як і мати їх не має про те поняття“…

„…Замість змагати до спільної цілі разом усіма силами тіла й духа, якими природа наділила чоловіка для боротьби за існування, — користуються тими силами лиш самі мужчини, а жінки сходять майже до ряду окружаючих обставин, що змінюються відповідно до часових вимог. І так при теперішніх тісних грошевих обставинах жінки остільки набирають вартости, оскільки тим обста- винам приходять в поміч, — гріш є отже найчастіше головним фактором при женитьбі. Чим більше цінить себе мужчина за-для культурних вимог, тим більше жінка спадає до вартости гроша“…

Як бачимо, головний натиск кладе Н. Кобринська на боротьбу за економічну самостійність жінки, а вслід за цим і за політичні права її, за зрівнання з мужчиною в понятті доступу до кожної праці, до освіти і інше. Це в положенні жінки інтересує її найбільше, цим постулатам віддає вона найбільше місця в своїй роботі та в своїх белетристичних і публіцистичних питаннях. Питання родинних відносин й вільного вибору в супружжі вважає вона передвчасним, хоч і його не випускає з виду, в'яжучі його тісно з боротьбою за поліпшення становища жінки в родині, за унезалеження її від „ласки чоловіка“. Вираз цьому дає вона між іншим і в оповіданні „ кусника хліба“. А разом з тим не забуває вона й на цю істину, що цілковите визволення жінки з економічного й політичного поневолення можливе тільки при визволенні працюючих мас із ярма соціяльного і політичного гніту і визиску, що доля трудящої жінки всеціло залежна від цього економічного й політичного становища, в якому находиться в даний мент пролетаріят в цілому. Правда, думки ці висловлює Н. Кобринська може й не так ясно і чітко, як належало б, до цієї головної цілі в жіночому рухові підходить вона за поміччю різних побічних постулатів, та причиною цього є заскорузлість і реакційність галицької жінки, з якою приходиться працювати, цей консерватизм в тому відношенні великої більшости українського суспільства, (і не лиш українського, а може в ще більшій мірі польського, що мало чималий вплив на галицьке українське суспільство в розвитку його суспільно політичних поглядів й домагань; згадаймо хоч би питання відомої польської письменниці Климентини Танської-Гофманової в справі визволення жінки). Для цієї жінки, для цього суспільства сама думка про визволення жінки була чимсь нечуваним, страхіттям революції, і ясно, що серед таких обставин кожна спроба організації жіноцтва до активної боротьби за свої права була сполучена з великими труднощами і перешкодами. Кожна нова поступова думка будила перестрах і з важким трудом та боротьбою пробивала собі шлях до мас.

Першою спробою організації жіноцтва є засновання в Станіславові товариства українських жінок 1884 року. Про ціль того товариства пише Н. Кобринська в одній зі своїх статтей таке:

„Загально звісно, як симпатично принято зав'язання жіночого товариства в Станіславові в цілі розбудження жіночого духа через літературу.

„Не лише наша преса відізвалася про нього дуже прихильно, але навіть польська і російська, як „Kraj“, „Gazeta Narodowa“, „Ateneum“, „Praca“ і др., „Одесскій Вестник“, „Заря“, посв'ячуючи довгі статті об'ясненню цілі товариства, а український вчений, що підписався псевдонімом Левко Маячанець, вшанував його присвяченням своєї цінної праці: Про шлюб на Руси-Україні в XVI – XVII століттю.

„Тож при виданні „Жіночого Альманаха“ уважаю відповідним висказати ці мислі, котрі спонукали мене до запропоновання Станіславівськім українкам зав'язати те товариство, і може хоч почасти удасться мені доказати, що воно опиралося на реальних підставах, та лише не мало часу пройняти думки загалу.

„Кому не звісна наша жіноча наука, що крім музики і чужих мов не виходить поза обсяг найнижчих, елементарних відомостей? Вищі студії, то дорога перед нами цілком заперта і мусимо вдовольнитися знанням, котре навіть не дорівнює мужеськім середнім школам. В тому часі, коли живіше починають будитися сили нашого духа, наша наука кінчиться. Правда, много є таких, що для них і ця, так скупо уділювана наука, цілковито вистарчає. Але тим, котрим вона не вистарчає, котрі бажають ширшого знання, лишається лиш один однісенький спосіб — читання книжок.

„Тож молодий, бажаючий поживи ум хапає, що може захопити. Котра з нас не пригадує собі, з якою пильні- стю, цікавістю і запалом читали ми в тім віку твори, часто без найменшої вартости!

„Велика проте шкода, що ніхто не звертає уваги, що і як жінки, по скінченні своїх невисоких наук, читають.

„Є такі мужчини, котрі з самовдоволенням твердять: розсудлива мати або дбалий батько не повинні дати книжки до рук дочки, доки самі її не прочитають.

„Але як високо сягає освіта тих родителів, що вони можуть вважати добрим, а що злим, що їм може подобатись, а що ні, того голосно не говориться і не піддається під загальну критику, взагалі не трактується як річ більшого значіння. А однак хто ж не знає, як важним буває те, яка книжка дістається до рук молодої дівчини або жінки, які думки й погляди на світ і на життя вона поможе їй собі виробити. Що ж тут природнішого і ближчого, як взяти це діло — добору і достарчування книжок для жіночої „самоосвіти“ — в свої руки самим жінкам, злученим в товариство? Непрактичною могла ця думка здаватись тільки тим тіснозорим людям, для котрих усе це непрактичне, що не приносить зараз видимих матеріяльних результатів, все одно, хоча б ці результати й не варті були виложеного на них труду. Це щось похоже на те, як наш нарід, прибитий грубою ручною працею, поважає лише виконання якоїсь мускулярної чинности, а кожна умова, хоч би найтрудніша праця не заслуговує у його навіть на назву праці, — немов би думка людська була чимсь іншим, а не також чисто фізичним процесом, природнім здобутком чоловіка.

„Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночої думки через літературу, бо література була все вірною картиною ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Вона зазначує зміни суспільного розвою, по ній можна пізнати, що вже здобуте, а що ще здобувається, а коли вона робить перестанки і застої, то лиш для того, що слабші, менше світлі уми, ухопившись одної її форми, тривають в ній довше, як належало би. А коли суспільний устрій в своїх ненастанних змінах прибирає уже іншу постать і викликує інші потреби, — слабші уми не мають настільки сили, щоби слідкувати за новим розвитком, не можуть змінити раз підхоплених черт і місто говорити про це, що стоїть перед їх очима, заглиблюються в минувшину і стараються уложити теперішність в рямки минулого.

В наших часах цим новим і сучасним потребам найбільше відповідає літературний напрямок званий реалізмом, цебто представлення дійсного світа, дійсного життя, дійсних, не абстракційних і не підкрашених людей та людських пристрастей і відносин. Напрямок той у нас покищо бореться ще з останками давніших напрямків, що виводять проти його правила так званої естетики, або стараються вирвати йому грунт з під ніг, денунціюючи його як щось революційне і „неблагонадежне“.

„Особливо ми, жінки, терпимо серед тої боротьби. Поступовці уважають нас недорослими до їх понять, а не поступовці відбігшими від їхнього світогляду. На основі того виробився великий пересуд, який кривдить жіноцтво поглядом, що читання книжок лише баламутить жіночий ум.

„Хоч і як дуже нас це боліло би, все таки ми повинні признати, що хто не ввійде в причини, а бере лише наслідки, мусить прийти іменно до того переконання.

„Та тільки не начитане тут виною, не література, але ті, що не вміють з неї користати, не вміють, по просту, читати, а з останків минулого творять лише штучні загороди для більшого утруднення дороги тим, що промощують шляхи теперішности до будущини.

„Зваживши отже, що не кожний може дійти аж до самого джерела правди і аж там розпізнати живучість одних а мертвоту других принципів, признаємо, що товариство, що помагало би одиницям випутуватися з матні і хаосу, витвореного противними принципами, що звертало би увагу на те, як й що у нас читається, а не за- лишало б цю одиноку спроможність вищої освіти простим інстинктам читаючих, — не заслуговує цілком на закид непрактичности.

„Уже само змагання зібрати жіноцтво під прапор літератури за-для прояснення і поєднання думок, могло виходити тільки з того переконання, що кожна річ, література чи наука, лише тоді має правдиву вартість, коли може принести реальну користь. Кожний, хто слідив за розвитком людської суспільности, пригадує собі з історії хвилини, де мовчала преса, не було парляментів, жодного вільного вибору ні вільних дебат, всюди наказане було мовчання і все мовчало. Тоді література була одним прибіжищем вільної думки і слова. Так діялось, приміром, у Франції перед революційними часами; Польща, після політичного розпаду, витворила багату літературу, і в ній концентрує усі свої сили; Росія, притиснена невідповідною до потреб розвою формою державного устрою, виливається широким літературним коритом; Україна, розділена також політично, в'яжеться Із собою при помочі літератури. Не згадуємо вже про заслуги літератури при знесенню невільництва, панщини, кріпацтва й інших людських кривд, де література завсіди ставала по стороні слабших і утиснених.

„То чи ж жінки, йдучи слідом за здоровим літературним напрямком, не могли би знайти в ньому гідного заступника своїх прав і вимог? Жіноцтво, що виключене з загальних і публічних справ, не займає жодного положення, на котрому могло би мати вплив на загал і спроможність заявити спільні потреби свойого життя, повинно тим більше триматися літератури й відшукувати в неї вияву тих потреб і вимог.

„Але це ще не все.

„Кромі наведених вище причин, а іменно: 1) використання існуючого вже стремління жіноцтва до літератури, 2) отрясення його від впливу вже пережитих напрямків, і 3) наведення власне на живий, реальний шлях, — є ще одна, не менше важна причина, зв'язана тісно з попередніми, а саме: популяризування і скоре розповсюдження нових ідей, вироблених людськістю. Діло це важне головно тим, що в теперішньому суспільному устрої одні стоять ближче, а другі дальше від передових напрямків людської думки і праці; не всі мають однакову можність черпати з того джерела і приходити до об'яснення фактів власного життя. Все воно так буває: коли одні вже перероблять і пережують якусь ідею, другі заледви зачинають про це думати, а заки певна свідома думка перейде всі круги суспільної єрархії, то через той час зродяться вже інші потреби й вимоги.

„Кожна історична доба кидає наперід лише частину людей, з поміж яких вибігає ще мала горстка, як би заповідження відроджуючогося життя.

„Аж пізніше всі приходять до того самого переконання, що й ця горстка. Тих однак перших віщунів дуже зле вітають, не щадять підозрінь і прикростей і називають їх ворогами загального спокою і ладу. Отсе й є джерелом, з котрого пливуть так многі нещасні історії мучеників, котрим гірко приходило і приходиться нераз терпіти за це, що перші зауважили і сказали про нові потреби мас. Чим дальше глянемо в минувшість, тим виразніше бачимо, що в часах, коли менше було способів до скорого розповсюдження людських думок, страшніша була історія мучеників, як також, що поступ очевидячки прямує до того, щоби кожна ідея вже в перших фазах свойого розвою загортала якнайширші круги й переходила в маси. То ж товариство, котре поклало собі основою слідкувати за найновішими напрямками, виявленими в літературі, старатися якнайскорше передати їх масам і через те будити в них ясну, свідому думку, може далеко більше прислужитися суспільності, ніж коли б поклало своєю метою хоч і не знати які широкі, а при скупих средствах недостежимі філантропійні завдання.

„Але, міг би хто запитати, в якій формі хотіло товариство впровадити в життя вище висказані думки?

„Перш усього, при бідноті нашого краю, ходило тут про постійний фонд товариства, витворений вкладками членів, як також устроюванням вечерків, концертів, фантових лотерій і т. ін. Коштами того фонду товариство повинно видавати книжки, як ориґінальні так і перекладні, що їх добором керував би комітет, вибраний радою товариства з людей компетентних, з виробленим літературним смаком, без взгляду на це, чи вони члени товариства, чи ні, жінки чи мужчини.

„При збільшуючихся грошевих засобах товариство могло би розписувати конкурси, назначувати нагороди на твори в означеному напрямку, через що загальний рух збільшився б.

„Бачимо отже, що товариство мало широку ціль, а способи до виконання були дуже легкі й прості. Треба було лише більше доброї волі самих жінок і довшого часу, бо ж таке завдання, це діло не одної хвилини“.

Ціль і домагання цього товариства справді невеличкі, та в тодішній обстановці був це великий крок вперід на шляху боротьби за права жінки. І тільки назадництво й заскорузлість галицького суспільства могло виступити навіть проти цих дрібних домагань. Проти цього товариства відізвалось чимало голосів недовір'я, протесту, їдкої критики і висміювання, а й в самому лоні його, між жінками, які брали участь в роботі товариства, не було однозгідности, не було зрозуміння для цих постулатів, які висувала Н. Кобринська і нечисленні другі жінки-однодумці її. Із за цього й організація товариства українських жінок в Станіславові не повелась, в нутрі товариства повстали принципові розходження, більшість членів зовсім незрозуміла цілі товариства, міщансько-попівський дух серед жінок був ще надто сильний, і 1888 р., коли правління товариства з його коштів, призначених на урядження бібліотеки, купило чашу для еп. Пелеша, огірчена цим Кобринська сама виступила з цього товариства.

І цілком зрозуміло, чому ці заходи Н. Кобринської в справі організації українських жінок в Галичині для боротьби за виборення собі кращих прав, не найшли собі цілковитого зрозуміння не лише в суспільстві в цілому, а навіть і серед жіноцтва. Одинокою клясою, яка здібна послідовно повести боротьбу за визволення жінки, є робітництво, пролетаріят. Український пролетаріят в Галичині в цих часах був дуже нечисленний, неорганізований, а тим менше в тому числі було жінок-робітниць. Фабричних робітниць не було майже зовсім, а головна маса українського жіноцтва в Галичині — селянки — були мало доступним елементом для того, щоби на них базувати визвольний рух українського жіноцтва. Темнота, селянський консерватизм, тяжіння відвічних традицій були тому на перешкоді. Т. зв. середню верству, інтеліґентне жіноцтво, складало в переважаючій мірі жіноцтво попівського середовища, без освіти, консервативне, сковане кайданами станових інтересів і поглядів.

Світська інтеліґентна верства жіноцтва була дуже незначна — кілька народніх учительок чи жінок міської інтеліґенції, а загальна матеріяльна нужда була причиною слабого зросту культурних потреб. Ясно, що в такій обстановці думки про визволення жінки лиш з тяжким трудом пробивали собі дорогу в маси так суспільства в цілому, як зокрема серед жіноцтва.

Цей перший удар, який зустрінув Н. Кобринську в організації українських жінок у Станіславові, не підірвав її сил й енергії до дальшої праці над розвитком та організацією українського жіноцтва. Головну вагу звертає вона на літературу, виступаючи з цілим рядом статтей у справі організації й руху жіноцтва, посилює зв'язки з жіночими організаціями других народів, скликає жіночі віча й наради, де скрізь виступає з промовами й постулатами боротьби за права жінки. В 1887 р. виходить жіночий альманах „Перший вінок“, зложений самими жінками (прийма- ють участь в ньому між іншим також жінки письменниці з наддніпрянської України, як Олена Пчілка, Ганна Барвінок, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Л. Старицька), в якому Н. Кобринська друкує два свої оповідання: „Шумінська“ і „Суддя“ та чотири статті: „Жіночий рух в новіших часах“, „Українське жіноцтво в Галичині“, „Замужня жінка середньої верстви“, „Про первісну ціль товариства українських жінок в Станіславові“. З приводу виходу цього альманаха І. Франко пише: ....„В Галичині на перший плян виступає Наталія Кобринська, що кладе собі метою розворушити наше жіноцтво, працює не тільки на полі белетристики, але робиться також публіцисткою і піонеркою жіночого руху у нас, організує жіноче товариство, агітує за подаванням петицій в цілі розширення жіночої освіти й жіночих прав, нав'язує зносини з жінками інших національностей, з німками та чешками, одним словом, силкується втягти наше жіноцтво в сферу ідей і інтересів передового європейського жіноцтва. Певна річ, ця публіцистична і агітаторська діяльність Н. Кобринської не найшла відповідно приготованого ґрунту, велась може не досить систематично й не досить свідомо й не викликала того руху, як надіялася ініціяторка, але її літературна діяльність почалася в щасливу добу й викликала чимало свіжих сил. Виданий її заходом 1887 р. у Львові жіночий альманах „Перший вінок“ належить до найкращих і найбагатших змістом наших видань з того десятиліття. І хоча може не всі авторки, що зложилися своїми працями на ту книжку, оправдали надії, які можна було покладати на них, то про те для історика нашої культури й нашого національного відродження ця книжка завсіди буде дорогоцінною пам'яткою. В ній мов у зеркалі малюється і сумний, безтямний стан нашого ніби інтеліґентного жіноцтва в давнішому часі, і перші початки та услів'я нового руху, і сучасний економічний та соціяльний стан української жінки селянки й інтеліґентної, і почуття та ідеали жіночої молоді, надиханої новими змаганнями. Голоси жінок галичанок і наддніпрянок переплітаються й зливаються в одну гармонію, почуття дружности і духової близькости, не зважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок“.

Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючися поза рівень, зазначений тим першим альманахом. Але факт, що воно у перве піднялося на цей досить високий рівень, варт нам'яти. Не потрібую ачей же доказувати вагу жіноцтва в розвою національної свідомости й національної літератури. Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більше держиться форми і вважає на форму, ніж мужчина. Ідеї, погляди, уподобання і привички, впоєні вихованням і домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини XIX в. виростало без рідної традиції. В Росії воно відмалку переймалося Московщиною, в Галичині польщиною. Через жіноцтво загнізджувалося в українські домашні огнища там московська, тут польська псевдо-аристократичність, нехіть і нетолєранція до свого рідного, байдужість до українства. Поява цілого ряду молодших українок на літературній ниві, під стягом української мови й нових, демократичних і народолюбних ідей, була першим доказом, що національне почуття будиться вже в самому ядрі українського народа, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить найпізніше і найтяжче. Від тепер можна було надіятися кращого, швидшого росту нашого розвою, і ця надія, не зважаючи на всі переміни політичних констеляцій, не завела“.

Кромі цього першого на Україні жіночого альманаха „Перший вінок“ — видає Н. Кобринська журнал (чи радше теж альманах) „Наша доля“, якого вийшло три випуски, 1893, 1895 і 1893 року. Журнал цей редагує Н. Кобринська вже сама, помішуючи в ньому цілий ряд публіцистичних і критичних статтей про жіночий рух, кладучи основи організації жіноцтва в Галичині.

Хоч ця праця Н. Кобринської і не викликала серед українського жіноцтва глибшого, більш організованого й масового руху, бо і скерована була хибно самою Кобринською в головній мірі на організацію жінки Середньої верстви, т. зв. інтеліґенцію, що безумовно є великою хибою праці Н. Кобринської, то все-таки дала вона позитивні наслідки, збуджуючи в многих одиницях зрозуміння важливости боротьби за жіночі права, за поліпшення становища жінки в суспільстві і родині, кладучи основи організації жіноцтва на нових поступових основах. Безперечно заслугою праці Н. Кобринської є й такі акти великої політичної важливости, як петиція галицьких українок про дозвіл жінкам вчитись у вищих школах, внесена 1890 р. до австрійської державної ради, скликання 1891 р. жіночого з'їзду в Стрию, на якому винесено ряд важних домагань до відповідних органів в справі поліпшення становища жінки й організації жіночого руху, і т. п. Всі ці акти мали велике значіння для організації жіночого руху, були тими , що сколихували консерватизм і заскорузлість галицької суспільности й заставляли жінку приглянутися свойому становищу й організувати свої сили для боротьби за поліпшення його.

II

Політична діяльність і справа організації жіночого руху відтягали почасти увагу Н. Кобринської від літературної праці. Пише вона свої оповідання не систематично, пляново, а інтуїтивно, під вражінням тої чи іншої події зроджуються в неї зариси її оповідань. Політичне тло її праці находить свій відпечаток і в її оповіданнях, доля жінки це головна тема більшости з них. Та мимо цього оповідання її виходять не шабльонними, немає в них цього тенденційного підбору й натягання фактів і ситуацій, хоч такі закиди поставила Н. Кобринській більшість тодішньої літературної критики, між іншими Г. Цеглинський і О. Огоновський.

Оповідання й нариси Н. Кобринської не носять характеру якихто агітаційних виступів, властивістю їх є тільки об'єктивність і вірність малюнків, знання життя середовища, яке описує, і глибокий суспільний підклад. І це є мабуть причиною того, що оповідання її ставали в тих часах певного рода програмою, боєвим окликом в кругах прихильників цих поглядів, які обстоювала Н. Кобринська. І хоч подекуди в писаннях Н. Кобринської й находить свій відпечаток її публіцістична діяльність, так зливається вона в художньому опрацюванні цілости оповідань, не затираючи в нічому цього артизму, з яким рисує автор перед нами свої картини.

Переглянемо важніші белетристичні писання Н. Кобринської.

Одним з найкращих і найсильніших оповідань Н. Кобринської є безумовно „Виборець“. На тлі виборів до австрійського парляменту малює авторка в цьому оповіданні пробудження соціяльної й політичної свідомости галицького села 1880 років. З глибоким знанням економічних відносин відсталого культурно і політично галицького села змальовує авторка з одного боку перші проблески пробудження клясової свідомости визискуваного панами галицького селянства та активний виступ його на арені політичної боротьби в обороні своїх прав, а з другого боку змагання з боку польських панів і української інтеліґенції до цього, щоби притягти на свій бік, для своїх цілей, симпатії цього селянина, його піддержку. А фоном цієї боротьби української інтеліґенції з польськими панами за оволодіння цим селянином є вибори до парляменту, а разом з цим перші кроки політичної активности галицького села. Яким, напівграмотний селянин, який ніколи не приймав ніякої участи в політичному житті, зацікавлений аґітацією українського інтеліґента — сільського попа — йде на правибори, де несподівано для нього самого вибирають його „виборцем“, цебто тим, що, має в імені громади віддати голос на одного з кандидатів на послів до парляменту. Кандидатів є двох: поміщик з сусіднього села, поляк, якого лани зрошені кривавим мужицьким потом, і „український пан зі Львова“, зовсім незнайомий Якимові, що обіцює боронити селянських прав. Яким попадає у вир аґітації за обома цими кандидатами. За паном — поміщиком з сусіднього села аґітує війт (сільський староста), поборець, жандарм, вони навіть дають йому гроші від цього пана за його голос при виборах. За „українським паном зі Львова“ промовляє сільський пан-отець, Микольцьо і другі, промовляє українська інтеліґенція, відкликаючись до його національної свідомости, що народжується в ньому. Боротьба з паном-поляком стає перед ним як боротьба за кращу долю робочого люду, як боротьба проти визиску і гніту. А прапором цієї боротьби має стати „український пан зі Львова“, якого він не видів, не знає, знає про нього тільки це, що він українець. І в Якима починається внутрішня боротьба. Кому вірити, за ким іти? Глибоке, споконвічне недовір'я селянина до всіх панів, що їм „легко живеться, а ти, хлопе, на них роби!“, невіра в доцільність будь-якої громадської роботи, що її, на думку Якима, видумують пани, бо їм „дурниці в голові, а ти йди та трать час“ — заставляють Якима призадуматись над дійсним положенням селянської маси, над способами, що полегчили б долю цього селянства, дозволили йому скинути давні важкі тягарі селянського життя, і це є причиною цього, що в ньому прокидається і кріпне поволі нове почуття — почуття громадського обов'язку, почуття потреби боротись в обороні селянських прав, почуття сили народу, а разом з цим і надії, що може дійсно пощастить врешті-решт найти справжніх оборонців, заступників селянської нужди. Не бачачи кращих заступників, він іде за покликом Микольця, за покликом української інтеліґенції, виступає проти підкупницьких аґітаторів поміщика з сусіднього села й віддає при виборах свій голос на „українського пана із Львова“. Хвилина національного підйому, захоплення своїм геройством, а вслід за цим глибока застанова: хто його зна, що це за один цей пан із Львова, як віднесеться він до селянської нужди, „чи обітре він той кривавий піт з мужицького чола, чи зменшить податки й дачки, чи верне право до затраченої землі, зарінків, лісів і пасовиськ?“ І у відповідь на це виривається з грудей Якима глибокий висказ непевности: „“.